Чорна стріла

ПРОЛОГ ДЖОН-МЕСНИК

Якось одного весняного дня, коли сонце тільки ще почало схилятися на захід, з Танстольського замку в незвичайний час почувся дзвін. Далеко й поблизу, в лісі й на полях, що розкинулися вздовж річки, люди кинули роботу і поспішили на ці звуки, а в хуторі Танстол зібралось кілька бідних селян. Вони теж здивовано прислухалися до сполоху.

Хутір Танстол за часів старого короля Генріха V виглядав майже так само, як і зараз. Близько двох десятків будинків з важких дубових колод розкинулись по довгій зеленій долині, що положисто спускалась до річки. Дорога через хутір виходила на міст і, збігши по протилежному берегу, зникала в лісі в напрямку Танстольського замку і вела далі до абатства Холівуд. На півдорозі між берегом і хутором серед тисових дерев стояла церква. Краї долини заросли зеленими в'язами, далі за ними, скільки сягало око, простягався дубовий ліс.

Біля мосту на горбку стояв кам'яний хрест, коло якого зібралась купка людей — шестеро жінок і довготелесий чоловік в коричневій сорочці. Вони гадали, що б міг означати цей дзвін. Півгодини тому через хутір проскакав гонець. Він так поспішав, що випив тільки кухоль елю, не злазячи з коня, але він і сам нічого не знав; він віз запечатані листи від сера Деніела Врекли серу Оліверу Оутсу, священику, який за відсутності хазяїна управляв Танстольським замком.

Але ось почувся тупіт, і незабаром з лісу на міст, що лунко загув під копитами коня, вилетів молодий мастер[1] Річард Шелтон, вихованець сера Деніела. Він, принаймні, міг дещо знати, і тому його гукнули і попросили розповісти, що трапилось. Річард Шелтон охоче зупинився. Це був юнак, якому, мабуть, ще не сповнилось і вісімнадцяти років, засмаглий, сіроокий, в куртці з оленячої шкіри з чорним оксамитовим коміром, в зеленому капелюсі і з сталевим арбалетом за плечима. Гонець, як виявилось, привіз важливі новини. Буде битва. Сер Деніел наказав, щоб усі чоловіки, які здатні натягнути лук або нести алебарду, негайно поспішали в Кетлі, і погрожував суворою карою тим, хто не послухається. Але з ким і де доведеться битися, Дік[2] не знав.

— Скоро сюди приїде сер Олівер, — сказав він, — а Беннет Хетч вже озброюється, бо саме він поведе загін.

— Війна — це розорення для нашої доброї країни, — сказала одна з жінок. — Коли барони воюють, хлібороби змушені їсти коріння.

— Ні, — відповів Дік. — Кожний, хто піде на війну, матиме на день шість пенсів, а лучники — дванадцять.

— Якщо їх не вб'ють, — заперечила жінка, — це зовсім непогано, а коли вони загинуть?

— Нема кращої смерті, як смерть за свого законного володаря, — відповів Дік.

— Який він мені законний володар? — сказав чоловік в коричневій сорочці. — Два роки тому я виступав за Уолсінгемів, усі ми, хто живе тут на Брайєрльській дорозі, виступали за них. А тепер я повинен захищати Бреклі! І все це по закону! Хіба це вірно? Сер Деніел і сер Олівер, який знається на законах більше, ніж на чесності, аж ніяк не законні мої володарі. У мене один законний володар — нещасний король Гаррі V[3], хай поможе йому Бог, цьому безневинному створінню, що не може відрізнити своєї правої руки від лівої.

— В тебе злий язик, друже, — відповів Дік, — ти лаєш заразом і свого доброго володаря й мілорда короля. Але король Гаррі, слава Богу, знов у здоровому розумі. Він неодмінно все влаштує мирно. Що ж до сера Деніела, то ти дуже хоробрий, коли він тебе не чує. Я не донесу, але досить розмовляти про такі речі.

— Я не кажу нічого поганого, мастере Річард, — відповів селянин. — Але ви ще молодий, а коли будете зрілим мужем, то побачите, що кишені у вас порожні. Я сказав усе. Хай помагають святі сусідам сера Деніела, і хай Пресвята Діва боронить його вихованців.

— Кліпсбі, — сказав Річард, — ти верзеш таке, чого моя честь не дозволяє мені слухати. Сер Деніел — мій володар і опікун.

