Чорна стріла

Розділ І БУДИНОК НА БЕРЕЗІ

З того часу, як Річард Шелтон вирвався з рук свого опікуна, минуло кілька місяців. Ці місяці були сповнені подій, дуже важливих для Англії. Партія Ланкастерів, яка в той час була на краю загибелі, ще раз підняла голову. Прихильників Йорка розгромили, їх вождь загинув, на полі бою; здавалося, що за цей зовсім короткий період зими ланкастерці повністю взяли гору над своїми ворогами.

Невеличке містечко Шорбі на Тіллі було переповнене ланкастерськими вельможами з навколишніх місць. Прибули сюди й граф Райзінгем з трьома сотнями воїнів, і лорд Шорбі з двома сотнями, і сам сер Деніел, могутній, як і раніше; він знову розбагатів на конфіскації маєтків і земель своїх сусідів. Сер Деніел мешкав у своєму власному будинку на головній вулиці під охороною шести десятків воїнів. Одним словом, відбувся новий переворот.

Був темний січневий вечір, дув пронизливий вітер, мороз все міцнішав, на ранок можна було чекати снігу.

В похмурій корчмі, що стояла в провулку, біля гавані, сиділи три чоловіки; вони пили ель і їли нашвидку приготовану яєчнй. Це були міцні, кремезні люди з обвітреними обличчями, з сильними руками, з сміливими поглядами; і, хоч вони були одягнені в прості селянські плащі, навіть п'яний солдат подумав би двічі, перш ніж відважився б затівати з ними сварку. Недалеко від них перед величезним каміном сидів юнак, майже хлопчик. Він був одягнений теж по-селянському, але з його обличчя легко було судити, що він людина благороднішого походження і в інших обставинах носив би шпагу.

— Ні, — сказав один з чоловіків, що сиділи за столом. — Мені це не подобається. Справа може скінчитися погано. Тут не місце для веселих молодців, їм потрібне чисте поле, густий ліс, якнайменше ворогів; а тут, в цьому місті, яке кишить ворогами, ми замкнені, наче в пастці, і, як на лихо, вранці ще, мабуть, піде сніг.

— А все заради мастера Шелтона, — сказав інший, кивнувши головою в бік хлопця, що сидів перед каміном.

— Я зроблю що завгодно для мастера Шелтона, — заперечив перший, — але потрапити заради нього на шибеницю… о ні, брати, тільки не це!

Відчинилися двері, і в кімнату поспішно увійшов якийсь чоловік і наблизився до юнака, що сидів перед каміном.

— Мастере Шелтон, — сказав він, — сер Деніел вийшов з дому з двома факельниками і чотирма лучниками.

Дік (бо це був наш юний друг) зразу ж охопився.

— Лоулесе, — сказав він, — ти зміниш на варті Джона Кеппера. Гріншіве, ти підеш зі мною. Кеппере, веди нас. На цей раз ми не відстанемо від сера Деніела ні на крок, хоч би він ішов до самого Йорка.

Через хвилину всі вони вже були на темній вулиці, і Кеппер (так звали новоприбулого) показав їм на два факели, що недалеко від них палахкотіли на вітрі.

Місто вже спало, вулиця була порожня, і їм неважко було йти вслід за невеличким загоном, не боячись, що хто-небудь може їх помітити. Два факельники йшли попереду, за ними йшла людина в довгому плащі, що розвівався на вітрі; ззаду йшли чотири воїни, тримаючи луки напоготові. Загін швидко пробирався заплутаними провулками до берега.

— Він кожної ночі ходить в цьому напрямку?

— Третю ніч підряд, мастере Шелтон, — відповів Кеппер, — і кожної ночі в цей самий час і завжди з тією ж маленькою групою охорони. Схоже на те, що він бажає зробити з цього таємницю.

Сер Деніел і шестеро його супутників вийшли вже на околицю міста. Шорбі було неукріпленим містом, і, хоч ланкастерські лорди, що жили тут, і тримали посилену охорону на головних вулицях, все ж можна було легко ніким не поміченим увійти або вийти з нього маленькими провулками або ж навіть відкритим полем.

Провулок, яким ішов сер Деніел, раптом закінчився. Спереду в нерівному світлі смолоскипів видніла дюна, а збоку долинав шум морського прибою. В цій частині міста не було ні вартових, ні вогнів.

Дік і його обидва супутники підійшли трохи ближче. Будинків тут уже не було, і звідси було краще спостерігати. Вони побачили смолоскип, що рухався в напрямку загону сера Деніела.

Ага, — сказав Дік, — тут пахне зрадою.

Тим часом сер Деніел зупинився. Смолоскипи встромили в пісок, а люди лягли поруч, наче вони чекали, що сюди має прибути ще хтось.

Ті, на кого вони чекали, швидко наближалися, їх було тільки чотири чоловіки: два лучники, слуга із смолоскипом і одягнений в плащ джентльмен.

— Це ви, мілорде?! — крикнув сер Деніел.

— Так, це справді я, і якщо будь-коли рицар і дотримував свого слова, то цей рицар — я, — відповів ватажок другого загону.

— Хто б ще інший з тих, що ходять на поєдинок з велетнями, чарівниками або язичниками, зважився б боротися з цією лютою холоднечею?

— Мілорде, — відповів сер Деніел, — красуня буде ще більш вам вдячна за це, не сумнівайтеся. А чи не вирушити нам зразу ж в дорогу? Бо чим швидше ви побачите мій товар, тим швидше ми обидва повернемося додому.

— Але чому ви тримаєте Джоанну тут, добрий рицарю? — запитав незнайомець. — Якщо вона така молода, така прекрасна і така багата, чому ви не виховуєте її серед ровесниць? Ви швидше віддали б її вигідно заміж, і вам не доводилось би відморожувати собі пальців і наражати своє життя на небезпеку, ходячи тут в темряві в таку несприятливу для прогулянок погоду.

— Я вже раз говорив вам, мілорде, — відповів сер Деніел, — що я оберігаю тільки себе, а не її. І я не маю наміру пояснювати вам, в чому тут справа. Додам тільки, якщо вам так вже надокучив ваш старий приятель Деніел Бреклі, то розголосіть всюди, що ви збираєтесь одружитись з Джоанною Седлі, і, даю вам слово, ви швидко звільнитесь від нього. Ви знайдете його простромленого стрілою.

Розмовляючи, обидва джентльмени поквапливо йшли через дюну; перед ними несли три смолоскипи, полум'я яких, колихаючись від поривів вітру, розсипало хмари диму й іскор; позаду них крокували шість лучників.

Дік ішов слідом за ними. Він, звичайно, не чув жодного слова з розмови двох джентльменів, але впізнав у незнайомцеві самого старого лорда Шорбі, про поведінку якого ходила недобра слава. Навіть сер Деніел привселюдно не раз гудив його.

Раптом вони вийшли на берег. В повітрі запахло морем; шум прибою посилився; тут, у великому саду, обнесеному стіною, разом з іншими прибудовами, стояв маленький двоповерховий будинок.

Факельник, що йшов попереду, відімкнув у стіні двері і, впустивши всю групу в сад, знову замкнув її зсередини.

Дік і його товариші були, таким чином, позбавлені можливості далі переслідувати сера Деніела; звичайно, вони могли перелізти через стіну, але боялись потрапити у пастку.

Вони сховались у заростях дроку і стали чекати. Червоне полум'я смолоскипів за стіною весь час пересувалося з одного місця в друге, — очевидно, факельники пильно охороняли сад.

Хвилин через дванадцять вся група людей вийшла з саду; вишукано розпрощавшись, сер Деніел і барон розійшлися по домівках в різних напрямках, кожний своїм почтом і своїми факельниками.

Як тільки вітер заглушив їх останні кроки, Дік схопився на ноги, тіло його здерев'яніло і боліло від холоду.

— Кеппере, підсадиш мене на стіну, — сказав він. Вони підійшли до стіни; Кеппер нагнувся, Дік став йому на плечі і заліз на карниз стіни.

— А тепер, Гріншіве, — прошепотів Дік, — лізь за мною. Ляж на стіні плазом, щоб тебе не помітили, і будь напоготові. Подаси мені руку, якщо мене викриють і мені доведеться тікати.

З цими словами він плигнув у сад. Було темно, як у могилі, в будинку жодного вогню.

В голих чагарниках пронизливо свистів вітер, прибій з гуркотом обрушувався на берег. До його слуху не долинало жодного звуку. Дік обережно просувався вперед, спотикаючись в кущах, намацуючи шлях руками. Раптом у нього під ногами захрустів гравій, і він зрозумів, що, нарешті, вибрався на алею.

Тут він зупинився, вийняв з-під свого довгого плаща арбалет, наготовив стрілу, а потім рішуче і впевнено рушив уперед. Алея привела його прямо до купки будівель.

Всі будівлі були дуже старі, вікна будинку прикривались старезними віконницями, стайня була порожня і відчинена навстіж. У клуні ні віхтика сіна, в житниці — ні зернини. Можна було подумати, що тут вже давно ніхто не живе, але Дік не хотів цьому вірити. Він продовжував свій огляд, заходив у всі служби, намагався відчинити кожне вікно. Так він обійшов навколо і вийшов на той бік будинку, який був обернений до моря. Поглянувши вгору, він побачив в одному з вікон на другому поверсі ледве помітне світло.

