Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 5 На облаві у Вовчому яру

Одного осіннього дня до Івана Івановича зайшов чоловік, від якого пахло рушницею і собакою. Хоч він не був у мисливському одязі, а в звичайному, як усі малоцікаві люди, але Бім уловив у ньому й тонкі пахощі лісу, і сліди рушниці на долонях, і духмяний аромат осіннього листя від черевиків. Звичайно ж, Бім про все це сказав, обнюхуючи гостя, позираючи на хазяїна й енергійно махаючи хвостом. Бачив він його вперше, а от відразу ж визнав його за товариша без будь-яких сумнівів і вагань.

Гість знав собачу мову, тому й сказав ласкаво:

— Впізнав, упізнав. Молодець, добре, добре. — Погладив по голові й сказав упевнено й чітко — Сидіти!

Бім виконав наказ — сів, нетерпляче перебираючи лапами. І слухав, і дивився невідривно.

Хазяїн і гість потисли один одному руки, зустрівшись добрими-добрими очима.

«Чудово!» — сказав Бім, вискнувши.

— Розумний пес, — сказав гість, кинувши погляд на Біма.

— Гарний Бім, кращого не треба! — потвердив Іван Іванович.

Ось так вони порозмовляли втрьох недовго, і гість-мисливець дістав з кишені папірець, розклав його, почав водити по ньому пальцем і говорити:

— Ось тут… тут, у самій гущавині Вовчого яру. Сам підвивав. П'ятеро озвалися: троє прибулих, два старих. Одного добре запримітив. Ну й во-овк!

Бім знав хазяїнові слова під час пошуку: «Тут-тут, тут-тут». І насторожився. Та коли було сказано «во-овк», він розширив очі: це отой гидкий запах лісового собаки, запах, якого злякався колись Бім, запах, про який хазяїн тоді застрашливо повторював, показуючи слід: «Вовк! Це вовк, Біме». Ось тепер і мисливець сказав теж так само: «Ну й во-овк!»

Гість пішов, попрощавшись також і з Бімом.

Іван Іванович сів заряджати набої, закладаючи важкі горошини свинцю й пересипаючи їх крохмалем. Уночі Бім спав неспокійно.

А задовго до світанку вони вийшли з рушницею на вулицю і стали на розі. Незабаром під'їхав великий автомобіль, повний мисливців. Вони сиділи в критому кузові на лавках, сиділи тихо й урочисто. Іван Іванович спочатку підсадив Біма, потім і сам вліз у халабуду. Вчорашній мисливець сказав Іванові Івановичу:

— Е-е, ні! Навіщо ж Біма з собою!

— Собак не повинно бути на облаві. Зняти! — суворо сказав хтось. — Голос подасть — і пропала облава.

— Бім не подасть голосу, — мовби виправдуючись, говорив Іван Іванович. — Не гончак же він.

Йому заперечували водночас кілька чоловік, але закінчилося тим, що вчорашній гість сказав:

— Гаразд. З Бімом поставлю в запасну. Є місце, Іване Івановичу: було так, що вовк проривався там через прапорці, протокою.

Бім здогадався, що його не хочуть брати. Він теж умовляв сусідів, але в пітьмі цього ніхто не зрозумів. А тим часом автомобіль рушив.

Уже сонце зійшло, коли зупинилися біля кордону знайомого лісника. Вийшли усі тихо, без жодного слова, як і Бім. Потім довго йшли один за одним вздовж узлісся. Ніхто не курив, не кашляв, не стукнув навіть чоботом об чобіт, ступаючи по-собачому: тут усі знали — куди, хто й чого. Не знав лише один Бім, але він теж ішов тінню слід у слід за хазяїном. Той на ходу доторкнувся до Бімового вуха: добре, мовляв, добре, Біме.

Попереду всіх, головним, ішов учорашній гість-мисливець. І ось він підняв руку — всі зупинились. Троє передніх пішли в ліс ще тихше, по-котячому, і невдовзі повернулися. Тепер Головний підняв угору картуза й відмахнув ним уперед. За цим знаком половина мисливців пішла за ним, в тому числі, позаду всіх, Іван Іванович та Бім. Отож Бім ішов останнім: тихше за нього ніхто не міг пересуватись, та, незважаючи на це, Іван Іванович узяв його на поводок.

