Артур із друзями летів на спині бджоли. Задоволений Барахлюш навіть потягувався і смикав ногами. Зрозуміло, що він не вперше подорожує цим видом транспорту.
Мадам бджола виявилася дуже працелюбною: дорогою додому добросовісно викачала нектар із сімнадцяти квіток і тепер летіла важко, як переповнена цистерна меду.
Біля входу у вулик юрмляться бджоли. Та не раджу вам уживати дієслово «юрмляться» в розмові з котроюсь із бджіл! Адже кожна із них — тонка натура, яскрава індивідуальність! А ще гірше буде, якщо ви скажете про бджолу — «дзижчить»! В кращому разі вас вважатимуть невихованою особою. І після цього з вами не захоче спілкуватися жодна бджола, яка себе поважає! Дзижчать лишень грубі джмелі, а бджола, обдарована тонким музикальним слухом, дзвенить або ж — у крайньому разі — «зумерує». Ну, зрештою, не назвете ж ви вафельним рожком банальне ескімо на паличці! Так що скажемо просто: біля входу до вулика пурхали бджоли. Щоб нікого не образити… Бо ж більшість бджіл — трудівниці, і ображати їх зовсім не личить. Ось і тепер вони штовхаються біля входу в дупло лиш тому, що кожна, розвантажившись, прагне якомога швидше знову полетіти збирати солодкий нектар.
Учепившись у бджолиний пух і втягнувши голову в плечі, Артур улетів у дупло — до головного залу. Судячи з того, що ні Селенія, ні Барахлюш ніскільки не схвильовані, вони, видно, часто тут гостюють. Для Артура ж усе в дивовижу. Головний зал бджолиного дому просто-таки велетенський. Стінки викладено золотими скриньками, куди бджоли зносять здобич. Скриньки, які називають стільниками, нагадують багатоквартирний будинок, у якому не менше трьохсот шістдесяти поверхів. Золотий багатоквартирний будинок!
Сотні бджіл юрмляться перед стільниками, змінюючи одна одну, і в повітрі постійно гуде. Одначе це не заважає комахам додержуватися дисципліни. Бджоли так само організовані, як групи японських туристів. Видовище заворожує, та Артур не може ним насолоджуватися, бо дуже боїться. Ніби це й не він бився сам на сам з Упирем та його військом, не він зголосився на бій з лютим Темрякосом… І все-таки хлопчика паралізував страх. Адже лише тепер, тут, у самому серці бджолиного дупла, в оточенні тисяч бджіл, значно більших за нього, він несподівано пригадав… що в нього алергія на бджолині укуси!
Лікар не раз попереджав його батьків: «Один-єдиний раз ужалить бджола — і наслідки можуть бути дуже сумні». Він навіть радив тримати хлопчика все літо в приміщенні. Ніби можна замкнути рибку в кошику для салату! Артур знав про цю ваду свого організму. Одначе щоразу, коли стикався з бджолами, поводився коректно, і в нього не виникало ніяких проблем. «Поважайте бджолу — і вона вас поважатиме!» Так повідав Артурові вождь племені бонго-матасалаїв, і хлопчик ніколи не порушував цього правила.
Та чи можна вважати коректною людину, що приходить у гості без запрошення? Артур добре запам'ятав документальний кінофільм, у якому показано, як бджоли розправилися з незваним гостем, що спробував проникнути у вулик. Щоправда, йшлося про ведмедя, який поліз по мед… Не дивно, що комахи напали на нього. Та ведмедеві бджолині жала не страшні, він лиш відмахувався лапою. Зауважимо в дужках, що Артурові руки дрібніші за ведмежі лапи, і шкіра на них тонша, хоча він не збирається красти меду… Але як це пояснити бджолам, коли ти вже проник до них у вулик?!
Огрядна бджола з монотонно-жовтим пузом летіла навперейми тій бджолі, на якій сиділи наші герої, і перегородила їй дорогу.
— Що сталося? — пошепки спитав хлопчик, старанно ховаючись у пух.
— Це місцева поліція, вона, схоже на те, нас засікла! — стривожено повідомила Селенія.
Артур аж спітнів від лихоманки. Якщо чесно, то йому б зараз хотілося розтанути, як морозиво на гарячій сковорідці. Бджола-полісмен запищала. Можливо, це сигнал до атаки, і Артур приготувався до найгіршого. Склавши крильця, комахи завмерли біля стільників. За кілька секунд у вулику запанувала тиша. Чути лиш слабкий посвист вітру, що увірвався в дупло і повідомляв про своє повернення.
