Чорна стріла

Розділ І У КОРЧМІ ПІД ВИВІСКОЮ «СОНЦЕ»

Сер Деніел і його воїни зупинились на цю ніч у Кетлі та його околицях. Вони добре влаштувались і виставили сильну варту. Однак танстольський рицар був з тих людей, яким погоня за грошима ніколи не дає спочинку. І навіть тепер, напередодні битви, що мала або піднести або загубити його, він встав о першій годині ночі, щоб витрусити з своїх нещасних сусідів хоч трошки золота. Сер Деніел наживався на спірних спадщинах; він звичайно робив так: викупляв право на спадщину в якого-небудь безнадійного претендента на неї і потім з допомогою могутніх і близьких до короля лордів, ласки яких він умів запобігти, добивався несправедливих рішень на свою користь. Якщо ж цей шлях був надто довгим, він силою захоплював спірний маєток, а потім, покладаючись на свої зв'язки та на сера Олівера, який умів користатись правом як завгодно, утримував за собою те, що загарбав. Село Кетлі було одним з таких надбань. Воно потрапило до лап сера Деніела недавно, і місцеві жителі все ще чинили йому опір. Саме для того, щоб нагнати страху на незадоволених, він і повів військо цією дорогою.

О другій годині ночі сер Деніел сидів у корчмі біля каміна, тому що вночі в оточеному болотами Кетлі було холодно. Коло його ліктя стояв кухоль пахучого елю. Шолом із забралом він зняв і сидів, загорнувшись у яскраво-червоний плащ — худий, засмаглий, лисий, з опущеною головою. В нижній частині кімнати розташувались його люди… Їх було дванадцятеро. Кілька чоловік спало на лавках, решта стояла на варті коло дверей. Недалеко від сера Деніела спав на підлозі загорнутий у плащ хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Перед рицарем стояв хазяїн корчми.

— Так от, хазяїне, запам'ятай мої слова, — сказав сер Деніел. — Роби тільки так, як я велю, і я завжди буду до тебе добрим. Треба, щоб моїми селами управляли надійні люди, і я хочу, щоб головним констеблем обрали Адам-е-Мора. Подбай про це. Якщо оберете не таких, як мені треба, то вам буде погано. Я вам не попущу, бо всі ви завинили передо мною тим, що платили данину Уолсінгему. І ти теж платив, хазяїне.

— Славетний рицарю, — відповів хазяїн, — я готовий поклястись вам хрестом Холівуда, що я платив Уолсінгему з примусу. Ні, відважний рицарю, я не люблю негідників Уолсінгемів; вони бідні, як церковні миші. Мені потрібний такий могутній лорд, як ви. Спитайте кого хочете, я завжди був на вашому боці.

— Можливо, — сухо мовив сер Деніел, — в такому разі ти заплатиш вдвічі більше.

Хазяїн корчми болісно скривився, однак в той неспокійний час такої біди міг зазнати кожний орендар, і він, мабуть, був радий, що легко відбувся.

— Селдене! — гукнув сер Деніел, — Давай сюди другого.

Один із слуг увів старого чоловіка, блідого, як полотно, його трусила болотна лихоманка.

— Гей, ти, — сказав сер Деніел, — як тебе звуть?

— З дозволу вашої милості, — відповів старий, — мене звуть Кондел, Кондел з Шорбі.

— Про тебе мені розповіли погані речі, — сказав сер Деніел. — Ти замішаний у зраді, не сплатив данини, тебе звинувачують у смерті кількох чоловік. Виявляється, ти дуже хоробрий. Та я тебе приборкаю.

— Вельмишановний і шляхетний лорде! — вигукнув старий. — Даруйте на слові, це якась плутанина. Я самотній і бідний чоловік, я нікого не кривдив.

— Помічник шерифа висловлювався про тебе страшенно погано, — мовив рицар. — «Схопіть, — казав він, — цього Тіндела з Шорбі».

— Кондел, мій ласкавий лорде, мере звуть Кондел, — сказав нещасний.

— Кондел чи Тіндел — все одно, — холодно зауважив сер Деніел. — Ти, правду кажучи, попався, і в мене дуже великі сумніви щодо твоєї чесності. Якщо ти хочеш врятувати свою шию від зашморгу, щвиденько напиши зобов'язання на двадцять фунтів.

— Двадцять фунтів, мій ласкавий лорде! — скрикнув Кондел. — Це ж чистісіньке безумство. Все моє добро не варте й сімдесяти шилінгів!

— Кондел чи Тіндел, — відповів, посміхаючись, сер Деніел. — Я піду на риск. Напиши мені зобов'язання на двадцять фунтів, а коли я стягну з тебе все, що зможу, то стану до тебе ласкавішим і пробачу решту.

— На жаль, ласкавий лорде, я не можу цього зробити, бо не вмію писати, — відказав Кондел.

— На жаль, — передражнив рицар, — коли так, то тут вже нічим не зарадиш. А я радо помилував би тебе, Тінделе, якби мені дозволяло сумління. Селдене, обережненько відтягни цього старого буркуна до найближчого в'яза і ніжненько повісь його, та так, щоб мені його було видно, коли я їхатиму звідси. Усього найкращого вам, любий мастере Кондел, дорогий мастере Тіндел. Ви дуже швидко будете в раю, усього вам найкращого.

— Мій справедливий лорде, — відповів Кондел, через силу скривлюючи обличчя в раболіпну посмішку, — вам годиться наказувати, і я, хоч і пишу дуже погано, зроблю так, як ви бажаєте.

— Друже, — мовив сер Деніел, — тепер ти напишеш зобов'язання на сорок фунтів. Годі! Ти надто хитрий, щоб твоє майно було варте тільки сімдесяти шилінгів. Селдене, подивись, щоб він написав усе як слід і належно засвідчив.

І сер Деніел, бувши найвеселішим рицарем в Англії, сьорбнув теплого елю і з посмішкою відхилився на спинку крісла.

Хлопчик на підлозі заворушився і сів, з острахом озираючись навколо себе.

— Іди-но сюди, — сказав сер Деніел, і коли хлопчик, виконуючи його наказ, підвівся і підійшов, рицар закинув голову назад і голосно зареготав.

— Клянусь розп'яттям, — вигукнув він, — який здоровий хлопчик!

Хлопчик почервонів від гніву, і в його темних очах промайнула ненависть. Тепер, коли він стояв, важко було вгадати, скільки йому років. Обличчя було серйозне, з гладкою, наче в дитини, шкірою, але постать його вражала тендітністю, і йшов він якось незграбно.

— Ви покликали мене, сер Деніел, для того, щоб посміятися з мого нещасного становища? — спитав хлопчик.

— А чому б і не посміятися? Будь такий ласкавий, дозволь мені посміятися. Якби ти міг бачити себе, ти б перший засміявся.

— Ви відповісте за цей сміх, — сказав хлопчик, знов червоніючи, — коли відповідатимете за все інше. Смійтесь, поки можете.

— Ні, не думай, любий кузене, що я насміхаюсь з тебе, — відповів сер Деніел з деякою щирістю. — Це просто жарт, цілком природний між родичами і добрими друзями. Я одружу тебе, дістану за це тисячу фунтів і надзвичайно ніжно любитиму тебе. Казати правду, я захопив тебе грубо, та інакше й не можна було. Але від сьогодні я радо допомагатиму тобі і охоче служитиму. Ти будеш місіс Шелтон — леді Шелтон, даю слово честі, бо від хлопця можна сподіватись багато. От ще. Нема чого соромитись чесного сміху, сміх розвіює смуток. Той, хто сміється, не може бути поганою людиною. Отак, добрий кузене. Мій вельмишановний хазяїне, дай повечеряти моєму кузенові, мастеру Джону. Сідай, любенький, і їж.

— Ні, — сказав мастер Джон, — я нічого не їстиму. Ви силоміць штовхнули мене на цей гріх, і я голодуватиму, щоб подбати про свою душу. Добрий хазяїне, принеси мені, будь ласка, чашку чистої води; я буду щиро тобі вдячний за це.

— Ти матимеш відпущення всіх своїх гріхів, диявол вхопив би тебе! — Вигукнув рицар. — Висповідаєшся, і ділу кінець. Нічого про це турбуватись.

Однак хлопчик виявився впертим. Він випив чашку води, знову щільно загорнувся в плащ, сів у куток і глибоко замислився.

Через годину чи дві у селі знялась метушня, вартові почали перегукуватись, долинув брязкіт зброї і тупіт копит. До корчми під'їхав загін вершників, і на порозі з'явився Річард Шелтон, забризканий грязюкою.

— Хай охороняє вас небо, сер Деніел, — привітався він.

— Як? Діккі Шелтон? — вигукнув рицар. (Почувши це ім'я, хлопчик у кутку зацікавлено підвівся). — А де ж Беннет Хетч?

— Ось вам пакет від сера Олівера. В ньому все сказано, — відповів Річард, подаючи листа. — І, прошу вас, вирушайте негайно до Райзінгема, бо по дорозі сюди ми зустріли гінця, який шалено гнав коня, поспішаючи з листами. Він сказав, що мілорд Райзінгем в облозі і що йому конче потрібна ваша допомога.

— Як ти сказав? В облозі? — спитав рицар. — Тоді ми поспішимо залишитись тут, Річарде. В нашому нещасному англійському королівстві повелось так, що той, хто їде тихіше, буває далі. Кажуть, що спізнюватися небезпечно, але мені здається, що надмірний поспіх губить людину, запам'ятай це, Діку. Однак дай мені глянути, яку худобу ти пригнав. Селдене, замкни за мною двері!

Сер Деніел вийшов на вулицю і при тьмяному світлі смолоскипів оглянув своє нове військо, його не любили як сусіда й хазяїна, але ті, хто воював під його прапором, любили його як воєначальника. Його рішучість, його не раз доведена хоробрість, його турбота про воїнів, навіть його досить грубі насмішки — все це подобалось хоробрим воїнам в латах і шоломах.

— Клянусь розп'яттям, — вигукнув він, — що це за наволоч! Всі ви криві, як луки, і худі, як списи. Друзі, під час битви ви будете йти попереду, бо таких, як ви, не шкода й втратити. Дайте мені подивитись на отого старого негідника, що сидить на рябій шкапині. Та дворічний баран верхи на свині більш схожий на солдата, ніж ти. А, Кліпсбі, ти теж тут, старий пацюк? За тобою я аж ніяк не плакатиму, ти поїдеш попереду всіх, а на груди я причеплю тобі мішень, щоб можна було зручніше цілитись; ти показуватимеш мені шлях.

— Я покажу вам який завгодно шлях, сер Деніел, тільки не той, що веде до зради, — сміливо відповів Кліпсбі.

Сер Деніел зареготав.

— Гарно сказано! — вигукнув він. — Язик у тебе добре підвішений, дідько б тебе вхопив. Прощаю тобі це веселе слово. Селдене, нагодуй людей і коней.

І рицар вернувся в корчму.

— Ну, друже Діку, — сказав він, — призволяйся. Ось тобі ель, ось м'ясо, їж, а я читатиму. Сер Деніел розпечатав пакет і, прочитавши листа, спохмурнів. Деякий час він сидів задумавшись. Потім, кинувши гострий погляд на свого вихованця, сказав:

— Діку, ти читав ті погані вірші?

Хлопець відповів ствердно.

— В них згадується ім'я твого батька, — вів далі рицар, — і якийсь божевільний звинувачує нашого нещасного базіку-священика в тому, що він убив його.

— Сер Олівер гаряче заперечує це, — відповів Дік.

— Заперечує? — різко вигукнув рицар. — А ти не звертай на нього уваги, бо він любить розводити теревені, торохтить, як горох. Я сам колись на дозвіллі розповім тобі про всю цю справу. В убивстві твого батька запідозрили якогось Дакуорта, але тоді часи були такі непевні, що не можна було добитись ніякого правосуддя.

— Це трапилось у Танстольському замку? — спитав Дік, і серце в нього забилось дужче.

— Це трапилось між Танстольським замком і Холівудом, — відповів спокійно сер Деніел, але нишком глянув з підозрою на обличчя Діка. — Та їж швидше, бо зараз поїдеш в Танстол, повезеш від мене кілька рядків.

На обличчі Діка з'явився смуток.

— Дуже прошу вас, — сказав він, — послати когось із селян. Благаю вас, дозвольте мені взяти участь у битві. Я можу битися, повірте мені.

— Не сумніваюсь, — відповів сер Деніел і сів писати листа. — Та слави тут не здобудеш. Я стоятиму в Кетлі, аж поки не з'ясується, хто переможе, а тоді приєднаюсь до переможців. Не думай, що це боягузтво, Діку, це просто мудрість. Наше нещасне королівство знесилене заколотами, король то на троні, то у в'язниці, і ніхто не знає, що буде завтра. П'яниці та дурні б'ються один з одним, а лорд Здоровий Глузд сидить і вичікує.

