Артур і війна двох світів

РОЗДІЛ 3

Великий поліцейський автомобіль, скрегочучи, зупинився на посипаному гравієм майданчику перед ґанком. Його могутній дванадцятициліндровий мотор гарчав так, що земля здригалася, а в мініпутському королівстві почався справжній землепад.

Вимкнувши мотора, начальник місцевої поліції лейтенант Мартен Балтімор натягнув на голову форменого кашкета і поважно вийшов із авто. Лейтенант — педант, у нього з язика зіскакують статті уставних документів, особливо під час виконання службових повноважень. Тому він підтягує вузол краватки, перевіряє, чи на місці поліцейський значок, поправляє пасок, на якому висить усе конче потрібне поліцейське спорядження, і тільки потому йде до вхідних дверей.

Він смикнув за ланцюжок — і йому відповів звук дзвоника. На відстані кількох метрів за лейтенантом іде його напарник Сімон. Сімон дуже молодий і всього рік служить у поліції. І він ще не має навичок, потрібних зразковому полісменові.

— Упс! — вигукнув напарник, спіткнувшись і вчепившись у перила ґанку. — Мало не гепнувся! — вибачливо пояснив він.

— Сімон! Твій значок! — нагадав йому лейтенант.

Молодий полісмен обмацує себе руками і знаходить свою бляху на кишені під клапаном форменої сорочки. Сімон намагався відкріпити значок, але й так зрозуміло, що він висить не на своєму місці.

— Бляха має кріпитися на чотири пальці нижче кишені, синку! І більше ніяк! — повчально пояснив Мартен.

— А-а-а! Дякую за нагадування! — відповів хлопець, знімаючи значок, щоб приколоти його туди, куди було сказано.

Однак Сімон такий безпорадний — і бляха вислизає з його рук. Мартен підняв очі догори і тяжко зітхнув. Сімон промимрив вибачливі слова, ступив два кроки назад і нахилився, щоб підняти значок. Ці кроки наблизили його до дверей якраз настільки, щоб, відчинившись ізсередини, стулки врізалися йому просто в ніс. Грюк! Лясь! — обидва звуки злилися в один! Звуки голосні й неприємні. Лишається сподіватися, що «грюк» — звук дверей, а не полісменського носа. Інакше йому вже не доведеться скористатися носовичком — бо не буде що витирати. Та хай би куди був скерований удар, він такий сильний, що достойний юнак захитався і, втративши рівновагу, з криком покотився сходами. Виконавши вражаючий пірует, який би на чемпіонаті світу з акробатичної гімнастики, напевно, приніс йому б не менше десяти очок, Сімон, відчайдушно розмахуючи руками і смикаючи ногами, мов підбитий літак, приземлився на невеличкий квітник, що не призначався для таких вимушених падінь. Перекинувшись кілька разів у повітрі, услід за власником приземлився і значок.

Розчинивши двері навстіж, Арчибальд лобом у лоб зіштовхнувся із Мартеном.

— А, це ви! Дякую! Дякую, що приїхали так швидко! — сказав він до лейтенанта, радісно потискуючи йому руку.

І враз він помітив якусь істоту, що відчайдушно «воювала» з маргаритками у квітнику. Істота занадто велика для крота, і, щоб її розгледіти ліпше, Арчибальду доводиться надягти окуляри. Як тільки вони опинилися на носі, дідусь дістав можливість роздивитися предмет, який викликав у нього таке жваве зацікавлення. І він переконався, що це… полісмен. Лиш обліплений маргаритками з голови до ніг!

— Це Сімон, мій молодий напарник, — знічено пояснив Мартен. — Він ще зовсім недосвідчений — і я навчаю його нашого ремесла.

— Он воно що! І тепер він бере урок ходіння сходами?! — усміхаючись спитав Дідусь.

— Загалом, так, — ще більше соромлячись, погодився Мартен.

Арчибальд по-дружньому поплескав його по плечу.

— Попередьте мене, коли він почне вчитися стріляти! Я на цей час кудись поїду — якнайдалі! — зашепотів він на вухо лейтенантові.

Та Мартенові не до жартів. Спостерігаючи за Сімоном, що стоїть навкарачки у квітнику, він із досади мало не плаче.

