Чорна стріла

Розділ І ЛІГВО

Дік вийшов на велику дорогу недалеко від Холівуда за якихось дев'ять-десять миль від Шорбі на Тіллі. Впевнившись, що їх більше ніхто не переслідує, тут два загони розділились. Слуги лорда Фоксхема понесли свого пораненого хазяїна до великого абатства, де було спокійно та безпечно; а Дік, коли вони зникли за густою завісою снігу, лишився один з десятком волоцюг, — це було все, що вціліло від його загону добровольців.

В останній сутичці багатьох з них було поранено; всіх до одного розлютили невдачі й довгі блукання. Проте зараз вони були занадто голодні і дуже перемерзли, щоб відкрито збунтуватися, а тому тільки бурчали і кидали похмурі погляди на своїх ватажків. Дік випорожнив їм свій гаманець, не залишивши собі нічого, подякував їм за виявлену хоробрість, хоч в душі більш охоче вилаяв би їх за боягузтво, і, трохи пом'якшивши таким чином враження від останніх невдач, відіслав їх по одному, по два в Шорбі, в таверну «Козел і волинка». Собі ж в супутники під враженням того, що він бачив на борту «Доброї Надії», Дік вибрав Лоулеса. Сніг падав суцільною стіною, закриваючи все навколо сліпучою хмарою; вітер поступово стихав і нарешті ущух зовсім. Здавалося, що в цій мертвій тиші спав весь світ, закутавшись білосніжним покривалом, їм загрожувала небезпека збитися з дороги і загинути серед заметів снігу; і Лоулес, йдучи попереду свого супутника і витягуючи шию, як мисливський собака, що йде по сліду, вивчав кожне дерево і пильно вдивлявся в стежку, неначе він вів корабель по розбурханому морю.

Пройшовши лісом близько милі, вони підійшли до купки високих кривих дубів, коло яких сходились кілька доріг. Це місце неважко було впізнати навіть в таку негоду, і Лоулес був, очевидно, радий, що знайшов його.

— Тепер, мастере Річарде, — сказав він, — якщо ваша гордість дозволить вам бути гостем людини, яка не народилася джентльменом і яку навіть не можна назвати добрим християнином, я можу запропонувати вам келих вина і добрий вогонь, щоб підігріти мозок у ваших промерзлих кістках.

— Веди, Уїлле, — відповів Дік. — Келих вина і добрий вогонь? Та заради цього я згоден йти куди завгодно!

Лоулес, розгорнувши голі гілки, рішуче попрямував уперед, і скоро вони опинились коло глибокої западини, що нагадувала собою печеру; западина була вже на чверть занесена снігом. Над печерою ріс величезний бук з оголеним корінням; тут старий волоцюга, розсунувши кущі, що росли навколо, щез під землею.

Колись могутній ураган вирвав величезний бук разом з великим шматком дерну; під цим буком старий Лоулес і викопав собі лісове сховище. Коріння служило йому кроквами, покрівлею був дерен, стінами і підлогою була мати — сира земля. Тільки почорніла від вогню грубка в одному кутку і міцно обкована залізом велика дубова скриня в другому з першого погляду свідчили про те, що тут людське житло, а не лігво якогось звіра.

В печері було значно тепліше, ніж знадвору, хоч вхід до неї і долівка були засипані снігом; а коли Лоулес викресав вогонь і сухе гілля дроку спалахнуло і затріщало в грубці, в печері повеселішало і стало затишно, наче в справжній кімнаті.

Полегшено зітхнувши від задоволення, Лоулес витягнув свої широкі руки над вогнем і, здавалося, вдихав запах диму.

— Ось це і є кролина нора старого Лоулеса, — промовив він. — Молю Бога, щоб собаки не пронюхали про неї! Багато я бродив по світу з того часу, як мені сповнилось чотирнадцять років, коли я вперше втік з абатства, прихопивши з собою золотий ланцюг з ризниці і молитовник, які потім продав за чотири марки. Щоб врятувати свою грішну душу, я став пілігримом і побував в Англії, в Франції, в Бургундії і в Італії; побував я і на морі, а море — нікому не батьківщина. Але справжнє моє місце тут, мастере Шелтон. Тут моя батьківщина, — ось ця нора в землі. Чи йде дощ, чи бурхає вітер, чи це квітень, коли співають всі пташки і квіти падають на мою постелю, або зима, коли я сиджу на самоті з добрим кумом — вогнем і вільшанка-червоногрудка щебече в лісі, — тут моя церква і мій базар, моя дружина і моє дитя. Сюди я повертаюсь і тут, молю святих, я хотів би й померти.

— Тут теплий закуток, ти маєш рацію, — відповів Дік. — І затишний і добре схований.

— Це добре, що він так схований, — зауважив Лоулес, — бо моє серце не витримало б, якби його знайшли, мастере Шелтон. Ось тут, — додав він, риючи міцними пальцями піщану долівку, — тут мій винний льох, і ми зараз матимемо фляжку чудового міцного вина.

І справді, покопавши трохи, він витяг важкий шкіряний міх, розрахований приблизно на галон, і майже на три чверті наповнений п'янким запашним вином. Випивши по-дружньому за здоров'я один одного, вони підкинули у вогонь дров, і полум'я знову весело спалахнуло. Розімлілі Дік і Лоулес простяглиея на долівці, насолоджуючись благодатним теплом.

— Мастере Шелтон, — зауважив волоцюга, — останнім часом вас спіткали дві невдачі; скидається на те, що ви втратите й дівчину, — вірно я кажу?

— Вірно, — відповів Дік, кивнувши головою.

— А тепер, — вів далі Лоулес, — послухайте старого дурня, який побував майже всюди і майже все бачив. Ви виконуєте занадто багато чужих доручень, мастере Діку, Ви працюєте на Елліса, а він мріє тільки про смерть сера Деніела. Ви працюєте на лорда Фоксхема — а втім — хай збережуть його святі — він, безсумнівно, має добрі наміри. Трудіться на самого себе, добрий Діку. Йдіть до своєї дівчини. Залицяйтесь до неї, а то вона зовсім забуде про вас. Будьте напоготові і, коли трапиться нагода, стрибайте з нею в сідло.

— О Лоулесе, адже вона, безсумнівно, знаходиться в будинку сера Деніела, — відповів Дік.

— Ну, що ж, тоді ми туди й підемо зараз, — відповів волоцюга.

Дік здивовано поглянув на нього.

— Не дивуйтеся, якраз це я й мав на увазі, — сказав Лоулес. — А якщо ви не вірите моєму слову, гляньте сюди. — І волоцюга, знявши з шиї ключ, відімкнув дубову скриню. Покопавшись в ній, Лоулес вийняв звідти спочатку чернечу рясу, потім шматок вірьовки і, нарешті, величезні дерев'яні чотки, такі важкі, що ними можна було орудувати, як зброєю.

— Ось, — сказав він. — Це для вас. Одягайте!

Коли Дік переодягнувся в чернечий одяг, Лоулес вийняв фарби і олівець і з великою спритністю став змінювати йому обличчя. Брови він зробив густішими й довшими; вусики Діка, які ледве пробивалися на його юному обличчі, він перетворив у великі вуса; кількома лініями він змінив вираз очей; і молодий монах став здаватися старшим від своїх років.

— Тепер, коли я теж зміню свій зовнішній вигляд, ніхто не зможе відрізнити нас від справжніх монахів. Ми сміливо підемо до сера Деніела, і там нас гостинно приймуть з любові до матері церкви.

— Навіть не знаю, чим я зможу тобі віддячити, дорогий Лоулесе! — вигукнув Дік.

— Гей, брате, — відповів волоцюга. — Все, що я роблю, я роблю заради свого задоволення. Не турбуйтесь про мене. Клянусь небом, я й сам потурбуюсь. Язик у мене довгий, голос — мов монастирський дзвін, і, якщо я сам не зможу потурбуватися про себе, я буду просити, мій сину; а там, де прохання не допоможуть, я просто візьму.

Старий пройдисвіт скорчив кумедну гримасу, й, хоч Діку було неприємно залежати від такої сумнівної особи, він все ж не міг стриматись і розсміявся.

Лоулес повернувся до великої скрині, і незабаром його не можна було впізнати. Але Дік з подивом побачив, що він у себе під рясою заховав кілька чорних стріл.

— Навіщо вони тобі? — спитав хлопець. — Для чого тобі стріли, якщо ти не береш лука?

— Навіщо? Мабуть, доведеться розбити чимало голів, не говорячи про спини, перш ніж нам пощастить вибратись звідти, куди ми йдемо; і коли що-небудь трапиться, я хотів би, щоб наше братство підтримало свою честь. Чорна стріла, мастере Діку, — печатка нашого братства, вона показує, хто надіслав рахунок.

— Якщо ти так старанно готуєшся, — сказав Дік, — у мене з собою є деякі папери, які заради мене самого і в інтересах тих, хто їх довірив мені, краще де-небудь заховати. Де їх заховати, Уїлле?

— О-о, — відповів Лоулес, — я піду в ліс і просвищу там три куплети з пісні, а ви тим часом закопайте папери, де хочете, і розрівняйте пісок на тому місці.

— Ніколи, — вигукнув Річард. — Я довіряю тобі, друже. Я був би підлою людиною, коли б не довіряв тобі!

— Брате, ти ще зовсім дитина, — відповів старий волоцюга, зупиняючись на виході з печери і обертаючись до Діка. — Я добрий старий християнин, а не зрадник. Я не хочу чужої крові, проте не пошкодую своєї власної, коли моєму другові загрожує небезпека. Але, нерозумна дитино, я злодій за своїм ремеслом і звичками з першого дня мого народження. Якби моя пляшка була порожня і в мене пересохло у роті, я пограбував би вас, дороге дитя, і це так вірно, як вірно те, що я люблю вас, поважаю вас і захоплююсь вами! Чи можна сказати ясніше? Ні.

З цими словами він виліз з печери і пішов, важко ступаючи, через чагарник, поляскуючи пальцями.

Дік, залишившись на самоті, здивовано подумав про непостійну вдачу свого товарища; він квапливо витяг свої папери, перечитав їх і зарив у пісок. Один з паперів Дік залишив, у себе, тому що він ніяк не міг зашкодити його друзям, а навпаки, при нагоді послужив би доказом проти сера Деніела. Це був написаний власноручно лист танстольського рицаря до лорда Венслідейла. Сер Деніел доручив одному з своїх слуг віднести цього листа на другий день після поразки біля Райзінгема, і Дік знайшов його у забитого гінця.

Заривши папери, Дік притоптав ногами гарячий попіл, виліз з лігва і приєднався до старого волоцюги, який чекав на нього під дубом. Сніг вже встиг покрити його білими пушинками. Дік і Лоулес поглянули один на одного і розсміялись, — так невпізнанно і так кумедно вони обидва переодяглися і змінили свою зовнішність.

— Як би мені хотілось, щоб зараз було літо і ясний сонячний день, — пробурчав Лоулес. — Щоб я міг заглянути в калюжу і побачити себе, як у дзеркалі. Ми зустрінемо багато людей сера Деніела, які знають мене, і якщо нас впізнають, то ви відбудетесь одним-двома словами, мій брате, а щодо мене, то не встигну я і «Отче наш» прочитати, як буду дригати ногами на вірьовці.

Вийшовши з лісу, вони попрямували дорогою в Шррбі. Дорога тут йшла узліссям, нас від часу виходячи на відкрите поле і знову ховаючись поміж деревами. Збоку дороги зрідка стояли будиночки бідняків і маленькі ферми.

Побачивши один з таких будиночків, Лоулес раптом зупинився.

— Брате Мартіне, — сказав він цілком зміненим голосом, відповідно до свого чернечого одягу. — Давайте зайдемо і попросимо милостиню у тих нещасних грішників.