Дік трохи відійшов, сподіваючись побачити хоч рух тіні на стіні кімнати. І раптом згадав, що в конюшні йому під руку потрапила драбина; він побіг в конюшню і приніс драбину. Драбина була дуже коротка, але, стоячи на її верхньому щаблі, він міг дістати руками залізних грат, що закривали вікно; вхопившись руками за грати, Дік підтягся на руках і заглянув у вікно.

В кімнаті знаходились дві жінки; в одній з них він зразу впізнав пані Хетч; друга — висока, красива, поважна молода леді, одягнена в довгу вишиту сукню — невже це Джоанна Седлі? Невже це його лісовий товариш Джон, якого він збирався відлупцювати ременем?

Дуже вражений Дік знову спустився на верхній щабель драбини. Він ще ніколи не думав про свою кохану, як про якусь прекрасну благородну істоту; раптом він відчув невпевненість в тому, чи зможе вона його кохати. Але він не мав часу роздумувати. Зовсім поруч з ним хтось тихо промовив:

— Тсс!

Дік поспішив злізти з драбини.

— Хто тут? — прошепотів він.

— Це я, Гріншів, — почувся у відповідь тихий шепіт.

— Що тобі тут потрібно? — запитав Дік.

— За будинком стежать, мастере Шелтон, — відповів Гріншів. — Виявляється, що не тільки ми вартуємо тут; лежачи на стіні, я помітив якихось людей, що блукали в темряві, і чув, як вони пересвистувались.

— Нічого не розумію, — сказав Дік. — Але це досить дивно. Може, це люди сера Деніела?

— Ні, сер, це не його люди, — відповів Гріншів. — Якщо мене не обдурюють мої очі, я бачив у кожного з них на капелюсі білий значок з якимись темними смугами.

— Білий з темними смугами? — перепитав Дік. — Клянусь, не знаю я такого значка. В наших місцях таких значків немає. Але, якщо так, то давай виберемося потихеньку з цього саду, бо тут ми не зможемо захищатися. В будинку, безсумнівно, є люди сера Деніела, а я не маю ніякого бажання потрапити між двох вогнів. Подай сюди драбину; її треба віднести туди, де я взяв.

Вони занесли драбину в конюшню і навпомацки добрались до того місця, де перелізли через стіну.

Кеппер лежав на стіні, там, де раніше лежав Грінщів; він подав руку і витягнув на стіну спочатку одного, а потім другого.

З великою обережністю вони мовчки сплигнули з стіни і не насмілювались порушити мовчанку, аж поки не дійшли до чагарників дроку.

— А тепер, Джоне Кеппер, — сказав Дік, — мчи з усіх сил до Шорбі. Приведи сюди негайно всіх, кого зможеш знайти. Зустрінемося тут. Стривай! Люди, мабуть, розбрелися, і доки ти їх збереш, настане світанок. Тоді краще ми зустрінемось десь в іншому місці, ближче до міста. Ми з Гріншівом залишимося тут стежити за будинком. Поспішай, Джоне Кеппер, і хай допоможуть тобі всі святі! А ми, Гріншіве, — продовжував він, коли Кеппер зник, — давай обійдемо навколо саду. Я хочу подивитись, обдурили тебе твої очі чи ні.

Тримаючись далі від стіни і використовуючи кожний горбик і кожну ямку, вони обійшли сад з двох боків, нікого не помітивши. Третій бік стіни йшов вздовж берега моря, і, щоб близько не підходити до стіни, їм доводилось йти по піску берегом. Хоч приплив ще тільки розпочинався, але прибій був дуже сильний, з кожною хвилею широка смуга піни і води все далі затоплювала рівний берег; Діку і Гріншіву довелося йти по кісточки, а то й до колін в солоній і холодній воді Німецького моря. Раптом на фоні порівняно білої садової стіни з'явилась постать людини, схожа на тінь (такі тіні китайці малюють на фарфорових чашках). Вона подавала обома руками якісь знаки. Враз постать впала на землю, а трохи далі від неї підвелась інша і повторила ті ж самі знаки. Так, наче безмовний пароль, ці знаки обійшли навколо всього обложеного саду.

— Добре вони охороняють, — прошепотів Дік.

— Треба вертатись на сушу, добрий мастере, — сказав Гріншів у відповідь. — Ми стоїмо тут на відкритому місці, погляньте: коли налітають на берег великі хвилі, їм зовсім легко помітити нас на фоні білої піни.

— Ти маєш рацію, — сказав Дік. — Швидше на сушу.

Розділ II СУТИЧКА В ТЕМРЯВІ

Наскрізь промоклі й закляклі від холоду Дік і Гріншів повернулися в зарості дроку.

— Молю Бога, щоб Кеппер біг якнайшвидше! — сказав Дік. — Я поставлю свічку пресвятій Марії Шорбській, якщо він повернеться не пізніше як за годину.

— А чому ви так поспішаєте, мастере Діку? — запитав Гріншів.

— Як же мені не поспішати, любий друже, — відповів Дік. В цьому будинку живе моя дівчина, яку я люблю; а хто ці люди, що таємно підстерігають її вночі? Напевно, вороги.

Ну, якщо Джон повернеться, ми всиплемо їм перцю, — сказав Гріншів. — Їх тут не більше сорока чоловік — про це можна судити з відстані, на якій стоять один від одного вартові — і вони стоять так далеко один від одного, що наш загін в двадцять чоловік розжене їх, як горобців. А до того ж, мастере Діку, якщо ваша дама вже перебуває в руках сера Деніела, то я думаю, що їй гірше не буде, коли вона потрапить від нього в інші руки. Цікаво, хто ж це за нею полює?

— Я підозрюю лорда Шорбі, — відповів Дік. — Коли з'явилась ці люди?

— Вони прибули, мастере Діку, тільки ви перелізли через стіну, — сказав Гріншів. — Я й хвилини не пролежав на стіні, як раптом помітив першого з тих, що прибули; він обережно повз уздовж стіни.

Останній вогонь погас в маленькому будиночку ще тоді, коли вони брели берегом по коліна у воді; і зараз було важко передбачити, в яку хвилину люди, що причаїлися навколо садової стіни, нападуть на будинок. З двох зол Дік віддавав перевагу меншому.

Краще вже Джоанні залишитися під охороною сера Деніела, ніж потрапити в лапи Шорбі; і Дік твердо вирішив прийти на допомогу обложеним, якщо на будинок зроблять спробу напасти.

Але час летів, а на будинок ніхто не нападав. Через кожні п'ятнадцять хвилин вздовж садової стіни подавалися одні й ті ж знаки, наче їх ватажок хотів упевнитись в пильності своїх підлеглих, розставлених на варті навколо саду; навкруги в околицях і в маленькому будинку панувала мертва тиша.

До Діка потроху почали збиратися люди. Ще не закінчилася ніч, як навколо нього в кущах дроку вже сиділо близько двадцяти чоловік. Розділивши їх на два загони, Дік взяв на себе команду меншим, а командиром більшого загону призначив Гріншіва.

— А тепер, Кіте, — звернувся він до Гріншіва, — веди своїх людей до найближчого рогу садової стіни на березі. Розташуй їх як слід і чекай, доки я не почну нападу з другого боку саду. Я хочу зайти з боку моря і напасти на них звідти, бо там, напевно, знаходиться їх командир. А решта, що знаходиться в інших місцях, розбіжиться; і хай біжать. І запам'ятайте, хлопці, стріляти ні в якому разі не треба: ви можете влучити у своїх товаришів. Покладіться на сталь мечів, якщо ми переможемо, обіцяю дати кожному з вас по золотому, як тільки поверну свій маєток.

З випадкового зборища розбійників, злодіїв, убивць і розорених селян, яких Дакуорт зібрав для виконання своїх мстивих планів, деякі з найбільш хоробрих і досвідчених у військовому ремеслі добровільно пішли разом з Річардом Шелтоном в Шорбі. Але з перших же днів їм набридло цілими днями стежити за діями сера Деніела; це не відповідало їх вдачі, а тому вони останнім часом почали вголос виражати своє незадоволення і погрожували покинути Діка. Дізнавшись, що їх чекає гаряча сутичка, а, можливо, і здобич, вони підбадьорились і стали весело готуватись до битви.

Вони зняли свої довгі плащі; в одних під плащами були зелені куртки, інші були одягнені в міцні шкіряні куртки без рукавів; під шапками більшість з них носила шотландські шапочки, вкриті для захисту залізними пластинками. Загони були озброєні мечами, кинджалами, декількома рогатинами і десятком блискучих алебард. З такою зброєю можна було битися навіть з регулярними військами феодалів. Заховавши луки, сагайдаки та плащі в заростях дроку, обидва загони рішуче попрямували до своїх місць.

Дійшовши з своїм загоном до протилежного боку будинку, Дік розставив своїх шістьох чоловік в одну лінію кроків за двадцять від садової стіни, а сам став за кілька кроків від них попереду. Тоді вони з дружним криком кинулись на ворога.

