Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 12 На польових просторах. Незвичайне полювання. Втеча

Альоша вийшов попестити свого тепер уже улюбленого Чорновуха, Татусь підкинув корові сіна, нагодував свиней, посипав зернопосліду курям, після чого усі сіли за стіл і поснідали. Бім того ранку не доторкнувся навіть до запашного молока, хоч Альоша і просив його, і умовляв. Потім, поки батьки поралися по господарству, Альоша приніс води й викидав з хліва гній і ще раз почав просити Біма попоїсти, тицяв його носа в миску, та ба, Чорновух став майже зовсім чужим. Уже закінчуючи збиратись на роботу, Хрисан Андрійович нагострив здоровенного ножа й засунув його над дверима.

Зійшло сонце. Петрівна закуталася в свою товсту одежину, запнулася хусткою, взяла торбину й того здоровенного ножа, що його нагострив Татусь, і пішла. За нею, вдягнувши киреї, вийшли на подвір'я Альоша з батьком і, чути було, вигнали овець на вулицю.

Невже залишили Біма самого та ще на прив'язі у напівтемних сінях? Бім не витримав — завив гірко й безнадійно.

І ось відчинилися двері з вулиці, зайшов Хрисан Андрійович, одв'язав Біма й вивів на ґанок, потім замкнув двері знадвору, попростував до гурту овець, коло яких стояв Альоша, передав йому з рук у руки Біма на мотузку, сам зайшов поперед овець і гукнув:

— Пішли, пішли-и!

Вівці рушили за ним уздовж вулиці. З кожного двору до них приєднувалися то п'ятеро, то десятеро інших, отак у кінці села зібралась величенька отара. Попереду, як і досі, йшов Хрисан Андрійович, позаду Альоша з собакою.

День стояв морозяний, сухий, земля під ногами тверда, майже така сама, як асфальт у місті, тільки шкарубкіша; навіть густо запурхали сніжинки, затуливши на якусь мить і так холодне сонце, але одразу ж і перестали. Це була вже не осінь, однак ще й не зима, а просто той насторожений час. коли ось-ось настане біла зима, яку всі чекають, але яка приходить завжди несподівано.

Вівці бадьоро поцокували ратичками і мекали, протяжно перемовляючись по-своєму, по-овечому, чого, їй-право ж, зовсім неможливо було зрозуміти. Придивляючись, Бім помітив: попереду отари, п'ята в п'яту за Хрисаном Андрійовичем, ішов баран із закрученими рогами, а позад усіх, просто перед Альошею, кривенька маленька овечка. Альоша зрідка легенько підштовхував її гирлигою, щоб не відставала, і тоді кричав:

— Татусю, постривай-но! Кривенька не тягне!

Той, не обертаючись, уповільнював ходу, а разом з ним і вся отара йшла помаліше.

Бім ішов на мотузку. Він бачив, як поважно ступав Татусь перед вівцями, як вони скорялися найменшому його рухові, як Альоша по-діловому, зосереджено стежив за вівцями, знаду і з боків. Ось одна з них відокремилася й, поскубуючи жовту травичку, подалася вбік від отари. Альоша побіг з Бімом і крикнув:

— Куди пішла-а?! — І кинув перед нею свою гирлигу.

Вівця повернулася. Ліворуч одразу троє забажали проявити самостійність і побрели собі до зеленястої плями, однак Альоша так само побіг і так само поставив їх на своє місце. Бім дуже швидко збагнув, що жодна вівця не повинна відходити від гурту, а в наступній пробіжці з Альошею він уже гавкнув на ту вівцю, яка порушувала порядок і дисципліну. «Гав-гав-гав!» — так само незлобиво, як і Альоша, застеріг він порушницю, тобто: «Куди пішла-а?!»

— Татусю! Чуєш? — гукнув Альоша.

Хрисан Андрійович обернувся й схвально прокричав:

— Молодець, Чорновух!

На схилі яру він підняв над головою гирлигу й ще раз так само голосно прокричав:

— Розпуска-ай! — А уповільнивши ходу, посувався тепер впоперек отари.

Альоша почав робити те саме, як і батько, але тут, позаду, він ішов квапливо, часом перебіжкою, притискаючи овець до Хрисана Андрійовича. І тоді отара потроху розходилася дедалі ширше і нарешті, не перестаючи поскубувати травичку, вишикувалася в одну лінію, не густіше, ніж у три-чотири вівці. Тепер Хрисан Андрійович зупинився обличчям до овець, окинув поглядом шеренгу, а поруч з ним прилаштувався й баран-ватажок. Чабан витяг з торбини буханець хліба, відрізав шкоринку й віддав її чомусь тому баранові. Бім не міг знати, що баран-ватажок неодмінно повинен не тільки не боятися, а любити чабана, тому, через своє незнання, він просто бачив підтвердження того, що Татусь — людина добра, і все. А Татусь, коли на совість, був ще хитрий — баран ходив за ним інколи собакою і завжди озирався на голос. Не Бімові, звичайно, збагнути усю чабанову премудрість. А Хрисан Андрійович чудово знав, що дурний баран, відбившись з невеликою отарою, та ще коли без собаки, заведе отару хтозна-куди — тільки проґав, засни, стомлений чи розморений спекою. Ні, тут баран-ватажок був особливий, дресирований баран, тому й Біма він прийняв з дорогою душею.

Хрисан Андрійович закурив люлечку й сказав Альоші:

— Ти не натискай, не натискай — тут паша добра.