З цими словами сер Деніел обійшов до іншого кінця столу і, повернувшись до Діка спиною, почав писати листа, бо історія з чорною стрілою дуже занепокоїла його.

Тимчасом молодий Шелтон старанно їв. Раптом хтось торкнув його за руку, і він почув у себе над вухом тихий шепіт.

— Робіть вигляд, що нічого не чуєте, благаю вас, — шепотів голос. — Будь ласка, поясніть мені, як дістатися найкоротшим шляхом до Холівуда. Благаю вас, добрий хлопчику, допоможіть нещасному, що потрапив у біду, покажіть мені шлях, щоб я міг врятуватися.

— Ідіть стежкою повз вітряк, — відповів Дік так само тихо, — вона доведе вас до переправи через Тілл, а там знову спитаєте.

Не повертаючи голови, Дік продовжував їсти. Однак куточком ока він побачив, як хлопчик, якого називали мастер Джон, крадькома вийшов з кімнати.

«Він зовсім не старший за мене, — подумав Дік, а ще назвав мене «добрим хлопчиком»! Та якби я знав, що це просто хлопчак, то скоріше повісив би цього негідника, ніж показав би йому шлях. Якщо він поїде через болото, то я можу наздогнати його і нам'яти йому вуха».

Через півгодини сер Деніел вручив Дікові листа і звелів йому мчати в Танстольський замок. А ще через півгодини після того, як поїхав Дік, до кімнати вбіг гонець від мілорда Райзінгема.

— Сер Деніел, — сказав гонець, — ви втрачаєте нагоду здобути велику славу. Сьогодні вдосвіта знову розпочалася битва, і ми розбили їхній передовий загін і розігнали праве крило. Попереду остання битва. Коли б на нашому боці було ваше свіже військо, ми б скинули їх у річку. Ну що, сер рицар? Невже ви будете останнім? Це не зробить вам честі!

— Я тільки що зібрався вирушати, вигукнув рицар. — Селдене, дай сигнал. Сер, Я негайно буду з вами. Ще немає й двох годин, як більша частина мого війська прийшла сюди. Що тут поробиш? Поспішаючи, можна загнати коней. Швидше, хлопці!

У вранішньому повітрі весело заграла сурма, на головну вулицю з усіх боків збігалися воїни сера Деніела і шикувалися перед корчмою. Вони спали із зброєю і не розсідлували коней, і через десять хвилин сто важко озброєних вершників і лучників, чисто одягнених і добре дисциплінованих, стояли в лавах. Більшість з них була в одязі, який носили слуги сера Деніела — темно-червоного і блакитного кольорів, що надавало їм чепурного вигляду. Найкраще озброєні стояли спереду, а далі, так щоб не було видно, в кінці колони, було жалюгідне поповнення, що прибуло вчора ввечері. Сер Деніел з гордістю дивився на свій загін.

— Саме такі хлопці потрібні в скруті, — сказав він.

— Справді, гарні хлопці, — відповів гонець. — Жаль тільки, що ви не вирушили раніше.

— Нічого не поробиш. Так уже повелось, що на бенкеті все краще буває спочатку, а в битві наприкінці, сер, — сказав рицар і сів на коня. — Гей! — закричав сер Деніел. — Джон! Джоанна! Та де ж вона, клянусь святим розп'яттям. Хазяїне, де ця дівчина?

— Яка дівчина, сер Деніел? — сказав хазяїн. — Я не бачив ніякої дівчини.

— Ну, тоді хлопчик, старий дурню! — вигукнув рицар. — Хіба ти не розгледів, що це дівчина? На ній темно-червоний плащ. Вона порушила піст, напившись води, пам'ятаєш. Де ж вона, негіднику?

— Допоможіть нам, святі угодники! Ви звали його мастер Джон, — сказав хазяїн. — А я ні про що й не догадався. Він поїхав. Я бачив його… її… я бачив її в стайні годину тому, вона сідлала сірого коня.

— Клянусь розп'яттям, — закричав сер Деніел. — Дівчина коштувала мені п'ятсот фунтів, коли не більше!

— Сер рицар, — з болем в голосі зауважив гонець, — поки ви тут кричите про п'ятсот фунтів, там вирішується, хто володітиме англійським королівством.

— Добре сказано, — відповів сер Деніел. — Селдене, візьми з собою шістьох арбалетників і спіймай її. Мене не обходить, якою ціною це буде зроблено, та щоб, коли я повернусь, вона була в Танстольському замку. Ти за це головою відповідаєш. А тепер у дорогу!

Військо помчало риссю, а Селден із шістьма воїнами лишились на вулиці в Кетлі, оточені селянами, які зацікавлено їх розглядали.

Розділ II НА БОЛОТІ

Було близько шостої години, коли Дік, повертаючись того травневого ранку додому, під'їхав до болота. Над головою в нього повисло чисте блакитне небо, веселий вітрець рівномірно шелестів травою і листям. Крутились крила вітряків, верби на болоті колихалися, і по них, наче по житу, котились світлі хвилі. Дік провів у сідлі цілу ніч, але серце в нього було здорове, тіло міцне, і він не відчував втоми.

Стежка збігала вниз, все ближче до трясовини; нарешті зникли всі дорожні прикмети, крім вітряка, що стояв на пагорбі біля Кетлі, і верховіть дерев Танстольського лісу далеко перед ним. Обабіч стежки простяглись великі зарості очерету і лози, що колихались од вітру, та калюжі води, вкриті брижами; зрадницька трясовина, зелена, наче смарагд, підступно вабила мандрівника. Стежка вела навпростець через болото. Вона була дуже давня, протоптали її ще римські солдати. Відтоді минуло багато віків, і подекуди на сотні кроків вона ховалась під гнилими водами болота.

Приблизно за милю від Кетлі Дік під'їхав саме до такого місця. Стежка густо заросла тут кущами очерету й лози, що скидались на маленькі острівці, і це могло будь-кого збити з пантелику. До того ж трясовина була тут значно ширша, ніж в інших місцях, і людина, необізнана з болотом, легко могла потрапити в біду. Дік з острахом згадав про хлопчика, якому він так незрозуміло розповів, як треба їхати. Про себе він не турбувався: йому досить було глянути назад, на крила вітряка, що виразно чорніли на тлі блакитного неба, глянути вперед, на Танстольський ліс, щоб визначити дорогу і впевнено їхати далі, хоч кінь його вже йшов по коліна у воді.

Дік проїхав уже половину трясовини і побачив спереду стежку, що виходила з води, аж раптом праворуч він почув сплеск води і побачив сивого коня, який зав'яз у болоті і судорожно силкувався вилізти звідти. В ту мить, наче зачувши наближення допомоги, нещасна тварина пронизливо заіржала, її налиті кров'ю очі були сповнені жаху, вона борсалась в драговині, повітря навколо сповнювало дзижчання хмари мошви, що нависла над нею.

«Невже бідолашний хлопчина загинув? — подумав Дік. — Це ж, напевно, його кінь. Славний сивий кінь! Ти кличеш мене так жалісно, і я зроблю для тебе все, що в людських силах. Тобі не доведеться мучитись тут, занурюючись поступово в це баговиння».

Він натягнув арбалет і пустив стрілу коневі в голову.

Після цього жорстокого акту милосердя засмучений Дік поїхав далі; він пильно дивився навколо себе, сподіваючись побачити якісь сліди хлопчика, якому він вказав цю дорогу.

«Шкода, що я не розповів йому докладніше, як треба їхати, — думав він. — Боюсь, що хлопець потонув у болоті».

Раптом хтось гукнув Діка на ім'я. Перервавши ці думки і глянувши вбік, він побачив у заростях очерету обличчя хлопчика.

— Ти тут? — вигукнув Дік, натягуючи поводи. — Ти так добре сховався в очереті, що я за малим не проглядів тебе. Я бачив твого коня; його затягла трясовина, і мені довелось врятувати його від страждань. Клянусь небом, якби ти був більш милосердним вершником, ти б сам це зробив. Та виходь вже з своєї схованки, тут нікого нема, не бійся.

— Добрий хлопчику, у мене немає зброї, та й користуватись нею я не вмію, — сказав той, виходячи на стежку.

— Чого ти називаєш мене «хлопчиком»? — крикнув Дік. — Адже я старший за тебе!

— Добрий мастере Шелтон, — почав хлопчик, — прости мені, будь ласка. У мене і в гадці не було образити тебе. Навпаки, я хочу просити твоєї допомоги, бо я зараз у великій скруті; я ще в такій ніколи не був. Я заблудився, загубив плащ і втратив свого коня. В мене є нагайка і остроги, та от їхати нема на чому. А головне те, — продовжував він, сумно дивлячись на свій одяг, — головне те, що я так жахливо забрьохався.

— Пусте! — вигукнув Дік. — Чи варто звертати на це увагу! Кров ран і пилюка доріг прикрашають мужчину.

— Ну, тоді мені більше подобаються мужчини без таких прикрас, — зауважив хлопчик. — Але що ж мені робити? Прошу тебе, добрий мастере Річарде, дай мені пораду. Коли мені не пощастить дістатися до Холівуда, я загинув.

— Я дам тобі більше, ніж пораду, — відповів Дік, зіскакуючи на землю. — Сідай на мого коня, а я побіжу поряд. Коли ж я стомлюсь, тоді ти бігтимеш, а я поїду. В такий спосіб ми доберемось швидше.

Хлопчик сів на коня, і вони рушили вперед так швидко, наскільки дозволяла ця нерівна стежка. Дік біг поруч, тримаючись рукою за коліно хлопчика.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Зови мене Джоном Метчемом, — відповів хлопчик.

— А що тобі потрібно в Холівуді? — вів далі Дік.

— Я шукаю захисту від людини, що хоче мене скривдити, — відказав Джон Метчем. — Добрий абат Холівуда завжди захищає тих, кого переслідують.

— А як ти потрапив до сера Деніела, мастере Метчем? — допитувався Дік.

— Сер Деніел захопив мене силою, — вигукнув хлопчик. — Він викрав мене з рідної домівки, надів на мене цей одяг, скакав зі мною так довго, що в мене мало не розірвалось серце, насміхався з мене так, що довів мене до сліз, а коли деякі з моїх друзів погналися за ним, щоб відібрати мене, він посадив мене позад себе, щоб їх стріли не влучили в нього. Мене поранили в праву ногу, і зараз я трохи шкутильгаю. Та настане день, коли він за все заплатить!

— Нахваляєшся схопити місяць зубами! Сер Деніел рицар відважний, у нього залізна рука. І мені буде кепсько, якщо він дізнається, що я допоміг тобі втекти.

— Бідний хлопчик! — сказав Метчем. — Ти його вихованець, я знаю. Сер Деніел каже, що я теж його вихованець. Він, здається, купив право на те, щоб одружити мене, чи щось подібне; я до пуття не знаю, але в нього є якийсь привід переслідувати мене.

— Ти знову назвав мене хлопчиком! — вигукнув Дік.

— Чи ж мені називати тебе дівчинкою, добрий Річарде? — спитав Метчем.

— Тільки не дівчиною, — відказав Дік. — Я терпіти їх не можу.

— Ти розмовляєш, як хлопчисько, — зауважив Метчем. — А думаєш ти про них більше, ніж тобі здається.

— Це вже ні, — вперто сказав Дік. — Я зовсім про них не думаю. Хай вони згорять! Мені подобається полювання, битви, бенкети, веселе життя в лісі. А я ніколи не чув, щоб дівчата були здатні на це. Правда, одна така була, та її спалили, як відьму, за те, що вона, всупереч природі, носила чоловічий одяг.[9]

Мастер Метчем набожно перехрестився і почав молитися.

— Що ти робиш? — спитав Дік.

— Молюсь за її душу, — відповів Метчем схвильовано.

— За душу відьми? — скрикнув Дік. — Ну що ж, молись, якщо хочеш. Ця Жанна д'Арк була найкращою дівчиною в цілій Європі. Старий Епльярд-лучник розповідав, як він тікав від неї, наче від диявола. Еге ж, вона була хороброю дівчиною.

— Ну що ж, добрий мастере Річарде, — вів далі Метчем, — якщо тобі так мало подобаються дівчата, значить ти не справжній мужчина, тому що Господь Бог умисне розділив людей на жінок і чоловіків і послав до них любов, щоб вона була підтримкою для одних і розрадою для других.

— Тьху! — сказав Дік. — В тебе ще молоко на губах не обсохло, тому ти й розводиш теревені про жінок. А коли ти гадаєш, що я не справжній мужчина, то злазь з коня, ставай проти мене, і я кулаками, мечем чи стрілою покажу тобі, справжній я мужчина чи ні.

— Я не воїн, — щиро відповів Метчем, — і зовсім не хотів тебе образити. Я просто пожартував. А про жінок говорив лише тому, що чув, ніби ти маєш одружитися.

— Я? Одружитися? — скрикнув Дік. — Вперше про це чую. З ким же я маю одружитися?