— Pax vobiscum![З8] Еге, — додав він своїм звичайним голосом, — цього саме я дуже боявся. Я вже відвик скиглити по-чернечому. З вашого дозволу, добрий мастере Шелтон, я трохи повправляюся тут, перш ніж ризикувати своєю гладкою шиєю там, в будинку сера Деніела. Тепер бачите, як чудово бути майстром на всі руки! Не будь я моряком, ви, безсумнівно, пішли б на дно на «Добрій Надії», не будь я злодієм, я не зміг би так розмалювати ваше обличчя, і якби я не був монахом-францисканцем, не співав голосно в хорі і не їв так багато за столом, я не вмів би поводитися в цьому чернечому одязі, і навіть собаки вистежили б нас і осоромили б своїм гавканням.

В цей час Лоулес вже підійшов під вікно будиночка, став навшпиньки і заглянув усередину.

— Ну, — вигукнув він, — все складається якнайкраще. Тут ми перевіримо, чи підходять наші фальшиві обличчя для помсти, і ще й до того посміємося з брата Кеппера.

З цими словами Лоулес відчинив двері, і вони увійшли в будиночок.

За столом сиділи троє волоцюг з ватаги «Чорної стріли» і щось пожадливо їли. Їхні кинджали були поруч з ними застромлені в стіл, а похмурі, погрозливі погляди, які вони час від часу кидали на господарів будинку, свідчили про те, що волоцюги силоміць забрали собі їжу, а не отримали її з милості хазяїв. На двох монахів, які щойно зайшли на кухню з виглядом смиренної гідності, достойних їх сану, вони поглянули з обуренням. Один з них — сам Джо Кеппер, який, очевидно, був тут вожаком, — грубо наказав їм негайно забиратись геть.

— Нам тут непотрібні жебраки! — крикнув він. Але другий, — хоч він теж не впізнав Діка й Лоулеса, — схилився до іншої, більш стриманої думки.

— Не проганяй їх! — крикнув він. — Ми люди сильні і беремо самі, а вони слабкі і просять; але кінець кінцем вони потраплять в рай, а ми в пекло. Не звертайте на нього уваги, отче, підходьте сюди, випийте з моєї чарки і благословіть мене.

— Ви люди легковажні, хтиві і непутящі, — сказав чернець. — Хай святі бережуть мене, щоб я будь-коли пив з таким товариством! Але зараз з жалощів, які я почуваю, до грішників, я залишаю вам священну річ і заради врятування ваших душ наказую вам цілувати і берегти її.

Лоулес гримів на них, як і належало ченцю-проповіднику. З останніми словами він витяг з-під ряси чорну стрілу, шпурнув її на стіл перед трьома переляканими волоцюгами, в ту ж мить обернувся і схопив Діка за руку, вискочив з ним на вулицю і зник за завісою снігу, перш ніж волоцюги встигли вимовити хоч слово або поворухнути пальцем.

Отже, — сказав він, — ми перевірили свої фальшиві обличчя, мастере Шелтон. Тепер я готовий піти й ризикнути своєю особою там, де ви забажаєте.

— Добре! — відповів Річард. — Мені набридла ця розвага. Ходімо у Шорбі!

Розділ II В БУДИНКУ СВОГО ВОРОГА

Сер Деніел займав у Шорбі високий просторий оштукатурений особняк з низьким солом'яним дахом. Стіни будинку були облямовані різьбленим дубом. Позаду будинку розкинувся великий сад, в якому було багато фруктових дерев і схованих в кущах альтанок. Сад простягався далеко аж до стін дзвіниці монастирської церкви.

У скрутну годину в будинку міг би вміститись почет і більш поважної особи, ніж сер Деніел, але навіть і тепер у ньому панували шум і галас: з подвір'я долинав брязкіт зброї і цокання копит підкованих коней, на кухні гуло, немов у вулику; в залі лунали пісні менестрелів, музика і вигуки блазнів, Сер Деніел своїм марнотратством, веселощами і люб'язністю змагався з лордом Шорбі і перевершив лорда Райзінгема.

Всіх приймали гостинно. Менестрелів, блазнів, гравців у шахи, продавців різних реліквій, ліків, духів, талісманів, а разом з ними і різних священиків, ченців або пілігримів чемно запрошували до столу для слуг і вкладали спати на просторих горищах або на голих дошках підлоги у великій столовій.

На другий день після загибелі «Доброї Надії» надвечір комори, кухні, стайні, сараї, що оточували двір з двох боків, були переповнені людьми; частина з них була слугами сера Деніела, одягненими в червоно-сині лівреї. Але переважно тут були всякі пройдисвіти, яких привела в місто зажерливість, Рицар приймав їх почасти з політичних міркувань, а почасти й тому, що в ті часи було заведено приймати подібних людей.

Всіх їх загнала сюди хуртовина, люта холоднеча й наближення ночі. Вина, пива, грошей вистачало. Одні грали в карти, розлігшись на соломі в коморі, інші ще з обіду були п'яні. Людина нашого часу, побачивши таке видовище, очевидно, вирішила б, що на місто щойно напав ворог і тепер грабував і плюндрував його, але для людей того часу це була звичайна картина, бо тоді у всіх багатих аристократичних будинках в свята завжди відбувалося подібне.

Два монахи — молодий і старий — прибули сюди пізно і зараз грілись біля вогню у кутку сарая. Їх зразу ж оточила строката юрба: фокусники, блазні й солдати. Трохи зігрівшись, старший з монахів розпочав з ними жваву розмову, яка пересипалась народними жартами і не раз переривалась таким гучним реготом, що юрба навколо збільшувалась з кожною хвилиною.

Його молодий товариш, в якому читач вже впізнав Діка Шелтона, сидів трохи осторонь, позаду старшого монаха і поступово відсувався все далі від нього. Він, звичайно, уважно прислухався до розмови, але мовчав; судячи з похмурого виразу його обличчя, він мало цікавився жартами товариша.

Нарешті його погляд, що весь час блукав по подвір'ю і стежив за всіма входами в будинок, впав на маленьку процесію, яка увійшла в головні ворота і навскіс перетинала подвір'я. Попереду йшли дві дами, закутані в пухнасті хутра, за ними дві покоївки і чотири кремезні воїни. Через якусь мить вони зникли в будинку. Дік, прослизнувши крізь юрбу гультяїв з сарая, кинувся вслід за ними. «Вища з цих двох, напевно, леді Бреклі, — подумав він, — а де леді Бреклі, там недалеко і Джоанна».

Біля дверей будинку чотири воїни зупинилися, і тепер обидві дами підіймалися полірованими дубовими сходами тільки в супроводі двох покоївок. Дік йшов за ними. Надворі вже смеркло, і в будинку було зовсім темно. На площадках сходів в залізних оправах горіли яскравим нерівним полум'ям смолоскипи; біля кожних дверей вздовж довгого коридора з гобеленами на стінах світилась лампа. Там, де двері були відчинені, Дік міг бачити завішані дорогоцінними килимами стіни і послані очеретом підлоги, що блищали в світлі камінів.

Вони проминули вже два поверхи; і на кожній площадці нижча на зріст і молодша з двох дам оглядалась, уважно придивляючись до монаха. А Дік ішов, опустивши очі і прибравши благочестивого вигляду, відповідно до свого одягу; він тільки раз поглянув на неї і не знав, що привернув до себе її увагу. На третьому поверсі вони розійшлися: молодша леді продовжувала йти нагору сама, а друга з двома покоївками пішла коридором направо.

Дік швидко наздогнав їх і, притиснувшись до стіни, витяг шию і почав слідкувати очима, куди підуть три жінки. Не обертаючись і не оглядаючись, вони продовжували йти вздовж коридора.

«Ну, тепер зовсім чудово, — подумав Дік. — Тільки б дізнатися, де кімната леді Бреклі. А втім, мені доведеться погано, якщо я не розшукаю для зв'язку з Джоанною пані Хетч».

Раптом йому на плече лягла чиясь рука; Дік підскочив з приглушеним криком і обернувся, щоб зчепитися з ворогом.

Але він зніяковів, побачивши, що ворог, якого він так грубо схопив, виявився маленькою юною леді, одягненою в хутра; Вона теж була дуже вражена і страшенно, перелякана? Вся вона тремтіла від жаху в руках Діка.

— Мадам, — сказав, Дік, відпускаючи її. — Прошу вас тисячу разів пробачити, але я не маю позаду очей і, клянусь небом, я не міг знати, що ви дівчина.

Дівчина все ще дивилась на нього, але вираз переляку на її обличчі поступово змінювався подивом, а подив підозрою. Дік, легко читаючи ці зміни на її обличчі, почав боятися за своє власне життя в цьому ворожому для нього будинку.

— Прекрасна дівчино, — сказав він з удаваною невимушеністю, — дозвольте поцілувати вашу руку в знак того, що ви пробачаєте мені мою грубість, і я піду звідси.

— Ви досить дивний монах, сер, — відповіла юна леді, сміливо і проникливо дивлячись йому в обличчя, — і тепер, коли мій перший подив минув, з кожного слова, сказаного вами, можна судити про те, що ви зовсім не монах. Що ви тут робите? Для чого вам потрібно було робити це святотатство, одягаючи чернечу рясу? Ви прийшли сюди з миром чи війною? І чому ви вистежуєте, мов злодій, леді Бреклі?

— Мадам, — відповів Дік, — в одному я можу запевнити вас: я не злодій. І навіть, якщо я прийшов сюди з війною, що в деякій мірі вірно, я не воюю з гарними дівчатами, тому благаю вас наслідувати мій приклад І дозволити мені піти звідси. А втім, чарівна пані, ви можете крикнути, якщо вам так забажається, крикніть тільки раз І розкажіть про те, що ви тут бачили й чули, і нещасний джентльмен, який стоїть зараз перед вами, буде мертвий. Але мені не хочеться вірити, що ви здатні на таку жорстокість, додав Дік і, ніжно взявши обома руками руку дівчини, з захопленням дивився на неї.

— Значить, ви шпигун… йоркіст? — запитала дівчина.

— Мадам, — відповів він, — я справді йоркіст і в деякому відношенні шпигун. Але те, що привело мене в цей будинок, те, що пробудить жаль і цікавість у вашому доброму серці, не має ніякого відношення ні до Йорка, ні до Ланкастера. Я повністю віддаю своє життя у ваші руки. Я закоханий, моє ім'я…

Але тут раптом молода леді затулила своєю рукою рот Діка, поглянула квапливо на всі боки, і, побачивши, що навколо нікого немає, потягла юнака сходами вгору.

— Мовчіть, — промовила вона, — і йдіть за мною. Говорити будете пізніше.

Спантеличеного до деякої міри Діка дівчина витягла сходами нагору, вони пробігли швидко коридором, і раптом вона штовхнула його в якусь кімнату, освітлену, як і багато інших кімнат, вогнем каміна.

— А тепер, — сказала молода леді, майже силоміць садовлячи його на стілець, — сидіть тут і чекайте моєї милості. Ваше життя і смерть в моїх руках, і я не завагаюсь скористатися своєю владою над вами. Розраховуйте самі на себе. Ви безжалісно викрутили мені руку. Він каже, нібито не знав, що я дівчина! А коли б знав, що я не дівчина, то почав би лякати мене своїм ременем, безсумнівно!

З цими словами вона випурхнула з кімнати, залишивши Діка з широко розкритим від здивування ротом, йому не вірилось, що все це не сниться йому, а відбувається насправді.

— Лякав би її ременем! — повторив він. — Лякав би її моїм ременем! — йому згадався вечір у лісі, перед його очима знову постав Метчем, що лежав, зіщулившись на землі, і чекав удару, згадав його благаючі очі.

