Червоний Дракон

3

– Думаю, він відчув потребу її торкнутися, – сказав Ґрем під час привітання.

Кроуфорд подав йому колу з автомата в поліцейському управлінні Атланти. Була 7:50 ранку.

– Звісно, він же її пересував, – відповів Кроуфорд. – На зап’ястках і за колінами були сліди від рук. Але геть усі знайдені відбитки лишилися після рукавичок із непористої гуми. Не хвилюйся, Прайс уже тут. Старий буркотун. Зараз він прямує до похоронного бюро. Морг видав тіла минулої ночі, але в похоронному ще не почали з ними нічого робити. Ти мов почавлений лимон. Поспав хоч трохи?

– Може, з годину. Думаю, він відчув потребу торкнутися її голими руками.

– Сподіваюся, ти правий, але лаборанти в Атланті присягаються, що на ньому весь час було щось на кшталт хірургічних рукавичок, – сказав Кроуфорд. – На осколках дзеркала такі самі гладенькі відбитки. Вказівний палець на зворотному боці уламка, засунутого між малими статевими губами, на лицьовому боці – змазаний відбиток великого пальця.

– Витер дзеркало, уже коли вставив осколок, певно, аби бачити своє бісове обличчя, – мовив Ґрем.

– Той уламок, що був у роті, залила кров. Те саме з очима. Рукавичок він не знімав ні разу.

– Місіс Лідс була привабливою жінкою, – сказав Ґрем. – Ти бачив сімейні фотографії, так? За інтимних обставин мені б хотілося торкнутися її шкіри, тобі хіба ні?

– Інтимних?

У голосі Кроуфорда прозвучала огида. Він не встиг її приборкати і раптом почав ритися в кишенях у пошуках дріб’язку.

– Інтимних – вони ж лишилися сам-на-сам. Усі інші вже померли. Він міг розплющувати їм очі, заплющувати, як заманеться.

– Як заманеться, – повторив Кроуфорд. – Її шкіру перевірили на відбитки, ясна річ. Нічого. Хоча на шиї знайшли розмазаний відбиток долоні.

– У звіті не сказано, чи порошили їй нігті.

– Боюся, нігті на руках замацали криміналісти, коли вишкрябали з-під них зразки. Збігаються з ранками, що лишилися від нігтів на її ж долонях. Убивцю вона не пошкрябала.

– Ноги в неї теж були гарненькі, – сказав Ґрем.

– Угу. Ходімо нагору, – відповів Кроуфорд. – Загони вже збираються.

У Джиммі Прайса було багато обладнання: дві важкі валізи плюс сумка для фотоапарата й тринога. Він здійняв грюкіт, проходячи крізь центральні двері похоронного бюро Ломбарда, що в Атланті. Прайс був хирлявим стариганем, і настрій його аж ніяк не покращився після довгої поїздки з аеропорту, коли таксі довелося пробиватися крізь вранішню годину пік.

Послужливий молодик із чепурною укладкою спішно провів його до кабінету, оздобленого в кремових і абрикосових тонах. Стіл був порожній, якщо не рахувати статуетки під назвою «Руки в молитві».

Прайс роздивлявся кінчики пальців, що стулилися в молитві, коли до кабінету зайшов сам містер Ломбард. Він із превеликою увагою перевірив посвідчення Прайса.

– Ваше управління в Атланті, чи агенція, чи як там це називається – звісно, мені звідти зателефонували, містере Прайс. Але минулого вечора нам довелося викликати поліцію, аби вони видворили одного нахабу, що намагався зробити кілька знімків для «Народного базікала», тож доводиться виявляти багато обачності. Певен, ви мене розумієте. Містере Прайс, тіла нам видали сьогодні десь о першій ночі, а похорон уже о п’ятій вечора. Ми просто не можемо його затримати.

– Це не забере багато часу, – сказав Прайс. – Мені потрібен один більш-менш тямущий помічник, якщо у вас такий знайдеться. Ви торкалися тіл, містере Ломбард?

– Ні.

– Тоді з’ясуйте, хто торкався. У них усіх треба взяти відбитки.

