Червоний Дракон

6

Ішлося в ній про те, що поліція Бірмінгема знайшла кота, що його поховали в коробці з-під взуття за гаражем Джекобі. Між лапками тварини лежала квіточка, а саме тіло було загорнуте в кухонний рушник. На кришці дитячою рукою було виведено імʼя кота. Нашийника не виявилося. Коробка перевʼязана мотузкою, що трималася на вузлі з бантиком.

Судмедексперт із Бірмінгема повідомив, що кота задушили. Він поголив тварину й не знайшов ніяких колотих ран.

Спрінґфілд постукав по зубах дужкою окулярів.

Поліцейські натрапили на місце, земля була мʼякою, тож скористалися лопатою. Той клятий метановий зонд так і не знадобився. Знову ж таки, Ґрем був правий.

Голова детективів лизнув великий палець і став передивлятися решту повідомлень. У більшості йшлося про підозрілі транспортні засоби, що з’явилися поблизу місць злочинів протягом останнього тижня, – невиразні описи, із зазначенням хіба що типу кузова й кольору. Мешканці Атланти отримали чотири анонімні дзвінки з погрозою: «Я вас пришию, як Лідсів».

Доповідна від Гойта Льюїса лежала в середині стосу.

Спрінґфілд набрав начальника нічної зміни.

– Що там із доповідною від контролера, щодо того Парсонза? Номер сорок вісім.

– Цієї ночі ми намагалися перевірити цю інформацію в комунальних службах, шефе, з’ясувати, чи не посилали вони кого на ту алею, – відповів начальник зміни. – Вони пообіцяли зв’язатися з нами сьогодні вранці.

– Негайно пошліть когось до них, – наказав Спрінґфілд. – Хай їдуть до санітарно-гігієнічної служби, до міського проектувальника, шукають дозволи на будівничі роботи на тій алеї. Перехопите мене в машині.

Він набрав номер Вілла Ґрема:

– Вілле? Зустрічаємося перед твоїм готелем за десять хвилин – треба трохи прокататися.

О 7:45 Спрінґфілд вже припаркувався в кінці алеї. Вони з Ґремом рушили пліч-о-пліч коліями, що продавили в гравії колеса автівок. Навіть о цій ранковій годині сонце вже припікало.

– Дістав би й ти собі капелюха, – порадив Спрінґфілд, опускаючи на очі криси свого модного солом’яного бриля.

Сітчастий паркан на задньому подвір’ї Лідсів був обвитий зеленню. Чоловіки зупинилися біля стовпа з лічильником електроенергії.

– Якщо він прийшов звідси, то йому було видно всю задню частину ділянки й будинку, – сказав Спрінґфілд.

Минуло лише п’ять днів, а ділянка Лідсів уже почала набувати занедбаного вигляду. Трава на моріжку стала нерівною, поміж неї пробивалася дика цибуля. Подвір’я всіялося дрібними гілочками. Ґрему кортіло їх позбирати. Здавалося, будинок спав. Заґратований ґанок поплямували, помережали довгі ранкові тіні дерев. Стоячи зі Спрінґфілдом на алеї, Ґрем внутрішнім зором бачив, як зазирає у вікно, як відчиняє двері з чорного ходу. Дивно, проте відтворення дій убивці тепер, при сонячному світлі, давалося йому не так легко. Ґрем дивився, як від вітру легенько хитається дитяча гойдалка.

– По-моєму, це Парсонз, – сказав Спрінґфілд.

Г. Дж. Парсонз зрання вже був надворі, сапав будяки на клумбі у своєму задньому подвір’ї за два будинки від Лідсів. Спрінґфілд і Ґрем пішли до задніх воріт Парсонза й зупинилися біля сміттєвих баків. Кришки кріпилися ланцюгом до паркану.

Спрінґфілд дістав рулетку й виміряв висоту, на якій висів лічильник.

У нього були дані про всіх сусідів Лідсів. І в даних на Парсонза йшлося про те, що він працював у поштовому відділенні й вийшов на пенсію раніше належного строку, за вимогою керівника. А керівник пояснив це тим, що Парсонз «із часом стає все більш неуважним».

