Червоний Дракон

7

Доктор Фредерік Чилтон, директор Балтиморської державної лікарні для психічно хворих злочинців, обійшов свій стіл, аби потиснути руку Ґрему.

– Учора мені телефонував доктор Блум, містере Ґрем… чи краще називати вас доктором Ґремом?

– Я не доктор.

– Приємно було вчора поспілкуватися з доктором Блумом, ми вже цілу вічність знайомі. Беріть той стілець.

– Дякую, що допомагаєте нам, докторе Чилтон.

– По правді, я інколи почуваюся Лектеровим секретарем, а не наглядачем, – сказав Чилтон. – Сам обсяг його кореспонденції завдає багато клопоту. Мабуть, серед деяких дослідників вважається модним із ним листуватися – я сам бачив ті листи на факультетах психології, у рамочках, – і певний час здавалося, що геть усі аспіранти в нашій галузі хочуть провести з ним бесіду. Радий співпрацювати з вами, звісна річ, і з доктором Блумом.

– Я маю поговорити з доктором Лектером без зайвих свідків, якщо таке можливо, – сказав Ґрем. – Можливо, після сьогоднішньої зустрічі в мене виникне потреба знову з ним побачитися чи звʼязатися телефоном.

Чилтон кивнув:

– Почну з того, що доктор Лектер лишатиметься в камері. Це без винятків єдине місце, де його можна тримати без перев’язів. Одна стіна камери становить подвійний бар’єр, що виходить у коридор. Я накажу поставити там стілець, а також екран, якщо забажаєте. Мушу попередити, аби ви не передавали йому жодних предметів, окрім паперу без скоб і скріпок. Ніяких швидкозшивачів, олівців чи ручок. У нього є власні ручки з м’яким стрижнем.

– Імовірно, мені доведеться показати йому певні матеріали, аби заохотити до розмови, – сказав Ґрем.

– Показуйте що хочете, тільки якщо це буде м’який папір. Документи передасте через висувну тацю для їжі. Нічого не простягайте йому та не приймайте від нього крізь барʼєр. Документи він може повернути через ту саму тацю. Я наполягаю. Доктор Блум і містер Кроуфорд запевнили мене, що під час процедури ви дотримуватиметесь правил.

– Дотримуватимусь, – відповів Ґрем, починаючи підводитись.

– Знаю, що вам уже кортить перейти до справи, містере Ґрем, проте спочатку мушу дещо розповісти. Це вас зацікавить. Здається, попереджати вас щодо Лектера нема потреби – вас, поміж усіх. Але він дуже легко закрадається в душу. Відтоді, як його сюди доправили, він кілька років зразково поводився й створював враження, наче співпрацює під час терапії. У результаті, а то було за колишнього керівництва, охорона почала трохи розслаблятися в його присутності. Увечері 8 липня 1976 року він поскаржився на біль у грудях. У медпункті з нього зняли перев’язи, аби легше було робити електрокардіограму. Один санітар вийшов із кабінету покурити, другий на секунду відвернувся. Медсестра була спритною та сильною. Примудрилася зберегти собі одне око. Може, вам буде цікаво поглянути.

Чилтон дістав із шухляди стрічку ЕКГ й розправив її на столі. Указівним пальцем він простежив за шпичастою лінією.

– Ось тут він спокійно собі лежить на кушетці. Пульс сімдесят два. Тут він схопив медсестру за голову й тягне вниз на себе. Тут його вже вгамував санітар. Він, до речі, не пручався, хоч санітар і вибив йому плече. Не помічаєте нічого дивного? Пульс жодного разу не перевалив за вісімдесят п’ять. Навіть коли він виривав їй язика.

Чилтон нічого не зміг зчитати з обличчя Ґрема. Він похилився на спинку стільця й зчепив пальці під підборіддям. Руки в нього були сухі й лискучі.

– Знаєте, коли Лектера вперше піймали, ми вирішили, що він дасть нам виняткову можливість дослідити чистісінького соціопата, – сказав Чилтон. – Нечасто вдається схопити одного такого живцем. Лектер такий розсудливий, такий сприйнятливий, мав психіатричну практику… і він серійний убивця. Здавалося, він відкритий до співпраці, і ми подумали, що він стане вікном до цього виду відхилення. Гадали, будемо, як Бомонт, що вивчає систему травлення на шлункові Сент-Мартіна29. А сталося так, що зараз ми розуміємо його не краще, ніж того дня, коли Лектер сюди потрапив. Ви мали з Лектером тривалі розмови?

– Ні. Бачився з ним уже… переважно бачив його на суді. Доктор Блум показував його статті в журналах, – відповів Ґрем.

– А от він дуже непогано знає вас. Багато про вас міркує.