Вороги, розкидані на великій відстані один від одного і закляклі від холоду, захоплені зненацька, підвелись і стояли розгублено, не знаючи, що робити. Перш ніж вони встигли опам'ятатися і побачити чисельність противника, здалека, з другого кінця саду до них долинув теж крик нападаючих. Впевнені у своїй поразці, вони кинулись тікати.

Таким чином, обидва маленькі загони з ватаги «Чорної стріли» з двох боків підійшли до тієї стіни, що тяглася вздовж берега моря; вороги опинились між двома вогнями; решта ворожих воїнів, рятуючи своє життя, розбіглися в різних напрямках і зникли в темряві ночі.

Незважаючи на це, бій тільки розпочинався. Хоч Дік та його люди й напали на ворога зненацька, його сили були значно менші від сил ворога, якого вони оточили. Тим часом почавсь приплив, берег перетворився у вузеньку смужку землі. І на цьому клаптикові суші між морем і стіною саду в темряві почалась жорстока сутичка не на життя, а на смерть. Важко було передбачити, чиєю перемогою вона закінчиться.

Незнайомці були добре озброєні, вони мовчки кинулись на нападаючих, і скоро бій перетворився на кілька окремих поєдинків. Дік, що перший кинувся в цю безладну битву, захищався одночасно від трьох воїнів. Першого він вбив зразу, але інші два напали на нього з таким запалом, що Дік замалим не відступив під їх натиском. Один з цих двох був величезний на зріст чоловік, майже велетень. Він був озброєний великим мечем і розмахував ним, наче прутиком. Дік, озброєний алебардою, почував себе майже беззахисним від цього довгорукого велетня і його зброї; і якщо б і другий супротивник нападав з таким самим запалом, бідолашний хлопець, безсумнівно, загинув би. Але цей другий супротивник, не такий високий і не такий прудкий у своїх рухах, на мить зупинився, вдивляючись в темряву і прислухаючись до шуму бою.

Велетень продовжував насідати, і Дік відступав перед ним, вичікуючи нагоди, щоб нанести відповідний удар. Раптом лезо величезного меча блиснуло над ним і опустилось; Дік відскочив убік і плигнув уперед, навмання завдаючи ударів своєю алебардою. Пролунав гучний рев, і, перш ніж поранений встиг підняти свій страшний меч, Дік двічі завдав йому ударів алебардою і звалив велетня на землю.

Тепер у Діка залишався тільки один супротивник, з яким він міг битися на рівних умовах. Вони були майже однакові на зріст, і, хоч переслідувач, озброєний мечем і кинджалом, якими він майстерно відбивав удари алебарди, і мав деяку перевагу в зброї, Дік був значно спритніший від нього. Спочатку ні той, ні той не могли домогтися переваги; але старший з супротивників був більш досвідчений і, користуючись запалом молодого, вів його туди, куди хотів. Раптом Дік помітив, що вони пройшли вже весь берег і зараз б'ються по коліна у воді серед хвиль розбурханого моря. Тут вся його спритність була даремна. Дік зрозумів, що зараз перевага на боці ворога і той може зробити з ним все, що захоче; а до того ж він був тепер далеко від своїх людей і бачив, що цей страшний і досвідчений супротивник намагався примусити його відступати далі й далі в море.

Дік зціпив зуби. Він вирішив якнайшвидше закінчити цю боротьбу; і коли хвиля відкотилася, оголивши на якусь мить дно, він кинувся вперед, вибив алебардою меч з рук ворога і вчепився йому в горло. Той рухнув навзнаки, і Дік впав на нього зверху; стрімка хвиля покрила переможеного водою.

Поки той лежав під водою, Дік вихопив у нього з рук кинджал і піднявся, пишаючись своєю перемогою.

— Здавайтесь! — сказав він. — Я дарую вам життя.

— Я здаюсь вам, — відповів той, зводячись на коліна. — Ви б'єтесь, як і всі молоді люди, невміло й необдумано; але клянусь святими, ви б'єтесь хоробро.

Дік вийшов на берег. Нічний бій все ще продовжувався, і все ще не можна було сказати, на чиєму боці буде перемога; в шумі прибою було чути, як сталь з дзвоном вдаряється об сталь, як стогнуть поранені.

— Відведіть мене до вашого командира, юначе, — сказав рицар. — Час кінчати цю різню.

— Сер, — відповів Дік, — ці хоробрі молодці мають тільки одного командира, і нещасний джентльмен, що зараз розмовляє з вами, і є командир.

— Тоді покличте своїх псів, а я накажу своїм слугам зупинитися.

В голосі і поводженні його недавнього супротивника відчувалося стільки благородства, що Дік зразу ж перестав боятися можливої зради.

— Киньте зброю, молодці! — крикнув незнайомий рицар. — Я здався, і мені обіцяли життя.

Незнайомець сказав ці слова таким владним голосом, що шум і безладдя припинилися майже зразу.

— Лоулесе! — крикнув Дік. — Ти живий?

— Як і завжди, — крикнув Лоулес у відповідь, — цілий і неушкоджений.

— Засвіти ліхтар, — наказав Дік.

— Хіба тут немає сера Деніела? — запитав рицар.

— Сера Деніела? — перепитав Дік. — Клянусь розп'яттям, я б не хотів, щоб він був тут. Якби він був тут, мені б не зносити моєї голови.

— Вам не зносити голови, прекрасний сер? — запитав рицар. — Як? Хіба ви не прихильник сера Деніела? Клянусь, я нічогісінько не розумію. Чому ж в такому разі ви напали на мене? Навіщо ж нам тоді було сваритися, мій юний і такий запальний друже? З якою метою? І, щоб усе, нарешті, стало ясним, назвіть мені ім'я того шановного джентльмена, якому я здався.

Але перш ніж Дік устиг відповісти, в темряві зовсім поруч з ними пролунав чийсь голос. Дік помітив, що у новоприбулого на капелюсі білий з чорними смужками значок і що він звертався до переможеного рицаря з особливою пошаною.

— Мілорде, — сказав він, — якщо ці джентльмени — вороги сера Деніела, то справді, дуже жаль, що ми вступили з ними в бій; але буде в десять разів гірше і для нас і для них, коли ми будемо гаятися тут. Сторожа в будинку — якщо вона не мертва і не глуха — безсумнівно, чула, як ми вбивали один одного в цій сутичці, і, напевно, дасть знати про це в місто. Коли ми негайно ж не підемо звідси, нам з вами доведеться битися з новим ворогом.

— Хокслі має рацію, — сказав лорд. — Як ви думаєте, сер? Куди ми повинні зараз іти?

— О ні, мілорде, — сказав Дік. — Йдіть, куди хочете. Я починаю думати, що ми могли б стати друзями, і, якщо я розпочав наше знайомство не досить ввічливо, мені дуже не хотілося б, щоб воно так і продовжувалося. Давайте розстанемося, мілорде, потиснувши один одному руку, а в призначену вами годину і в призначеному вами місці зустрінемося знову і про все домовимось.

— Ви занадто довірливий, хлопче, — сказав рицар. — Але на цей раз ви не помилилися. Я зустрінусь з вами на світанку біля хреста святої Нареченої. А тепер ходімо.

Незнайомці зникли в темряві з великою поспішністю, яка здалася Дікові підозрілою. В той час, як розбійники приступили до звичайного для них заняття — грабунку забитих, Дік ще раз обійшов навколо садової стіни, щоб поглянути на фасад будинку. Він помітив, що в маленькому віконці на горищі горить світло; це світло, очевидно, було добре видно в задні вікна міського будинку сера Деніела. Дік не сумнівався в тому, що це і був той сигнал, якого так боявся Хокслі, і що незабаром з'являться воїни танстольського рицаря.

Він приклав вухо до землі, і йому здавалося, що від міста доноситься приглушений тупіт копит. Дік повертався на берег, поспішаючи; але робота вже була закінчена; останній забитий був обеззброєний і роздягнений догола, чотири розбійники вже тягли труп у воду, щоб довірити його хвилям моря.

А через декілька хвилин, коли з найближчих провулків Шорбі вилетіли галопом, поспішно шикуючись в бойовий порядок, близько сорока вершників, на околицях будиночка біля моря було вже пусто і панувала мертва тиша.

В той час Дік з своїми людьми вже повернувся в корчму «Козел і волинка», щоб поспати там хоч декілька годин перед призначеним ранковим побаченням.

Розділ III ХРЕСТ СВЯТОЇ НАРЕЧЕНОЇ

Хрест святої Нареченої стояв недалеко від Шорбі, скраю Танстольського лісу. В цьому місці сходилися дві дороги: одна йшла через ліс з Холівуда, а друга, та, якою минулого літа в паніці втікали рештки розгромленої армії ланкастерців, вела з Райзінгема. Тут обидві дороги зливалися в одну і йшли далі разом через гірку до Шорбі. А трохи вбік від того місця, де вони сходились, здіймався невеликий пагорб, на вершині якого стояв старезний, потемнілий і зруйнований негодою хрест.

Сюди й прибув близько сьомої години ранку Дік. Було холодно, як і раніше; земля переливалась сріблом ранкового інею і здавалась сивою, а на сході пурпуровими і жовтогарячими фарбами починав пробуджуватись день.