— Ну, облиште це, краще розгадайте загадку, — сказав Кліпсбі. — На чиєму боці сер Деніел?

— Не знаю, — відповів Дік, трохи почервонівши, бо його опікун в ті бурхливі часи безперервно переходив з табору в табір, і кожного разу багатство його збільшувалось.

— Та й ніхто не знає, бо він лягає спати прибічником Ланкастера, а прокидається прибічником… Йорка.

В цю хвилину міст загув під залізними підковами. Всі обернулися і побачили Веннета Хетча, який чвалом наближався до них. Це був смаглявий, вже сивіючий чоловік з важкою рукою і суворим обличчям, озброєний мечем і списом. На голові в нього був сталевий шолом, на плечах — шкіряна куртка. В цій місцевості він був значною особою — правицею сера Деніела під час війни і миру, а тепер, за наказом свого володаря, — командиром загону в сто воїнів.

— Кліпсбі, — закричав Беннет Хетч, — мерщій біжи в Танстольський замок та пошли туди всіх інших нероб. Зброяр дасть тобі кольчугу і шолом. Ми повинні вирушити ще до вечірнього дзвону[4]. Май на увазі, тим, хто спізниться, сер Деніел так всипле, що довго чухатимуться. Гляди мені. Я знаю, який ти пройдисвіт.

— Ненс, — додав він, звертаючись до однієї з жінок, — старий Епльярд на хуторі?

— Ні, — відповіла жінка, — він, очевидно, на своєму городі.

Люди розійшлися. В той час, як Кліпсбі пішов ліниво через міст, Беннет і молодий Шелтон направили своїх коней по дорозі через село.

— Ти побачиш старого буркуна, — сказав Беннет. — Він буде так довго скаржитись і розводити теревені про Гаррі V, що за цей час можна підкувати коня. І все це тому, що він воював у Франції.

Будинок, до якого вони їхали, самотньо стояв край хутора серед кущів бузку; з трьох боків його оточував луг, за яким зразу починався ліс.

Вони спішилися і, кинувши поводи на паркан, пішли на город, де старий солдат, стоячи в капусті, що доходила йому до колін, копав землю і час від часу щось наспівував хрипким голосом. Весь його одяг був шкіряний, тільки капелюх і комір куртки були з чорної байки та зав'язки на одягу з червоної. Обличчя Епльярда своїм кольором і зморшками нагадувало горіхову шкаралупу, але його старі сірі очі ще не втратили свого блиску і гостроти. Чи то був він глухуватий, чи то вважав не гідним старого лучника, що брав участь у битві під Ажінкуром, звертати увагу на всякі дрібниці, але ні тривожні звуки дзвонів, що били на сполох, ні наближення Беннета з хлопцем аж ніяк не хвилювало його, і він уперто продовжував копатись в землі, наспівуючи дуже тоненьким тремтячим голоском:

— Ніку Епльярде, — сказав Хетч, — сер Олівер передає тобі привітання та просить не пізніше, як за годину, прибути в Танстольський замок і очолити оборону.

Старий підвів голову.

— Благослови вас Боже, панове, — сказав він насмішкувато. — А що буде робити мастер Хетч?

— Мастер Хетч поїде в Кетлі з усіма людьми, яких він зможе посадити на коней, — відповів Беннет. — Там, здається, буде битва, і сер Деніел вимагає підкріплення.

— Он як, — промовив Епльярд, — а кого ж ти залишаєш мені для охорони замку?

— Я залишаю тобі шістьох добрячих хлопців і сера Олівера на додачу.

— З такою охороною замку не втримаєш, — зауважив Епльярд, — мало людей. Для цього треба не менше чотирьох десятків.

— Тому ми й прийшли до тебе, старий буркуне, — зауважив Хетч. — Хто ще тут, крім тебе, може захистити такий замок з таким гарнізоном?

— Ага, прийшла коза до воза, — сказав Нік. — Ніхто з вас не вміє ні на коні сидіти, ні тримати в руках алебарду. А про стрільбу з лука нічого й казати. Якби король Гаррі V воскрес, він би дозволив вам стріляти в себе та ще й платив би вам по фартингу[6] за постріл.

— Ні, ще не перевелись люди, Ніку, що можуть як слід натягнути лук, — відповів Беннет.