– Ви проводили з ним сеанси?

– Так. Дванадцять. Він непроникний. Надто витончений для всіх цих тестів, результати нічого не дають. Едвардз, Фабре, навіть сам доктор Блум пробували його розколоти. У мене є їхні записи. Для них він також лишився загадкою. Звісно, неможливо визначити, що він приховує і чи розуміє більше, ніж удає. О, і вже протягом ув’язнення він написав кілька чудових статей до «Американського журналу психіатрії» та «Загальних архівів». Але всі вони стосуються проблем, яких у нього немає. Я думаю, він боїться, що, як ми його «розгадаємо», він уже нікого не цікавитиме й до кінця життя стирчатиме в якомусь закапелку лікарні.

Чилтон зробив паузу. Він натренував собі периферійний зір, аби стежити за пацієнтами на сеансах. Він вважав, що таким чином зможе непомітно пильнувати Ґрема.

– Ми тут одностайно дійшли думки, що єдина людина, яка на практиці продемонструвала розуміння Ганнібала Лектера, – це ви, містере Ґрем. Не могли б ви щось про нього розповісти?

– Ні.

– Деяких моїх колег цікавить от що: коли ви побачили вбивства доктора Лектера, їх «стиль», так би мовити, то, може, вам вдалося відтворити його фантазії? І чи допомогло це його ідентифікувати?

Ґрем не відповів.

– Сумно визнавати, проте нам конче бракує матеріалу з подібних питань. У «Журналі патопсихології» вийшла невеличка стаття. Ви не проти поговорити з моїми колегами… ні-ні, не в цей приїзд, доктор Блум дуже суворо наказував. Ми маємо дати вам спокій. Може, наступного разу.

Доктор Чилтон часто стикався з ворожим ставленням. Відчував його й зараз.

Ґрем підвівся:

– Дякую, докторе. Мені треба побачитися з Лектером, негайно.

Сталеві двері, що вели до блоку підвищеної безпеки, зачинилися за Ґремом. Він почув, як засув ковзнув на місце.

Ґрем знав, що вранці Лектер зазвичай спить. Він подивився вглиб коридору. Під таким кутом Лектерову камеру не було видно, але Вілл побачив, що світло там приглушене.

Ґрему хотілося, аби доктор Лектер спав. Хотілося б мати час узяти себе в руки. Якщо він відчує в своїй голові божевілля Лектера, то треба швидко його усувати, мов ту скалку.

Щоб приховати звуки власних кроків, він пішов слідом за санітаром, який штовхав візок із білизною. Доктора Лектера дуже важко захопити зненацька.

Не дійшовши кінця коридору, Ґрем зупинився. Уся передня стіна камери була загороджена сталевими ґратами. За ґратами, так що рукою не дотягнутися, було почеплено міцну нейлонову сітку, від стелі й до підлоги та від стіни до стіни. Крізь перепони Ґрем побачив стіл і стілець, пригвинчені до підлоги. Стіл був завалений книжками в м’яких обкладинках і листами. Ґрем підійшов до ґрат, поклав на них руки, потім прибрав.

Доктор Ганнібал Лектер спав на своєму лежаку, головою похилився на подушку, що лежала проти стіни. На грудях покоївся відкритий «Великий кулінарний словник» Александра Дюма.

Ґрем дивився крізь ґрати секунд п’ять, коли Лектер розплющив очі й мовив:

– Той самий мерзотний одеколон, який ви мали на суді.

– Постійно дарують на Різдво.

У доктора Лектера бордові очі30, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Ґрем відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Він поклав на потилицю долоню.

– Різдво, атож, – сказав Лектер. – Ви отримали від мене листівку?

– Отримав. Дякую.

Різдвяну листівку доктора Лектера Ґрему переправили з криміналістичної лабораторії ФБР у Вашингтоні. Він відніс її на заднє подвір’я, спалив і помив руки перед тим, як торкатися Моллі.

Лектер підвівся й підійшов до столу. Маленький, граційний чоловік. Дуже охайний.

– Чому б вам не присісти, Вілле? Здається, там у коморі далі коридором мають бути складані стільці. Принаймні якщо судити за звуком, їх дістають саме звідти.

– Санітар має принести.

Поки Ґрема не посадовили в коридорі, Лектер стояв.

– А як поживає офіцер Стюарт? – спитав він.

– У Стюарта все нормально.

Офіцер Стюарт звільнився з правоохоронних органів після того, як побачив підвал доктора Лектера. Тепер він порядкував мотелем. Ґрем не став цього казати. Вирішив, що Стюарт не сильно зрадіє листам від Лектера.

– Шкода, що його емоційні проблеми взяли гору. На мою думку, він був дуже перспективним молодим офіцером. А у вас ніколи не буває проблем, Вілле?

