Білий Бім Чорне вухо

РОЗДІЛ 2 Весняний ліс

На другому сезоні, тобто на третьому році від Бімового народження, Іван Іванович познайомив його і з лісом. Це було дуже цікаво і собаці, і хазяїнові.

В лугах і на полі — там усе ясно: простір, трава, хлібні ниви, хазяїна завжди видно, ходи човником, шукай скрізь навкруг себе, знаходь, роби стойку і жди наказу. Чудово! А тут, у лісі, зовсім-зовсім інша річ.

Була провесінь.

Коли вони прийшли вперше, вечірня зоря тільки-но займалася, а поміж дерев стояли уже сутінки, хоча листячко ще й не з'явилося. Усе внизу в темних барвах: стовбури, торішнє темно-коричневе листя, брунатно-сірі сухі стебла трав, навіть плоди шипшини, густо-рубінові восени, тепер, перезимувавши, здавалися кофейними зернами.

Віття стиха шуміло від вітерця, ріденько й голо; гілляки начебто обмацували одна одну, злегка торкаючись то кінцями, а то серединою сучків: чи живі ж? Вершечки стовбурів ледь-ледь погойдувалися — дерева здавалися живими навіть і безлисті. Усе було таємничо-шурхітним і густо-запашним: і дерева, і листя під ногами, м'яке, з весняним духом лісової землі, і кроки Івана Івановича, сторожкі й тихі. Його черевики також шурхотіли, а сліди пахли значно дужче, аніж у полі. За кожним деревом щось незнайоме, таємниче. Тому ж ото Бім і не відходив від Івана Івановича далі як на двадцять кроків: пробіжить уперед — ліворуч, праворуч, — і мчить назад, і зазирає в обличчя, запитуючи: «Чого ми сюди попали?»

— Не зрозумієш, що й до чого? — догадувався Іван Іванович. — Зрозумієш, Бімко, зрозумієш. Зажди трошки.

Так і йшли, назираючи одне за одним.

Та ось вони спинилися на широкій галяві, на перетині двох просік: дороги на всі чотири сторони. Іван Іванович став за кущ ліщини, обличчям до зорі, й дивився вгору. Бім також позирав туди, намагаючись здогадатися, що ж там треба видивлятися.

Угорі було ще ясно, а тут, унизу, темнішало й темнішало. Хтось прошарудів лісом і затих. Ще прошарудів і знову стих. Бім притулився до ноги Івана Івановича — так він запитував: «Що там? Хто там? Може, підемо подивимося?»

— Заєць, — ледь чутно сказав хазяїн. — Усе добре, Біме. Добре. Заєць. Нехай собі бігає.

Ну, коли «добре», то, виходить, усе гаразд. «Заєць» — також зрозуміло: не раз, як Бім нападав на слід звірка, йому повторювали це слово. А одного разу бачив і самого зайця, пробував наздогнати його, але заробив суворе попередження, ще й покарали. Не можна!

Отож недалеко прошарудів заєць. А далі що?

Раптом угорі хтось, невидимий і невідомий, захоркав: «Хор-хор!.. Хор-хор!.. Хор-хор!..» Бім почув це перший і здригнувся. Хазяїн теж. Обидва дивилися вгору, тільки вгору… Несподівано на тлі багряно-синюватої зорі вздовж просіки з'явився птах. Він летів просто на них, часом викрикуючи так, неначе це не птах, а звірок летить і хоркає. Але то був таки птах. Він здавався великим, одначе крила мав зовсім безгучні (не те що перепел, куріпка чи качка). Одне слово, незнайоме летіло вгорі.

Іван Іванович підняв рушницю. Бім, як по команді, ліг, не зводячи очей з птаха… У лісі постріл був таким лунким і сильним, якого раніше Бім не чув ніколи. Луна прокотилася лісом і завмерла далеко-далеко.

Птах упав у кущі, але друзі швиденько його знайшли. Іван Іванович поклав його перед Бімом і сказав:

— Знайомся, брат: вальдшнеп. — І ще раз повторив: — Вальдшнеп.

Бім обнюхував, торкав лапою довгий ніс, потім сів, подригуючи й перебираючи передніми лапами в подиві. Звичайно ж, він цим і говорив сам собі: «Таких носів ще не ба-ачив. Оце справді ні-іс!»