Нотатки Спрінґфілда містили й чутки. Сусіди казали, що дружина Парсонза якомога частіше їздить до сестри в Мейкон, а син узагалі припинив йому телефонувати.

– Містере Парсонз, містере Парсонз, – гукнув Спрінґфілд.

Парсонз похилив садові вила на стіну будинку й підійшов до паркану. На ньому були сандалі й білі шкарпетки. На пальцях шкарпеток виднілися плями від землі й трави. Шкіра на обличчі була рожева та лискуча.

«Атеросклероз», – подумалося Ґрему. Свою таблетку він уже ковтнув.

– Так?

– Містере Парсонз, не поговорите з нами хвилинку? Сподіваємось, ви зможете нам допомогти, – сказав Спрінґфілд.

– Ви з енергетичної компанії?

– Ні, мене звати Бадді Спрінґфілд, я з поліцейського відділку.

– То ви про вбивство прийшли поговорити. Дружина та я, ми були в Мейконі, про що я вже розказав офіцеру…

– Знаю, містере Парсонз. Ми хотіли попитати про ваш лічильник електроенергії. Чи…

– Якщо той… контролер сказав, що я вчинив щось протизаконне, то він просто…

– Ні-ні. Містере Парсонз, чи бачили ви минулого тижня якогось чужинця, що знімав показники лічильника?

– Ні.

– Ви певні? Наскільки мені відомо, ви сказали Гойту Льюїсу, що хтось знімає показники попереду нього.

– Сказав. І недарма. Я за всім слідкую та надішлю повний звіт у Комісію з комунальних послуг.

– Так, сер. Я впевнений, що вони про все подбають. Що за людина знімала показники з вашого лічильника?

– То був не чужинець, а якийсь робітник із Енергокомпанії Джорджії.

– Звідки ви знаєте?

– Ну, бо він на вигляд був як контролер.

– У що він був одягнений?

– У те, у що вони всі зазвичай одягнені. Що там? Коричневий комбінезон і фірмовий кашкет.

– Ви бачили його обличчя?

– Того не пригадую. Я саме визирав у вікно на кухні, коли його примітив. Хотів із ним поговорити, але довелось одягати халат, і, поки я вийшов надвір, він уже зник.

– У нього був фургон?

– Не пам’ятаю такого. Що відбувається? Чого ви про це розпитуєте?

– Ми обходимо всіх, хто був у цьому районі минулого тижня. Це дуже важливо, містере Парсонз. Постарайтесь пригадати.

– То ви дійсно прийшли через те вбивство. Іще нікого не заарештували, так?

– Ні.

– Я цієї ночі дивився надвір, так протягом п’ятнадцяти хвилин не проїхало жодної патрульної машини. Справжній жах – те, що трапилося з Лідсами. Дружина мало не здуріла. Цікаво, хто купить їхній будинок. Пару днів тому бачив, як до нього приглядаються якісь ніґери. Знаєте, я кілька разів був говорив із Лідсом щодо їхніх дітей, але загалом нормальна була родина. Звісно, він не хотів прислухатися до моїх порад із приводу моріжка. Міністерство сільського господарства випускає пречудові брошурки про боротьбу з бур’янами. Зрештою, я просто поклав їх у поштову скриньку Лідсів. Чесне слово, коли він косив моріжок, то від дикої цибулі дихати було нічим.

– Містере Парсонз, коли саме ви бачили того чоловіка на алеї? – спитав Спрінґфілд.

– Точно не скажу, я все намагався пригадати.

– Не пам’ятаєте, який то був час доби? Ранок? День? Вечір?

– Часи доби я знаю, не треба мені їх перераховувати. Може, після обіду. Не пам’ятаю.

Спрінґфілд потер потилицю.

– Перепрошую, містере Парсонз, проте я маю точно знати, як усе відбувалося. Ми не могли би пройти до вас на кухню, аби ви показали, з якого саме місця його побачили?

– Спершу покажіть посвідчення. Обидва.

