Бора

7

Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати:

— Вставай, сонько, спізнишся до школи.

Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» — від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!».

Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, — підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу.

Лідія вийшла, накинувши куртку, запросила майстра почати день зі сніданку. «Потім», — сказав він.

Лідія це сприйняла як сигнал до повної активізації. Попередила когось по телефону: одяг з гуртівні привезе завтра, бо сьогодні немає сенсу. Вона знаходить переконливі аргументи до свого висновку, і Бора не може зрозуміти — справді сьогодні немає потреби їхати до Стрия, на гуртівню, а тоді знову до Львова, чи просто Лідії подобається Гордій, і тому вона хоче залишитись. Спостерігаючи за тим, як подруга завзято береться ліпити вареники з картоплею, Бора таки схиляється до другого варіанту.

— Ти ж казала, вареники — важка їжа! — нагадує вона.

— Для жінок важка, для чоловіків добра, — не помічає іронії Лідія і без паузи — у прочинені двері: — Іване Івановичу!

Як ніби чекав: виходить з кімнати, бадьорий, усміхнений, у білій сорочці та у трикотажному жакеті на ґудзиках.

Перехопивши погляд Бори, каже:

— Найкращий лік проти поганого ранкового настрою — вдягнути білу сорочку.

Старанно зачісує волосся догори — і рушає по сметану. У вітряний сонячний день, коли у повітрі літає жовте прозоре листя та срібні нитки павутиння, ніби й не було вчорашньої негоди.

Обід накривали у вітальні, де вчора грали у «Вірю — не вірю». Іван Іванович вже сидів за столом з книжкою у руці, схожий на відвідувача ресторану, що чекає на своє замовлення. Гордій усміхнувся, побачивши його:

— Іване Івановичу, — відсунув своє крісло, — я вчора наговорив зайвого…

Жінки мовчки розкладали на скатертині тарілки й виделки…

Іван Іванович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх скелець.

— Vinum locutum es, — озвався дружелюбно.

— Вінум локутум ес, — повторив Гордій. — Винуватий заслуговує ліктя…

— Цікавий варіант, — Іван Іванович усміхнувся, згорнув книжку, заложивши між сторінками інструкцією до якихось таблеток.

— Що воно таке насправді? — запитав Гордій.

— Говорило вино.

— Справді. Говорило вино. Не ображайтеся на мене.

За столом Лідія жартує, підкладає чоловікам у тарілки, голос дзвенить, очі сяють. Божку, що «заїхала по дорозі», з порога саджають за стіл. Зустрівшись поглядом з Лідією, вона дивиться на свої руки — і біжить до ванної. Здавалося, зараз усі позбирають посуд і залишаться за цим столом, як учора. Але Гордій, подякувавши, встає: на нього чекає робота у саду. Лідії час повертатись до Стрия. А Божка йде додому, вона сьогодні «скайпиться» з батьками. «От і добре, попрацюю», — думає Бора.

Але плани на вечір таки доводиться усім змінити.

Двері ж ніхто не зачиняв. Не встигли отямитись, як у передпокої вже тупцювали, залишаючи сліди на підлозі, троє незнайомців.

Не виникало жодного сумніву, що цей попереду, у пальто, невисокий з борідкою, є головним, а ті двоє, з обличчями без емоцій, — другорядні.

— Ви тут господиня? — усміхнено глянув на Бору невисокий з борідкою.

— Я.

— Дозвольте пройти.

І не зводячи з Бори погляду, підносить папку з паперами вгору, показує на стіл у вітальні, повторюючи:

— Дозвольте?

Тоді й Іван Іванович — він щойно влаштувався почитати біля каміна — книжку вбік відклав. І Лідія розгублено привіталась від дверей — вона щойно вийшла з ванної, глянула скоса на сліди у передпокої та, не отримавши відповіді на своє «доброго дня!», зупинилась біля столу. І Божка завмерла, спочатку на сходах, на передостанній сходинці, затримавши руку на дерев’яній кулі, а тоді біля каміна: вона щойно зібрала нагорі свій наплечник, пропустивши початок подій, і тому не могла второпати, що відбувається. Ніхто не розумів, що це за дивні гості і чого їм треба. У кімнаті з каміном лише Гордія бракувало: шуму знадвору вже не було чути, хоча він щойно складав за будинком порубані дрова, поспішав закінчити до сутінків.

— Проходьте, — дозволила Бора, але її дозвіл був зайвим, бо старший вже копирсався у папці, витягуючи з неї папери на стіл.