— З якоюсь Джоанною Седлі, — відповів Метчем, червоніючи. — Це вигадка сера Деніела. З цього шлюбу він сподівається добре скористатися. Я чув, що нещасна дівчина дуже побивається. В неї, здається, саме такі погляди, як у тебе, а може, їй не подобається наречений.

— Одруження таке саме неминуче, як і смерть, — покірно мовив Дік. — Ти кажеш, що вона побивається! Чи ти не бачиш, які дурні дівчата? Жодного разу мене не бачила, а побивається. Хіба я стану побиватись? Я не з таких! Якщо мені доведеться одружитися, то плакати я не буду! Прошу тебе, коли ти її знаєш, розкажи, яка вона, гарна чи бридка? Сварлива чи лагідна?

— Ну яке це має значення, — відповів Метчем. — Якщо треба одружитися, ти одружишся. Яка різниця, гарна вона чи ні. Ти ж не молокосос, мастере Річарде; у всякому разі, ти плакати не будеш.

— Добре сказано, — зауважив Шелтон. — Мені однаково.

— Скидається на те, що в твоєї жінки буде дуже приємний чоловік, — сказав Метчем.

— Вона повинна мати такого чоловіка, на якого заслуговує, — сказав Дік. — Бувають же чоловіки і кращі, і гірші.

— Ах, нещасна дівчина! — вигукнув Метчем.

— Та чому нещасна? — спитав Дік.

— Аякже! Одружитися з колодою, — відповів Метчем. — Господи, колода!

— Я, мабуть, справді колода, — сказав Дік, — бо ти їдеш на моєму коні, а я плентаюсь пішки. Але якщо й з дерева, то з міцного.

— Добрий Діку, прости мене! — вигукнув Метчем. — В тебе найдобріше в Англії серце. Я жартував. Прости мене, дорогий Діку.

— Дурниця, — відказав Дік, збентежений теплотою в голосі свого супутника. — Все гаразд. Я, слава Богу, не вмію ображатися.

В цю мить вітер, який дув їм у спину, доніс до них звук сурми, що долинав з табору сера Деніела.

— Тихше, — сказав Дік, — чуєш, сурма.

— Вони помітили, що я втік, а в мене нема коня! — зауважив Метчем і смертельно зблід.

— Чого ж тобі боятися, — заспокоїв Дік. — Ти набагато їх випередив, і ми майже біля перевозу. До того ж, мені здається, коня немає в мене, а не в тебе.

— Леле, — вигукнув утікач, — мене спіймають! Діку, добрий Діку, допоможи мені хоч трохи!

— Та що тебе так непокоїть? — спитав Дік. — По-моєму, я весь час тобі допомагаю. Мені аж сумно стає від того, що ти такий боягуз. Але слухай, Джоне Метчем, якщо тебе справді так звуть. Я, Річард Шелтон, присягаюсь, що б не трапилось, допомогти тобі дістатись до Холівуда. Хай покинуть мене святі, якщо я покину тебе. Ну, забудь страх, сер Зблідле Обличчя! Дорога тут краща, дай коню острогів. Швидше, швидше! За мене не турбуйся, я бігаю, як олень.

Кінь пішов риссю, але Дік не відставав. Так вони проминули болото і під'їхали до хатинки перевізника на березі річки.

Розділ III НА ПЕРЕВОЗІ

Широка, з повільною течією і мулка річка Тілл витікала з боліт і котилась до моря, огинаючи в цьому місці кілька десятків болотистих, порослих лозою острівців.

Річка була каламутна, але цього ясного веселого ранку все навколо здавалось чарівним. Вітер вкривав її брижами, а в тихих місцях відбивалися цяточки блакитного неба. Стежка вела до маленької бухти, на березі якої у затишку стояла зроблена з хмизу і глини хатинка перевізника. На її покрівлі зеленіла трава.

Дік підійшов до хатинки і відчинив двері. Всередині на старому брудному коричневому плащі лежав перевізник і тремтів. Це був великий на зріст чоловік, але худий і виснажений хворобою; його трусила болотна пропасниця.

— А, мастере Шелтон, — промовив він. — Хочете на той бік? Погані часи, погані часи. Будьте обережні. Тут скрізь бродить ватага. Ви б краще їхали через міст.

— Ні, я дуже поспішаю, Х'ю-Перевізнику, — відповів Дік. — В мене немає часу.

— Ну й упертий ви, — сказав перевізник, підводячись. — Вам дуже пощастить, якщо ви без неприємностей дістанетесь до Танстольського замку, але мовчу. А це хто? — спитав він, зупиняючись на порозі хатинки і жмурячи очі.

— Це мій родич, мастере Метчем, — відповів Дік.

— Здрастуй, добрий перевізнику, — сказав Метчем, що вже зліз з коня і вів його за собою. — Будь ласка, спусти човна, бо ми дуже поспішаємо.

Довготелесий перевізник все ще уважно дивився на нього.

— Чорт забери! — вигукнув він нарешті і зареготав.

Метчем страшенно почервонів і здригнувся, а Дік сердито схопив нечему за плече.

— Як ти смієш, грубіяне, — крикнув він. — Займайся своєю справою і не смійся з людей, знатніших за тебе!

Х'ю-Перевізник, бурмочучи щось собі під ніс, відв'язав великого човна і відштовхнув його від берега. Дік завів у човен коня, слідом за ними заліз і Метчем.

— Яке ж ви ще дитя, мастере, — сказав Х'ю, посміхаючись. — Схоже на те, що помилились міркою, коли вас робили. Ну, мастере Шелтоне, я до ваших послуг, — додав перевізник, беручись за весла. — Навіть кішці дозволяється дивитись на короля. Чому ж мені не глянути на мастера Метчема?

— Гей ти, перестань! — наказав Дік. — Берись за діло.

Вони виїхали із затоки, і перед їхніми очима відкрилась вся ширина річки. Раз у раз зустрічались острівці, довкола тяглись глинисті відмілини, колихалась лоза та очерет. Водний лабіринт здавався безлюдним.

— Пане, — сказав перевізник, направляючи човна одним веслом, — я чув, що на острові засів Джон Болотний. Він ненавидить усіх прибічників сера Деніела. Може, слід проплисти вгору і висадити вас на відстані польоту стріли від стежки? Вам краще не зв'язуватися з Джоном Болотним.

— А він теж з цієї зграї? — спитав Дік.

— Цього я сказати не можу, — вів далі Х'ю, — але, як на мене, я поїхав би вгору, Діку. А що, коли в мастера Метчема влучить стріла, — і він знову засміявся.

— Ну що ж, їдь вгору, — відповів Дік.

— Тоді послухайте мене, — мовив Х'ю, — зніміть свій арбалет, натягніть тятиву, отак, добре; тепер накладіть стрілу, цільтеся в мене і дивіться із злістю.

— Нащо це? — спитав Дік.

— Я не маю права перевозити, хіба тільки під загрозою сили, — відповів перевізник, — бо інакше, коли Джон Болотний дізнається, що я перевіз вас добровільно, мені буде кепсько.

— Хіба негідники так знахабніли, — спитав Дік, — що розпоряджаються перевозом, який належить серу Деніелу?

— Запам'ятайте мої слова, — прошепотів перевізник і підморгнув. — Сер Деніел неодмінно втратить владу і силу, його час минув. Він неодмінно покотиться вниз.

І Х'ю наліг на весла.

Вони довго пливли вверх по річці, потім завернули за один з острівців і обережно попливли протокою вздовж берега. Х'ю тримався середини річки.

— Ось в цьому місці я мушу висадити вас, — сказав він.

— Тут немає стежки, — зауважив Дік, — тут лише болота і трясовина.

— Мастере Шелтон, — відповів Х'ю, — я турбуюсь про вас і тому не наважуюсь везти вас далі. Він весь час стежить за перевозом з луком у руках. Всіх прибічників сера Деніела він підстрілює, як кроликів. Я чув, як він поклявся розп'яттям не випустити живим ні одного прибічника сера Деніела. Якби я не знав вас здавна, ще отаким малям, то нізащо б не повіз, але в пам'ять про давні часи та через те, що з вами оця іграшка, яка не годиться для ран і війни, я ризикнув своєю нещасною головою, щоб перевезти вас. Тож задовольніться цим, бо більшого я не можу для вас зробити, клянусь спасінням душі!

Х'ю ще не встиг скінчити, схиляючись над веслами, як раптом серед ліз на острові хтось голосно закричав і почувся тріск, наче лісом, не розбираючи дороги, продиралась якась дужа людина.

— Щоб ти згорів! — вигукнув Х'ю. — Він весь час був на острові.

Перевізник швидко повернув до берега.

— Погрожуйте мені луком, добрий Діку, погрожуйте, щоб видно було, — попросив Х'ю. — Я намагався врятувати ваші шкури, тепер рятуйте мою!

Човен з шумом влетів у зарості лози. Метчем, блідий, однак рішучий і спритний, за помахом руки Діка скочив за борт човна і, пробігши кілька кроків по мілкій воді, виліз на берег. Дік, взявши коня за вуздечку, теж хотів залишити човен та влізти в густі зарості, але пробратись з конем через гущавину кущів виявилось нелегко, тому він затримався. Кінь іржав і бив копитами, човен, хитаючись з боку в бік, занурювався то носом, то кормою у воду.

— Х'ю, тут неможливо вилізти на берег, — вигукнув Дік, продовжуючи відчайдушно розсовувати гілля і тягти зляканого коня.

На березі острова з'явився високий на зріст чоловік з довгим луком в руках. Дік краєчком ока помітив, як він, червоний від швидкого бігу, з великим зусиллям натягує тятиву.

— Хто там? — закричав він. — Х'ю, хто там?

— Мастер Шелтон, Джоне, — відповів перевізник.

— Стій, Діку Шелтон! — закричав чоловік на березі. — Клянусь розп'яттям, ніхто не зробить тобі нічого поганого. Стій! Х'ю, завертай човна!

У відповідь Дік вилаявся.

— Ну, в такому разі тобі доведеться йти пішки, — крикнув чоловік на березі і пустив стрілу.

Кінь, в якого влучила стріла, підстрибнув од болю і жаху, човен перекинувся, і за мить всі борсались у воді, борючись з течією.

Вода встигла однести Діка на глибоке місце, коли він виринув на поверхню, але перш ніж він встиг оглянутись, його рука вхопилась за щось тверде, і його відразу ж сильно потягло до берега. Це була нагайка, яку Метчем, вилізши на вербу, що нахилилась над водою, вправно всунув у руку Діка.

— Клянусь небом, — вигукнув Дік, коли Метчем витяг його на берег, — ти врятував мене, і я зобов'язаний тобі життям! Я ж плаваю, як гарматне ядро.

Він обернувся і глянув на острів.

Х'ю-Перевізник плив поряд з своїм перекинутим човном і був уже посередині протоки, а Джон Болотний, розлючений тим, що його постріл призвів до таких несподіваних наслідків, кричав, щоб Х'ю поспішив.

— Ну, Джоне, — сказав Дік, — тікаймо! Поки Х'ю зможе переправити свою посудину та поки вони приведуть її до ладу, ми будемо далеко.

І показуючи приклад, він кинувся бігти, ухиляючись від вербового гілля і стрибаючи в багнистих місцях з купини на купину. В нього не було часу вибирати напрям, він тільки намагався втекти якнайдальше від річки, вкладаючи в це всі свої сили.

Однак незабаром місцевість почала підніматися, і це показало Діку, що він вибрав вірний напрямок. Ще через якийсь час вони прибігли до схилу горба, грунт під їхніми ногами став зовсім твердим, а навколо серед верб почали траплятися в'язи.

Метчем, який дуже відстав, раптом упав.

— Покинь мене тут, Діку, — крикнув він, відсапуючись, — я більше не можу.

— Кинути тебе, Джоне? — вигукнув Дік. — Та це було б підлістю з мого боку! Ти ж ризикував овоїм життям, рятуючи мене, хоч тебе могли застрілити, та й я міг стягти тебе за собою у воду і ти б потонув. Тільки одні святі знають, як це я не затяг тебе за собою у воду.

— Ні, — сказав Метчем, — я однаково врятував би тебе, я ж вмію плавати.

— Вмієш плавати? — перепитав Дік, широко розкриваючи очі.

Вміння плавати було єдиним чоловічим талантом, яким він не володів, і Дік цінив його майже так само високо, як вміння вбити людину на двобої.

— Це мені буде наукою: ніколи не зневажати інших. Я обіцяв охороняти тебе аж до Холівуда, а вийшло так, клянусь розп'яттям, що ти допоміг мені.

— Ми тепер друзі, — сказав Метчем.

— Я ніколи не був тобі ворогом, — відповів Дік. — Ти по-своєму хоробрий хлопець, хоч, звичайно, ще молокосос. Я ніколи таких не бачив. Та прошу тебе, швидше відпочивай і ходім. Тут не місце для балачок.

— В мене дуже болить нога, — сказав Метчем.