Дік присів на східці під хрестом, старанно закутався в свій плащ і уважно оглянув усе навколо. Йому не довелося довго чекати. На дорозі, що вела з Холівуда, з'явився джентльмен в дуже багатих блискучих латах, поверх яких була накинута мантія з найрідкісніших хутер; він їхав кроком на прекрасному коні. За ним, метрів за двадцять, рухався загін вершників, озброєних списами; але вони зупинились, побачивши хрест, а джентльмен в мантії продовжував їхати далі один.

Його забрало було підняте і відкривало владне, сповнене гідності обличчя, якому відповідало багатство його вбрання і зброї. В деякому замішанні Дік підвівся і пішов назустріч своєму полоненому.

— Дякую вам, мілорде, за вашу точність, — сказав він, низько вклоняючись. — Чи не бажає ваша світлість зійти на землю?

— Ви тут самий, юначе? — запитав джентльмен.

— Я не такий наївний, — відповів Дік, — і, якщо вже бути відвертим з вашою світлістю, то ліс по обидва боки від цього хреста переповнений моїми чесними молодцями, що лежать там із зброєю напоготові.

— Ви поступили розумно, — сказав лорд. — Я дуже радий цьому, бо вчора ввечері ви бились так нерозумно, немов якийсь дикий сарацин[10], а не досвідчений християнський воїн. Але не мені висловлювати своє незадоволення: ви ж перемогли мене.

— Я переміг вас, мілорде, лише тому, що ви впали, — сказав Дік у відповідь, — і якщо б мені не допомогли хвилі, я, напевно, загинув би. Ось на моєму тілі ще зовсім свіжі сліди вашого ножа. І зрештою, мілорде, я думаю, що в мене були однакові шанси загинути чи перемогти в цій маленькій сліпій сутичці на березі моря.

— Ви досить скромний, коли так зневажливо ставитесь до своєї перемоги, — зауважив незнайомець.

— О ні, мілорде, я не скромний, — відповів Дік. — У рівній боротьбі я не переміг би вас. Але тепер, коли в світлі перших променів сонця я бачу, який відважний рицар здався мені завдяки долі, темряві й прибою моря і як легко поєдинок міг закінчитись зовсім інакше, особливо для воїна, такого недосвідченого й незграбного, як я, — не дивуйтесь, мілорде, що я трохи збентежений своєю перемогою.

— Мені подобаються ваші слова, — сказав незнайомець. — Ваше ім'я?

— Моє ім'я, якщо вам завгодно знати його, Шелтон, — відповів Дік.

— А мене називають лордом Фоксхемом, — сказав рицар.

— Значить, мілорде, ви є опікуном найвродливішої дівчини в Англії, — сказав Дік. — І тепер я знаю, який мені взяти викуп за ваше життя і життя ваших слуг, що були взяті в полон на березі моря. Я звертаюсь, мілорде, до вашої великодушності і милосердя, віддайте мені руку моєї прекрасної дами, Джоанни Седлі, а я поверну вам та вашим слугам волю, і, якщо ви захочете взяти, мою вдячність і відданість до самої смерті.

— А хіба ви не вихованець сера Деніела? — запитав лорд Фоксхем. — Я, здається, десь чув, що ви його вихованець, якщо ви син того самого Гаррі Шелтона?

— Ви не бажаєте, мілорде, злізти з коня? Я охоче розповім вам, хто я, як я живу і чому я такий сміливий у своїх вимогах до вас. Благаю вас, мілорде, присісти на цих східцях і вислухати мене до кінця. Я здаюся на ваш милостивий суд.

З цими словами Дік простягнув руку і допоміг лордові Фоксхему злізти з коня; він привів лорда на пагорб до хреста, посадив його на тому місці, де недавно сидів сам і, стоячи з повагою перед своїм благородним полоненим, розповів йому про своє життя з дитинства до вчорашнього дня.

Лорд Фокрхем уважно слухав його і, коли Дік закінчив, сказав:

— Мастере Шелтон, ви одночасно і найщасливіший і найбільш нещасливий молодий джентльмен у всьому світі; але щастя, яке ви мали, ви заслужили, а на нещастя ви ні в якому разі не заслуговуєте. Не падайте духом, бо в моїй особі ви здобули друга, який має владу і може допомогти вам. Хоч людині вашого походження і не личить водитися з розбійниками, але я змушений визнати, що ви хоробрий і благородний, дуже небезпечний під час бою, ввічливий під час миру, ви — молода людина з прекрасною вдачею і щирою душею. Що торкається ваших володінь, то ви їх не побачите до Нового перевороту. Доки влада в руках Ланкастерів, сер Деніел буде користуватися ними, як своїми власними. З моєю вихованкою зовсім інша справа: я обіцяв її раніше одному джентльмену, моєму родичеві на прізвище Хемлі; обіцянка дана йому вже давно…

— О мілорде, а тим часом сер Деніел пообіцяв її мілордові Шорбі, — перебив Дік. — І, хоч його обіцянка дана зовсім недавно, у нього більше шансів виконати її негайно.

— Ваша правда, — сказав лорд. — Але, приймаючи до уваги те, що я ваш полонений і моє життя, за певних умов, у ваших руках, а більше за все те, що дівчина, на нещастя, знаходиться в чужих руках, я даю вам свою згоду. Допоможіть мені з вашими добрими хлопцями…

— Мілорде! — вигукнув Дік. — Адже ж це ті самі розбійники, за знайомство з якими ви осуджували мене.

— Хто б вони не були, все одно, але вони вміють битися, — відповів лорд Фоксхем. — Допоможіть мені, і, якщо нам з вами пощастить відбити цю дівчину, клянусь вам своєю рицарською честю, вона одружиться з вами!

Дік став на коліна перед своїм полоненим, але той, легко зіскочивши з підніжки хреста, підняв його і обняв, як сина.

— Оскільки ви маєте одружитись із Джоанною, — сказав він, — ми повинні бути друзями.

Розділ IV «ДОБРА НАДІЯ»

Через годину Дік знову сидів у таверні «Козел і волинка» за сніданком і вислухував повідомлення своїх гінців і вартових. Дакуорта все ще не було в Шорбі; він часто відлучався, тому що постійно мав безліч різних справ у різних кінцях країни. Розорившись, він заснував братство «Чорної стріли», прагнучи помсти і наживи, але люди, які знали його краще, вважали, що він був агентом і представником графа Річарда Уорвіка[11].

У всякому разі Дакуорт був відсутній, і всіма справами в Шорбі займався Річард Шелтон; зараз, сидячи за сніданком, він глибоко поринув у свої думки. Обличчя його виражало заклопотаність. Він домовився з лордом Фоксхемом завдати сьогодні вночі вирішального удару і звільнити Джоанну Седлі. Але для цього треба було подолати безліч різних перешкод; а його розвідники, що прибували один за одним, з кожним разом приносили все більш невтішні новини.

Сер Деніел був стривожений вчорашньою сутичкою на березі моря. Він збільшив гарнізон для охорони маленького будиночка в саду; але, не задовольняючись цим, він розставив вершників у всіх сусідніх провулках, щоб його могли сповіщати звідти про найменшу небезпеку. А тимчасом на подвір'ї його міського будинку стояли осідлані коні, і воїни, озброєні з голови до ніг, чекали тільки сигналу.

З кожною годиною план Діка і лорда Фоксхема здавався все менш здійсненним, та раптом обличчя Діка прояснилось.

— Лоулесе! — крикнув він. — Адже ж ти був моряком, ти можеш украсти для мене корабель?

— Мастере Діку, — відказав Лоулес, — з вашою допомогою, я зміг би вкрасти навіть йоркський собор.

Через кілька хвилин вони вже були в гавані, Це була досить широка бухта, оточена піщаними дюнами. Вона примикала до найбруднішої частини міста, що являла собою нетрі з напівзруйнованих покинутих мешканцями старезних халуп. У бухті виднілось чимало палубних і безпалубних суден: одні стояли на якорі, інші були витягнуті на берег.

Тривала негода прогнала їх з відкритого моря і примусила шукати захисту в гавані, а чорні хмари, що нависли над бухтою, і незатихаючий шторм з холодними вітрами і снігопадами не тільки не обіцяли ніякого поліпшення погоди, а навпаки, загрожували ще більшим штормом.

Більшість моряків, рятуючись від холоду і вітру, зійшли на берег і зараз горлали пісні в портових тавернах. Багато суден стояло на якорі зовсім без охорони, і чим ближче було до вечора, а шторм не затихав, кількість таких бездоглядних суден все збільшувалась. Якраз на ці бездоглядні судна, і в першу чергу на ті, що стояли далеко від берега, звернув свою увагу Лоулес; а Дік тим часом присів на якір, до половини заритий в пісок, і, прислухаючись до завивання штормового вітру, до хрипких голосів моряків в сусідній таверні, скоро забув про справу і заглибився в приємні згадки про обіцянку лорда Фоксхема.

Хтось доторкнувся до його плеча і відірвав від спогадів. Це був Лоулес. Він показав на невеличкий корабель, що стояв, самотньо погойдуючись на хвилях, при вході в бухту. Якраз в цю хвилину крізь хмари прорвався блідий промінь зимового сонця і на мить освітив палубу. В короткому сяйві променя сонця Дік розглянув на палубі двох моряків, які тягли до борту шлюпку.