В сусідній кімнаті почулася якась метушня. Схоже було на те, що там хтось ходив по кімнаті; потім майже поруч з Діком почулось глибоке зітхання, шарудіння спідниці і знову чиїсь кроки. Це нагадало Дікові про те, в якому він зараз небезпечному становищі. Він підвівся, прислухаючись, і раптом помітив, що килими на стіні заколихалися; хтось відчиняв двері. Раптом портьєри розсунулися і з лампою в руці в кімнату ввійшла Джоанна Седлі.

Вона була вбрана в дорогоцінні темні тканини м'яких відтінків, як і належало одягатись знатним дамам взимку. Волосся її було зібране у вузол і створювало щось подібне до корони. Джоанна, яка здавалась такою маленькою і незграбною в одязі Метчема, зараз була висока, як молода верба, і не йшла, а пливла по підлозі, немов нехтуючи такою нудною справою, як ходіння.

Навіть не здригнувшись, вона підняла лампу і поглянула на молодого монаха.

— Що ви тут робите, добрий брате? — спитала вона. — Ви, безсумнівно, не туди потрапили. Кого вам треба? — і вона поставила лампу на підставку.

— Джоанно, — сказав Дік, але голос зрадив йому. — Джоанно, — почав він знову. — Ти сказала, що любиш мене, і я був настільки дурний, що повірив цьому!

— Діку! вигукнула вона. — Діку!

І на здивування хлопця, ця вродлива висока молода леді зробила крок до нього, оббила руками його шию і обсипала гарячими поцілунками.

— О дурнику! — вигукнула вона. — О дорогий Діку! Якби ти тільки міг себе побачити. Ой леле! — додала вона, відступаючи. — Я все на тобі зіпсувала. Діку! Я стерла з тебе майже всю фарбу. Але не хвилюйся, це можна виправити. А ось чого не можна виправити, Діку, так це мого одруження з лордом Шорбі.

— Невже все вирішено? — запитав хлопець.

— Завтра перед обідом, Діку, в монастирській церкві, — відповіла Джоанна. — Завтра настане нещасливий кінець і для Джона Метчема і для Джоанни Седлі. Сльозами горю не зарадиш. О, якби допомогли сльози, я б виплакала собі очі. Скільки я молилася Богу, але небо глухе до моїх благань. І, любий Діку, добрий Діку, якщо ти силоміць не вирвеш мене з цього будинку, нам лишається тільки поцілуватися і розпрощатися навіки.

— О ні, — сказав Дік, — я не можу розпрощатися з тобою. Я ніколи не вимовлю цього слова. Не треба впадати в розпач. Поки існує життя, Джоанно, існує надія. Я все ж буду надіятись. О, клянусь небом і перемогою! Пам'ятаєш, коли ти була тільки ім'ям для мене, хіба я не пішов за тобою, хіба я не підняв добрих людей, хіба я не поставив на карту своє життя заради тебе? А тепер, коли я побачив тебе такою, як ти є — найпрекраснішою і найвеличнішою дівчиною в Англії — невже ти думаєш, що я відступлюсь від тебе? Якби навіть тут, передо мною, розкинулось глибоке море, я пішов би просто по його хвилях, якби мій шлях до тебе кишів левами, я б розігнав їх, як рудих мишей.

— Ах, — сказала вона сухо, — ти здіймаєш занадто багато галасу через якесь блакитне плаття!

— Ні, Джоанно, — заперечив Дік, — не тільки через плаття. Адже, люба дівчино, я бачив тебе переодягненою. А тепер я сам переодягнений. Скажи відверто, хіба я не здаюсь тобі смішним в цьому блюзнірському вбранні, хіба я не схожий на справжнього блазня?

— Ах, Діку, цей одяг тобі якраз личить! — відповіла вона, посміхаючись.

— Ну, ось бачиш, — промовив він тріумфуюче. — Те ж саме було і з тобою, бідний Метчем, тоді в лісі, їй-Богу, дівчино, з тебе можна було тоді посміятися. Але зараз ти прекрасна!

Так вони розмовляли, тримаючись за руки, обмінюючись посмішками і закоханими поглядами; хвилини здавалися їм секундами. Вони могли б розмовляти так цілу ніч. Але раптом позаду них почулося шарудіння, і вони побачили маленьку леді. Вона приклала палець до губ.

— Боже милий! — скрикнула вона. — Який ви зчинили тут галас! Невже ви не можете говорити більш стримано? А тепер, Джоанно, моя лісова красуне, що ти даси своїй кумасі за те, що вона привела сюди твого коханого?

Замість відповіді Джоанна підбігла до неї і гаряче обняла її.

— А ви, сер, — додала юна леді, — що ви дасте мені?

— Мадам, — сказав Дік, — я б з радістю заплатив вам тією ж монетою.

— Ну, що ж, — сказала леді, — вам дозволяється.

Але Дік, почервонівши, як півонія, тільки поцілував її руку.

— Чим вам не подобається моє обличчя, прекрасний сер? — запитала вона, присідаючи до самої підлоги.

І потім, коли Дік, нарешті, злегка пригорнув її, вона додала:

— Джоанно, твій коханий дуже незграбний, коли ти дивишся на нього, але запевняю тебе, коли ми вперше зустрілися з ним, він був проворнішим. Я вся в синцях, дівчино; можеш мені більш ніколи не вірити, якщо зараз брешу. Я думаю, — додала вона, — ви вже наговорились? Бо я скоро повинна відпустити паладина.

На це обоє заявили, що вони ще не встигли нічого сказати одне одному, що ніч тільки розпочалася і що вони не розлучаться так рано…

— А вечеряти? — запитала юна леді. — Хіба ти не підеш вниз вечеряти?

— Аякже, звичайно, піду! — скрикнула Джоанна. — Я й забула.

— Тоді сховайте мене десь тут, — попросив Дік. — Я стану за килимом або замкніть мене у скрині, засуньте, куди хочете, щоб я зміг побути там, поки ви повернетесь. І запам'ятайте, прекрасна леді, — додав він, — що ми зараз в дуже скрутному становищі і, може, нам з сьогоднішньої ночі до самої смерті не доведеться більше поглянути одне одному у вічі.

Почувши ці слова, юна леді зникла; а коли, через деякий час, пролунав дзвін, скликаючи до вечері домочадців сера Деніела, Діка сховали біля стіни за килимами, якраз в тому місці, де сходилися два килими. Щілина між ними давала йому можливість вільно дихати і навіть бачити, що відбувається у кімнаті.

Проте не минуло й кількох хвилин, як йому довелося змінити своє місце. Тиша на цьому поверсі будинку порушувалась тільки шумом вогню і шипінням сирих дров в каміні. Але раптом до напруженого слуху Діка долинули звуки дуже обережних кроків. Потім двері розчинилися і в кімнату просунулась спочатку голова, а за нею і горбате тіло маленького чорношкірого карлика, одягненого в ліврею слуг лорда Шорбі. Він розкрив рота, наче для того, щоб краще чути, а його очі, що блищали у напівтемряві, швидко і неспокійно нишпорили по кімнаті. Він обійшов кімнату, постукуючи час від часу по килимах, але Дікові якимсь чудом пощастило уникнути його уваги. Потім карлик заглянув під меблі й оглянув лампу. Нарешті з виглядом глибокого розчарування він хотів так само потихеньку вислизнути з кімнати, але раптом впав на коліна, підняв щось з-під очерету на підлозі, оглянув і з радістю сховав у торбинку на поясі.

Серце Діка завмерло, бо річ, яку підняв з підлоги карлик, була китицею від його власного пояса, йому стало ясно, що цей карлик — шпигун, який з такою зловтіхою виконує свою підлу роботу, не буде гаяти часу і віднесе знахідку своєму хазяїнові, баронові. Діку спало на думку відкинути килими, напасти на негідника, і, ризикуючи своїм життям, відібрати у нього китицю. Поки він роздумував, що робити, виникла нова турбота. На сходах пролунав грубий охриплий від вина голос, і по коридору загриміли нерівні важкі кроки.

— Що примусило вас, добрі молодці, жити в цих зелених хащах? — співав голос. — Що примусило вас жити тут? Гей, хлопці, що примусило вас жити тут? — додав він з п'яним реготом. І потім знову заспівав:

На жаль, це був Лоулес. П'яний, як ніч, він бродив по будинку, шукаючи закутка, де б можна було проспатись. Діка душив гнів. Шпигун спочатку злякався, але, побачивши, що він має справу з п'яним, заспокоївся і, як кішка, вислизнув з кімнати і щез.

Що робити? Якщо Лоулес забереться спати в якийсь закуток, Дік буде безсилий планувати що-небудь і врятувати Джоанну. З другого боку, шпигун, мабуть, ще не встиг піти звідси, і якщо Дік насмілиться заговорити з п'яним волоцюгою, наслідки будуть фатальними.

І все ж Дік вирішив, незважаючи на небезпеку, заговорити з Лоулесом. Вислизнувши з-за килима, він став у дверях кімнати, підвівши руку на знак того, щоб Лоулес замовк. Той, розчервонілий, з очима, налитими кров'ю, ледве тримаючись на ногах, все ближче підходив до Діка. Нарешті він затуманеним поглядом помітив свого командира і, не звертаючи уваги на владні знаки Діка, голосно привітав його, називаючи на ім'я.

Дік накинувся на п'яницю і став його оскаженіло трясти.

— Тварюка! — прошипів він. — Тварюка, а не людина! Дурень гірше від зрадника. Твоє пияцтво згубить нас.

Але Лоулес тільки сміявся, похитувався, важко переступаючи з ноги на ногу, і намагався поплескати молодого Шелтона по спині.

Якраз в цю хвилину тонкий слух Діка вловив швидке шарудіння за килимами. Він кинувся на звуки, і наступної миті один з килимів на стіні був зірваний, і в його складках качалися Дік і шпигун. Вони борсалися на килимі, хапаючи один одного за горло, і все більше заплутувались у складках килима, безмовні в своїй смертельній люті. Але Дік був значно сильніший, і скоро шпигун лежав, притиснутий килимом, і від одного удару довгого кинджала віддав Богові душу.

Розділ III МЕРТВИЙ ШПИГУН

Лоулес стояв і безпорадно дивився на цю запеклу блискавичну сутичку. Коли все було скінчено і Дік, піднявшись на ноги, стояв, стривожено прислухаючись до звуків метушні, що долинали з нижніх поверхів будинку, старий бродяга все ще хитався, мов кущ від поривів вітру, на своїх нетвердих ногах і дивився на обличчя мертвого шпигуна.

— Добре, що ніхто не чув, — сказав нарешті Дік. — Хвала святим! Але що ж мені тепер робити з цим жалюгідним шпигуном? Принаймні хоч заберу з його сумки свою китицю від пояса.

З ними словами Дік відкрив сумку шпигуна. В ній він знайшов кілька монет, китицю і лист, адресований лордові Венслідейлу. Лист був скріплений печаткою лорда Шорбі. Це ім'я навело Діка на спогади, і він зразу ж зламав сургуч і прочитав листа. Він був короткий, проте, на превелику радість Діка, наводив незаперечні докази того, що лорд Шорбі по-зрадницькому листувався з Йорками.

Юнак носив з собою ріг з чорнилом та інші письмові приладдя; ставши на коліно поруч з тілом мертвого шпигуна, він написав на шматочку паперу такі слова:

Дік поклав цей папір на груди мертвого, і тоді Лоулес, що слідкував за цими останніми діями Діка вже з деякими проблисками свідомості, раптом витяг з-під своєї ряси чорну стрілу і приколов нею папір на грудях мертвого.

Побачивши таку зневагу по відношенню до мертвого, яка майже скидалася на жорстокість, молодий Шелтон перелякано скрикнув; але старий бродяга тільки засміявся.