На ранковому брифінгу детективи в справі Лідсів обговорювали переважно зуби.

Голова детективів Атланти Р. Дж. (Бадді) Спрінґфілд, огрядний чоловік у сорочці без піджака, стояв із доктором Домініком Прінсі у дверях, поки до кімнати просотувалися двадцять три детективи.

– Ну, хлопці, посміхайтеся чимширше, як заходите, – примовляв Спрінґфілд. – Покажіть доктору Прінсі свої зубки. Отак, усі. Господи, Спарксе, то в тебе язик чи ти білку намагаєшся проковтнути? Проходимо, не спиняємось.

Перед столами в кімнаті для інструктажу висів інформаційний стенд, а до нього кнопками був пришпилений великий фронтальний знімок зубів, верхньої та нижньої щелеп. Ґрему він нагадав целулоїдну стрічку з вишкірами, що ліпляться на гелловінські гарбузи. Вони з Джеком сіли позаду, а детективи зайняли свої місця за шкільними партами.

Ґілберт Льюїс, комісар у справах громадської безпеки, та його співробітник із відділу інформації сиділи окремо від усіх на складаних стільцях. За годину Льюїс мав постати перед новинарями на прес-конференції.

Головував на зборах Спрінґфілд.

– Гаразд. Так, режим тиші, годі язиками гріховодити. Якщо ви вже підчитали зранку зведення, то побачили, що прогресу в справі – нуль. Побудинкове опитування розширюється ще на чотири квартали від місця злочину. Облік та ідентифікація позичили нам двох клерків, які допоможуть зіставити броню авіаквитків і прокат автівок у Бірмінгемі й Атланті. Ті, хто збирає інформацію щодо аеропортів і готелів, сьогодні знову роблять обходи. Так, сьогодні знов. Ловіть усіх покоївок, стюардів і адміністраторів за стійками. Він мав десь почиститися, може, лишив по собі безлад. Якщо знайдете того, хто цей безлад прибирав, то випроваджуйте з номеру пожильців, опечатуйте і прожогом телефонуйте в пральню. Цього разу в мене дещо для вас є, можна буде показувати людям. Докторе Прінсі?

Доктор Домінік Прінсі, головний медичний експерт округу Фултон, вийшов до стенда й зупинився під знімком зубів. Підняв угору гіпсовий зубний зліпок.

– Джентльмени, ось який вигляд мають зуби нашого злочинця. Робітники Смітсонівського інституту у Вашингтоні відтворили зліпок за відбитками, які ми зняли з укусів на тілі місіс Лідс, а також із чіткого сліду від зубів, що лишився на шматочку сиру в холодильнику Лідсів, – заявив Прінсі й продовжив: – Як бачите, різці в нього конусоподібні – ось цей зуб і цей.

Прінсі спочатку показав на зліпку, що тримав у руці, а потім – на знімку на стенді.

– Зуби утворюють нерівну лінію, а від цього різця відколотий шматочок. На другому – борозна, ось тут. Скидається на «швацьку щербину», яка утворюється від перегризання нитки.

– Кривозубий сучий син, – пробурмотів хтось.

– А як ви знаєте напевно, що саме злочинець укусив той сир, док? – спитав високий детектив із першого ряду.

Прінсі не любив, коли його називали «доком», проте стерпів.

– Сліди слини на сирі й укусах збігаються за групою крові, – відповів він. – Кров і зуби жертв не підходять.

– Добре, докторе, – сказав Спрінґфілд. – Зараз видамо детективам знімки зубів, аби вони не з порожніми руками ходили.

– А чи не хочете подати знімок у газети? – заговорив співробітник відділу інформації, Сімпкінз. – Типу оголошення: «Чи не бачили ви таких зубів?»

– Перешкод цьому не бачу, – відповів Спрінґфілд. – Що скажете, комісаре?

Льюїс кивнув. Але Сімпкінз іще не закінчив:

– Докторе Прінсі, преса питатиме, чому на отримання цього зубного знімка пішло цілих чотири дні. І чому цей аналіз довелося робити у Вашингтоні.

Спеціальний агент Кроуфорд уважно вивчав кнопку на своїй кульковій ручці.

