Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 6 Прощання з другом

Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Того дня Бім добре натомився, тому швидко заснув і не чув нічого. Але в наступні дні і Бім почав підмічати, що хазяїн частіше лягає і вдень, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам, недовго — за потребою. Потім Іван Іванович зовсім занедужав, він ледве-ледве доходив до дверей, щоб випустити або впустити Біма. Одного разу він простогнав у постелі якось особливо тужно. Бім підійшов, сів коло ліжка, уважно подивився другові в обличчя, потім поклав голову на витягнуту його руку. Він побачив, яке стало в хазяїна обличчя: бліде-бліде, під очима темні кола, неголене підборіддя загострилося. Іван Іванович повернув голову до Біма і тихо, ослаблим голосом сказав:

— Ну? Що робитимемо, хлопчику?.. Кепсько мені, Біме, погано. Осколок… Підповз під серце. Погано, Біме.

Голос його був такий незвичайний, що Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: «Уставай, мовляв, ходім, ходім». А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.

— Що ж, Бімко, давай спробуємо, — насилу вимовив Іван Іванович і обережно встав.

Він трохи посидів на ліжку, потім звівся на ноги її, опираючись однією рукою об стіну, другу тримаючи біля серця, тихо переступав до дверей. Бім ішов поруч з пим, не зводячи погляду з друга і ні разу, ні разу не крутнув хвостом. Він ніби хотів сказати: ну, от і добре. Ходімо, ходімо потихеньку, ходімо.

Вийшовши на площадку, Іван Іванович подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав, та побігла до себе в кімнату і повернулася з бабусею, Степанівною. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово «осколок», вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад:

— Вам треба лежати, Іване Івановичу. Лежати. Ось так, — сказала вона, коли той знову ліг на спину. — Тільки лежати. — Вона взяла зі столу ключі і швидко вийшла, майже побігла, задріботівши по-старечому.

Звичайно, Бім сприйняв слово «лежати», повторене тричі, так, ніби воно стосувалося і його. Він ліг поруч з ліжком, не зводячи погляду з дверей: тяжкий стан хазяїна, хвилювання Степанівни і те, що вона взяла зі столу ключі, — усе це передалося Бімові, і він весь був у тривожному чеканні. Незабаром він почув: ключ вставили в замок, замок клацнув, двері відчинилися, в прихожій заговорили, потім увійшла Степанівна, а за нею троє чужих у білих халатах — дві жінки і чоловік. Від них пахло не так, як від інших людей, а скоріш тією скринькою, що висить на стіні, яку хазяїн відчиняв тільки тоді, коли говорив: «Кепсько мені, Біме, кепсько, погано».

Чоловік рішуче ступнув до ліжка, але…

Бім кинувся на нього звіром, упер йому в груди лапи і двічі гучно гавкнув.

«Геть! Геть!» — прокричав Бім.

Чоловік сахнувся, відштовхнувши Біма, жінки вискочили в прихожу, а Бім сів біля ліжка, тремтів усім тілом і, очевидно, ладен був швидше віддати життя, ніж підпустити невідомих людей до друга в таку тяжку для нього хвилину.

Лікар, стоячи у дверях, сказав:

— Ну й собака! Що ж робити?

Тоді Іван Іванович жестом покликав Біма ближче до себе, погладив по голові, ледь повернувшись. А Бім притиснувся до друга плечем і лизав йому шию, обличчя, руки…

— Підійдіть, — тихо вимовив Іван Іванович, дивлячись на лікаря. Той підійшов.

— Дайте мені руку.

Той подав.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! — сказав лікар.

Бім доторкнувся носом до лікаревої руки, що й означало на собачій мові: «Що ж вдієш! Так тому бути: друг мого друга — мені друг». Внесли посилки. Поклали на них Івана Івановича. Він промовив:

— Степанівно… пригляньте за Бімом, люба. Випускайте вранці. Він сам приходить скоро… Бім чекатиме. — І до Біма: — Чекати… Чекати…

Бім знав слово «чекати»: біля магазину — «сидіти, чекати», біля рюкзака на полюванні — «сидіти, чекати». Зараз він вискнув, покрутивши хвостом, що означало: «О, мій друг повернеться! Він іде, але швидко повернеться».