… А що ти думаєш, любий мій читачу? Нагодувати вівцю пізньої осені — річ справді премудра: коли не вміючи, то через тиждень пів-отари здохне й на доброму кормі — затопчуть його, та й годі; а коли путньо, то й на посередньому випасі вівця буде сита й жирна. Умудряється ж Хрисан Андрійович нагодувати отару по пустищах, та по окрайках, та перед носом у тракторів, коли вони орють на зяб, а для цього потрібен неабиякий талант і покликання та любов до тварин. Величезна праця — пасти овець, а загалом і гарна праця, бо людина-пастух, часом навіть і не замислюючись над тим, почуває себе невід'ємною часточкою природи і її хазяїном і доброчинцем. Ось у чім сіль. Хай дарує вже читач, що я на якийсь час забув про нашого Біма й заговорив про людину на просторі пізньої осені.

Отже, вівці скубли коротеньку травицю й хрумкали так дружно, що все це зливалося в один суцільний звук, спокійний, рівний, умиротворений. Тепер Татусь і Альоша були близько один до одного і розмовляли вже тихо, не кричали, як раніше здалеку.

Альоша спитав:

— Татусю, спустити Чорновуха?

— Давай пробувати. Не повинен би втекти зараз: від волі не тікають. Спускай. Та спершу відстань, пограйся з ним — не полохай вівцю.

Альоша почекав, поки отара відійшла далі, одв'язав мотузок і весело гукнув:

— Чорновух! Біжімо! — Тут він кинувся з гори в яр, гупаючи чобітьми й підплигуючи.

Бім зрадів неймовірно. Він також підплигував, намагаючись з розгону лизнути Альошу в щоку, відбігав убік і стрілою повертався в захваті від цілковитої волі; потім схопив якусь палицю, помчав до Альоші, сів перед ним. Альоша взяв ту палицю, відкинув убік і сказав:

— Подай, Чорновух!

Бім приніс її і віддав. Альоша ще раз кинув, але тепер не забрав її з Бімового рота, а пішов угору з яру до отари, наказавши:

— Чорновух, тримай. Неси!

Бім пішов за ним з ношею. Коли піднялися вгору, замість палиці Альоша вклав Бімові в рота свою шапку. Бім залюбки поніс і її. Альоша біг вистрибом і повторював:

— Неси, Чорновух. Неси, мій молодець. От добре. От добре.

Але до отари вони підійшли тихо. («Не полохай вівцю»). Альоша скомандував:

— Віддай Татусеві.

Хрисан Андрійович простягнув руку. Бім віддав. Його нова якість розкрилася для чабанів несподівано. Усі троє були у захваті.

А не більш як через тиждень Бім сам, своїм розумом дійшов, що в нього з'явився обов'язок: завертати неслухняних овець до отари, стежити за ними, коли вони розпущені в лінію, але не заперечувати, коли, увійшовши перед вечором у село, вони розходилися гурточками по домівках.

Бім познайомився з двома собаками, що стерегли величезну колгоспну отару, де було три чабани, і всі дорослі, і всі в киреях. Хоч отари колгоспу і колгоспників ніколи не зближувалися й не змішувалися, але на коротких осінніх тирлуваннях Альоша бігав до колгоспних чабанів, а Бім, разом з ним, до колгоспних собак. Гарні собаки: попелясті, шерстисті, великі, але смирні, спокійні; вони навіть і гралися з Бімом спокійно й поблажливо, а навкруг отари ходили тихо, пішки, а не так, як Бім — підстрибом або розпластаним галопом: з почуттям власної гідності собаки. Подобалися вони Бімові. І вівці теж гарні. Почалося вільне трудове життя й для Біма. Хоча вони, усі втрьох, поверталися стомлені й тому притихлі, але це була воля і довір'я одне до одного. Від такого життя не тікають і собаки.

Та одного разу, якось зненацька, посипав сніг, звихрився вітер, закружляв, захурделив. Хрисан Андрійович, Альоша та Бім збили овець у коло, постояли трохи, та й повели отару в село серед дня. На вівцях був білий сніг, на плечах у людей сніг, на землі сніг. Білий сніг скрізь, тільки сніг у полі — більш нічого. Лягла зима, звалилася з неба.

Чи то Хрисан Андрійович вирішив, що такому собаці, як Бім, не годиться спати з підсвинками або сидіти на мотузку, чи то чогось ще, але Бім тепер перейшов ночувати в дуже теплу будку, збиту в кутку тих самих сіней і напхану м'яким сіном.

А вечорами він заходив до хати як член сім'ї і лишався там, доки повечеряють.

— Не може того бути, щоб — зима. Рано, — сказав якось Петрівні Хрисан Андрійович.

Слово «зима» повторювали вони в розмові часто, про щось непокоїлися; а втім, Бім знав: зима — це білий холодний сніг.

Того вечора Петрівна прийшла геть запорошена сніжком, мокра, з обвітреним і опухлим обличчям. Бім дивився, як вона, роздягнувшись, трусила руками й стогнала. Руки в неї були червонясті, потріскані, в землистих плямах, мовби в подушечках, схожих на подушечки Бімових пальців. Потім вона опускала руки в теплу воду, відмивала їх, довго-довго втирала мазь і охкала. А Хрисан Андрійович дивився на Петрівну і про щось начебто журився (чого Бім не міг не помітити на його обличчі).

