Артур і війна двох світів

РОЗДІЛ 14

А в цю хвилину Артур був поряд — з бджолами. Точніш, серед бджіл, а якщо ще точніше, то в оточенні багатьох сотень бджіл, які зумерують, ніби співають. Так вони висловлюють свою підтримку королеві, виконуючи трудову пісню. А королева тим часом швидко і ритмічно смикає лапками, ніби збиває ними масло. Від цих рухів її живіт здригається, а його кінчик то звужується, то розширюється. Королева зайнята виготовленням чарівної краплі, і ця робота досить важка. Раз по раз придворна бджола змочує їй росою вусики.

Артур спостерігає — і йому не віриться. Невже вся ця метушня, всі ці конвульсії — заради нього? Невже сотні бджіл покинули свою звичну роботу і допомагають королеві витиснути ту єдину краплину меду, щоб він виріс і переміг Жахливого У?

— Ну, як там? Ще довго? — позіхаючи, спитав Барахлюш.

— Ще з півгодини, якщо нічого не завадить, — ще солодше позіхаючи, відповів Лінгванюх.

На жаль, їхні побоювання недаремні. Бо в цю мить до дупла прямувала група пожежників, які мали завдання знищити всіх комах.

— Ось там! — здалеку вказав на дупло Франсуа-Арман.

Хоробрості йому завжди бракувало, тому він тримався подалі від старого дуба.

Командор Бельрів підійшов до дерева й окинув його поглядом, оцінюючи ситуацію.

— Чудово! До роботи! — плескаючи в долоні, звернувся він до підлеглих.

Пожежники почали діяти. Одні склали велику пожежну драбину, інші натягли щільні комбінезони, щоб захиститися від бджолиних жал. Сам командор, одягнувши пластикові рукавички, підтягнув до дуба величезний балон з намальованим на ньому черепом і схрещеними кістками — як на піратській шхуні.

Обличчя чоловіка, який прийшов до лейтенанта Балтімора, теж нагадувало покійницьке — принаймні за кольором. Та й посмішка більше схожа на оскал черепа. Втім, якщо все, що він розповів, правда, тоді нічому дивуватися. Від таких апокаліптичних видінь будь-хто позеленіє.

— Кажу ж вам, вони повернулися! їх тисячі, більше, ніж минулого року!

— То все дурня! Сарана прилітає не раніш, ніж дозріє зерно, а цього треба чекати два місяці. Може, ви зранку трохи того… перебрали аперитиву?

Полісмен перевірив би відвідувача на алкогольне сп’яніння, та не було напохваті тестера.

— Я їх бачив, як от зараз вас! — кричав чоловік, остаточно втративши залишки глузду. — Вони величезні, у них ціла організація на чолі з начальником, який командує ними!

Лейтенант і Сімон здивовано перезирнулися.

— Месьє. У нас є важливіші справи, аніж полювати на вашу чортову сарану. Тут от з'явився небезпечний волоцюга. Підозрілий тип!

— Варто перевірити за картотекою, чи не встиг десь лишити сліди, — сказав Сімон, зазираючи в шухляду.

Полісмени переглянули картотеку грабіжників, бандитів, гопстопників та інших злочинців, одначе нічого не знайшли. На жодному фото не було обличчя, яке хоча би трохи скидалося на моторошну морду Упиря.

— Месьє, йдіть додому, добре виспіться. — порадив лейтенант чоловікові, враженому настільки, що ніяк не вийде з дільниці.

— Я вас попередив! Не скаржтеся, коли вони захоплять місто! — пророчим тоном промовив він, погрожуючи пальцем полісменам.

Але ті лишень усміхнулися йому співчутливо.

— У той день, коли коники-стрибунці захоплять місто, я почастую тебе! — пообіцяв лейтенант.

Зненацька усмішка сповзла з обличчя Сімона, і він обережно торкнувся плеча свого шефа. А коли той озирнувся, тремтячою рукою вказав йому на вікно. За вікном у чистому небі завис гігантський комар з вершником-осматом на спині.

Очі в Сімона поволі виповзли з орбіт, щелепа відвисла. Він такого не бачив навіть у кіно! Лейтенант Балтімор теж не міг втямити: що вони бачать — міраж, марево чи справжнього монстра?

— Т-т-та-а-а-а… ц-ц-ц-е-е-е… це не сарана, це… комар!