А ліс помалу шумів, але чимраз тихше. Потім і зовсім затих якось одразу, мовби хтось невидимий легенько змахнув могутнім крилом над деревами востаннє: годі шурхотіти. Гілля наче застигло, дерева, здавалося, засинали, хіба що коли-не-коли здригаючись у напівтемряві.

Пролетіли ще три вальдшнепи, але Іван Іванович не стріляв. Хоча останнього вони вже й не бачили в темряві, а лише чули голос, та Бім був здивований: чому друг не стріляв навіть і в тих, яких добре видно. Від цього Бім хвилювався. А Іван Іванович або просто дивився вгору, або, опустивши голову, вслухався в тишу. Обидва мовчали.

Ось коли зовсім не потрібні слова — ні людині, ні тим паче собаці!

Тільки наостанку, збираючись іти, Іван Іванович промовив:

— Добре, Біме! Життя починається знову. Весна.

З інтонації Бім зрозумів, що другові зараз приємно. І він тицьнув його носом у коліно, помахуючи хвостом: добре, мовляв, що й казати!

… Вдруге вони приходили сюди ж пізнього ранку, але вже без рушниці.

Духмяні набубнявілі бруньки берези, могутні пахощі коріння, тонюсінькі цівочки від росточків трав, що вже проклюнулися, — усе це було напрочуд нове й чарівне.

Сонце пронизувало в лісі наскрізь усе, окрім сосняка, та й той подекуди розітнутий золотом проміння. І було тихо. Головне — було тихо. Яка ж бо гарна весняна ранкова тиша в лісі!

Цього разу Бім став сміливіший: усе добре проглядається (не те що тоді в сутінках). І він гасав по лісу досхочу, щоправда, не випускаючи хазяїна з ока. Усе було чудово.

Нарешті Бім напав на ниточку запаху вальдшнепа. І потягнув. І зробив класичну стойку. Іван Іванович послав: «Уперед», а стріляти ж бо йому й нічим. Та ще наказав лежати, як годиться, коли птахи злітають. Зовсім незрозуміло: бачить хазяїн чи ні? Бім скоса зиркав на нього доти, доки переконався — бачить.

За другим вальдшнепом усе було так само. Щось схоже на образу Бім усе-таки виказував: насторожено поглядав, відбігав убік, навіть пробував не слухатися — одне слово, невдоволення назрівало й шукало виходу. От саме тому Бім і погнався, як звичайнісінький дворняжка, за третім уже вальдшнепом, що злетів. Та за вальдшнепом далеко не забіжиш: майнув у гіллі, й нема його. Бім повернувся невдоволений, до того ж його ще й покарали. Що ж, він ліг трохи збоку і глибоко зітхнув (собаки добре вміють так робити).

Усе це можна було б витерпіти, коли б не друга образа. Бім цього разу відкрив нову ваду в хазяїна — викривлене чуття: й так безчуттєвий, та ще…

А було це так.

Зупинився Іван Іванович і дивиться, дивиться навсібіч і нюхає (туди ж!). Потім підступив до дерева, присів і тихенько, самим пальцем, погладив квітку, малюсіньку таку (Івану Івановичу вона майже не пахне, а Бімові смердить страшенно). І що йому в тій квітці? Але хазяїн сидів, усміхався. Бім, звичайно, вдав, що йому нібито теж гарно, та це лише з поваги до особи, а насправді він був досить здивований.

— Ти поглянь, поглянь лишень, Біме! — вигукнув Іван Іванович і нахилив ніс собаки до квітки.

Такого Бім уже не міг витерпіти — він одвернувся. Потім враз відійшов і ліг на галявинці, усім виглядом говорячи одне: «Ну й шукай свою квітку!» Розходження вимагали негайного з'ясування стосунків, але хазяїн сміявся Бімові у вічі щасливим сміхом. І це було образливо. «Ти диви, регоче!»

А той знову до квітки:

— Здрастуй, первісточок!

Бім зрозумів точно: «здрастуй» сказано не йому.

Ревнощі закралися в собачу душу, коли можна так висловитись, ось що трапилося. Хоча вдома стосунки нібито й налагодилися, але день для Біма випав невдалий: була дичина — не стріляли, побіг сам за птахом — покарали, та ще — квітка ота. Ні, все-таки і в собаки життя буває собаче, бо живе він під гіпнозом трьох «китів»: «Не можна», «Назад», «Добре».

