Червоний Дракон

9

За сімсот миль36 на південний захід, у кафетерії при Gateway Film Laboratory в Сент-Луїсі, Френсіс Доларгайд чекав, поки йому приготують гамбургер. Закуски, розкладені на столі з підігрівом, уже були під плівкою. Доларгайд стояв біля касового апарата й сьорбав каву з паперового стакана.

У кафетерій зайшла молода рудоволоса жінка в лабораторному халаті й стала роздивлятися солодощі в автоматі. Вона кілька разів поглянула на спину Френсіса Доларгайда й міцно стулила губи. Зрештою підійшла до чоловіка й мовила:

– Містере Ді?

Доларгайд озирнувся. Навіть поза межами темної кімнати він завжди носив свої червоні окуляри. Жінка втопила погляд у планку на носі між скельцями.

– Ви не присядете зі мною на хвилинку? Я хочу вам дещо сказати.

– І що ти хочеш мені повідати, Ейлін?

– Що мені дуже шкода. Боб тоді був п’яненький і, розумієте, штукарив собі. Він не замишляв нічого лихого. Прошу, присядьте зі мною. Тільки на хвилинку. Будь ласка?

– Угу.

Доларгайд ніколи не казав «звісно», бо мав проблеми зі свистячими.

Вони сіли. Жінка крутила в руках серветку.

– Ми гарно проводили час на тій вечірці і зраділи, коли ви завітали, – сказала вона. – Справді зраділи, але й здивувалися. Ви ж знаєте Боба, він постійно когось пародіює, йому б із таким талантом на радіо виступати. Він зімітував пару акцентів, пускав дотепи й таке інше – у нього достеменно виходить негритянський говір. І коли він став імітувати той інший голос, то аж ніяк не мав на меті вас образити. Він забагато випив, аби розуміти, хто стоїть поруч.

– Так, усі гиготіли, а тоді… припинили гиготіти.

Доларгайд ніколи не казав «зупинились» через ті свистячі.

– Саме тоді Боб зрозумів, що накоїв.

– Однак продовжив штуку.

– Знаю, – сказала жінка, спромігшись відірвати очі від серветки й без загайки перевести погляд на окуляри. – Я йому за це вже вичитала молитву. Він сказав, що нічого такого не мав на увазі, просто побачив, що вже захопився, і вирішив правити жарт далі. Ви ж самі бачили, як він зашарівся.

– Він запропонував мені… утнути дуетом.

– Він вас обійняв, спробував обхопити руками. Хотів повернути ситуацію на смішки, містере Ді.

– І ми повернули, Ейлін.

– Бобові страх як незручно.

– Ну, я не хочу, аби він так почувався. Аж ніяк не хочу. Так йому і передайте. І тут, на роботі, нічого не переміниться. Та якби в мене був такий талант, як у Боба, то я б… невпинно жарти точив, – «повсякчас» Доларгайд теж рідко промовляв. – Ми небавом влаштуємо вечірку, і тоді він… доміркує, як воно мені.

– Добре, містере Ді. Знаєте, поза всім оцим штукарством він насправді дуже-дуже чуйний.

– Ще б пак. Та й, можу уявити, ніжний.

Голос Доларгайда звучав приглушено, бо він затуляв рот рукою. Коли сідав до розмови, то завжди прикладав до верхньої губи кісточку вказівного пальця.

– Прошу?

– Ви добре на нього впливаєте, Ейлін.

– Я теж так думаю, справді. Він уже не п’є, хіба що по вихідних. Тільки починає розслаблятися, як телефонує його дружина. Він міни виробляє, поки я з нею говорю, але ж я бачу, як він потім засмучується, – вона пальцями торкнулася зап’ястя Доларгайда і попри окуляри помітила, що цей доторк відбився в його погляді. – Не беріть до серця, містере Ді. Рада, що ми поговорили.

– Я також, Ейлін.

Доларгайд дивився, як вона йде геть. На тильному боці її коліна стояв засмок. Йому подумалося, і недарма, що Ейлін його не дуже полюбляє. Власне кажучи, його ніхто не полюбляв.

У величезній темній кімнаті було прохолодно, пахло хімікатами. Френсіс Доларгайд перевірив проявник у бачку А. Щогодини крізь цей бачок проходили сотні футів кіноплівки домашнього відео, яке надсилали з усієї країни. Температура й свіжість хімікатів мали критичне значення. Доларгайд відповідав за це, а також за всі процеси, що відбувалися з кіноплівкою до закладання в сушарку. Багато разів на день він діставав із бачка зразки плівки й переглядав їх кадр за кадром. У темній кімнаті було тихо. Доларгайд не похваляв балачок поміж помічниками й спілкувався з ними переважно жестами.