Прінсі зашарівся, проте відповів спокійним голосом:

– Сліди від укусів викривляються, якщо тіло доводиться транспортувати, містере Сімпсон…

– Сімпкінз.

– Сімпкінз, нехай. Ми не могли зробити цей зліпок із самих укусів на тілі жертви. У цьому й полягає важливість сиру. Сир відносно твердий, але з нього важко знімати відбитки. Треба спершу його змастити, аби в гіпс не потрапила зайва волога. Зазвичай спроба тільки одна. Смітсонівський інститут уже виконував такі завдання для криміналістичної лабораторії ФБР. Вони мають краще обладнання для відтворення лицьової дуги, а ще в них є анатомічний артикулятор. Їх консультує судово-експертний одонтолог. У нас цього всього немає. Щось іще?

– Чи справедливо тоді буде стверджувати, що затримка виникла саме через лабораторію ФБР, а не через місцеві органи?

Прінсі накинувся на нього:

– Справедливо буде стверджувати те, містере Сімпкінз, що федеральний слідчий, спеціальний агент Кроуфорд, знайшов цей сир у холодильнику два дні тому – після того як ваші люди вже обшукали місце злочину. Він прискорив роботу лабораторії на моє прохання. Справедливо буде стверджувати, що я радію з факту, що шматок від того клятого сиру відкусив не один із ваших працівників.

Утрутився комісар Льюїс, кімнатою для інструктажу прокотився його гучний голос:

– Ніхто не ставить під сумнів ваші судження, докторе Прінсі. Сімпкінзе, останнє, що нам зараз потрібно, – це мірятися з ФБР цюцюрками. Повернімося до справи.

– У нас усіх спільна мета, – сказав Спрінґфілд. – Джеку, ви, хлопці, нічого не бажаєте додати?

Кроуфорд узяв слово. Обличчя, що звернулися до нього, важко було назвати дружніми. З цим щось треба було робити.

– Хочу трохи розрядити атмосферу, пане голово. Багато років тому тривало затяте суперництво за медалі й визнання. Обидві сторони, федеральна та місцева, мали одна на одну зуб. Через це утворилася шпарина, крізь яку вислизали злодюжки. Наразі це не є політикою Бюро, це не мій підхід. Чхати я хотів на те, хто отримає медаль. І слідчий Ґрем також. Якщо хтось іще не зрозумів – це він сидить отам, позаду. Якщо того химерника завтра переїде сміттєвоз, то мене й такий варіант задовольнить, аби тільки злочинець не гуляв на волі. Гадаю, ви такої ж думки.

Кроуфорд оглянув детективів, сподіваючись, що задобрив їх. Сподіваючись, що вони не стануть приховувати корисні свідчення. Тепер до нього заговорив комісар Льюїс:

– Слідчий Ґрем уже має досвід у подібних справах.

– Так, сер.

– Не хочете нічого додати, містере Ґрем, запропонувати щось?

Кроуфорд підвів брови на Ґрема.

– Можете стати тут, перед нами? – спитав Спрінґфілд.

Ґрем пошкодував, що не отримав нагоди поговорити зі Спрінґфілдом наодинці. Уперед йому виходити не хотілося. Та він усе одно вийшов.

Скуйовджений та обпечений сонцем, Ґрем аж ніяк не був схожим на федерального слідчого. Спрінґфілд подумав, що він більше скидається на маляра, якому довелося одягнути костюм на судове засідання.

Детективи засовалися, переносячи вагу з однієї сідниці на іншу.

Ґрем повернувся обличчям до аудиторії, світло-блакитні очі разюче виділялися на тлі засмаглої шкіри.

– Лиш кілька зауважень, – сказав він. – Нема підстав припускати, що він колись був пацієнтом психіатричної клініки або ж його звинувачували в сексуальних домаганнях. Існує велика вірогідність, що нічого подібного на його рахунку не буде. Якщо він і має якісь порушення, то радше проникнення зі зламом до чужої оселі, а не сексуальні злочини. Можливо, він уже когось кусав під час незначних сутичок, як-от бійки в барі чи жорстоке поводження з дітьми. У цьому плані найбільшу допомогу нам нададуть працівники невідкладної допомоги та закладів опіки над дітьми. Варто перевірити кожен значущий укус, який вони зможуть пригадати, байдуже, кого саме вкусили та яким чином це сталося. У мене все.

