Бора

15

І того ж вечора воно нарешті стається.

— Х-ха!!! — енергійно та голосно.

Щось глухо й ритмічно вдарило кілька разів у підлогу нагорі.

— Х-ха!!! — піднесено й безсоромно.

І ляскання у долоні — і раз-два-три… — сім ударів у підлогу.

Іван Іванович, хапаючись за поруччя, миттю видерся сходами у кімнату Бори. Зліва у дверях вже стояла ошелешена Лідія з олівцем у руці.

Обличчя Бори сяяло.

— Х-ха! — знову відчайдушно вигукнула вона, сплеснувши руками. Сиділа з урочистим виразом обличчя спиною до свого комп’ютера, тримаючи складені долоні на рівні скроні. На моніторі — неповна сторінка тексту з кількома знаками оклику наприкінці.

П’ятою вбила в підлогу сім гучних ударів.

І це, виявляється, був початок танцю. Вона випросталась зі свого крісла, пряма спина, долоні складені, одна вище — друга нижче — і, чергуючи гучне поплескування долоні об долоню із клацанням пальцями, немов кастаньєтами, пристукуючи ногами, зобразила гарячий танець невідомого походження, трохи схожий на фламенко.

— Боро! — тільки й вимовила Лідія. — Боро!

— Я роман дописала! — пояснила танцівниця, відхекуючись. — Все. Три знаки оклику.

— Оу! — зраділа Лідія. — Ну то давай сюди другу частину.

— Ой, ще ні, — Бора підхопила Лідію, зробила з нею кілька танцювальних па. — Ще не готово, перечитаю, повиправляю, покорочу, тоді вже дам. Але головне — я написала!

— Судячи з усього, роман вдався, — Іван Іванович з усмішкою спостерігав за жінками.

— Не знаю, — відповіла Бора. — Я радію з того, що закінчила.

— Але ж тобі подобається?

— Принаймні я зробила, що могла, а чи вдалося — не мені судити.

— Nemo judex in causa sua, — зробив висновок Іван Іванович. — «Ніхто не суддя у своїй справі».

От же як буває. Поки Іван Іванович порався у саду — про серце й не згадував. Навіть таблетки забував вчасно приймати. А у ніч після того, як дізнався, що документи готові і можна перебиратися у дім для людей похилого віку, в нього стався гіпертонічний криз. Іван Іванович з переляку вирішив, що це інсульт, він його давно й панічно боявся. Боявся нерухомості й безпомічності, боявся втратити пам’ять. Поки їхала «швидка», Іван Іванович зосереджено перевіряв, чи все гаразд із пам’яттю.

— Бора… Бора…

— Що, Іване Івановичу?

Але це він не кликав її.

— Бора… — знову повторив він. — Це поривчастий вітер місцевого значення. Триває від доби до тижня. Так? Так. Ніколо Піросманішвілі… Ніко Піросмані. Так… Народився 21 травня 1862, стривай — 21-го? Принаймні цвів бузок та акація… Епіфаній Дровняк, він же Никифор, народився 21 травня 1895 року в містечку Криниця… Я все пам’ятаю, Христино. Анрі Руссо… 21 травня… якого року? 1844-го?.. 1848-го?.. Ні, 1844-го! Це я не забув, це я обмовився.

— Іване Івановичу, — зупиняє його Бора. — Ваша кімната чекатиме на вас. Я буду рада, коли ви тут залишитесь. І мені не буде так самотньо, і Ганна Петрівна радітиме. А сад? А квітник? Кому ви залишаєте розпочате?..

— Паспорт, — нагадує молоденький лікар, що приїхав на виклик і забирає Івана Івановича до лікарні. — Не забудьте паспорт.

— В куртці, Христинко, у внутрішній кишені, — підказує Іван Іванович. Обидва рукави його білої сорочки закатані, в одну руку, у вену, йому вводять голку, з другої знімають манжетку вимірювача тиску.

Бора шукає у кімнаті Івана Івановича — немає тут куртки, тут такий порядок, одразу видно, що куртки тут немає.

