Чорна стріла

Розділ І ДІК СТАВИТЬ ЗАПИТАННЯ

Танстольський замок стояв недалеко вибоїстої лісової дороги. Це була масивна чотирикутна будівля з червоного каменю, на кожному розі якої височіла вежа з бійницями й зубцями. Всередині замку містилось вузеньке подвір'я. Через рів завширшки в дванадцять футів було перекинуто підйомний міст. Канавою з лісового озерця у рів текла вода, а сама канава з кінця в кінець була під захистом двох південних веж. Замок стояв у дуже зручному місці для оборони, хоч на половині відстані польоту стріли до стін росло кілька високих крислатих дерев.

На подвір'ї Дік побачив кілька воїнів, які готувалися до захисту і похмуро розмовляли про те, чи пощастить їм витримати облогу. Одні робили стріли, інші гострили мечі, що давно вже не були у вжитку. Працюючи, вони з сумнівом похитували головами.

З усіх воїнів сера Деніела, які брали участь у битві, тільки двадцятьом пощастило врятуватись і проскочити через ліс в Танстольський замок. Але троє з них були тяжко поранені: двоє біля Райзінгема під час безладного відступу і один в лісі, стрільцями Джона-Месника. Таким чином, в замку було разом з Хетчем, сером Деніелем і молодим Шелтоном двадцять два чоловіки, здатних тримати в руках зброю. З часом міг прийти ще хто-небудь.

Отже справа полягала не в недостатній кількості воїнів.

Захисників замку гнітив страх перед чорними стрілами. Вони не дуже боялись своїх відвертих ворогів з партії йорків. У ті непевні часи люди казали: «Поки лихо прийде, світ ще й змінитися може». Але вони тремтіли перед своїми лісовими сусідами. Лісовики ненавиділи не одного тільки сера Деніела. Його воїни, користуючись своєю безкарністю, теж кривдили селян по навколишніх селах. Жорстокі накази сера Деніела вони виконували жорстоко, і на подвір'ї замку не було нікого, хто б не вчинив насильств і варварств. Тепер же, після поразки сер Деніел не міг захистити своїх прибічників; після недовгої битви, в якій багато хто з них навіть не брав участі, вони стали державними зрадниками, позбавленими захисту закону, маленькою жменькою людей, обложених у замку, людьми, які справедливо бажали відплатити за свої кривди.

Протягом вечора й ночі до воріт замку прискакало кілька коней. Вони були без вершників і голосно іржали. Двоє коней належали воїнам із загону Селдена, п'ятеро — воїнам, які поїхали на битву разом з сером Деніелом. Нарешті, перед світанком, до замкового рову, хитаючись, підійшов списник, поранений трьома стрілами, його душа розпрощалася з тілом раніш, ніж його внесли в замок, але з слів, які він вимовив в агонії, можна було зрозуміти, що він був останній з великого загону.

Навіть засмагле обличчя Хетча зблідло від тривоги, а дізнавшись від Діка про долю Селдена, він упав на кам'яну лаву й заплакав. Воїни, що сиділи в кінці двору на осонні, дивились на нього здивовано й занепокоєно, але ніхто не насмілився спитати, чого він плаче.

— А пам'ятаєте, мастере Шелтон, — спитав він нарешті, — що я казав? Ми всі загинемо. Селден був хоробрим воїном, я любив його як брата, його вбили другим. Ми всі підемо слідом за ним! Як там сказано в тому проклятому вірші? «Чорна стріла в кожне чорне серце». Хіба не так? Епльярд, Селден, Сміт, старий Гемфрі уже вбиті, а в замку ще лежить бідолашний Джон Картер і просить, нещасний грішник, покликати до нього священика.

Дік прислухався. З низенького віконця недалеко від того місця, де вони розмовляли, почувся стогін і бурмотіння.

— Він там лежить? — спитав Дік.

— Так, в кімнаті другого воротаря, — відповів Хетч. — Він так мучиться, що ми не змогли однести його далі. При кожному нашому кроці він думав, що вмирає. А тепер, мені здається, страждає тільки його душа. Він увесь час кличе священика, а сер Олівер чомусь не поспішає. Сповідь в нього буде довга, а нещасні Епльярд і Селден так і померли не висповідавшись.

Дік нахилився до вікна і зазирнув усередину. В низькій кімнаті було темно, але йому вдалось побачити пораненого воїна, що лежав на ліжку і стогнав.