У будинку – тиша, блискучі поверхні, застояне повітря. Чистота. Чистота. Відчайдушний порядок літньої пари, що бачить, як життя поступово втрачає різкість.

Ґрем шкодував, що не може зачекати надворі. Він був певен, що в тих шухлядах лежить відполіроване столове срібло з яєчним жовтком між зубцями виделок.

«Припини й берися за цього старого бздуна».

Крізь вікно над кухонною мийкою добре проглядалося заднє подвір’я.

– Ось. Задоволені? – спитав Парсонз. – Звідси можна розгледіти те місце. Я з ним не розмовляв і не пам’ятаю, який він був із себе. Якщо це все, то в мене багато роботи.

Уперше заговорив Ґрем:

– Ви сказали, що пішли по халат, а коли повернулися, то він уже зник. То ви були роздягнені?

– Так.

– Удень, по обіді? Вам нездужалося, містере Парсонз?

– Що я роблю в себе вдома – то моя справа. Захочу, так узагалі вдягну костюм кенгуру. Чого ви не шукаєте того вбивцю? Бо тут, мабуть, прохолодніше?

– Як я розумію, ви на пенсії, містере Парсонз, тож не має значення, одягаєтеся ви щодня чи ні. Здебільшого ви не носите одягу, так?

На скронях у Парсонза повиступали вени.

– Тільки те, що я на пенсії, ще не означає, що я щодня не одягаюся та не займаюся хатніми справами. Просто мені стало спекотно, тож я пішов у будинок прийняти душ. Я працював. Мульчував і до обіду вже виконав денну норму, а це більше, ніж ви за сьогодні встигнете.

– Ви що робили?

– Мульчував.

– У який день тижня ви мульчували?

– У п’ятницю. Минулої п’ятниці. Мульчу привезли вранці, величезну купу, і я… я все розкидав до обіду. Можете в «Садовому центрі» поцікавитися, скільки там було.

– А тоді вам стало жарко, ви зайшли до будинку й прийняли душ. Що ви робили на кухні?

– Готував собі чай із льодом.

– То ви діставали лід? Але ж холодильник стоїть аж там, далеко від вікна.

Парсонз, спантеличений і розгублений, перевів погляд від вікна на холодильник. Очі затуманилися, мов у рибини на ринку під кінець торгового дня. А тоді переможно заблищали. Він підійшов до шафи біля раковини.

– Я стояв отут, брав собі «Світ-н-лоу»28, коли побачив його. Ось і все. А зараз, якщо ви закінчили винюхувати…

– Гадаю, то він бачив Гойта Льюїса, – сказав Ґрем.

– Згоден, – відповів Спрінґфілд.

– То був не Гойт Льюїс. То був не він, – у Парсонза починали сльозитися очі.

– Як ви знаєте? – запитав Спрінґфілд. – То міг бути Гойт Льюїс, а вам просто здалося…

– Льюїс аж коричневий від цього сонця. У нього жирне старече волосся й бакенбарди, мов у тих білих південців, – Парсонз підвищив голос і тепер говорив так швидко, що слова важко було розібрати. – Ось як я знаю. Звісна річ, то був не Льюїс. Той хлоп був блідіший, а волосся – світле. Він повернувся спиною, щоб записати показники в журналі, і я зміг розгледіти волосся під кепкою. Блондин. На потилиці мов під лінійку стрижений.

Спрінґфілд стояв абсолютно нерухомо, та коли заговорив, тон усе одно був скептичний:

– А який він був на виду?

– Не знаю. Може, з вусами.

– Як Льюїс?

– У Льюїса немає вусів.

– Он як, – продовжив Спрінґфілд. – Він був на одній висоті з лічильником? Чи дивився на нього знизу вгору?

– Здається, на одному рівні.

– Ви б його пізнали, якби знову побачили?

– Ні.

– Якого він був віку?

– Не старий. Не знаю.

– Собаки Лідсів біля нього не бачили?

– Ні.

– Послухайте, містере Парсонз, я бачу, що помилявся, – сказав Спрінґфілд. – Ви нам дуже допомогли. Якщо ви не заперечуєте, то я пошлю до вас художника, і якщо ви просто дозволите йому посидіти тут, за вашим кухонним столом, то, може, опишете йому в двох словах того хлопця. Тепер я переконаний, що то був не Льюїс.