— Не турбуйтеся, я хочу тільки підтримати честь свого ордену, — сказав він, гикаючи. — Мої веселі хлопці повинні мати свій рахунок… рахунок, брате.

З цими словами, заплющивши очі і роззявивши, наче регент, рот, Лоулес загримів страшним голосом:

— Замовчи, п'янице! — крикнув Дік і сильно штовхнув його до стіни. — Вислухай мене, якщо в тебе в голові більше вина, ніж здорового глузду, і ти все ще не можеш розуміти мене. Чуєш? Іменем Діви Марії заклинаю тебе, забирайся геть з цього будинку! Якщо ти залишишся тут ще хоч хвилину, ти доведеш до шибениці не тільки себе, а й мене! Ну, не роби дурниць, тримайся ж на ногах! Швидше повертайся, бо, клянусь небом, я можу забути, що я твій командир і до деякої міри твій боржник! Забирайся звідси!

Облудний монах на цей раз почав виявляти ознаки того, що свідомість поступово поверталася до нього. Побачивши гнівний блиск в очах Діка і почувши його розлючений голос, він зрозумів дещо з того, що сказав Дік.

— Клянусь небом, — вигукнув Лоулес, — якщо я не потрібний, то можу піти звідси!

Хитаючись, він повернувся спиною до Діка, пройшов, ледве тримаючись на ногах, вздовж коридора і почав спускатися по сходах, спотикаючись і натикаючись на стіни.

Як тільки він зник, Дік повернувся до свого сховища, твердо вирішивши побачити, що буде далі. Розум підказував йому, що треба йти звідси, але любов і цікавість перемогли.

Час минав дуже повільно для молодої людини, схованої за килимом. Вогонь у каміні почав гаснути, лампа ледве блимала і чадила. Але не чути було жодного звуку, який би говорив про те, що хто-небудь з мешканців цього верхнього поверху повертається в свою кімнату. Тільки десь здалека, з нижнього поверху, чувся невиразний шум голосів: там весело розмовляли за вечерею. А за густою завісою снігу, який все ще йшов без упину, лежало безмовне місто Шорбі.

Аж ось, нарешті, на сходах почулися кроки й голоси. Гості сера Деніела зійшли на площадку і, повернувши вздовж коридора, побачили зірваний килим і труп шпигуна.

Дехто з них кинувся вперед, інші назад, і всі почали голосно кричати.

На їхні крики з усіх кінців збіглися гості: воїни, дами, слуги, одним словом, усі мешканці цього великого будинку. Галас дедалі збільшувався.

Потім натовп розступився, і до мертвого підійшов сер Деніел в супроводі нареченого, лорда Шорбі.

— Мілорде, — сказав Деніел, — чи не казав я вам про цю підлу чорну стрілу? Ось вона, візміть її! Ось вона стирчить, і, клянусь розп'яттям, мій куме, вона стирчить в одному з ваших людей, якщо він тільки не вкрав одягу ваших слуг.

— Справді, це була моя людина, — відповів лорд Шорбі, задкуючи. — Я б хотів мати більше таких людей. Він був меткий, як гончак, і потайний, як кріт.

— Правда, куме? — глузливо запитав сер Деніел. — А що це він винюхував, забравшись на верхній поверх мого бідного житла? Та йому не доведеться більше винюхувати.

— З вашого дозволу, сер Деніел, — сказав один з слуг, — в нього на грудях приколотий папір, на якому щось написано.

— Дайте сюди стрілу й папір, — сказав рицар. Взявши в руки стрілу, він похмуро-розглядав її, замислившись.

— Так, — сказав він, звертаючись до лорда Шорбі, — ось та ненависть, що вперто переслідує мене. Ця чорна паличка, чи, може, інша, подібна до неї, коли-небудь прикінчить й мене. І, куме, дозвольте недосвідченому рицарю порадити вам: якщо ці собаки почнуть переслідувати вас, тікайте! Вони діють, як заразлива хвороба, що поступово руйнує ваше тіло, доки не приведе до смерті. Але давайте поглянемо, що вони тут написали. Схоже на те, що я й думав, мілорде; ви позначені, наче старий дуб, лісником; завтра, а може, післязавтра, він прийде до вас з сокирою. А що ви писали у вашому листі?

Лорд Шорбі зірвав папір з стріли, прочитав його, зім'яв у руках і, переборюючи огиду, яку викликало в нього мертве тіло, став на коліно поруч з трупом і нетерпляче почав порпатися в його торбинці.

Він підвівся з виразом якоїсь невпевненості на обличчі.

— Куме, — сказав він, — я справді втратив дуже важливого листа, і якби я міг схопити негідника, який взяв його, він негайно ж прикрасив би шибеницю. Але давайте перш за все закриємо всі виходи з будинку. Мені й так вже досить нашкодили, клянусь святим Георгієм.

Навколо будинку і саду розставили воїнів; на кожній площадці сходів стояли вартові, цілий загін воїнів охороняв головний вхід; другий загін сидів навколо багаття в сараї. Воїни лорда Шорбі приєднались до воїнів сера Деніела. Таким чином людей і зброї було більше, ніж досить, для того, щоб захистити будинок і щоб зловити ворога, який десь причаївся тут, якщо ще не встиг зникнути.

Тим часом труп шпигуна понесли через сад до монастирської церкви.

І тільки тоді, коли вся метушня закінчилась і настала повна тиша, обидві дівчини витягли Річарда Шелтона з його схованки і розповіли йому про все, що тут відбувалось. Він, в свою чергу, розповів їм про те, як у кімнату прокрався шпигун, як цей шпигун, нишпорячи по кімнаті, знайшов китицю від його пояса, і таким чином виявив, що в кімнаті знаходиться сторонній, розповів про те, як шпигун був убитий.

Джоанні стало млосно, і вона прихилилася до закритої килимом стіни.

— Це не дасть нам майже ніякої користі, — сказала вона. — Зрештою мене все одно завтра вранці повінчають!

— Що! — скрикнула її подруга. — Адже ж тут наш паладин, який розганяє левів, як мишей! Ти, мабуть, не дуже віриш йому. Але послухайте, приборкуваче левів, втіште нас хоч трохи, дайте нам почути сміливу пораду.

Дік збентежився, коли йому так зухвало кинули у вічі його власні хвалькуваті слова; він, хоч і почервонів, проте заговорив рішучим голосом.

— Ми справді в дуже скрутному становищі, — сказав він. — І все ж, якби мені пощастило вибратись з цього будинку хоч на півгодини, даю вам слово, все було б гаразд; а щодо вінчання, то йому можна перешкодити.

— А щодо левів, — передражнила дівчина, — то вони будуть розігнані.

— Прошу вибачити мені, — сказав Дік, — але я зараз не нахваляюсь і не жартую, а говорю серйозно і прошу вашої допомоги або поради, бо якщо я не пройду повз цих вартових і не виберусь з цього будинку, то нічого не зможу зробити. Прошу вас, зрозумійте мене вірно.

— Чому ти говорила, що він необтесаний, Джоанно? — запитала дівчина. — Ручаюсь, що в нього добре підвішений язик: коли потрібно, його мова дотепна, ніжна або смілива. Що тобі ще потрібно!

— Ні, — з легкою посмішкою зітхнула Джоанна, — мого друга Діка, безсумнівно, підмінили. Коли я вперше зустріла його, він справді був грубий. Але все це дрібниці. Ніхто мені не допоможе в моєму горі, і я повинна стати леді Шорбі!

— В такому разі, — сказав Дік, — я рискну на щастя. На монаха мало звертають уваги, і якщо я знайшов добру фею, яка привела мене сюди, нагору, я можу знайти іншу, яка поведе мене вниз. Як звали цього шпигуна?

— Раттер[З9], — відповіла юна леді. — Ім'я, яке дуже йому пасувало. Але що ви задумали, приборкуване левів? Що ви збираєтесь робити?

— Спробую пройти повз вартових, — відповів Дік. — А коли хто-небудь з них зупинить мене, я спокійно скажу, що йду молитися за Раттера. В церкві вже, очевидно, моляться за його грішну душу.

— Витівка досить примітивна, — відповіла дівчина, — але все ж може вдатись.

— Ні, — сказав молодий Шелтон, — це не витівка, а просто сміливість, яка в скрутну хвилину найбільше допомагає.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Гаразд, йдіть в ім'я Діви Марії. І хай небо охороняє вас! Ви залишаєте тут нещасну дівчину, яка кохає вас, і другу дівчину, яка є вашим найближчим другом. Заради нас будьте обережні і не ризикуйте своїм життям.

— Ну, йди, Діку, — додала Джоанна. — Так чи інакше, тобі однаково загрожує небезпека і там, і тут. Ти забираєш з собою моє серце. Хай святі захистять тебе!

Дік пройшов повз першого вартового з таким впевненим виглядом, що той тільки поворухнувся і здивовано поглянув на нього; але на другій площадці воїн перепинив йому списом дорогу і запитав, що він тут робить і куди йде.

— Pax vobiscum! — відповів Дік. — Я йду помолитися за душу цього бідного Раттера.

— Охоче вірю, — відповів вартовий, — але вам самому йти не можна.

Він перехилився через дубові поруччя сходів і пронизливо свиснув.

— До вас іде якийсь чоловік! — крикнув він і дав Діку знак проходити.

Внизу біля підніжжя сходів стояла варта, чекаючи на нього; і, коли він ще раз повторив свої слова, командир охорони наказав чотирьом воїнам провести його в церкву.

— Не давайте йому можливості вислизнути, молодці, — сказав він. — Відведіть його до сера Олівера, якщо вам дороге життя!

Відчинили двері. Двоє воїнів узяли Діка під руки, третій йшов попереду з факелом, а четвертий, тримаючи напоготові лук, йшов ззаду. Так вони перейшли в непросвітній темряві ночі через сад і підійшли до слабко освітлених вікон монастирської церкви.

Біля західного порталу[20] стояв пікет запорошених снігом лучників, вони сховались під аркою від снігу й вітру. Провідники Діка перекинулися з вартою кількома словами, і їм дозволили увійти під склепіння святого храму.

Церква була ледве освітлена маленькими свічками, що горіли на великому олтарі, і двома лампами, які висіли під склепистим дахом перед усипальницями знатних родин. Посередині церкви в домовині лежав мертвий шпигун з набожно складеними руками.

Звідусюди чулося квапливе бурмотіння тих, що молилися; біля олтаря стояли навколішки постаті в рясах, а на сходах високого олтаря священик в ризах єпископа служив месу[2З].

Побачивши новоприбулих, один із закутаних в рясу людей піднявся на ноги і, наблизившись до них, запитав воїна, який ішов попереду, що привело їх у церкву. З поваги до служби і покійника вони говорили півголосом: але луна в цьому величезному порожньому приміщенні підхоплювала їх слова і глухо повторювала в бокових притворах церкви.

— Монах? — перепитав сер Олівер (бо це був він), вислухавши повідомлення лучника. — Брате мій, я не чекав вашого приходу, — продовжував він, звертаючись до молодого Шелтона. — Скажіть, будь ласка, хто ви і з чийого прохання ви хочете приєднати свої молитви до наших?

Дік, не знімаючи відлоги, що закривала його обличчя, зробив серу Оліверу знак відійти трохи вбік від лучників. Коли священик відійшов, він сказав:

— Мені не вдасться обдурити вас, сер. Моє життя у ваших руках.

Сер Олівер здригнувся, його щоки побіліли, деякий час він не міг промовити ні слова.