Високий детектив із першого ряду підвів руку й одночасно з цим заговорив:

– Але поки що він кусав лише жінок, правильно?

– Нам відомо лише про жінок. Проте кусає він багато. Шість глибоких укусів на місіс Лідс, вісім – на місіс Джекобі. Істотно більше за середні показники.

– А які то – середні?

– У вбивствах на сексуальному підґрунті – три. Він полюбляє кусати.

– Жінок.

– Зазвичай укуси, що лишаються після сексуального насильства, мають у середині синець, засмок. Але не в цьому випадку. Доктор Прінсі зазначив це у своєму звіті про розтин, я сам бачив у моргу. Жодних засмоків. Для нього це може бути як способом боротьби, так і сексуальною поведінкою.

– Слабка зачіпка, – відказав детектив.

– Та перевірити варто, – сказав Ґрем. – Кожен укус вартий перевірки. Люди часто брешуть про те, як усе сталося. Батьки покусаної дитини кажуть, що то якась тварина винувата, і дозволяють зробити малому щеплення від сказу, покриваючи тим кусаку в родині, – ви всі таке бачили. Варто попитати по лікарнях – кого доправляли на щеплення від сказу. У мене все.

Стегнові м’язи Ґрема затріпотіли від утоми, коли він опустився на стілець.

– Попитати варто, і ми попитаємо, – сказав голова детективів Спрінґфілд. – Отже. Загін сейфів і складів18 опрацьовує район разом із відділом крадіжок. Розпитуємо про собаку. Оновлену інформацію та фотографію шукайте в теці. З’ясуйте, чи не бачив хто чужинця з тим песиком. Мораль і наркотики, як закінчите денний обхід, займіться «шкіряними» барами та «голубенькими». Маркус і Вітман – пильнуйте на похороні. Уже маєте всі світлини родичів і близьких друзів? Добре. Що там із фотографом? Гаразд. Після похорону передасте гостьову книгу Обліку й ідентифікації. Книга з Бірмінгема в них уже є. Решта завдань – у зведенні. До роботи.

– Ще дещо, – зауважив Льюїс, і детективи знову опустились на стільці. – Я чув, як офіцери в цьому штабі називають убивцю «Зубним ельфом»19. Мені байдуже, як ви його кличете між собою, розумію, що якесь прізвисько йому дати треба. Але щоб я не чув, як поліцейські йменують його Зубним ельфом на публіці. Звучить легковажно. Також не використовуйте це ім’я в будь-яких службових записках. Це все.

Кроуфорд і Ґрем пройшли за Спрінґфілдом до його кабінету. Голова детективів пригостив їх кавою, поки Кроуфорд зв’язувався з диспетчерською і занотовував повідомлення.

– Не мав нагоди поговорити з вами вчора, коли ви приїхали, – звернувся Спрінґфілд до Ґрема. – У нас тут, бляха, просто божевільня була. Вілл, так? Перейдемо на «ти»? Хлопці забезпечили тебе всім необхідним?

– Так, усе гаразд.

– У нас ні чорта нема, і ми це розуміємо, – сказав Спрінґфілд. – А, визначили манеру ходи з тих відбитків ніг, що знайшли на клумбах. Він обходив кущі й таке інше, тож, окрім розміру взуття і, можливо, зросту, відомо небагато. Лівий відбиток трохи глибший, імовірно, він щось ніс. Кропітка робота. Проте пару років тому нам вдалося піймати грабіжника за манерою ходи. Були ознаки хвороби Паркінсона. Це Прінсі зміркував. Цього разу нам не так таланить.

– У вас добра команда, – сказав Ґрем.

– Добра. Та, слава Богу, такі справи переважно до нас не належать. Хочу дещо з’ясувати: ви, хлопці, завжди разом працюєте – ти, Джек і доктор Блум? Чи збираєтеся тільки заради таких убивств?

– Тільки заради таких, – відповів Ґрем.

