Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 14 Шлях до рідних дверей. Три хитрі вигадки

Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Адже він знову ж був голодний. Та й що можна було з'їсти біля шосе? Нічого. Хіба що викинуте лушпиння з кавуна, але це — не їжа, а лише видимість. Такому собаці треба м'ясо, добрий куліш, борщ із хлібом (якщо лишається від столу), одне слово, все, що їсть звичайна людина. А Бім прожив майже два тижні надголодь. При його хворих грудях, розбитих чоботом, таке голодування — повільна загибель. А якщо до цього додати, що в боротьбі з вовчицею він дуже забив розчавлену стрілкою задню лапу й шкандибав на трьох ногах, то можна собі уявити, який вигляд мав Бім, коли він входив у своє рідне місто.

Та світ не без добрих людей. На самісінькій околиці він зупинився біля невеличкої хатинки з одними дверима й одним віконцем. Навкруг хатини лежали купи цегли, каміння, кам'яних плит, дощок, колод, заліза та всякої всячини, а поруч, з другого боку, стояла половина нового величезного будинку, але без вікон і дверей і без даху. Вітер гуляв у провалах вікон, шипів по ярусах каміння та цегли, співав у штабелях дощок і завивав у верхотурі будівельного крана — і скрізь у нього різний голос. У такій картині нічого дивного для Біма не було (скрізь будували й будували без краю), а правду кажучи, він не раз звертався за час мандрів до будівельників з проханням: «Дайте, люди добрі, попоїсти». Ті розуміли його мову — підгодовували. Якось жартун з їхньої компанії в обідню перерву вилив у консервну бляшанку ложку горілки й запропонував Бімові:

— Ану, хильни-но, песику, за здоров'я тих, хто тут не краде.

Бім образився й одвернувся.

— От бач! — вигукнув жартун. — Нема за кого тобі пити, розумнику. Це справді так.

Усі довкола страшенно сміялися і називали жартуна-хлопця Шурком. Зате той самий Шурко відчикрижив ножем шматок ковбаси — справжньої, магазинної, а не із смітника! — й поклав перед Бімом:

— За правду тобі, Чорне вухо. Візьми, мудрецю.

І знову сміялися люди в замащених комбінезонах. А Шурко додав, очевидно, щось найсмішніше:

— А то, брат, за цю ніч знову дошки всохли на одну третину.

І ще сміялися, хоч хлопець той і не всміхнувся.

Бім зрозумів Шуркові слова по-своєму: по-перше, горілка собаці — погано, а якщо ти її не п'єш, то тобі дадуть ковбаси; по-друге, усі ці хлопці, що пахнуть цеглою, дошками, цементом, — хороші. Бімові так і здалося, ніби Шурко саме про це й говорив весь час.

Згадавши таке, підтверджене знайомими з минулого запахами, тобто за правом пам'яті, Бім, украй знесилений, приліг біля дверей тієї маленької хатки, біля сторожки.

Було ще зовсім рано. Окрім вітру, навкруг нікого не було. Через якийсь час у сторожці хтось кашлянув і забурмотів сам до себе. Бім трохи підвівся й, знов-таки за тим самим правом, подряпався в двері. Воші відчинилися, звичайно, як і завжди. На порозі з'явився чоловік з бородою, одне вухо шапки опущене вниз, друге стирчить догори, плащ туго натягнутий на кожуха: особа, що вселяла Бімові цілковите довір'я.

— Еге, та тут же начебто гість? Ох і підтягло ж тебе, справді, бездомнику нещасний. Ну заходь, чи що.

Бім увійшов у сторожку й мовчки ліг, майже впав біля порога. Сторож відкраяв шматок хліба, кинув у відерце, розмочив водичкою і підставив Бімові. Той із вдячністю з'їв, після чого поклав голову на лапи й дивився на дідуся.

І пішла у них розмова про життя.

Нудно сторожеві, хоч би де він стеріг, а тут — жива істота дивиться на нього враженим, людським, змученим, одверто страдницьким поглядом, який аж за душу бере.