— Я й забув про твою ногу, — відповів Дік. — Доведеться йти обережніше. Шкода, що я не знаю, де ми тепер. Я зовсім загубив стежку, та, може, це й краще. Якщо вони стежать за перевозом, то вони, напевно, наглядають і за стежкою. От було б добре, якби сюди прибув сер Деніел з чотирма десятками воїнів! Він погнав би звідси цих негідників так, як вітер жене сухе листя. Ходім, Джоне, обіпрись на моє плече, бідолахо. Ні, ти таки ще маля. Б'юсь об заклад, тобі й дванадцяти немає.

— Ні, мені шістнадцять, — відповів Метчем.

— Тоді ти погано ріс, — зауважив Дік. — Тримайся за руку. Ми підемо потихеньку, не бійся. Я зобов'язаний тобі життям, а я вмію віддячити і за добро, і за зло.

Вони підіймалися схилом.

— Рано чи пізно ми повинні натрапити на дорогу, — вів далі Дік, — і тоді підемо куди слід. Клянусь небом, в тебе неміцна рука, Джоне. Коли б у мене була така рука, я б соромився цього. Скажу тобі, — говорив він далі, раптом засміявшись, — Х'ю-Перевізник, напевно, подумав, що ти дівчина.

— Не може бути, — скрикнув Метчем і почервонів.

— А я готовий битися об заклад, що він так подумав, — вигукнув Дік. — Та й не можна докоряти йому за це, бо ти ж справді більше схожий на дівчину, ніж на хлопця. Скажу навіть, що для хлопця ти дивний і недоладний, а от дівчина з тебе була б вродлива, Джоне. Ти був би гарненькою дівчиною.

— Але ти не вважаєш мене дівчиною? — спитав Метчем.

— Звичайно, ні. Я просто жартую, — відповів Дік, — з часом з тебе буде справжній мужчина, Джоне. Ти ще будеш славетним воїном. Цікаво знати, кого з нас першого посвятять в рицарі. Мені до смерті хочеться бути рицарем. «Сер Річард Шелтон, рицар», непогано звучить, га? Але й «сер Джон Метчем» теж звучить непогано.

— Підожди, Діку, дай мені напитись, — сказав Метчем, зупиняючись біля джерельця, що витікало а пагорба і наповнювало піщану ямку завбільшки з кишеню. — Ах, Діку, якби знайти що-небудь поїсти! В мене аж серце щемить від голоду.

— Чого ж, дурню, ти не їв у Кетлі? — спитав Дік.

— Я дав обітницю… мене ввели в гріх, — затинався Метчем, — а зараз я їв би навіть сухий хліб.

— Сідай тоді і їж, — сказав Дік, — а я поки піду пошукаю стежки.

Він зняв з пояса торбу, вийняв з неї хліб і кусочки в'яленої свинини. Метчем жадібно накинувся на їжу, а Дік пішов уперед і зник серед дерев.

Незабаром він натрапив на байрак, на дні якого у мертвому листі дзюркотів струмок. За байраком знову росли дерева, але вже не верби і в'язи, а дуби і буки, і були вони вищі. У листі шелестів вітер, що майже зовсім заглушував шум його кроків по м'якій траві, та незважаючи на це, Дік обережно крався від одного товстого стовбура до Іншого, пильно оглядаючи все навколо. Раптом повз нього промайнув олень і зник у кущах. Дік зупинився, дуже незадоволений з цього. Ясно, що ця частина лісу була безлюдна, та олень, що, немов гонець, побіг перед ним, своєю появою міг сповістити кого-небудь про його присутність. І Дік, замість того, щоб іти далі, підійшов до високого дерева і видерся на нього.

Йому пощастило. Дуб, на який він виліз, був найвищим деревом у цій частині лісу, і з нього було добре видно навколишню місцевість. Дік, вмостившись на вершині цього дуба і гойдаючись під сильним вітром, побачив позад себе всю болотисту рівнину аж до Кетлі, річку Тілл, що звивалась серед порослих лісом острівців, а спереду — білу стрічку дороги, що зміїлась по лісу. Човна вже привели до ладу, і він плив до перевозу. Крім цього човна, не було ніяких ознак, що виказували б наявність людей, тільки вітер шумів у гіллі дерев. Дік уже хотів злізти з дуба, як раптом, глянувши востаннє на болото, помітив серед нього кілька темних цяточок, що рухались до річки. Було ясно, що стежкою швидко просувається якийсь невеличкий загін. Діка стривожило це; він швидко спустився на землю і повернувся до свого товариша.

Розділ IV ЛІСОВА ВАТАГА

Метчем добре відпочив, до нього повернулися сили, і хлопці, яких підганяло те, що побачив Дік, швидко проминули решту лісу, спокійно перейшли дорогу і пішли вгору по схилах пагорбів, на яких стояв Танстольський ліс. Дерева тут росли купками, піщані галявинки між ними поросли вереском, дроком, де-не-де траплялись старі тиси. Місцевість ставала дедалі все більш нерівною, все частіше зустрічались байраки і горбки. Вітер все дужчав, дерева гнулись, мов тонкі лози.

Нарешті хлопці вийшли на одну з галявин. Раптом Дік упав у траву і повільно поповз назад до дерев. Метчем дуже здивувався, бо не бачив ніяких підстав для цього, але зробив так само, як його товариш, і тільки коли вони сховалися в гущавині, він попросив пояснити, що трапилось.

Замість відповіді Дік показав пальцем на протилежний бік галявини, де, вимальовуючись своєю темною глицею на тлі неба, росла височенна ялина, її стовбур був рівний, мов колона, але футів за п'ятдесят від землі він роздвоювався, утворюючи розгалуження. На цьому розгалуженні, неначе моряк на мачті, стояв чоловік у зеленому плащі поверх лат і пильно роздивлявся на всі боки, його волосся вилискувало проти сонця; прикривши однією рукою очі, він з розміреністю машини повільно повертав голову то в один, то в другий бік. Хлопці перезирнулись.

— Спробуємо обійти його зліва, — сказав Дік. — Ми за малим не вскочили в біду, Джоне.

Через десять хвилин вони натрапили на широку стежку.

— Цієї частини лісу я не знаю, — зауважив Дік. — Куди виведе нас ця стежка?

— Побачимо, — відповів Метчем.

Через якийсь час стежка вивела їх на вершину пагорба і круто завернула вниз у байрак, що нагадував своєю формою чашку. На дні байраку, в густих заростях глоду, видніли руїни кількох будівель без покрівлі, почорнілих, мов від огню, і лише димар, який самотньо височів над ними, свідчив про те, що тут колись жили люди.

— Що це може бути? — пошепки спитав Метнем.

— Клянусь небом, не знаю, — відповів Дік. — Зовсім нічого не знаю. Ходім подивимось, тільки обережно.

Вони обережно сходили вниз, продираючись крізь зарості глоду, серця їх неспокійно билися. Тут, очевидно, ще недавно жили люди, бо в гущавині вони натрапили на здичавілі фруктові дерева і городні рослини та побачили в траві сонячний годинник, колись, напевно, тут був сад. Пройшовши ще трохи, вони зупинились перед руїнами будинку.

Колись це була гарна і міцна будівля, її оточував глибокий рів, але тепер він був сухий, і на його дні лежало каміння, а через нього, неначе місток, лежав сволок. Дві стіни ще стояли, і крізь їх пусті вікна світило сонце, а решта будинку завалилась і лежала купою уламків, вкритих кіптявою. Всередині крізь уламки пробивалось, кілька маленьких зелених кущиків.

— Мені здається, що це Грімстон, — прошепотів Дік. — Він належав якомусь Сімону Мелсбері; сер Деніел був його запеклим ворогом. Ось уже п'ять років, як Беннет Хетч спалив цей будинок. Слово честі, мені шкода його. Він був такий красивий.

В байраці було затишно і тепло. Раптом Метчем, торкнувши Діка за плече, підняв угору палець.

— Слухай, — сказав він.

Тишу порушив якийсь дивний звук. Він повторився двічі, перш ніж хлопці зрозуміли, що це таке. Скидалось на те, що хтось прочищає собі горлянку. Слідом за цим хрипкий, грубий голос заспівав.

Співець замовчав, ледь чутно дзенькнуло залізо, і знову запанувала тиша.

Хлопці дивились один на одного. Хто б не був їх невидимий сусід, він знаходився по той бік зруйнованого будинку. Враз Метчем почервонів, перебіг по сволоку, що лежав через рів, і обережно поліз на купу уламків всередині будинку. Дік не встиг його стримати і тепер був змушений йти слідом за Метчемом.

В кутку зруйнованого будинку два сволоки впали хрест-навхрест і утворили разом з уламками щось схоже на малесеньку комірку. Хлопці потихеньку залізли туди. В цій схованці їх зовсім не було видно, а крізь бійницю в стіні вони могли спостерігати за всім, що відбувалось за будинком.

Зазирнувши в цю бійницю, Дік і Метчем аж похололи від страху, бо зрозуміли, що опинились в дуже скрутному становищі. Повернутись назад було неможливо, вони ледве насмілювались дихати. На лужку біля рову, не далі як за тридцять кроків від того місця, де вони причаїлись, горіло багаття. Над багаттям висів казан, в якому щось кипіло і парувало, а біля казана стояв худорлявий, високий на зріст чоловік з червоним обличчям. У правій руці він тримав залізну ложку, за поясом в нього стирчав мисливський ріг і величезний кинджал. Він, здавалось, насторожено прислухався, ніби почув щось в зруйнованому будинку. Очевидно, це й був співець. Очевидно, коли він мішав щось у казані, до його вуха долинули звуки необережних кроків. Трохи далі спав, загорнувшись у коричневий плащ, інший чоловік; над його обличчям літав метелик. На вкритому квітами кущі глоду висіли лук, колчан із стрілами і половина оленячої туші.

Нарешті чоловік біля казана перестав прислухатися, підніс ложку до рота, сьорбнув, хитнув головою, знов почав мішати ложкою і заспівав:

прохрипів він, продовжуючи пісню з тих слів, на яких зупинився:

Співаючи, він час від часу підносив до рота ложку, дув на своє вариво і куштував з виглядом досвідченого кухаря.

Нарешті він, мабуть, вирішив, що їжа готова, витяг з-за пояса ріг і тричі затрубив у нього.

Чоловік, що спав, прокинувся, перевернувся на другий бік, відігнав метелика і повів навколо очима.

— Чого ти трубиш, брате? — спитав він. — Обід?

— Еге ж, дурню, обід, — відповів кухар, — тільки поганенький, без елю і без хліба. Тепер невелика радість сидіти в лісі, а були часи, коли добрий чоловік міг жити, наче єпископ, якщо йому лише не дошкуляли дощі й морози, — елю й вина було скільки душа забажає. Тепер у людей в серці немає відваги, а цей Джон-Месник, спаси й помилуй Бог, всього-на-всього опудало, що лякає ворон.

— Ти тільки й думаєш, як би наїстися й напитися, Лоулесе, — відказав співрозмовник. — Потерпи трохи, кращі часи ще повернуться.

— Та що там казати, — відповів кухар. — Я чекаю кращих часів ще з дитячих років. Я був францисканським монахом, був королівським лучником, був моряком і плавав по солоних морях, траплялось блукати по зелених лісах і стріляти королівських оленів. І що з цього вийшло? Нічого! Мені слід було залишитись у монастирі. Значно краще бути ігуменом Джоном, ніж Джоном-Месником. Та ось, до речі, і вони.

Один за одним на лужок почали виходити високі, ставні хлопці. Кожний, підходячи, витягав з піхов ніж, брав миску, зроблену з рогу, клав у неї м'ясо з котла і сідав на траву їсти. Одягнені й озброєні вони були по-різному: деякі в рудих сорочках тільки з ножем та старим луком, деякі були справжніми лісовими чепурунами: носили шапки й куртки з темнозеленого сукна; за поясом в них стирчали стріли з гарними перами, на перев'язі висів ріг, меч і кинджал були при боці. Всі зголодніли і через те були мовчазні. Ледве привітавшись, вони жадібно накидались на м'ясо.

Їх зібралось уже чоловік з двадцять, як раптом в кущах глоду почулися радісні голоси, і незабаром на лужок вийшли п'ятеро чи шестеро чоловік з ношами. Попереду йшов високий на зріст, кремезний чоловік з сивиною у волоссі й коричневим, наче прокопчений окіст, обличчям. Неважко було догадатися, що він тут ватажок. За спиною в нього висів лук, в руках була рогатина.

— Хлопці! — закричав він. — Мої веселі друзі! Ви їли тут всухом'ятку і не дуже добре почували себе. Але ж я вам завжди казав: чекайте терпляче, і щастя швидко прийде до вас. І от, дивіться, перший посланець щастя — добрячий ель!

Під схвальні вигуки хлопці поставили на землю ноші, на яких лежало велике барило.