— Як слід натягнути лук?! — вигукнув Епльярд. — Можливо, й не перевелись. Але хто може влучно пустити стрілу? Для цього потрібне вірне око і голова на плечах. А який постріл ви назвали б добрим, Беннете Хетч?

— Та хоч би звідси до лісу, — відповів Беннет, оглядаючись.

— Справді, це був би непоганий постріл, — зауважив старий солдат, теж оглядаючись. Потім він приклав долоню до лоба і почав пильно вдивлятися в ліс.

— Ну, що ти там побачив? — спитав Беннет, задоволено хихикнувши. — Чи не Гаррі V?

Епльярд продовжував мовчки дивитися на пагорб. Сонце яскраво освітлювало луг, на якому паслося кілька овець; панувала тиша, яка порушувалась тільки звуками далекого дзвону.

— Що там? — спитав Дік.

— Пташки, — відповів Епльярд.

І справді, над верховіттям дерев, там, де ліс врізався в луг довгим клином, що закінчувався кількома великими зеленими в'язами, приблизно на відстані польоту стріли від того місця на полі, де вони стояли, безладно кружляла зграя птахів.

— А яке нам діло до птахів? — спитав Беннет.

— Як це яке? — відповів Епльярд. — Ти от їдеш на війну, мастере Беннет, а на військовій справі погано знаєшся. Птахи — чудові вартові. В лісистій місцевості вони ніби передова лінія бою. Якби тут був наш табір, я б сказав, що з лісу стежать за нами ворожі лучники. Ось як.

— Але ж поблизу, крім воїнів сера Деніела, які стоять в Кетлі, нема нікого. Тут почуваєш себе у повній безпеці, наче в лондонському Тауері. А ти лякаєш людей якимись зябликами та горобцями.

— Тільки послухати його, — усміхнувся Епльярд. — Хіба мало тут негідників, які віддали б залишки своїх обрізаних вух[7], аби тільки застрілили тебе або мене? Святий Михайле! Вони ж ненавидять нас, як тхорів.

— Правду кажучи, вони ненавидять не нас, а сера Деніела, — розважливо відповів Хетч.

— Вони ненавидять сера Деніела і всіх, хто йому служить, — сказав Епльярд. — Особливо ж ненавидять Беннета Хетча і старого Епльярда-лучника. Ось дивись: якби там, на узліссі, ховався спритний хлопець, і якби ми стояли так, як, наприклад, оце зараз тут стоїмо, щоб йому зручно було цілитись, кого б, на твою думку, він вибрав?

— Б'юсь об заклад, тебе, — відповів Хетч.

— Ставлю свою куртку проти твого шкіряного пояса, що він би обрав тебе, — вигукнув старий лучник. — Ти спалив Грімстон, Беннете, цього вони тобі ніколи не забудуть. А я і так скоро буду в безпечному місці, де мене не дістане ні стріла, ні гарматне ядро, де мені не страшна їхня злоба. Я вже старий і швидко подамся в іншу домівку, де мене чекає готова постіль. А ти, Беннете Хетч, залишишся тут, на цьому світі, і коли тебе не повісять, перш ніж ти доживеш до моїх років, то можна буде вважати, що справжній англійський дух уже загинув.

— Ти найбалакучіший йолоп в усьому Танстольському лісі, — відказав Хетч, явно стурбований таким пророцтвом. — Діставай зброю, поки не прийшов сер Олівер, та берись до діла. Якщо ти стільки базікав з Гаррі V, то у вухах у нього дзвеніло б голосніше, ніж у кишені.

В повітрі, наче велетенська бджола, просвистіла стріла. Вона влучила старому Епльярду між лопатки, прошила його наскрізь, і він упав долілиць у капусту. Хетч, зойкнувши, підстрибнув і, зігнувшись вдвоє, побіг під захисток будинку. Тим часом Дік Шелтон сховався за кущем бузку, притиснув арбалет до плеча і навів його на узлісся.

Там не ворухнувся жодний листочок. Вівці спокійно скубли траву, пташки заспокоїлись. Але на землі лежав старий, у нього між лопатками стирчала стріла на метр завдовжки, Хетч ховався за рогом будинку, Дік, зігнувшись за кущем бузку, приготувався стріляти.

— Ви бачите що-небудь? — крикнув Хетч.

— Жодна гілочка не колишеться, — відповів Дік.