— Погане твоє життя, Чорне вухо, одразу видно… Воно — що ж, — спитав він найперш, — чи твоя черга на ордер ще не прийшла? Чи — що ж?.. Я, брат, теж ось: черга приходить і проходить, Михей зостається. Скільки їх, будинків оцих, понабудовували, а я все з цією будкою перебираюся з одного місця на друге. Ти ось побіжиш, приміром, і спробуй-но ти написати мені листа: нікуди. Без адреси п'ятий рік: «БМУ-12, Михею». І вся тобі писанина. Не пакет, а саме приниження. Пити-їсти — будь ласка, скільки хоч; взутися-одягнутися — будь ласка, хоч галсника навішуй та капелюха на лоба; а от жити поки що ніде, розуміє. Куди ж ти подінешся! Тимчасові труднощі… А звуть мене — Михей. Михей я, — тицяв він себе пальцем у груди й трохи відпивав із шийки пляшки (робив він це кожного разу, як тільки закінчувався заряд розповіді).

Бім твердо зрозумів Михеїв монолог по-своєму, по-собачому, тобто по вигляду, по інтонації, по доброті й простоті: хороша людина Михей. А втім, не так уже й важливо розуміти слова (воно навіть і не потрібно розуміти собаці), а важливо зрозуміти людину. Бім зрозумів це й ту ж мить задрімав, пропускаючи повз вуха дальшу розмову. Проте з поваги до співрозмовника він то заплющував очі, то розплющував, долаючи сон. А Михей вів своє тим самим тоном:

— Ти ось заснув, та й край. А мені не можна. Наскочить контроль: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея. Неодмінно». Ото ж бо й воно. Спробуй лишень не бути на посту або заснути — враз же тобі в носа: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея!» Та й край.

Крізь дрімоту Бім тільки й розбирав слова: «Михей… Михей… Михей… Та й край».

А Михей ковтнув ще разів зо два, втер вуса, посолив хлібця, понюхав і почав його їсти, водночас звертаючись до Біма:

— А я й так скажу, Чорновушко, собаці навіть краще викласти душу: тут тобі ніяких суперек — він нікому не скаже, а самому полегшає… Ось я, Михей, — охорона. З рушницею. Тепер питання: а якщо краде не один? Що Михей зробить? Нічого він не зробить. Та й усе… Закон, кажуть. Закон — добре: піймав — п'ять років йому, с-сучому синові! Еге-е! Його ж ще треба піймати, ось у чім заковика. Як піймати? Ото ж бо й воно. Ось ти — собака. Насадовлю я в кошика зайців, двадцять штук, і випущу їх одразу всіх, а тебе примушу ловити. Вони шаснуть врізнобіч — та й край. Ну, піймаєш ти одного. А інші? Дадуть драла! — Михей так розгонисто засміявся, що Бім аж голову підняв, — хоч бери та й сам усміхайся.

Одначе Бімові не до того.

Двері відчинилися. Зайшов чоловік, теж сторож, і сказав:

— Зміна. Лягай, Михею, спати.

Той добрався до лежака й одразу ж заснув. А Зміна сів за стіл на Михеєве місце, посидів трохи й помітив Біма:

— А це ще що за путало? — спитав він у Біма, очевидно, звернувши увагу на його великі очі.

Бім сів, як того велить чемність, стомлено крутнув хвостом («Хворий я, мовляв. Хазяїна шукаю»). Зміна нічого не зрозумів, як і багато людей не розуміють собак, а замість відповіді відчинив двері й підштовхнув Біма ногою:

— Забирайся звідси, мацапуро.

Бім вийшов, переконаний: Зміна — людина паршива. Але йти далі він не міг: наївшись тетері в Михея, він чомусь ще більше знесилів, а сон так і валив його з ніг. Переборюючи сон, Бім забрів на новобудову, зарився в купку стружок, від яких пахло сосною, і міцно-міцно заснув.

За день його ніхто не потривожив. Так він і пролежав до вечора, В сутінках обстежив нижній поверх, знайшов на вікні майже півбуханки хліба, більшу частину з'їв (наситився), меншу виніс із будинку й закопав у пухку землю біля траншеї; усе це він зробив дуже добре, як і належить: хоч і сили не було, а собачого правила «ховай шматок про чорний день» дотримуватись треба. Тепер він відчув, що може бігти далі. І рушив до своїх рідних дверей.

