Червоний Дракон

5

Ґрем повернувся до будинку Лідсів уже під вечір. Зайшов через парадні двері, намагаючись не дивитися на розгром, що лишив по собі вбивця. Поки що він бачив матеріали справи, убійну залу й саме м’ясо – усі наслідки. Він чимало знав про те, як вони померли. А сьогодні мав на меті дізнатися, як вони жили.

Отож огляд на місці. У гаражі стояли непоганий катер на гідролижах, уже бувалий, проте доглянутий, та універсал. Там же були ключки для гольфу й трейловий велосипед. Електроінструменти, якими майже не користувалися. Іграшки для дорослих.

Ґрем дістав із сумки для гольфу ключку-ведж, і йому довелося опустити руки далеко вниз від рукоятки, аби здійснити незграбний розмах. Коли він знову притулив сумку до стіни, на нього війнуло запахом шкіри. Речі Чарльза Лідса.

Ґрем пройшовся будинком слідами Чарльза Лідса. У його робочому кабінеті висіли репродукції картин на мисливську тематику. Рядком вишикувався його набір «Великих книг»24. Щорічники Університету Сувані. На полицях Г. Аллен Сміт, Перельман і Макс Шульман. Воннеґут та Івлін Во. На столі – розгорнена книжка С. С. Форестера «Грайте на збори!»25.

Шафа робочого кабінету містила рушницю для стендової стрільби, фотоапарат «Нікон», відеокамеру «Болекс Супер 8» та проектор.

У власності Ґрема не було майже нічого, окрім базового рибальського спорядження, «Фольксваґена», що дістався йому з третіх рук, і двох ящиків «монраше», і він відчув легку неприязнь до цих іграшок для дорослих і замислився – чому?

Ким був містер Лідс? Успішним адвокатом з оподаткування, футболістом Університету Сувані, струнким чоловіком, що любив посміятися, чоловіком, який піднявся й став до бою з перерізаним горлом.

Ґрем обійшов будинок слідами Лідса через дивне відчуття обов’язку. Якщо спочатку він дізнається щось про нього, то нібито отримає дозвіл поглянути на його дружину.

Ґрем відчував, що саме вона привабила монстра, так само як співочий цвіркун вабить до себе смерть від червоноокої мухи.

Отже, місіс Лідс.

Нагорі в неї була маленька гардеробна. Ґрем спромігся туди потрапити, не роззираючись у спальні. Жовта кімнатка, здається, лишилася неторканою, за винятком розбитого дзеркала над туалетним столиком. Пара мокасинів «Л. Л. Бін» стояла на підлозі перед шафою, немов вона щойно їх зняла. На гачку – домашній халат, наче його тільки-но туди повісили, а у шафі – невеличкий безлад, як і годиться жінці, яка доглядає багато інших шаф.

Щоденник місіс Лідс лежав на туалетному столику в скриньці з м’якою оксамитовою оббивкою. На кришку, разом із контрольним ярликом поліцейського управління, липкою стрічкою було почеплено ключ.

Ґрем сів на білий тонконогий стілець і наздогад розгорнув щоденник.

23 грудня, вівторок, у мами вдома. Діти й досі сплять. Коли мама засклила веранду на сонячному боці, то мені страшенно не сподобався новий вигляд будинку, проте зараз тут дуже затишно, можна сидіти в теплі й дивитися, як надворі сніжить. Скільки ще років вона витримає таке Різдво з повною хатою онуків? Сподіваюся, багато.

Учора була важка поїздка з самої Атланти, після Ралі пішов сніг. Довелося повзти поволі. Я й так утомилася, поки всіх позбирала. За Чепел-гілл Чарлі зупинив машину й вийшов. Відколов із гілки кілька бурульок, аби пізніше зробити мені мартіні. Повернувся до машини, високо піднімаючи ноги в кучугурах, йому на волосся й брови нападав сніг, і я згадала, що люблю його. Відчула, наче всередині щось розбилося, кольнуло й розлилося теплом.