– Я не хочу, аби моє ім’я потрапило в газети.

– Не потрапить.

Парсонз пішов за ними надвір.

– Ви дуже гарно попрацювали над цим подвір’ям, містере Парсонз, – мовив Спрінґфілд. – Вам би легко дали за нього приз на якійсь виставці.

Парсонз нічого не відповів. Він кривив розпашіле обличчя, очі сльозилися. Він стояв там у своїх мішкуватих шортах та сандалях і дивився їм услід. Коли вони полишили його подвір’я, Парсонз схопив вила й узявся навіжено розпушувати землю, наосліп протикаючи квіти й розкидаючи по траві мульчу.

Спрінґфілд запитав по рації новини. Жодна комунальна чи муніципальна служба не посилала робітників в алеї за день до вбивства. Спрінґфілд передав опис від Парсонза й лишив вказівки для художника: «Скажи йому, щоб спочатку змалював стовп і лічильник, а тоді рухався далі. Свідка доведеться вдобрити по ходу».

– Наш художник не дуже любить навідуватися до свідків, – сказав голова детективів Ґрему, вивівши свій «Стріплайн Форд» на трасу. – Він любить, коли секретарки дивляться, як він працює, а свідок переминається з ноги на ногу й зазирає йому через плече. Поліцейський відділок – поганеньке місце опитувати того, кого не треба лякати. Щойно отримаємо портрет, підемо з ним по сусідах. Здається, ми напали на слід, Вілле. Такий легенький, невиразний, але ж слід, як гадаєш? Слухай, ми насіли на старого бідолаху, і він усе виклав. Тепер треба щось із цим робити.

– Якщо той чоловік в алеї – наш підозрюваний, то це поки що найкращі новини, – відповів Ґрем. Йому самому від себе було зле.

– Точно. І це означає, що він не просто виходить із автобуса та йде туди, куди пісюн укаже. Він має план. Ночує в місті. За два-три дні до подорожі знає, куди їде. У нього є якийсь задум. Оглянути місце, вбити хатню тваринку, потім родину. Що то за бісів задум такий? – Спрінґфілд замовк. – Це ж твоя парафія, чи не так?

– Так, моя. Якщо вже її комусь приписувати, то мені.

– Я знаю, що ти таке вже бачив. На днях тобі не сподобалося, коли я спитав про Лектера, але зараз я хочу, щоб ти все розказав.

– Гаразд.

– Він убив дев’ятьох людей, так, загалом?

– Дев’ятьох, про яких ми знаємо. Двоє інших не померли.

– Що з ними сталося?

– Перший лежить на апараті штучного дихання в одній з балтиморських лікарень. Другий – у приватній психіатричній клініці в Денвері.

– Чому він це робив, який у нього розлад?

Ґрем визирнув у вікно на людей на тротуарі. Голос став безстороннім, наче він диктував листа.

– Робив, бо подобалось. І досі подобається. Доктор Лектер не божевільний, не в звичному розумінні цього слова. Він робив жахливі речі, бо отримував від цього насолоду. Але в разі потреби може цілком нормально функціонувати.

– Як це називають психологи – що з ним не так?

– Кажуть, що він соціопат, бо не знають, як його ще назвати. У нього є певні риси, притаманні соціопатії. Він не знає ні жалю, ні провини. І в нього був перший, найгірший сигнал – мучив тварин у дитинстві.

Спрінґфілд крекнув.

– Але інших ознак нема, – сказав Ґрем. – Не блудько, не мав проблем із законом. Не поверхневий, не дріб’язковий, як більшість соціопатів. Не безчуйний. Лікарі не знають, як його назвати. Енцефалограма дещо незвична, та з неї теж багато не дізналися.

– Як би ти його назвав? – спитав Спрінґфілд.

Ґрем вагався.

– Про себе, як ти його називаєш?

