Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 3 Перший Бімів недруг

Минуло літо, веселе для Біма, радісне, переповнене дружбою з Іваном Івановичем. Походи на луги й болота (без рушниці), сонячні дні, купання, тихі вечори на березі річки — чого ще треба собаці? Нічого не треба — це справді так.

Під час тренувань і муштри вони зустрічалися і з мисливцями. З цими знайомство відбувалося негайно, бо з кожною такою людиною був собака. Ще до того, як сходилися хазяї, обидва собаки бігли один до одного й коротко бесідували на собачій мові жестів і поглядів:

«Ти хто: він чи вона» — питав Бім, обнюхуючи відповідні місця (звичайно, для проформи).

«Сам бачиш, що тут питати», — відповідав собака.

«Як життя?» — весело запитував Бім.

«Працюємо!» — звискнувши, відповідав співрозмовник, кокетливо підплигнувши на всіх чотирьох ногах.

Після того вони мчали до хазяїв і то одному, то другому доповідали про знайомство. А коли обидва мисливці вмощувалися для розмов у затінку під кущем або під деревом, собаки так весело гасали, що аж язик не вміщався в роті. Тоді вони лягали коло хазяїв і слухали тиху задушевну розмову.

Інші люди, окрім мисливців, для Біма були малоцікаві: люди, та й годі. Вони гарні. Але не мисливці ж!

А от собаки, ці — різні.

Одного разу в лузі зустрівся він з кудлатенькою собачкою, вдвічі меншою од нього, чорненькою такою. Поздоровкалися стримано, без кокетства. Та й яке вже там кокетство, коли нова знайома на звичайний для таких випадків перелік запитань відповідала, ліниво змахуючи хвостом:

«Я їсти хочу».

З рота в неї пахло мишеням. І Бім спитав здивовано, обнюхавши її губи:

«Ти з'їла мишу?»

«З'їла мишу, — відповіла та. — Я їсти хочу». І заходилася гризти білий вузлуватий очеретяний корінь.

Бім хотів покуштувати цей корінець, але вона, протестуючи, сказала знов те саме:

«Я їсти хочу».

Бім почекав сидячи, поки вона догризла все, і запросив її з собою. Та пішла, не перечачи, трюхикаючи за ним, розкудлана, але чиста (певно, любила купатися, як і більшість собак, через що влітку вони й не бувають брудними, навіть бездомні). Бім привів її до хазяїна, котрий здаля стежив за знайомством свого друга. Але Кудлатка не повірила одразу в чужу людину, а сіла віддалік, незважаючи на те, що Бім перебігав від хазяїна до неї і назад, кличучи її, запевняючи. Іван Іванович зняв рюкзак, витяг звідти ковбаску, відрізав маленький шматочок і кинув Кудлатці.

— До мене, до мене, Кудлатка. До мене.

Шматочок упав метрів за три від неї. Вона, обережно переступаючи, дотяглася, з'їла його і сіла тут же. За новим шматочком наблизилася ще. А потім їла вже біля ніг людини, навіть дозволила погладити себе, хоч і з побоюванням. Бім і Іван Іванович віддали їй усе кільце ковбаски: хазяїн кидав шматки, а Бім не заважав Кудлатці їсти. Усе як звичайно: кинь шматочок — підійде ближче, кинь другий — ще ближче, за третім, четвертим — уже біля ніг опиниться і служитиме вірою і правдою. Так думав Іван Іванович. Він обмацав Кудлатку, погладив по загривку й сказав:

— Ніс холодний — здорова. Це добре. — І дав команду обом: — Руш, руш!

Кудлатка не розуміла таких слів, одначе коли вона побачила, як Бім помчав стрілою по траві, то збагнула: треба бігати. І звичайно, вони розігралися по-собачому так, що Бім забув навіть, чого він взагалі тут. Іван Іванович не заперечував, а йшов собі та й ішов, насвистуючи.

До міста Кудлатка супроводила залюбки, але на околиці несподівано сіла на узбіччі дороги і — ні з місця. Звали, запрошували — не йде. Так і лишилася сидіти, проводячи їх поглядом. Помилився Іван Іванович — не кожного собаку можна купити на принаду.

Бім не знав і знати не міг, що в Кудлатки також були хазяї, що жили вони у своєму маленькому будиночку, що ту вулицю, де був будиночок, усю знесли, а Кудлатчиним хазяям дали квартиру на п'ятому поверсі з усіма вигодами.

Одне слово, Кудлатку покинули напризволяще. Але вона знайшла-таки і той новий будинок, і хазяїнові двері, а там її побили й прогнали. Обь вона й живе сама. По місту ходить лише вночі, як і більшість бездомних собак. Іван Іванович про все здогадався, але ж Бімові розповісти неможливо. Бім просто не хотів її залишати: озирався назад, зупинявся і поглядав на Івана Івановича. Але той ішов собі й ішов.

Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині.

… Третє літо минуло. Гарне для Біма літо, непогане й для Івана Івановича. Якось уночі хазяїн зачинив вікно й сказав:

— Морозець, Бімко, перший морозець.