— Та поспішайте, хлопці, — вів далі ватажок. — Нам ще доведеться попрацювати. До перевозу підійшли стрільці в темночервоній і голубій одежі; всі вони — наші мішені; всі вони покуштують наших стріл; ніхто з них не пройде крізь цей ліс. Хлопці, нас тут п'ять десятків молодців і кожного скривджено: дехто втратив землю, дехто — друзів, декого оголосили поза законом. Всі ми скривджені! Хто ж вчинив це? Сер Деніел, клянусь розп'яттям! Чи дозволимо ми йому користатися награбованим у нас добром? Сидіти в наших будинках, орати наші поля? Жерти биків? Присягаюсь, що ні. Його захищає закон, у суді він завжди виграє, та в мене за поясом є виклик на такий суд, де він все програє.

Кухар Лоулес, який в цей час налив ще елю, підніс ріг, ніби п'ючи за здоров'я промовця.

— Мастере Еллісе, — сказав він, — ви думаєте тільки про помсту. Та ви й повинні так робити. Але у мене, вашого бідного брата по зеленому лісу, ніколи не було ні землі, ні друзів. Я, щодо мене особисто, цікавлюсь здобиччю; я завжди віддаю перевагу благородному золоту і канарському вину, а не якимсь там помстам.

— Лоулесе, — відповів ватажок, — щоб повернутися в Танстольський замок, сер Деніел мусить пройти через ліс. Ми зробимо так, що цей шлях обійдеться йому дорожче за всяку битву. Потім, коли він залізе з жменькою людей, яка в нього залишиться, в свою нору, ми обложимо цього старого лиса. Всі його знатні друзі розгромлені, допомоги чекати нізвідкіля, і йому буде кінець. Це велика здобич, її вистачить на обід усім нам.

— Ну, я вже багато з'їв таких обідів, — відказав Лоулес. — До того ж, приготовляючи їх, можна обпектися, добрий мастере Еллісе. А чим ми поки що займаємось? Виготовляємо чорні стріли, пишемо вірші й п'ємо чисту холодну воду — досить-таки неприємний напій.

— На тебе, Лоулесе, покластися не можна, — відповів Елліс. — Від тебе ще тхне монастирською коморою, жадібність занапастить тебе. Ми взяли двадцять фунтів у Епльярда, забрали сім марок в гінця минулої ночі. Позавчора взяли п'ятдесят у купця.

— А сьогодні, — промовив один з молодців, — я зупинив гладкого продавця індульгенцій, він їхав у Холівуд. Ось його гаман.

Елліс полічив монети.

— Сто шилінгів, — пробурмотів він. — Дурень ти, в нього, напевно, значно більше було сховано в сандаліях або зашито у відлозі. Ти дитина, Томе Кьюкоу, рибка вислизнула з твоїх рук.

Але Елліс байдуже сунув гаман собі в кишеню. Він стояв, спершись на рогатину, і розглядав своїх товаришів, які сиділи в різноманітних позах і їли оленину, запиваючи її елем. День був щасливий, їм пощастило, але справа не чекала, і вони поспішали з обідом. Деякі з них, наївшись, повалились на траву і одразу ж заснули, немов удави, інші розмовляли або оглядали зброю, а один, у якого був дуже гарний настрій, підняв ріг з елем і заспівав:

Весь цей час хлопці лежали й слухали, тільки Річард зняв арбалет і тримав у руці залізний гачок, яким натягують тятиву. Вони боялись навіть поворухнутися, і вся сцена з лісового життя пройшла перед їх очима, наче в театрі. Та враз виставу перервали. Якраз над схованкою Діка і Метчема височів димар. Раптом в повітрі почувся свист, потім сильний стук, і біля них впали уламки стріли. Хтось згори, можливо, той самий вартовий, якого хлопці бачили на ялині, поцілив у вершечок димаря.

Метчем тихенько скрикнув, Дік теж здригнувся з несподіванки і впустив залізний гачок. Проте людей на лужку стріла не здивувала, бо це був умовний сигнал, якого вони чекали. Всі одразу схопилися на рівні ноги, підтягували пояси, пробували тятиви на луках, перевіряли в піхвах мечі та кинджали. Елліс підвів руку, вигляд у нього був невблаганний і лютий, білки очей сяяли на його засмаглому обличчі.

— Хлопці, — сказав він, — ви знаєте свої місця. Не випускайте нікого з рук живим. Епльярд був тільки закускою, а тепер ми починаємо справжній обід. Я клянусь небом жорстоко помститися за трьох чоловік: за Гаррі Шелтона, Сімона Мелсбері і, — тут він ударив себе у широкі груди, — за Елліса Дакуорта!

Продершись крізь кущі, на лужок вибіг червоний від швидкого бігу чоловік.

— Це не сер Деніел! — промовив він, ледве переводячи подих. — Їх усього семеро. Стріла долетіла?

— Тільки що, — відповів Елліс.

— Чорт візьми! — вигукнув вартовий. — Мені здавалось, що я чув, як вона свистіла. Доведеться йти не ївши!

Через хвилину всі люди «Чорної стріли» пішли в різні боки, бо кожний поспішав на своє місце, і лужок перед зруйнованим будинком спорожнів. Тільки казан на багатті, яке тепер ледве горіло, та частина оленячої туші на гілляці свідчили про те, що тут хтось був.

Розділ V КРИВАВЕ ПОЛЮВАННЯ

Хлопці лежали нерухомо, поки останні звуки кроків не злилися з шумом вітру. Тоді вони підвелися і, ледве ступаючи, тому що від незручного положення у них затерпли ноги, вибрались з руїн і по сволоку перейшли через рів. Метчем, піднявши з землі гачок від арбалета, пішов попереду; Дік з арбалетом у руках йшов, важко ступаючи здерев'янілими ногами, слідом за ним.

— А тепер підемо в Холівуд, — сказав Метчем.

— В Холівуд! — вигукнув Дік. — Йти в Холівуд тоді, коли добрих людей чекає смерть? О, ні! Це міг би зробити хто завгодно, тільки не я! Швидше я пошлю тебе, Джоне, до всіх чортів!

— Невже ти покинеш мене? — запитав Метчем. -

— Звичайно, покину, — відповів Дік. — Якщо я не встигну попередити цих людей, я загину разом з ними. Невже ти думаєш, що зможеш умовити мене покинути в біді людей, серед яких я виріс? Ні, я не зроблю цього! Віддай мені гачок від мого арбалета.

Але Метчем не збирався віддавати йому гачок.

— Діку, — сказав він, — ти поклявся всіма святими, що доведеш мене до Холівуда. Невже ти порушиш свою клятву? Невже ти покинеш мене… клятвопорушнику?

— Зрозумій мене. Я клявся з найкращими намірами, — заперечив Дік. — Я хотів виконати свою клятву; але тепер все складається по-іншому. Поміркуй сам, Джоне. Дозволь мені тільки попередити цих людей і, якщо доведеться, виступити разом з ними проти спільного ворога; а як все виясниться, ми знову підемо своєю дорогою, і я не порушу своєї клятви.

— Ти глузуєш з мене, — відповів Метчем. — Ці люди, яким ти хочеш допомогти, полюють за мною, щоб занапастити мене.

Дік почухав потилицю.

— Я нічого не можу зробити, Джоне, — сказав він. — Іншого виходу немає. А що б ти зробив на моєму місці? Тобі, хлопче, загрожує не така вже велика небезпека, а їх чекає смерть. Смерть! — додав він. — Подумай над цим! Якого біса ти затримуєш мене тут? Давай сюди мій гачок! Боже милий! Невже вони мають загинути?

— Річарде Шелтон, — сказав Метчем, дивлячись просто йому у вічі, — невже ти збираєшся виступити на боці сера Деніела? Хіба ж ти глухий? Хіба ти не чув, що сказав Елліс? Чи, може, ти не маєш серця, в тобі не говорить кров твоїх рідних, твого батька, якого вбили ці люди? «Гаррі Шелтон», сказав він; а сер Гаррі Шелтон був твоїм батьком, і це так ясно, як день.

— Чого ти від мене хочеш?! — вигукнув Дік. — Невже ти хочеш, щоб я повірив цим лиходіям?

— О, ні. Я вже давно чув про вбивство твого батька, — відповів Метчем. — Ходять уперті чутки, що його вбив сер Деніел. Він вбив його, порушивши свою клятву; в своєму власному домі він пролив безневинну кров. Небо жадає помсти за це вбивство, а ти, син забитого, йдеш втішати і захищати вбивцю.

— Джоне! — вигукнув юнак. — Мені невідомо нічого. Можливо, все це й справді було так. Звідки мені знати? Але розсуди сам: сер Деніел зростив мене і вигодував; я грався і полював разом з його людьми, і раптом я залишу їх в хвилину небезпеки! О, хлопче! Якби я так вчинив, то повністю втратив би свою честь. Ні, Джоне, ти не смієш просити мене про це, ти не захочеш бачити мене таким підлим.

— Але ж твій батько, Діку? — нерішуче промовив Метчем. — Хто ж помститься за нього? А твоя клятва, яку ти давав мені? Адже ти клявся, закликаючи у свідки всіх святих.

— Мій батько?! — вигукнув Шелтон. — Батько велів би мені йти захищати своїх! Коли правда, що сер Деніел вбив його, то настане час і ось ця рука вб'є сера Деніела; але зараз я не можу залишити його людей в біді. А щодо моєї клятви, дорогий Метчем, то ти звільниш мене від неї. Ти звільниш мене від неї, щоб я зміг врятувати життя багатьох людей, які не зробили тобі нічого поганого, і щоб я врятував свою честь.

— Щоб я, Діку, звільнив тебе від клятви? Ніколи! — сказав Метчем. — Якщо ти покинеш мене, ти — клятвопорушник, і я розповім про це всім.

— Мій терпець увірвався, — сказав Дік. — Віддай мій гачок! Давай його сюди!

— Не віддам, — сказав Метчем. — Я врятую тебе проти твоєї волі.

— Не віддаси?! — крикнув Дік. — Я примушу тебе віддати!

— Спробуй, — сказав Метчем.

Вони стояли, дивлячись один одному в вічі, готові до бійки. Раптом Дік підбіг до нього, і хоч Метчем зразу ж відскочив убік, Дік миттю наздогнав його, вирвав у нього з рук гачок від арбалета, грубо повалив його на землю і став над ним, стиснувши кулаки, лютий і розчервонілий. Метчем лежав, уткнувшись обличчям в траву і навіть не намагався чинити опору.

Дік натягнув тятиву арбалета.

— Я тебе провчу! — розлючено кричав Дік. — Клявся я чи не клявся, забирайся геть від мене!

Він повернувся і побіг. Метчем зразу ж схопився і помчав за ним.

— Що тобі потрібно? — крикнув Дік, зупиняючись. — Чого ти біжиш за мною? Відчепись!

— Я біжу, куди хочу, — сказав Метчем. — Тут, в лісі, я вільний робити, що хочу.

— Ти зараз же відчепишся, клянусь Богородицею! — відповів Дік, знімаючи свій арбалет.

— Який же ти хоробрий! — сказав Метчем у відповідь. — Стріляй!

Дік збентежено опустив зброю.

— Послухай, — сказав він, — ти вже й так досить розгнівав мене, йди звідси, йди геть по-доброму, а то, хочу я цього чи ні, мені доведеться прогнати тебе силоміць.

— Ну що ж, — сказав Метчем уперто. — Ти сильніший за мене. Можеш робити що завгодно. Але я не відчеплюсь від тебе, Діку, доки ти не проженеш мене.

Дік насилу стримувався. Совість не дозволяла йому бити беззахисного; але він не бачив іншого способу збутися цього непотрібного і, як йому почало здаватися, можливо, ненадійного супутника.

— Ти, напевно, з глузду з'їхав! — крикнув він. — Дурню, адже ж я поспішаю до твоїх ворогів. Я прагну потрапити до них якнайшвидше.

— Мені все одно, Діку, — відповів Метчем. — Якщо тобі судилося загинути, я помру разом з тобою. Краще бути з тобою у в'язниці, ніж без тебе на волі.

— Ну що ж, — сказав Дік. — Мені ніколи базікати тут з тобою. Можеш йти за мною, коли тобі так хочеться. Але якщо ти будеш вести нечесну гру, я не стану жаліти тебе. Пущу в тебе стрілу і все, хлопче. Запам'ятай це.

З цими словами Дік повернувся і пішов вперед, обходячи гущавину і пильно роздивляючись по боках. Нарешті вони вибрались на поляну і побачили зліва невеликий горбок, зарослий золотистим дроком, на вершині горба темніли сосни.

«Звідси мені буде видно все», — подумав Дік і поліз вгору по відкритому порослому вереском схилу.