— Дивіться, сер, — сказав Лоулес, — запам'ятайте добре! Ось цей корабель ми й візьмемо на цю ніч.

Тим часом шлюпка вже відділилась від корабля, і, користуючись ходовим вітром, два чоловіки поспішно гребли до берега. Лоулес звернувся до прохожого.

— Як називається он той корабель? — запитав він, вказуючи йому на маленьке судно, від якого тільки що відпливла шлюпка.

— Це «Добра Надія», з Дортмута, — відповів прохожий. — Капітана цього корабля звуть Арбластер. Він гребе на носі он тієї шлюпки.

Це було якраз те, що хотів знати Лоулес. Квапливо подякувавши прохожому, він пішов берегом до піщаної коси, куди наближалась шлюпка. Там він зупинився, і, як тільки шлюпка підпливла настільки, що його могли чути, Лоулес відкрив «вогонь» по моряках з «Доброї Надії».

— Як? Кум Арбластер? — загорлав він. — Боже, яка щаслива зустріч! Невже це ти, куме?! Клянусь розп'яттям, яка щаслива зустріч! А це «Добра Надія»? О, я впізнав би її серед десяти тисяч кораблів! Чудова посудина, прекрасний корабель! Ну, підпливай же, мій куме, адже ж ти не відмовишся випити зі мною? Ти пам'ятаєш, я тобі розказував про маєток. Так ось я повернув собі його. Тепер я багатий, я вже більше не плаваю по морях. Тепер я плаваю в пиві. Ну, приятелю, твою руку! Ну, випий з старим товаришем!

Шкіпер Арбластер, довгобразий, немолодий, загартований негодами чоловік, з ножем, підвішеним до шиї на плетеній вірьовочці, схожий на всіх моряків того часу своєю ходою і виглядом, відступив від Лоулеса з неприхованим здивуванням і недовір'ям. Але згадка про маєток та вигляд п'яної простоти й добродушності, які майстерно зобразив Лоулес, перемогли його підозрілість; обличчя шкіпера злагідніло, і він, вже не вагаючись, простягнув бродязі свою руку.

— Ні, — промовив шкіпер. — Я не можу тебе згадати. Та це не має значення. Я охоче з тобою вип'ю, хто б ти не був, куме, і мій матрос Том теж. Матросе Томе, — сказав він, звертаючись до свого супутника, — це мій кум, ім'я його я не можу пригадати, але він, напевно, чудовий моряк. Ходімо вип'ємо з ним і його приятелем.

Лоулес повів їх, і незабаром вони вже сиділи в корчмі. Цю корчму відкрили зовсім недавно, і стояла вона осторонь від інших, тому в ній було не так людно, як в інших, що розташувались ближче до центру. Це був просто дерев'яний сарай, в якому стояло декілька шаф і кілька голих лав, а дошки, покладені на бочки, заміняли столи. Посеред корчми яскраво палало вогнище з уламків кораблів, заповнюючи все приміщення густим димом. Вогнище з усіх кінців роздувалось безліччю протягів.

— Ось вона, радість моряка, — сказав Лоулес. — Привітний вогник на березі, добра чарчина чого-небудь міцненького, коли надворі бушує негода, а в димарі скиглить штормовий вітер! Вип'ємо за «Добру Надію»! Щасливого їй плавання!

— Авже ж, — сказав шкіпер Арбластер. — Що правда, то правда. В таку погоду краще сидіти на березі. Матросе Томе, що ти скажеш на це? Куме, ти говориш так складно, хоч я все ще ніяк не можу пригадати твоє ім'я; але як ти там сказав? Щасливого плавання «Добрій Надії»! Амінь.

Друже Діконе — вів Далі Лоулес, звертаючись до Шелтона — ти, якщо я не помиляюсь, маєш якісь важливі справи? Що ж, іди, не затримуйся. А я посиджу в цьому славному товаристві а двома хоробрими старими моряками. Коли ти повернешся, ручаюсь, що ці два хоробрі хлопці все ще будуть сидіти тут і пити зі мною кухоль за кухлем. Адже ж ми не які-небудь прибережні щури, ми старі морські вовки.

— Добре сказано, — підхопив шкіпер. — Ти можеш йти, хлопче, бо я затримаю твого доброго приятеля, а мого кума, тут до півночі. Та що я кажу? Не до півночі, а до самого світанку! Бачиш, юначе, я так довго був на морі, що все моє тіло до самих кісток просякло сіллю, і скільки б я не випив, я все одно ніколи не заспокою своєї спраги.

Підбадьорений такими словами, Дік устав, попрощався і поспішив до таверни «Козел і волинка». Звідти він послав сказати лорду Фоксхему, що вночі вони матимуть міцний корабель. А потім, взявши з собою двох волоцюг, що мали деякий досвід у морській справі, він повернувся на невеличку піщану косу в гавані.

Шлюпка з «Доброї Надії» лежала серед багатьох інших, але її легко було впізнати, бо вона була зовсім малюсінька й дуже тендітна. І справді, коли Дік і його два супутники сіли в цю маленьку вутлу посудину і почали відчалювати від берега у відкриту бухту, на неї налетіли хвилі і шалений штормовий вітер, і вона затанцювала на воді, поринаючи з кожним поривом вітру у хвилі. Здавалося, що вона ось-ось піде на дно.

Як ми вже казали, «Добра Надія» стояла на якорі далеко від берега, де хвилі були ще більші.

Найближчі кораблі знаходились від неї на відстані декількох кабельтових[12], але їх теж ніхто не стеріг та й до того ж, коли шлюпка наближалася до «Доброї Надії», раптом повалив густий сніг; стало так темно, що ніхто, навіть при бажанні, не зміг би помітити Діка і його товаришів. Миттю вони видерлись на палубу, яка то підіймалась, то опускалась на величезних морських хвилях. Шлюпку вони залишили танцювати на хвилях, прив'язавши її до корми. Так була захоплена «Добра Надія».

Це було міцне судно, закрите палубою на носі та посередині; на кормі воно було відкрите. На ньому була лише одна щогла, а за своєю оснасткою воно нагадувало щось середнє між фелюгою[13] і люгером[14]. Очевидно, справи шкіпера Арбластера йшли дуже добре, бо трюм був заповнений бочками з французьким вином, а в маленькій каюті, крім образа святої Марії, який свідчив про набожність капітана, стояло багато замкнених скринь. Це свідчило про багатство і бережливість хазяїна судна.

Собака, що був єдиним мешканцем корабля, несамовито загавкав і почав кусати злодіїв за ноги; але його заштовхнули в каюту і замкнули двері, давши йому змогу виявити там своє справедливе обурення. Вони засвітили ліхтар і повісили його на вантах[З5], щоб судно було видно з берега; потім відкрили бочку з вином і випили за успіх задуманої справи по келиху чудового гасконського вина. Після цього один з волоцюг почав готувати лук і стріли, щоб захищати корабель від можливого нападу, а другий підтягнув до борту шлюпку, спустився туди і почав чекати там на Діка.

— Ну, Джеку, будь пильним, — наказав молодий командир, готуючись теж сісти в шлюпку. — Я цілком покладаюсь на тебе.

— Будьте спокійні, — відповів Джек. — Все буде гаразд, доки корабель стоїть тут; але як тільки ми висунемо ніс цієї мізерної шкаралупи у відкрите море… Чуєте, як він тремтить? Нещасна посудина почула мої слова, серце тривожно забилось в її дубових ребрах. Але погляньте, мастере Діку! Як стало темно!

І справді, все навколо поглинула непросвітна темрява. Ведичезні хвилі, одна за одною, викочувались з пітьми; «Добра Надія», то злітаючи на вершину хвилі, то стрімко падаючи в морську безодню, важко переповзала з хвилі на хвилю. Почав сипати сніг, палуба покрилась морською піною, в снастях сумно завивав вітер.

— Таки правда, погода досить зловісна, — сказав Дік. — Але не треба вішати носа! Це всього-на-всього тільки шквал, а шквали завжди швидко проходять.

Але, незважаючи на ці слова, похмурий безлад неба і несамовите завивання вітру справили на Діка гнітюче враження; спустившись у шлюпку і гребучи з усіх сил знову до піщаної коси, він набожно перехрестився, молячи Бога заступитися за всіх тих, хто мав сьогодні вночі ризикувати своїм життям у відкритому морі.

На піщаній косі вже зібралося близько десятка волоцюг, їм залишили шлюпку і наказали негайно плисти на корабель.

Дік пішов уздовж берега й незабаром зустрів лорда Фоксхема, який поспішав йому назустріч; обличчя лорда було закрите відлогою, а його блискучі лати приховував довгий селянський плащ бурого кольору.

— Молодий Шелтоне, — сказав він, — невже ви справді збираєтесь вийти у відкрите море?

— Мілорде, — відповів, Річард, — будинок з усіх боків охороняється вершниками, підійти до нього з суші, не знімаючи тривоги, неможливо; оскільки сер Деніел вже раз довідався про наші наміри, то легше їхати верхи на вітрі, ніж добратися туди з суші. Відправляючись морем, ми, звичайно, теж ризикуємо загинути від стихії моря, але, якщо ми не потонемо, то зможемо здійснити наші плани і звільнити дівчину.