А ще чути, як цокотять зуби в Артура. І той цокіт дужчав. Зрештою Селенія взяла його за підборіддя й обома руками стисла щелепи.
— Тихо будь! А то тільки тебе й чути! — пошепки наказала принцеса.
У глибині залу із центрального стільника вивалилася велика бджола: відчувалося, що там їй було тісно. Комахи з ентузіазмом привітали її появу, і довший час в дуплі чувся радісний вереск. Бджолина королева розрівняла вусики і, легко ними змахнувши, привіталася зі своїм народом. Бджола, на якій сидить Артур із друзями, в супроводі полісмена полетіла до королеви. Бідолашний хлопчик почувався як у медичному кабінеті, коли шприц у руках медсестри невблаганно наближався до сідниці. Якщо йдеться про медсестру, то Артур знає, що вона діє на його користь. А коли перед ним велетенська голова бджолиної королеви і її величезні чорні очі, то в нього мимохіть визріло питання: скільки йому лишилося жити…
Хоч її і переповняв мед, бджола схилилася перед королевою в граціозному поклоні. Селенія зіскочила з бджолиної спини і попрямувала до підніжжя трону. Барахлюш потягся за сестрою, бо вже давно хотів розім'яти ноги. Артур розгублено озирався навсібіч. Стрибнувши на підлогу, він мало не впав, бо за час польоту його тіло ніби задерев'яніло. Цікаво, чому це королівські нащадки рухаються так легко, ніби вони подолали шлях не на бджолиній спині, судомно вхопившись за пухнасті волосинки, а на старих добрих мулах?
А може, йому нічого й не загрожує? І якщо він додержуватиметься протоколу, то нічого не станеться? Та ніхто не в стані відповісти хлопчикові, а тому Артур вирішив триматися на висоті, щоб комахи на нього не гострили жала. Потупавши ногами і обтрусившись, він несміливо зробив крок у напрямку королеви.
— Засвідчую вам свою найбільшу пошану, ваша величносте! — на одному подихові промовив він.
— Та не старайся — вона все одно нічого не розуміє! — сказала Селенія.
— Треба зачекати на перекладача! — упевнено заявив знавець протоколу Барах люш.
Своїм могутнім жалом бджола-полісмен зірвала вощану печатку із одного стільника і витягла звідти за ногу дивне створіння. Це дідусь-мініпут, із голови до ніг волохатий і вимазаний медом.
— Ну, що там сталося! Тільки заснеш — і ось тобі, будь ласка, знову вставай! — бурчав дідусь.
— Це Лінгванюх, перекладач. Такий соня! — пояснила принцеса Артурові.
— Він двоюрідний брат Соносплюха, провідника променя, і троюрідний — Водоплюха, провідника кульок, — підказав Барахлюш, у чому й не було особливої потреби, бо всі вони дуже схожі між собою.
— Я погодився на вакансію перекладача, оскільки мені обіцяли спокійну роботу! А якщо мене раз по раз будитимуть, я ліпше повернуся на своє колишнє місце! — сердився дідусь, зчищаючи мед з бороди.
— Як? — здивувався Барахлюш. — У це дупло часто навідуються гості?
— Ні! Ви перші і, сподіваюсь, останні! — як відрізав перекладач.
— Переклади королеві мої пропозиції і можеш іти давити подушку знову! — сказала йому Селенія.
— Ти диви! Розкомандувалися тут усякі! — зітхнув дідусь, хоч добре знав, хто перед ним стоїть.
— Я принцеса Селенія, донька повелителя Першого континенту, і від імені мого народу висловлюю вам, ваша величносте, своє шанування! — гідно промовила принцеса.
Перекладач Лігванюх, все ще мимрячи під носа свої скарги, дістав із кишені сопілку-свистілку — дуже гарну дудочку із стрижня пташиного пера. Поверхня дудочки всуціль покрита мініпутськими малюнками, серед яких, якщо придивитися, можна побачити близько сорока дірочок. Щоб грати на такій сопілці, треба довго вчитися, особливо коли ти маєш усього вісім пальців, як у мініпутів. Та Лінгванюх здобув диплом у знаменитій Солов'їній Академії, в якій здавна викладає шанована стоніжка — метр Бовтанс. Метр розмовляв стількома мовами, скільки у нього ніг, і це він винайшов перекладацьку сопілку-свистілку, яку назвали просто — пересвист. Пересвисти існують для кожної мови. Для бджолиної він найпростіший. Найскладніший пересвист — для перекладу з мови мексиканських цвіркунів. У того пересвисту понад тисячу дірочок, і перекладати ним може лишень метр Бовтанс.