Сподіваюся, парка йому буде в міру. Якщо він купив мені те вульгарне кільце для званих вечер, то я просто помру на місці. Відлупцюю Меделін по її великій целюлітній дупі за те, що вона так своїм хизувалася. Чотири достобіса великі діаманти кольору брудної криги. Лід у бурульках такий прозорий. Крізь віконце автівки зазирнуло сонечко, і відламана бурулька, що ми поставили її в склянку, перетворилася на маленьку призму. І на руці, у якій я тримала склянку, зʼявилася плямка, червона із зеленим. Я шкірою відчувала ті кольори.

Він спитав, що я хочу на Різдво, і я склала долоні ківшиком навколо його вуха й прошепотіла: «Хочу твого великого прутня, дурнику, й чимглибше».

У нього аж голомозина на голові почервоніла. Він завжди переймається, що діти почують. Чоловіки не довіряють шепоту.

Сторінку заплямував попіл від сигари одного з детективів.

Ґрем читав, доки не посутеніло, читав про те, як їхній дочці вирізали мигдалини, про переляк у червні, коли місіс Лідс намацала у себе в грудях ущільнення. («Боже милостивий, діти ще такі маленькі».)

Три сторінки по тому ущільнення виявилось невеличкою доброякісною кістою, що легко видаляється.

Сьогодні по обіді лікар Янович відпустив мене на волю. Ми полишили лікарню й подалися на ставок. Давно вже там не були. Завжди якось часу бракувало. Чарлі припас дві пляшки шампанського на льоду, і ми пили й годували качок, аж доки сонце не сіло. Якийсь час він стояв біля води, повернувшись до мене спиною, і, здається, плакав.

Сюзан сказала, що боялася, аби ми не привезли їй з лікарні ще одного братика. Я вдома!

Ґрем почув, як у спальні дзвонить телефон. Клацання й стугін автовідповідача. «Привіт, це Валері Лідс. Вибачте, наразі я не можу підійти до телефону, але якщо ви лишите своє ім’я та номер після гудка, я вам перетелефоную. Дякую».

Ґрем устиг подумати, що після сигналу залунає голос Кроуфорда, але почув лише протяжне гудіння. На іншому кінці повісили слухавку.

Він уже почув її голос. Тепер йому захотілося її побачити. Ґрем спустився в робочий кабінет.

У кишені в нього лежала шпуля з відеоплівкою «Супер 8», що належала Чарльзу Лідсу. За три тижні до смерті Лідс лишив її в місцевій аптеці, звідки її послали на проявку. Він так її й не забрав. Поліцейські знайшли в гаманці Лідса талон і отримали від аптекаря плівку. Детективи переглянули домашнє відео разом із сімейними фотографіями, які були відзняті в той самий час, і не виявили нічого цікавого.

Ґрему хотілося побачити Лідсів живцем. Детективи в поліцейському відділку запропонували Ґрему скористатися їхнім проектором. Але йому треба було подивитися ту плівку в будинку Лідсів. Тож вони неохоче дозволили йому взяти її під розписку з кімнати речових доказів.

Ґрем дістав із шафи екран і проектор, встановив їх і сів до перегляду у велике шкіряне крісло Чарльза Лідса. Відчув під долонею на підлокітнику щось клейке – беручкі відбитки дитячих пальців, на які поналипали ворсинки. Тепер рука Ґрема пахла цукерками.

Коротке, приємне, беззвучне домашнє відео, з фантазією – на відміну від більшості випадків. Починалося воно з собаки, сірого скотчтерʼєра, що спав на килимі в кабінеті. Песик одразу прокинувся від шуму відеокамери, підвів голову й поглянув в об’єктив.

А тоді знов заснув. Швидкий перехід до наступної сцени – собака й досі спить. Раптом тер’єр нашорошив вуха. Скочив і загавкав, камера прослідкувала за ним до кухні. Він підбіг до дверей і зупинився, дожидаючи, дрижачи й метеляючи своїм куцим хвостиком.