— Ну що ж ти, Сімоне! Треба мати достойний вигляд! — начальницьким тоном звернувся він до напарника.

Але той і далі порпався в квітнику, мовби свиня, шукаючи печериці.

— Я з-з-згубив свого значка! — нарешті, загикуючись, обізвався він, переляканий до смерті наслідками від такої втрати.

— Ходімо, Мартене! Маємо до вас важливу справу! — сказав Арчибальд і потягнув лейтенанта в дім.

Полісмен згнітивши серце погоджується. Але. як добрий начальник, він ніколи не кидає своїх підлеглих у біді…

— Та не турбуйся про нього! Значок не міг далеко відлетіти — він його знайде!

Мартен хитнув головою і дозволив себе повести у вітальню.

Доки молодий полісмен порпається в кущиках маргариток, Роза готує лимонад. Роза — Артурова мати. (Ми раніш не називали її по імені). Це ім'я їй дуже личить, бо вона любить сукні в квіточки і завжди усміхається, мовби надворі перший весняний день. Води цій Розі вистачає, бо вже хвилин зо п'ять вона, як стеблина, тримає палець під струменем води з-під крана. Але що вона робить, стоячи в незручній позі і вставивши палець у водяний струмінь?

Щоб це втямити, треба повернутися в недалеке минуле. Роза завжди хвилюється, коли приходять гості. Ось і тепер, помітивши Мартена, вона кинулася йому назустріч і без передмов запропонувала лимонаду. Зважаючи на денну спеку, вона могла бути впевненою — гість не відмовиться. Мартен і справді подякував їй, відповівши, що випив би скляночку. Роза поспішила на кухню, а це з її хронічною недотепністю само собою було поганим знаком. Спершу вона вирішила взяти з фруктового лотка лимони, але впустила на підлогу увесь лоток. Потім, не вписуючись в усі кути, вона доклала неабияких зусиль, щоб зібрати розсипані фрукти.

Проблема Рози полягає в тому, що вона стає жертвою власного ентузіазму.

Минулого року вона відвідувала свою нещасливу тітоньку Бернадетту, яка через літній вік не могла більше виходити надвір. Зима стояла холодна, і Роза, готова надати послугу, запропонувала тітоньці вести замість неї господарство і робити покупки. За місяць у домі Бернадетти не лишилося жодної непошкодженої речі. Та порівняно з основною катастрофою це були невинні дрібнички. Роза підпалила дім. Точніш, вона підпалювала його тричі. Хоча слід визнати, надворі було дуже зимно. Та не настільки, щоб підпалювати дім. Коли він спалахнув утретє, бідолашна Бернадетта навіть поскаржилася на спеку.

— Тобі не здається, що в нас дещо спекотно? — спиталася старенька Розу, коли навколо неї вже все палало.

Звісно, Роза кинулася відчиняти вікно, через яке увірвався вітер і ще дужче роздмухав вогонь. Дім згорів менше ніж за годину. На щастя, Бернадетта недобачала, а тому не змогла встановити наслідки пожежі. Та навіть якби вона мала стовідсотковий зір, все одно не оцінила би втрат. Нічого було оцінювати — дім згорів до тла.

Та повернімося до наших лимонів…

Роза так і тупцяла на кухні. Тільки тепер у неї в руках величезний кухонний ніж. Видовище нагадувало фільм жахів. Уп'яте молодиця намагається, затиснувши лимон у руці, розрізати його ножем. Коли Роза хоче щось зробити, про це легко здогадатися, бо вона від щирості намірів висолоплює язика. Тупий ніж зовсім не розуміє, навіщо його примушують наносити рани цій слизькій лимонній шкурі, так добре натягнутій, що вона не має ніякого шансу бути розрізаною. Та Роза наполеглива у своїх намірах. Вона сама запропонувала пригостити усіх лимонадом, і ніякий лимон не здатен змінити її намірів. Вона сильно натисла на ніж — і лимонний сік могутнім струменем бризнув їй просто в око. Роза примружилася і навпомацки заходилася шукати якусь шматку. Ось і вона. Принаймні їй здається, що це шматка. Насправді це кутик фіранки, який вона прилаштувала на підвіконні, коли зачиняла вікно. Роза потягла на себе уявну шматку і подивувалася, що та ніяк не дістає до її обличчя. Роза не позбавлена практичної кмітливості, а тому підтягнула до себе табуретку і стала на неї, щоб нарешті утерти обличчя упертою шматкою. Водночас вона спирається на водогінний кран, який є слабкою опорою і зразу ж ламається.