— Там, Христино! — Іван Іванович киває головою у протилежний бік, на інші двері — він бачить, що пошуки пішли у неправильному напрямі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоює його молоденький лікар.

Бора показує їм: все нормально. На кухні, на стільці — вона згадала, де бачила чорну чоловічу куртку. Бора витягує з внутрішньої кишені паспорт.

З фото на неї дивиться Гордій. Під фото — ім’я та прізвище. Володимир Лискович. Не той паспорт.

— На вішаку! — гукає медсестра, повторюючи підказку Івана Івановича.

Паспорт, капці, піжама, серветки, горнятко, тарілка… «Ложки достатньо», — кидає медсестра, побачивши, як Бора вкладає у пакет із посудом ложку, виделку, чайну ложечку та серветку з тканини; Бора лише усміхається їй краєчками губ: їй краще знати, які у Івана Івановича предмети першої необхідності. Плюс книжка, з якої стирчить закладка. Їх кілька, із закладками — вона бере верхню зі стосика. Поки Івана Івановича несуть на ношах до машини швидкої допомоги, Бора встигає вхопити своє пальто, кинути до сумки косметичку з усіма грошима, і коли машина мчить до лікарні швидкої допомоги напівпорожніми нічними вулицями, вона думає: «Володимир?..»

Чому Володимир Лискович?

Він за паспортом має інше ім’я?

Володимир Лискович! Людина, яка залишила їй дім. Володька з юності, прізвище якого їй довелося згадувати тоді, після виходу з нотаріальної контори.

Тюхтій, штани — «вода у підвалі», хлопець, від якого не залишилося жодної фотографії, вона й обличчя його не могла як слід згадати і зараз не може. Але присвятила йому чомусь кілька сторінок у своєму давньому щоденнику. Навіщо писала про нього, якщо він зовсім нічого для неї не значив? Той був таким собі вгодованим маминим синочком з білими м’якими руками. Цей — зовсім інший: жилавий чоловік з міцними пальцями та твердими долонями. Це не він! Це зовсім інша людина. Зовсім, зовсім інша. У того зачіска була пришелепувата, якийсь чубчик недолугий — у цього їжачок настовбурченого короткого волосся… А ніс! — у того був звичайний ніс, зрештою вона не пам’ятає, який саме, але точно не цей збитий набік шнобель. Але і це зрештою не так суттєво. У людини може бути спочатку прямий ніс, згодом кривий і знову прямий, чом би й ні? Але є відмінності більш суттєві: той Володька дивився на неї крадькома, збоку, тремтів та відводив очі, не витримуючи її погляду, хотів і боявся, аби вона на нього глянула. А цей дивився прямо, зухвало, сам примушував її опускати очі. Цей — сильніший за неї, він робить, що вважає за потрібне, бреше, іронізує над нею, фліртує з усіма. Це не він.

Усяке в житті може трапитись, будь-яка неймовірна ситуація. Але не пізнати людину, з якою колись пов’язувало щось більше, аніж тимчасове знайомство? Ні, такого не може бути!

Бора ледве дочекалася, коли Гордій прийде.

— То ти Володимир Лискович?

Він якщо й розгубився, то хіба на секунду-другу.

— Я. Дуже приємно.

Ще й руку подав, клоун.

— Ти? — видихнула вона. — Ти?

— Я — ти, я — ти, — давай вже вибиратися з цього кола. — Ну я. Що такого? Я мав два імені від народження, у нас так прийнято. У паспорт внесли одне, бо попросили визначитись. Коли прийшов у «Бубуйки», назвався Гордієм. Так назвався у новому товаристві, де мене ніхто не знав, так мене почали називати і так сприймати. Якщо бути точним, тоді я був Горіком, охоче відгукувався на такий варіант. А у паспорті я Володимир. Подібне доволі часто трапляється. Чого ти так переполохалась?

— Та що ти тут вар’ята граєш? Розпатякуєшся! Я тебе запитую: ти той Володимир Лискович?

— Той, що тобі будинок залишив? Ні, я інший.

— А звідки знаєш про того?