— Соромно залишати його так, — сказав Беннет, нерішуче виходячи з-за будинку; обличчя його дуже зблідло. — Стежте за лісом, мастере Шелтон, пильно стежте за лісом. Хай простять нам святі гріхи наші! Який постріл!

Беннет підняв старого лучника і поклав його собі на коліна. Епльярд був ще живий, очі його то заплющувались, то розплющувались. Біль спотворював його обличчя.

— Ти чуєш мене, старий Ніку? — спитав Хетч. — Чи немає в тебе якого-небудь останнього бажання, брате?

— В ім'я Богородиці витягніть стрілу і дайте мені померти, — прохрипів Епльярд. — Я вже розпрощався з старою Англією. Витягніть стрілу!

— Мастере Діку, ідіть-но сюди та гарненько смикніть стрілу. Він зараз помре, бідолашний грішник.

Дік поклав арбалет і, щосили смикнувши стрілу, витягнув її. Бризнула цівка крові, старий лучник важко піднявся, звів руки до неба і впав мертвим. Хетч, стоячи навколішки серед капусти, гаряче молився за спасіння душі ближнього, але було видно, що навіть під час молитви він думає про щось інше — він не відривав очей від лісу, звідки прилетіла стріла. Помолившись, Хетч підвівся, зняв залізну рукавичку і витер рукою спітніле й бліде від страху обличчя.

— Тепер моя черга, — сказав він.

— Хто це зробив, Беннете? — спитав Річард, все ще тримаючи в руці стрілу.

— Бог його знає, — відповів Хетч. — Тут не менше чотирьох десятків християнських душ, яких ми з ним вигнали з домівок і садиб. Він уже сплатив свій борг, нещасний буркун; можливо, невдовзі мені доведеться сплатити і свій. Сер Деніел хазяйнує надто жорстоко.

— Якась дивна стріла, — сказав юнак, оглядаючи стрілу.

— Справді, дивна, клянусь честю! — вигукнув Беннет. — Чорна і з чорним пером. Зловісна стріла. Чорний колір, кажуть, віщує похорон. Тут щось написано… Зітріть кров. Ну, що там?

— «Епльярду від Джона-Месника», — прочитав Шелтон. — Що це означає?

— Мені це не подобається, — сказав слуга сера Деніела, похиливши голову, — Джон-Месник! Ну й ім'я ж вибрав цей негідник. Але чого ми стоїмо тут, наче мішені? Беріть його за ноги, добрий мастере Шелтон, а я візьму його за плечі й давайте занесем його в будинок. Яким же це буде ударом для бідного сера Олівера! Як він сполотніє й молитиметься, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.

Вони підняли старого лучника й віднесли в будинок, де він жив. Поклавши його на підлогу, щоб не забруднити кров'ю матрац, вони почали випрямляти йому руки й ноги.

В будинку Епльярда було чисто й порожньо. Ліжко, накрите синьою ковдрою, мисник, велика скриня, два складаних стільці, відкидний стіл у кутку біля каміна — оце й усе, на стіні ще висіла зброя й лати. Хетч почав з цікавістю роздивлятись навколо.

— В Ніка були гроші, — сказав він. — Він, напевно, зібрав не менше шістдесяти фунтів. Не завадило б знайти їх. Коли втрачаєш друга, мастер Річард, то найкраща втіха — стати його спадкоємцем. Подивіться на цю скриню. Б'юсь об заклад, що там є золото. Він любив брати і страшенно не любив віддавати, цей Епльярд-лучник, упокій, Господи, його душу! Близько вісімдесяти років ходив він по землі та все збирав добро, а тепер ось лежить собі, бідний буркун; йому вже нічого не треба, і якщо ці гроші дістануться його другові, то, мені здається, йому буде веселіше на небесах.

— Не треба, Хетч, — промовив Дік, — пожалій його згаслі очі. Невже ти пограбуєш мертвого?

Хетч кілька разів перехрестився, але обличчя його було вже звичайного кольору, і його не так просто було втримати від наміру розшукати гроші. Скриня, напевно, спорожніла б, та раптом рипнула хвіртка, відчинились двері, і до кімнати зайшов високий на зріст, огрядний, рум'яний чорноокий чоловік років п'ятдесяти в стихарі й чорній рясі.