З труби виривається шиплячий струмінь води, здатен конкурувати з великим Версальським фонтаном. Фонтан на кухні — річ не зовсім практична. Утерши обличчя, Роза вжахнулася влаштованої власноруч повені і кинулася під раковину, щоб узяти відро. Поспішаючи, вона скинула на підлогу пляшку з розчинником, яку хтось не закрив, і рідина, ніби тільки того й чекала, вмить розлилася по всій підлозі.

Тим часом Роза поставила відро так, щоб струмінь води потрапляв просто в нього. Це мудре рішення, але воно ліквідовує проблему всього на найближчі п'ятнадцять секунд. Бо не треба бути випускником політехніки, щоб додуматися, як швидко відро наповниться.

Роза кружляла кухнею, шукаючи нове рішення. Відчинивши дверцята шафи, вона завмерла перед банкою з помідорами, та швидко скумекала, що ця банка їй тепер ні до чого. Вона заохотилася хаотично відчиняти всі поспіль дверцята. Її рухи, позбавлені будь-якого сенсу, призводять до логічного завершення: катастрофа наближається. Роза зачепила змішувач, який забула вимкнути з розетки. Змішувач упав на підлогу, розбився. Із нього вилетів цілий сніп іскор, іскри застрибали по слизькій та ще й піддатливій вогню, підлозі, розчинник спалахнув — і ось уже вогняне море запінилося, загрожуючи стінам. А Роза, схопившись за голову, ще швидше описує кола. Це ж вона не встигне зготувати гостям лимонаду!

Зненацька їй устрілила в голову геніальна ідея: Роза знайшла куди вилити переповнене відро. Схопивши його в руки, вона хлюпає на підлогу. І ось уже не вогняне море, а справжні хвилі у неї під ногами, а на їхніх гребенях де-не-де ліниво спалахують згасаючі вогники.

Роза гордо ставить відро знову під струмінь гейзера. Зазвичай вона завжди викликає пожежників, але поки ті їдуть, все встигає згоріти, і, звісно, тоді ні гасити, ні рятувати нема чого. І її гордість можна зрозуміти: вона сама врятувала кухню від пожежі!

Тепер кухні загрожувала повінь — і це було легко передбачити. Відро знову наповнилося. Роза розгубилася. Після школи вона жодного разу не розв'язувала такої задачі. Та й у школі не дуже тямила про дві сполучені ємності, одна з яких наполовину порожня, а друга — наполовину наповнена. Для неї місце води — завжди в крані: покрутиш кран — ось і вода.

— А все решта — китайська грамота! — часто промовляла вона, припиняючи можливі дискусії.

Коли щось ламається в автомобілі, на Розу теж нема чого сподіватися. Бо перш ніж зазирнути до двигуна, їй треба знайти кнопку, щоб відкрити капот. А ця місія їй не під силу. Автомобіль і принцип його руху лишилися для Рози таємницею за сімома замками. Вона навіть не наважилася спитати у чоловіка, де міститься славнозвісний «полум'яний мотор». Коли чоловік відчиняв багажника, щоб вона туди поклала речі, там ніякого мотора не було. Зате лежало запасне колесо. І тепер вона подивовувалася, чому в багажнику лежить п'яте колесо, абсолютно, на її думку, без потреби, бо ж воно… не обертається!

Та все це може зачекати: відро знову наповнилося, і треба або діяти, або кликати на допомогу. І Роза взялася набирати в легені повітря — вона обрала другий варіант.

Його жертвою став Арчибальд: Роза закричала йому просто у вухо. Вона це зробила не хотячи, бо коли їй доводиться кричати, вона заплющує очі, особливо коли кличе на допомогу. В цю мить і зайшов на кухню Арчибальд.

— Я знаю, що вже не юнак, та ще не зовсім оглух! — промовив шанований дідусь, штрикаючи пальцем у вухо.