Цей, у пальто, сам по собі не справляв би такого враження, якби не його колоритний супровід. Обличчя тих двох одоробл, що залишились обабіч дверей, заледве переступивши поріг кімнати, були геть позбавлені будь-якого виразу. Трапляються ж такі обличчя, немов сокирою рубані, без жодної тонкої риси, без жодної емоції. Хто це такі? Чого припхалися?

Старший діловито витяг великий цупкий конверт, а звідти акуратними неспішними рухами — якісь папери.

— Підпишіть, будь ласка, — простягнув Борі папір з печаткою та текстом.

— Що це?

Він зробив жест ввічливого заохочення: прошу ознайомитись.

Бора почала читати — і щоки її вкрилися червоними плямами.

Гість терпляче чекав.

Бора підвела на нього очі.

— Що це? — повторила вона розгублено.

— А хто це? — запитав він і обвів неспішним поглядом принишклих Лідію, Івана Івановича та Божку. — Родичі?

— А ви хто? — раптом прийшла до тями Лідія, і голос її від хвилювання пішов високими вібраціями. — Що вам потрібно?

Той зіщулився: чого так вищати?

— Мені, шановна, — сказав підкреслено спокійно, — потрібно, аби Христина Бора, — показав на Бору, — підписала акт купівлі-продажу будинку. Я його завірю. І, знаєте що, — давайте без зайвого шуму, — голос його звучав миролюбно. — Не треба зайвого шуму.

Він знову обвів поглядом присутніх:

— Шум, крик, плач, гвалт… Кому воно потрібно? — запитання адресувалося ніби як Божці, бо саме на неї він подивився у цей момент; ніби як її особисто запитував, і сам собі відповів: — Нікому. Ми ж цивілізовані люди, вийдемо із ситуації із взаємною користю, — повернувся до Бори. — Підпишіть.

Іван Іванович зблід. Він опустився у крісло і зробив глибокий вдих — глибокий видих, і ще раз — вдих-видих. Божка стояла як вкопана, вчепившись рукою у поличку каміна.

— Підпишіть, — м’яко повторив зайда, витягаючи з портфеля ще один конверт. — Ось тут — гроші. П’ять тисяч євро. У документах стоїть інша сума, не звертайте на неї уваги. Беріть, що дають, і вважайте, що вам дуже пощастило. Просто так, серед білого дня вам дають такі гроші. Чи не диво?.. А дім… Що дім? У вас його не було тиждень тому, і скажіть, чи вам чогось бракувало?.. Беріть гроші і живіть, як жили, без справжніх проблем… Здорові… З руками-ногами… З головою на плечах.

Бора мовчала. Гість усміхався:

— Невже ви думали, що ось так ні сіло ні впало стають власниками подібних будинків?

Він лагідно дивився на Бору. Але голос, що пролунав зараз, належав вже іншому чоловіку. І він тихо сказав:

— Варто кусати лише стільки, скільки годні проковтнути. Інакше вдавитесь. Давайте домовимось, Христино Бора, ви берете гроші і підписуєте папери.

Бора мовчала.

— Думайте швидше! — роздратувався візитер. — А то взагалі нічого не дамо.

Бахнуло — немов бомба на порозі рвонула. Двох чоловіків відкинуло від дверей у різні боки. Божка схопилась руками за вуха. З гуркотом запрацювала бензопилка, наповнивши кімнату ревінням мотора та запахом відпрацьованого бензину. З полички каміна злетіло опудало ворони й з гуркотом розкинуло на підлозі крила. З-під ніг Гордія, що ступив на поріг, шугонув кіт, перестрибнув птаха і гайнув сходами нагору.

Двоє у куртках швидко отямились, смикнулись було — Гордій зробив крок вперед. Від його бензопилки звивався вбік тоненький хвіст сизого диму.

Невисокий викинув долоні вгору, розвів руками у повітрі: стоп, мовляв, стоп-стоп, усе зрозуміло. Коротко глянув на одного помічника, на другого, показав жестом: все, виходимо.

У кімнаті — сморід, дзижчання ланцюга та гудіння мотору. Тримаючи бензопилку, як ручний кулемет, Гордій відступив на два кроки спиною до каміна, відкриваючи трійці дорогу до відступу.

За кілька секунд непроханих візитерів не було вже й на вулиці — тільки закурилося дрібне листя за автівкою, номера якої ніхто не встиг роздивитись з-за огорожі.