— Епльярд… — почав чоловік і враз замовк. — Ave Maria[8] — вигукнув він. — Хай спасуть нас святі! Що трапилось?

— Лихо скоїлось, сер священику, — весело відповів Хетч. — Епльярда застрілили біля дверей власного дому, і тепер він уже підходить до брами чистилища. Там, якщо кажуть правду, йому не буде потрібне ні вугілля, ні свічки.

Сер Олівер, ледве переставляючи ноги, підійшов до розкладного стільця й сів. Він був блідий і тремтів.

— Ось вона, Божа кара. О, який удар! — простогнав він крізь сльози, поквапливо бурмочучи молитви. Хетч побожно зняв шолом і став навколішки.

— Що це таке, Беннете? — спитав священик, трохи опанувавши себе. — Хто ж цей ворог, що зробив таке?

— Ось стріла, сер Олівер. Подивіться, що на ній написано, — сказав Дік.

— Ні. Таке ім'я гидко навіть вимовити! — вигукнув священик. — Джон-Месник. Справді диявольське ім'я. Та ще й чорного кольору стріла. Ця огидна стріла мені не подобається. Треба обміркувати. Хто б це міг бути? Подумай, Беннете. Хто з наших численних ворогів так сміливо кидає нам виклик? Сімнел? Дуже сумніваюсь. Уолсінгеми? Ні, вони ще до цього не дійшли. Вони ще сподіваються покарати нас за законом, коли часи зміняться. А може, Сімон Мелсбері? Як ти гадаєш, Беннете?

— А що ви думаєте про Елліса Дакуорта? — спитав Хетч.

— Ні, Беннете, це не він. Не може цього бути, — відповів священик. — Заколот ніколи не починається знизу, Беннете. Таку думку поділяють усі розсудливі літописці. Заколот починається зверху і йде вниз; коли Дік, Том і Гаррі беруть у руки алебарди, пильно придивись, кому з лордів це вигідно. Тепер сер Деніел знову приєднався до партії королеви і в неласці у лордів — прибічників йорків. Звідси, Беннете, і впав удар. Хто замішаний у цьому, я ще дізнаюсь, але головне мені зрозуміло.

— Пробачте на слові, сер Олівер, але ви помиляєтесь, — сказав Беннет. — Повітря таке гаряче. В країні почалась пожежа, я вже давно чую її запах. Бідний грішник Епльярд теж чув. Люди, даруйте на слові, ставляться до нас з такою ненавистю, що ні Йоркам, ні Ланкастерам не треба підбурювати їх. Послухайте, що я вам скажу. Ви, духовний отче, і сер Деніел, що нічим не гребує, багатьох пограбували, побили й повісили. Вас брались судити, і, я навіть не знаю чому, закон був завжди на вашому боці. І ви гадаєте, що це вам так і минеться? Пробачте мені, сер Олівер, але людина, яку ви пограбували й побили, стає ще злішою і якогось дня, коли її чорт попутає, візьме в руки лук і вгородить вам у нутрощі стрілу в метр завдовжки.

— Ні, Беннете, ти помиляєшся, — відповів сер Олівер, — і краще б тобі мовчати. Ти торохтій, Беннет, і базіка, тобі слід менше молоти язиком, а більше слухати. Запам'ятай це, Беннете, добре запам'ятай.

— Я більше нічого не скажу. Хай буде по-вашому, — відповів Хетч.

Священик підвівся з стільця і з сумочки, що висіла в нього на шиї, вийняв віск, свічку, кремінь і кресало. Хетч незадоволено дивився, як він накладав на скриню і шафу печатку з гербом сера Деніела. Після цього всі боязко залишили будинок і підійшли до коней.

— Нам слід бути вже в дорозі, — сказав Хетч, допомагаючи священикові сісти на коня.

— Становище змінилося, Беннете, — відказав священик. — Епльярда вже немає в живих, упокій, Господи, його душу, і нікому очолити охорону замку. Доведеться залишити тебе. Треба ж мати надійну людину, на яку можна було б покластися в ці дні чорних стріл. «Стріла, що вдень летить», — каже Євангеліє, забув, як далі, з мене поганий священик: я надто багато займаюсь мирськими справами. Ну що ж, їдьмо, мастере Хетч, люди, мабуть, вже зібрались біля церкви.