— Та яка вже там різниця! — знизав плечима відвідувач. — Тепер ти мені винен чарочку, приятелю! — додав він і вийшов, грюкнувши дверима.

А небо стрімко темнішало. Вибігши на вулицю, полісмени заклякли поруч із тим наляканим чоловіком. Небо над містом уже чорне. Та причина не в сонці, що вирішило піти на спочинок ополудні, і не в грозових хмарах. Безліч гігантських комарів закрили сонце так щільно, як ховає його хмара із вихлопних газів. Напевно, під час Другої світової німецькі літаки такими самими щільними хмарами оповили лондонське небо…

— Це… те… як його… нашестя прибульців! Точно воно! Поки що передові загони! Ще й не таке буде! — тоном знавця промовив зеленолиций відвідувач.

Несподівано в голові лейтенанта зблиснула думка: а що коли той диявол піддався мутації і розпався на безліч дрібних чортів? Хоча які там вони дрібні…

Балтімор озирнувся на напарника і побачив, що молодий полісмен з переляку навіть не дихав.

— Сімоне? — Певно, слід викликати підкріплення!

Бджола, що стояла на сторожі біля входу в дупло, сама себе питалася: з якого дива вона попросилася зарахувати її в загін повітряної поліції, коли могла спокійнісінько збирати нектар. Насправді, коли бачиш, як до дупла доповзає величезна драбина, чомусь не хочеться бути на передовій позиції. Бджола нахилилася до своєї приятельки:

— Певно, слід викликати підкріплення!

Артур з друзями все ще спостерігали за діями бджолиної королеви, яка все швидше й швидше махала лапками й смикала пузцем. Зненацька влетіла бджола-охоронець із терміновим повідомленням. Королева з радістю перервала процес, щоб трохи відпочити. Вона детально розпиталася бджолу про загрозу, яка нависла над вуликом, а потім наказала готуватися до відсічі. Бджоли зарухалися. Завуркали двигунчики, забряжчали жала, і жовтопузе смугасте воїнство вишикувалося чотами.

Артур знав, що битва буде нерівною. Бджоли переважають противника, вони краще зорганізовані, але в руках у людини — наймогутніша зброя, від якої не врятується жодна комаха. Це справжня війна двох світів. З одного боку — бджола, яка мільйони років боролася за право жити так, як їй хочеться, створіння, що надзвичайно цінує свої традиції. З другого боку — людина, мутант, який напоготові пристосуватися до будь-чого, який навчився виготовляти могутню зброю, що може знищити все довкілля. Виходить ніби боротьба самураїв проти атомної бомби…

Стоячи біля пожежної драбини, командор завершував приготування пекельної газової суміші. Лишилося заповнити нею великий газовий розсіювач, схожий на велосипедний насос. Рухаючи поршень, можна пустити газ просто в дупло, а насос повісити на гілці.

Арман не приховував, наскільки він утішений. Одним ударом він помститься за всі свої приниження, за всі пастки, приготовані для нього, і в які він дивом не потрапив. Та ми ж з вами знаємо, що це диво зветься Артуром, що це син Франсуа-Армана, і хлопчик тепер перебуває у дуплі, куди його батько з радістю хоче пустити ядучий газ. Жага помсти і дурість можуть позбавити його сина життя, а ось хоч трохи здорового глузду пішло б усім на користь.

На прохання чоловіка, Роза вийшла до нього. Арман хотів, щоб дружина в мить його найвищого торжества була поруч.

Роза не відала, свідком якої трагедії їй доведеться стати. Вона позирала на дупло, на бджіл, що гарячково метушилися перед входом, готові захищати свій дім від варварської навали так само хоробро, як монахи середньовіччя свій монастир. Дізнавшись, що ці маленькі комашки повинні загинути в судомах, Роза сплеснула руками від жаху. Звісно, вона не чутиме їхніх криків, та вона їх легко може собі уявити, що, можливо, й на гірше.

— Ти не вважаєш, що ліпше шукати сина, ніж труїти бджіл? — звернулася вона до Армана.

Роза ніколи не підвищує голосу, але цього разу, якби хтось услухався в її інтонацію, то помітив би докір.

— Ось завершу ці клопоти з бджолами і шукатиму Артура! — відповів Арман, який занадто далеко зайшов, щоб почати відступ.