– Нічогенька зустріч. Комісар казав, що саме ти підсачив Лектера три роки тому.

– Ми всі там були, з поліцією штату Меріленд, – відказав Ґрем. – Його заарештували мерілендські співробітники.

Спрінґфілд був грубуватим і відвертим, проте не дурним. Він побачив, що Ґрему некомфортно, тож розвернувся на стільці й узяв нотатки.

– Ти питав про собаку. Ось відповідна інформація. Минулої ночі брату містера Лідса зателефонував ветеринар. Собака був у нього. Лідс і його старший хлопчик принесли пса до ветеринара за день до того, як їх убили. У тварини на животі була колота рана. Лікар прооперував, і з собакою все гаразд. Спершу ветеринар вирішив, що його підстрелили, та кулі не знайшов. Він уважає, що пса штрикнули чимось на кшталт ножа для льоду чи шила. Ми наразі опитуємо сусідів, чи не бачили вони, щоб хтось виробляв із собакою якісь штуки, і сьогодні ж перевіряємо в усіх місцевих ветеринарів, чи не приносили їм тварин зі схожими травмами.

– На собаці був нашийник із прізвищем Лідсів?

– Ні.

– У Джекобі в Бірмінгемі був собака? – спитав Ґрем.

– Саме з’ясовуємо, – відповів Спрінґфілд. – Стривай, я перевірю.

Він набрав внутрішній номер.

– Лейтенант Флетт відповідає за зв’язок із Бірмінгемом… так, Флетте. Що там із собакою Джекобі? Ага… угу. Хвилинку, – Спрінґфілд затулив рукою слухавку. – Собаки не було. У ванній кімнаті на першому поверсі виявили тацьку з котячим послідом. А самого кота не знайшли. Тварину глядять сусіди.

– Можете передати в Бірмінгем, аби вони подивилися на подвір’ї та за надвірними будівлями? – попросив Ґрем. – Якщо кота було поранено, то ймовірно, що діти його вчасно не відшукали, і тварину вже довелося ховати. Ви ж знаєте, як поводяться коти. Коли помирають, то заповзають у тихий закуток. А собаки приходять додому. І спитайте, будь ласка, чи був нашийник.

– Скажи їм, що як потрібен метановий зонд, ми пришлемо, – додав Кроуфорд. – Щоб багато не копали.

Спрінґфілд переказав прохання. Телефон задзвонив, щойно він повісив слухавку. Викликали Джека Кроуфорда. На дроті був Джиммі Прайс із похоронного бюро Ломбарда. Кроуфорд переключився на інший апарат.

– Джеку, маю частковий відбиток, певно, від великого пальця, і фрагмент долоні.

– Джиммі, ти світло очей моїх.

– Знаю. На частковому – шатровий дуговий візерунок, проте розмазаний. Подивимося, що вийде з ним зробити, коли я повернуся. Зняв із лівого ока старшого хлопця. Ніколи такого не робив. Та ніколи б і не побачив, якби він не виділявся на тлі тотальної гіфеми в результаті вогнепального поранення.

– За ним можна буде ідентифікувати?

– Шансів мало, Джеку. Якщо він є в реєстрі єдиного відбитка – можливо, але ж то як в ірландському тоталізаторі20, сам розумієш. Долоню зняв із великого пальця на лівій нозі місіс Лідс. Вона тільки для порівняння годиться. Пощастить, якщо вдасться знайти шість ознак. За свідків були помічник керівного спецагента, а також Ломбард. Останній, до речі, нотаріус. Зробили фотографії in situ21. Цього вистачить?

– Як щодо відбитків для виключення всіх працівників похоронного бюро?

– Я вже почорнилив Ломбарда та його розбишак, повна дактилоскопічна карта з кожного працівника, що б він там не казав – торкався тіла місіс Лідс чи ні. Вони й досі відшкрябують долоні й буркотять. Джеку, пусти мене додому. Я хочу попрацювати над відбитками у власній темній кімнаті. Хтозна, що в них тут у воді живе – черепахи чи інша зараза? Я за годину вже сяду на літак до Вашингтона й перешлю тобі відбитки факсом завтра в першій половині дня.