Ґрем прикусив нижню губу й теж став чекати. Двері на екрані прочинилися, і зайшла місіс Лідс із продуктовими пакетами. Вона кліпнула, засміялася від несподіванки та поправила вільною рукою своє скуйовджене волосся. Її губи заворушилися, вона зникла з кадру, а за нею увійшли діти з меншими пакунками. Дівчинці було шість, хлопчикам – вісім і десять.

Молодший хлопець, вочевидь, бувалий актор домашніх кінострічок, указав на свої вуха й поворушив ними. Камеру тримали досить високо. Згідно зі звітом патологоанатома, Лідс був сімдесят п’ять дюймів26 заввишки.

Ґрем вирішив, що цей уривок знімали ще на початку весни. Діти були у вітрівках, а шкіра місіс Лідс здавалася блідою. Її тіло в морзі вже було засмагле, з білими плямами від купальника.

Далі пішли коротенькі сцени: хлопці грають у пінг-понг у підвалі, дівчинка, Сюзан, загортає у своїй кімнаті подарунок, зосереджено висолопила язичок до верхньої губи, з чола звисає прядка волосся. Вона прибирає волосся пухкенькою ручкою – так само, як це робила її мати на кухні.

Наступна сцена показує Сюзан у ванні з бульбашками, дівчинка сидить навпочіпки, мов жабенятко. На голові – велика шапочка для купання. Тепер камера розташована нижче, фокус не такий чіткий – ясна річ, що знімає один із братів. Уривок закінчується тим, що Сюзан беззвучно кричить у камеру й затуляє обома руками свої дитячі груди, а шапочка сповзає на очі.

Аби не пасти задніх, містер Лідс також пристеріг місіс Лідс у душі. Шторка у ванній напинається й колишеться, мов завіса перед шкільною виставою. З-за шторки зʼявляється рука місіс Лідс. У руці – велика губка. Сцена закінчується тому, що в об’єктив летить мильна піна.

Наостанок – кадр із Норманом Вінсентом Пілом27 у телевізорі, тоді різкий перехід на Чарльза Лідса, який хропе в кріслі, де наразі сидів Ґрем.

Ґрем дивився на порожній квадратик світла на екрані. Лідси йому сподобалися. Він шкодував, що побував у морзі. Подумав, що божевільному, який відвідав їхню оселю, вони теж сподобалися. Проте найбільше вони йому подобалися саме у своєму теперішньому стані.

Ґрем відчував, що голова стала дурною, мов ватою напхана. Він плавав у готельному басейні, доки ноги не відмовили, а тоді виліз із води, думаючи одночасно про дві речі – про мартіні з джином «Танкерей» та про смак губ Моллі.

Він зробив собі мартіні в пластиковій склянці й зателефонував Моллі.

– Привіт, крале!

– Привіт, малий! Ти де?

– У цьому клятому готелі в Атланті.

– Добро людям несеш?

– Усім, та не тобі. Мені самотньо.

– Мені теж.

– Хочу тебе.

– Я тебе теж.

– Розкажи про себе.

– Ну, мала сьогодні перепалку з місіс Голпер. Вона хотіла повернути сукню з величезною плямою від віскі на дупі. І сліпому видно, що вона її вдягала на ту зустріч Молодіжної торгової палати.

– А ти що сказала?

– Сказала їй, що не продавала річ у такому стані.

– А вона що сказала?

– Сказала, що раніше не мала жодних проблем із тим, щоб повернути одяг, саме тому й закуплялася в моєму магазині, хоч іще багацько інших крамниць знає.

– А ти що на це сказала?

– Ой, сказала, що засмучена, бо телефоном Вілл спілкується, мов той бовдур.

– Зрозуміло.

– У Віллі все гаразд. Зариває кілька черепашачих яєць, що їх відкопали собаки. Розкажи, чим ти займаєшся.