– Ні.

– Звісно, що ні.

Ґрем відчував, що погляд Лектера проникає аж до задньої стінки черепа. Його увага проходжалася в голові, мов муха.

– Радий, що ви прийшли. Скільки вже часу минуло, три роки? Усі мої відвідувачі – галузеві спеціалісти. Банальні психіатри-клініцисти й другорядні, проте амбітні доктори психології з якихось селянських коледжів. Лижуть свої олівці, намагаючись захистити наукові ступені статейками в журналах.

– Доктор Блум показував мені вашу статтю про хірургічну залежність у «Журналі клінічної психіатрії».

– І?

– Дуже пізнавально, навіть для обивателя.

– Обивателя… обивателя-обивателя. Цікавий термін, – сказав Лектер. – Стільки вчених мужів ламають собі голови. Стільки експертів на державних грантах. А ви кажете, що ви – обиватель. Але ж саме ви мене піймали, так, Вілле? Знаєте, як вам це вдалося?

– Певен, ви читали стенограму. Там усе є.

– Ні, нема. Знаєте, як вам це вдалося, Вілле?

– Усе в стенограмі. Яке мені до цього діло?

– До цього є діло мені, Вілле.

– Мені потрібна ваша допомога, докторе Лектер.

– Авжеж, я так і думав.

– Це щодо Атланти й Бірмінгема.

– Так.

– Певен, ви про це читали.

– Читав у газетах. Підшивати не маю можливості. Ножиці мені не видають, звісна річ. Інколи, знаєте, погрожують, що відберуть книжки. Не хочу, аби вони подумали, наче я поринаю в чорні думи.

Він засміявся. У доктора Лектера дрібні білі зуби.

– Хочете знати, як він їх обирає, так?

– Гадав, у вас будуть думки з цього приводу. Прошу вас переповісти їх мені.

– І чого б я це робив?

Ґрем передбачив таке питання. Причина зупинити серійного вбивцю не одразу спаде на думку доктору Лектеру.

– У вас дечого немає, – відповів Ґрем. – Матеріалів для досліджень, навіть діафільмів. Я можу поговорити з директором.

– Чилтоном. Ви, певно, зустрілися з ним, коли прибули до лікарні. Гидотний, чи не так? Зізнайтеся, він риється у вас в голові, мов першокурсник, що намагається стягти з дівчини трусики, правда? Спостерігав за вами краєм ока. Це ви помітили, чи не так? Не повірите, але він намагався підсунути мені Тематичний апперцептивний тест31. Сидів, мов той Чеширський кіт, усе чекав, доки дійде справа до «MF 13». Ха! Перепрошую, я весь час забуваю, що ви не належите до кола утаємничених. Це картинка, де жінка лежить у ліжку, а на передньому плані – чоловік. Передбачалося, що я маю уникати сексуальної інтерпретації. Я розсміявся. А він набундючився й розповів усім, що я відкараскався від тюрми за рахунок синдрому Ґанзера32, – та не зважайте, суцільна нудота.

– У вас з’явиться доступ до діафільмів із бібліотеки Асоціації адвокатів.

– Не думаю, що ви мені дістанете те, що я хочу.

– Спробуйте.

– У мене й так є що читати.

– Ви зможете поглянути на матеріали цієї справи. Ось вам ще одна причина.

– Та що ви кажете.

– Гадав, вам буде цікаво дізнатися, чи ви розумніші за людину, яку я шукаю.

– То за цією логікою ви гадаєте, що розумніші за мене, оскільки піймали мене.

– Ні. Я знаю, що не розумніший за вас.

– То як ви мене піймали, Вілле?

– У вас були слабкі місця.

– Які слабкі місця?

– Пристрасть. І ви божевільний.

– Ви дуже засмаглий, Вілле.

Ґрем не відповів.

– Руки огрубілі. Більше не схожі на руки копа. Цей лосьйон після гоління могла вибрати хіба що дитина. Там на пляшці такий кораблик, правда?

Доктор Лектер майже не тримає голову прямо. Він схиляє її набік, коли ставить питання, наче загвинчує вам в обличчя свердло цікавості. Тиша, потім Лектер продовжує:

– Не думайте, що мене вийде переконати, потураючи моїм інтелектуальним амбіціям.

– Я й не думаю, що зможу вас переконати. Ви або візьметеся за справу, або ні. У будь-якому разі, над нею вже працює доктор Блум, а він найбільш…

– Матеріали у вас із собою?

– Так.

– І фотографії?

– Так.

– Залишите їх мені, може, я перегляну.

– Ні.

– Вам часто сняться сни, Вілле?