— Лідія розповіла. Я теж Володимир Лискович, що з того? У світі навіть не два Володимири Лисковичі. Нас набагато більше, я певен. Нема чого так хвилюватися.

— І ти хочеш сказати, що випадково потрапив у будинок свого тезки?

— А ти що хочеш сказати?

І вона вибухає, вона дає собі нарешті волю, вона дозволяє собі вхопити його за сорочку на грудях, ґудзик відривається, дзвінко падає на підлогу, і Бора з жахом відчуває, що зараз заплаче.

Його руки притягують її до себе, вона чує запах чоловічого поту і рюмсає вголос, як дитина.

— …це я за Івана Івановича так перехвилювалась, — каже вона, заспокоївшись.

— Хм…

— Хай тут живе. Місце є.

— Ага.

— Як ти до цього рішення ставишся?

— Ти тут господиня, роби що хочеш.

— А ти що скажеш?

— Про що ми говоримо, Боро? Це зрозуміло й без слів. А ти знову — про що завгодно, лише не про головне. Кажи, що ти хотіла мені сказати. Кажи, Боро! От коли ти сорочку на мені подерла — оце була ти. Ну давай!

— Де Альма?

— Залишилась на дачі. Далі.

— Я маю подумати. Ти мене геть заплутав. Зараз. Ну так. То ти свій паспорт показав, щоб вони зрозуміли: господар на місці.

— Це зрозуміло й без слів.

— Ти… У тебе щось з Лідією було?.. Я чула, як вона виходила від тебе.

— Ми не спали, якщо тебе це цікавить.

— Чого я маю вірити людині, яка бреше через раз?

— Я зараз говорю правду. Запитуй, що хочеш.

— Як ти збираєшся жити далі?

Гримнуло у передпокої.

— Люди? Хто вдома є?

Божка на порозі:

— Піцу замовляли?..

В руках велика яскрава коробка, очі сміються, не помічає, що невчасно.

І закрутилося… До Івана Івановича їхали усі разом на Лідиному «Фольксвагені-гольфі»: Лідія, Бора, Гордій, Божка та маленький Митько. У палаті на двох Іван Іванович їв курячий бульйон на білосніжній серветці з гарної тарілки із позолотою, порожня півлітрова банка стояла на тумбочці, а навпроти нього, на вільному ліжку, сиділа Ганна Петрівна. Чистила йому апельсин.

— А то, може, зіграємо у «Вірю — не вірю»? — запропонувала Божка. — Ми тут у повному складі.

Веселилися-сміялися, пообіцяли нічого не рухати у саду, поки Іван Іванович не повернеться додому. А на зворотному шляху Гордій попросив пригальмувати на перехресті:

— Мені — туди.

— Ти не залишишся сьогодні? — запитала Бора.

— Я їду, — сказав Гордій. — Давайте, поки зелений.

Ззаду сигналили автівки.

— Куди їдеш? — не зрозуміла Бора.

— На острів Бора-Бора.

І вийшов.

— Що за жарти! — сказала Лідія, натискаючи на газ.

Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу.

«Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені — одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період „Бубуйків“, ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася.

Друга переміна — коли я кинувся робити кар’єру, поставивши усе на цю карту. А третя — коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав — захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся… Був Володимир-технар — став Гордій-музикант, а тоді Володимир-рекламіст, а тепер Гордій-дереворіз…

Я все чекав, що ти мене пізнаєш. Розумію, ми не пізнаємо своїх сусідів, коли зустрічаємо їх в іншій обстановці, не на своїй вулиці, а, скажімо, в іншому місті. Ми самих себе кількарічної давнини на випадковому фото у чужому альбомі не одразу пізнаємо і з цікавістю розглядаємо: диви, невже це я? За зовнішніми змінами людину пізнати не важко. Невпізнаваними нас роблять внутрішні зміни.

Але чомусь мені так шкода, що я, теперішній, викликаю в тобі сміх і сльози, а той, давній, щирий та незграбний у своїх почуттях та їхніх проявах, — не міг.