– Читаю звіти. Харчуюсь нездоровою їжею.

– І, мабуть, багато думаєш.

– Ага.

– Можу чимось тобі допомогти?

– Просто я ні в чому не впевнений, Моллі. Замало інформації. Тобто інформації багато, але я ще не опрацював її до ладу.

– То ти ще залишишся в Атланті? Я не вимагаю, щоб ти негайно їхав додому, просто цікавлюся.

– Не знаю. Пробуду тут іще принаймні кілька днів. Сумую за тобою.

– Хочеш секс телефоном?

– Не думаю, що я це витримаю. Гадаю, краще не треба.

– Не треба що?

– Говорити про секс.

– Окей. Але ж ти не проти, якщо я про це думатиму, гаразд?

– Звісно, не проти.

– У нас новий собака.

– От дідько.

– Схоже, покруч від басетгаунда й пекінеса.

– Чарівно.

– У нього великі яйця.

– Тільки не треба про його яйця.

– Вони мало не по землі волочаться. Йому доводиться їх втягувати на бігу.

– Він того не може.

– Ще й як може. Ти ж не знаєш.

– Ще й як знаю.

– А ти свої можеш втягнути?

– Так і знав, що ми до цього йдемо.

– Тож?

– Якщо хочеш знати, одного разу таки втягнув.

– І коли це було?

– В юності. Коли довелося поспіхом стрибати через паркан із колючим дротом.

– Чому?

– Бо я тоді ніс кавуна, що не мої руки ростили.

– То ти тікав? Від кого?

– Від одного знайомого свинопаса. Його собаки підняли, і він вискочив зі своєї халупи в самих підштаниках, розмахуючи дробовиком. На щастя, він перечепився через підпорку для каролінських бобів і дав мені фору.

– Він у тебе стріляв?

– Тоді мені здалося, що так. Проте ті залпи, що я чув, могли походити з мого гузна. Щодо цього я й досі не певен.

– То ти перемахнув через паркан?

– Запросто.

– Злочинні нахили, навіть у такому віці.

– Немає в мене злочинних нахилів.

– Звісно, що нема. Я тут думаю кухню перефарбувати. Який тобі колір подобається? Вілле? Який тобі подобається колір? Ти ще там?

– Ага, ну, жовтий. Нумо фарбувати в жовтий.

– Жовтий мене потворить. Я за сніданком буду зелена.

– Тоді в синій.

– Синій холодний.

– То пофарбуй, матері її ковінька, хоч у відтінок дитячого гівна, мені байдуже… Ні, стривай, я, мабуть, уже незабаром приїду додому, то ми підемо в спеціальну крамничку, подивимося там на палітру й таке інше, добре? Може, прихопимо нові ручки на шафи, щось таке.

– Давай, давай купимо ручок. Не знаю, чого я про це мову завела. Слухай, я люблю тебе, сумую за тобою, і ти робиш корисну справу. І воно тобі тяжко дається, це я теж знаю. Я тут і буду тут, коли б ти не повернувся додому, або ж зустрінуся з тобою будь-де й будь-коли. Ось що я хотіла сказати.

– Люба Моллі. Люба Моллі. Іди спати.

– Гаразд.

– Добраніч.

Ґрем лежав, закинувши за голову руки, і видобував із пам’яті обіди з Моллі. Кам’яні краби й келихи «сансерру», суміш вина й солоного бризу.

Таке було його прокляття – прискіпуватися під час розмови, так само він учинив і зараз. Зірвався на неї після невинного зауваження про «злочинні нахили». Дурень.

Для Ґрема інтерес, що виявляла до нього Моллі, був незбагненним.

Він зателефонував у поліцейський відділок і лишив для Спрінґфілда повідомлення, що хоче приєднатися до обходів починаючи із завтрашнього ранку. Більше робити було нічого.

Джин допоміг йому заснути.