Лінгванюх глибоко вдихнув і дмухнув у пересвист, закриваючи частину дірочок пальцями. З інструмента вилетіли звуки, чимось схожі на стрекотіння. Та, здається, дідусь переклав усе правильно, бо королева приязно усміхнулася і, в свою чергу, привітала мандрівників поклоном.
— Вона вам подякувала і запитала, з якої причини ви залізли у вулик, — пересвиснув перекладач.
Артур почувався незатишно: йому здалося, що бджола, яка з ними сюди прилетіла, дивиться на нього особливо прискіпливо.
— Справа дуже важлива! Наш світ в небезпеці. Жахливий У поклявся знищити його. Якщо ми не чинитимемо йому спротиву, він невдовзі завоює весь світ, і ми опинимося в хаосі і руїні! — виразно вигукнула Селенія.
Принцеса виголошувала своє слово дуже емоційно. Вона знала, як можна переконати слухачів. А ще їй добре відомо, що бджоли ніколи ні з ким не погоджуються і ні до кого не прислухаються. І як їх переконати?
Натискуючи на дірочки в дудочці, Лінгванюх здійснював синхронний пересвист.
Бджола-полісмен підлетіла до королеви і щось зашепотіла їй на вухо — можливо, вона підтверджувала правдивість слів Селенії? Бо вже кілька годин, як лісом поповзли тривожні чутки. Якась оса бачила військо здоровенних комарів, на чолі якого летів Упир. Одначе на інформацію, яка надійшла від оси, далекої родички і особи винятково несерйозної, знаменитої своєю безалаберною поведінкою, ніхто не звернув уваги, а тому і не взяв на себе відповідальності доповісти королеві.
— Я пропоную укласти угоду, бо лиш спільними зусиллями зможемо подолати негідника! — заявила принцеса.
Промовляла принцеса чудово, і пересвистувати її слова — саме задоволення. Та що вона може запропонувати королеві? Адже та має цілий полк бджіл, озброєних отруйними жалами?!
Королева уважно прослухала пересвист. Певно, промова Селенії занепокоїла її. Вона кілька разів пискнула, а Лінгванюх пересвистав.
— Яку трагедію ви пропонуєте?
Селенія і Артур здивовано перезирнулися. Про яку «трагедію» йдеться? Невже вона не вірить у перемогу сил Добра? Адже якщо вони поєднають сили, то переможуть Упиря і ніякої трагедії не станеться!
Лінгванюх висвистав щось королеві, а потім повернувся до принцеси.
— Стратегія! Королева мала на увазі стратегію! Який план ви запропонуєте?
І, нахилившись до принцеси, перекладач зашепотів:
— У королеви на язику росте волосинка, і вона хвилюється, що це хтось побачить… Тому не завпеди чітко вимовляє…
Таку важливу деталь треба не забувати, бо з королевою ліпше жити в дружбі!
— Стратегія дуже проста! Зі мною прибув найкращий лицар. Його звати Артур!
Хлопчик почервонів. У такий напружений час він не очікував компліменту.
— Він добре знає великий світ людей, бо сам походить із нього.
Після цього повідомлення зал заворушився і всі бджолині жала самі по собі завібрували. Людина завжди зостається основним бджолиним ворогом, навіть якщо вона маленького зросту. Вона або примушує комах працювати на себе, або викрадає у них мед, а їх труїть димом. Про людей у бджіл лиш неприємні спогади. Тому, почувши про свого одвічного ворога, всі сфокусували погляди чорних сітчастих очей на Артурові, який у цю хвилину ладен був провалитися крізь землю, перепрошую, крізь підлогу в дуплі. Якщо він і справді провалиться, то ризикує долетіти до самісінького дубового коріння.
Уже знайома нашим героям бджола також підлетіла до королеви і щось сказала їй пошепки. Лінгванюх не поспішав пересвистувати — він уважно прислухався.
— Ця бджола впізнала Артура! Вона каже, що він урятував їй життя, звільнивши із пастки, в яку її заманив якийсь моторошний тип.
— Жахливий У? — зашепотів стривожений Барахлюш.
— Та ні, мій батько, — ледве вимовив Артур; йому так не хотілося зізнаватися в родинних зв'язках із бджолиним недругом.
Лінгванюх пересвистував і далі.
— Цей юний лицар витяг бджолині лапки із повидла, почистив їх і зробив нещасливій штучне дихання, щоб вона змогла полетіти додому. А коли бджола злетіла, він знищив пастку!