– Він монстр. Я до нього ставлюся, як до тих нещасних створінь, що час від часу народжуються в лікарнях. Їх годують, одягають, але до апаратів не підключають, і воно помирає. Лектер такий самий у голові, хоч на вигляд нормальний, і ніхто нічого не запідозрить.

– У мене в Балтиморі кілька друзів з асоціації детективів. Я питав їх, як ти запримітив Лектера. Вони сказали, що не знають. Як тобі вдалося? Що було першим сигналом, що ти перше відчув?

– То був збіг, – відповів Ґрем. – Шоста жертва була вбита в себе в майстерні. У чоловіка було столярське обладнання, а ще він складав там мисливське знаряддя. Він висів на перфорованій дошці, де тримав інструменти, і був сильно порваний, порізаний і поколотий, а з тіла стирчали стріли. Ті рани мені дещо нагадали. І я не міг пригадати що.

– А треба було братися за наступні вбивства.

– Так. Лектер саме ввійшов у раж – з останніми трьома розправився за дев’ять днів. Але в шостого на стегні знайшлися старі шрами. Патологоанатом зв’язався з місцевою лікарнею та дізнався, що п’ять років до того, під час полювання з лука, чоловік наосліп упав із дерева й проткнув стрілою ногу. На зміні того дня був штатний хірург, але спочатку його оглянув Лектер – він чергував у пункті невідкладної допомоги. У журналі відвідування стояло його ім’я. Від того випадку минуло багато часу, але я сподівався, що Лектер пригадає, як бачив у тій колотій рані щось підозріле, тож я пішов до нього на роботу. Ми на той час за все хапалися. Тоді він уже мав психіатричну практику. Гарний кабінет. Антикваріат. Сказав, що про рану пам’ятає небагато, що чоловіка, певно, привів один із його друзяк-мисливців, та й по всьому. Проте мене щось непокоїло. Здавалося, він щось таке мені сказав, чи я щось побачив у кабінеті. Ми з Кроуфордом порадилися. Підняли справи – на Лектера не було жодної. Мені хотілося побути в його кабінеті на самоті, але ми не могли дістати ордер. Ніяких підстав для обшуку. Тож я знов пішов до Лектера. Була неділя. Він приймав пацієнтів і по неділях. У будинку було безлюдно, за винятком пари клієнтів у приймальні. Він одразу запросив до себе. Ми говорили, і він із ввічливості погодився мені допомогти й дозволив переглянути кілька дуже старих книжок із медицини, що стояли на полиці в нього над головою. І я зрозумів, що це він. Може, коли я знов підняв на нього погляд, на моєму обличчі якось змінився вираз, не знаю. Я зрозумів, і він зрозумів, що я зрозумів. Проте причини я так само не усвідомлював. Не довіряв собі. Треба було подумати. Тож я щось пробурмотів і забрався з кабінету, у коридор. У коридорі висів платний телефон. Я не хотів його полохати, доки не приїде підмога. Я говорив із поліцейським відділком, а він вийшов позаду мене, зі службових дверей, у шкарпетках. Я взагалі не чув, як він підійшов. Відчув його дихання, і все, а потім… потім ви знаєте.

– Так як ти зрозумів?

– Певно, я вирахував уже за тиждень, коли лежав у лікарні. «Чоловік-рана» – ілюстрація, що часто зустрічається в старих книгах з медицини, таких як у Лектера. На ній зображено різноманітні бойові поранення, усе на одному малюнку. Бачив її на оглядовому курсі, що нам читав один патолог в Університеті Джорджа Вашингтона. Поза тіла й поранення шостої жертви були майже аналогічні до «Чоловіка-рани».

– «Чоловік-рана», кажеш? І більше в тебе нічого не було?

– Ну, ні. Те, що я це помітив, – просто збіг. Пощастило.

– Нічого собі пощастило.

– Якщо ви мені не вірите, то чого, бляха, питаєте?

– Я цього не чув.

– Добре. Я не хотів цього казати. Але саме так усе й сталося.

– Окей, – відповів Спрінґфілд. – Окей. Дякую, що розповів. Я маю про таке знати.