Тільки не знали вони, ні Бім, ні Іван Іванович, що колись цей день, якби вони згадали, здався б їм величезним щастям.

У стомленому від зимового тягаря лісі, коли вже хоч і прокинулися, але ще не розкрилися бруньки, коли сумовиті пеньки зимової виручки ще не дали паростків, а вже плачуть, коли мертве побуріле листя лежить пластом, коли голі гілки ще не шелестять, а лише злегенька торкаються одна одної, — несподівано долинули пахощі проліска. Ледь-ледь уловні, але це — пахощі пробудженого життя, і тому вони трепетно-радісні, хоч майже й невідчутні. Дивлюся довкруг — а він, виявляється, поруч. Стоїть на землі квітка, малюсінька краплинка голубого неба, така проста й одверта первовісниця радощів і щастя, кому воно належить і доступне. Але для кожного — і щасливого, і нещасного — вона зараз — окраса життя.

Отак і серед нас, людей: є скромні люди з чистим серцем, «непомітні» й «маленькі», але з величезною душею. Вони ж ото й прикрашають життя, вміщаючи в собі усе найкраще, що є в людстві, — доброту, простоту, довір'я. Так і пролісок здається краплинкою неба на землі…

А через кілька днів (учора) ми були з Бімом на тому самому місці. Небо окропило ліс уже тисячами голубих цяточок. Шукаю, видивляюсь: де ж він, отой найперший, найсміливіший? Здається, ось він. Він чи це він? Не знаю. їх так багато, що отого вже не помітиш, не знайдеш — загубився серед тих, що прийшли за ним, змішався з усіма. А він же такий маленький, та героїчний, такий тихий, але настільки напористий, що, здається, саме його злякалися останні приморозки, підкорилися, викинувши вдосвіта білий прапор останнього інею на узліссі. Життя йде.

… А Бімові нічого з цього не дано зрозуміти. Навіть образився тоді, приревнував. А втім, коли було вже багато квітів, він і тоді не звертав на них уваги. При натасці ж поводився не дуже гарно: розхвилювався без рушниці. Ми з ним на різних ступенях розвитку, але дуже й дуже близькі. Природа творить за стійким законом: потреба одного в іншому, починаючи з найпростіших і закінчуючи високорозвиненим життям, скрізь — цей закон… Хіба зміг би я витримати таку жахливу самотність, якби не було Біма?

… Як вона потрібна була мені! Вона також любила проліски. Минуле мов сон…

А хіба не сон — сучасне? Хіба не сон це — вчорашній весняний ліс з голубизною на землі? Що ж: голубі сни — божественно-цілющі ліки, нехай і тимчасові. Звичайно, тимчасові. Бо коли б навіть і письменники проповідували тільки голубі сни, обходячи сірий колір, то людство перестало б дбати про майбутнє, сприйнявши сучасне як вічне і в майбутньому. Доля приреченості в часі й полягає в тому, що сучасне повинно стати тільки минулим. Не в людській владі наказати: «Сонце, зупинися!» Час невпинний, нестримний і невблаганний. Усе — в часі і в русі. А той, хто шукає лише стійкого голубого спокою, той весь уже в минулому, чи молодий він і дбає лише про себе, а чи старий — вік не мав значення. Голубе має свій звук, воно звучить як спокій, забуття, та тільки тимчасове — всього лише для відпочинку; таких хвилин ніколи не треба пропускати.

Якби я був письменником, то неодмінно звернувся б так: «О бентежна Людино! Хвала тобі навіки, мислячій, стражденній заради майбутнього! Якщо тобі захочеться спочити душею, йди напровесні у ліс до пролісків, і ти побачиш чарівний сон дійсності. Йди мерщій: за кілька днів пролісків може й не бути, а ти не зумієш запам'ятати чари видіння, дарованого природою. Йди, спочинь. Проліски — на щастя, кажуть у народі».

… А Бім спить. І бачить сон: подригує ногами — біжить уві сні. Цьому проліски «до лампочки»: голубе він бачить лише сірим (так уже влаштований зір у собаки). Природа створила мовби очорнителя дійсності. Спробуй переконай його, любого друга, щоб він бачив з точки зору людини. Хоч голову відрубай, а бачитиме по-своєму. Цілком самостійний пес.