Пробурмотівши вибачення, Роза намагалася якось склеїти слова і пояснити, що ж все-таки сталося. Та Арчибальдові пояснення не потрібні — він і так усе зрозумів. Дідусь пірнув під раковину, перекрив вентиль на основній трубі, і гейзер зразу ж припинив виверження через брак тиску. Арчибальд дістав із раковини зірваний кран і прикрутив його на місце. Потім вилив у раковину відро води, а опісля відкрив вентиль і відрегулював напір води.

Вона потекла швидким приємним струменем. Арчибальд зробив усе швидше, ніж ми про це розповіли…

Спостерігаючи за рухами Арчибальда, Роза аж рота забула закрити. Уміння рідного батька її завжди дивувало. Як йому вдається так добре діяти руками? Потім Роза поглянула на свої руки і сама себе спитала, чого вони слухаються її через раз…

До кухні увійшла Маргарита. Вона зовсім без настрою. Ледве їй вдалося заснути, як метушня на кухні розбудила. І тепер бабуся скептично оглянула підлогу, обгорілу і затоплену одночасно, а потім подивилася на доньку. Її не стільки здивував безлад, що панував на кухні, як те, що така маленька і тендітна з вигляду жіночка, її донька Роза, може стільки заподіяти лиха.

Та коли вона про це спитала, відповідь здивувала її ще більше.

— Я… я хотіла приготувати лимонад! — пояснила донька.

Маргарита поглянула на неї з таким подивом, що, напевно, нам знову доведеться ужити вислів «як баран на нові ворота». Бо Роза й справді являє собою нерозгадану загадку — це ніби секрет єгипетських пірамід чи таємниці Тунгуського метеориту.

Бабуся, зітхаючи, відчиняє холодильник, дістає звідти кришталевий графин, наповнений лимонадом, і показує його Розі.

— Якщо ти хотіла лимонаду, треба було зазирнути в холодильник! — промовила бабуся, намагаючись щосили не зірватися і не насварити доньку. — Тоді хоча б не порізалася!

— Порізалася? — здивовано вигукнула Роза.

Вона зиркнула на сукню і помітила, що серед розкиданих по полю маргариток розквітла невідома раніш квітка. Роза перевела очі на свій палець і побачила, що на його кінчику точиться кров із невеличкої подряпинки, що її дістала, певно, під час операції «Лимон»…

Побачивши кров, Роза завмерла. Рот її широко відкрився, очі закотилися, ноги підігнулися, і, як викинута з ванни губка, вона впала на підлогу. Висновок: навіть розрізаючи лимона можна знепритомніти.

Нарешті всі неприємності минули. Роза твердо стала на ноги і тримає палець під струменем води, щоб стишити біль і очистити рану. Кухня аж вилискує чистотою. Це добра фея Маргарита вмить усе вичистила і прибрала. Роза печально зітхнула, ніби біля раковини стоїть не вона, а сумний старий собака.

— І це ж скажуть, що я навіть лимонаду не вмію зготувати! — прошепотіла вона.

А Маргаритин лимонад припав усім до смаку — графин майже спорожнів. Мартен витирає спітніле чоло носовичком і відсовує склянку.

— Справді, дуже смачно! — усміхаючись, сказав він, звертаючись до бабусі, яка полюбляла компліменти.

Зважаючи на вираз обличчя Франсуа-Армана, він ще не отямився: фізіономія у нього така, ніби він побачив свою смерть. Рука судомно стискає склянку, а погляд цілком утопився в лимонаді.

— Випий ковточок, мій хлопчику! Тобі полегшає! — лагідно сказав Арчибальд, піднімаючи Арманову руку і допомагаючи йому донести склянку до рота.

Та Арман перебуває в ступорі, навіть його внутрішні органи працювали впівсили, і перший же ковток лимонаду потрапив не в те горло. Арчибальд поплескав його по спині — не допомогло. Тоді дідусь був змушений встати і дати доброго буханця. Такого сильного, що в Армана вилетіла із зуба пломба. Шматочок металу описав траєкторію і впав у Мартенову склянку, поки той спостерігав за маніпуляціями Арчибальда.

