Артур і війна двох світів

РОЗДІЛ 20

Над сервірованим столом захопливий погук. Усі дружно вітали Маргариту, яка увійшла до кімнати з великим шоколадним тортом у руках. Арчибальд заплескав у долоні, до нього приєдналися бонго-матасалаї. Роза захоплено сплеснула руками. Вона не перестає дивуватися материним талантам і її умінню користуватися десятьма пальцями одночасно.

— Ти теж колись цього навчишся! — вирішив підбадьорити дружину Франсуа-Арман.

Роза лишень усміхнулася у відповідь. Вона давно вже позбулася будь-яких ілюзій. Двадцять років вона намагалася навчитися випікати такий торт — і їй ні разу не вдалося. Ось і сьогодні так пильно стежила за кожним етапом його приготування, що навіть впустила в тісто окуляри. Доки вона їх ходила відмивати, а потім поверталася назад, Маргарита виконала кілька операцій, і її донька знову перестала розуміти, що до чого. Арман погладив її по щоці.

— Але ж ти не порізала собі пальця — і це вже прогрес.

Роза похмуро зиркнула на чоловіка. Їй не подобається, коли хтось нагадує про невдачі на кухні, особливо при гостях.

— Ой яка краса! — вигукнув лейтенант Балтімор, щоб розвіяти хмари на обрії подружжя.

— Судячи із пахощів — перед нами правдивий шедевр! — додав командор Бельрів, задоволений, що не втратив можливості сказати комплімент.

Усі задоволено засміялися. Вони раді, що незвичайні пригоди вже позаду, що все завершилося добре і вони знову можуть насолоджувати заслуженим миром і спокоєм.

Маргарита почала розрізати торт. Можна подумати, що вона намагалася поділити його на абсолютно однакові шматочки. Насправді бабуся хотіла якомога менше зіпсувати свій кулінарний виріб. Вона чудово знала, що за кілька хвилин торт зникне в шлунках її гостей, але їй подобається, коли він лишається до останнього привабливим. А сьогодні торт особливий! Глазур так і сяяла, шоколадна поливка вилискувала, ніби лід перед чемпіонатом світу з фігурного катання, а дрібненькі трояндочки з білого шоколаду здавалося зроблені з тонкого мережива. У всіх уже слинка покотилася — вони взяли в руки тарілки і чекають, коли можна буде їх передати Маргариті, щоб отримати шматочок жаданого торту.

Перший шматок Роза поставила своєму сусідові за столом. І тут-таки побачила, що його нема.

— Артуре! Ти куди? Повернись до столу! Бабуся роздає торт! — обертаючись навсібіч, кричала Роза, не знаючи, куди подівся її син.

— Передавай далі, — попросила її Маргарита. — Артурові спеціальна порція буде!

І справді, останній шматок на останній тарілці — удвічі більший за інші. Бабуся впевнена, що її героїчний онук на нього заслужив. Адже це він посприяв, щоб усі ці люди зібралися за спільним святковим столом, веселилися, пригощалися і обговорювали, як би поліпшити світ, порятований Артуром.

Узявши тарілочку з найбільшим шматком, Маргарита пішла до вікна, де бавився її онук. Дорослі часто беруть із собою на святкові обіди дітей, але ще жодна дитина не досиділа за столом до кінця такого обіду. Адже дорослі їдять так повільно і ведуть нецікаві бесіди! Тому діти втікають, не дочекавшись солодкого.

— Бери! — сказала бабуся, подаючи Артурові тарілку.

Та хлопчик настільки захопився грою, що не відповів, і вона поставила її на підлогу.

— Ні, ні! Не на підлогу — там найінтенсивніший рух! — вигукнув Артур.

— Ой, вибач! — перепросилася бабуся. — Вибач, мій дорогенький, я забула, що сьогодні в тебе змагання!

— Ага! Шоколадний торт! — облизався Артур.

Нарешті він помітив, що йому принесла бабуся. Чудесні пахощі повернули його із мрій на землю.

Хлопчик узяв тарілочку і заходився наминати торт. Маргарита навіть не встигла йому зауважити, щоб він їв охайніше. Та він би все одно відповів «угу» і зразу ж би скористався своєю футболкою замість серветки. А потім увесь вимажеться в шоколад! Усміхнувшись онукові, бабуся погладила його по голові і повернулася за стіл.

Хоча Артур набив рота шоколадом і вимазав руки, та це не завадило йому витягти із кишені швейцарський ножик. (Нагадаємо, що в Швейцарії ножики нормально співіснують із шоколадом). Витягти найкоротше лезо, хлопчик обережно відрізав малесенький шматочок і опустив його в кошик будівельного крана.

Артур натиснув на кнопку — кран під'їхав до відчиненого вікна, і його стріла витяглася над підвіконням. Кмітливий онук почав обертати важіль, і маленький кошик поповз униз, на терасу перед будинком. Там на нього очікує джип. Кошик опустився на підлогу — Темрякос забрав із нього шматочок торту і переклав його в авто.

Артур визирнув у вікно.

— Спеціально принцесі Селенії! — пошепки повідомив він.

Темрякос випростався, як по команді «струнко», подаючи Артурові знак, що все буде виконано.

— Слухаюся, шефе! — вигукнув він, сідаючи за кермо.

Маленький джин із місця набрав швидкість і, зіскочивши зі східців, швидко зник у густій траві. За кілька метрів від ґанку в землю вкопано трубу, залишок Арчибальдового водогону. Не гальмуючи, Темрякос у'їхав у неї і зник у мороці, як потяг у тунелі.