Цей дім твій. „Бора“ належить Борі. Подався на спокусу глянути бодай одним оком, яка ти зараз, як дім тебе сприйме, як складатимуться ваші стосунки, бо цей дім — він особливий, ти це вже знаєш, він сам вибирає, кого приймати, а кого — ні. Я навіть відчув однієї миті, що хотів би бути тут разом із вами. У такому собі Ноєвому ковчезі (пам’ятаєш, як ми бавились у потерпілих у всесвітньому потопі?).

Про дім. Щоб ти не думала, що я знову щось накрутив і брешу. Сім’я мого діда та бабусі приїхали до Львова ще до війни, цей дім дістався їм просто так. Їх тоді багато було — порожніх помешкань та будинків, заходь та живи. У будинку, який їм запропонували подивитись, усе було готово до зустрічі із новими мешканцями. Навіть теплий борщ стояв на плиті. Лише згодом вони зрозуміли, що це не їх, інженерів зі сходу, так гостинно зустрічали, це господарів так блискавично забрали з їхньої оселі.

І ти нарешті даси раду з тим домом. Мені подобається, яким він стає при тобі.

Ти прочитала про моїх бабцю з дідом, і, мабуть, подумала: знову брешеш, який же ти лемко, Гордію, якщо вони прибули до Львова з далекої Калуги і створювали тут сучасний завод? Але і це є правда. Правда часто виглядає брехнею. Мої батьки взяли мене у сім’ю, коли померла самотня жінка, що працювала на їхньому заводі — „місцева“, казали приїжджі. Це була моя мама. Від мене ніколи не приховували, що у мене була рідна мама, і хто вона була, і хто її рідні — принаймні ту інформацію, яку вони самі мали, мої другі батьки, такі самі мені рідні. Коли я був підлітком, до нас приїжджала гостя з Польщі — пані Марія. Вона й розповіла мені те, чого я не знав про свою іншу бабцю, про мого діда-художника Никифора, але я на той момент вже був інший і доволі байдуже сприйняв цю історію, тим більше, що у своїх паперах знайшов лист за іншим підписом — Епіфаній Дровняк, наплутала старенька, вирішив я. Виявилось, не лише дід, але й батько мій теж був лемком, переселенцем з Польщі, з Лемківщини. Але ти мене знала вже як представника заводської „династії“, якщо ти пам’ятаєш цю деталь взагалі. Але то таке. Довга історія, схожа на роман, описувати щось подібне — твій хліб, я ж не письмака.

Я не надто й хотів, аби ця історія з дідом випливла на поверхню, вона моя, особиста. А то бовкнув напідпитку, а воно й понеслося.

Малюнки діда, їх там не більше десяти, на горищі, у скрині. Там усього багато — і від нас, і від наших попередників.

Ну що ще?

Для чого я приходив? Для чого я повернувся у цей дім? Для чого я приходив у цей світ? Ну точно не для того, аби щовечора самому лягати спати у великому будинку і щоранку поспішати на нараду нашого славного, найбільшого та найуспішнішого на Західній Україні рекламного агентства. Продав авто, віддав дім у надійні руки. Все!

Ганна Петрівна теж тобі казала правду, лише трохи забігаючи наперед. Я її попросив. Я справді мав бути вже далеко. Затримався біля вас. Завтра вже буду у Польщі. Мій велосипед давно готовий, давно чекає. Може, я приходив у цей світ задля тих років, що лишились попереду? Може, це і буде період справжнього мене? Шукати себе у мої роки, може, й соромно, але ж гірше від цього — лише примиритися з тим, що не твоє, і нічого вже не шукати.

Ще одне. Івану Івановичу я усе розповів. Як тобі зараз, може, трошки більш докладно, бо відповідав на його запитання. А він мені на це сказав латиною, і сам же (ну ти знаєш, як завжди) переклав: „Погане те рішення, яке не можна змінити“.

Погане — не погане, та все ж залишаюсь при ньому.

Я написав листа, незграбного та сумбурного, і завтра згадаю про щось важливе, про що тепер не згадав. Неймовірне вдалося тобі: я листів не писав вже сто років. А ймовірне — не вдалося. Але це все, Боро».