Арман перестав кашляти, та ще не втямив, що випала пломба. Про це йому міг би сказати Мартен і навіть додати, що пломба знайшлася, але ж для такого повідомлення потрібно мати далеко не полісменську делікатність, особливо в тих випадках, коли навколо повно публіки. До того ж ніхто нічого не зауважив, і Мартен — єдиний свідок втрати пломби.

— Ще трішки лимонаду? — у відповідь на комплімент ввічливо запропонувала Маргарита Мартенові.

Офіцер потрапив на слизьке. Утопити пломбу в лимонаді — не дуже добра ідея, але образити Маргариту відмовою… Та ще зразу ж після свого компліменту… І все ж Мартен вирішив урятувати пломбу.

— Ні! Дякую! — відповів він якнайшанобливіше.

Насправді ж просто не міг пити із склянки, на дні якої лежить брудна непродезинфікована пломба!

Маргарита прихильно усміхнулася і незважаючи на протести, вилила до його склянки залишки лимонаду. Полісмен розгубився: він не знає, як йому діяти, а для представника закону незнання межує зі службовим злочином.

— Ви занадто делікатні, Мартене! Зізнайтеся: ви боїтеся, що іншим нічого не лишиться? — з усмішкою спитала бабуся.

— Т-т-т-а-а-к! Саме так! — промимрив нещасливець, із жахом позираючи на свою повну склянку.

— Не турбуйтеся! Пийте спокійно — я зараз іще приготую! — заявила Маргарита і пішла до кухні.

Мартен покрадьки зазирнув у склянку. Йому здалося, що там на дні єхидно посміхається Арманова пломба.

— На здоров'я! — сказав Арчибальд, піднімаючи свою склянку, щоб цокнутися з Мартеном.

Мартенові ніби хтось за комір жару сипонув — на чолі виступив піт. Піднявши склянку, він цокнувся із Арчибальдом. Дідусь ковтнув напій і задоволено зауважив:

— І справді, чудовий лимонад! У ньому безліч вітамінів! Пийте ж! Дуже корисно для здоров'я!

А Мартенові найдужче хотілося б зробитися кроликом і зникнути у фокусниновому капелюсі. Криво посміхаючись, він тримав склянку, приречено очікуючи, коли ж йому в голову прийде рятівна думка. Та вона десь забарилася, а Арчибальд з ентузіазмом поглядав на нього. Полісмен відчув себе у пастці, що, погодьтеся, незвично, адже це він заганяє злочинців у пастки, а не сідає на їхнє місце… Мартен підніс склянку до губ і, намагаючись приховати гидливість, скривився ще дужче. Ледве вмочивши губи, він швидко ставить склянку на стіл і вдає, ніби добре ковтнув того напою.

— ЕЦн направду смачний, — промовив тремтячим голосом.

— А остання склянка — особливо, — вигукнув Арчибальд, — бо в ній на дні осіло найбільше лимонного соку!

Мартена ледве не знудило. Та його порятував Арман. Вирячивши очі, він схилився до полісмена і зловісно зашепотів:

— Я бачив диявола!

Його лице спотворила гримаса жаху.

Лейтенант витримав паузу. На його глибоке переконання, в таких випадках звертаються до психіатра, а не в поліцію.

— Е-е-е… І який же він із себе — той диявол? — спитав Мартен, готуючись занотувати свідчення до записника.

Арман підняв руку.

— Метрів зо три заввишки, у дірявім капелюсі, і ніскільки не смішний! — тоном читця-декламатора промовив він.

— А чи перед цим не хильнули ви молочка з-під скаженої корівки? — в тон Арманові спитав Мартен, вважаючи, що його співрозмовник зрозуміє, про що йдеться.

Та дарма. Не зреагувавши на запитання полісмена, Франсуа-Арман зловісно зашепотів…

— Обличчя його — цілковитий... усе в дірках, ні шматка шкіри. Навіть ніс кудись провалився. А ще в нього величезна рука, як кліщі, а друга рука — мовби клешня, чи клешня — ніби рука…

Так, важкувато буде скласти фоторобот за таким описом!

— Як вам здалося, він був білим, чорношкірим чи жовтолицим? — спитав полісмен.