Серед публіки пролунав захопливий писк, який можна порівняти з оваціями, коли вітають гол, забитий у ворота в останні хвилини вирішального матчу. Ніколи ще комахи не чули такої гарної історії. Заспокоївши підданих, королева поцікавилася, чим вона може допомогти герою у виконанні його важливої місії.
— Щоб перемогти Упиря, йому потрібно вирости і повернутися у свій світ, — пояснила принцеса. — І лише ви можете в цьому допомогти!
— А як вона мені допоможе? — наївно спитав Артур у Барахлюша.
— Королева може виробити речовину, яка тобі й потрібна. Це дуже концентрований мед. У ньому стільки вітамінів, що від них може зрости що завгодно! Щороку королева виробляє одну краплину і розподіляє її між бджолами. Ця краплина дає їм сили пережити зиму.
Хлопчик замислився: скільки лиха може наробити цей засіб, якщо потрапить у нечесні руки!
— Проблема в тому, що така робота дуже втомлює королеву, тому я не певен, що вона погодиться виробити краплину для тебе, — додав юний принц, розвівши руками.
Королева витягла свої довгі вусики-антени — мабуть, слухала, що так бурхливо обговорюють її піддані.
— Вона згодна! — переможно вигукнув перекладач.
З радісними криками Артур і Селенія кинулися обіймати одне одного і виконувати веселий танець дикунів із племені мумбо-юмбо. До них приєднався і Барахлюш.
— Ми врятовані! — вигукнула принцеса, і радісна усмішки променилася на її личку.
Ще одна мініпутська заповідь: ніколи не радій заздалегідь — хто знає, куди крива виведе…
З дороги долинув страшенний шум. Франсуа-Арман прислухався. Помінявши компрес на голові дружини, він підвівся із дивана.
— Здається, до нас знову гості! — стурбовано промовив дідусь.
— Я піду приготую лимонад! — схопилася Роза на слово «гості».
— О ні! — вигукнув Арчибальд, щоб зупинити свою старанну дочку.
— Але ці нещасливі люди потерпають від спеки — на такому сонці! І я повинна прийняти їх гостинно, — відповіла Роза.
Вона все ще не при тямі. Але не через сонце.
Арман поглянув у вікно.
— Повір мені, ці люди можуть напоїти ціле місто! — промовив він і, схопивши дружину за руку, підвів її до вікна.
На посипаному гравієм майданчику перед ґанком тільки-но припаркувався пожежний автомобіль, виблискуючи червоними боками. Начальник пожежної команди вискочив із кабіни. Це командор Бельрів, доброзичливий чоловічок років під п'ятдесят, з маленькими вусиками. Командор затягнутий у шкіряний костюм, затісний для його тіла, а тому сприятливий для потіння. Він зняв каску, витер спітніле чоло і, побачивши Арчибальда, знову її надяг.
— Ви маєте звістки про Артура? — стривожено спитав його дідусь.
— Артур? А хіба що з ним? — здивувався командор.
Він явно не чув останніх новин.
— Хлопчик зник, і ми від учора нічого про нього не знаємо, — сказала Маргарита, що вибігла з будинку за дідусем.
— Ви даремно так хвилюєтеся! Та ваш хлопчик вискочить сухим із води! Напевне, він бродить десь лісом і вигадує нові пригоди, як всі ми в його віці, — усміхнувся командор.
Він навіть гадки не має, що всі Артурові пригоди абсолютно реальні, а його сьогоднішня прогулянка в лісі — ніякі не іграшки.
— Але якщо ви нічого не знаєте про Артура, тоді навіщо ви приїхали? Що ви тут робите? Адже ні в нас, ні в сусідів нічого не горить? — спитав Арчибальд, на всяк випадок обводячи поглядом дім, щоб переконатися, чи не влаштувала його донька ще однієї пожежі.
— Це я їх викликав! — гучно сказав Арман.
— Ми обіцяли прибути пополудні і дотримали слова! — гордо промовив командор. — Ну, де ваш знаменитий рій?
Франсуа-Арман вказав у напрямку лісу.
— Там! Ходімо!
Доки пожежники готували свій інвентар, Арчибальд узяв зятя за рукав і відвів убік.
— Невже ти потруїш газом нещасливих бджілок, які ні в чому перед тобою не винні?
Арман рвучко висмикнув рукав.
— Артур має алергію, і бджолине жало може стати для нього фатальним! Можливо, я не завжди уважний до свого сина, але історія з його зникненням повчальна для мене тому, що нагадала про це! Від сьогодні я сам виховуватиму Артура… коли він повернеться… А поки що я знищу рій, щоб він не зашкодив моєму синові, як він підійде до дерева!