— Річарде, — сказав він, — я не знаю, що привело тебе сюди, але я не сумніваюсь в тому, що ти прийшов з лихими намірами. Та, незважаючи на це, в ім'я наших колишніх дружніх відносин, я не видам тебе. Ти будеш всю ніч сидіти в олтарі поруч зі мною; ти будеш сидіти там доти, поки мілорд Шорбі не повінчається, і всі не повернуться з церкви живими й здоровими додому. І якщо все буде гаразд, якщо ти не задумав нічого поганого, ти підеш звідси, куди захочеш. Але коли ти прийшов сюди, щоб пролити кров, кров ця впаде на твою голову. Амінь!

Священик набожно перехрестився, повернувся і вклонився олтарю. Після цього він сказав кілька слів солдатам і, взявши Діка за руку, провів його в олтар і посадив поруч з собою. Хлопець заради пристойності відразу ж опустився на коліна і, здавалося, поринув у молитву.

Проте думки його не були зосереджені на молитвах, а очі весь час блукали по боках. Він помітив, що троє з солдатів замість того, щоб повернутися в будинок сера Деніела, зручно вмостилися в боковому притворі.

Дік не сумнівався, що вони залишилися тут з наказу сера Олівера. Значить, він вскочив у біду. Тут йому доведеться провести всю ніч серед мерехтливих вогників свічок і примарних тіней і дивитись на бліде обличчя того, кого він вбив. Тут вранці йому доведеться побачити, як його кохану у нього на очах повінчають з іншим. Однак, він оволодів собою і вирішив терпляче чекати.

Розділ IV У МОНАСТИРСЬКІЙ ЦЕРКВІ

В монастирській церкві міста Шорбі всю ніч молились, співали псалми, час від часу дзвонили дзвони.

По шпигунові Раттеру справляли багаті поминки. Він лежав так, як його поклали: руки схрещені на грудях, очі спрямовані вгору; а недалеко від нього сидів хлопець, що вбив його, і стривожено чекав наближення світанку.

Тільки один раз за цей час сер Олівер нахилився до свого полоненого.

— Річарде, — прошепотів він, — сину мій, якщо ти маєш на думці вчинити мені зло, я хочу запевнити тебе від щирого серця, що ти замишляєш проти невинної людини. Я сам визнаю себе грішним перед небом, але перед тобою я був безгрішний і таким є й зараз.

— Отче мій, — так само тихо відповів Дік, — повірте мені, що нічого проти вас у мене на серці немає; але щодо вашої невинності, то я ніяк не можу забути, як ви тоді незграбно виправдувались.

— Людина може заподіяти зло ненавмисне, — відповів священик. — Вона може діяти наосліп, виконуючи чужу волю і не знати справжніх намірів того, хто їй наказує. Так було й зі мною. Я справді заманив твого батька в пастку, але, хай буде моїм свідком Бог, який зараз бачить нас в цьому святому місці, я не знав, що робив.

— Можливо, — сказав Дік, — однак погляньте, яке дивне павутиння ви сплели: я ваш полонений, але я маю право судити вас, а ви погрожуєте мені смертю і цим намагаєтесь відвернути від себе мій гнів. Мені здається, що коли б ви все своє життя були чесною людиною і добрим священиком, вам не довелось би ні ненавидіти мене, ні боятися. А тепер будемо молитись. Я підкоряюся вам, бо мені нічого іншого не залишається робити, але я не хочу обтяжувати себе вашим товариством.

Священик зітхнув так важко, що майже збудив почуття жалю в серці хлопця, й опустив голову на руки, немов схиляючись під тягарем нещастя. Він більше не співав псалмів; Дік чув тільки, як стукотіли чотки в його пальцях і як він крізь зуби бубонів молитви. Через деякий час крізь кольорові шибки почав пробиватись сірий світанок; мерехтливі вогники свічок стали ледве помітними. З кожною хвилиною в церкві дедалі світлішало. І раптом у вікна з південно-східного боку пробилися рожеві промені сонця й заграли на стінах. Шторм закінчився; важкі хмари висипали сніг і помчали кудись далі а над землею, вкритою білою пеленою снігу, весело пробуджувався новий зимовий день. Заметушилися церковнослужителі; труну віднесли в покійницьку; на плитах зчистили всі плями крові, щоб вони своїм зловісним виглядом не оскверняли шлюбу лорда Шорбі.

Обличчя духовних осіб, які були такі скорботні протягом усієї ночі, повеселішали на честь веселої церемонії, що мала тут відбутися вранці. Наче сповіщаючи про наближення дня, в церкві з'явилися набожні прихожани. Одні з них падали перед гробницями на коліна і молилися, інші чекали своєї черги сповідатися. Завдяки цій метушні, будь-хто міг легко прослизнути в двері повз пильних вартових сера Деніела; і раптом Дік, стомлено оглядаючись навколо себе, зустрівся очима не з ким іншим як, з Уїллом Лоулесом, який все ще був у чернечій рясі.

Бродяга зразу впізнав свого командира, непомітно підморгнув йому і подав знак рукою.

Дік був далекий від того, щоб прощати старому пройдисвітові несвоєчасну пиятику, але не хотів вплутувати його в свою біду і тому зробив Лоулесу знак, щоб він ішов геть звідси.

Здавалося, що Лоулес зрозумів його, бо тієї ж миті щез за колоною. Дік полегшено зітхнув. Який був його жах, коли він відчув, що хтось смикає його за рукав, і, оглянувшись, побачив старого розбійника, який сидів на сусідньому сидінні поруч з ним, роблячи вигляд, що він цілком поринув у молитву.

Раптом сер Олівер підвівся з свого місця і, прослизнувши позаду сидінь, попрямував до солдатів, що стояли в боковому притворі. Якщо так легко було викликати підозру священика, значить, нещастя вже трапилось, і Лоулес теж, як і Дік, полонений в цій церкві.

— Не рухайся, — прошепотів Дік, — ми потрапили у відчайдушне становище, дякуючи, перш за все, твоєму вчорашньому свинству. Побачивши, що я сиджу тут, в цьому незвичайному для мене місці, де не маю ні права, ні бажання знаходитися, якого чорта ти припхався сюди? Невже ти не міг догадатись, що тут відбувається щось недобре, і забратися звідси, геть від небезпеки?

— Ні, — відповів Лоулес. — Я думав, що ви бачилися з Еллісом І сидите тут за його дорученням.

— З Еллісом? — повторив Дік. — А хіба він повернувся?

— Звичайно, — відповів бродяга. — Він повернувся минулої ночі і добре відлупцював мене за те, що я був п'яний, — так що за вас мені відплатили, мій мастере. Та й несамовита ж людина, цей Елліс Дакуорт! Він, мов навіжений, прискакав сюди з Кравена, щоб розладнати цей шлюб. А ви ж, мастере Діку, знаєте його: якщо він щось задумав, то доб'ється свого.

— Ні, — сказав Дік спокійним голосом, — ми з тобою, мій нещасний брате, — пропащі люди. Я сиджу тут як полонений, тому що викликав у них підозру, і змушений тепер відповідати головою за цей самий шлюб, який Елліс збирається розладнати. В мене, клянусь розп'яттям, чудовий вибір: втратити кохану або до того ще й життя! Гаразд, будь що буде, хай пропадає життя.

— Клянусь небом! — крикнув Лоулес, підводячись. — Я йду звідси!

Але Дік поклав йому руку на плече.

— Друже Лоулесе, сиди спокійно, — сказав він. — Якщо в тебе є очі, поглянь он туди, у куток, за олтар. Хіба не бачиш, ти ще не встиг встати, як озброєні люди підвелися і чекають, щоб схопити тебе? Скорись, друже. Ти був хоробрим на борту корабля, коли думав, що потонеш у морі; будь хоробрим і тут, коли доведеться вмирати на шибениці.

— Мастере Діку, — задихаючись, сказав Лоулес, — все це так несподівано впало на мене, але дайте мені хвилиночку передихнути, і, клянусь небом, я буду таким же хоробрим, як і ви.

— Ось тепер я впізнаю в тобі мого хороброго друга! — сказав Дік. — І все ж, Лоулесе, як мені не хочеться помирати… та чи варто плакати там, де все одно сльозами не зарадиш?

— Авжеж, — погодився Лоулес. — В найгіршому разі вас всього-на-всього чекає тільки смерть! Вона все одно прийде, мій мастере, раніше чи пізніше. Кажуть, що смерть на шибениці — легка смерть, хоч я ще ні разу не чув, щоб хто-небудь з повішених повернувся з того світу і підтвердив це.

З цими словами сміливий старий бродяга випростався на стільці і, схрестивши руки, почав зухвало і безтурботно оглядатись.

— Мені здається, — додав Дік, — що для нас краще вести себе спокійно. Ми ще не знаємо, що задумав Дакуорт; якщо нам не пощастить нічого зробити і наші справи підуть погано, ми спробуємо втекти звідси.

Як тільки вони замовкли, до них долинули далекі звуки веселої музики. Наближаючись, музика ставала голоснішою і веселішою. На дзвіниці задзвонили в дзвони, в церкву набивалось все більше й більше людей, вони струшували з ніг сніг, потирали руки і хукали на пальці, які заклякли від холоду. Західні двері розчинили навстіж, і через них було видно частину вулиці, вкритої снігом і залитої сонцем. В церкву увірвався вітер, а з ним люта холоднеча зимового ранку. З усього було видно, що лорд Шорбі хотів повінчатися дуже рано і що наближалася весільна процесія.

Дехто з воїнів лорда Шорбі розчищав прохід в середньому притворі, відтісняючи списом людей; крізь двері головного входу було видно, як по мерзлому снігу до церкви наближаються музиканти, одягнені в цивільний одяг. Флейтисти і сурмачі почервоніли від натуги, а барабанщик і цимбалісти били з усієї сили, наче намагалися заглушити один одного.

Підійшовши до дверей святого храму, вони зупинилися і вишикувались у два ряди, відбиваючи такт ногами. Музиканти утворили коридор, по якому пройшла благородна весільна процесія. Всі були вбрані так різноманітно і розкішно, було виставлено на показ стільки шовку та оксамиту, хутер й атласу, вишивок і мережива, що вся процесія нагадувала собою квіткову клумбу або розмальоване різними фарбами вікно.

Попереду йшла, спираючись на руку сера Деніела, Джоанна, сумна, бліда, як привид, її супроводила подружка, маленька леді, з якою Дік познайомився минулої ночі. Слідом за нареченою в пишному вбранні йшов, тягнучи подагричну ногу, наречений. Коли він переступив поріг святого храму і зняв капелюха, було видно, як почервоніла від хвилювання його лиса голова.

І тут наступила черга Елліса Дакуорта. Дік сидів весь час приголомшений, вхопившись руками за лавку, його серце краяли найсуперечливіші почуття. Раптом він помітив якийсь рух у натовпі, люди подалися назад, дивлячись вгору і показуючи на щось руками. Слідкуючи за цими рухами, Дік побачив кількох воїнів, що з натягнутими луками схилилися з хорів. В ту ж мить у повітрі просвистіли стріли, і перш ніж натовп встиг скрикнути з подиву і зняти галас, воїни посхоплювались з місць і зникли.

В церкві зчинилися крик і метушня, церковнослужителі з жахом повставали з своїх місць; музика замовкла. Дзвони вгорі ще дзвонили, але незабаром чутка про нещастя долетіла й на дзвіницю, де повисли, розгойдуючись на вірьовках, дзвонарі, і вони припинили свою веселу роботу.

Саме посередині церкви лежав мертвий наречений, пронизаний двома чорними стрілами. Наречена знепритомніла. Сер Деніел стояв, височіючи над натовпом, приголомшений і розгніваний, В його лівому передпліччі тремтіла довга стріла; друга стріла зачепила його лоб; з його обличчя текла кров.

Перш ніж кинулись шукати винуватців цієї трагічної події, вони прогриміли по гвинтових сходах і втекли чорним ходом.