І вони помчали по дорозі; поли ряси священика метлялись по вітру, а хмари, що повільно скупчувалися на обрії за ними, вже заступили сонце. Проминувши три будиночки, що стояли на околиці села, вони досягли повороту і побачили церкву. З двох боків вона була оточена десятком будинків, а одразу за цвинтарем починався луг. Біля воріт на цвинтар зібралось близько двадцяти чоловік, деякі були на конях, а інші стояли біля коней. Озброєні вони були по-різному: кілька чоловік із списами, кілька з алебардами, дехто тримав у руках лук; коні декількох воїнів були забризкані грязюкою, тому що злиденні хазяї тільки що випрягли їх з плуга. Кращі коні й люди давно вже були в поході з сером Деніелом.

— Хвала хресту Холівуда, непоганий загін. Сер Деніел буде задоволений, — зауважив священик, рахуючи про себе воїнів.

— Хто йде? Стій, коли ти чесний чоловік! — прокричав Беннет.

Якийсь чоловік прокрадався цвинтарем між в'язами. Почувши голос Беннета, він перестав ховатися й щодуху побіг до лісу. Люди, що стояли біля воріт, тільки тепер помітили незнайомця і наче прокинулись. Піші почали вилазити на коней, вершники одразу ж кинулись переслідувати втікача, але їм довелося об'їжджати цвинтар. Було ясно, що здобич втече від них. Хетч, голосно вилаявшись, спрямував коня на огорожу, щоб перескочити її й наздогнати незнайомця, але кінь загарячився і скинув його в пилюку. І хоч Беннет за мить знову був на ногах і встиг схопити коня за вуздечку, час було змарновано, і втікач вже знаходився так далеко, що не було жодної надії догнати його.

Найрозумнішим з усіх виявився Дік Шелтон. Замість того, щоб даремно гнатися за втікачем, він скинув з плеча арбалет, натягнув його, поклав на тятиву стрілу й спитав у Беннета, чи йому стріляти.

— Стріляй! Стріляй! — закричав священик з кровожерною люттю.

— Застроміть в нього стрілу, мастере Діку, — сказав Беннет, — хай він звалиться на землю, як стигле яблуко.

Втікачеві лишалось зробити кілька стрибків, щоб бути в безпеці, але в тому місці рівний луг раптом переходив у горбок, і чоловік біг значно повільніше. Вже впали сутінки і важко було влучити в постать, яка швидко бігла лугом, кидаючись з боку в бік. Цілячись, Дік відчув щось схоже на жалість, якесь напівбажання схибити. Стріла полетіла…

Втікач спіткнувся і впав. Хетч і всі переслідувачі закричали з радості. Але раділи вони передчасно. Незнайомець миттю схопився, обернувся до церкви, хвалькувато махнув на прощання капелюхом і зник у лісі.

— Щоб він здох, — заревів Беннет. — Він бігає, як злодій, біс би його вхопив. Але ви зачепили його, мастере Шелтон; він украв вашу стрілу, щоб йому добра не було.

— І що він міг робити біля церкви? — спитав сер Олівер. — Безсумнівно, що-небудь дуже погане. Кліпсбі, друже, злізь з коня і гарненько пошукай серед в'язів.

Кліпсбі пішов і незабаром повернувся з клаптиком паперу в руці.

— Це було приколоте до дверей церкви, — сказав він, простягаючи папір священикові. — Більше я нічого не знайшов, сер священику.

— Клянусь могутністю нашої матері-церкви, — вигукнув сер Олівер, — це дуже схоже на блюзнірство. Тільки королю або великому лорду дозволено вивішувати накази на дверях церкви. Але щоб кожний волоцюга в зеленій куртці приколював папірці до церковних дверей!.. Ні, це вже занадто! Навіть за менші злочини спалювали людей! Але що тут написано? Як швидко сутеніє. Добрий мастере Річарде, в тебе молоді очі. Прочитай мені, будь ласка, що тут за брехня.

Дік Шелтон взяв папір у руки і вголос прочитав. Це були погані, сяк-так зримовані вірші, написані великими неоковирними літерами:

— Леле. Де поділось милосердя й християнські доброчесності? — з тугою в голосі промовив сер Олівер. — Живемо в мерзенному світі, і з кожним днем він стає ще гірший. Готовий поклястися на хрест Холівуда, що я винний у смерті доброго рицаря так само, як щойно народжена дитина. Є живі свідки, яким можна вірити.