А другого ранку він нагострив ножі, і всі четверо вийшли з дому: Петрівна, Хрисан Андрійович, Альоша та Бім. Спочатку йшли рівним білим полем, укритим неглибоким сніжком — на півлапи, не більш, отож іти було легко. Навкруги тихо, але холодно. Потім вони опинилися на полі, де рядами порозкидано купи — бурточки буряку, складеного ботвиною назовні й прикритого ботвиною ж зверху. Біля кожної купки сиділи жінки, вдягнені так само, як і Петрівна, й щось робили, мовчки й зосереджено.

Усі четверо підійшли до одного такого бурточка, сіли навкруг нього, і Бім почав уважно дивитися, що ж тут робиться. Петрівна взялася за ботвину, витягла буряк з купи, спритно повернула його коренем до себе і — чик! — ножем: ботвина одпала. Ще чик-чик — по голівці буряка: голівка чиста. І кинула вбік, поруч себе. Хрисан Андрійович усе зробив так самісінько, як вона. Альоша — також, навіть спритніше, ніж Татусь, І пішло! Чик-чик! — геть ботвина. Чик-чик! — чиста голівка. Торох! — буряк уже збоку, уже на новій, обчищеній купці.

Неподалік, біля такого самого бурточка буряку, сиділа жінка, одна, і робила те саме. Біля іншого — також, але вже двоє-троє разом. Отак по всьому полю: буряки куріньками, закутані жінки з потрісканими долонями й припухлими від холоду обличчями. Усі працювали або в легких брезентових рукавицях, або голими руками. Чик-чик! — немає ботвини. Чик-чик! — людина кидає ножа й хукає на долоні, тре їх одна об одну, і знову: чик-чик! — чиста голівка. Як заведені!

І холодно. Позираючи, як змахують ножами, Бім почав мерзнути, а тому струснувся й узявся обстежувати навколишню місцевість, не одбиваючись далеко. Зігрівся й повернувся назад до своїх, хоч по дорозі його запрошували й інші жінки (усі на селі вже знали, що таке Чорно-вух).

Потім до них підійшла та жінка, що сиділа й працювала одна-єдина, — молода, але дуже худа. Вона на щось скаржилася, сякалася на землю, потім сіла поруч з Петрівною і показувала їй свої долоні. Жінка побідкалася, закашлялась, притискаючи брезентовою рукавицею груди, й затихла. А звали її Наталя.

Петрівна — чик-чик! Хрисан Андрійович — чик-чик! Альоша — чик-чик! І хукають на руки, і труть щоки. Петрівна — чик-чик! І раптом — бульк!.. У тієї жінки-горопахи з очей упала на ботвину краплинка. Вона затулилася рукавом і пішла до себе, до своїх буряків.

— Боронь боже, ще й ти не застудися, — сказала Петрівна до Альоші, підійшла, поправила йому теплу хустку під шапкою, підтикала на шиї, зняла з себе полотняний пасок і підперезала Альошин кожушок.

Бім також тицявся носом в Альошин кожух, допомагав Петрівні. Та Альоша, як зрозумів Бім, зовсім не так уже й змерз, як здавалося; навпаки, він був значно тепліший за Татуся і Петрівну (Бім же це відчував краще від людей).

— Слухай-но, Альошо, — сказав Хрисан Андрійович, працюючи ножем за двох. (Бім нашорошив вуха). — Піди побігай з Чорновухом, погрійтеся трішки.

І ось Бім уже біжить поперед хлопчика по буряковому полю, закам'янілому від морозу. Пройшли вони поле впоперек, Альоші стало жарко, і він зняв шапку, розв'язав хустку, засунув її за пазуху, шапку надів, попіднімавши на ній вуха. Поруч з лісовою смугою, у густій жовтій траві, Бім ураз спинився, потягнув повітря, забігав човником і несподівано для Альоші завмер у стойці.

Альоша підбіг до нього:

— Що тут, Чорновух?

Бім стояв нерухомо й ждав наказу. Альоша збагнув-таки, в чім річ:

— Лякай! Лякай!

Бім ждав магічного слова «Вперед». Але Альоша крикнув ще дужче:

— Лякай!

Бім пішов на підводку й підняв на крило зграйку куріпок.

Недовго думаючи Альоша побіг назад з Бімом. Бім збагнув, що знов у них немає взаєморозуміння, — Альоша не знає слів Івана Івановича, одначе біг поруч. А той, захеканий і розшарілий, розповів батькам, як Чорновух знайшов куріпок і «сполохав» їх.

— Мисливський собака Чорновух, учений, — схвалив Хрисан Андрійович. — Нам би рушницю, Альошко! Й на полювання. Га?

Рушниця? Полювання? Які знайомі та рідні слова для Біма! Він знає, що це означає.

Бім закрутив хвостом, почав лащитися до Альоші, до Хрисана Андрійовича, до Петрівни, він говорив їм на своїй мові виразно і ясно. Та його ніхто тут не зрозумів: піхто не пішов по рушницю й піхто не пішов на полювання і без рушниці. Бім сів за Альошиною спиною, притулившись до кожуха, і замислився — принаймні такий він мав вигляд.

Уже смерком вони повернулися додому, стомлені й змерзлі. А через кілька днів і зовсім перестали ходити на буряки — закінчили свою ділянку.