Проте Дік і Лоулес все ще залишалися полоненими; правда, при першій тривозі вони схопились на ноги і рішуче намагались проштовхатись до дверей, але вузькі проходи між сидіннями, перелякані священики і хористи стали їм на перешкоді. Втекти не пощастило, і вони мужньо повернулися на свої місця.

Раптом білий від жаху сер Олівер підвівся і, вказуючи рукою на Діка, звернувся до сера Деніела.

— Ось Річард Шелтон! — вигукнув він. — Хай буде проклята ця година! Він винний в пролитій крові! Хапайте його! Накажіть схопити! Заради врятування всіх візьміть його і міцно зв'яжіть! Він поклявся згубити нас!

Сер Деніел був засліплений гнівом, засліплений кров'ю, що все ще текла по його обличчю.

— Де? — заревів він. — Тягніть його сюди і клянусь хрестом Холівуда, він прокляне цю годину.

Натовп розступився, і на крилас ринули воїни. Діка грубо стягли з місця і поволокли за плечі сходами олтаря вниз. Лоулес сидів у цей час тихо, як миша.

Сер Деніел, обтираючи кров з обличчя і кліпаючи очима, дивився на свого полоненого.

— Ага, — сказав він, — підлий зраднику і негіднику, нарешті ти попався в мої руки! Клянусь найстрашнішими клятвами, за кожну краплю крові, яка ось заливає мені очі, ти заплатиш нелюдськими муками. Відведіть його звідси! — додав він. — Тут не місце для нього! Тягніть його в мій дім! Я вимучу його тортурами так, що на ньому не залишиться живого місця.

Але Дік, відштовхнувши воїнів, заговорив рішучим голосом.

— Не маєте права! — вигукнув він. — Я в храмі, ви порушуєте право притулку! Сюди, отці мої! Вони хочуть витягти мене з церкви!

— З храму, який ти осквернив убивством, хлопче, — зауважив розкішно одягнений високий на зріст чоловік.

— Де докази? — закричав Дік. — Мене обвинувачують у співучасті в злочині, але не наводять жодного доказу. Я справді домагався руки цієї дівчини, і вона, візьму на себе сміливість заявити про це, прихильно ставилась до цього. Та що ж тут поганого? Кохати дівчину не є злочином, я так гадаю… і домагатися її любові теж не злочин. Ні в чому більше я не винен.

Дік так сміливо заявив про свою безневинність, що серед натовпу в церкві пішов схвальний шепіт. Але в той же час в натовпі знайшлося багато таких, що обвинувачували його. Вони кричали про те, як його знайшли минулої ночі в будинку сера Деніела, що він по-блюзнірському переодягнувся монахом. Серед цього галасу сер Олівер раптом вказав рукою на Лоулеса і вигукнув, що той теж співучасник злочину. Лоулеса стягли з місця і поставили поруч з його командиром. Пристрасті з обох боків розгорілися і, поки одні тягли полонених туди й сюди, щоб допомогти їм втекти, інші проклинали їх і били кулаками. У Діка шуміло у вухах, голова йшла обертом, наче він потрапив у вир бурхливої річки.

Але високому на зріст джентльмену, який зробив Дікові зауваження, вдалося гучним і владним голосом втихомирити натовп і відновити порядок.

— Обшукайте їх, — наказав він, — чи немає в них зброї. Тоді ми можемо зробити висновок про їхні наміри.

У Діка не знайшли ніякої зброї, крім кинджала, і це свідчило йому на користь, поки хтось догідливо не витяг його кинджала з піхов, і не знайшов на ньому слідів, крові Раттера. Серед прихильників сера Деніела знявся страшенний галас. Високий джентльмен жестом і владним поглядом примусив їх замовкнути: Але коли черга дійшла до Лоулеса, під його сорочкою знайшли стріли, схожі на ті, якими тільки що стріляли.

— А що ви тепер скажете? — запитав високий джентльмен, несхвально дивлячись на Діка.

— Сер, — відповів Дік. — Я тут знаходжусь під захистом церкви, адже ж це так? З вашої постави, сер, я бачу, що ви людина благородна; а на вашому обличчі я читаю знаки справедливості і благочестя. Вам я здаюсь в полон разом з цим весельчаком, відмовившись від захисту цього святого місця. Краще вбийте мене своєю власною благородною рукою на цьому місці, тільки не віддавайте мене, благаю вас, в руки цього чоловіка, якого я на весь голос обвинувачую, що він убив мого батька, що він незаконно привласнив мої маєтки і прибутки. Ви своїми вухами чули, якими тортурами він погрожував мені. Це буде проти вашої власної честі, якщо ви видасте мене моєму запеклому ворогові і старому гнобителю. Судіть мене справедливо згідно з законом і, коли виявиться, що я справді винний, карайте мене милосердно.

— Мілорде, — крикнув сер Деніел, — навіщо ви слухаєте цього вовка? Закривавлений кинджал викриває його брехню.

— Ні, добрий рицарю, вислухайте мене, — відповів незнайомець. — Ваша власна гарячковість свідчить в деякій мірі проти вас.

І тут раптом наречена, яка опритомніла декілька хвилин тому і дико дивилась на цю сцену, вирвалась з рук тих, хто тримав її, і впала на коліна перед джентльменом.

— Мілорде Райзінгем, — скрикнула вона, — вислухайте мене в ім'я справедливості. Ця людина силоміць тримає тут мене, вона викрала мене з рідного дому. З того дня я ніколи не бачила ні жалю, ні співчуття, ніхто не втішив мене, ніхто, крім Річарда Шелтона, якого тепер обвинувачують і намагаються занапастити. Мілорде, якщо він і був учора ввечері у будинку сера Деніела, то це я привела його туди, він прийшов тільки заради мене і нікому не думав чинити зла. Поки сер Деніел був добрим до нього, він часто бився з ним разом проти «Чорної стріли»; але коли його підлий опікун став важити на його життя і він втік вночі, рятуючи свою душу, з цього кривавого дому, куди було йому подітись, — йому, безпомічному і без копійки грошей? І якщо він потрапив у погану компанію, кого слід винити — хлопця, з яким поступили так несправедливо, чи опікуна, який зловживав своїм обов'язком?

Маленька юна леді впала на коліна поруч з Джоанною.

— А я, мій добрий лорде і дядю, — сказала вона, — я можу засвідчити з чистим сумлінням перед лицем всіх, що ця дівчина каже правду. Я, недостойна, провела цього юнака в будинок сера Деніела.

Граф Райзінгем слухав їх, не говорячи ні слова, і коли вони кінчили, ще довго мовчав. Потім він подав Джоанні руку, щоб допомогти їй підвестися, але дівчині, яка назвала його дядею, він не подав руки.

— Сер Деніел, — сказав він, — тут дуже заплутана справа, яку я, з вашого дозволу, візьму на себе, щоб розібратися в ній і все влаштувати. Отже, будьте задоволені: ваша справа в надійних руках, а зараз йдіть негайно додому і перев'яжіть свої рани. Сьогодні холодно, і я не хотів би, щоб ви застудили їх.

Він зробив знак рукою, пильні слуги, що слідкували за його найменшим рухом, передали цей знак далі. Тієї ж миті знадвору пролунали різкі звуки фанфар, і через головний вхід у церкву ввійшли лучники і воїни, одягнені в кольори лорда Райзінгема. Вони забрали Діка і Лоулеса з рук тих, хто все ще затримував їх, і, зімкнувши ряди навколо полонених, вийшли з церкви.

Коли вони проходили повз Джоанну, вона простягнула обидві руки до Діка і крикнула: «Прощай!», а подружка нареченої, анітрохи не збентежена очевидним незадоволенням свого дяді, послала Дікові поцілунок рукою і сказала: «Не падайте духом, приборкуваче левів!»

Вперше за весь цей нещасливий ранок на обличчях людей з'явилася посмішка.

Розділ V ГРАФ РАЙЗІНГЕМ

Незважаючи на те, що граф Райзінгем був тоді найвидатнішою особою в Шорбі, він скромно оселився в приватному будинку одного джентльмена на околиці міста. Тільки воїни, що стояли на варті біля дверей будинку, та гінці на конях, які безперервно приїжджали і від'їжджали, свідчили про те, що тут була тимчасова резиденція знатного лорда.

Через те, що в будинку не знайшлося вільного приміщення, Діка замкнули в одній кімнаті з Лоулесом.

— Ви добре говорили, мастере Річарде, — сказав бродяга. — Чудово було сказано, і я, з свого боку, від щирого серця вдячний вам. Тут ми в надійних руках; нас тепер будуть судити справедливо і, безсумнівно, сьогодні ввечері пристойно повісять разом на одному дереві.

— Авжеж, мій бідний друже, я навіть не сумніваюсь в цьому, — відповів Дік.

— Проте у нас залишається ще одна надія, — зауважив Лоулес. — Така людина, як Елліс Дакуорт, зустрічається одна на десять тисяч; ви дорогі його серцю за вашу щиру вдачу і за ім'я вашого батька. Знаючи, що ви невинні в сьогоднішньому вбивстві, він переверне землю і небо, щоб звільнити вас.

— Боюсь, що з цього нічого не вийде, — сказав Дік. — Що він може зробити? У нього тільки жменька людей. Який жаль! Коли б це весілля було призначене на завтра… Завтра вранці я зміг би побачитись з однією особою, і тоді було б зовсім інакше. А тепер вже нічим не допоможеш.

— Гаразд, — сказав Лоулес. — Якщо ви будете рішуче відстоювати мою безневинність, я відстоюватиму вашу. Це, мабуть, нам не допоможе; але якщо мене й повісять, то, у всякому разі, не за те, що я мало молився.

Дік поринув у спогади, а старий пройдисвіт, вмостившись у кутку, насунув свою чернечу відлогу на обличчя і заснув.

Незабаром він вже голосно хропів, його довге життя, сповнене труднощів і пригод, притупило в ньому почуття страху.

День майже кінчався, коли двері відчинилися і Діка повели сходами нагору в теплу кімнату, де біля вогню сидів, замислившись, граф Райзінгем.

Коли Дік увійшов до кімнати, граф Райзінгем підвівся.

— Сер, — сказав він, — я знав вашого батька. Він був благородною людиною, і це примушує мене поставитись до вас більш поблажливо. Але я не можу приховати від вас те, що над вами тяжить серйозне обвинувачення. Ви знаєтесь з убивцями і розбійниками, є очевидні докази того, що ви воювали проти короля, вас підозрюють в тому, що ви по-розбійницькому захопили корабель, вас знайшли в блюзнірському одязі схованим у будинку вашого ворога, в той же вечір була вбита людина…

— Якщо ви дозволите, мілорде, — перебив його Дік, — я відразу признаюсь в тому, в чому я винний. Я вбив цього Раттера, а на доказ цього, — сказав він, шукаючи щось за пазухою, — ось лист, який я вийняв з його торбинки.

Лорд Райзінгем взяв листа, розгорнув його і перечитав двічі.

— А ви читали його? — запитав він.

— Прочитав, — відповів Дік.

— Ви за Йорка чи за Ланкастера? — спитав лорд.

— Мілорде, зовсім недавно мені поставили таке саме питання, і я не знав, як саме відповісти на нього, — сказав Дік, — але, відповівши один раз, я відповім так само і вдруге. Мілорде, я за Йорка.

Граф схвально кивнув головою.

— Чесна відповідь, — сказав він. — Але навіщо ж тоді ви передаєте мені цього листа?

— А хіба не всі партії, мілорде, борються проти зрадників?! — вигукнув Дік.