Заспана Божка кулею вилетіла зі своєї кімнати:

— Що сталося?

— Божко! — вже тихо повторила Бора. — Дай свій велосипед. Мені дуже треба.

— Та он він, у передпокої. Беріть.

— Як ти казала: де він живе? На тих дачах, що одразу за окружною дорогою? Який будинок, поясни.

Розумничка Божка усе піймала на льоту.

— Праворуч, другий, здається, гарніший, аніж решта. Та Альма ж буде! Не помилитесь.

Давно Бора не їздила велосипедом, а тут застрибнула, зірвалася з місця — як ніби шістнадцятирічна. Крутонула педалі — і «седона» пішла легко, слухняно, розуміючи її з півруху.

Будинок був порожнім, даремно вона тиснула на кнопку біля воріт. Чула на відстані дзеленчання — але ані собака не озивався, ні жодних інших звуків не було чути.

З-за воріт неподалік вийшов чоловік у вицвілій куртці, за спиною у нього гавкали пси, він причинив хвіртку, не випускаючи собак, — і Бора побачила Альму.

— Альмо! — гукнула вона.

Та радісно завищала, упізнавши її.

— Вам кого? — запитав чоловік.

— Я Гордія шукаю.

— Шукайте тепер вітра в полі, дівчино, — хмикнув чоловік, нагадавши Борі подібну манеру Гордія.

— Спізнилась, — констатувала вона.

— Вже години три як поїхав.

— А коли вернеться?

— А хто ж його знає, коли. Він мені не доповідав. Стахур має знати, — чоловік кивнув убік дому, — товариш його, господар дачі. Маєте телефон?

— Не маю, — сказала Бора. І згадала про уривок газети, запханої у кутик дзеркала. — І телефон Гордія дайте.

Чоловік глянув на неї здивовано, але нічого не сказав.

Бора від’їхала так, аби тому чоловікові не було її видно. Рука ще тримала тепло від голови Альми — Бора просунула руку за ґрати воріт — почухала собаці між вухами на прощання, Альма примружилась і тихо заскавучала.

Набрала номер Гордія. «Ваш абонент поза зоною досяжності». Набрала кілька слів та відправила есемеску.

Я чекаю на тебе.

Так, тепер інший номер.

Їй відповів густий чоловічий бас.

— Пане Стахуре? Вас турбує Христина Бора. Моє прохання досить незвичне, воно стосується собаки Альми. Мій друг Гордій — він сторожував на вашій дачі — приходив до нас із цією собакою, і я хотіла вас попросити, чи не могли б ви нам її віддати. Чи продати.

— Та ради Бога! — голос чоловіка піднесено гудів у телефоні. — Забирайте. Вона нічия. Приблуда. Живе на наших дачах, люди її підгодовують. А я маю свого собаку. У мене — мініатюрний бультер’єр. Знаєте таку породу?

…Чоловік у вицвілій куртці із цікавістю знову підійшов до воріт: що забула ця жінка на велосипеді?

— Я Альму забираю із собою, — без зайвих пояснень повідомила Бора.

— Забирайте, — погодився чоловік.

Альма вже нетерпляче підскакувала за ворітьми, радісно підвискувала, і разом із нею скавучав інший пес. Йому передався від Альми цей піднесений неспокій.

Чоловік із псом навіть на дачну дорогу вийшли, аби спостерігати за тим, як кумедно їде на ровері жінка, вихляючи та пригальмовуючи, викручуючи раз у раз переднє колесо, аби не наїхати на собаку, що скаче навколо неї, перебігаючи з одного боку на інший. Кудлата безпородна Альма як здуріла. Хіба могла вона сподіватись, що після чергової втрати на неї чекатиме такий сюрприз? Що в її житті ще можливий щасливий поворот? А от же ж сталося. По неї приїхали з міста, і ніхто інший, а Бора. А це достеменно означає, що Альма побачить Гордія. Як не зараз — то згодом. Рано чи пізно побачить. Це зрозуміло навіть безпритульній собаці, яка за своє життя пізнала безліч розчарувань, і от нарешті знайшла своїх.

Вересень 2010 — червень 2011