— Зеленим! З блакитним полиском! — упевнено відповів Арман.

Лейтенант розгубився. З одного боку, йому хочеться розреготатися. З другого, це буде порушення службової інструкції. До того ж він переконаний, що питання про диявола не входить до компетенції поліції, це справа лікарів психдиспансера, куди він зразу ж зателефонує, як тільки повернеться до комісаріату. Але полісмен-офіцер має бути ввічливим, та ще під час виконання службових повноважень, тому Мартен удає, що перечитує свідчення.

— Здається, я все записав, — промовив він устаючи. — Я доповім кому слід… І вам повідомлять…

Арман схопив його за руку.

— Прошу вас, пане полісмене, будьте обережні!

Лейтенант усміхнувся, але після Арманових слів у нього по спині забігали мурашки. Схоже, цей чоловік і справді переконаний, що бачив диявола.

Увесь спітнілий, у вітальню ввірвався юний Сімон і, наблизившись до свого шефа, доповів йому на вухо:

— Я не знайшов значка!

— Тільки цього бракувало! — сердито вигукнув лейтенант, усвідомлюючи, що день зіпсуто остаточно. — Гаразд, спершу з'ясуємо з дияволом, а потім шукатимемо ваш значок.

Люб'язно вклонившись на прощання Маргариті, Мартен у супроводі Арчибальда пішов до дверей. Спітнілий молодий полісмен заздрісно поглянув на залишену шефом склянку лимонаду.

— Пийте, він його й не торкнувся! — приязно запропонувала Маргарита, втішена, що її лимонад припав усім до смаку.

— Дякую вам, мадам! — відповів юнак, хапаючи склянку.

Він на дух випив лимонад — і обличчя його зсудомило: Арманова пломба застрягла в горлі. Юнак почервонів, як помідор, що доволі дивно, бо ж напій був приємного жовтого кольору. Та Сімон червоніє все дужче, аж робиться багряним. Якби не втрутилася Маргарита, він би незабаром посинів. Розмахнувшись, бабуся хотіла гупнути його по спині, але промазала, бо полісмен крутився, як вуж на сковорідці. Тоді вона схопила його за комір і дала доброго духопела. Чудовий удар! Як корок із шампанського, пломба вилетіла з горла Сімона і перелетіла усю вітальню.

Сімон метушливо вибачився:

— Дякую вам, мадам! Я… я… я… Мені дуже прикро…

— Дарма! Дарма! — відповіла Маргарита, підштовхуючи його до дверей.

Мартен чекав на нього біля автомобіля.

— Мені здається, вашого зятя слід відвезти до міста, — порадив лейтенант Арчибальдові.

— Певно, ти маєш рацію. Сільське повітря йому не на користь, — відповів Арчибальд.

— Я зараз кажу про місто не як про місце для прогулянок, а як про місце, де є лікарі і психіатрична лікарня, — уточнив полісмен.

— А-а-а! Ти про диявола? Не переймайся! З дияволом, про якого казав Франсуа-Арман, я давно знайомий. Я знав його ще дитям. Так що знайду і перемовлюся з ним. І про все тобі повідомлю…

Полісмен застиг. Слів йому забракло. Що могло статися, щоб усій сімейці зірвало стріху? — спитав він сам себе подумки. Але відповіді нема, і Мартен сів мовчки за кермо.

— Я завтра навідаюся пересвідчитись, чи все в порядку! — сказав він Арчибальдові лиш тому, що згідно з інструкцією повинен бути ввічливим.

Вибігши з будинку, Мартенів напарник помчав сходами вниз, забувши, що сьогодні на них уже спіткнувся. Щоправда, тоді він підіймався вгору. Він знову перечепився, упав і скотився вниз — мало не під колеса автомобіля. Скочивши на рівні ноги, Сімон пробурмотів вибачення, відчинив дверцята і впав на сидіння, піднявши навколо себе хмару пилюки. Розуміючи, що він затримує свого начальника, він забув струсити з одягу пил після падіння. Мартен чхнув, протер очі, сумно поглянув на свого юного напарника і глибоко зітхнув.

Авто з гуркотом рушило з місця, і лейтенант із полегшенням покинув дім, у мешканців якого чомусь зірвало стріху.