Дік пройшов всього декілька кроків, як раптом Метчем торкнув його за руку і показав на щось віддалік. На схід від пагорба була широка долина; вереск на ній ще не відцвів; і вся вона нагадувала поржавілий щит, на якому плямами темніли в'язи. Схилом один за одним підіймались чоловік десять, одягнених в зелені куртки. Попереду йшов сам Елліс Дакуорт, — його легко було впізнати по рогатині, яку він тримав у руках. Один за одним вони доходили до вершини, з'являлись на тлі неба і зникали за горбом. Ось з'явився останній і зник… Дік лагідно подивився на Метчема.

— Значить, ти вірний мені, Джоне? — спитав він. — А я боявся, що ти на боці моїх ворогів.

Метчем заплакав.

— Чого це ти?! — вигукнув Дік. — Святі угодники, спасіть нас! Ти що, будеш тут рюмсати через одне моє слово?

— Ти вдарив мене, — ридав Метчем. — Я боляче забився, коли ти повалив мене на землю. Ти боягуз, ти користуєшся тим, що ти сильніший від мене.

— Не говори дурниць, — сказав Дік грубо. — Яке ти мав право не віддавати мені гачка? Мені слід було б добре відлупцювати тебе. Якщо ти хочеш йти зі мною, так слухайся. Ну, ходім.

Метчем вагався, іти йому чи залишитися; але, побачивши, що Дік продовжує швидко підійматися схилом, ні разу не озирнувшись, Метчем побіг слідом за ним. Проте схил був крутий і нерівний, і Дік, що рухався значно швидше, давно був уже на вершині і лежав під соснами, коли Метчем, задихаючись, наче загнаний олень, догнав його і мовчки ліг поруч.

Унизу, по широкій долині звивалась дорога, що вела з Танстола до переїзду через річку. Дорога була добре уторована, і її легко можна було простежити очима всю з кінця в кінець. Вона то з'являлась на відкритих галявинах, то зникала серед дерев; майже через кожні сто кроків там, де вона йшла лісом, можна було сподіватися засідки. Далеко внизу по дорозі на семи стальних шоломах грали сонячні промені, і час від часу, коли дерева рідшали, з горба можна було розгледіти Селдена і його людей, які швидко скакали на конях, виконуючи наказ сера Деніела; Вітер трохи ущух, але все ще весело грайся з деревами, розгойдуючи їх гілля, і, мабуть, якби серед вершників був покійний Епльярд, він з поведінки стривожених птахів догадався б, що їм загрожує небезпека.

— А тепер дивись, — прошепотів Дік. — Вони вже занадто далеко заїхали в ліс. Щоб врятуватися, їм слід їхати вперед. Бачиш он ту галявину внизу перед нами, посередині якої виріс маленький гай, схожий на острів? Там вони були б у безпеці. Коли вони під'їдуть ближче, я, щоб попередити їх, пущу стрілу. Але все, мабуть, дарма; їх тільки семеро, і вони озброєні не арбалетами, а простими луками. А арбалет, Джоне, завжди перемагає лук.

Тимчасом Селден і його люди продовжували свою подорож, навіть не підозрюючи, що їм загрожує небезпека, і поступово наближались до місця, де заховались хлопці. Один раз вони зупинились і, збившись у купу, здавалося, на щось показували і до чогось прислухалися. Але, очевидно, їх увагу привернуло те, що відбувалось далеко звідси, — глухий гуркіт гарматних пострілів, який час від часу доносився здалека вітром і говорив про те, що там йшов великий бій. Тут, безсумнівно, було над чим задуматись, — бо якщо звуки пострілів важких гармат так виразно чути в Танстольському лісі, то, значить, бій пересувався на схід, а це свідчило, що сьогоднішній день закінчувався поразкою сера Деніела і прихильників Ланкастерів.

Але ось маленький загін почав знову рухатись і незабаром виїхав на відкриту галявину, порослу вереском; ліс вдавався в неї вузьким клином, що майже підходив до дороги. Як тільки вони наблизились до цього місця, в повітрі промайнула стріла. Один з вершників змахнув руками, його кінь позадкував, і вони обидва рухнули на землю. Навіть з того місця, де лежали хлопці, можна було почути, як враз всі вершники голосно закричали. Було видно, як упирались і ставали дибки перелякані коні. Вершники опам'ятались від подиву, і один з них почав злазити з коня. В повітрі промайнула, описавши дугу, друга стріла; ще один вершник звалився в пилюку на дорозі. Вершник, що злізав з коня, випустив повід, його кінь помчав галопом і потягнув вершника за ногу по землі, б'ючи об каміння і топчучи копитами. Чотири інших вершники, що залишились сидіти в сідлах, зразу ж роз'їхались в різні боки: один повернув коня і з голосним криком помчав до перевозу; інші три, кинувши поводи, помчали в напрямку Танстола. З-за кожного дерева на них летіли стріли. Незабаром один кінь впав, але вершник схопився на ноги і продовжував бігти за товаришами, доки інша стріла не прикінчила його. Впав ще один вершник; потім ще один кінь; з усього загону залишився цілим тільки один чоловік, та й той вже позбувся коня. Вдалині завмер тупіт трьох переляканих коней без вершників.

Весь час жоден з нападаючих не показався з своєї засідки. Тут і там на дорозі корчились в передсмертній агонії люди і коні, але їх безжалісні вороги навіть не вийшли з лісу, щоб полегшити їхні муки.

Єдиний воїн, що залишився в живих, приголомшений стояв на дорозі поруч з своїм забитим конем. Опам'ятавшись, він побрів дорогою в напрямку тієї галявини з острівком дерев, на яку звернув увагу Дік. Він тепер знаходився на відстані, може, якихось п'ятисот кроків від місця, де заховалися хлопці, і вони бачили, як він стривожено оглядався, чекаючи смерті. Але навколо все було спокійно, і поступово до нього поверталась сміливість. Він раптом зняв з плеча лук і натягнув тятиву. В ту ж хвилину по рухові руки Дік впізнав у ньому Селдена.

У відповідь на цю спробу чинити опір з усіх кінців лісу пролунав гучний регіт. Очевидно, в цих жорстоких і невчасних веселощах брало участь принаймні двадцять чоловік. Над плечем Селдена пролетіла стріла. Він здригнувся й відскочив назад. Друга стріла увіткнулась в землю біля його ніг. Селден сховався за деревом. Третя стріла, націлена просто йому в обличчя, впала за кілька кроків від нього. Потім знову пролунав гучний регіт; луна підхопила той регіт і рознесла по всьому лісі.

Було ясно, що вороги просто дражнили його, як в ці часи звичайно дражнили бугая, перш як забити його, або як кішка дражниться з мишею, перш ніж її з'їсти. Бій давно закінчився; один з лісових смільчаків вже спокійно підбирав на дорозі стріли, а решта в цей час розважалась стражданнями нещасного Селдена.

Селден зрозумів, що його дражнять; він гнівно закричав, натягнув лук і навмання пустив стрілу в гущавину. Йому пощастило: у відповідь почувся болісний крик. А потім, кинувши свій лук, Селден побіг вгору схилом туди, де лежали Дік і Метчем.

Ватага «Чорної стріли» зараз почала вже стріляти по ньому серйозно. Але схаменулися вони пізно: тепер більшості з них доводилося стріляти проти сонця; а Селден біг, стрибаючи з одного боку в другий, щоб збити їх і не дати їм можливості прицілитися. Вже тим, що він кинувся бігти вгору по схилу, він розладнав їх плани: в цьому напрямку у них не було жодного стрілка, крім того, якого Селден чи то вбив, чи то поранив. Було очевидно, що ватага лісовиків розгубилася. Хтось тричі свиснув, потім ще двічі. У відповідь здалека долинув свист. Весь ліс наповнився звуками голосів людей, що пробиралися кущами; на галявину вискочив переляканий олень, постояв якусь мить на трьох ногах, втягуючи ніздрями повітря, і знову щез у гущавині.

Селден продовжував бігти, стрибаючи з боку в бік; зрідка йому навздогін летіли стріли, але жодна не влучала. Здавалося, що йому пощастить врятуватися. Дік тримав напоготові арбалет, щоб допомогти йому; навіть Метчем, забувши про те, що Селден був один з тих, хто переслідував його, в глибині душі співчував нещасному втікачеві; обличчя хлопців розчервонілися, вони обидва тремтіли від хвилювання.

Селден був уже всього за якихось п'ятдесят кроків від них, як раптом в нього влучила стріла і він впав. Правда, через хвилину він був знову на ногах, але тепер він біг, хитаючись, і, наче сліпий, побіг в іншому напрямкові.

Дік схопився на ноги і замахав йому руками.

— Сюди! — закричав він. — Сюди! Тут допомога! Біжи! Біжи!

Але в цю хвилину друга стріла вдарила Селдена в плече, якраз між пластинами його лат, пробила його куртку, і він, мов камінь, рухнув на землю.

— Нещасний! — крикнув Метчем, сплеснувши руками.

А Дік неначе закам'янів; він стояв на вершині горба і був зараз чудовою мішенню для стрільців.

Його, напевно, зразу вбили б, тому що лісовики були розлючені. Вони навіть не підозрювали, що хтось може бути у них у тилу. Але раптом зовсім близько від хлопців пролунав громовий голос, голос Елліса Дакуорта:

— Стійте! Не смійте стріляти! Візьміть його живим! Це молодий Шелтон, син Гаррі!

І зразу ж після цього він декілька разів пронизливо свиснув, і з усіх кінців лісу йому засвистіли у відповідь. Свист, очевидно, заміняв Джону-Меснику бойову сурму, з допомогою свисту він віддавав свої накази.

— Біда! — вигукнув Дік. — Ми попались. Тікаймо, Джоне. Швидше тікаймо!

І обидва юнаки побігли через сосновий гай на вершині пагорба, в протилежний бік від того місця, де знаходились люди Елліса Дакуорта.

Розділ VI ПІД КІНЕЦЬ ДНЯ

Справді, їм негайно треба було тікати. З усіх боків на пагорб кинулась ватага «Чорної стріли». Кращі бігуни і ті, кому випало бігти по відкритій місцевості, набагато випередили інших і були вже недалеко від своєї мети: дехто побіг по видолинках праворуч і ліворуч пагорба, щоб оточити хлопців.

Дік скочив під найближчу купу високих дерев. Це був дубовий гай. Грунт тут виявився твердим, кущі не плутались під ногами, і хлопчики побігли швидше, бо бігти доводилось з гори. Гай закінчився, і вони опинились перед широкою галявиною. Дік повернув ліворуч. Хвилини через дві вони знов натрапили на галявину і знов повернули наліво. Таким чином вийшло, що хлопці, відхиляючись ліворуч, дедалі наближались до дороги й річки, через яку вони переправились годину чи дві тому, а їхні переслідувачі побігли зовсім в інший бік, до Танстола.

Хлопці зупинились, щоб віддихатись. Переслідувачів не було. Дік приклав вухо до землі, але не почув нічого. Та слуху не можна було й довіряти, бо за шелестом листя на вітрі важко було розрізнити що-небудь.

— Вперед, — сказав Дік, і незважаючи на втому і на те, що Метчем накульгував на поранену ногу, зібравшись з силами, вони побігли далі.

Хвилини через три вони вже продирались крізь хащі. Високо над їх головами крони дерев утворювали зелену покрівлю, яку підтримували, наче колони, стовбури. Бігти було б неважко, якби не заважали кущі гостролисту.

Нарешті дерева порідшали, і в лісі стало світліше.

— Стій! — крикнув чийсь голос.

Серед товстих стовбурів, не далі як за п'ятдесят кроків, хлопці побачили дужого чоловіка в зеленій куртці, який, засапавшись від швидкого бігу, квапливо прицілився в них з лука. Метчем скрикнув і зупинився, але Дік, не роздумуючи ні миті, вихопив кинджал і кинувся до лісовика. Чи то лісовик розгубився від такого відважного нападу, чи то не наважився порушити наказ, але він не стріляв. Та раніше, ніж він встиг опам'ятатися, Дік схопив його за горло і повалив на землю. Стріла відлетіла в один бік, лук — в другий. Обеззброєний лісовик обхопив руками свого ворога, але кинджал двічі майнув у повітрі й двічі опустився. Почувся стогін. Потім Дік підвівся з землі, а лісовик залишився лежати нерухомо.

— Вперед! — сказав Дік.

І він знову побіг; Метчем ледве встигав за ним. Правду кажучи, обидва бігли тепер дуже повільно, докладаючи до цього великих зусиль і хапаючи ротом повітря, наче риби на березі. У Метчема страшенно кололо в боці, в голові паморочилось, ноги Діка були, немов налиті свинцем. Вибивались з останніх сил, та все ж бігли. Враз ліс закінчився. Попереду, за кілька кроків від них, видніла дорога, що йшла з Райзінгема в Шорбі; тут обабіч неї стіною стояли дерева.

Побачивши дорогу, Дік зупинився. У цей час він почув невиразний шум, який швидко посилювався. Спочатку він нагадував виття вітру, але незабаром у цьому шумі Дік розрізнив тупіт. Раптом з-за повороту дороги вихопився загін вершників, промайнув повз хлопців і миттю зник за другим поворотом. Вершники мчали так швидко і в такому безладді, ніби тікали від смерті. Дехто був поранений; бігли й коні без вершників із закривавленими сідлами. Це, очевидно, були втікачі з поля битви.