— Гаразд, — відповів лорд Фоксхем, — ведіть мене. Я піду з вами, щоб потім мені не довелось червоніти з сорому за своє боягузтво, але, відверто кажучи, я більше хотів би бути зараз у себе вдома в ліжку.

— Зайдемо сюди, — сказав Дік. — Треба забрати звідси людину, яка поведе наш корабель.

І Дік повів лорда у ту корчму, де він мав зустрітися з своїми людьми. Деякі з волоцюг тинялися коло дверей, інші, сміливіші, вже зайшли всередину і стовпились навколо Лоулеса і двох моряків. Обидва моряки, судячи з їх збуджених облич і тьмяних очей, давно вже перейшли межі, і коли Річард в супроводі лорда Фоксхема зайшов у таверну, вони разом з Лоулесом тягли якусь старовинну тужливу матроську пісню, а різноголосий хор штормового вітру підспівував їм.

Молодий ватажок окинув поглядом весь сарай. У вогнище тільки що підкинули дров, і чорний дим повалив так густо, що не можна було розгледіти, що робиться по кутках. Але, незважаючи на це, Дік впевнився в тому, що на випадок невдачі плану його людей тут було більше, ніж випадкових відвідувачів. Заспокоєний цим, Дік підійшов до столу і зайняв місце поруч з Лоулесом.

— Гей — крикнув шкіпер п'яним голосом, — хто ти такий?

— Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, мастере Арбластер, — сказав Дік у відповідь. — А розмова буде ось про що.

І він показав шкіперові золоту монету, що яскраво заблищала в тьмяному світлі вогнища.

Очі моряка заблищали, хоч він усе ще не пізнавав нашого героя.

— Гаразд, хлопче, — промовив він. — Я піду з тобою. Куме, я зараз вернусь. Пий на здоров'я, куме.

І вчепившись за руку Діка, щоб утриматись на нетвердих ногах, він рушив до дверей.

Ледве встиг він переступити через поріг, як десять сильних рук схопили його і зв'язали; а через дві хвилини, з кляпом в роті і зв'язаними докупи ногами, він качався на сіновалі в сусідній коморі, засипаний по шию сіном. Незабаром поряд з ним кинули і його матроса Тома, теж зв'язаного і з кляпом в роті; в такому вигляді їх і залишили на всю ніч розмірковувати над своєю дивовижною пригодою,

Тепер, коли приховуватися вже було нічого, лорд Фоксхем заздалегідь домовленим сигналом викликав своїх воїнів; і вся група, сміливо заволодівши необхідною кількістю шлюпок, цілою флотилією попливла в напрямку ліхтаря, що світився на кораблі. Незадовго до того, як останній воїн забрався на палубу «Доброї Надії», на березі знявся шалений крик моряків, які виявили пропажу своїх шлюпок.

Та вже було занадто пізно; моряки не могли ні відібрати свої шлюпки, ні помститися за них. З сорока воїнів, що зібралися на вкраденому кораблі, вісім чоловік бували раніше в морі і знали морську справу. З їх допомогою поставили вітрила. Якірний канат перерубали. Лоулес, нетвердо тримаючись на ногах і все ще наспівуючи якусь морську баладу, взявся за руль, і «Добра Надія» крізь нічну темряву вийшла у відкрите море назустріч величезним хвилям.

Річард зайняв місце біля щогли. Крім ліхтаря, що горів на «Добрій Надії» і декількох вогників в Шорбі, що поступово віддалялись, весь світ навколо поринув у непроглядну темряву.

Час від часу «Добра Надія» з запаморочливою швидкістю падала кудись униз, в морську прірву; гребінь хвилі залишався десь позаду, і на якусь мить палубу покривала морська піна з снігом, але в іншу мить піна зливалась з потоком води і зникала.

Багато людей лежало на палубі і голосно молилось Богу, — деяких нудило, і, забравшись в трюм, вони розляглись серед різного вантажу. Одні лише п'яні хвастощі Лоулеса, не кажучи вже про страшенну качку, і в найхоробрішу душу на кораблі могли вселити сумнів відносно того, що їхня подорож закінчиться щасливо.

Але Лоулес, немов керуючись якимсь інстинктом, провів судно через великі хвилі повз піщану косу; вони пливли деякий час в спокійній воді і незабаром досягли кам'яного молу. Тут корабель швидко прив'язали, і він стояв, гойдаючись на хвилях в темряві, і скрипів.

Розділ V «ДОБРА НАДІЯ» (продовження)

Мол знаходився зовсім близько від будинку, в якому жила Джоанна; тепер залишилося тільки переправити людей на берег, оточити будинок і, ввірвавшись всередину, захопити полонянку. Можна було вважати, що «Добра Надія» більше їм не потрібна: з її допомогою вони потрапили в тил ворога; а відступати, незалежно від того, пощастить чи не пощастить їм звільнити дівчину, вони збирались сушею в напрямку лісу, де в мілорда Фоксхема стояли резервні сили. Але все ж у них була якась надія на успіх.

Проте виявилося, що висадити людей на берег не так легко: багатьох нудило, і всі дуже змерзли. Невпевненість в успіхові справи й безладдя на кораблі розладнали дисципліну людей; від небезпечної подорожі морем в зловісній нічній темряві вони занепали духом. Всі хотіли вискочити на берег одночасно, і мілорду довелось стримувати своїх людей, погрожуючи їм шпагою. Звичайно, все це не обійшлось без шуму, який міг зараз тільки зашкодити.

Нарешті, коли до деякої міри був наведений порядок, Дік з групою підібраних воїнів рушив уперед. На березі було ще темніше, ніж на морі. Темрява, що повисла над сушею, здавалася якоюсь твердою масою. Завивання бурі по линуло всі звуки.

Але не встиг Дік дійти до кінця молу, як вітер раптом ущух; настала тиша, і йому здалося, що він почув неясний тупіт коней і брязкіт зброї. Зупинивши своїх супутників, які йшли слідом за ним, Дік зіскочив на піщаний берег і пройшов декілька кроків.

Спереду він побачив нечіткі обриси коней і людей. Сильний відчай охопив Діка. Якщо ворог справді підстерігав їх, якщо воїни сера Деніела оточили прибережну частину молу, то йому і лорду Фоксхему важко буде захищатися: позаду — море, а всі їхні воїни збилися в пітьмі на вузькій дамбі. Дік подав умовний сигнал — обережно свиснув.

Але цей сигнал привів до таких наслідків, на які Дік зовсім не сподівався. В ту ж мить з темряви ночі посипалась злива стріл, пущених навмання. Воїни Діка і лорда Фоксхема стовпились так тісно, що ворожі стріли вразили декількох з них. У відповідь почулися крики переляку й болю. Одна із стріл поранила лорда Фоксхема, і він упав; Хокслі наказав негайно віднести його на корабель; таким чином воїни лорда Фоксхема протягом усієї сутички бились (якщо вони взагалі бились) без всякого керівництва. Це, очевидно, і було головною причиною нещастя, яке незабаром спіткало наших героїв. Із жменькою своїх людей Дік майже хвилину утримував прибережну частину молу; з обох боків було поранено по два, по три чоловіки; сталь схрестилась з сталлю; спочатку жодній стороні не вдавалося домогтися успіху, але в якусь мить щастя зрадило групі людей, які висадились з корабля. Хтось закричав, що все загинуло; люди, які вже давно впали духом, легко повірили цій невтішній звістці; вигук підхопили. Потім пролунав другий вигук:

— На борт, хлопці, якщо вам дороге життя!

І нарешті якийсь боягуз закричав те, що кричать при всіх поразках:

— Нас зрадили!

Зразу ж схвильована юрба людей кинулась бігти назад до корабля, повернувшись до ворога незахищеними спинами. Нічну пітьму розірвали голосні вигуки легкодухих втікачів, що кричали від страху.

Один боягуз вже відштовхував від молу корму корабля, в той час як другий все ще тримав корабель за ніс. Втікачі з криком плигали з берега, чіпляючись за борт корабля, але багато з них, не доплигнувши, падало в море й тонуло.

Багатьом втікачам ворог заступив дорогу, і вони загинули на молі. Багатьох в давці і штовханині, що зчинилася з переляку на палубі, задавили на смерть свої ж товариші. Нарешті, випадково чи, може, з чиєїсь волі, ніс «Доброї Надії» відділився від молу, і Лоулес, що був завжди напоготові та якому вдалося через весь цей переполох добратися до руля з допомогою фізичної сили і холодної сталі, зразу ж направив корабель в потрібному напрямку. Корабель знову вийшов у відкрите бурхливе море; з його шпігатів[З6] стікала кров; палуба була завалена пораненими, що повзали по ній в темряві, борючись зі смертю. Тим часом Лоулес, уклавши свій кинджал у піхви, сказав, звертаючись до свого найближчого сусіда:

— Я, куме, залишив сліди свого кинджала на багатьох з цих боягузливих горластих собак.

Плигаючи в паніці на корабель, щоб врятувати своє життя, втікачі в сутолоці навіть не звернули уваги на грубі стусани та удари кинджалом, якими Лоулес нагороджував зустрічних, добираючись до руля.