Опис чоловіка, якого Парсонз бачив на алеї, та інформація про кота й собаку могли вказати на методику вбивства: вірогідно, що він вишукував жертви під виглядом контролера і мав необхідність завдати болю спершу тваринам, а потім повернутися й убити родину.

Нагальною проблемою поліції став вибір – розповідати про це громадськості чи ні.

Зараз люди звертали увагу на сигнали небезпеки, усіма очима дивилися, тож поліція може отримати вчасне попередження про черговий напад убивці. Але вбивця також мав стежити за новинами.

Може змінити звички.

Згнітивши серце, у поліцейському управлінні постановили не виносити на загал ці тендітні зачіпки і зазначати їх лише в зведеннях, що їх розсилали по ветеринарних клініках і притулках Південного Сходу з проханням негайно сповіщати про понівечених тварин.

Це означало, що з публікою не слід ділитися найкращою наводкою. Це було питання моралі, і поліція через те незручно почувалася.

Вони проконсультувалися з доктором Аланом Блумом із Чикаго. Доктор Блум сказав, що як убивця прочитає в газетах попередження, то може змінити методику, за якою обирає дім. Проте Блум сумнівався, що чоловік припинить нападати на хатніх тварин, попри ризик. Психіатр наказав поліції, аби вони в жодному разі не розраховували на те, що мають у запасі ще двадцять пʼять днів – до наступної повні, 25 серпня.

На ранок 31 липня, за три години після того, як Парсонз надав опис, на телефонних перемовинах між поліцією Бірмінгема й Атланти та Кроуфордом у Вашингтоні було ухвалено рішення: розіслати ветеринарам зведення, три дні прочісувати райони з начерком художника, а вже потім пустити інформацію в мас-медіа.

Протягом трьох днів Ґрем разом із детективами Атланти тупотіли тротуарами й показували начерк родинам, що мешкали по сусідству з Лідсами. Обличчя на начерку було зображено дуже схематично, але вони сподівалися знайти людину, яка зможе його доповнити.

Копія Ґрема вкрилася по краях брижами через спітнілі руки. Часто до людей було важко достукатися. Уночі він лежав у своєму номері, присипавши тальком шкіру, подразнену потом, і подумки крутив цю проблему, мов голограму. Він заохочував відчуття, що виникає напередодні розгадки. А воно все не приходило.

Тим часом мешканці Атланти встигли чотири рази підстрелити (і один раз смертельно) родичів, що пізно поверталися додому. Збільшилася кількість погроз телефоном, а «вхідний» кошик поліцейського управління заповняли порожні підказки. Відчай ширився, мов грип.

Під кінець третього дня з Вашингтона повернувся Кроуфорд і зазирнув до Ґрема. Той саме сидів у номері й знімав змоклі шкарпетки.

– Спекотна робота?

– Візьми зранку нарис – і побачиш, – відповів Ґрем.

– Ні, сьогодні ввечері все оголосять по телебаченню. Ти цілий день ходив?

– Там у них між дворами на автівці не проїдеш.

– Так і думав, що з нарису нічого не вийде, – сказав Кроуфорд.

– І що ж я, в біса, мав робити?

– Усе, що можеш, ось і все, – Кроуфорд підвівся, збираючись іти. – Інколи важка праця правила мені за наркотик, особливо після того, як я кинув пиячити. Тобі, мабуть, теж.

Ґрем злився. Звісно, Кроуфорд був правий.

Ґрем з природи мав схильність до прокрастинації і знав це. Колись давно, у школі, він компенсував це швидкістю. Але тут була не школа.

Існувала ще одна повинність, і про неї він міркував уже кілька днів. Можна чекати, поки не доведеться бігти до неї з відчаю, за кілька діб до повного місяця. Або можна зробити це зараз, коли це ще може принести користь.

Він хотів почути ще одну точку зору. Дуже дивний погляд, який він має поділити, світобачення, яке він мусить віднайти після теплих років на островах Кіз.

Аргументи клацали, мов коліщатка на американських гірках, коли вагончик підходить до першого довгого спуску, а там, нагорі, Ґрем схопився за живіт і промовив це вголос:

– Мені треба побачити Лектера.