Бім не зрозумів. Він устав, тицьнувся в темряві носом у коліно Івана Івановича, чим і сказав: «Не розумію».

Іван Іванович добре знав собачу мову — мову очей і рухів. Він увімкнув світло й спитав:

— Не розумієш, дурнику? — Потім витлумачив — На вальдшнепів завтра. Вальдшнеп!

О, це слово Бім знав! Він підстрибнув і лизнув-таки друга в підборіддя.

— На полювання завтра, на полювання, Біме!

Куди там! Бім завертівся, закружляв дзигою, хапаючи власного хвоста, звискнув, потім сів і вп'явся очима в обличчя Івана Івановича, подригуючи очесами передніх лап. Це чарівне слово «полювання» знайоме Бімові, як сигнал до щастя.

Та хазяїн наказав:

— А поки що — спати. — Вимкнув світло й ліг.

До кінця ночі Бім пролежав коло ліжка свого друга. Який уже тут сон! Він і сам, Іван Іванович, то дрімав, то прокидався, чекаючи, коли розвидниться.

Вранці вони разом зібрали рюкзак, протерли від мастила стволи рушниці, легко поснідали (на полювання йти — не можна переїдати), перевірили патронташ, перекладаючи набої з гнізда в гніздо. Роботи було багато за цей короткий час збирання: хазяїн на кухню — Бім на кухню, хазяїн у комірчину — Бім туди ж, хазяїн виймає консервну бляшанку з рюкзака (незручно лягла) — Бім бере її й засовує назад, хазяїн перевіряє набої — Бім стежить (коли б не помилився); і в чохол з рушницею треба тицьнутися носом не раз (чи тут?); а до того ж у такі клопітні хвилини свербить за вухом від хвилювання — раз у раз піднімай лапу й чухай, бодай йому, коли й так вони страшенно поспішають.

Ну, зібралися.

Бім був у захваті. Як же! Хазяїн, уже в мисливській куртці, перекинув на плече мисливську сумку, зняв рушницю.

— На полювання, Біме! На полюваннячко, — повторив він.

«На полюваннячко, на полюваннячко!» — захоплено говорив очима й Бім. Він аж повискував, переповнений почуттям вдячності й любові до свого єдиного у світі друга.

В ту саму мить і зайшов чоловік. Бім його знав — зустрічав у дворі, — але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав якимсь скрипучим голосом:

— Вітаємо, значить! — І сів на стілець, витираючи обличчя хусточкою. — Та-ак… На полювання, значить?

— На полювання, — невдоволено буркнув Іван Іванович, — на вальдшнепів. Та ви проходьте — гостем будете.

— Ось та-ак… на полювання… Доведеться затриматися, значить.

Бім переводив погляд із хазяїна на Гостя, здивовано й уважно. Іван Іванович сказав майже сердито:

— Не розумію вас. Уточніть.

І тут Бім, наш ласкавий Бім, спершу злегка загарчав і раптом гавкнув. Зроду такого не було, щоб ось так — вдома й на гостя. Гість не злякався, він, здавалося, був байдужий.

— На місце! — так само сердито наказав Іван Іванович.

Бім послухався: ліг на лежак, поклавши голову на лапи, й дивився на чужого.

— Ач як! Слухається, значить. Та-ак… Значить, він і на пожильців у під'їзді гавкає так само, як, припустімо, на лисиць?

— Ніколи. Ніколи й ні на кого. Це вперше. Слово честі! — тривожився Іван Іванович і сердився. — До речі, до лисиць він ніякого відношення не має.

— Та-ак. — знову протягнув Гість. — Ближче до діла.

Іван Іванович зняв куртку й сумку:

— Я вас слухаю.

— У вас, значить, собака, — почав Гість. — А в мене, — він витяг папірець з кишені, — скарга на нього. Ось. — І подав хазяїнові папірець.

Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.

— Дурниці тут, — сказав Іван Іванович уже спокійніше. — Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.

— Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно. — У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.

Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.

— Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись. — На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.

Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:

— По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати. — І засміявся.

Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий. Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:

— Собаку треба звільняти. — І відмахнув рукою до дверей.

Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.

— А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо, — попросив Іван Іванович.

Гість, понад сподівання, вийшов і невдовзі повернувся з жінкою:

— Ось, привів тобі тітку, значить.

Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з ним зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: «Винен, звичайно, та що вдієш тепер». В усякому разі, щось таке в його очах було.

Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.

— Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!

Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:

— Біме! А принеси-но мені капці.

Бім виконав охоче її ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.

—Тепер віднеси черевики.

Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.

Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:

— Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить. — І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?

— Ви сідайте, сідайте, — запросив Іван Іванович і Тітку.

Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:

— Біме! На стілець!

Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:

— Ладненько виходить, ладненько, ладно.

А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:

— Ану, дай лапу. — І простягнув долоню.

Поздоровкались.

— Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем, — і показав на того пальцем.

Гість подав руку:

— Здоров, братку, здрастуй, значить. Бім усе зробив вишукано, як і годиться.

— А не вкусить? — обережно спитала Тітка.

— Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: «Лапку!»

Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:

— Тільки не вкуси, — попередила вона.

Ну, тут уже й описати неможливо, що сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:

— Дай лапку, дай…

Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.

Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.

— Ти ж мене образив! — кричала вона на Івана Івановича. — Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що має! — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім. — Та я… та я… Знатимеш!

— Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість. — Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.

— А ти не горлай, — спробувала вона відбитися.

Тоді Гість сказав однозначно:

— Цить! — І звернувся до хазяїна — З такими інакше не можна. — І знов до Тітки — Ач яка! «Радянська жінка», ти диви… Ану, забирайся звідси! — гаркнув він. — Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!

Скаргу він подер у неї на очах.

Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.

— Надто вже ви з нею… грубувато, — промовив Іван Іванович.

— Інакше не можна, кажу вам: увесь двір збаламутить, знаю. Коли кажу, значить, знаю. Ось де вони в мене, оці пащекухи та баламути, — він поплескав себе по потилиці. — Робити їй нічого, от вона й шукає, кого б їй укусити. Таким попусти — весь будинок піде чортокопитом.

Бім весь час стежив за виразом облич, за жестами, інтонацією і добре зрозумів: Гість і хазяїн — зовсім і не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного. Спостерігав він ще довго, поки вони про щось потім розмовляли. Та коли вже він збагнув головне, решта його цікавила мало. Він підійшов до Гостя й ліг коло його ніг, немовби кажучи цим: «Вибачте».

Сьогодні був голова будкому, розбирав скаргу на собаку. Переміг Бім, А втім, гість мій судив як Соломон. Самородок!

Чого ж це Бім спершу загарчав був на нього? Ага, зрозумів! Я ж не подав руки, зустрів того суворо (полювання ж довелося відкласти), а Бім сприймав за своєю собачою природою: хазяїнів недруг — мій недруг. І тут мало б бути соромно мені, а не Бімові. Просто диво, яке в нього напрочуд тонке сприйняття інтонації, виразу обличчя, жестів! На це неодмінно треба завжди зважати.

Опісля у нас з головою будкому виникла цікава розмова. Він остаточно перейшов на «ти»:

— Ти, — каже, — тільки подумай: сто п'ятдесят квартир у моєму будинку! А чотири-п'ять баламуток-нероб можуть таке зчинити, що нікому життя не буде. І всі їх знають, і всі бояться, а потайки клянуть. Адже на поганого пожильця навіть унітаз гарчить. їй же право!.. Найстрашніший ворог мій хто? Та той, хто не працює. У нас, брат, можна й не працювати, а їсти од пуза. Тут щось не так, скажу я тобі по щирості. Не так, значить… Можна, можна не працювати. Ач як! Ось ти, приміром, що робиш?

— Пишу, — відповідаю, хоч я й не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно (люди з гумором частенько вміють так).

— Та хіба ж це робота! Сидиш — нічого не робиш, а гроші, мабуть, платять?

— Платять, — відповідаю. — Але ж я мало одержую — постарів уже, на пенсію живу.

— А до пенсії — ким?

— Журналіст я. В газетах працював. А тепер ось помаленьку пишу дещо вдома.

— Пишеш? — поблажливо перепитав він.

— Пишу.

— Ну, давай, коли вже таке діло… Звичайно, ти людина, видно, непогана, а от бачиш… Отож-бо й воно. Я також пенсію одержую, сто карбованців, а працюю ж головою будкому, безплатно працюю, зваж на це. Я звик працювати, усе життя на керівній, і з номенклатури не викидали, і по другому колу не ходив. Під кінець уже затерли: нижче, нижче й нижче. Останнє місце — маленький заводик. Там і пенсію призначили. А персональної не дали — заковика маленька є… Працювати повинен кожен. Так я думаю.

— Але ж у мене робота теж важка, — намагався я виправдатись.

— Ото писати? Дурниці. Якби ти був молодий — я б і за тебе взявся. Ну, коли пенсія… А так, якщо молоді, та не працюють, виживаю з будинку: або трудися, або котися звідси.

Він і справді гроза гультяїв у будинку. Здається, головна мета його життя тепер — гризти ледацюг, пліткарів і нероб, але зате виховувати — усіх без винятку, що він і робить охоче. А довести йому, що писати — також робота, як виявилось, неможливо: тут він або хитрував з підводним гуморком, або просто був поблажливий (нехай, мовляв, поки що пишуть — є нероби й страшніші).

Виходив він добрий, відкинувши лукавинку, погладив Біма й сказав:

— А ти живи, значить. Але з Тіткою не зв'язуйся. — І до мене — Ну, бувай. Пиши, куди ж бо дінешся, як воно таке вже діло.

Ми потисли один одному руки. Бім провів його до дверей, крутячи хвостом і зазираючи йому в обличчя. У Біма з'явився новий знайомий: Павло Титович Ридаєв, простіше «Павтитович».

Зате у Біма завівся й недруг: Тітка, єдина людина з усіх людей, якій він не вірить. Собака розпізнав наклепницю.

Та полювання сьогодні пропало. Так буває: жде людина доброго дня, а виходять самі неприємності. Буває.