Але зараз вони, можливо, вже прийшли до пам'яті, а може, до когось з них долетіли слова, сказані Лоулесом. Охоплені панікою війська приходять до пам'яті поступово; люди, які зганьбили себе боягузтвом, іноді, наче для того, щоб забути свою провину, впадають в іншу крайність і починають бунтувати. Так сталося і зараз. Ті ж люди, які покидали свою зброю і яких за ноги втягли на палубу «Доброї Надії», тепер почали голосно лаяти своїх проводирів і вимагати, щоб вони покарали винних за сьогоднішню поразку.

І вся їх злість обрушилась на Лоулеса. Щоб обійти прибережне каміння, старий бродяга направив ніс «Доброї Надії» в бік відкритого моря.

— Дивіться! — загорлав один з незадоволених. — Він веде нас у відкрите море!

— Вірно! — закричав інший. — Тут очевидна зрада!

Всі вони почали кричати, що їх зрадили, і, брутально лаючись озвірілими голосами, вимагали, щоб Лоулес повернув корабель і вів його якнайшвидше до берега. Лоулес, стиснувши зуби, мовчки продовжував вести корабель через грізні хвилі розбурханого моря, тримаючись попереднього курсу — у відкрите море. На їхній безрозсудний страх і ганебні погрози він, знаходячись ще під впливом вина і не бажаючи втрачати власної гідності, відповідав презирливим мовчанням.

Незадоволені зібрались на кормі недалеко від щогли. Було ясно, що вони зараз здатні на будь-яку підлість і невдячність. Дік почав лізти до них по драбині, готовий втрутитися, але один з волоцюг, який, очевидно, був трохи знайомий з морем, випередив його.

— Хлопці, — почав він, — у вас дерев'яні голови. Щоб повернутися в місто, клянусь небом, нам треба спочатку вийти у відкрите море. Хіба ви не розумієте цього? І ось старий Лоулес…

Хтось вдарив його в зуби, і в ту ж мить блискавично, як спалахує суха солома, боягузи повалили його на палубу, почали топтати ногами і колоти кинджалами, доки він не вмер. Тут Лоулес не витримав, і гнів його прорвався.

— Ведіть корабель самі! — проревів він з прокляттями і, не турбуючись про наслідки, залишив руль.

«Добра Надія» в ту хвилину тремтіла на гребні величезної хвилі. Вона з страшенною швидкістю полетіла вниз, в провал між хвилями. І зразу ж перед нею піднялась, немов величезна чорна стіна, нова хвиля; здригнувшись від могутнього удару, «Добра Надія» врізалась носом у водяну гору. Зелена вода перекотилась через корабель; люди на палубі опинились по коліна у воді; бризки злетіли вище щогли. Пройшовши через хвилю, «Добра Надія» виринула з води, жалісно скриплячи і тремтячи всім своїм тілом, немов тяжко поранений звір. Чоловік шість-сім хвилею знесло в море, а решта, коли до них повернувся дар мови, почали голосно молитись Богу і благати Лоулеса, щоб він, повернувся до руля.

Лоулес не став чекати, щоб його прохали вдруге. Жахливі наслідки вибуху його справедливого гніву протверезили його цілком. Він знав краще, ніж будь-хто інший на кораблі, як близько була «Добра Надія» від загибелі, а з того, як вона важко переповзала з хвилі на хвилю, він міг судити, що небезпека ні в якому разі не минула,

Діка хвилею відкинуло на корму, і він трохи не захлинувся у воді. Звівшись на коліна, він підповз по затопленій водою кормі до старого рульового.

— Лоулесе, — сказав він, — ми всі у твоїх руках. Ти хоробра, вірна людина і володієш мистецтвом водити кораблі. Я поставлю коло тебе трьох надійних людей для охорони.

— Даремно, мій мастере, даремно, — сказав рульовий, вдивляючись у темряву ночі. — З кожною хвилиною ми все більше віддаляємось від цих піщаних берегів, і з кожною хвилиною море буде ще більше заливати нас. А щодо цих плакс, то вони незабаром зваляться з ніг, бо, мій мастере, як це не дивно, проте вірно, ще ніколи не було так, щоб погана людина стала добрим моряком. Тільки чесні й сміливі можуть знести таку качку корабля.

— О ні, Лоулесе, — заперечив Дік, сміючись, — це тільки прислів'я моряків, і в ньому не більше глузду, ніж у свисті вітру. Але скажи ради Бога, як наші справи? Ми тримаємося вірного курсу? Чи пощастить нам добратися до берега?

— Мастере Шелтон, — відповів Лоулес. — Я був францисканським монахом… І дякую за це своїй долі… був лучником, був злодієм, був моряком. Багато я змінив одягу, але повірте, що найбільше мені хотілося б померти в рясі монаха, а не в просмаленій куртці моряка. На це в мене є дві важливі причини: по-перше, смерть може захопити людину зненацька, а я б не хотів помирати без покаяння, і, по-друге, я не хотів би борсатись і захлинатися в цій величезній калюжі, що в мене під ногами. — І Лоулес тупнув по палубі ногою. — Але, — вів далі Лоулес, — якщо я не помру цієї ночі смертю моряка, то поставлю нашій Пресвятій Діві Марії велику свічку.

— Невже наші справи такі погані? — запитав Дік.

— Дуже погані, — відповів старий бродяга. — Невже ви не відчуваєте, як повільно і важко корабель повзе по хвилях? Хіба ви не чуєте, як в трюмі плеще вода? «Добра Надія» вже навіть зараз майже не слухається руля. Побачите, що буде з нею, коли в трюмі прибавиться води: або вона пірне, як камінь, на дно, або розіб'ється вщент об прибережні скелі.

— Ти говориш безстрашно, — зауважив Дік. — Невже це не лякає тебе?

— А чого боятись, мастере, — відповів Лоулес. — Якщо хтось і мав стати перед Богом з такою безліччю гріхів, то це міг бути тільки я — монах-відступник, злодій і все найгірше, що може бути в цьому світі. Звичайно, ви можете дивуватись, але я вірю в те, що в мене ще десь завалялось щастя; проте, якщо мені все ж судилося втонути, то моя рука не здригне, і я втону, дивлячись смерті прямо у вічі.

Дік нічого не відповів йому, але такий одчайдушний настрій старого бродяги дуже вразив його і, боячись нового віроломства і насильства над Лоулесом з боку незадоволених, він пішов шукати трьох надійних хлопців для охорони рульового. Більша частина людей, рятуючись від пронизливого зимового вітру залишила палубу, яка раз у раз заливалась водою. Вони зібралися в трюмі серед бочок з вином; трюм освітлювали два ліхтарі, що розгойдувались в ритм хитавиці корабля. Тут вони влаштували справжній бенкет. Виголошуючи тости, волоцюги щедро частували один одного гасконським вином Арбластера. Тим часом «Добра Надія» повзла серед грізних хвиль, то злітаючи високо в повітря, то стрімко занурюючись у білу піну; і а кожною хвилиною кількість учасників цієї веселої компанії зменшувалась.

Дехто присів збоку, перев'язуючи свої рани, але більшість з них вже лежали у воді, яка поступово заповнювала трюм, і стогнали, знесилені морською хворобою.

Гріншів, К'юкоу і молодий хлопець з загону лорда Фоксхема, на кмітливість і хоробрість якого Дік вже давно звернув увагу, були ще здатні розуміти накази й слухатися, їх і призначив Дік охоронцями рульового, а сам, кинувши останній погляд на чорне небо і зловісне море, спустився в каюту, куди віднесли пораненого лорда Фоксхема його слуги.

Розділ VI «ДОБРА НАДІЯ» (закінчення)

Стогін пораненого барона зливався з завиванням корабельного собаки. Нещасна тварина, може, тільки сумувала за своїми друзями, з якими її розлучили, а може, вона справді передчувала, що кораблю загрожувала небезпека. Навіть рев моря і свист вітру не могли заглушити його голосного завивання. Здавалося, що собака подає сигнали про небезпеку. І забобонним людям в цьому завиванні чувся похоронний плач по «Добрій Надії».

Слуги поклали лорда Фоксхема на ліжко, підстеливши під нього хутряну мантію. Перед образом святої Богоматері тьмяним світлом горіла лампадка, в її світлі Дік побачив бліде обличчя і глибоко запалі очі пораненого.

— Я тяжко поранений, — сказав лорд. — Підійдіть ближче до мене, молодий Шелтоне. Хай біля мене буде принаймні хоч одна людина благородного походження, бо я прожив своє життя в багатстві й розкошах, і мені дуже болісно від того, що мене поранили в цій жалюгідній сутичці і що я помираю в морі на цьому вонючому кораблі розбійників і холопів.

— Не треба хвилюватися, мілорде, — сказав Дік. — Я молю всіх святих зцілити ваші рани й допомогти вам щасливо вибратися на берег.

— Що? — перепитав лорд. — Молити святих, щоб щасливо вибратися на берег? Хіба ви не впевнені в тому, що ми доберемося туди щасливо?

— Корабель ледве повзе, море похмуре й бурхливе, — відповів хлопець. — Від людини, яка стоїть за рулем, я довідався, що ми тільки чудом зможемо добратися до берега живими.