Кроуфорд на мить задумався.

– Окей, Джиммі, але не барися. Відправиш копії в поліцейські відділки Атланти й Бірмінгема та в місцеві штаби Бюро.

– Домовились. А тепер варто з’ясувати з тобою ще одне питання.

Кроуфорд закотив очі до стелі:

– Будеш дзизкати мені на вухо про відрядне, еге ж?

– Саме так.

– Сьогодні, Джиммі, друже мій, мені для тебе нічого не шкода.

Ґрем дивився у вікно, поки Кроуфорд переповідав їм про відбитки.

– Це надзвичайно, – ось і все, що зміг сказати Спрінґфілд.

На обличчі Ґрема не було жодних емоцій. Спрінґфілд подумав, що такі ж закриті обличчя мають в’язні на довічному терміні.

Він проводив Ґрема поглядом аж до дверей.

Кроуфорд і Ґрем саме виходили з кабінету Спрінґфілда, коли у фойє закінчилась прес-конференція за участі комісара у справах громадської безпеки. Репортери друкованих видань прямували до телефонів. Телевізійні репортери займалися «перебивками»: стояли самотою перед своїми камерами й промовляли найкращі питання, що вони чули на конференції, простягали в нікуди мікрофони, аби потім вклеїти відповіді з цілого виступу комісара.

Кроуфорд і Ґрем уже спускалися центральними сходами, коли перед ними вискочив маленький чоловічок, крутнувся й зробив знімок. З-за фотоапарата визирнуло його лице.

– Вілле Ґрем! – сказав він. – Пам’ятаєш мене, я Фредді Лаундз? Висвітлював справу Лектера для «Базікала». І пейпербек теж мій.

– Пам’ятаю, – мовив Ґрем.

Вони з Кроуфордом, не зупиняючись, продовжили спускатися сходами, а Лаундс ішов трохи попереду й збоку від них.

– Коли тебе залучили, Вілле? Що вже маєте?

– З тобою, Лаундзе, я не розмовлятиму.

– Як тобі цей хлопець порівняно з Лектером? Він їх уби…

– Лаундзе, – Ґрем підвищив голос, і Кроуфорд хутко став перед ним. – Лаундзе, ти брехливе гівно, а «Народним базікалом» можна хіба що дупу підтирати. Тримайся від мене подалі.

Кроуфорд схопив Ґрема за руку:

– Забирайся, Лаундзе. Іди собі. Вілле, ходімо поснідаємо. Нумо, Вілле.

Швидкою ходою вони зайшли за ріг.

– Вибач, Джеку. Терпіти не можу цього покидька. Коли я лежав у лікарні, він туди прокрався і…

– Знаю, – сказав Кроуфорд. – Я тоді дав йому прочухана, та марно.

Кроуфорд пам’ятав фотографію, яку «Народне базікало» опублікувало під кінець справи Лектера. Поки Ґрем спав, Лаундз зайшов до нього в лікарняну палату. Відкинув простирадло й сфотографував тимчасову колостомію Ґрема. Газета надрукувала ретушовану світлину з чорним квадратом, що затуляв Ґремів пах. Заголовок був такий: «Коли коп нутром чує».

У кав’ярні було світло й чисто. Руки в Ґрема тремтіли, і він проливав каву на блюдце.

Він бачив, що сигаретний дим Кроуфорда заважає парочці, яка сиділа в сусідній кабінці. Закохані їли в пепсиновій тиші, обурення висіло в повітрі разом із димом.

За столиком біля дверей сварилися дві жінки, вочевидь мати й дочка. Вони тихо перемовлялися, злість спотворювала їхні обличчя. Ґрем відчував цю злість на власному обличчі й шиї.

Кроуфорд скаржився, що завтра зранку йому треба свідчити на суді у Вашингтоні. Він боявся, що той суд може затримати його на кілька днів. Запалюючи наступну сигарету, він крізь вогонь позирнув на руки й колір обличчя Ґрема.