Ледве шум почав завмирати вдалині, в напрямі Шорбі, як знову почувся тупіт, і на дорозі з'явився ще один втікач, — цього разу самітний вершник, який був, судячи з його лат, людиною знатного походження. Одразу ж за ним показалось кілька обозних возів; коні бігли не поспішаючи, хоч возії щосили шмагали їх батогами. Ці, очевидно, втекли ще вранці, до закінчення битви, але боягузтво не врятувало їх.

В той час, як вози порівнялися з тим місцем, де стояли здивовані хлопці, їх наздогнав якийсь оскаженілий від люті воїн у посічених латах і почав рубати возіїв мечем. Деякі з них кинули вози і втекли в ліс, інших воїн порубав, клянучи їх нелюдським голосом за боягузтво. Тимчасом шум вдалині посилювався. Вітер доносив гуркіт возів, тупіт копит, крики воїнів. Ясно було, що по дорозі, наче повінь, ринула ціла армія.

Дік спохмурнів. Він збирався йти по цій дорозі аж до повороту на Холівуд, а тепер мусив змінити свій план. Головне ж, він побачив прапори графа Райзінгема і зрозумів, що битва вирішилась не на користь Ланкастерам. Чи встиг сер Деніел приєднатися до ланкастерців і зараз, теж розгромлений, тікає? Чи, може, він перейшов на бік йорків, заплямувавши свою честь? Важко сказати, що гірше.

— Ходім, — похмуро мовив Дік і, обернувшись спиною до дороги, пішов назад у ліс. Метчем, шкутильгаючи, поплентався слідом за ним.

Деякий час вони йшли мовчки. Наближались сутінки. Сонце опускалось на рівнину за Кетлі, забарвлюючи золотом вершини дерев; тіні густішали, почала відчуватися нічна прохолода.

— Ех, якби в нас було що їсти! — раптом вигукнув Дік і зупинився.

Метчем сів на землю й заплакав.

— Бач, через вечерю ти плачеш, — із зневагою сказав Дік, — а коли треба було рятувати людей, твоє серце виявилось безжальним. На твоїй совісті сім чоловік, мастере Джоне. Я тобі ніколи цього не пробачу.

— На моїй совісті? — скрикнув Метчем, з люттю глянувши на Діка. — На моїй совісті? А на твоєму кинджалі червона людська кров! Нащо ти убив його, бідолашного? Він цілився, але не вистрілив, твоє життя було в його руках, і він пощадив тебе! Не багато треба хоробрості, щоб убити людину, яка не захищається!

Ці слова приголомшили Діка.

— Я чесно убив його! Я кинувся на його лук! — вигукнув Дік.

— Ти убив його, як боягуз, — відказав Метчем. — Ти грубіян і хвалько, мастере Діку, ти зловживаєш своєю силою, а в дужчого за тебе плазуватимеш у ногах! Ти забув про відплату; ти ще й досі не помстився за смерть свого батька. І його нещасний дух марно благає про помсту. А коли яка-небудь нещасна буде просити твоєї допомоги і ставитись до тебе по-дружньому, вона загине!

Дік був надто розлютований, щоб помітити слово «вона».

— Ну й дурниці ти верзеш! — крикнув він. — З кожних двох чоловіків один завжди дужчий. Дужчий перемагає, і це правильно. А тебе, мастере Метчем, слід відшмагати за неслухняність і невдячність; зараз ти дістанеш те, на що заслуговуєш.

І Дік, який умів зберігати спокійний вираз обличчя навіть в хвилини сильного гніву, почав знімати ремінний пояс.

— Зараз матимеш вечерю, — похмуро сказав він.

Метчем перестав плакати. Він був білий, мов крейда, і стояв, тільки дивлячись Діку у вічі. Дік підійшов до нього, піднявши пояс, але зупинився, збентежений великими очима і худим, стомленим обличчям свого товариша. Він завагався.

— Скажи, що ти помилився, — промовив, затинаючись, Дік.

— Ні, правда на моєму боці, — сказав йому Метчем. — Ну, бий! Я шкутильгаю, я стомився, я не чиню опору, я не зробив тобі нічого поганого. То бий же мене, боягузе!

Почувши цей виклик, Дік знову підняв пояс, але Метчем так здригнувся і зіщулився, що Дік не наважився вдарити. Рука з поясом опустилася; він опинився в безглуздому становищі і не знав, що робити.

— Щоб тобі добра не було! — сказав він. — Коли в тебе такі безсилі руки, то пильніше слідкуй за тим, що меле твій язик. Але бити тебе я не можу.

Дік надів пояс.

— Бити тебе я не буду, — вів він далі, — але ніколи не прощу. Я тебе не знаю; ти ворог мого володаря; я віддав тобі коня, ти з'їв мій хліб і м'ясо, обізвав мене дерев'яною людиною, боягузом, хвальком. Ні, клянусь небом, терпець мені уривається! Велике діло бути безсилим, слово честі: ти можеш поводитись якнайгірше, і ніхто тебе не покарає, тобі дозволяється вкрасти у чоловіка зброю, коли вона йому вкрай потрібна, і цей чоловік не насмілиться забрати її в тебе, — адже ти такий безпорадний! Виходить, якщо хтось наміриться на тебе списом і крикне, що він безсилий, то треба дозволити йому проштрикнути себе? Ох, яка нісенітниця!

— І все ж таки ти не б'єш мене, — сказав Метчем.

— Дай мені спокій, — відповів Дік. — Я тобі ось що скажу. Ти погано вихований, мені здається, проте, в тобі є щось хороше, до того ж ти витяг мене з річки. О, я зовсім забув про це, я такий же невдячний, як і ти. Але, послухай, треба йти. Якщо ти хочеш потрапити в Холівуд сьогодні вночі або завтра вранці, то нам слід поспішати.

Незважаючи на те, що Дік знов був у звичайному для нього доброму гуморі, Метчем нічого йому не простив. Нелегко йому було забути те, як Дік грубо відняв у нього гачок, забути вбитого лісовика, а найбільше піднятий пояс.

— Дуже вдячний тобі, — сказав він, — але мені здається, добрий мастере Шелтон, що я й сам знайду дорогу. Ліс великий, прошу тебе, ти йди в один бік, а я піду в інший. Я перед тобою в боргу за обід і науку. Всього тобі найкращого!

— Хай буде так, як ти кажеш, — вигукнув Дік. — Йди до всіх чортів!..

І вони пішли в різні боки, заклопотані тільки своєю сваркою і зовсім не думаючи, куди йдуть. Та не встиг Дік пройти й десяти кроків, як Метчем гукнув його і побіг слідом.

— Діку, — сказав він, — негарно нам прощатися так холодно. Ось тобі моя рука, а разом з нею й серце. За все, що ти для мене зробив, за твою допомогу, я дякую тобі, і не з пристойності, а від душі. Усього тобі найкращого!

— Гаразд, хлопче, — відповів Дік, беручи простягнуту руку. — Хай тобі в усьому щастить. Тільки я дуже сумніваюсь, щоб тобі пощастило. Надто ти любиш сперечатися.

Вони вдруге розсталися, але на цей раз навпаки: Дік побіг слідом за Метчем.

— Візьми мій арбалет, — сказав він, — не можна йти беззбройному.

— Арбалет! — вигукнув Метчем. — Ні, добрий хлопчику, в мене невистачить сили натягнути тятиву, та й цілитись я не вмію.

Було вже зовсім поночі, і під деревами вони не могли побачити, який у кого вираз обличчя.

— Я трохи пройду з тобою, — сказав Дік. — Ніч темна. На стежці я б з радістю залишив тебе. В мене таке передчуття, що ти заблукаєш.

Не кажучи більше ні слова, він пішов уперед, і Метчем знову поплентався за ним. Темрява дедалі густішала. Лише на галявинах вони бачили небо, поцятковане маленькими зірками. Здалеку ще долинав шум, з яким відступала розгромлена армія ланкастерців, але з кожним кроком він слабшав.

Йшли вони мовчки і години через дві опинились на широкій порослій вереском галявині, В мерехтливому світлі зірок де-не-де на ній видно було зарості папороті й купки невисоких тисів, Вони зупинились і глянули один на одного.

— Ти стомився? — спитав Дік.

— Так стомився, — відповів Метчем, — що, здається, впав би на землю й не встав.

— Я чую дзюркотіння струмка, — промовив Дік. — Ходім туди, мені дуже хочеться пити.

Галявина поступово знижувалась. Пройшовши трохи, хлопці знайшли між вербами маленький дзюркотливий струмочок. Обидва кинулись на землю і, припавши губами до води, в якій віддзеркалювалися зірки, досхочу напились.

— Діку, — сказав Метчем, — я знесилів, я більше не можу.

— Я бачив якусь яму, коли ми спускались сюди, — промовив Дік. — Давай ляжемо в ній і поспимо.

— О, з великою радістю, — вигукнув Метчем. На дні ями був сухий пісок. Кущ ведмежини, що ріс на її краю, утворив ніби стріху, що закривала яму з одного боку. Хлопці лягли в ній і притиснулись один до одного, щоб зігрітися, зовсім забувши про сварку. Незабаром сон хмарою огорнув їх, і вони мирно заснули.

Розділ VII ЛЮДИНА З ЗАКРИТИМ ОБЛИЧЧЯМ

Прокинулись вони в передранкових сутінках. Пташки ще не співали, а тільки де-не-де починали щебетати. Сонце ще не зійшло, проте, небо на сході вже зайнялося величавою різнобарвною загравою. Дуже голодні й вкрай знесилені, хлопці нерухомо лежали на дні ями, поринувши в блаженний сон. Раптом до них долинув звук дзвіночка.

— Дзвонять, — сказав Дік, сідаючи. — Невже ми так близько від Холівуда?

Невдовзі дзвіночок знову дзвякнув, але цього разу ближче; і з тієї миті, порушуючи ранкову тишу, він дзвонив раз у раз і щоразу ближче.

— Що це може означати? — спитав Дік, зовсім прокинувшись.

— Хтось іде, — відповів Метчем, — і з кожним його кроком дзвонить дзвіночок.

— Я й сам це знаю, — мовив Дік. — Але для чого? Хто може блукати з дзвіночком тут, в Танстольському лісі? Джоне, — додав він, — можеш сміятись з мене, але мені не подобається цей звук.

— В ньому є щось тужливе, — зауважив Метчем і здригнувся. — Ще не розвиднілось…

В цю мить дзвіночок задзвонив дужче і раптом, різко дзвякнувши, замовк.

— Схоже на те, що чоловік, який несе дзвіночок, розбігся й стрибнув через струмок, — зауважив Дік.

— А тепер він знову йде повільно, — додав Метчем.

— Ні, не так вже й повільно, — заперечив Дік. — Той чоловік іде досить швидко. Він або когось ловить, або від когось тікає сам. Ти ж чуєш, що звук наближається до нас дуже швидко.

— Він уже зовсім близько, — сказав Метчем, Обидва сиділи тепер на краю ями, а оскільки вона була викопана на горбику, то їм було видно всю галявину аж до лісу.

В прозорих ранкових сутінках вони бачили білу стрічку стежки, що перетинала галявину зі сходу на захід, звиваючись між кущів дроку за якихось сотню кроків від ями. Діку спало на думку, що, судячи з напряму, ця стежка веде просто до Танстольського замка.

На стежку вийшла з лісу чоловіча постать, загорнута в біле. Чоловік на мить зупинився, немов для того, щоб роздивитись, і потім, зігнувшись майже вдвоє, повільно пішов по зарослій вереском галявині. При кожному його кроці дзвякав дзвіночок. Обличчя його було сховане; білий каптур, в якому навіть не були прорізані дірки для очей, закривав йому всю голову. Він палицею шукав собі дорогу. Хлопців охопив жах, схожий на жах смерті,

— Прокажений! — хрипко вимовив Дік.

— Його дотик — смерть, — сказав Метчем. — Тікаймо!

— Нічого тікати, — відповів Дік. — Хіба ти не бачиш, що він зовсім сліпий. Він шукає дорогу палицею. Треба лежати тихенько; вітер дує з нашого боку, і він пройде повз нас, не завдавши нам шкоди. Бідолаха! Він заслуговує того, щоб його жаліли, а не боялись,

— Я пожалію його, коли він пройде, — зауважив Метчем.

Сліпий прокажений був уже на півдорозі до хлопців. Саме в цю мить зійшло сонце, і його промені освітили закутане обличчя. Прокажений був, мабуть, до своєї огидної хвороби, що зігнула його, високим на зріст чоловіком. Та ще й зараз він ішов енергійною ходою. Гнітючий звук дзвіночка, постукування палиці, суцільна завіса на обличчі нещасного і усвідомлення того, що він не тільки приречений на страждання й смерть, але назавжди позбавлений людського товариства, — все це сповнило серця хлопців страхом. Він наближався до них, і з кожним його кроком їхня мужність і сили зменшувались.