Тепер Петрівна нікуди не ходила й одверто раділа з цього. Вона цілі дні щось робила: чистила корову, прала білизну, мила підлогу, шаткувала капусту, колотила масло, топила піч, варила, шила на машинці, латала одежу, виносила корові цебро — всього не злічити. Бім стежив за її роботою.

За Альошею приходила чиста жінка з книжками, докоряла Петрівні (але не сердито, як відзначив Бім), обидві вони повторювали слова: «Альоша», «вівці», «буряки». На другий день, вранці, Альоша пішов з книжками й отак пропадав тепер щодня. Хрисан Андрійович вирушав у певну годину кудись з вилами, а коли повертався, від нього тхнуло гноєм.

Якось, коли всі зібралися й вечеряли, увійшов чоловік: високий, широкий, костистий, з великим обличчям, але з маленькими лисячими очицями і в лисячій шапці. Бім помітив, що Хрисан Андрійович глянув на прибулого без усмішки, а з-за столу не підвівся назустріч, як завжди, й руки не подав.

— Здорові були, — байдуже сказав гість, не скидаючи шапку.

— Драстуй, Климе, — відповів Хрисан Андрійович. — Сідай.

Той сів на лаву, скрутив здоровенну цигарку, роздивляючись Біма, й спитав:

— То оце і є Чорновух? (Бім нашорошився). Пропаде собака без полювання. Або втече. Продай: дам двадцять п'ять.

— Не на продаж, — сказав Хрисан Андрійович і тепер вийшов з-за столу, повечерявши.

Бім на відстані трьох кроків легко зрозумів: від гостя пахне зайцем. Він підійшов, обнюхав, крутнув хвостом і глянув в обличчя лисячої шапки, що й означало на Бімовій мові: «Розумію — мисливець».

— Бачиш? — спитав Клим. — Відчуває Чорновух, з ким діло має. Продай, кажу.

— Не продам, Климе, не продам. Діло минуле, — навіть Альоша не знав спершу, — послав я три карбованці в редакцію в обласну і дав оголошення: «Пристав собака мисливський, білий, з чорним вухом». Одержав відповідь: «Не оголошуйте, будь ласка. Нехай живе поки що у вас». В чім річ — не знаю, але відчуваю — собака цей неабиякий, берегти треба.

— А ти занапастиш. Продай, — уже гніваючись, наполягав Клим.

— Діла не буде, — відрізав Хрисан Андрійович. — Так — бери на полювання, а приводь того ж дня. Нехай Чорновух породу підтримує, як йому належить за статутом.

— Отож не на продаж, — втрутився й Альоша.

— Що ж, так то й так, — невдоволено буркнув Клим, злегка поторсав Біма по холці й пішов собі.

Після вечері, під ліхтар, Хрисан Андрійович заколов валашка й, підвісивши за задні ноги на розтопірці, зняв з нього кожушину, випотрошив, обмив тушку й залишив її в сараї до ранку.

Петрівна цілий вечір то вкладала яйця в кошик, то натоптувала масло в слоїки або заливала їх маслом топленим. Потім вона рядочком ставляла їх у базарні, з білої лози, кошики.

Оце тепер Бім вловив, що від усього цього (баранець без кожушини, яйця, масло, кошики) пахне міським базаром. Кому, як не йому, це знати! Усе місто від краю й до краю вій вивчив, шукаючи Івана Івановича. І Бім захвилювався: базар, місто, кошики, своя власна квартира — усе сплелося в одно: Іван Іванович там.

Ніч він не склепив очей.

Рано вдосвіта Хрисан Андрійович загорнув уже тверду тушку в чисту мішковину, обмотав шпагатом і поклав її на плече. Петрівна почепила на коромисло два кошики, підпила й поклала його на обидва плеча. Як Бім просився з ними! Він так же казав, настійно товкмачив їм: «Мені треба з вами. Я — туди. Візьміть».

Ніхто не зрозумів його переживань. Хрисан Андрійович ще й докинув, поправляючи й умощуючи тушку на плечі:

— Притримай-но, Альошо, Чорновуха — коли б не побіг за нами. Альоша узяв його за нашийник й притримав на ґанку. А Татусь та Матуся, кожне з важкою ношею, повільно попрямували до шосе, до автобусної зупинки. Бім проводив їх поглядом, не звертаючи уваги на Альошині ласку та умовляння, проводив, аж поки їх видно було.

Невдовзі надійшов Клим з рушницею та рюкзаком. Мисливської сумки й патронташа на ньому немає (недолік екіпіровки Бім негайно ж відзначив). Однак-таки — рушниця! — ось у чому головне. Бім довірливо потягнувся до мисливця і враз відчув, що в кишеню насипано патронів. Теж відхилення значне. Та головне — рушниця. За людиною з рушницею він піде куди завгодно. Надовго чи ні, а піде. Така вже вдача у лягавих собак, і Бім не був винятком: у нього на якийсь короткий час була затихла туга, що виникла ото останніми днями, — навіть так. По відношенню до рушниці Бім був звичайним мисливським собакою. Не треба його звинувачувати у відсутності логіки, істину він міг збагнути тільки практикою, хоч і був найрозумніший собака серед собак. Перед ним ще багато переживань лише від самого того, що він — собака. Не будемо звинувачувати.

— Ходімо, Чорновух, на полювання, — сказав Клим.

Бім застрибав перед ним: «На полювання, на полювання!» І Клим узяв його на ремінний поводок, а Альоша попередив:

— Дядю Климе, коли Чорновух стане, витягнеться, замре, то тут і куріпки. Йому треба крикнути так: «Лякай!» Бо з місця не зійде.