— Картере, бідолашний друже, як ти себе почуваєш? — спитав Дік.

— Мастере Шелтон, — відповів воїн схвильованим шепотом, — ради Бога, приведіть мені священика. Леле! Мені прийшов кінець: рана моя смертельна. Нічого, крім цієї останньої послуги, ви не можете для мене зробити. Ради спасіння моєї душі прошу вас, як джентльмена, поспішіть, бо в мене на совісті злочин, що затягне мене в пекло.

Картер застогнав, і Дік почув, як він з жаху, чи, може, з болю, заскрипів зубами.

Якраз у цю хвилину на порозі з'явився сер Деніел. В руках у нього був лист.

— Хлопці, — сказав він. — Ми розгромлені, ми це не заперечуємо. Але нам слід якнайшвидше знову сісти на коней. Старого Гаррі VI скинули. Ну що ж, ми вмиваємо руки від цієї справи. Серед наближених герцога Йорка в мене є добрий друг, лорд Венслідейл. Цьому другові я написав листа, благаючи його світлість допомогти мені. Я обіцяв щедро його винагородити. Не сумніваюсь, що він поставиться до моєї просьби доброзичливо. Просьба без дарів — все одно, що пісня без музики, тому я не поскупився на обіцянки: обіцянки-цяцянки. Чого ж нам тепер не вистачає? Не буду приховувати від вас, — однієї вкрай важливої речі, а саме; гінця, який би одвіз листа. Ліси, як ви це знаєте, кишать людьми, що бажають нам лиха. Треба поспішати, але без спритності й обачності нічого не вийде. Отже, хто з вас відважиться одвезти листа лорду Венслідейлу і привезти відповідь?

Один з воїнів швидко підвівся.

— Я, коли дозволите, — сказав воїн. — Я готовий ризикнути своєю головою.

— Ні, Діккі Бов'єр, не дозволю, — відказав рицар. — Ти, правду кажучи, хоч і хитрий, але незграбний і вайлуватий.

— Ну тоді я, сер Деніел! — вигукнув другий воїн.

— Аж ніяк не підходиш! — сказав рицар. — Ти спритний, але не хитрий. Ти якраз потрапиш до табору Джона-Месника. Дякую вам обом за хоробрість, але, слово честі, ви не годитесь.

Тоді запропонував свої послуги Хетч і теж дістав відмову.

— Ти потрібний мені тут, добрий Беннет, ти ж моя права рука, — відповів рицар.

Після цього до сера Деніела підійшло відразу кілька чоловік. Сер Деніел вибрав одного з них і дав йому листа.

— Тепер наша доля залежить від твоєї спритності й обачності, — сказав рицар. — Привези мені тільки прихильну відповідь, і я протягом трьох тижнів очищу свій ліс від цих зухвалих волоцюг. Але пам'ятай, Трогмортоне, справа нелегка. Тобі доведеться вирушити вночі й крастися, наче звіру. Тільки не знаю, як ти переправишся через Тілл, бо міст і перевіз в руках «Чорної стріли».

— Я вмію плавати, — зауважив Трогмортон. — Не турбуйтеся, я повернусь цілим.

— Заглянь тепер, друже, в комору і поплавай в темному елі, — відповів сер Деніел і попрямував до зали.

— Сер Деніел розумна людина, — сказав Хетч Діку. — Дурніший на його місці почав би розводити теревені й брехати, а він розмовляє з своїми людьми одверто. Нам загрожує небезпека, нас чекають труднощі — а він жартує. Клянусь святою Варварою, він природжений полководець! Дивись, як усіх підбадьорив! Бачиш, як взялися до діла?

Вихваляння сера Деніела наштовхнуло Діка на одну думку.

— Беннете, — спитав він, — як помер мій батько?

— Не питайте мене, — відповів Хетч, — мене тоді не було тут, і я нічого не знаю. Говорити можна тільки про те, що сам зробив, а не про те, що чув від когось. Питайте, якщо хочете, сера Олівера або Картера, тільки не мене.

І Хетч, залишивши Діка в глибокій задумі, пішов перевіряти вартових.

«Чому він не захотів нічого розповісти? — думав хлопець. — Чому він згадав Картера? Картер… Тоді, може, Картер знає щось про вбивство мого батька».

Дік увійшов у замок, пройшов трохи по вимощеному кам'яними плитами коридору і відчинив двері кімнатки, де стогнав поранений воїн. Картер радісно стрепенувся, побачивши його.