Порівнявшись з ямою, прокажений зупинився і повернув голову до хлопців.

— Богородице, спаси мене! Він бачить нас, — ледь чутно промовив Метчем.

— Тихше, це він тільки прислухається, — прошепотів Дік. — Адже ж він сліпий, дурню!

Прокажений деякий час дивився чи прислухався, потім рушив далі, але враз зупинився і, здавалось, знову подививсь на хлопців. Навіть Дік страшенно зблід і заплющив очі, немов боявся заразитися від самого погляду на прокаженого. Та ось незабаром дзвіночок знов задзвонив, і прокажений, більш не зупиняючись, дійшов до краю галявини й зник у лісі.

— Він бачив нас, — сказав Метчем. — Клянусь!

— Дурниці! — відповів Дік, до якого почала вертатися впевненість. — Він тільки чув нас і злякався, бідолаха! Якби ти був сліпий, якби тебе оточувала вічна темрява, ти б здригався від кожного хрускоту гілочки під ногою, від кожного крику птаха.

— Діку, добрий Діку, він бачив нас, — повторював Метчем. — Людина прислухається зовсім не так. Він дивився, а не прислухався. Він замислив щось погане. Чуєш, його дзвіночок більше не дзвонить!

Метчем не помилився. Дзвіночка не було чути.

— Це мені не подобається, — сказав Дік. — Це мені зовсім не подобається! Що він там робить? Ходім!

— Він пішов на схід, — додав Метчем. — А ми ходім на захід. Я не зможу дихнути на повні груди, поки не втечу від цього прокаженого.

— Ну й боягузливий ти, Джоне, — відповів Дік. — Ми підемо просто на Холівуд, і, як мені здається, нам необхідно йти на північ.

Хлопці підвелись, перейшли по каменях струмок і пішли вгору по протилежному схилу, який був значно стрімкіший і простягався аж до узлісся. Грунт був дуже нерівний, з безліччю горбків і впадинок дерева росли поодинці й купами. Знаходити дорогу було важко, і хлопці часто блукали. Вони ще як слід не відпочили від своїх учорашніх пригод, і до того ж їх мучив голод. Обидва важко просувалися вперед, насилу витягуючи з піску ноги.

Піднявшись на горбок, хлопці побачили кроків за сто перед собою прокаженого, який ішов видолинком їм навперейми, його дзвіночок не дзвонив, палиця не стукала по землі. Він йшов швидкою впевненою ходою зрячої людини. Наступної миті він зник у заростях.

Охоплені жахом хлопці одразу ж сховались за кущем дроку і лягли там.

— Він переслідує нас, — сказав Дік. — Ти бачив, як він тримав рукою серце дзвоника, щоб той не дзвонив? Хай помагають нам святі, бо в мене немає сили битися з заразою!

— Чого йому треба? Що він хоче? — вигукнув Метчем. — Чи може таке бути, щоб прокажений просто ненависті ради переслідував людей? Адже ж у нього на те є дзвіночок, щоб люди могли уникнути зустрічі з ним! Діку, тут щось негаразд.

— Мені все одно, — простогнав Дік. — Я цілком знесилів. Сили залишили мене. У мене ноги наче чужі. Хай спасуть мене святі!

— Невже ти так і лежатимеш? — спитав Метчем. — Ходім назад на галявину. Там нам буде безпечніше, бо він не зможе підкрастися до нас непоміченим.

— Ні, я не піду, — відповів Дік. — В мене немає сил, можливо, він пройде, не помітивши нас.

— Натягни тоді арбалет! — вигукнув Метчем. — Будь мужчиною!

Дік перехрестився.

— Невже ти хочеш, щоб я стріляв у прокаженого? — спитав він. — Та в мене рука не зніметься. Ні, хай буде, що буде! Я можу битися із здоровими людьми, а не з привидами і прокаженими. Не знаю, привид це чи прокажений, але хай захистить нас небо від одного й другого!

— Якщо це і є хоробрість мужчин, — сказав Метчем, — то які ж вони тоді нещасні. Коли ти нічого не хочеш робити, то хоч не ворушись.

Дзвіночок уривчасто дзвякнув.

— Він випустив серце дзвіночка — прошепотів Метчем. — Боже, як він близько.

Дік нічого не відповів; він мало не клацав зубами від страху.

Незабаром хлопці побачили крізь кущі клапоть білого одягу, слідом за цим прокажений виставив з-за стовбура голову; здавалось, він уважно вивчав навколишню місцевість. Потім голова знову сховалась. Нерви хлопців були до краю напружені, кущ, за яким вони лежали, шурхотів листям і потріскував від їх дотиків. Здавалося, він був живим. Вони чули, як тривожно б'ються їхні серця.

Раптом прокажений з криком вискочив на галявину і кинувся до хлопців. Вони, пронизливо зойкаючи, побігли в різні боки, але жахливий ворог швидко наздогнав Метчема і схопив його. Хлопець розпачливо зойкнув, аж луна розляглась по лісі, відчайдушно рвонувся з рук прокаженого, але одразу ж обм'як і знепритомнів.

Дік почув крик і обернувся. Він бачив, як Метчем упав, і до нього вернулись відвага й сила. З вигуком жалю і злоби він скинув з плеча арбалет і натягнув тятиву. Та не встиг Дік вистрелити, як прокажений підвів руку.

— Не стріляй, Діконе! — сказав знайомий голос. — Не стріляй, навіжений! Хіба ти не пізнав свого друга?

Поклавши Метчема на траву, він зняв з голови каптур, і Дік побачив обличчя сера Деніела Бреклі.

— Сер Деніел! — вигукнув Дік.

— клянусь небом, я сер Деніел, — відказав рицар. — Ти що, хотів стріляти в свого опікуна, пройдисвіте? Але цей… — Урвав сер Деніел самого себе, показавши на Метчема. — Як ти його звеш, Діку?

— Я зву його мастером Метчемом, — відповів Дік. — А ви хіба не знаєте його? Він казав, що ви його знаєте.

— Так, я знаю цього хлопця, — відповів сер Деніел, задоволено засміявшись. — Але він знепритомнів. Слово честі, він завжди непритомніє. Признайся, Діку, я, мабуть, до смерті налякав тебе?

— Дуже злякали, сер Деніел, — відповів Дік і зітхнув при самій згадці про свій переляк. — Даруйте, сер, на слові, але мені здалося, що я зустрів диявола в людській подобі. Правду кажучи, я й досі весь тремчу. Однак, що ви робили тут у цьому вбранні?

Чоло сера Деніела враз спохмурніло від злоби.

— Що робив? — перепитав він. — Не дуже приємне запитання! Мені довелось крадькома пробиратись в своєму власному лісі, рятуючи життя. На битву ми не встигли. Ми прийшли тоді, коли уже всі тікали, нас знищили під час безладної втечі. Де всі мої воїни? Діку, клянусь, я не знаю, де вони! Нас зім'яли; хмара стріл накрила нас; я на власні очі бачив, як були вбиті три моїх воїни. Після того я вже більше нікого не бачив. Мені пощастило цілим дістатись до Шорбі, але, пам'ятаючи про ватагу «Чорної стріли», я надів цей одяг, узяв у руки дзвіночок і обережно рушив цією стежкою до Танстольського замка. Це найзручніший одяг; від самого звуку дзвіночка перелякається й утече найхоробріший лісовий розбійник. Потім я натрапив на тебе й Метчема. Крізь каптур дуже погано видно, і я не був упевнений, це ви чи ні, бо з багатьох причин був дуже здивований, зустрівши вас разом. До того ж на відкритій місцевості, де мені доводилося йти повільно і намацувати дорогу палицею, я боявся викрити себе. Але дивись, — додав він, — бідолаха починає оживати. Трохи канарського вина, і він швидко прийде до пам'яті.

Рицар витяг з-під свого довгого вбрання велику пляшку і почав терти Метчему скроні і змочувати губи. Хлопець, до якого поступово поверталась свідомість, розплющив очі, переводячи затуманений погляд з одного на другого.

— Яка радість, Джоне! — сказав Дік. — Це був зовсім не прокажений, а сер Деніел! Дивись, ось він!

— Ковтни оцього вина, — сказав рицар. — Тобі зразу полегшає. Ви зараз поїсте, і ми всі втрьох підемо в Танстол. Признаюсь тобі, Діку, — вів він далі, кладучи на траву хліб і м'ясо, — у мене таке почуття, що лише в чотирьох стінах я буду в безпеці. Відтоді, як я вперше сів на коня, мені ніколи не доводилось бувати в такій скруті, як зараз. Життя моє і майно в небезпеці, та ще ці лісові бродяги полюють на мене. Але я так легко не здамся. В Хетча десять чоловік, у Селдена шість. Скоро ми знов будемо дужими. А коли мені пощастить купити мир у щасливого й недостойного лорда йорка, тоді ми, Діку, знову станемо людьми і роз'їжджатимемо на конях!

З цими словами рицар налив собі в ріг вина і підняв його, показуючи, що буде пити за здоров'я свого вихованця.

— Селден, — почав Дік, затинаючись, — Селден…

І замовк.

Сер Деніел опустив ріг з вином.

— Що? — закричав він хрипким голосом. — Селден? Кажи! Що з Селденом?

Дік, запинаючись, розповів, як загін Селдена потрапив у пастку і був знищений.

Рицар слухав мовчки, але обличчя його пересмикувалось від люті й горя.

— Присягаюсь своєю правою рукою, що помщусь за це! — вигукнув він. — Якщо я не зроблю цього, якщо не вб'ю десятьох за кожного мого воїна, то хай ця рука відсохне! Я зламав цього Дакуорта, мов очеретину, я вигнав його з домівки, спалив його майно, вигнав його з цієї місцевості, а тепер вів повернувся, щоб так зухвало ворогувати зі мною! Ні, Дакуорте, цього разу тобі доведеться зазнати ще більшого лиха!

Сер Деніел замовк, обличчя його пересмикувалось.

— Їжте! — раптом крикнув він. — А ти, — звернувся він до Метчема, — поклянись, що підеш за мною в Танстольський замок.

— Клянусь честю, — відповів Метчем.

— Що я робитиму з твоєю честю? — крикнув рицар. — Поклянись щастям своєї матері!

Метчем поклявся. Сер Деніел надів на голову каптур, узяв у руки дзвіночок і палицю. Це жахливе вбрання знову викликало у хлопців страх. Але рицар незабаром підвівся.

— Їжте швидше, — сказав він, — і йдіть слідом за мною в замок.

З цими словами сер Деніел попрямував у ліс, дзвіночок відлічував його кроки, а хлопці залишились на галявинці. Вони не доторкнулись до їжі, поки дзвіночок поступово не замовк вдалині.

— Отже ти йдеш у Танстольський замок? — спитав Дік.

— Доведеться, — відповів Метчем. — За спиною сера Деніела я хоробріший, ніж у нього на очах!

Вони поквапливо поїли і рушили стежкою, що вела вгору. На зелених галявинках росли величезні буки; у вітті весело співали пташки і стрибали білки. Через дві години хлопці почали спускатися по протилежному схилу. Незабаром за верховіттям дерев вони побачили червоні стіни й покрівлі Танстольського замку.

— Попрощайся тут, — сказав Метчем, зупиняючись, — з своїм другом Джоном, якого ти ніколи більше не побачиш. Прости йому все, що він зробив поганого, а він, з свого боку, з радістю і любов'ю прощає тебе.

— Чому? — спитав Дік. — Адже ж ми обидва йдемо в Танстольський замок і, сподіваюсь, будемо там дуже часто бачитись.

— Ти вже ніколи не побачиш нещасного Джона Метчема, що хоч і був такий лякливий і завдавав тобі багато клопоту, проте, не злякався витягти тебе з річки. Ти більше не побачиш його, Діку, клянусь честю!

Вони обнялися й поцілувались… — Діку, — вів далі Метчем, — моє серце віщує лихо. Ти побачиш тепер нового сера Деніела. Досі йому надзвичайно таланило у всьому, щастя завжди було з ним, але тепер, мені здається, коли, доля одвернулась від нього, коли він у великій небезпеці, він буде поганим опікуном для нас обох. Він, може, хоробрий на полі битви, але в нього брехливі очі, в них видно страх, а страх жорстокий! Ми йдемо в його замок. Свята Богородице, допоможи нам вийти звідти!

Вони спустились мовчки з пагорба і наблизились нарешті до лісової фортеці сера Деніела — низького і похмурого замку з круглими вежами, з порослими мохом і лишаєм стінами. Довкола йшов глибокий рів, де у воді плавали квіти лілій. Як тільки вони підійшли, ворота відчинилися, підйомний міст опустився, і вони побачили на подвір'ї замку сера Деніела, Хетча і священика. Вони вийшли хлопцям назустріч.