– Атланта і Бірмінгем пропустять цей відбиток великого пальця по своїх злочинах сексуального характеру, – сказав Кроуфорд. – Ми можемо те саме зробити. А Прайсу і раніше вдавалося знаходити справу за єдиним відбитком. Він запрограмує «ШУКАЧА» – ми в цій сфері далеко просунулися відтоді, як ти пішов.

«ШУКАЧ», автоматизована програма обробки й розпізнавання відбитків пальців, мала шанс відшукати той великий палець у дактилоскопічній картці з якоїсь непов’язаної справи.

– Коли ми його впіймаємо, то за ґрати посадимо саме завдяки цьому відбитку й зубам, – продовжував Кроуфорд. – Що ми зараз маємо робити, так це розібратися, яким він може бути. Метаємо ласо`, та чимширше. Ну, розрадь мене. Скажімо, ми заарештували ймовірного підозрюваного. Ти заходиш у кімнату й бачиш його. Яка риса його зовнішності чи характеру тебе не здивує?

– Не знаю, Джеку. Чорт, він для мене безликий. Можна багато часу витратити на пошук людей, яких ми вигадали. Ти вже говорив із Блумом?

– Учора ввечері телефоном. Блум сумнівається, що той схильний до суїциду, і Геймліх також. Блум тут пробув усього кілька годин, іще першого дня, та в них із Геймліхом є всі матеріали справи. На цьому тижні Блум займається кандидатами на ступінь доктора філософії. Просив передати тобі привіт. У тебе є його номер у Чикаго?

– Так, є.

Ґрему подобався доктор Алан Блум, маленький кругленький чоловічок із сумними очима, добрий психіатр-криміналіст, можливо, найкращий. Ґрем цінував те, що Блум ніколи не виказує до нього професійного інтересу. З психіатрами таке нечасто буває.

– Блум казав, що не здивується, як ми отримаємо від Зубного ельфа звістку. Він може написати нам листа, – сказав Кроуфорд.

– На стіні в чиїсь спальні.

– Блум гадає, що в нього може бути каліцтво або ж він вважає себе потворним. Проте порадив не надавати цьому великого значення. «Я не хочу лаштувати тобі опудало на лови, – ось що він сказав. – То тільки відволікатиме й розпорошуватиме зусилля». Сказав, що його так у магістратурі навчили говорити.

– Він правий, – відповів Ґрем.

– Ти можеш щось про нього розповісти, інакше б не знайшов того відбитка, – сказав Кроуфорд.

– Та він же лежав на видноті, Джеку. Не приписуй мені цього. Слухай, ти не дуже на мене надійся, гаразд?

– Ой, та впіймаємо ми його. Ти ж знаєш, що впіймаємо, так?

– Знаю. Тим або іншим чином.

– Тим – це яким?

– Знайдемо речові докази, що були пропустили.

– А іншим?

– Він убиватиме й убиватиме, доки не зчинить забагато галасу або ж доки господар не встигне дотягтися до рушниці.

– Які ще варіанти?

– Ти що, вважаєш, я зможу розпізнати його у велелюдній залі? Е ні, то тобі Еціо Пінца22 наспівав, і не думай. Зубний ельф робитиме свою чорну справу, доки ми не наберемося розуму або ж доки нам не пощастить. Він не зупиниться.

– Чому?

– Бо він уже розсмакував це заняття.

– Ось бачиш, дещо про нього ти таки знаєш, – сказав Кроуфорд.

Ґрем мовчав, поки вони не вийшли на тротуар.

– Почекай до наступної повні, – відповів він Кроуфорду, – а тоді й розкажеш мені, скільки я про нього знаю.

Ґрем повернувся до готелю й проспав дві з половиною години. Прокинувся вже після обіду, прийняв душ і замовив горня кави з сендвічем. Настав час докладно вивчити справу Джекобі з Бірмінгема. Ґрем відтер готельним милом свої окуляри для читання й влаштувався з текою біля вікна. Перші кілька хвилин він підводив голову на кожен звук, крок у коридорі чи далекий гул ліфтових дверцят. Згодом не звертав уваги ні на що, крім теки.

Офіціант із тацею постукав і почекав, тоді знов постукав і почекав. Зрештою він лишив ланч на підлозі біля дверей і сам підписав чек.