— Хм! — видихнув Гордій, порушуючи тишу, від якої тепер дзвеніло у вухах, — нині я таки залишусь. З вашого дозволу. Де, ви казали, та кімната з двома виходами?.. Не люблю, коли вихід один.

— Я мушу випити серцеві краплі! — прийшов до тями Іван Іванович.

Божка кинулась до Гордія — він ледве встиг відставити «зброю» вбік — і розревілась уголос, як дитина. Лідія вже повертала ключ у замку, ніби це зараз було більш потрібно, аніж півгодини тому. А Бора, забравши з рук Гордія пилку, шукала, куди б її поставити.

— Налякалась? — Гордій провів рукою по неслухняних рудих пасмах Божки. — Сам налякався!

— Ви? — підняла очі Божка.

— Випадково запустив мотор!

— Та ну! — Божка шморгнула носом, недовірливо придивляючись до виразу обличчя Гордія. — Точно?

— Ну кажу ж!

— Без дурнів? А я подумала: ну все, зараз буде кров. «Техаська різанина-5». Аж коліна затрусилися.

— Яка різанина! — засміявся Гордій. — Спаде ж таке на думку…

— Як я настрашилась, — Божка витерла сльози, озирнулась на Бору. — Що вони хотіли, ті придурки? Дім забрати?

…Птах виявився з секретом — ворона мала механічний замок під крилами: крила вискакували у різні боки від натискання на непомітну кнопку, сховану у пір’ї. Чому ворона опинилася на підлозі — даремно було обговорювати — посунув її хтось випадково на край полички чи звукова хвиля свою справу зробила. А може, будинок підтримав Гордія по-своєму. І невідомо, що справило на непроханих візитерів більше враження — звук бензопилки чи мертва ворона, що від удару оживає на очах.

Ніхто вже нікуди не поїхав того вечора, навпаки, знову зібрались за овальним столом чаювати.

— Ви, Гордію, вчинили хоч і у відповідності до свого міфічного імені, але з точністю до навпаки, — зауважив Іван Іванович, беручись за цукерничку. — Раз — і діло зроблено.

— Не перебільшуйте, — Гордій слухняно сів біля Божки, у крісло, на яке вона йому впевнено показала рукою.

— Трохи перебільшую, — погодився Іван Іванович, — бо ж насправді гордіїв вузол розрубав Олександр Македонський. А зав’язав Гордій.

— Що є, то є, — підтвердив Гордій, — нам, Гордіям, у цій справі рівних немає.

— Я, відверто кажучи, розгубився, — далі вів Іван Іванович, подзеленькуючи ложкою у горнятку з чаєм.

— А з чого він його зав’язав, що ніхто розв’язати не міг? — втрутилась Божка. — Зі звичайної мотузки?

Гордій глянув на Івана Івановича, кивнув запитально: помагайте!

— З кизилового лика, — з помітним задоволенням повідомив Іван Іванович. — З такого дерева, що у вас в саду.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Божка.

— Дитино мила… Пам’ять стільки різного утримує у голові, сам дивуюся. І то зайвого! Того, про що можна було б легко дізнатися, подивившись за потреби у довідник чи енциклопедію. Так ні! Про кизилове лико чомусь пам’ятаю, а от куди запхав свої окуляри, пригадати не можу, хоча щойно тримав їх у руках.

— Он вони, на каміні, — показала Бора.

— У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… — Гордій почухав за вухом. — А як його той селянин Гордій примудрився вив’язати…

— Перепрошую, — підняв вказівний палець Іван Іванович. — Селянин, він же — цар.

— Чого він був цар?..

— Фригії, — прийняв з рук Бори свої окуляри. — Дякую.

— …як він вив’язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому.

— Це він вам як Гордій каже, — засміялася Божка. — А де це є — Фригія?

— На території теперішньої Туреччини, — ось тут приблизно, — Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його.

У кімнаті повисла напружена тиша.

— Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, — спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. — Прохідний двір!

У гостя — розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий.

— Ви хочете його забрати? — Лідія стишує голос.

— Куди? — відповідає чоловік.

«Він що, з будинку престарілих?» — думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті.

— Куди я його заберу? — каже гість упівголоса. — У мене сім’я, діти, куди я його заберу?

Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича.

— Це пан Олег, — каже Лідія, — син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте.

— Ні, — відмовляється той. — Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму.

Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко — неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина.

— Іване Івановичу! — гукнула навздогін Бора. — А як же чай?

— Дякую, — почулося з кімнати.

Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую — так, чи дякую — ні.

Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав.

— А ви, виявляється, буйний, — сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані.

Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами.

— І жлоб, — додав.

— Ой, — згадала Бора їхню першу розмову, — скільки з мене за дрова?

— Я ще не закінчив, — він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. — Розрахунок — по роботі.

Виструнчився, провів рукавом по чолі — і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою.

— Готовий на що завгодно закластися, — сказав він, — що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці.

«У мене і гаманця немає, — подумала Бора, — косметичка ж — не гаманець. Теж мені „готовий закластися“, Божка номер два».

— А ну, притримайте шпиндель, — закомандував Гордій.

— Що притримати?

— Ось цю пімпочку.

Часом дивуєшся, до чого людина може звикнути, навіть до монотонного звуку крапель з крана, навіть у нічній тиші. Але щойно джерело дратуючих звуків буде перекрито, кран нарешті замовкне, і увесь простір довкола заповнить гармонія тиші — настає момент щастя. Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран з водою.

— Дякую! — вихопилося у Бори, занадто емоційно як для такої приземленої причини.

Гордій зневажливо хмикнув:

— Це з тих речей — небагатьох, варто зазначити, — які я вмію робити. Хоча далеко не завжди роблю. Особливо якщо для себе. А от писати, як ви, не вмію. Не моє. Навіть листів ніколи не писав. Усе воно на папері виходить, як з чужого голосу. А ви що, справді роман пишете?

Бора стверджувально хитнула головою, чомусь зніяковівши.

— А як називається?

— «Початок світу».

Гордій хмикнув. І Бора чомусь почала пояснювати, і звучало це пояснення як виправдовування.

— Взагалі-то я спочатку називала його «Кінець світу». А потім подумала, що будь-який кінець — це початок чогось нового… — вона говорила і дратувалась сама на себе. — І дала протилежну назву.

— Що так, що так, однаково невиразно, — здивував прямотою Гордій, збираючи інструменти. — Я у цьому мало що тямлю. Але на таку книжку не звернув би уваги.

Ти ба, який знавець книжкового ринку. А сам, здається, взагалі нічого не читає, хоч із виразною назвою, хоч ні. Бора заходиться витирати рушником й розкладати по шафках чистий посуд.

— А на яку назву звернули б увагу? — не втримується Бора, цікавість таки бере гору.

Гордій не поспішає з відповіддю. Бора озирається — і її накриває щемливе відчуття від миттєвої довершеності картинки-спалаху: в її руках риплять чистотою тарілки, поруч чоловік подзенькує інструментами, перемовляючись із нею. Як випадково почута давно забута мелодія чи запах парфумів, що майже вивітрився з порожнього флакона.

— А ви книжки свої як підписуєте?.. — Гордій не звертає уваги на її погляд. — Яким ім’ям?.. Христина Бора… — повторює він за нею так, ніби пробує її ім’я на смак. — Давайте перейдемо на «ти»? Чи це жінка має пропонувати? Я щось забув, як то має відбуватися…

— Давайте, — погоджується Бора. Вона ніколи не замислювалась, хто перший має пропонувати перейти на «ти» — яка різниця?

— Якби ти назвала роман, скажімо, «Роба», — Гордій легко переходить на «ти», — тоді б його читач одразу ж зауважив хоч візуально, хоч на слух.

Бора мовчить, тарілки риплять, інструменти подзенькують…

— У тебе там є щось про роби? — наполягає Гордій.

— Ні, там про кінець світу.

— Хм, — каже він.

— Тобі б у менеджери податися, у велике видавництво, — Бора ще має звикнути до цього «ти».

— Вже був. Не у видавництві, в іншій сфері. Дай шмату, якої не шкода. Топ-менеджером був, але, слава Богу, пішов.

— А зараз де?

— А зараз — рруба-аю-пиля-аю-садові лав-вв-ки виготовляю, — співоче вигукує Гордій, витираючи руки рушником та скрутивши мармизу, як Шрек з мультфільму. У поєднанні з його екзотичним носом це виглядає справді комічно.

Цю маленьку виставу першою оцінила Лідія — засміялася з порога: з якого приводу такі вирази облич на ніч показують? Про що мова?

Лагідна усмішка, свіжонакладений рожевий блиск на губах. В очах бісики скачуть. Подобається їй Гордій.

— А ми тут на «ти» переходимо, приєднуйтесь, — каже Гордій.

«Звідки йому відомо, — думає Бора, — що я не знаю, скільки у мене грошей у косметичці?..»