Відчинивши браму, королівська сторожа метнулася врізнобіч, щоб не втрапити під колеса автомобіля. Порушуючи всі правила дорожнього руху, Темрякос вилетів на майдан і загальмував перед носом короля, обвіявши його величність і усіх верховних сановників курявою.

— Спеціальне постачання! — радісно повідомив водій, не дбаючи про те, яким чином сановники відчистять свої пишні строї від пилюки.

— Ап-чхи! Ти привіз — апчхи! — важливе повідомлення для ради? Чи — апчхи! — мені? — поцікавився король, чхаючи і обтрушуючись від куряви.

— Не для ради і не для вас! А для Селенії! — усміхнувшись, повідомив Темрякос.

За кілька секунд він ногою відчинив двері до маленького будиночка Селенії. Принцеса аж підскочила. Ну, маєш! Це ж її будинок! Темрякосу ще вчитися й вчитися, особливо пристойної поведінки. Хоча цього разу можна йому вибачити, бо його обидві руки зайняті — він ніс великий шматок торта.

— Це від Артура! — оголосив посильний, поставивши подарунок на стіл.

Прекрасні очі Селенії спалахнули тисячею вогників. Так буває щоразу, коли її принц надсилає звісточку.

— Та ніколи не втисну в себе такий шмат! — аж злякалася принцеса, кинувши погляд на торт.

— Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я тобі допоможу? — поцікавився Барахлюш, поставши на порозі, як дідько з табакерки.

Селенія позирнула на брата і жартома відповіла:

— Твоє бажання допомогти розчулило мене до печінок, Барахлюше, і я можу тільки тішитися, що в мене такий дбайливий братик!

— Аякже! Я завжди до твоїх послуг! — пишаючись, промовив Барахлюш і сів напроти торта.

— Темрякосе, а ти куди? Ану ріж торт на три частини! — зупинила принцеса юнака.

— Із задоволенням! — відповів він.

Висмикнувши зі своєї зачіски лезо, Темрякос розрізав торт на однакові три частини. Тим часом Барахлюш витяг із кишені свій знаменитий ножик-трансформер, а зі свого рюкзака — розкішну дрюком'яку, абсолютну білу, що засвідчувало її свіжість. Дрюком'яки — це такі фрукти, що за смаком як ківі, а з вигляду — великі океанські перлини. Щоб захистити ніжну серцевину від негоди, природа подарувала дрюком'яці щільну дрюколонку, схожу на шкірку помаранча. Дрюколонка тонка, але дуже міцна і повністю покрийає дрюком'яку.

Узявши ножика, Барахлюш натис на кнопку диводрюка. Висунувши язика (це ознака особливої старанності), принц обережно устромив диводрюк під шкірку фрукта і почав її диводрючити, тобто помаленьку стягувати з неї дрюколонку, яка врешті-решт знялася непошкодженою. Окремо від серцевини дрюколоонка, та ще наповнена повітрям, схожа на мисочку із тонкої прозорої порцеляни. Барахлюш узяв свого торта і врочисто поклав на дрюкомисочку.

— Шкода, що з нами нема Артура! — зітхнув Барахлюш. — Він би зрештою зрозумів призначення диводрюка!

Селенія промовчала, щоб не думати про сумне. До Артурового повернення десять разів місяць буде уповні. І якщо плакати з туги, то й сліз не стане.

Узявши свій шматок торта, принцеса підвелася.

— За Артура! — промовила вона, і в її голосі вчувалися ностальгійні нотки.

— За Артура! — в один голос промовили Барахлюш та Темрякос, підіймаючи свої шматки торту.

І троє гурманів, всі як один, кинулися набивати роти шоколадом. Незабаром вони перемастилися ним до самих вух, як і Артур…

Маргарита відчинила кухонну шафу і дістала звідти банку для маринованих огірочків. В напівтемряві здалося, що на дні банки залишився ще один корнішон. Одначе на світлі стало видно, що це… Упир. Дивлячись через скло на Жахливого У, Маргарита дивувалася, як у такій мікроскопічній істоті може міститися стільки ненависті.

Упир люто бігав на дні банки. Щоразу, коли його житло так нахабно витягують на світло, він обурюється. Знявши кришку з банки, бабуся зазирнула всередину. Тепер Упир відчув, що значить бути на місці ласощів.

— Не їжте мене! — благав учорашній завойовник.

Маргарита здвигнула плечима.

— Я й не збиралася! Нащо мені завдавати шкоди своєму шлункові?

Після цих слів Упир заспокоївся.

— З якої причини маю честь бачити вас? — уклоняючись, спитав він — аж із шкіри вилазив, щоб продемонструвати свою галантність.

— Сьогодні неділя, — відповіла Маргарита.

— Ну то й що? — здивувався Упир.

— Я обіцяла дещо готувати для вас щонеділі, а я свого слова додержуюся!

Випроставшись, Маргарита двома пальцями взяла шматочок шоколадного торту і кинула його в банку. Не маючи змоги утекти, Жахливий У спостерігав, як з висоти на нього летить велетенський шмат торту — ніби з літака скинули піаніно. Торт улучив йому просто в обличчя, і завойовник увесь, з голови до ніг, вимастився в шоколад. Тепер він схожий на горобця, на якого зверху упав коров'ячий кізяк.

— Смачного! — промовила Маргарита, закриваючи банку.

Вона відчинила шафу, поставила банку з невдахою-повелителем на поличку і зачинила дверцята. Упир знову опинився у темряві, тобто, там, де й повинен бути.