Зрозумів його тільки Іван Іванович, більш ніхто не зрозумів — це він побачив у їхніх очах. Бім сів біля носилок і поклав на них лану. Іван Іванович потиснув її.

— Чекати, хлопчику. Чекати.

Ось цього Бім ніколи не бачив у свого друга, щоб отак горошинами скотилася вода з очей.

Коли винесли носилки і клацнув замок, він ліг біля дверей, витяг передні лапи, а голову поклав на підлогу, вивернувши її на бік: так собаки лягають, коли їм боляче або тужно; вони й помирають найчастіше у такій позі.

Але Бім не помер від туги, як той собака-поводир, що прожив із сліпим чоловіком багато років. Той ліг коло могили хазяїна, відмовився від їжі, яку приносили на кладовище доброчинці, а на п'ятий день, коли зійшло сонце, він помер. І це бувальщина, а не вигадка. Знаючи незвичайну собачу відданість і любов, не кожен мисливець скаже про собаку: «Здох», він завжди скаже: «Помер».

Ні, Бім не помер. Бімові сказано чітко: «Чекати». Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже «Чекати» — і неодмінно прийде.

Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.

Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів пахне бідою. І Бім затужив.

Опівночі, коли зійшов місяць, стало нестерпно. Навіть поруч з хазяїном він завжди непокоїв Біма, цей місяць, у нього є очі, він дивиться цими мертвими очима, світить мертвим холодним сяйвом, і Бім ховався од нього в темний куток. А тепер він аж тремтить від його погляду, а хазяїна нема. І от глупої полі він завив, протяжно, з підголоском, завив, мов перед напастю. Він вірив, що хтось почує, а може, й сам хазяїн почує.

Прийшла Степанівна.

— Ну що тобі, Біме? Що? Івана Івановича нема. Ой-ой-ой, погано.

Бім не відповів ні поглядом, ні хвостом. Він тільки дивився на двері.

Степанівна увімкнула світло н пішла. З вогнем: стало легше — місяць одсунувся далі й поменшав. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.

Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Так робив і собака-поводир — він не вставав і тоді, коли приносили їжу.

— Ти диви, сердешний який, га? Це ж просто диво, та й годі. Ну, піди погуляй, Біме. — Вона широко розчинила двері. — Піди.

Бім підвів голову, уважно подивився на бабусю. Слово «гуляти» йому знайоме, воно означає — воля, а «іди, іди гуляти» — цілковита свобода. О, Бім знав, що таке свобода: роби все, що дозволяє хазяїн. Та ось його нема, а кажуть: «Піди погуляй». Яка ж це свобода?

Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, що такі, як Бім, розуміють людину й без слів, а ті слова, що їх вони знають, містять у собі дуже багато і, відповідно до випадку, різне. Вона від простоти душевної сказала:

— Не хочеш каші, піди пошукай чогось іншого. Ти й травицю любиш. Гляди і на смітнику щось розкопаєш (не знала вона, наївна, що Бім на смітниках і не був ніколи). Піди пошукай.

Бім підвівся, аж стрепенувся. Що таке? «Шукай»? Що шукати? «Шукай» означає: шукай схований шматочок сиру, шукай дичину, шукай загублену або сховану річ. «Шукай» — це наказ, а що шукати — Бім визначає, виходячи з обставин, по суті справи. Що ж зараз шукати?

Усе це він сказав Степанівні очима, хвостом, запитливим перебиранням передніх лап, але вона нічогісінько не зрозуміла, а повторила:

— Піди погуляй. Шукай!

І Бім метнувся в двері. Блискавкою проскочив східці з другого поверху, вискочив у двір. Шукати, шукати хазяїна! Ось що шукати — більш нічого: так він зрозумів. Ось тут стояли носилки. Так, стояли. Ось уже з ледь відчутним запахом сліди людей у білих халатах. Слід автомобіля.