За безмовною командою Головного перший, що йшов за ним, став за кущ і завмер. Так само за ним завмер біля дубняка другий, потім третій, і так поодинці всі стали на свої номери. Залишились біля Головного Іван Іванович та Бім. Вони йшли ще обережніше, ніж досі. Тепер Бім побачив, що збоку від їхнього шляху був протягнутий шнур, а на ньому, не ворушачись, висіли клаптики матерії, схожої на вогонь. Але нарешті Головний поставив і їх удвох, а сам пішов назад.

Бім гострим вухом чув-таки його кроки, хоч людям здавалось, що їх ніхто не чує. Бім збагнув, що Головний провів і інших мисливців, але так далеко, що тепер уже навіть і він не вловив шереху.

І настала тиша. Сторожка, тривожна лісова тиша. Бім це відчував і по тому, як хазяїн завмер, як у нього здригнулося коліно, як він беззвучно відкрив рушницю, вклав набої, закрив і знову напружено застиг.

Вони стояли прикриті кущем ліщини збоку вимоїни, порослої густим терном. А навкруги стояв могутній дубовий ліс, суворий зараз, мовчазний. Кожне дерево — богатир! А між ними густий підлісок ще дужче підкреслював надзвичайну міць віковічного лісу.

Бім зосередив усю свою увагу: він не ворушився і ловив запахи, але поки що нічого особливого не помічав, бо повітря ж непорушне. І від нього Бім занепокоївся. Коли є хоч малий вітрець, він завжди знав, що там, попереду, він читав по струменях, як по рядках, а в безвітря, та ще в такому лісі, — спробуй-но бути спокійним, коли до того ж його добрий друг стоїть поруч і хвилюється.

І враз почалося.

Сигнальний постріл розірвав тишу на великі шматки: лупа прогримотіла то там, то тут, то десь удалині. А потому, ніби в топ лісовому гуркоту, далеко-далеко голос Головного:

— Пішо-о-ов! Ого-го-го-го-го-о-о!

Іван Іванович нахилився до Бімового вуха і ледве чутно прошепотів:

— Лежати!

Бім ліг. І тремтів.

— Ого-го-го-о-о! — гукали там мисливці-нагоничі.

Тиша тепер розсипалася на голоси, незнайомі, несамовиті, дикі. Застукотіли дрючками об дерева, заторохтіла тріскачка, мовби сто сорок перед погибеллю. Цеп нагоничів наближався з криком, гомоном і пострілами вгору.

І от… Бім зачув знайомий з юності запах: вовк! Він притулився до хазяїнової ноги, ледь-ледь, — зовсім ледь-ледь! — піднявся на лапи і витягнув хвоста. Іван Іванович усе зрозумів.

Вони побачили обидва: вздовж прапорців, поза пострілом, з'явився вовк. Ішов він широкими махами, голову опустив, хвіст звисав поліном. І тут же звір зник. Одразу ж, майже ту ж мить, пролупав постріл у цепу, за ним — другий.

Ліс гуркотів. Ліс майже озлоблено стривожився.

Ще постріл на номері. Це вже зовсім поруч. А крики ближче, ближче та ближче.

Вовк, величезний старий вовк з'явився несподівано. Він прийшов, вимоїною, під прикриттям тернику, а побачивши прапорці, різко зупинився, нібито на щось настромився. Але тут, над вимоїною, прапорці висіли вище, ніж на всій лінії, втричі вище від зросту звіра. А людський гомін уже наздоганяв. Вовк якось не дуже рішуче і навіть мляво пройшов під прапорцями й опинився метрів за п'ятнадцять від Івана Івановича та Біма. Ось він зробив кілька махів, але за цей час людина і собака встигли роздивитися, що він був поранений: пляма крові розпливлася на боці, рот увесь у червонястій піні.

Іван Іванович вистрілив.

Вовк, підскочивши на всіх чотирьох ногах, різко, усім корпусом, не повертаючи шиї, озирнувся на постріл і… став. Широкий могутній лоб, налиті кров'ю очі, ощирені зуби, червоняста піна… А проте він не був жалюгідним. Він був красивий, цей вільний дикун. О ні, він не був боягузом, він не хотів падати й зараз, гордий звір, але… звалився-таки й розпластався, повільно перебираючи лапами. Потім завмер, присмирнів, заспокоївся.