Він не знає, що, знищуючи бджіл, він може вбити Артура. І тоді не треба буде його шукати, бо тіло хлопчика лежатиме на дні дупла, серед бджіл.

Але не варто завчасно ховати Артура. Герої взагалі ніколи не помирають, бо вони живуть у наших серцях.

Хлопчик сидів на краю дупла і спостерігав за метушнею, яка почалася після повідомлення про загрозу. Йому хотілося попередити людей, заволати так, щоб вони зупинилися, сказати, що й він у цьому вулику. Одначе Артур знає, що ніхто його не почує, а його мати буде присутньою при синовій агонії. Та й навіть якщо йому пощастить зупинити людей, хто там із них повірить, що він зменшився до двох міліметрів!? Ніхто, окрім, можливо, мами…

— Ну, звичайно! Так! — вигукнув Артур. Ураз він натрапив на ідею, яка порятує весь світ!

Утілення ідеї, певна річ, доволі складне, та нічого не виходить лиш у того, хто нічого не робить! А в цій дурнуватій бджолині казармі у всіх одна думка — героїчно померти, повторити Перл-Харбор: з бойовим погуком вилетіти на ворога і випустити жала. Може, це й героїчний учинок, та, зважаючи на обладунки пожежників і густі накомарники, бджоли не вразять противника. Тому будь-яке інше рішення буде ліпшим. І хлопчик, схопивши за лапку якусь бджолу, потяг її до перекладача.

— Дивіться, там стоїть жінка в квітчастій сукні! Якщо я зможу повідомити їй, що перебуваю тут, вона зупинить наступ агресора.

— Яким чином? — спитав перекладач.

— Та це моя мама! І я певен, що вона не захоче бачити, як її син задихнеться під час газової атаки! — переконливо сказав Артур.

Бджола все зрозуміла, та не може докумекати, як вона повідомить ту жінку. Бджоли не розмовляють людською мовою, і є всі підстави вважати, що Роза не знає бджолиної мови.

— Їй не треба нічого казати — їй треба написати! — пояснив Артур і виклав свій план.

— Послухай, Артуре, а тебе часом ніяка скажена бджола не вкусила? По-моєму, ти температуриш! — здивована такою пропозицією, сказала Селенія.

— Бджоли й читати не вміють, а писати й поготів! — підтримав сестру Барахлюш, убитий наповал невіглаством свого старшого друга.

— Я знаю, що вони не вміють читати, зате я вмію писати! — розсердився хлопчик і звернувся до бджоли:

— Мадам, я напишу літери на листочку. З літер складаються слова, а слова схожі на малюнки. Ви зможете скопіювати малюнок?

— Повільніше! — попросив перекладач-пересвистувач, у якого від стрімкого ковзання по дірочках затерпли пальці.

Бджола замислилася, а потім ствердно кивнула головою.

— Чудово! — вигукнув Артур. — Тоді шикуйтеся перед моєю мамою, а я звідси показуватиму вам букви!

Бджола пронизливо пискнула: ціла купа бджіл, підлетівши до неї, струнко вишикувалася. Загін розвернувся і, як корок із шампанського, вилетів із дупла.

Командор Бельрів стояв на драбині з розсіювачем у руках. Побачивши бджолину ескадрилью, яка мчала на нього, він нахилив голову.

— Просто клас! Вони все зрозуміли! Перші загони уже втікають! — загукав він до своїх підлеглих, які щосили утримували драбину.

Звісно, можна поставити запитання: чому нагору лізе найважчий і найтовщий, а весь підрозділ тримає драбину? Чи не доцільніше туди скерувати найхудішого, а решту залишити в резерві?

Та в пожежників існує чітка субординація, згідно з якою начальник бере на себе виконання найризикованіших завдань. А тепер командор і справді ризикував, бо драбина під ним хиталася, і він міг гепнутися з усього маху вниз.

І знову хочеться запитати, як цей слон у скафандрі хоче зберегти рівновагу на старій пожежній драбині? Схвильований Арман намагався допомогти і теж учепився в хистку споруду. Дивлячись на таку картинку, переконуєшся, що навіть у питанні субординації слід зважати на здоровий глузд.