Бім зробив коло, увійшов у нього (на таке здатний навіть найбездарніший собака), але знову — той самий слід. Він потягнув по ньому, вийшов на вулицю і зразу ж загубив його на розі: там уся дорога пахла тією самою гумою. Людські сліди е різні і їх багато, а автомобільні злилися всі докупи і всі однакові. Але той, потрібний йому слід пішов з двору гуди, за ріг, значить, і треба — туди.

Бім пробіг однією вулицею, другою, повернувся до будинку, оббігав місця, де вони гуляли з Іваном Івановичем, — нема ознак, ніяких і ніде. Одного разу він віддалік побачив картатий картуз, наздогнав того чоловіка — ні, не він. Придивившись уважніше, він збагнув: виявляється, у картатих картузах іде багато-багато. Звідки йому було знати, що тієї осені продавали тільки картаті картузи, і тому вони подобалися всім. Раніше він цього якось не помічав, бо собаки завжди звертають увагу (і запам'ятовують) переважно на нижню частину людської одежі. Це в них іще від вовка, від природи, від багатьох століть. Так, лисиця, приміром, якщо мисливець став за густий кущ, який ховає його лише до пояса, не помічає людини, коли вона не ворушиться і коли вітер не доносить від неї запаху. Отож Бім побачив несподівано в цьому якийсь прихований смисл: угорі шукати нічого, бо голови можуть бути однакові на колір, схожі одна на одну.

День був ясний. На деяких вулицях листя плямами вкрило тротуари, на деяких лежало суцільним килимом, отже, якби трапилась бодай частинка хазяїнового сліду, Бім уловив би її. Але — ніде і нічого.

Серед дня Бім уже зневірився. І раптом в одному з дворів він натрапив на слід носилок: тут вони стояли. А потім струмінь того ж запаху виринув збоку. Бім пішов по ньому, мов по битій доріжці. Пороги пахли людьми в білих халатах. Він подряпався в двері. Йому відчинила дівчина, теж у білому халаті, й сахнулася з переляку. Але Бім вітав її усіма способами, питаючи: «Чи нема тут Івана Івановича?»

— Пішов, пішов! — закричала вона й зачинила двері. Потім відхилила їх і гукнула комусь: — Петров! Прожени пса, а то мені шеф намилить шию, почне розпинатися: «Псарня, а не «швидка допомога»! Жени!

Від гаража підійшов чоловік у чорному халаті, затупотів ногами на Біма й зовсім незлобиво прокричав, ніби з обов'язку і навіть лінькувато:

— Ось я тобі, тварюко! Пішов! Пішов!

Ніяких таких слів, як «шеф», «псарня», «милити шию», «розпинатися» і вже тим паче «швидка допомога», Бім не розумів і навіть зовсім ніколи не чув, але слова «пішов», «пішов», сказані з певною інтонацією і настроєм, він добре зрозумів. Тут Біма не обдуриш. Він відбіг на деяку відстань, сів і дивився на ті двері. Якби люди знали, чого шукає Бім, вони; йому допомогли б, хоч хазяїна сюди й не привозили, а відвезли просто до лікарні. Але що вдієш, коли собаки розуміють людей, а люди не завжди розуміють собак і навіть одне одного. До речі, Бімові недоступні такі глибокі думки; незрозуміло було й те, на якій підставі його не пускають у двері, в які вій чесно дряпався, довірливо і простодушно, і за якими, цілком імовірно, був його друг.

Бім сидів до самісінького вечора біля бузкового куща, на якому вже зблякло листя. Приїздили машини, з них виходили люди в білих халатах і вели когось попід руки або просто йшли слідом; часом виносили з автомобіля людину на посилках, тоді Бім трохи наближався, перевіряв запах: ні, не він. Надвечір на собаку звернули увагу й інші люди. Хтось приніс шматочок ковбаси — Бім не доторкнувся; хтось хотів узяти його за нашийник — Бім відбіг; навіть той дядько у чорному халаті кілька разів проходив повз нього і, зупинившись, дивився на Біма співчутливо і не тупотів ногами. Бім сидів, наче статуя, і нікому нічого не говорив. Він чекав.

Коли посутеніло, він схаменувся: а що як хазяїн вдома? І побіг квапливо, легким наметом.

Містом біг красивий, з блискучою шерстю, викоханий собака — білий, з чорним вухом. Перший-ліпший добрий громадянин скаже: «Ах, який гарний мисливський собака!»