Коли вечірня зміна закінчилася, він лишився в темній кімнаті на самоті, аби проявити, просушити й склеїти власний фільм. Додому Доларгайд приїхав близько десятої вечора. Він жив сам-один у великому будинку, котрий йому залишили бабуся з дідусем. Він стояв у кінці гравійної дороги, що стелилася яблуневим садом на північ від Сент-Чарльза, штат Міссурі, на протилежному від Сент-Луїса березі річки Міссурі. Власник саду жив деінде і яблунь не доглядав. Поміж зеленими деревцями стояли мертві, покручені стовбури. Тепер, наприкінці липня, над садом завис дух гнилих яблук. Удень там літало багато бджіл. Найближчі сусіди жили за півмилі37.

Щойно приїхавши додому, Доларгайд обов’язково робив у будинку інспекційний обхід. Кілька років тому була невдала спроба пограбування. Він вмикав у кожній кімнаті світло й роззирався. Випадковий відвідувач ніколи б не здогадався, що він живе сам. У шафах і досі висів одяг старих, на комоді так само лежали бабусині гребінці та щітки, в яких заплуталися пасма волосся. Щелепа лежала в склянці на нічному столику. Вода вже давно звідти випарувалась. Бабуся відправилася на той світ десять років тому.

(Тоді директор похоронного бюро запитав його: «Містере Доларгайд, ви не бажаєте принести мені бабусину вставну щелепу?» А він відповів: «Просто забийте кришку».)

Пересвідчившись, що в будинку більше нікого немає, Доларгайд піднявся на другий поверх і довго стояв під душем, мив голову.

Він одягнув кімоно із синтетичної тканини, що на доторк нагадувала шовк, і вклався на вузьке ліжко в кімнаті, яку займав із дитинства. У комплекті з бабусиним феном ішли спеціальна пластикова шапочка й шланг. Він надягнув шапочку і, поки волосся сушилося, гортав новий журнал про високу моду. Ненависть і брутальність аж сочилися з деяких знімків.

Він відчув збудження. Розвернув металевий абажур читальної лампи так, аби освітити репродукцію, що висіла на стіні в ногах ліжка. «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце».

Картина вразила його з першого ж погляду. Він ніколи не бачив нічого настільки подібного до його уявного образу. Почувався так, наче Блейк зазирнув йому в голову крізь вухо й побачив Червоного дракона. Протягом кількох тижнів Доларгайду здавалося, що думки променіють у нього з вух, що їх можна розрізнити в темній кімнаті і що плівка ненароком засвітиться. Тож він заткнув вуха ватяними тампонами. Потім злякався, що бавовна надто скоропалка, і спробував сталеву вату. Від цього вуха почали кров’яніти. Зрештою він вирізав клаптики з азбестової тканини від прасувальної дошки й скатав їх у маленькі тампони, які саме умістилися у вуха.

Уже довгий час у нього не було нікого, окрім Червоного дракона. І зараз не було нічого іншого. Доларгайд відчув зачинання ерекції.

Йому не хотілося поспішати, але наразі терпець уривався.

Доларгайд спустився у вітальню й позапинав на вікнах важкі штори. Встановив екран і проектор. Дідусь колись поставив у вітальні релакс-крісло La-Z-Boy, хоч бабуся опиралася як могла. (На підголів’я вона поклала мереживну серветку.) Зараз Доларгайд радів цьому кріслу. Дуже зручне. Він обернув підлокітник рушником.

Вимкнув світильники. Лежачи так у темній кімнаті, подумки він міг перенестися будь-куди. На стелі було закріплено добру світлову машину, що оберталася й пускала багатобарвні цятки, які повзли стінами, підлогою, його шкірою. Він міг би спочивати в кріслі на космічному кораблі, у скляній бульбашці, що лине між зірками. Коли він заплющував очі, то відчував, як по ньому пересуваються світлові цятки, а коли розплющував, то вони ставали вогнями міст над або під ним. Верху й низу більше не існувало. Світлова машина розігрілася, оберти прискорились, цятки над ним завирували, заструменіли косими променями по меблях, впали на стіни метеоритним дощем. Він міг би бути кометою, що проноситься крізь Крабоподібну туманність.

Одне місце він притінив від світла. Поставив біля машини шматок картону, і той відкидав тінь на кіноекран.

Коли-небудь, у майбутньому, він спершу покурить, для підсилення ефекту, але зараз, цього разу, трава була не потрібна.