Бджолина ескадрилья взяла курс на ліс і, долетівши до великої ялини, вишикувалася перед Розою. Молода жінка вражена, побачивши перед собою, приблизно за метр, як завис невеликий бджолиний рій. Кричати вона й не подумала, бо бджоли мали мирні наміри. І все ж вона пошкодувала, що одягла запасні окуляри: ліпше б тих комах не бачити зовсім…

Сидячи на краю дупла, Артур розминав шматочок воску, а потім написав на ньому листа. Завершивши роботу, хлопчик, як рекламний щит, підняв свою табличку, на якій можна було прочитати: «Мамо, це я, Артур». Ескадрилья в момент вишикувалася в такому порядку, щоб відтворити написані слова. За кілька секунд кожна бджілка знайшла своє місце, і ось уже мати прочитала адресоване їй повідомлення. Вона відкрила рота і, здивована, стала тикати пальцем у бік бджіл, ніби побачила в небесах самого Господа Бога…

— Артур! Промовила вона, не здогадуючись, що її голос звучав досить гучно.

Тривожним материнським поглядом, який буває у тих, хто втратив своїх дітей, вона обвела найближчі зарості кущів. На Армана ніякої надії, бо він зайнятий такою важливою справою: тримає розхитану драбину.

Арчибальд відмовився брати участь у вбивстві бджіл і лишився вдома. Надіслати до нього гінця? Це занадто довго, та й нікого нема поруч. Значить, Розі самій доведеться виплутуватися із цієї неймовірної історії. Слід нагадати, що в неймовірні історії вона потрапляла занадто часто і, не вміючи з них виплутатися, приречено очікувала допомоги.

Тим часом Артур виготував ще одну табличку і підняв її над головою. Бджоли помінялися місцями і відтворили новий малюнок.

— Я-в-д-у-п-л-і! — прочитала мати, ошелешена новою звісткою.

Очі її широко відкрилися, рот також, а голос відмовився її слухатися.

— Подіяло! — радісно вигукнув Артур! Селенія скептично зиркнула на нього.

— А знаєш, як би я сприйняла таку звістку?

— Як?

Саме в ту мить Роза, закотивши очі, впала на землю, як підтяте дерево.

— Отак! — лаконічно відповіла принцеса, показуючи на зімлілу Розу.

— Розо! — зарепетував Арман, помітивши, що його дружина лежить у траві. Кинувши драбину, він побіг до неї, вносячи цим розлад у гурт пожежників, яким доводиться перегруповуватися, щоб перерозподілити навантаження.

Від таких маневрів драбина загойдалася, а один щабель вискочив із пазів і впав на землю. Слон у скафандрі не помітив цього і поставив свою ногу на порожнє місце. Нога, не намацавши щабля, провалилася в порожнечу. А за нею і слон…

Видовище запаморочливе! Драбина гойдалася, як щогла корабля, що опинився в епіцентрі шторму. Слон у цей час виконував роль прапорця, або, якщо це вам до вподоби, партнера на конкурсі сучасного танцю. Щогла нагиналася все нижче й нижче, і вже пожежники зрозуміли, що вони її не втримають. Командор злетів у повітря й приземлився просто в калюжу з густою масною грязюкою.

Усі знають, що в грудні ліплять сніговиків. А ми хочемо познайомити вас із липневим брудовиком. Для цілковитої подібності, окрім кольору, звичайно, йому бракувало морквини замість носа. Та слід визнати, що впасти в калюжу — велике щастя, бо це пом'якшило падіння. Пожежники кинулися на допомогу своєму начальникові. І в цьому не було нічого дивного, бо їхнє ремесло якраз і полягає в тому, щоб допомагати людям у складній ситуації. Тепер їм потрібно якнайшвидше відмити шефа, доки на ньому не засох бруд, інакше йому доведеться розпрощатися з посадою і зайняти місце статуї в музеї сучасного мистецтва.

Гуркіт від падіння Бельріва допоміг Розі отямитися. Вона з радістю поглянула на схиленого над нею чоловіка: його усмішка така подібна на Артурову.

— Артур?! — невпевнено спитала мати.

Щоб заспокоїти, Арман поклав їй долоню на чоло.

— Я ж сказав тобі, що займуся пошуками і ми його знайдемо. Ти, головне, не нервуйся!

— Я… я знаю, де він! — упевнено промовила Роза.

Арман скривився. Звідки вона може щось знати, якщо сиділа вдома?!

— Він… Він у дуплі! — мужньо вигукнула жінка, і чоловікові довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб у складний для неї час не дати прочухана за таку дурню.