Бім подряпався у рідні двері, але вони не відчинилися. Тоді він ліг край поріжка, згорнувшись калачиком. Не хотілось ні їсти, ні пити — нічого не хотілося. Тужно.

На площадку вийшла Степанівна:

— Прийшов, бідолаха?

Бім крутнув хвостом лише один раз («Прийшов»).

— Ну ось тепер і повечеряй. — Вона підсунула йому миску з ранковою кашею.

Бім не доторкнувся.

— Так і знала: підживився сам. Розумник. Спи. — І зачинила за собою двері.

Цієї ночі Бім уже не вив. Але й не відходив від дверей: чекати!

А вранці знову занепокоївся. Шукати, шукати друга! В цьому весь сенс життя. І коли Степанівна випустила його, він насамперед побіг до людей у білих халатах. Але цього разу якийсь гладкий чоловік кричав на всіх і часто повторював слово «собака». В Біма кидали камінням, хоча й навмисне не поціляючи, махали на нього дрючками і, нарешті, боляче-преболяче шмагонули довгою лозиною. Бім одбіг, сів, посидів ще і, мабуть, вирішив: тут хазяїна бути не може, інакше б його не проганяли так жорстоко. І пішов Бім, трохи опустивши голову.

Містом ішов самотній, сумний, ні за що скривджений пес.

Вийшов він на кипучу вулицю. Людей було тьма-тьмуща, і всі поспішали, зрідка поквапно перекидаючись словами, текли кудись і текли без краю. Напевне Бімові запало в голову: «А чи не пройде він тут?» І поза всякою логікою сів у затінку на розі, неподалік від хвіртки, і почав стежити, не поминаючи своєю увагою майже жодної людини.

Передусім Бім помітив, що всі люди, виявляється, пахнуть автомобільним димом, а вже крізь нього пробиваються інші запахи різної сили.

Ось іде чоловік, худющий, високий, у великих, добряче стоптаних черевиках, і несе в сітці картоплю, таку ж, яку приносив додому хазяїн. Худющий несе картоплю, а пахне тютюном. Іде швиденько, поспішає, нібито когось наздоганяє. Але це тільки здалося — наздоганяють когось усі. І всі щось шукають, як на польових випробуваннях, інакше навіщо й бігти вулицею, забігати у двері й вибігати і знову бігти?

— Привіт, Чорне вухо! — кинув Худющий, не зупиняючись.

«Здрастуй», — понуро відповів Бім, посунувши по землі хвостом, але з тією ж зосередженістю вдивляючись у людей.

А ось за ним іде чоловік у комбінезоні, пахне він так, як пахне стіна, коли її лизнеш (мокра стіна). Він майже весь сіро-білий. Несе довгу білу палицю з борідкою на кінці і важку сумку.

— Ти чого тут? — спитав він у Біма, зупинившись. — Сів чекати хазяїна чи загубився?

«Так, чекати», — відповів Бім, перебираючи передніми лапами.

— Тоді ось на тобі. — Він вийняв із сумки кульок, поклав перед Бімом цукерку й посіпав пса за чорне вушко. — Їж, їж. (Бім не доторкнувся). Дресирований. Інтелігент! З чужої тарілки не їстиме. — І пішов далі тихо, спокійненько, не так, як усі.

Як на кого, а Бімові цей чоловік — гарний: він знає, що таке «чекати», він сказав «чекати», він зрозумів Біма.

Гладкий-прегладкий, з товстою палицею в руці, в товстих чорних окулярах на носі, несе товсту папку: усе в нього товсте. Він виразно пахне паперами, по яких Іван Іванович шепотів паличкою, і ще, здається, тими жовтими папірцями, які завжди кладуть у кишеню. Він зупинився коло Біма й сказав:

— Хух! От тобі й на. Дожилися: пси на проспекті.

З хвіртки вийшов двірник з мітлою і став поруч з Гладким. А той вів далі, звертаючись до двірника, показуючи пальцем на Біма:

— Бачиш? На твоїй, либонь, території?

— Факт, бачу. — І оперся на мітлу, поставивши її догори бородою.