— Я хотів би, щоб це було так, молодий джентльмене, — відповів граф. — Принаймні я схвалюю ваші слова, Я бачу, що у вас більше юнацького запалу, ніж лихих намірів. І коли б сер Деніел не був могутнім прихильником нашої партії, я б підтримав вас у вашій боротьбі з ним. Я розпитував про вас. Виявляється, що з вами справді вчинили жорстоко, і це вас виправдує. Але послухайте, сер, я перш за все вождь партії королеви, і хоч за вдачею я справедлива людина і навіть схильний до надмірного милосердя, все ж я повинен зараз діяти в інтересах моєї партії, щоб утримати в нас сера Деніела.

— Мілорде, — сказав Дік у відповідь. — Не вважайте мене зухвалим і дозвольте попередити вас. Невже ви справді розраховуєте на вірність сера Деніела? Наскільки я пам'ятаю, він дуже часто переходив з партії в партію.

— Так вже заведено в Англії. Чого ж ви хочете? — запитав граф. — Але ви несправедливі щодо танстольського рицаря. Якщо вірність взагалі властива нашому невірному поколінню, він останнім часом вірний нам, ланкастерцям. Навіть під час наших останніх невдач він не зрадив нас.

— Якщо ви побажаєте, — сказав Дік, — глянути на цього листа, то трохи зміните свою думку про нього.

І Дік вручив графу листа сера Деніела до лорда Венслідейла. Обличчя графа зразу ж змінилося; він гнівно нахмурився, як розлючений лев, і його рука мимоволі схопилася за кинджал.

— Ви це теж читали? — запитав він.

— Читав, — сказав Дік. — Він пропонує лордові Венслідейлу ваш власний маєток.

— Ваша правда, мій власний маєток! — відповів граф. — Я ваш покірний слуга за цей лист. Він показав мені лисячу нору. Наказуйте ж мені, мастере Шелтон; я негайно віддячу вам. Я почну з того, що, незважаючи на те, йоркіст ви чи ланкас-терець, чесна людина чи злодій, повертаю вам свободу, йдіть в ім'я Діви Марії! Але не осудіть мене за те, що я затримаю і повішу вашого приятеля Лоулеса. Злочин вчинений прилюдно, і покарання має теж бути прилюдним.

— Мілорде, перше моє прохання до вас: помилуйте його теж.

— Це старий, давно вже засуджений мерзотник, злодій і бродяга, мастере Шелтон, — сказав граф. — По ньому вже давно плаче шибениця. Так чи інакше, не сьогодні-завтра йому не уникнути кари. Так чи не краще його повісити зараз?

— Ні, мілорде, його привела сюди тільки любов до мене, — відповів Дік, — і я був би жорстоким і невдячним, якби покинув його в біді.

— Мастере Шелтон, ви набридливі, — суворо відповів граф. — Ви обрали поганий шлях, щоб досягти чогось на цьому світі. Однак, щоб позбавитись вашої настирливості, я зроблю ще одну милість для вас. Я його теж звільняю, але йдіть обережно і якнайшвидше вибирайтеся з Шорбі. Бо цей сер Деніел (хай святі покарають його!) жадає вашої крові.

— Мілорде, поки що я можу тільки словами засвідчити вам мою вдячність, але сподіваюсь найближчим часом хоч частково відплатити вам послугою, — відповів Дік і вийшов з кімнати.

Розділ VI ЗНОВУ АРБЛАСТЕР

Вже стемніло, коли Дік і Лоулес потихеньку вислизнули через чорний хід з будинку, де знаходився сер Райзінгем з своїми воїнами.

Вони зупинились біля садової стіни, щоб вирішити, яким шляхом краще вибиратись звідси. Небезпека була надзвичайно велика. Якщо хто-небудь із слуг сера Деніела побачить їх і зчинить галас, збіжаться люди і по-звірячому вб'ють їх на місці. Але небезпека загрожувала їм не тільки в самому місті Шорбі, навіть за містом, у чистому полі їх на кожному кроці могли затримати вартові. Вони йшли деякий час і помітили в полі вітряк, з поруч з ним величезну комору. Двері її були розчинені навстіж.

— А що як ми перечекаємо тут, поки не стемніє? — спитав Дік. Оскільки Лоулес не зміг запропонувати нічого кращого, вони швидко кинулись до комори й сховались там в соломі. Незабаром надійшов вечір, і місяць срібним сяйвом залив мерзлий сніг. Тепер, нарешті, вони мали можливість непомітно добратися до корчми «Козел і волинка» і змінити це зрадливе вбрання. Проте навіть зараз вони з обачності пішли манівцем околицями, обійшовши базарну площу, де їх могли впізнати і вбити.

Їм довелось іти довго. Темний і мовчазний шлях тягнувся недалеко від будинків вздовж берега. Нарешті вони прийшли в гавань. В ясному місячному світлі вони побачили, що багато кораблів уже знялися з якоря і, скориставшись тихою погодою, вийшли в море. У прибережних пивних, яскраво освітлених вогнищами і свічками, незважаючи на те, що закон забороняв запалювати вночі вогні, вже не товпилися відвідувачі, не чути було пісень моряків.

Поквапливо, майже бігом, підібравши до колін поли своїх довгих ряс, вони йшли по глибокому снігу, пробираючись через лабіринт різного мотлоху, викинутого морем. Дік і Лоулес вже пройшли майже більшу частину свого шляху через гавань, як раптом, коли вони порівнялись з однією з прибережних пивних, двері її відчинились і яскраве світло вихопило їх постаті з темряви. Вони відразу ж зупинилися і зробили вигляд, що захоплені серйозною розмовою.

Один за одним з пивної вийшли три чоловіки, останній з них причинив за собою двері. Всі вони нетвердо трималися на ногах. Схоже було на те, що вони пиячили цілий день. Вони стояли, хитаючись в світлі місяця, і, здавалося, не знали, що робити далі. Найвищий з них говорив гучним і сумним голосом.

— Сім бочок найкращого гасконського вина, яке будь-коли відкривав хоч один корчмар, найкращий корабель портмутського порту, визолочене зображення святої Діви Марії, тринадцять фунтів добрих золотих монет…

— У мене теж великі втрати, — перебив його інший. — Я теж втратив чимало. В день святого Мартіна в мене украли п'ять шилінгів і шкіряну торбинку, яка коштувала дев'ять пенсів.

Серце Діка сильно забилося, коли він почув ці слова. До цього часу він, можливо, ні разу не подумав про бідного шкіпера, який розорився, втративши «Добру Надію». В ті часи дворяни ставились дуже безтурботно до майна людей, нижчих за них своїм станом. Але ця раптова зустріч враз нагадала Дікові про те, як він свавільно заволодів судном і як нещасливо закінчилась їх смілива спроба. Обидва — Дік і Лоулес — відвернулись, щоб їх не впізнали.

Корабельний собака якось врятувався з розбитої «Доброї Надії» і повернувся в Шорбі. Тепер він йшов услід за Арбластером і раптом, понюхавши повітря і настороживши вуха, кинувся вперед і почав шалено гавкати на двох монахів.

Його хазяїн, похитуючись, пішов за ним.

— Гей, приятелі! — гукнув він. — Чи немає у вас хоч пенні для бідного старого моряка, геть-чисто розореного піратами? Ще в четвер вранці я міг почастувати обох вас, а сьогодні, в суботу ввечері, я жебрую на пляшку пива! Запитайте мого матроса Тома, якщо не вірите мені. Сім бочок доброго гасконського вина, мій власний корабель, що дістався мені у спадщину від мого батька, зображення святої Діви Марії з полірованого дерева з позолотою і тринадцять фунтів золотом і сріблом. Га! Що ви скажете? І до того ж вони обікрали людину, яка воювала з французами. Я справді бився з французами. На морі я перерізав французьких горлянок більше, ніж будь-який портсмутський моряк. Дайте мені пенні.

Дік і Лоулес не насмілювались озватись до нього, побоюючись, що він впізнає їх по голосу; і вони стояли безпорадні, мов кораблі на якорі, не знаючи, як вийти з цього скрутного становища.

— Ти що, німий, хлопче? — запитав шкіпер. — Друзі, — гикаючи, вів далі моряк, — вони німі. Мені не подобається така неввічливість, бо якщо навіть людина й німа, вона все ж повинна бути ввічлива і відповідати, коли з нею розмовляють.

На цей час матрос Том, чоловік великої фізичної сили, здавалося, помітив щось підозріле в цих двох мовчазних постатях. Він був тверезіший від капітана. Раптом він зробив крок вперед, грубо схопив Лоулеса за плече, і, лаючись, запитав його, через яку хворобу той тримає язик за зубами. Бродяга, вважаючи, що тепер все пропало, наніс йому у відповідь такий удар, що моряк простягся на піску, а сам, крикнувши Діку, щоб той біг за ним, помчав щодуху вздовж берега.

Все це відбулося за якусь мить. Перш ніж Дік кинувся бігти, Арбластер схопив його обома руками. Том, підповзши до них, вчепився Дікові за ногу, а третій моряк замахнувся кортиком над його головою.

Не стільки страх, скільки досада мучили молодого Шелтона. Більш за все його мучило почуття глибокого приниження. Йому пощастило уникнути рук сера Деніела, переконавши лорда Райзінгема в своїй безневинності, а тепер, потрапивши в руки п'яного матроса, він був зовсім безпорадний, і не тільки безпорадний, але, як підказувало, хоч і трохи запізно, йому сумління, ще й винний, неспроможний боржник цієї людини, у якої він вкрав корабель і знищив його.

— Тягніть його в корчму, я хочу розглянути його обличчя, — сказав Арбластер.

— Гаразд, гаразд, — відповів Том. — Тільки спершу ми розвантажимо його гаманець, щоб інші хлопці не стали вимагати своєї долі.

Однак, обшукавши Діка з ніг до голови, вони не знайшли жодного пенні, не знайшли нічого, крім персня з печаткою лорда Фоксхема, який вони розлючено зірвали з його пальця.

— Поверніть його обличчя до місяця, — сказав шкіпер і, взявши Діка за підборіддя, боляче шарпонув угору його голову.

— Свята дівої — закричав він. — Це пірат!

— Невже?! — вигукнув Том.

— Клянусь пречистою дівою Бордоською, він самий! — повторив Арбластер. — Ну, морський злодію, потрапив мені до рук! — кричав він. — Де мій корабель? Де моє вино? Ну, тепер ти попався до мене в руки! Томе, дай-но лишень мені сюди шматок вірьовки. Я зв'яжу цьому морському злодієві руки й ноги, я зв'яжу його, як смаженого індика, ось так, а потім буду його бити! О, як я буду його бити!

Так примовляючи, він з властивою для моряків спритністю обмотував руки й ноги Діка вірьовкою, розлючено затягував її, зав'язував тугі вузли.

Нарешті в його руках хлопець перетворився в тюк, безпорадний і нерухомий, як мертвий. Шкіпер, тримаючи його на відстані простягнутої руки, голосно розсміявся і щосили вдарив його у вухо.

Потім він почав повертати Діка і оскаженіло бити ногами. Гнів, як буря, знявся в грудях юнака; гнів душив його; і він подумав, що помирає. Але, коли моряк, стомлений своєю жорстокою розвагою, кинув його на пісок і відійшов, щоб порадитись з приятелями, Дік вмить оволодів собою. Це був короткий перепочинок. Можливо, йому пощастить знайти спосіб виплутатись з цієї принизливої і несподіваної пригоди, до того як вони почнуть мучити його.

В той час, як його мучителі все ще сперечалися, що з ним зробити, Дік зібрався з духом і твердим голосом звернувся до них.