Франсуа-Арман дивився на жінку, і в його очах спалахували то тривога, то розчарування. Але гору взяла гіркота. Його нещаслива дружина й справді позбулася сірої речовини. І він ласкаво дмухнув на неї, ніби хотів відігнати лихоманку.

— Гаразд, гаразд, люба, Артур у дуплі, і він там ласує медом. Мед дуже корисний! — промовляв чоловік таким тоном, ніби перед ним пацієнт, що втік із психіатричної лікарні.

— Але я певна: Артур у дуплі! Мені про це сказали бджоли! — переконувала його Роза, не усвідомлюючи, що її слова звучать дещо дивно.

— Подякуй бджолам від мого імені за те, що вони знайшли нашого маленького Артура і потурбувалися про нього. Зараз я поставлю драбину, залізу на неї і сам їм подякую! — заспокійливо відповів Франсуа-Арман.

Він устав і рішучим кроком пішов до драбини. Його це вже дійняло! Саме дійняло! Син зник, дружина з'їхала з глузду, а бджоли й далі насміхаються з нього! Його маленька голова не може витримати стількох потрясінь! Тому треба розслабитися. Але ні Артура, ні дружини немає поруч, і він вирішив усю свою негативну енергію скерувати на бджіл.

— Вони таки пошкодують, що посміли напасти на Армана Гігантика! — голосно поклявся чоловік, щоб надати собі хоробрості.

Ненависть подвоїла його сили, і він сам схопив величезну драбину, підняв її й опер до дуба. Потім узяв розсіювач і уважно його роздивився. Нічого складного: натискуєш — і пшик… Арман єхидно посміхнувся, очі його забігали, а риси обличчя спотворилися. Так часто буває: потрапить комусь до рук зброя масового ураження — і він утрачає людську по: добу. Арман — не виняток. Ним уже трусить гарячка знищення.

Підхопивши розсіювач, Арман рушив до драбини і зненацька вигукнув. То не був бойовий поклик, а лемент жаху. Бо йому шлях перепинили п'ятеро мисливців племені бонго-матасалаїв і поглядали на нього з висоти своїх двох метрів сорока сантиметрів. Арман ні в сих ні в тих. І нема чого дивуватися. Мисливці одягнені у традиційні африканські костюми, у волосся вплетено мушлі, шиї прикрашено намистом із насінин. На обличчях — спокій та впевненість, притаманні великим сильним особам.

— Геть із дороги! Я повинен виконати свою місію! — заверещав Артурів батько.

Вождь племені мовчки поглянув на нього, а потім відповів спокійно і розважливо.

— Боги схотіли поселити бджіл у це дупло. Чого ж ти, чий зріст вимірюється дрібними сантиметрами, вирішив повстати проти волі великих богів?

Та в Армана з цього приводу своя думка.

— До чого тут боги? Я просто хочу знищити цих чортових бджіл, які можуть ужалити мого сина! Я маю право захищати свою дитину чи ні? — розізлився він, міцніше притискуючи до себе розсіювач.

— Артур став названим братом бджіл, племінником дуба, братом вітру і землі. Ніщо в природі йому не зашкодить, хіба що ти, якщо наважишся скористатися зброєю, яка зараз у твоїх руках.

Франсуа-Арман відчув, як у нього перехопили ініціативу. Він рвався в бій. жадав виявити сміливість, довести синові, на які жертви ладен заради нього, а цей велет не лише завадив йому, а й підняв на сміх. Не полишаючи розсіювача, бідолашний поглядом шукав підтримки в пожежників. Але вони, як палеонтологи, відчищали від бруду знайденого в землі мамонта. Ой! Про що це я? Вони ж чистять свого шефа!

— Може, ліпше зачекати, доки бруд трохи підсохне? Тоді він сам відвалюватиметься шматками, — розмірковував один із пожежників, який мав досвід падіння з драбини.

Командор, у якого й лице в грязюці, нічого не бачив, але чудово чув. І на таку абсурдну пропозицію замахав руками, висловлюючи свою незгоду.

— Ага! — гордо заявив вигадливий пожежник, — він зі мною погодився!

Тут розлючений командор виплюнув із рота грязюку, зафуркав, відпльовуючись, і закричав:

— Ні! Дайте мені води! Негайно! Отара овець!

Завдання нескладне — поруч автомобіль із цистерною води.

— Можливо, ви спершу знищите бджіл? — спитав Арман, все ще сподіваючись на підтримку пожежників.