— Бачиш… Нічого ти не бачиш, — сказав сердито. — Навіть цукерки не жере, роз'ївся. Як же далі жити?! — Він явно лютував.

— А ти не живи, — сказав двірник і байдуже додав: — Бач, як ти схуд, бідолаха…

— Ображаєш! — гаркнув Гладкий.

Зупинилось троє молодих хлопців і чомусь усміхалися, позираючи то на Гладкого, то на Біма.

— Чого вам смішно? Чого смішно? Я йому кажу… собака! Тисяча собак, по два-три кіла м'яса кожному — дві-три тонни на день. Уявляєте, скільки це вийде?

Один з хлопців заперечив:

— Три кіла й верблюд не з'їсть.

Двірник незворушно зробив поправку:

— Верблюди м'яса не їдять. — Несподівано він перехопив мітлу поперек держална і щосили замахав нею по асфальту перед ногами Гладкого. — Відійди-но убік, громадянине! Ну? Я що сказав, дубова твоя голова!

Гладкий пішов, відпльовуючись. Ті. троє хлопців теж пішли своєю дорогою, посміюючись. Двірник одразу ж й перестав мести. Він погладив Біма по спині, постояв трохи й сказав:

— Сиди, чекай. Прийде. — І пішов у хвіртку.

З усієї цієї суперечки Бім не тільки зрозумів — «м'ясо», «собака», можливо, «пси», але чув інтонацію голосів і, головне, усе бачив, а цього вже досить для того, щоб розумному собаці здогадатися: Гладкому — погано жити, двірникові — добре; один — злий, другий — добрий. Хто вже краще знає, як не Бім, що удосвіта на вулицях живуть лише двірники і що вони поважають собак. Те, що двірник прогнав Гладкого, Бімові навіть трохи сподобалось. А взагалі ця випадкова дрібна історія тільки відволікла Бімову увагу, хоч, може, була корисною в тому розумінні, що він починав туманно здогадуватися: люди всі різні, вони можуть бути і гарними, і поганими. Ну що ж: і це добре, скажемо ми збоку. Але поки що для Біма це було абсолютно неважливо — не до того: він дивився й дивився на перехожих.

Від деяких жінок пахло гостро й нестерпно, як від конвалій, пахло тими біленькими квітами, що шпигають у носа й після яких Бім ставав безчуттєвим; у таких випадках Бім одвертався і якусь мить не дихав — йому не подобалось. У більшості жінок губи були такого ж кольору, як прапорці на вовчій облаві; Бімові такий колір теж не подобався, як і всім тваринам, а собакам і бикам особливо. Майже всі жінки щось несли з руках. Бім примітив, що чоловіки з ношею трапляються рідше, а жінки — часто.

… А Івана Івановича все нема й нема. Друже ти мій! Де ж це ти?..

Люди текли рікою. Бімова туга якось трошки забулась, розвіялась серед людей, і він. ще уважніше вдивлявся вперед — чи не йде він. Сьогодні Бім буде чекати тут. Чекати!

Біля нього зупинився чоловік з м'ясистими одвислими губами, весь у глибоких зморшках, кирпатий, з виряченими очима і закричав:

— Неподобство! (Люди почали зупинятися). Скрізь грип, епідемія, рак шлунку, а тут що? — тицяв він усією долонею в Біма. — Тут, серед маси народу, в гущі трударів, сидить жива зараза!

— Не кожен собака — зараза. Погляньте, який він милий пес, — заперечила дівчина.

Кирпатий зміряв її поглядом зверху вниз і назад і одвернувся, обурюючись:

— Яка дикість! Яка у вас дикість, громадяночко.

І ось… Ех, якби Бім був людиною! Ось підійшла та сама Тітка, «радянська жінка» — та наклепниця. Бім спочатку злякався, але потім, настовбурчивши шерсть на загривку, став у оборонну позицію. А Тітка заторохкала, звертаючись до всіх, що стояли півколом трохи віддалік од Біма.

— Дикість і є дикість! Він же мене укусив. У-ку-си-ив! — І показувала всім руку.

— Де укусив? — спитав юнак з портфельчиком. — Покажіть.

— Оце ще мені, щеня! — та й сховала руку.

Усі, крім Кирпатого, розсміялися.

— Виховали тебе в інституті, чортеня, от уже виховали, гаденя, — напала вона на студента. — Ти мені, радянській жінці, й не віриш? Та як же ти далі будеш? Куди ж ми йдемо, дорогі громадяни? Чи вже ж у нас Радянської влади нема?

Юнак почервонів і аж скипів:

— Коли б ви знали, який у вас зараз вигляд, то позаздрили б цьому собаці. — Він підступив до Тітки й крикнув: — Хто вам дав право ображати?

Хоча Бім не зрозумів слів, але витримати більше не міг: він стрибнув до Тітки, щосили гавкнув і вперся всіма чотирма ланами, стримуючись від подальших вчинків (за наслідки він уже не міг ручатися). Інтелігент! Але все-таки — собака.

Тітка несамовито заволала:

— Мілі-іція! Мілі-іція!

Десь засюрчав свисток, хтось, підходячи, крикнув:

— Пройдімо, гр-ромадяни! Пройдімо! — Це був міліціонер (Бім навіть покрутив трохи хвостом, незважаючи на збудження). — Хто кричав?! Ви? — звернувся міліціонер до Тітки.

— Вона, — потвердив юнак-студент.

Втрутився Кирпатий:

— Куди ви дивитесь? Що робите? — почав він шпетити міліціонера. — Собаки, собаки — на проспекті обласного міста!

— Собаки! — кричала Тітка.

— І такі ось дикі пітекантропуси! — кричав і студент.

— Він мене образив! — майже ридала Тітка.

— Громадяни, р-розійдись! А ви, ви, та й ви, пройдімо в міліцію, — показав він на Тітку, юнака й Кирпатого.

— А собака?! — заверещала Тітка. — Чесних людей — у міліцію, а собаку…

— Не піду, — відрубав юнак.

Підійшов другий міліціонер:

— Що тут таке?

Чоловік у галстуку й капелюсі резонно і з гідністю пояснив:

— Та тутечки студентик не хоче в міліцію, огинається. А ті ондечки обоє хотять, а отой не хоче. Непідкорення. А це не дозволено. Ведуть — давай іди. Що вже тутечки… — І він, одвернувшись від усіх інших, поколупав у власному вусі великим пальцем, наче розширюючи слуховий отвір. Виразний жест упевненості в правоті думок і безперечної переваги над присутніми — навіть над міліціонерами.

Обидва міліціонери перезирнулися й забрали-таки студента з собою. Слідом за ними потюпали Кирпатий і Тітка. Люди розійшлись, уже не звертаючи уваги на собаку, крім тієї милої дівчини. Вона підійшла до Біма, погладила його, але теж пішла за міліціонерами. Сама пішла, як відзначив Бім. Він подивився їй услід, потупцював на місці, та й побіг, наздогнав її й пішов поряд.

Людина і собака йшли в міліцію.

— Кого ж ти чекав, Чорне вухо? — спитала вона, зупинившись.

Бім понуро сів, опустив голову.

— І живіт у тебе підтягло, хороший ти мій. Я тебе нагодую, почекай, нагодую, Чорне вухо.

Ось уже кілька разів називали Біма «Чорне вухо». І хазяїн колись казав: «Ех, ти, Чорне вухо!» Давно-давно він так сказав, ще в дитинстві. «Де ж мій друг?» — думав Бім. І пішов знову ж із дівчиною в печалі й смутку.

До міліції вони зайшли разом. Там кричала Тітка, гаркав кирпатий дядько; понуривши голову, мовчав студент, а за столом сидів міліціонер, незнайомий. Він з неприхованою неприязню позирав на всіх трьох.

Дівчина сказала:

— Привела винуватця. — І показала на Біма. — Пречудова тварина. Я все бачила й чула там з самісінького початку. Цей хлопець, — вона кивнула на студента, — ні в чому не винен.

Розповідала вона спокійно, то показуючи на Біма, то на когось із тих трьох. її намагалися перебивати, але міліціонер суворо зупиняв і Тітку, і Кирпатого. Він з очевидною приязню ставився до дівчини. На закінчення вона спитала жартома:

— Правильно я кажу, Чорне вухо? — А звернувшись до міліціонера, ще додала: — Мене звуть Даша. — Потім до Біма: — Я Даша. Зрозумів?

Бім усім своїм єством показав, що він її поважає.

— Ану, йди до мене, Чорне вухо. До мене! — покликав міліціонер.

О, Бім знав це слово: «до мене». Чітко знав. І підійшов. Той поплескав по шиї легенько, узяв за нашийника, роздивився номерок і записав щось. А Біму наказав:

— Лежати!

Бім ліг, як і годиться: задні ноги під себе, передні витягнуті вперед, голова — віч-на-віч із співрозмовником і трохи набочок. Тепер міліціонер питав у телефонну трубку:

— Спілка мисливців?

«Мисливці! — здригнувся Бім. — Мисливці! Що ж бо це означає тут?»

— Спілка мисливців? З міліції. Номер двадцять чотири подивіться. Сетер… Як так немає? Не може бути. Собака гарний, дресирований… До міськради? Добре. — Поклав трубку і ще раз узяв, щось питав і почав записувати, повторюючи вголос: — Сетер… із зовнішніми спадковими дефектами, посвідчення про родовід нема, власник Іван Іванович Іванов, вулиця Проїжджа, сорок один. Спасибі. — Тепер він звернувся до дівчини: — Ви, Дашо, молодець. Хазяїн знайшовся.

Бім застрибав, тицьнув носом у коліно міліціонерові, лизнув руку Даші й дивився їй у вічі, просто у вічі, як можуть дивитися лише розумні й ласкаві довірливі собаки. Адже він зрозумів, що говорили про Івана Івановича, про його друга, про його брата, про його бога, як сказала б людина в такому разі. І здригався від хвилювання.

Міліціонер суворо буркнув Тітці її Кирпатому:

— Ідіть. До побачення.

Дядько почав напосідати на чергового:

— І це — все? Який же в нас буде порядок після такого? Розпустили!

— Ідіть, ідіть, діду. До побачення. Відпочивайте.

— Який я тобі дід? Я тобі — батько, татусь. Навіть ніжне звертання забули, с-сучі сини. А хочете ось таких, — тицьнув він у студента, — виховувати, по голівці гладити, по голівці. А він вас — почекайте! — гав! І злопає. — Гавкнув справді по-собачому, натурально.

Бім, звичайно, відповів тим же. Черговий засміявся:

— Дивіться-но, татусю, собака ж бо розуміє, співчуває.

А Тітка, здригнувшись від подвійного гавкоту людини і собаки, задкувала від Біма до дверей і кричала:

— Це він на мене, на мене! І в міліції — ніякого захисту радянській жінці!

Вони пішли-таки.

— А мене що — затримаєте? — понуро запитав студент.

— Слухатися треба, голубе. Якщо запрошують — зобов'язаний іти. Так годиться.

— Годиться? Ніяк таке не годиться, щоб тверезого тягти в міліцію під руки, наче злодія. Тітці тій треба б п'ятнадцять діб, а ви… Ех, ви! — І пішов, пом'явши Бімові вухо.

Тепер Бім уже зовсім нічого не розумів: погані люди лають міліцію, гарні теж лають, а міліціонер терпить та ще й усміхається; тут, мабуть, і розумний собака не розбереться.

— Самі одведете? — спитав черговий у Даші.

— Сама. Додому. Чорне вухо, додому.

Бім тепер ішов попереду, озираючись на Дашу й очікуючи: він добре знав слово «додому» і вів її саме додому. Люди ж бо не зміркували, що він і сам би прийшов у квартиру, їм здавалось, що він малорозумний пес; лише Даша все зрозуміла, лише Даша — оця білява дівчина, з великими замисленими й теплими очима, яким Бім повірив з першого погляду. І він привів її до своїх дверей. Вона подзвонила — відповіді не було. Ще раз подзвонила, тепер до сусідів. Вийшла Степанівна. Бім її привітав: він набагато веселіший був, ніж учора, він говорив: «Прийшла Даша. Я привів Дашу». (Іншими словами не можна пояснити Бімові погляди на Степанівну і на Дашу навперемінно).