Потягнувшись убік, він клацнув перемикачем й увімкнув проектор. На екрані вигулькнув білий прямокутник, що посірів і вкрився смугами, коли повз лінзи промайнув зарядний кінець плівки – а тоді сірий тер’єр Скотті нашорошив вуха й побіг до дверей на кухні, дрижачи й метеляючи своїм куцим хвостиком. Наступна сцена: Скотті біжить уздовж узбіччя, намагаючись по ходу вкусити себе за бік.

Ось місіс Лідс зайшла на кухню з покупками. Вона засміялася й торкнулася волосся. За нею ввійшли діти.

Наступна сцена: погано освітлений кадр кімнати Доларгайда нагорі. Він стоїть голий перед репродукцією «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце». На ньому «бойові окуляри», пластикові окуляри на стрічці, яка щільно обіймає голову, – такі полюбляють хокеїсти. У Доларгайда ерекція, він допомагає собі рукою.

Різкість погіршується, коли він стилізованими рухами наближається до камери, рукою тягнеться поліпшити фокус, поки обличчя заповнює весь кадр. Зображення тремтить – і раптом чіткішає: рот крупним планом, спотворена верхня губа закочується назад, крізь зуби стирчить язик, у кадрі – єдине вирячене око. Рот заповнює екран, над нерівними зубами шкіряться викривлені губи, а потім – темрява, коли рот поглинає об’єктив.

Складнощі під час зйомок наступної частини були очевидні.

У грубому світлі кінокамери замайоріла неясна пляма, що перетворилася на ліжко й Чарльза Лідса. Він бився в судомах, місіс Лідс сідає в ліжку, затуляє очі, повертається до Лідса й кладе на нього руки, тоді відкочується на край ліжка, ноги плутаються в ковдрі, жінка намагається підвестися. Камера смикнулась до стелі, екраном, мов нотний стан, пронеслася ліпнина, а тоді картинка стабілізувалася: місіс Лідс знов лежить на матраці, на нічній сорочці розповзається темна пляма, а Лідс підводиться, обхопивши руками шию та вибалушивши очі. Екран згасає секунд на п’ять, потім лунає цокання – склейка на кінострічці.

Тепер камера нерухомо стоїть на тринозі. Усі вже мертві. Викладені. Двоє дітей сидять під стіною обличчям до ліжка, один – навпроти в кутку, дивиться в камеру. На ліжку – містер і місіс Лідс, прикриті ковдрами. Містер Лідс тулиться спиною до спинки ліжка, мотузки на грудях сховані під простирадлом, голова хилиться набік.

У кадрі з’являється Доларгайд, висувається зліва стилізованими рухами балійського танцюриста. Вимазаний в крові та голий, окрім окулярів і рукавичок, він гримасує та вистрибує поміж мертвих. Підходить до дальнього краю ліжка, до краю місіс Лідс, підбирає куточок ковдри й зриває її з ліжка, увесь час тримаючи поставу, мов зриває вуаль Вероніки38.

Тепер, дивлячись цей фільм у вітальні, яка колись належала його бабусі з дідусем, Доларгайд вкрився лискучою плівкою поту. Товстий язик безперестану висувався з рота, шрам на верхній губі став мокрим і блискучим, Доларгайд стогнав, стимулюючи ерекцію.

І навіть на піку задоволення йому було шкода дивитися, як у наступній сцені фільму він втратив усю грацію та витонченість рухів, довбався по-свинячому, недбало розвернувшись задом до камери. Жодних драматичних пауз, жодного відчуття ритму чи клімаксу, просто брутальний шал.

І все одно, то було чудово. Дивитися цей фільм було чудово. Але не так добре, як під час самої вистави.

Дві головні вади, які знайшов Доларгайд, полягали в тому, що на плівці не відбився момент смерті Лідсів і його власний виступ під кінець зіпсувався. Немов він відкинув усі свої цінності. Червоний Дракон так поводитись не міг.

Пусте. Попереду в нього ще багато фільмів, і з досвідом він навчиться витримувати певну естетичну дистанцію, навіть у найбільш інтимні моменти.

Треба нап’ясти жили. То праця його життя, велична справа. Вона лишиться на віки.

Тільки треба не баритися. Треба добирати акторів до вистави. Він уже скопіював кілька домашніх відео з сімейними пікніками на Четверте липня. Наприкінці літа в кінолабораторії завжди більшало замовлень, бо надходили стрічки з відпусток. На День подяки відбувався ще один сплеск.

Родини щодня надсилали заявки на участь у його фільмі.