— Ви привели священика? — вигукнув він.

— Ще ні, — відказав Дік. — Спершу я сам хочу поговорити з тобою. Скажи, як помер мій батько Гаррі Шелтон?

З обличчя Картера вмить зникло пожвавлення.

— Не знаю, — похмуро відповів він.

— Ні, ти добре знаєш, — заперечив Дік. — І не намагайся мене обдурити.

— Кажу вам, що не знаю, — повторив Картер.

— В такому разі ти помреш без священика, — сказав Дік. — Я залишусь тут, і ніякий священик до тебе не прийде. Та й навіщо тобі сповідь? Яка користь з каяття, коли ти не хочеш виправити зло, яке зробив. А сповідь без каяття — просто знущання.

— Ви не зробите того, що сказали, мастере Діку, — спокійно відповів Картер. — Сором загрожувати вмираючому, і, сказати по правді, це не личить вам. До того ж ви нічого цим не досягнете. Сидіть тут, коли вам хочеться. Ви хоч і занапастите мою душу, але все одно ні про що не дізнаєтесь! Це моє останнє слово.

І поранений повернувся обличчям до стіни. Дік зрозумів, що поквапився, і йому стало соромно своїх погроз.

Проте він зробив ще одну спробу.

— Картере, — сказав він, — зрозумій мене правильно. Я знаю, що ти був тільки знаряддям в чиїхось руках. Слуга повинен слухатися хазяїна, тому не перебільшуй своєї провини. Але звідусіль мені кажуть, що я молодий і недосвідчений, що я повинен помститися за свого батька. Благаю тебе, добрий Картере, забудь мої погрози і щирим каяттям допоможи мені.

Поранений лежав мовчки, і Діку так і не пощастило витягти з нього ані слова.

— Гаразд, — сказав Дік, — я покличу тобі священика. Ти завинив передо мною і моїм батьком, але я зовсім не хочу ні перед ким бути винним, а найменше перед людиною, яка незабаром помре.

Знову старий солдат мовчки, навіть не поворухнувшись, вислухав Діка, він навіть перестав стогнати, і Дік, залишаючи кімнату, сповнився благоговіння перед цією суворою мужністю.

«І все ж, — думав він, — мужність без розуму нічого не варта. Якби його руки були чисті, він би не мовчав, його мовчанка сказала більше, ніж слова. Мого батька вбив сер Деніел, або він сам, або його люди».

З важким тягарем на серці Дік зупинився в кам'яному коридорі. Невже в скрутну годину, коли щастя зрадило сера Деніела, коли йому загрожують лучники «Чорної стріли» і переслідують прибічники Йорків, Дік теж покине його? Адже ж сер Деніел годував і вчив його! Він був хоч і суворим до Діка, але завжди вірно захищав свого вихованця. Надто жорстока необхідність!

— Дай Боже, щоб він був невинний, — промовив Дік.

В коридорі почулися кроки, і до хлопця статечно наблизився сер Олівер.

— Вас дуже хочуть бачити, — сказав Дік.

— Я йду якраз до нього, добрий Річарде, — відповів священик. — Ах, бідолашний Картер! Ніякі ліки йому вже не допоможуть.

— Ліків потребує його душа, а не тіло, — сказав Дік.

— Ти бачив його, — спитав, здригнувшись, сер Олівер.

— Я тільки що від нього, — відповів Дік.

— А що він сказав? Що він сказав? — з жадібною цікавістю поквапливо спитав священик.

— Він тільки жалібно кликав вас, сер Олівер. Поспішайте, бо рани його жахливі, — відповів хлопець.

— Я йду просто до нього, — відповів священик. — Всі ми грішні і всі помремо, добрий Річарде.

— Було б добре, сер, якби всі ми померли не від руки вбивці, — промовив Дік.

Священик опустив очі і, нечутно прошепотівши благословення, спішно вийшов.

«І він теж винний, — подумав Дік, — він, що навчав мене благочестю. В якому ж страшному світі я живу! На руках тих, хто годував і виховав мене — кров мого батька! Помста! О, яка ж сумна моя доля, коли я змушений мститися своїм друзям!»

Враз Дік згадав про свого дивного товариша і посміхнувся. Цікаво, подумав хлопець, де він. Відтоді, як хлопці ввійшли у ворота Танстольського замку, Метчем зник. