Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 16 Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли

В неділю у місті значно більше людей, ніж у звичайні дні: ідуть, їдуть, біжать, купують, продають набиваються в поїзди, автобуси, трамваї, як оселедці в бочку, поспішають з міста, мов очманілі. Посеред дня штовханина трошки затихає, а ввечері знову: ті повертаються із сіл та лісів до міста, а ті виїздять з міста до себе, в села та ліси.

Не дивно тому, що однієї неділі і Хрисан Андрійович приїхав до міста разом з Альошею. Обидва домовилися, що Альоша спробує пошукати Чорновуха, поки батько спродає на базарі продукти. Хрисан Андрійович і раніше брав з собою сина й дозволяв погуляти по місту, ніколи не побоюючись (номер трамвая знає, «свою» автобусну зупинку знає, а щоб наколобродити десь — нізащо). В таких випадках Альоша одержував на руки три карбованці й міг купити собі що завгодно і поїхати куди захоче в місті — хоч у кіно, хоч у цирк. А цього разу Хрисан Андрійович поклав сам в Альошину «внутрішню кишеню» п'ятнадцять карбованців і сказав:

— Якщо випадком трапиться Чорновух, а не віддаватимуть — не жалій десятки. Не віддають — клади дванадцять Не погодяться — віддавай усі п'ятнадцять. А якщо й тоді не буде згоди, пиши собі адресу і — до мене: сам поїду. Допізна не ходи: на четверту годину до автобуса, день став короткий — поночі поїдемо. Та питай про Чорновуха культурно: «Запитати можна, товаришу?» А вже потім викладай: так, мовляв, і так — із села ми, чабани, і без собаки нам ніяк не можна, а пропав. Утік, мовляв, у місто. Добрих людей багато: ти питай, знай своє.

… Містом ішов серйозний міцненький хлопчик і зрідка звертався до зустрічних, до тих, хто, на його думку, заслуговує на довір'я:

— Запитати можна, товаришу? Ми, щоб ви знали, чабани…

Гладких зустрічав неймовірно багато, особливо жінок, але поминав їх (мабуть, не працюють, того й страшенно гладкі). Але якраз гладкий ото товариш, почувши хлопчикове запитання, не до нього — до іншого, зупинився й порадив піти на вокзал (там, мовляв, за день уся молодь пройде крізь ворота — вже хтось та знає). А хлопчаків Альоша не поминав жодного.

Саме в цей час і Толик вийшов з дому на чергові розшуки Біма. Він шукав наполегливо уже три дні, але — після уроків, а сьогодні вирішив почати зранку: неділя — до школи не йти.

Ішов містом чистенький хлопчик із культурної сім'ї, ішов, вдивляючись в обличчя, ніби вивчаючи перехожих, і питав, вибравши когось:

— Дядечку, скажіть, будь ласка, чи не бачили ви собаку з чорним вухом?.. Білий, з жовтими цятками?.. Ні, не бачили. Шкода. Пробачте.

Толик уже одного разу був у Степанівни, незважаючи на заборону батьків, уже віддав Люсі чеські олівці, яких не буває в жодному магазині, і альбом для малювання, уже розповів, що Бім у нього був, ночував, а потім зник; довідався він від Степанівни й про те, що Іван Іванович, якого він ніколи в житті не бачив, надіслав листа — скоро приїде. Сьогодні Толик надвечір неодмінно зайде ще раз — чи нема якихось новин про Біма, до того ж Люся обіцяла йому подарувати свою картину «Наш Бім».

На одній з вулиць, поблизу від вокзалу, до Толика підійшов хлопчик років тринадцяти, засмаглий, міцний, у новому костюмчику, пошитому по-дорослому, й сказав:

— Запитати можна, товаришу?

Таке звертання, як до дорослого, Толикові сподобалося, і він охоче відповів:

— Можна. — Спитав і собі:— А що ти хотів?

— Чабани ми. А собака пропав — у місто пішов. Часом не бачив? Білий, з жовтими цяточками, а вухо чорне-чорне. І нога…

— Як звуть собаку? — скрикнув Толик.

— Чорновух, — відповів Альоша.

— Бім, — сказав Толик. — Він!

Неважко уявити, як хлопчики порозумілись: Толик довідався, коли й де куплено Біма, коли він пішов з села; Альоша зрозумів, що приходив до Толика саме Чорновух, а не хтось інший. Усе сходилось: Бім був десь у місті. Обидва вони навіть і не подумали про те, кому з них буде Бім, якщо знайдуть. Головне, шукати, швидше шукати.

— Спершу станемо біля вокзалу, — запропонував Альоша. — Один чоловік мені порадив.

— Людей тут тьма, хтось уже неодмінно бачив Біма, — погодився й Толик.

Наївність такого розшуку була очевидною, але не Альоші і не Толику. Вони просто відчули дух товариськості, об'єдналися одним бажанням, однією любов'ю до Біма, вони вірили, ось у чому й основа їхньої поведінки.

А уява вже малювала, що Бім і сам може потрапити їм на очі.

— А потім зайдемо до твоєї Степанівни, — вже на ходу вирішив Альоша, — її він не помине. Фактично він туди й іде, обов'язково туди. Бо йому інакше не можна: домівка.

— Зайдемо, — погодився Толик.

Йому явно подобався Альоша своєю неквапливою мовою і водночас наївністю й простотою. Такі знайомства залишаються на все життя. І добре тому хлопчикові, якому вулиця подарує доброго товариша, а не пройдисвіта.

Хлоп'ята вже розпитали не менш як сотню людей і все вибирали тих, кого слід запитувати.

Того ж ранку в загальну вокзальну метушню, спираючись на палицю, вийшов із вагона швидкого поїзда сивий чоловік у коричневому пальті. Пройшовши вокзал, він зупинився й розглядівся навкруг. Так людина, яка надовго розлучалася з рідними місцями і повернулася назад, дивиться — чи все на місці, чи не змінилося щось. У цю мить до нього й підійшли два незнайомі хлопчики. Один з них, справді сільський, сказав:

— Запитати можна, товаришу?

Сивий, трохи схиливши голову набік і ховаючи посмішку, відповів:

— Звичайно, можна, товаришу.

Другий, явно міський, продовжив запитання:

— Скажіть, будь ласка, ви не бачили собаку з чорним вухом, білий, з ця…

Сивий стис плече хлопчикові і з неприхованим хвилюванням вигукнув:

— Бім?!

— Так, Бім. Бачили? Де?

Усі троє сіли на лавці у привокзальному скверику. І всі троє довіряли одне одному без будь-яких сумнівів, хоча хлопчаки абсолютно не знали цього старого чоловіка, не знали, що це й був Іван Іванович, Бімів хазяїн, навіть не одразу б і здогадалися, коли б він сам не сказав про себе.

Та, мабуть, і знайомі не враз пізнали б його. Він трохи згорбився, обличчя схудло, зморщок стало більше (операція близько від серця — не курорт), але очі лишилися такими самими — уважними, зосередженими, спрямованими немовби всередину людини. Лише по цих густо-карих очах і можна було б визначити, що цей чоловік був чорнявим. А тепер він став геть білим, як сніг.

Толик розказав усе, що знав про Біма, навіть і те, що він кривий та хворий. Альоша коротко й до пуття повів про життя Чорновуха в селі. Хлоп'ятам усе подобалося в Івані Івановичу: розмовляє він з ними, як з дорослими, іноді поклавши долоню на плече співрозмовника, подобалося й те, як він слухає, не перебиваючи, і те, що він білий-білий, і ім'я та по батькові у нього гарні, а головне, він любить їх, незнайомих хлопчаків, — це вже одразу видно. Інакше до чого б він сказав на закінчення:

— Хороші ви хлопці. Будемо друзями… А тепер — до мене. З усього видно, Бім уже прийшов додому.

Дорогою він обережно розпитував хлопчаків і легко зрозумів, хто вони, звідки, з яких родин, хто що робить, кому й що подобається.

— Вівці пасеш — це добре, Альошо. І вчишся в школі? Важко, мабуть?

— Вівцю, її нагодувати — вміти треба, — відповідав, як і батько, Альоша. — Діло важке. Розпустити отару фронтом, не толочити корм під ногами — це не раз плюнути, накрутишся так, що ноги гудуть. І знову ж таки: вставай удосвіта. Клопітно. З собакою добре — допомагає краще за людину, якщо вона нічогісінько не тямить у цьому ділі. А без собаки нам ніяк не можна. Чабани ми. Куди ж подінешся?

— А ти, Толику, що робиш? — спитав Іван Іванович.

— Я? — здивувався Толик. — Я вчуся в школі.

— Худоба якась у вас є дома? — спитав Альоша в Толика.

— Худоби нема ніякої, — відповів той. — Морські свинки були — мама заборонила… Смердить від них.

— Ти приїзди до мене — покажу: Любка в нас — золота корова, під пузо лізь, і ногою не поворухне. Шапку лиже теж… і долоні. Півень у нас — усім півням півень, заводіякою зветься, перший кукурікає удосвіта, а інші вже — за ним. Такі півні рідко трапляються… А от собаки нема. Був — помер. Чорновух був — утік. — Альоша зітхнув. — Шкода. Такий ласкавий…

Іван Іванович подзвонив до Степанівни. Вона вийшла разом з Люсею і заговорила:

— Ой, Іване Івановичу! І як я тепер відповідатиму? Нема Біма. Ось був у Толика три дні тому, а додому не прийшов.

— Не прийшов, — замислено повторив Іван Іванович. Але, підбадьорюючи хлопчиків, додав: — Знайдемо, неодмінно знайдемо.

Степанівна віддала ключі хазяїну, і всі п'ятеро увійшли до нього. В кімнаті було все так само, як залишив Іван Іванович: та ж сама стіна книжок, яка тепер здивувала Альошу, той самий письмовий стіл, навіть стало чистіше (турботи Степанівни), але порожньо-порожньо — не було Біма. На його лежаку — чистий аркуш паперу, лист Івана Івановича: Степанівна зберегла навіть і це. Іван Іванович став спиною до гостей і пильно дивився у вікно. Степанівні здалося, що він тихенько простогнав.

— Полежали б, Іване Івановичу, з дороги, — порадила вона.

Той приліг на ліжко, полежав, дивлячись у стелю. Усі мовчали, тільки Степанівна намагалася заговорити йому біль:

— Виходить, операція пройшла добре? Якщо вже сам приїхав, то все буде як слід.

— Все добре, Степанівно, все добре. Спасибі вам, люба, за все. Дай боже, щоб рідні так ставилися одне до одного, як ви до чужих.

— Отакої! Про що тут говорити! Дрібне це. Не велике діло — допомогти сусідові. Аби тільки все на добро. (Степанівна аж якось соромилась, коли її хвалили).

За кілька хвилин Іван Іванович підвівся, глянув на хлопчиків і сказав:

— Такий план, хлоп'ятка: ви шукатимете тут, у нашому районі, Питайте сміливіше — Бім повинен бути десь недалеко. А я… — Він трохи подумав. — Я поїду в одне місце… чи не пристав він до сторожових собак… десь.

Коли виходили, Люся передала Толикові картину «Наш Бім». Толик показав її Альоші, а той здивувався:

— Сама?

— Сама, — відповіла Люся.

— Ти художниця?

— Ні-і, — засміялась Люся. — Я в п'ятий перейшла.

На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі; тільки одне вухо, мабуть, довше за друге, та це байдуже.

Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.

А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!

Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.

Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:

— У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять у фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.

— А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.

— Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі. Один такий там є, мисливський, — Іван казав, білий, запаршивлений, бездоглядний, сама хазяйка здала. Аякже! Може, в неї чоловік помер.

«Він чи не він?» — думав Іван Іванович і почав просити:

— Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.

Сторож був невблаганний:

— Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? «Вхід заборонено». Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: «Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я».

Іван Іванович уже втратив надію пройти в двір, одначе сказав:

— Ех ти! Чоловіче, чоловіче!.. Операція була. Од війни осколок носив ось тут. Приїхав, а Бім пропав.

— Як так? Більш як двадцять років носив осколок? Ось тут? — Сторож несподівано став самим собою, таким, як був на початку зустрічі. — Ти дивись! Розкажи кому — не повірить. Отож-бо ти… — Він не договорив фрази й примирливо запросив, відтягуючи засув: — Заходь. Та тільки нікому не кажи.

Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. Ішов він справді з величезною надією: якщо Бім тут, то він зараз його побачить, приголубить, а якщо Біма немає, то, значить, він теж живий, знайдеться.

— Біме, мій любий Бімко… Хлопчик… Дурнику мій, Бімко, — шепотів він, ідучи двором.

І ось сторож розчинив двері фургона. Іван Іванович сахнувся й закам'янів…

Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю.

Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. І як мало він просив! Волі і довір'я — більш нічого.

Кудлатка, забившись у куток, завила.

Іван Іванович поклав руку на голову Біма — вірного, відданого, люблячого друга.

Закружляв ріденький сніжок. Дві сніжинки впали Бімові на носа й… не розтанули.

… А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Питали вони, питали та й потрапили на ту ветеринарну дільницю, куди Толик колись водив Біма.

Там вони довідалися в чергового, що ніяких собак тут нема й що коли собака пропав, то його треба шукати насамперед на карантинній дільниці, бо там собаколови.

Наші два хлопчики були зовсім не тими, що можуть написати адресу: «На село дідусеві». Тому вони через годину, не пізніше, поспішали від автобусної зупинки пустирем на карантинний двір.

Назустріч їм вийшов з воріт Іван Іванович. Побачивши хлопців, він заквапився, а підійшовши, спитав:

— І ви сюди?

— Порадили нам, — сказав Альоша.

— Тут нема Біма? — спитав Толик.

— Не було його тут? — перепитав Альоша.

— Нема, хлоп'ятка… Біма тут нема… і не було. — Іван Іванович намагався приховати тягар на душі і біль у серці; це в його стані було дуже й дуже важко.

І тоді Толик, звівши густі чорні брівки і зібравши гармошку на лобі, сказав:

— Іване Івановичу… не обманюйте нас… будь ласка.

— Біма тут нема, хлоп'ятка, — повторив Іван Іванович уже твердіше й упевненіше. — Шукати його треба. Шукати.

Сніг порошив. Тихий сніг. Білий сніг.

Холодний сніг прикривав землю до наступного початку життя, який повторюється щороку, до весни.

Сивий як сніг чоловік ішов білим пустирем. Поруч з ним, узявшись за руки, два хлопчики ішли шукати свого спільного друга. І в них була надія.

І неправда буває святою, як правда. Так людина, що помирає, говорить своїм близьким. «Мені вже стало зовсім добре». Так мати співає безнадійно хворій дитині веселу пісеньку й усміхається.

А життя йде. Іде тому, що є надія, без якої відчай убив би життя.

Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу на трамваї до «нашої» автобусної зупинки.

— А це ось — мій татусь, — познайомив Толика Альоша.

Хрисан Андрійович подав Толикові руку.

— Зрозуміло: друга, виходить, знайшов. А ти ж як, до Альоші в гості? Просимо, будь ласка.

За Толика відповів Альоша:

— Він потім приїде. І я приїду… до Івана Івановича. Ми будемо ще шукати.

— Ну гаразд. Нехай так. Вдома розкажеш усе як слід, а зараз — о-ондечки он! — іде наш автобус.

Перед посадкою Альоша віддав татусеві п'ятнадцять карбованців.

— Усі цілі. Не знадобилися.

— Теж зрозуміло, — засмучено сказав батько.

Толик помахав услід автобусу. Було й сумно розлучатися з новим другом, і радісно від того, що він є. Тепер Толик житиме, сподіваючись, що скоро знову зустрінеться з Альошею. А це ж бо Бім залишив такий чіткий слід на землі.

Вдома Толик впевнено сказав татові:

— Бім десь у місті. Неодмінно знайдемо. Ми знайдемо.

— Хто це — «ми»?

— Альоша, Іван Іванович і я… Знайдемо, ось побачиш.

— Хто — Альоша? Хто — Іван Іванович? — запитала мама.

— Альоша — хлопчик із села, батько в нього — дядечко Хрисан, а Іван Іванович — не знаю хто… добрий він… Бімів хазяїн.

— А навіщо ж тобі Бім, якщо знайшовся хазяїн? — спитав тато.

Толик не міг відповісти, він не розумів запитання — надто несподіваним і складним воно здалося йому.

— Не знаю, — тихо вимовив він.

А пізно ввечері, коли Толик спав і бачив уві сні, як Альошина корова лизала його шапку, тато і мама сперечалися в дальній кімнаті.

— Бездоглядним росте в тебе син, — з докором говорив тато.

— А ти де? — відрізала мама.

— Я на службі.

— А я ще гірше, ніж на службі. Ти пішов з дому, і все. А мені… мені сама чистота в печінках сидить.

— Хоч би хто хоч би де служив — у кожного є обов'язки, які він мусить виконувати чесно. Я кажу про інше: хто ж виховуватиме Толика? Ти чи я? Чи обоє? Тоді нам треба знайти спільну мову.

— Напевно, не ти і не я.

— А хто? — наполягав тато.

— Уся надія на школу, — відповіла мама уже спокійніше.

— І вулиця? — добивався тато.

— Хоча б і вулиця. А що в цьому? Усі діти на вулиці.

— А чесність, я питаю, чесність хто виховуватиме? — підвищив тепер голос тато.

— На ось, читай. А втім, я сама. Слухай. — Мама читала, вихоплюючи окремі фрази з газети: — «Організованість, невсипущий нагляд, суворий облік, вимогливість — ось чим виховується в людях чесність»… «Чесну людину треба піднімати на щит»… Чуєш: на щит! Та ну вас до дідька! — Мама впала на канапку долілиць.

Тато вже не хотів загострювати суперечку, він любив маму, і вона його любила, а мирився він завжди першим. Та й довгих незгод у них майже не бувало. І цього разу він примирливо сказав:

— Що ж, доведеться розібратися. Спробую я знайти Біма. Спробую. Хазяїн знайшовся, сюди Толик уже не притягне собаку, а якщо ми з тобою знайдемо його, то наш авторитет зросте в Толиних очах.

Ні, не ті слова сказав він, що крутилися на думці, не ті. Того вечора Семен Петрович уже не був спокійним і впевненим: син підростав і йшов повз батька; а він, рідний батько, не помітив цього в щоденних клопотах. Семен Петрович думав. Семен Петрович згадав, як бачив одного разу біля пивної на березі річки юнака, ще безвусого: він стояв біля стіни, похитуючись, не тримаючись на ногах, і кричав, і надривно плакав… Страшно стало від такої згадки. Семен Петрович з жахом уявив біля пивної свого Толика років через п'ять, і від цього здавило в грудях. Він підійшов до дружини, сів біля неї і спитав тихо, примирливо й для неї несподівано:

— А може, купимо Толикові гарного собачку?.. Або випросимо Біма в хазяїна, га? Добре заплатимо. Як ти гадаєш?

— Ох, не знаю, Семене, не знаю. Давай купимо, чи що.

Звичайно, Семен Петрович не зважив на маленьку обставину, що дружба й довір'я не купуються й не продаються. Не знав він і того, що Біма вже не знайдеш, якби він і захотів. Але Бім, наш добрий Бім, залишив слід і в душі Толикового тата. Можливо, це був докір сумління. Від нього ніхто й ніколи не втече, якщо він не схожий на ідеально пряму лозину: таку можна зігнути в дугу і, відпустивши при бажанні, випрямити, як вам завгодно. Та Бім тривожив Семена Петровича і вночі.

А тієї ночі Бім лежав усе ще там же, у фургоні, оббитому жерстю. Завтра ж Толиків тато організує розшуки Біма. Чи знайде він, чи збагне таємницю залізного фургона, чи зрозуміє всю силу і непереможність Бімових поривань до світла і волі, до дружби і довір'я?

Ні, цього не сталося з найпростішої причини. Вранці другого дня, в понеділок, Іван Іванович узяв рушницю в чохлі й поїхав на карантинну дільницю. Там зустрівся з тими двома собаколовами, з гіркотою і болем довідався від них, що зловили вони Біма коло самого будинку. Обидва обурювалися тією Тіткою і на всі заставки лаяли її. Тяжко було Іванові Івановичу від того, що загинув Бім через злочинницький наклеп. Він не звинувачував цих двох робітників, що виконували свій обов'язок, одначе молодий хлопець, як видно було, почував себе винуватим, хоча б уже за те, що повірив Тітці.

— Та коли б я знав… — Він не договорив і вдарив кулаком по капоту автофургона. — От і повір такій гадюці.

Іван Іванович попросив їх одвезти Біма в ліс і запропонував за це п'ять карбованців. Обидва охоче погодилися. Поїхали утрьох у кабіні того самого фургона.

На галявинці, де перед кожним полюванням Іван Іванович сідав на пеньочок і слухав ліс, на тій галявинці, де в тужливому чеканні Бім терся мордою об пале листя, за кілька метрів од того пеньочка, закопали Біма. А зверху засипали злегка, тоненько, жовтим листям, перемішаним із снігом.

Ліс шумів рівно й негучно.

Іван Іванович розчохлив рушницю, вклав у неї набої і, немовби трохи подумавши, вистрілив угору.

Ліс, через шум, глухо, не ремствуючи, по-осінньому озвався сумовитою луною. Вдалині вона завмерла коротким, обірваним стогоном.

І ще раз вистрілив хазяїн. І ще ждав, коли простогне ліс.

Обидва його супутники вражено дивилися на Івана Івановича. Але він, не сходячи з місця, заклав ще два набої й так само розмірено, з абсолютно рівними проміжками, що визначалися по завмиранню звуку вдалині, вистрілив ще двічі. Потім зачохлив рушницю й попрямував до пеньочка.

Старший спитав:

— А нащо це — чотири рази ото?

— Так годиться, — відповів Іван Іванович. — Скільки років було собаці, стільки разів і стріляти. Бімові було… чотири роки. Кожен мисливець у такі хвилини скине шапку й постоїть мовчки.

— Ти диви! — тихо і вражено сказав молодий хлопець. — Як при напасті… як у біді… — Він відійшов до фургона, сів у кабіну й зачинив за собою дверцята.

Іван Іванович присів на свій пеньочок.

Ліс шумів, шумі-ів, шумі-ів, однотонно, майже по-зимовому, шумів холодно, голо й незатишно. Снігу було — зовсім мало. Давно вже пора б йому, а забарився надовго. Може, тому й шум лісу став тепер буркітливо-нудним, сонливим, здавалося, таким безнадійним, що начебто й зими не буде, і весни не буде.

Але раптом Іван Іванович відчув у собі, у тій порожнечі, що лишилася після втрати останнього друга, теплоту. Не одразу він здогадався, що це таке. А були це два хлопчики, їх привів до нього, сам того не відаючи, Бім. І вони знову прийдуть, прийдуть не раз.

Дивним, дуже дивним здався Іван Іванович двом простакуватим собаколовам, коли, сідаючи в кабіну, він сказав немовби сам до себе:

— Неправда. І весна неодмінно буде. І будуть проліски… У Росії бувають і зими, і весни. Ось вона яка наша Росія, — і зими, і весни неодмінно.

Повертаючись назад, молодий хлопець несподівано зупинив автомобіль навпроти невеличкого села, неподалік від шосе, відчинив двері фургона й випустив Кудлатку.

— Не бажаю. Не хочу! — вигукнув він. — Біжи, собачко, в село, рятуйся, — там ціла будеш.

— Що ти? Що ти?! Знають же — було двоє собак, — крикнув з кабіни старший.

— Один сконав, друга втекла — от і все. Не хочу. Нічого не хочу. Не бажаю. От і все!

Кудлатка відбігла від шосе, сіла, здивовано провела поглядом фургон, потім розгляділася довкола й побігла собі, побігла в село, до людей. Тямуща собачка.

Ще в лісі Іван Іванович довідався, що молодого хлопця звуть Іваном і старшого — також Іваном. Усі троє — Івани, рідкісний збіг. Це їх зблизило ще більше, і розлучалися вони добрими знайомими. А всього ж бо між ними тільки й було: утрьох закопували собаку, котрий не пережив собачої тюрми. Буває, люди сходяться в якомусь нехай малому ділі і надовго, на все життя.

Коли Іван Іванович вийшов з кабіни й простягнув обіцяні п'ять карбованців молодому Іванові, той одвів його руку й сказав ті самі слова:

— Не бажаю. Не хочу. От і все!

Стало цілком зрозуміло, що він вважає себе також винним у загибелі Біма; очевидно, він відчував докір мертвого. Що ж, докір мертвих — найстрашніший докір, бо ж від них не діждешся ні прощення, ні співчуття, ні жалю до грішника, який накоїв лиха й тепер кається. Але молодий Іван надто вже близько взяв до серця свою маленьку помилку. І це робить йому честь. Ось і ще один слід на землі доброго, відданого і вірного собаки. До речі, старший Іван не відчував якихось особливих душевних мук — він узяв п'ятірку з рук Івана Івановича й поклав її в бічну кишеню — із вдячністю. Звинувачувати його абсолютно ні в чому: він одержав договірну плату за працю, а ловлячи Біма, просто викопував свій обов'язок.

… Того дня Семен Петрович організував розшуки. По-перше, в газеті з'явилося оголошення: «Пропав собака — сетер, білий з чорним вухом, кличка Бім, видатного розуму вчений собака. Місцезнаходження просимо повідомити за добру винагороду на адресу…»

Велике місто заговорило про Біма. Тріщали телефонні дзвінки, йшли співчутливі листи читачів, снували в розшуках гінці.

Так Бім прославився двічі: один раз за життя — як скажений, другий раз після смерті — як «видатного розуму собака». В останній Бімовій славі заслуга Семена Петровича була безсумнівна.

Але Бімових слідів так-таки й не знайшли, ні протягом усієї зими, ні згодом. Та й хто міг знати? Молодий Іван розрахувався з карантинного двору й, із зрозумілих причин, не відгукнувся на оголошення; Івана-старшого попередив Іван Іванович — щоб анічичирк! А більше жодна людина не знала, що Бім лежить у лісі, у свіжій промерзлій землі, запорошеній снігом, і що його вже ніхто ніколи не побачить.

Зима того року була суворою, з двома чорними бурями. Після них білий сніг на полях став чорним-чорним. Але на тій, знайомій нам галявинці у лісі він лишався чистим і білим. її захистив ліс.