— Справді?

— Авжеж! Я знаю, — поважно відповів Альоша. — Мені оце уроки вчити, а то б сам показав.

— Ми також дещо кумекаємо. Не вперше, — запевнив Клим.

Отже, після великої перерви і багатьох переживань Бім пішов на полювання. Спочатку їм нічого й не траплялося, окрім нори смердючого тхора.

— Рий, — сказав Клим.

Бім такого не розумів, відійшов убік і, здивований, сів.

Десь під полудень дуже потепліло. Сонячно, тонкий шар снігу розкис, під лапами вже хлюпало болото, очоси на Бімових ногах обмокли н забрьохалися, він став худим і змиршавілим, як і кожен мокрий лягавий. Але Бім шукав за всіма правилами — човником поперед Клима, впоперек і з перевірним заходом. В переліску Бім став на куріпок.

Клим крикнув:

— Лякай!

Бім аж здригнувся від крику басом і враз підняв куріпок, без підводки (ой, яка ж помилка!), одначе постріл не пролунав. Бім обернувся. Мисливець засовував набій в одностволку, та — ніяк. Потім почав його виймати, теж — ніяк. Бім сів, не сходячи з місця, де підняв куріпок, і, не наближаючись, про всяк випадок, до мисливця, стежив за ним. А Клим почав лаятися так, як лаються увечері на тротуарі п'яні: хитаються і лаються один на одного або просто в темну ніч. А цей же й не хитався, однак лаявся.

Хоч Клим зрештою вийняв набій, поставив інший і закрив рушницю, але був злий і чимось нагадував Сірого.

— Ну, шукай! — наказав він Бімові. — Чорновух, шукай!

Одвернувшись і виходячи навпроти вітру на човник, Бім удав: «Ну що ж, буду шукати».

Але щось таке апатичне з'явилося в кульгавій пробіжці, не та вже спритність, як до підняття куріпок. Клим вважав це за фізичну немічність собаки, не розуміючи того, що в Біма оце саме означає початок сумнівів у людині: ось так, скоса, озиратися на неї, не зупиняючись і не наближаючись, тримаючись на значній відстані. Він начебто й не шукав, а лише стежив за мисливцем, та це тільки здавалося. Пристрасть нездоланна, пристрасть вічна, поки існують мисливські собаки, взяла своє. По суті, Бім ішов за рушницею, а зовсім не за Климом.

Несподівано він вловив запах зайця. На цих звірків Іван Іванович не полював з Бімом, хоча разів зо два-три Бім і робив по них стойку. Адже вони, оці зайці, анітрохи не тримають стойку: тільки зупинись, а він — драла. Наздоганяти його не можна — хазяїн не дозволяв. Щоправда, улітку вони сяк-так ще лежать і під стойкою, але Іван Іванович завжди кликав Біма назад; а одне зайченя завбільшки як долоня навіть відібрав з-під лапи й випустив на волю. Отож заєць — не птах. Проте Бім наставив носа на потік, що йшов від зайця, кинувся точно й зробив на стойку — мокрий, трохи кривобокий через покалічену лапу. Ні, вже не та стойка у каліки. Не та художня постава.

— Ляка-ай! — загорлав Клим.

Зважмо, у м'яку погоду, до того ж у розгрузлій землі, заєць лежить міцно, а Бім поки що не зрушив з місця, нібито хотів сказати: неправильно ж кричиш.

— Ляка-ай, чортяко кривий! — гаркнув Клим.

Підняв зайця Бім і приліг, як і слід перед пострілом.

Клим бабахнув, мов гармата. Заєць біг, але дедалі повільніше. Потім сів, потім сховався в борозні й зник з очей. Клим кричав дико:

— Ату, ату його! Ала-ала-ла-ла! Ату! — й біг у напрямку, де сховався заєць.

Бім, хоч і застрибав поруч з Климом, знав напевно, що все це робиться не за правилами: мисливець не повинен бігти собакою, Бім і сам знайде, якщо треба, — навіть зайця, коли б наказав Іван Іванович.

Клим зупинився, захекавшись, і несамовито горлав:

— Шукай, телепню! Каліка чортова!

Пішов Бім якось ображено. І раніше його запах зайця не дуже цікавив, а тут ще — позаду тупає ногами Телепень. Одначе слідом, слідом Бім дотягнув, став у стойці, дочекався остогидлого «Лякай» і розмахнувся, щоб підняти зайця. Але той ледве виповз із борозни й закривуляв, як хворий. Клим вистрілив, а заєць біг. Ще вистрілив, а заєць тихо-тихо кривуляв, на якусь мить ще й зупиняючись. Бім лежав, як і належить, незважаючи на болото, чекав наказу.

А Клим гарикав:

— Ату, гаде! Ату його, телепню! — І показував на зайця.

Бім знову знайшов зачаєного підранка й знову зробив стойку. Третю! І знову Телепень промазав. І знову заєць побіг.

Так Клим і не зміг зрозуміти у своєму озлобленні, що Чорновух не привчений рвати підранків і душити їх, що це нижче гідності інтелігентного сетера, що сетер не може терпіти отаких мисливців, як він. Коли цього останнього вже разу заєць зник з очей (він пішов бадьоріше — очевидно, рана була відкритого), Клим знову розлютився: він підійшов упритул до Біма й часто повторював слова «так-перетак», злісно, з ненавистю: явно проклинав Біма.