– До побачення, докторе Лектер.

– Ви ще не пригрозили забрати в мене книжки.

Ґрем пішов геть.

– Гаразд, лишайте матеріали. Я поділюся своєю думкою.

Ґрему ледве вдалося втиснути неповну теку у висувну тацю. Лектер потягнув її до себе.

– Там згори підсумок. Можете просто зараз прочитати, – сказав Ґрем.

– Ви не проти, якщо я читатиму на самоті? Дайте мені годину.

Ґрем чекав на пошарпаній пластиковій канапі в непривітній кімнаті для персоналу. Раз у раз по каву заходили санітари. Він із ними не розмовляв. Він дивився на дрібні предмети в кімнаті й радів, що чітко тримає фокус. Двічі довелося йти в туалет. Тіло оніміло.

Наглядач знову запустив його в блок підвищеної безпеки.

Лектер сидів за своїм столом, погляд туманився думками. Ґрем знав, що майже всю годину доктор роздивлявся фотографії.

– Це дуже сором’язливий хлопчик, Вілле. Хотів би я з ним познайомитися… Ви не розглядали такої можливості, що він має фізичні вади? Або вважає, що має фізичні вади?

– Дзеркала.

– Так. Ви помітили, що він порозбивав усі дзеркала в обох будинках, і не просто для того, щоб отримати потрібні осколки. Ті осколки він вставляв не для того, щоб заподіяти шкоду. А для того, щоби бачити себе. У їхніх очах… місіс Джекобі та… як звали другу?

– Місіс Лідс.

– Так.

– Цікаво, – сказав Ґрем.

– Це не цікаво. Ви й раніше про це думали.

– Так, міркував.

– Ви просто прийшли на мене подивитися. Просто відчути старий аромат, чи не так? Чому ви самі не взяли запах?

– Хотів почути вашу точку зору.

– У мене її поки що немає.

– Коли з’явиться, я б хотів її дізнатися.

– Можна я лишу теку?

– Я ще не вирішив, – відповів Ґрем.

– Чому немає опису ділянок? Ось вам фасади будинків, плани кімнат, діаграми з місцями, де сталися вбивства, і практично ніякої згадки про ділянки. Які там подвір’я?

– Великі задні подвір’я, подекуди з живоплотом. А що?

– А те, мій любий Вілле, що оскільки наш пілігрим має особливі стосунки з місяцем, то він може захотіти вийти надвір і подивитися на нього. Ще, зрозуміло, перед тим, як приводити себе до ладу. Ви бачили кров у місячному сяйві, Вілле? На вигляд досить чорна. Звісно, зберігається специфічний блиск. Якщо, скажімо, людина любить роздягатися, то для таких забав краще мати усамітнене заднє подвір’я. Треба ж і про сусідів подумати, та-а-ак?

– Гадаєте, подвір’я може бути фактором, за яким він обирає жертв?

– О так. І, ясна річ, жертв тільки більшатиме. Залиште мені теку, Вілле. Я вивчу матеріали. Якщо з’являться нові – я також хочу їх побачити. Можете мені зателефонувати. З нечастої нагоди, коли телефонує мій адвокат, сюди приносять апарат. Раніше нас зв’язували через інтерком, але, звісно, розмову чули всі. Не залишите мені свій домашній номер?

– Ні.

– Ви знаєте, як упіймали мене, Вілле?

– До побачення, докторе Лектер. Повідомлення для мене можете лишати за номером, зазначеним у теці.

Ґрем подався геть.

– Ви знаєте, як упіймали мене?

Ґрем уже зник з очей Лектера й хутко йшов до далеких сталевих дверей.

– Ви піймали мене тому, що ми з вами однакові, – останнє, що почув Ґрем, коли за спиною зачинилися сталеві двері.

Він заціпенів, не відчував нічого, окрім страху втратити це заціпеніння. Він ішов, похиливши голову, ні з ким не розмовляючи, слухав власний пульс, мов десь далеко птах б’є крилами. Здавалося, надвір дорога недалека. Це всього лиш будівля. Між доктором Лектером і вулицею всього лиш п’ять дверей.

У Ґрема з’явилося абсурдне відчуття, що Лектер вийшов надвір разом із ним. Вілл зупинився біля входу й роззирнувся, пересвідчившись, що навколо нікого немає.

А в машині через дорогу сидів Фредді Лаундз, висунувши у вікно свій довгий об’єктив. Він зробив гарний знімок Ґрема в профіль, захопивши слова, що були викарбувані над ним у камені: «Балтиморська державна лікарня для психічно хворих злочинців».

Як з’ясувалося потім, «Народне базікало» обрізало фотографію так, що на ній було видно тільки обличчя Ґрема й два останні слова з назви.