Жінки розмовляли тихо, при цьому чути було слова «Іван Іванович» і «осколок», потім Степанівна відімкнула двері. Бім запрошував Дашу: не зводив з неї очей. А вона одразу взяла миску, понюхала в ній кашу й сказала:

— Прокисла. — Викинула кашу у відро для сміття, помила миску й поставила знову на підлогу. — Я зараз прийду. Чекай, Чорне вухо.

— Його звуть Бім, — поправила Степанівна.

— Чекай, Біме. — І Даша вийшла.

Степанівна сіла на стілець, Бім сів навпроти неї, одначе позираючи весь час на двері.

— А ти пес тямущий, — заговорила Степанівна. — Залишився сам, а бач, розумієш, хто до тебе з душею. Я от, Бімко, теж… на старості літ з онукою живу. Батьки ото народили та й подались аж до Сибіру, а я виховала. І вона, онука, дуже мене любить, добра до мене.

Степанівна виливала душу сама перед собою, звертаючись до Біма. Так іноді люди, якщо нікому сказати, звертаються до собаки, до улюбленого коня або до годувальниці-корови. А собаки з видатним розумом дуже добре відрізняють нещасну людину і завжди виказують співчуття. А тут обопільно: Степанівна одверто скаржиться йому, а Бім горює, страждає від того, що люди в білих халатах забрали друга; адже всі неприємності дня лише трохи приглушили біль у Біма, а зараз він став ще дужчий. Бім вловив у мові Степанівни знайомі слова «добра» і «до мене», сказані із сумною теплотою. Звичайно ж, Бім наблизився до неї впритул і поклав голову на коліна, а Степанівна приклала хустку до очей.

Даша повернулася із згортком. Бім тихо підійшов, ліг животом на підлогу, поклав одну лапу на її туфлю, а голову — на другу лапу. Так він сказав: «Спасибі тобі».

Даша дістала з паперу дві котлети, дві картоплини й поклала їх у миску:

— Візьми.

Бім не їв, хоч третю добу у нього не було в роті ані крихти. Даша легенько торсала його за холку й лагідно говорила:

— Візьми, Біме, візьми.

Голос у Даші м'який, задушевний, тихий і, здавалося, спокійний, руки теплі і ніжні, ласкаві. Але Бім одвернувся від котлет. Даша відкрила Бімові рота і вштовхнула туди котлету. Бім потримав, потримав її в роті, здивовано позираючи на Дашу, а котлета тим часом проковтнулася сама. Так сталося і з другою. З картоплею — теж.

— Його треба годувати силою, — сказала Даша Степанівні. — Він тужить за хазяїном, тому й не їсть.

— Та ти що! — здивувалася Степанівна. — Собака сам собі знайде. Скільки їх блукає, а їдять же.

— Що ж робити? — спитала Даша у Біма. — Ти ж так пропадеш.

— Не пропаде, — впевнено сказала Степанівна. — Такий розумний собака не пропаде. Раз на день варитиму йому кулешу. Що ж робити? Живність.

Даша про щось замислилась, потім зняла нашийник.

— Поки я не принесу нашийник, не випускайте Біма. Завтра годину на десяту ранку прийду… А де ж тепер Іван Іванович? — спитала вона у Степанівни.

Бім стрепенувся: про нього!

— Повезли літаком до Москви. Операція на серці складна. Осколок же поруч.

Бім — увесь увага: «осколок», знову «осколок». Слово це звучить горем. Та коли вони говорять про Івана Івановича, отже, він десь повинен бути. Треба шукати. Шукати!

Даша пішла. Степанівна — також. Бім знову залишився сам на всю ніч. Тепер він може й задрімати, але тільки на кілька хвилин. І кожного разу він бачив уві сні Івана Івановича — вдома або на полюванні. І тоді він підскакував, озирався, ходив по кімнаті, нюхав по кутках, прислухався до тиші й знову лягав біля дверей. Дуже болів рубець від лозини, але це було ніщо в порівнянні з великим горем і невідомістю.

Чекати. Чекати. Зціпити зуби й чекати.