Бім одвернувся, сидячи, збираючись уже відійти від рушниці. Й тоді Клим з розмаху ударив його щосили носком здоровенного чобота в груди знизу.

Бім охнув. Як людина, охнув.

«О-о-х! — протяжно скрикнув Бім і впав. — Ой, ой… — говорив тепер Бім людською мовою. — Ой… За що?!» І дивився болісним і страдницьким поглядом на людину, не розуміючи й жахаючись.

Потім він насилу звівся на чотири лапи, похитався ледь-ледь і звалився знову, ворушачи лапами.

— Що ж я наробив! — схопився за голову Клим. — Тепер доведеться четвертак віддавати. Пропали гроші! — І затрюхикав швидко-швидко, немовби тікаючи від Бімового погляду.

Того дня Клим не повернувся в село, а десь прошвендяв до самої ночі. Опівночі, скрадаючись городами, заповз до своєї хати, що стояла край села.

А як же Бім? Де він?

Він залишився сам на вогкій холодній землі, один-однісінький на всьому білому світі. Всередині щось обірвалося від удару, й оце «щось» стало теплим, воно перехопило дихання, стисло груди, того вій і втратив свідомість. Та ось він кашлянув і став блювати, зітхнув — дихати боляче. Ще раз ухопив повітря розкритим ротом і відкашлявся. Насилу підняв голову: поле гойдалося так, неначе Бім плив по хвилях у повінь. Він натужився, сів: поле гойдалося, сонце гойдалося, мов підвішене на вірьовці.

Сьогодні з Біма спитали більше, ніж він міг; від нього зажадали: ти мусиш, повинен зробити те, чого не можеш зробити проти своєї собачої честі й совісті. За невиконання жорстоко й люто побили. А він, Бім, не дозволить душити підранка.

«За що-о-о… За що-о-о… — скавулів потихеньку Бім. — Де ти, мій добрий друже?.. Де-е? Де?..» — дедалі тихше й тихше бідкався Бім, а тоді й замовк.

На перший погляд здалося б, що лежить у відкритому сльотавому полі мертвий собака. Та це було не так.

Ось він потрошку підняв зад, сперся на ноги — не впав. Переступив раз — не впав. Постояв. Переступив удруге. І закривуляв по ріллі, тягнучи лапи, перекреслюючи свій власний слід.

… О великі мужність і довготерпіння собаче! Які сили створили вас такими могутніми і незламними, що навіть у передсмертну годину ви пересуваєте тіло вперед? Хоч помаленьку, та вперед. Вперед, туди, де, можливо, знайдеться довір'я і доброта до нещасного, забутого собаки з чистим серцем.

І Бім ішов. Ледве йшов, але йшов-таки. На губах виступила кров, а він ішов. Кашляв кров'ю, а йшов. Спотикався, припадаючи на коліна, і йшов. Немічно лягав на холодну землю, вставав і знову просувався іще вперед. Коло ручаю жадібно напився води — трохи полегшало. Щось йому підказувало: не треба відходити від води. Він і справді добрався до найближчої скирти, насилу просунувся під звислу до землі солому й затих. Так собаки відлежуються од недуги, ховаючись від ока людей та звірини; цього навчила їх сама природа. Хвала її законному порядку та розумній доцільності!

Скільки Бім пролежав у забутті, він не знав, але, прийшовши до пам'яті, відчув гострий біль у грудях; голова запаморочилась, і він, відчувши нутром, що зараз щось скоїться з ним, виповз із соломи. Полежав просто неба. Відчув, як шерсть стала сухою. Сів. Осіння трава тепер не гойдалася, скирта не гойдалася, сонце — також, і воно тепле, трошечки гріє. Бім доплентався до ручаю і знову пив, пив, пив. Відпочивав якусь мить і знову пив уже маленькими ковтками. Він помітив неподалік від ручаю степову осоку, дрібну й іще зелену, схожу на пирій (морози не скоро її беруть). Бім почав їсти осоку. Що йому підказувало про цю непоказну травичку, люди ніколи так і не дізнаються, але ж він знав: неодмінно треба їсти саме її. І їв. Потім трапилася вже присохла запізніла ромашка, а на ній прибиті осінню напівсухі квіточки. Він їв і ромашку. Ще повернувся до ручаю, напився й пішов до села. Ішов уперед і вперед.

Так-таки й добрів, коли вже смеркало. Ні, Бім не пішов у село. Де там! Туди побіг Клим… Ні, за ним він не піде. Клим знову може взяти за нашийника й тоді… Ні, такого не буде.

Бім примостився коло копиці, відлежався трошки. Почув поруч лопушиння, покуштував його — сухе, відгриз його врівні з землею й почав скубати корінь, вгризаючись углиб. Це він також знав, що лопух отой неодмінно треба їсти.

Великі та багатогранні лікувальні знання собаки. Відпустіть собаку на початку сказу в ліс: через два-три тижні він прийде геть виснажений, але здоровий. Захворів собака на шлунок — ведіть у ліс або в степ і поживіть із ним два-три дні: він вилікує себе травами. Саме в собаки й треба вчитися, як його лікувати. Природа закріпила такі багаті «знання» в собаки, що цим дивом люди ніколи не перестануть дивуватися.

… Ніч минула. Велика, осіння ніч, що ниє всередині.