— Панове, — почав він, — невже ви зовсім з'їхали з глузду? Небо дало вам у руки можливість розбагатіти так, як ще не розбагатів жодний моряк. Ви можете тридцять раз поїхати за море, але другої такої нагоди не знайдете. А ви, клянусь небом, що ви робите? Б'єте мене? Так робить тільки розгнівана дитина. Але ж ви досвідчені моряки, які не бояться ні вогню, ні води, які люблять золото, люблять м'ясо. Хіба личить вам діяти так нерозумно?

— Ага, — сказав Том, — тепер, коли ти зв'язаний, ти хочеш морочити нам голови?

— Морочити вам голови? — перепитав Дік. — Ну що ж, коли ви справді дурні, обдурити вас неважко. Але якщо ви люди розумні, а мені здається, що ви люди розумні, ви самі ясно побачите, що вам вигідніше. Коли я захопив ваш корабель, нас було багато, ми були добре одягнені й озброєні, а тепер подумайте трохи, хто міг зібрати й спорядити такий загін? Безперечно, тільки той, хто має багато золота. І якщо він, маючи таке багатство, все ще продовжує, незважаючи на шторм, рискати по морю, шукаючи щось, подумайте ще раз гарненько, чи не схований тут де-небудь скарб?

— Що він має на увазі? — запитав один з моряків.

— Якщо ви втратили старий човен і кілька глечиків кислого вина, — вів далі Дік, — забудьте про них, бо все це мотлох, Краще приєднуйтесь до вірної справи, яка через дванадцять годин або збагатить вас, або погубить. Тільки підніміть мене, підемо куди-небудь поблизу і поговоримо за кухлем, бо мені боляче, я змерз і мій рот набитий снігом.

— Він намагається обдурити нас, — сказав Том зневажливо.

— Обдурити! Обдурити! — закричав третій моряк. — Хотів би я побачити того чоловіка, який міг би мене обдурити! Це був би справжній ошуканець! О ні, я народився не вчора і знаю, що будинок з банями — це церква. Мені здається, куме Арбластер, у словах цього хлопця є щось розумне. Може, підемо й послухаємо його, га? Ну, скажи, послухаємо?

— Я з радістю випив би кухоль міцного пива, добрий мастере Піррет, — відповів Арбластер. — Що ти скажеш на це, Томе? Але мій гаманець порожній.

— Я заплачу, — сказав Піррет. — Я заплачу. Мені дуже хочеться дізнатися, в чому тут справа. У мене таке передчуття, що тут пахне золотом.

— Ну, якщо ми знову почнемо пиячити, все пропало! — вигукнув Том.

— Куме Арбластер, ви занадто дозволяєте своєму слузі, — зауважив мастер Піррет. — Невже ви дозволите, щоб вами керувала наймана людина? Фу, фу!

— Спокійно, хлопче! — сказав Арбластер, звертаючись до Тома. — Заткни пельку! І справді, чого ти встряєш не в своє діло? Де ж це бачено, щоб матрос повчав свого шкіпера!

— Ну що ж, робіть, що хочете, — сказав Том. — Я умиваю руки.

— Поставте його на ноги, — сказав мастер Піррет. — Я знаю затишний куточок, де ми можемо випити і поговорити.

— Якщо ви хочете, щоб я йшов, друзі мої, розв'яжіть мої ноги, — сказав Дік, коли його підвели на ноги.

— Він каже правду, — засміявся Піррет. — В такому вигляді він, справді, й кроку не ступить. Розріжте вірьовку, куме, витягніть свій ніж і розріжте.

Навіть Арбластер завагався, почувши цю пропозицію. Але, оскільки його товариш продовжував наполягати, а у Діка вистачило розуму зберігати дерев'яний, байдужий вираз обличчя і тільки знизувати плечима, шкіпер кінець кінцем згодився і розрізав вірьовку, яка зв'язувала Дікові ноги. Це не тільки дало Дікові змогу пересуватись, а й взагалі ослабило всі його вірьовки. Він відчув, що його рука за спиною стала рухатись вільніше, і сподівався, що з часом йому пощастить зовсім звільнити її. Всім цим він був зобов'язаний совиній дурості і зажерливості мастера Піррета.

Цей достойний чоловік взяв на себе керівництво і привів їх в ту саму корчму, де Лоулес випивав з Арбластером під час шторму. Зараз корчма була зовсім порожня; на місці вогнища залишилась тільки купки гарячого попелу, в якому ще тліли жаринки, випромінюючи приємне тепло. Коли всі посідали і хазяїн поставив перед ними посуд з підігрітим елем, Піррет і Арбластер випростали ноги і схрестили руки, наче люди, які прийшли сюди, щоб приємно згаяти час.

Стіл, за який вони сіли, як і всі інші столи в корчмі, не був власне столом. Це була велика квадратна дошка, покладена на дві бочки. Піррет сів напроти Арбластера, а Дік — напроти матроса.

— А тепер, молодче, — сказав Піррет, — повернемося до твоєї розповіді. Здається, ти справді трохи скривдив нашого кума Арбластера, але що з цього? Відшкодуй його збитки, вкажи йому тільки спосіб, як розбагатіти, і б'юсь об заклад, він простить тебе.

До цього часу Дік говорив більше навмання; але тепер, під поглядом трьох пар очей, необхідно було вигадати і розповісти яку-небудь дивовижну історію, і відібрати, якщо можна, такий важливий для нього перстень з печаткою лорда Фоксхема. Перш за все треба було виграти час. Чим довше вони сидітимуть тут, тим більше вип'ють, тим більше буде впевненості в успіхові, коли він спробує тікати.

Дік не вмів вигадувати, і те, що він розповідав, дуже нагадувало казку про Алі-Бабу, тільки Схід він замінив містом Шорбі й Танстольським лісом, а скарби, що знаходились у печері, були швидше перебільшені, ніж зменшені. Як відомо читачеві, це чудова історія, вона має тільки одну хибу — вона неправдоподібна. Але, оскільки ці три простодушні моряки слухали її вперше, їхні очі вилізли на лоб від подиву, а роти розкрились, наче у тріски на прилавку риботорговця.

Незабаром вони замовили ще одну порцію підігрітого еля, а поки Дік майстерно плів сітку пригод, випили й третю.

Ось в якому положенні знаходились присутні, коли історія наближалась до кінця.

Арбластер, на три чверті п'яний і на одну чверть сонний, безсило відкинувся на спинку стільця. Навіть Том був незвичайно захоплений розповіддю, і його пильність значно ослабла. Дік тим часом поступово звільнив свою праву руку від вірьовки і був готовий рискнути на щастя.

— Отже, — сказав Піррет, — ти один з них?

— Мене примусили, — відповів Дік, — проти моєї волі; але якби мені пощастило дістати мішок чи два золота, я був би справжнім дурнем, коли б залишався в тій брудній печері терпіти побої, неначе простий солдат. Нас тут четверо. Чудово! Підемо завтра в ліс до схід сонця. Якби нам вдалося дістати осла, було б ще краще, але оскільки дістати осла ми не можемо, то доведеться нести мішки на своїх плечах. І я ручаюсь, що ми повернемось додому, хитаючись від важкої ноші.

Піррет облизнувся.

— А як же з цією магією, — сказав він, — з цим паролем, від якого розчиняється печера? Як ти називав його, друже?

— Ніхто не знає цього слова, крім трьох начальників, — відповів Дік, — але, на ваше превелике щастя якраз сьогодні я добув талісман і зможу відкрити печеру. Це річ, яка двічі на рік не знаходиться у торбинці начальника.

— Чаклунство, — сказав Арбластер, прокинувшись і косячись на Діка одним оком. — Забирайся звідси! Ніяких талісманів! Я добрий християнин. Запитай мого матроса Тома, коли не віриш.

— Що ви? Адже ж це біла магія, — сказав Дік. — Вона не має нічого спільного з дияволом. Тут всього-на-всього тільки сила чисел, трав і планет.

— Авжеж, — сказав Піррет. — Це всього-на-всього тільки біла магія, куме. Тут немає гріха, запевняю тебе. Ну, продовжуй, добрий юначе. Цей талісман… Що він являє собою?

— Я зараз вам його покажу, — відповів Дік. — У вас той перстень, який ви зняли з мого пальця? Добре! Тепер витягніть руку і тримайте перстень кінчиками пальців перед собою, так щоб на нього падало світло від жаринок. Ось так! Це й є талісман.

Швидко оглянувшись, Дік побачив, що між ним і дверима не було нікого. Він у думці помолився Богу. Потім, простягнувши руку, схопив перстень і тієї ж миті підняв дошку з стола і кинув її просто на матроса Тома. Той, бідолашний, борсався, галасуючи, під уламками столу. І перш, ніж Арбластер зрозумів, що трапилось щось погане, а Піррет зміг зібратися з думками, Дік вибіг з корчми.

Місяць на цей час вже викотив на середину неба і залив все навколо своїм сяйвом; сліпуче білів сніг. В гавані було ясно, наче вдень; і навіть здалека легко було помітити молодого Шелтона, що біг поміж купами сміття, підбираючи рясу.

Том і Піррет з голосними криками помчали за ним. На їхній крик з кожної таверни вибігали моряки і теж приєднувались до них. Незабаром Діка вже переслідувала ціла юрба. Проте навіть в п'ятнадцятому сторіччі моряк був поганим бігуном на суші, крім того, Дік з самого початку випередив усіх, і відстань між ним і його переслідувачами дедалі збільшувалась. Добігши до якогось вузького провулка, він навіть зупинився і, сміючись, обернувся.

За ним гналися всі моряки міста Шорбі, вони розтяглися довгою стрічкою і темніли на білому снігу, як чорнильні плями.

Кожний кричав, галасував; кожний махав руками; то один, то другий падали в сніг; а коли падав один, на нього зразу падали всі ті, що бігли ззаду.

Ці несамовиті крики, що долітали майже до місяця, смішили і одночасно лякали втікача. Самої погоні він не лякався, бо він був упевнений, що жодний моряк не зможе наздогнати його. Більш за все Дік боявся того, що страшенний галас, зчинений моряками, міг розбудити всіх жителів Шорбі і викликати на вулиці всю варту, яка охороняла місто; а це вже загрожувало небезпекою. Тому, помітивши двері, що темніли в кутку, він прошмигнув туди, його незграбні переслідувачі, розчервонілі від швидкого бігу, викачані в снігу, кричачи й махаючи руками, побігли повз Діка.

Проте минуло багато часу, перш ніж ця велика навала гавані на місто закінчилась і в місті запанувала тиша. Ще довго по всіх вулицях і завулках міста чулися звуки важких ударів і крики моряків, що заблудилися.

Вони затівали сварки то між собою, то з патрулями; пішли в хід ножі, сипались удари, і чимало трупів залишилося на снігу.

Коли, годиною пізніше, останній моряк, нарікаючи, повернувся в гавань, в свою улюблену таверну, він, напевно, не зміг би сказати, якби його запитали, за ким він гнався: він вже не пам'ятав цього.

Наступного ранку по місту ходили найрізноманітніші чутки; а з часом всі жителі міста Шорбі повірили в те, що вночі вулиці їх міста відвідав чорт.

Але повернення останнього моряка ще не звільнило юного Шелтона з його холодної в'язниці біля входу в будинок.

Ще довго після цього вулицями бродили патрулі; були вислані спеціальні загони, щоб з'ясувати причину шуму і доповісти тому чи іншому знатному лордові, якого так невчасно розбудили крики моряків.

Ніч вже кінчалася, коли Дік насмілився покинути свій захисток і підійшов живий-здоровий до дверей «Козла і волинки». Все його тіло боліло від холоду і синців. Як і вимагав закон, в корчмі не горів вогонь і не світилося жодної свічки; але Дік навпомацки пробрався в куток холодної кімнати для гостей, знайшов кінець ковдри, укутав ним свої плечі, і, притулившись до якогось чоловіка, що спав найближче до нього, скоро забувся у тривожному сні.