До рідних дверей, до тих самих, знайомих з перших днів життя, до дверей, за якими довір'я, наївна свята правда, жалість, дружба й співчуття були такі природні, до абсолютної простоти, що самі ці поняття зайве було й визначати. Та й навіщо Бімові визначати усе це? Він, по-перше, не зміг би цього зробити, як представник собачих, а по-друге, якби він і спробував піднестися до неосяжної для нього висоти розуму Гомо, він загинув би уже від того, що його наївність люди вважали б зухвалістю незвичайною і навіть злочинною. І справді, Бім тоді неодмінно кусав би падлюку, боягуза — також, брехуна — не замислюючись, бюрократа він з'їдав би по частинах і т. д., і кусав би свідомо, виконуючи обов'язок, а не так, як він укусив Сірого, уже після того, як той жорстоко побив по голові. Ні, ті двері, куди йшов Бім, були часточкою його істоти, вони — його життя. І — все. Так, жоден собака в світі не вважає звичайну відданість чимось винятковим. Але люди придумали підносити почуття собаки як подвиг тільки тому, що не всім їм і не так уже часто властиві почуття відданості другові та вірності обов'язку настільки, щоб це було коренем життя, природною основою самого існування, коли благородство душі — сам по собі зрозумілий стан.

Двері, до яких ішов Бім, — це двері його друга, а отже, його, Бімові, двері. Він ішов до дверей довір'я і життя. Бім хотів би дійти до них ї або дочекатися друга, або померти: шукати його в місті Бім не мав уже сили. Він міг лише чекати. Лише чекати.

Але що ми можемо вдіяти, коли й цієї ночі Бім так-таки й не дійшов до своєї домівки?

Треба було насамперед обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг. просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром, згорнувшись напівкалачиком і вивернувши голову вбік; чи то поранений собака, чи то вмираючий, а чи зовсім мертвий — міг би подумати кожен перехожий.

Ні й ні, Бім уже не піде до дверей цього будинку. Він лише відпочине під муром від болю й туги, а потім піде додому. А може… може, зайде сюди сам Толик… Хіба ми маємо право звинувачувати Біма у відсутності логіки, якщо вона йому недоступна? І він лежав у тужній собачій позі без будь-якої логіки. Був темний вечір.

Під'їхав автомобіль. Він вихопив із темряви частину муру, потім обмацав увесь мур і вирячив просто на Біма два сліпучих ока. Бім підняв голову й дивився, майже зімкнувши повіки. Автомобіль побурчав, побурчав потихеньку, і з нього хтось вийшов. Через дим неможливо було розчути запах людини, що прямувала до Біма, та коли людина потрапила у світло очей автомобіля, Бім сів: до нього йшов Семен Петрович. Він підійшов, переконався в тому, що це дійсно Бім, і сказав:

— Вибрався. Чи ти ба!..

Вийшов з автомобіля й другий чоловік (той, що віз Біма перед грозою до вовчиці), подивився на собаку й по-доброму сказав:

— Розумний псина. Цей не пропаде.

Семен Петрович пішов на Біма, розстібаючи ремінь.

— Бімко, Бімко… Ти хороший, Бімко… До мене, до мене…

Е ні-і! Бім не вірив, Бім втратив довір'я, і він не піде до цього чоловіка, хоча б він і захотів узяти його з добрими намірами. Можливо, Семен Петрович і думав повернути Біма Толикові, зрозумівши, як переживає син, та дзуськи!

Бім побіг. Саме не пішов, а побіг від Семена Петровича вздовж муру освітленою дорогою.

І де сили взялися?!

Семен Петрович — за ним. Другий чоловік — навперейми. Бім вислизнув із світла в темряву, спустився поповзом у траншею і тут уже пішов повільно, ледве переставляючи лапи.

Але попрямував Бім не в той бік, куди під світлом біг до траншеї, а в протилежний.