Проспівали перші півні. Бім не чекав других і третіх, останніх, досвітніх. Він піднявся, але від болю в грудях ніяк не міг зрушити з місця. Проте через силу розім'явся — двічі лягав, потім знову вставав — та й побрів помаленьку.

Він притюпав до Хрисана Андрійовича, переліз через дві приступки на ґанок і приліг. У хаті було тихо.

Хто знає, може, він і не пішов би сьогодні звідси, але поруч, зовсім поруч, пройшов Клим, тихо, злодійкувато скрадаючись. Бім затремтів. Бім ладен був захищатися до останнього подиху. У Біма прокинулася гордість приреченого, коли тому нічого втрачати. Але Клим перехилився через балясину й напівпошепки сказав:

— Прийшов, Чорновух. — І квапливо, боягузливо потрюхикав назад, аж наче повеселів.

У Біма не було сили, щоб наздогнати й помститися за підступний жорстокий удар чоботом, гавкати він не міг, бо, окрім хрипу, з цієї спроби нічого не вийшло в покалічених грудях. Проте Бім не бажав і того, щоб Клим раптом прийшов і спробував забрати його. І ось він устав, тихо обійшов двір, принюхався до підсвинків, до корови, овець, трохи посидів і пішов собі з села. А як хотілося прилягти коло друзів-поросят!

… Проспівали треті півні. Світало.

В напрямку до шосе йшов собака. Голова опущена, хвіст мляво звисав, як у скаженого. Збоку він і міг би здатися скаженим, в останній стадії хвороби: ось-ось впаде, наштовхнувшись на перший-ліпший предмет, і тут же помре. Це був наш Бім, наш добрий і вірний Бім. Він ішов шукати свого хазяїна, Івана Івановича. Ішов тією самою старою дорогою, якою вели його сюди.

Від села до зупинки автобуса було кілометрів з п'ять-шість, але десь на півдорозі Бім знову знесилів, він ледве дотягнув до стогу сіна. Хтось, крадучи ночами, вискуб у стозі діру — туди Бім і заліз. Лежав там довго, майже цілий день, а перед заходом сонця вийшов із свого сховку. Хотілося пити, але води не було. Біль розламував груди, хоч дихати стало легше, а голова не наморочилася, коли він рушив у дорогу. Тепер йому трапилася галявка безсмертника, він з'їв і ці квіточки — жовтенькі, сухі, з незмінним кольором від початку цвітіння й до самого дозрівання і потім, на цілу зиму аж до весни. Общипав і кущик ромашки, але в цієї голівки були вже дозрілі, в роті розсипалися й дерли в горлі, від чого ще дужче захотілося пити. Коли він переходив одну з польових доріг, трапилася калюжка від розталого снігу на колії. Так дорога зберегла для Біма водички. Він напився й помаленьку пішов далі.

Затемна він добрався нарешті до шосе. Посидів трошки, провів очима кілька автомобілів із сліпучим світлом і вже знав: треба йти туди. Але ж не вночі! А що як — Клим? Або — Сірий дядько? Або — вовк?

Бім вирішив не відходити від автомобільної дороги і сховатися на ніч неподалік, де-небудь поруч. Він доплентався до автобусної зупинки, де був маленький будиночок без однієї стіни, але з широкими лавками всередині; там забився в куток, під лавку, й став чекати.

За ніч він не склепив очей, незважаючи на неймовірну кволість. То один, то другий проскакували мимо автомобілі — дорога жила і вночі. Автобус збавляв хід перед зупинкою, де лежав Бім, та, оскільки пасажирів не було, їхав далі.

Ніч була хоч і насторожена, і хвора, але тепла, хвалити бога, — осінь ще раз прогнала зиму.

Що ж сталося в селі за цю добу вже без Біма?

Хрисан Андрійович з Петрівною смерком повернулися з базару. Альоші не було — хата на замку. Вони увійшли, полічили гроші, вторговані у місті, сховали їх поки що в скриньку, щоб завтра віднести до ощадкаси. Тут і з'явився Альоша.

— Де це ти пропадав? — спитав батько.

— Ходив до Клима.

— Хіба він не привів Чорновуха?

— Ще не прийшов з полювання.

— Прийде. Приведе — нікуди не подінеться, — заспокоїла Петрівна, примірюючи Альоші новенький светрик.

— Воно ж бо так, — невпевнено сказав Хрисан Андрійович, — а тільки ж Клим, бач, злодюга… І хоч би брав тільки колгоспне — воно там: нічиє, а то ж у колгоспників тягне. О, з цим зв'яжися — радий не будеш. Перший-ліпший його боїться. Нехай уже бере Чорновуха на полювання, дідько з ним, з Климом.

— Як це — «нічиє»? — спитав Альоша. — Наше ж?

— Воно, звісна річ, так… Обмовився… Це ти правильно — наше… Але як би це тобі до пуття сказати? Там — наше, а тут — своє. Ну, хоча б отак: школа, приміром, наша і діти усі наші, а ти — мій. Або так: поля — наші, а садиба — своя… Отже, й худоба: є — наша, а є — своя. Зрозумів?

— Авжеж! Як це не зрозуміти… А ти — «нічиє».

— Це ти правильно: зовсім нічиє — не може того бути.

Батько завжди розмовляв з Альошею як з дорослим. Альоша відповідав тим же:

— Отож і Клим: брав би з нашого, а не з мого.