— Он як! — стурбовано вигукнув барон. — Значить, ось в яких жахливих муках моїй душі доведеться розлучатися з тілом! Сер, моліть Бога, щоб він дарував вам життя, сповнене труднощів, тоді вам легше буде вмирати; моє життя було радісним і щасливим, я не знав горя, і зараз мені доводиться помирати в муках і стражданнях! Однак перед смертю, поки ще є час, я повинен виконати свій останній обов'язок перед Богом. Чи немає у нас на кораблі священика?

— Немає, — відповів Дік.

— Що ж, тоді займемось моїми мирськими справами, — продовжував лорд Фоксхем. — Сподіваюсь, що після моєї смерті ви будете мені вірним другом, бо ви були чесним і відважним супротивником. Я вмираю в тяжку годину для мене, для Англії і для всіх тих, хто йшов за мною й вірив мені. Моїми воїнами командує Хемлі, — той самий, що був вашим суперником; ми домовились зібратись в довгому залі Холівуда; ось цей перстень з моєї руки буде служити доказом того, що ви справді виконуєте мої доручення. Крім цього, я напишу Хемлі декілька слів і попрошу його уступити вам дівчину. Але я не знаю, чи ви захочете виконати мою останню волю.

— А який наказ, мілорде, ви хочете мені дати? — спитав Дік.

— Наказ?.. — повторив барон і нерішуче поглянув на Діка. — Скажіть, ви прихильник Ланкастера чи Йорка? — запитав він нарешті.

— Мені соромно признатися, — відповів Дік, — та я й сам цього не знаю. Я виступаю разом з Еллісом Дакуортом, а він, здається, прихильник Йорка. Отже, виходить, я теж за Йорка.

— Чудово, — сказав мілорд. — Це дуже добре. Бо коли б ви сказали, що ви прихильник Ланкастера, не знаю, що б я робив. А оскільки ви виступаєте за Йорка, вислухайте мене. Я приїхав у Шорбі,— щоб стежити за лордами, які тут зібралися, поки мій благородний молодий повелитель Річард Глостерський[З7] збирає сили, щоб напасти на них і розбити. Я добув деякі відомості про чисельність ворожих сил, про те, яка в них охорона, про розташування їх військ; і ці відомості я повинен передати моєму молодому повелителю у неділю за годину до полудня, біля хреста святої Нареченої, що стоїть під лісом. Я, очевидно, не зможу бути на цьому побаченні, а тому і звертаюсь до вас з проханням зробити мені послугу. Підіть туди замість мене. І хай ні радість, ні біль, ні буря, ні рана, ні чума не перешкодять вам бути на призначеному місці в умовлений час, бо від цього побачення залежить доля Англії.

— Даю вам урочисту обіцянку виконати вашу волю, — сказав Дік. — Я зроблю все, що буде в моїх силах.

— Я дуже радий цьому, — промовив поранений. — Мілорд герцог дасть вам нові накази, і, якщо ви виконаєте їх охоче й розумно, ваше майбутнє забезпечене. Посуньте трохи ближче до мене лампадку, я хочу написати листа.

Він написав одного листа, адресуючи його «Шановному моєму родичеві серові Джону Хемлі», а потім написав ще одного листа, не вказуючи адресата.

— Це лист для герцога, — сказав він. — Пароль «Англія й Едуард», а відклик — «Англія і Йорк».

— А як же з Джоанною, мілорде? — запитав Дік.

— Що ж, здобувайте її самі, як зумієте, — відповів барон. — Я написав в обох цих листах, що хочу віддати її за вас, але здобувати її вам доведеться самому, хлопче. Я, як бачите, намагався здобути її і поплатився за це своїм життям. Більшого не могла б зробити жодна людина.

За час цієї розмови поранений дуже ослаб, і Дік, заховавши на грудях дорогоцінні листи, підбадьорив його і вийшов з каюти.

Починався світанок, холодний і похмурий. Йшов густий сніг. Недалеко з надвітряного боку «Доброї Надії» тягся берег з скелястими мисами і піщаними бухтами; а вдалині на тлі неба здіймалися лісисті вершини Танстольських горбів. Вітер трохи ущух; море теж злегка заспокоїлось; але корабель сидів глибоко у воді і ледве підіймався на хвилях.

Лоулес все ще стояв за кермом. В цей час майже всі люди, що були на кораблі, виповзли на палубу. Вони пильно розглядали непривітний берег. Обличчя в усіх були бліді.

— Ми доберемося до берега? — запитав Дік.

— Обов'язково, — сказав Лоулес. — Якщо раніше не підемо на дно.

Якраз в цю мить корабель з такими труднощами виповз на хвилю і вода в трюмі заклекотала так голосно, що Дік мимоволі схопив рульового за рукав.

— Клянусь Богом! — вигукнув він, коли ніс «Доброї Надії» виринув з морської піни. — Я вже думав, що ми тонемо, серце моє замалим не розірвалося.

На шкафуті Гріншів, Хокслі зібрали людей з обох загонів і розбирали палубу, щоб побудувати з її дощок пліт. Дік приєднався до них, з головою поринувши в роботу, щоб хоч на хвилину забути про небезпечне становище. Але навіть за роботою, з кожною хвилею, що обрушувалась на нещасне судно, кожною разу, як судно накренялось і провалювалось кудись в морську глибінь, серце мимоволі починало стискуватись від жаху від думки про близькість смерті.

Раптом, відірвавшись від роботи, він побачив, що вони знаходяться біля якогось мису; напівзруйнована морем скеля, навколо якої клекотіли білою піною великі хвилі, майже нависла над палубою. А за скелею, на вершині піщаної дюни височів будинок.

Всередині бухти море було ще більш бурхливе. Хвилі підняли «Добру Надію» на свої пінисті плечі, понесли її, зовсім не слухаючись рульового, в якусь мить з силою викинули на піщану мілину і, здіймаючись до половини щогли, почали кидати її з боку в бік.

Раптом налетів величезний вал, знову підняв її і відніс ще далі, і, нарешті, третій вал переніс її через найбільш небезпечні буруни і опустив на мілину коло берега.

— Ну, хлопці, — крикнув Лоулес, — святі врятували нас. Починається відплив. Давайте сядемо в коло і вип'ємо по келиху вина, а через півгодини ми зможемо безпечно добратися до берега.

Відіткнули бочку; потерпілі корабельну аварію розсілись, заховавшись, хто як зміг, від снігу і бризок, і пустили за колом келих; вино зігріло їх і підбадьорило.

Дік тим часом вернувся до лорда Фоксхема, який ще нічого не знав і лежав, з страхом чекаючи кінця цієї пригоди. Вода в його каюті доходила майже до колін, а лампадка, що освітлювала його каюту, від сильного удару корабля розбилася і погасла, і він лежав у темряві.

— Мілорде, — сказав молодий Шелтон, — не бійтесь, святі змилостивились над нами. Хвилі викинули нас на мілину і, як тільки вода трохи почне спадати, ми зможемо пішки добратися до берега.

Минула майже година, перш ніж море відступило від «Доброї Надії», і люди змогли, нарешті, вирушити до берега, що неясно виднів перед ними через завісу лапатого снігу. На прибережному пагорбі збоку лежав, тісно збившись один коло одного, невеличкий загін людей, підозріло стежачи за рухами людей, що брели до берега.

— Їм слід було б підійти до нас і подати нам допомогу, — зауважив Дік.

— Що ж, коли вони не йдуть до нас, давайте підійдемо до них самі, — сказав Хокслі, — Чим швидше ми доберемось до привітного вогника й сухої постелі, тим краще для мого нещасного лорда.

Не встигли вони зробити й кілька кроків в напрямку пагорба, як люди, що лежали там, враз одночасно схопилися, і на потерпілих аварію полетіла злива добре націлених стріл.

— Назад! Назад! — закричав лорд. — Бога ради, будьте обережні! Не відповідайте їм!

— Звичайно, ми не можемо битися! — вигукнув Гріншів, витягуючи з шкіряної сумки стрілу. — Ми промокли наскрізь, втомилися як собаки, промерзли до кісток. Але заради любові до старої Англії поясніть мені, що примусило їх з такою жорстокістю обстріляти своїх нещасних земляків, які потрапили в біду?

— Вони прийняли нас за французьких піратів, — відповів лорд Фоксхем. — В ці неспокійні підлі часи ми не можемо захистити навіть власні береги, береги нашої Англії; наші старі вороги, яких ми ще недавно перемагали на морі і на суші, зараз приїжджають, коли їм заманеться, грабують, вбивають і плюндрують все. Це нещастя і ганьба для нашої бідної батьківщини.

Люди на пагорбі знову лягли, уважно стежачи аа пришельцями, які ледве ступали ногами, віддаляючись від берега між безлюдними піщаними дюнами в глиб країни. Майже милю вони йшли за ними вслід, готові при найменшій підозрі послати нову зливу стріл по втомлених і змучених втікачах. І тільки тоді, коли Дікові пощастило, нарешті, вивести людей на тверду велику дорогу і вишикувати їх у військовому порядку, пильні охоронці берегів Англії мовчки зникли за завісою снігу. Вони виконали все, що вважали своїм обов'язком: захистили свої власні домівки і ферми, свої власні сім'ї і свою худобу… Вони оберігали свої власні інтереси, і нікому з них навіть на думку не спало те, що «французи» рознесуть вогонь і кров по інших селах англійського королівства.