Бім не зміг витримати всього цього. Він схопився й зробив стойку. Але яка це була стойка! Шерсть на спині здибилася, на холці вона майже стояла сторч, а хвіст затиснутий між ногами: озлоблено-боязка, огидна стойка на свого брата, на гордого царя собак, уже мертвого й тому безпечного, але страшного духом своїм і кров'ю своєю страшного. Бім ненавидів брата свого. Бім вірив людині, вовк не вірив. Бім боявся брата, вовк не боявся його, навіть смертельно поранений.

… А крики вже зовсім близько. Ще був один постріл. І ще дублет. Мабуть, якийсь досвідчений вовк ішов зовсім поряд з цепом і, можливо, прорвався крізь нього в найостаннішу мить, коли люди уже втратили пильність і вже сходилися до гурту. Нарешті з'явився з підліску Головний, підійшов до Івана Івановича і сказав, позираючи на Біма:

— Ти диви! І на собаку не схожий: звір звіром. А два прорвались-таки, втекли. Один поранений.

Іван Іванович гладив Біма, пестив, умовляв, але той, хоч і уклав шерсть на спині, однак усе ще крутився на місці, часто-часто дихав, висолопивши язика, й одвертався од людей. А коли обидва мисливці попрямували до вовчого трупа, Бім не пішов за ними, а, навпаки, порушивши всі правила, тягнучи за собою поводок, відійшов метрів на тридцять далі, ліг, поклав голову на жовте листя і тремтів мовби в пропасниці. Повернувшись до нього, Іван Іванович помітив, що білки очей у Біма криваво-червоні. Звір!

— Ех, Бімко, Бімко. Погано тобі? Звичайно, погано. Так треба, хлопчику. Треба.

— Зваж, Іване Івановичу, — сказав Головний, — лягавого собаку можна й залякати вовком — лісу боятиметься. Собака — раб, вовк — звір вільний.

— Воно-то так, але Бімові уже чотири роки — собака дорослий, лісом не настрахаєш. Зате в лісі, де вовки, він уже не відійде від тебе: нападе на слід і скаже: «Вовки!»

— Ай правда ж бо: вовки беруть лягавих, мов малих курчат. А цього тепер навряд візьме: від ноги твоєї не відійде, якщо зачує.

— От бачиш! Тільки до року не треба лякати звіром. А так — що ж вдієш! — хай переживе.

Іван Іванович одвів Біма, а Головний залишився біля вовка, очікуючи нагоничів. Коли зібрались на кордоні усі мисливці, випили по чарці й загомоніли, веселі і збуджені, Бім відчужено й самотньо лежав під тином, згорнувшись калачиком, суворий, червоноокий, вражений і заражений вовчим духом. Ех, коли б Бім міг знати, що доля ще раз закине його в оцей самий ліс!

До нього підійшов лісник, хазяїн кордону, сів навпочіпки, погладив по спині:

— Гарний пес, гарний. Розумний пес. За всю облаву не гавкнув і не завив.

Тут усі любили собак.

Та коли мисливці посідали в автомобіль і Іван Іванович підсадив туди Біма, той кішкою вистрибнув на землю, ощирившись і скімлячи: він не хотів бути вкупі з трьома мертвими вовками.

— Ого! — сказав Головний. — Цей тепер не пропаде.

Незнайомий гладкий мисливець невдоволено вийшов з кабіни й важко поліз у кузов, а Іван Іванович з Бімом сіли в кабіну.

Після того було не так уже багато полювань на вальдшнепа, але Бім усе викопував чудово, як і завжди. Одначе досить йому зачути вовчий слід — він припиняв полювання: притулявся до хазяїнової ноги — і ні з місця. Так він чітко визначав слово «вовк». І це було добре. А після облави він ще дужче став любити Івана Івановича і вірити в його силу. Вірив Бім у доброту людини. Велике благо — вірити. І любити. Собака без такої віри — уже не собака, а вільний вовк або (що гірше) бродячий пес. Із цих двох можливостей вибирає кожен собака, якщо він перестав вірити хазяїнові і пішов від нього або якщо його вигнали. Але горе тому собаці, який втратить улюбленого друга — людину, шукатиме його, чекатиме. Він тоді уже не зможе бути ні вільним вовком, ні звичайним бродячим псом, а залишиться тим же собакою, відданим і вірним втраченому другові, але самотнім до кінця життя.

Я не буду, любий читачу, розповідати жодної з багатьох достовірних історій про таку відданість протягом багатьох років і до кінця собачого життя. Я розповім тільки про одного Біма з чорним вухом.