— Фактично так, — згодився батько. — Ми ж з тобою беремо: сінця, там чи бурячків для корови? Беремо. Потайки від голови колгоспу, а трошки беремо-таки. Та й він, голова, знає, і бригадир знає, усі знають. І від цього нікуди не подінешся: з нашого беремо. І беремо на совість, із торішніх стогів або визбируємо залишки буряків. А як же? Худобину годувати-напувати треба.

— Фактично так, — потвердив тринадцятилітній господар, який уже, може й пасти худобу, і порати «свою» худобинку, і колотити масло, допомагаючи матері, якщо вільний, звичайно, і чистити по морозу «наші» буряки, і копати «свою» картоплю.

А Хрисан Андрійович пояснював далі:

— Як належить за статутом, так і робимо всі: там — наше, а тут — моє. Ось я одніс баранця у місто. А як же? Годувати-напувати народ треба — ми на це тут і живемо. І мати віднесла яйця. І масло. Усе за, статутом, усе планово. Життя, Альошко, добре налагодилося, взуті, вдягнені не гірш за вчителя чи голову колгоспу, телевізор є і ще дещо, грошенята теж є по потребі. А що працюємо багато, то, крім міцності, від цього нічого не буває. Тільки от горілки не слід пити, — повчав Хрисан Андрійович.

— А сам п'єш, — резонно мовив Альоша. — Коли вже не треба — то й не треба. Яке в тім пуття!

— Це ти правильно, — згодився батько. — Хіба що бригадира почастувати, то це ж не нами заведено… А Клим — що? Клим — злодюга. Як це так: піти до сусіда і вкрасти курку? Це ж усяку совість треба втратити. Куди-и там! Пропав чоловік.

Отак Альоша і Хрисан Андрійович, очікуючи Чорновуха, проговорили до одинадцятої вечора. Потім ходили довкола двору, зазирали до поросят, під ґанок (може, втік від Клима та й сховався). Нарешті Хрисан Андрійович пішов сам.

Наталя, Климова дружина, тиха й затуркана чоловіком, ота сама, що зронила сльозу на ботвину, з гіркотою сказала:

— Не прийшов ще, бурлака. Заночував десь, антихрист. Або запив, гаспид. Ой, горенько моє! Так і знай, тепер узавтра прийде, швендя. А собаку він нікуди не подіне, знаю його. Приведе.

Хрисан Андрійович повернувся додому, розповів, що чув, і вони з Альошею полягали спати, пошепки перемовляючись, щоб не розбудити матір. Вони не чули, як приходив Чорновух на ґанок, як підкрадався й утік Клим, як пішов їхній добрий новий друг від лихої людини.

Вранці батько розбудив Альошку:

— Вставай. На ґанку свіжі сліди: прийшов Чорновух.

Удвох вони почали шукати, кликати, свистіти, але Чорновух уже не міг їх почути. Хрисан Андрійович майже бігом подався до Клима, розбудив його.

— Та привів, привів, — басив той хрипло й невдоволено. — Після півночі привів, не хотів тебе будити… Хочеш, сліди свої покажу. А ти ось мене розбудив, розтривожив. Як думаєш: по-людськи ти робиш чи ні? Та й пес твій не годиться для полювання. Нащо він мені здався — ніколи не братиму його.

Хрисан Андрійович не захотів сперечатися: з оцим тільки зв'яжися.

Вони обійшли з Альошею усе село, городи, були на колгоспному дворі (чи не в собак, бува, гостює Чорновух). Ні, ніхто не бачив Чорновуха. Пропав Чорновух.

— Отож Клим побив його, — здогадався Хрисан Андрійович. — Забіг Чорновух.

А в Альоші серце краялося від жалю й горя. Він почав роздивлятися настил на ґанку: сліди вже висохли, але місце, де лежав Чорновух, лишилося помітним. Альоша нахилився і враз із криком кинувся до хати:

— Татусю! Кров!

Той вибіг, придивився: там, де лежала голова Чорновуха, зосталися висохлі плямки від слини, змішаної з кров'ю.

— Звір! — сказав Хрисан Андрійович. Подумав і застеріг Альошу: — Гляди не зв'язуйся з отим чоловіком — лиха наберешся. Ось що: ходімо-но Чорновуховим шляхом — тільки так він зробить.

Вони дісталися до автобусної зупинки, по дорозі кличучи й вишукуючи Чорновуха, довго там очікували та й повернулися додому. Догадувалися, що коли йшов сюди, то тепер він уже далеко-далеко. Цього дня вони проходили неподалік від стогу, де відлежувався Бім, їхній Чорновух.

Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав, одверто, по-дитячому, схлипуючи й розмазуючи рукавом неслухняні сльози.

Хрисан Андрійович почув. Вийшов у сіни, ввімкнув світло.

— Е, та ти неначе той? — здивувався він.

— Той, — відповів Альоша, здригаючись.

Батько провів шкарубкою, дерев'яною долонею по синовому волоссю й промовив:

— Це добре, Альошо… Душа в тебе є, хлопчику…

Вийшла й Петрівна.

— Шкода Чорновуха? — спитала вона.

— Шкода, матусю!.. Шкода…

— Ой, горе яке, батьку, — схлипнула вона. — Що ж тепер вдієш, Альошенько… Так тому й бути… Шкода…

… А в цей саме час Бім уже лежав під лавкою павільйончика автобусної зупинки.

Лежав і ждав. Ждав він тільки одного — коли розвидниться.