— Навіщо про це говорити, сер священику, — зауважив Беннет. — Зовсім недоречні розмови.

— Ні, мастере Беннет, ти помиляєшся. Не встрявай не в своє діло, добрий Беннете, — відповів священик. — Я доведу, що я невинний. Я зовсім не хочу, щоб мене вбили через цю помилку. Хай будуть усі свідками, що я не замішаний у цій справі. Мене тоді навіть не було у Танстольському замку. Я виїхав тоді з якимсь дорученням ще до дев'ятої години ранку…

— Сер Олівер, — перебив його Хетч, — коли ви самі не бажаєте припинити цю проповідь, я вживу заходів… Гоффе, сурми, щоб сідали на коней.

Поки грала сурма, Беннет наблизився до збентеженого священика і щось швидко прошепотів йому у вухо.

Дік Шелтон помітив, як священик занепокоєно зиркнув на нього. Молодому Шелтону було над чим замислитись, бо сер Гаррі Шелтон був його батьком. Але він мовчав, і вираз його обличчя анітрохи не змінився.

Хетч і сер Олівер обговорили становище, в якому опинилися. Вони вирішили, що десять чоловік залишаться охороняти Танстольський замок і священика. Оскільки Беннет не міг тепер їхати до сера Деніела, то на чолі загону, що вирушав у Кетлі, поставили мастера Шелтона. Справді, іншого виходу не було, бо загін складався з темних, недосвідчених у військовій справі людей, а Діка любили — він був не по літах рішучим і серйозним. Хоч він і провів своє коротке життя у цій глушині, однак сер Олівер навчив його добре читати й писати, а Хетч — володіти зброєю й командувати військом. Беннет завжди ставився до хлопця добре й допомагав йому. Страшенно жорстокий до людей, яких він вважав своїми ворогами, цей чоловік був відданий і зичливим своїм друзям, і зараз, коли сер Олівер зайшов у сусідній будинок, щоб гарним рівним почерком написати про останні події своєму хазяїнові, серу Деніелу Бреклі, Беннет підійшов до свого учня, щоб побажати йому успіху.

— Їдьте манівцями, мастере Щелтон, — сказав він, — тримайтесь якнайдалі від мосту, коли вам дороге життя. Хай за п'ятдесят кроків попереду вас їде надійна людина: коли стрілятимуть, то в неї. Будьте обережні, поки не виїдете з лісу. Якщо ж негідники нападуть на вас, то тікайте, опір не дасть вам ніякої користі. Та тікайте вперед, мастере Шелтон, не повертайте назад, коли вам життя дороге, бо в Танстолі вам ніхто не допоможе. Ось ви їдете на велику війну, а я залишаюсь тут, і життя моє буде в страшенній небезпеці. Оскільки тільки святі знають, чи зустрінемось ми знов на цьому світі, я хочу дати вам свої останні поради. Поводьтеся обачно з сером Деніелом: покладатися на нього не можна. Не довіряйте цьому блазню-священикові; він чоловік не лихий, але робить те, що йому велять, він лише знаряддя в руках сера Деніела! Де б ви не були, забезпечте собі прихильність впливової людини, знайдіть сильних друзів. І частіше моліться за Бенетта Хетча. По землі ходять ще гірші негідники, ніж Беннет. Щасливої путі!

— Хай допоможе тобі небо, Беннете, — відповів Дік. — Ти завжди був мені добрим другом, і я цього ніколи не забуду.

— Послухайте, мастере, — нерішуче додав Хетч, — якщо цей Джон-Месник прошиє мене стрілою, то пожертвуйте за мене золоту марку, а ще краще цілий фунт, бо скидається на те, що моїй душі скрутно буде в чистилищі.

— Я виконаю твою волю, Беннете, — відповів Дік. — Та не засмучуйся так, друже. Там, де ми з тобою зустрінемося, тобі більше буде потрібний ель, ніж молитви.

— Якби дав Бог, мастере Діку, — зауважив Беннет. — Та ось і сер Олівер. З нього був би добрий воїн, коли б він володів луком так, як володіє пером.

Сер Олівер віддав Діку запечатаний пакет, на якому було написано: «Моєму вельмишановному хазяїну серу Деніелу Бреклі, рицарю. Передати негайно»,

Дік засунув пакет за пазуху, наказав загонові їхати за ним і подався на захід.