— Ви що, не бачите: ми зайняті! Зачекайте хвилиночку! Зараз ми завершимо свої справи і повернемося до ваших, — сказав заступник командора.

А в дуплі панувала радість: несподіване падіння шефа пожежників дало можливість королеві працювати далі. Артурові кортіло попросити королеву жвавіше рухатися, бо ж кожна секунда затримки на руку Упиреві. Хлопчик давно приготувався проковтнути чарівну краплину, швиденько вирости і покласти край руйнівному нашестю Жахливого У. Та він розумів, що будь-яку нетерплячку вважатимуть за зневагу.

Пузце королеви здригалося — і нарешті на його кінчику видно найчудовішу, найпрозорішу краплину найчистішого меду. Селенія ласкаво торкнулася Артурового плеча.

— Ось бачиш! Усе гаразд! Чекати лишилося зовсім трішки!

— Я знаю, Селеніє! На жаль, про це не знають дорослі!

Нарешті командор став схожий на людину. Щоправда, він із голови до ніг мокрий як хлющ, бо його підлеглі, щоб зекономити час, просто скупали його в цистерні. Пожежники вишикувалися за своїм начальником. А поряд прилаштувався і Франсуа-Арман. Маленьке військо готове дати відсіч мисливцям бонго-матасалаям, які так і не зрушилися з місця і спокійно позирали на невдах-бджолоборців.

— Месьє, прошу вас відійти і не заважати нам виконувати свій обов'язок! — сказав командор, наводячи на них розсіювач.

Мисливці перезирнулися. Воювати із своїми братами-людьми вони не звикли, а кидати напризволяще своїх двоюрідних братів-бджіл їм совісно.

— Якщо ти, маленька й товстенька людинко, справді хочеш отруїти бджіл, тоді тобі доведеться спершу отруїти нас, бо ми теж бджоли, — нарешті глибокодумно прорік вождь.

Командор Бельрів прискіпливо оглянув вождя: ні, таки в ньому немає нічого схожого на бджіл — хіба що кілька смужок бойової розмальовки.

— Лічу до трьох! — сказав пожежний начальник, в якого пиха витіснила глузд.

— Три! — хором відповіли мисливці. Слова Бельріва на них не вплинули. Крижаний спокій мисливців подіяв на пожежників. Командор не знав, що йому чинити. Єдиний вихід — скористатися розсіювачем. Але це найдурніше рішення. Втім, коли людина пихата, вона стає дурною й агресивною і завжди намагається щось зруйнувати. Начальник поволі підіймав розсіювач і клав палець на важіль, ніби в нього в руках не балон із газом, а ковбойський шестинабійний кольт.

— Гей, шефе! Шефе! — несподівано залементував пожежник, що сидів за кермом автомобіля.

Вискочивши із кабіни і, налягаючи на ноги, він помчав до начальника. Добігши, він, мало не перечепившись, різко загальмував, перевів подих і доповів:

— Повідомлення від начальника поліції! Оголошено загальну тривогу! Всі зобов'язані повернутися до міста!

— А що сталося? — з вражаючим спокоєм спитав начальник пожежників. Йому руки сверблять завершити свою місію.

— На місто напали гігантські летючі жаби!

Пожежники здивовано перезирнулися.

— Ти все правильно зрозумів? — спитав командор, який жодного разу не чув про летючих жаб, особливо — про гігантських.

— Мммм… ееее… Чути було поганої Але я точно зрозумів слова «нашестя» і «гігантські». Щодо жаб я не певен… Але їм потрібна допомога! Там усі так репетували! — аж захлинався пожежник.

Страшна звістка зачепила його за живе. Командор прийняв найкраще рішення.

— Рушаймо! — скомандував він, і пожежники, з радістю позбувшись пристосувань для війни із бджолами, побігли до автомобіля. Озирнувшись на мисливців племені бонго-матасалаїв, Бельрів погрозливо помахав пальцем:

— Ми ще зустрінемося! — заявив він голосом невдахи-актора і суворо насупив брови.

У відповідь бонго-матасалаї привітно йому усміхнулися і прощально замахали руками, що дістало пожежника до печінок. Він із люттю кинув на землю розсіювач і з усією можливою для його огрядного тіла швидкістю почухрав за своєю командою.

Арманом опанував відчай. Його дружина тішилася.