І знов у хвилину небезпеки Бімові прийшло одкровення предків: плутаний слід! Так роблять зайці, лисиці, вовки та інші звірі — звичайна хитра вигадка номер один під час переслідування. Лисиця і вовк у таких випадках назад можуть іти слід у слід так майстерно, що тільки досвідчений мисливець, та й то згодом, збагне по кігтиках, що його обдурили; хитрість номер два — це петля (пішов ліворуч, прийшов праворуч) або стрибок убік; хитрість номер три — відлежування: заплутавши слід, відлежуватися в глухому місці і слухати (якщо пройшли, лежати, якщо йдуть напрямки, то все почати спочатку, плутати). Усі ці три хитрі вигадки звірів добре знають справжні мисливці, але Семен Петрович ніколи не був мисливцем, хоч і мав рушницю й навіть виїздив на відкриття сезону щороку.

Власне, так: Семен Петрович побіг в один бік, уже освітлюючи свій шлях ліхтариком, а Бім — у другий, та ще під прикриттям рятівної траншеї.

Та ось канава закінчилася — Бім уперся в торцеву стіну, збоку якої висів ківш екскаватора. Виявилося, йому не вилізти із пастки: спуститися ж він зміг, а от вилізти нагору нема сили: з боків — стіни, попереду — стіна. Якби він був здоровий, на чотирьох ногах, тоді інша річ, а тепер він може тільки вийти — не виплигнути, не вискочити, а лише вийти.

Посидів, посидів наш Бім, подивився вгору на ківш, так-сяк трохи піднявся на задню лапу, спираючись об стіну передніми, глянув на одвал землі й знову сів. Здавалося, він думав, але він просто слухав: чи немає погоні. Потім він так само трохи піднявся на протилежну стіну без одвалу й помітив, що ліхтарик снував на одному місці, коливаючись з одного боку в другий, а потім і згас. Побачив він і те, як автомобіль поїхав назад й почав наближатися до нього, але десь збоку. Бім притиснувся в куток канави й слухав, здригаючись. Автомобіль проїхав мимо, десь зовсім поряд. Поблизу усе затихло.

А далі чути: не дуже гучно покрякують коротко автомобілі, скрегоче трамвай — усі звуки знайомі, нестрашні.

Темної осінньої холодної ночі сидів у канаві собака. І ніхто в світі не допоможе йому зараз. А йому треба, дуже треба йти до своїх дверей. Бім спробував підплигнути, але впав. Куди там! І пішов він назад по своєму ж таки сліду, тихо, обережно, прислухаючись і воднораз час од часу обмацуючи стіни. В одному місці земля трохи обсипалася. Бім став на неї, піднявся на задню лапу — тепер передні дістали до відвалу.

І Бім почав гребти землю згори вниз, від себе; що більше він працював, то вищим ставав обсип.

Бім відпочивав і брався знову. Аж нарешті він зміг обпертися грудьми об край канави, але землю з одвалу дістати вже не міг.

Тоді він спустився вниз своєю гіркою, полежав.

Так хотілося завити, покликати хазяїна або Толика, завити дико, на все місто! Та Бім змушений мовчати — адже він сплутав слід і причаївся. Раптом він рішуче встав, позадкував від накопаної ним гірки й, забувши про біль, зметнув усім тілом, мовби ганчіркою, підскочив на гірці на обидві задні ноги й упав на самісінький край канави, у те заглиблення, яке сам же вирив, спускаючи землю вниз.

Як він зміг подолати неймовірний біль і кволість? Хто його зна… Як, наприклад, вовк відгризає собі лапу, затиснуту капканом? Ніхто не скаже, як це так — своїми ж зубами перегризти свою ж лапу. Адже можна лише гадати, що вовк робить це з інстинктивного поривання до свободи, а Бім забув самого себе через нестримне поривання до дверей доброти й довір'я.

Хтозна, як там уже було, але Бім виліз із пастки й лежав у тій ямці нагорі.

Ніч була холодна. Місто спало, камінно-залізне, стиха скрегітне і вночі, навіть уві сні. Бім довго ще слухав і слухав. Хоч і змерзнувши, він пішов-таки.

По дорозі він забрів у відчинений під'їзд одного з будинків, і лише тому, що треба було неодмінно прилягти, хоча б на короткий час, — такий кволий він став. Лягати просто на вулиці не можна, загинеш (він не раз бачив роздавлених автомобілем собак). Та й холодно на асфальті.

А там, у під'їзді, він притиснувся до теплого радіатора й заснув.

У чужому під'їзді, пізньої ночі спав чужий собака.

Буває.

— Не кривдіть такого собаку.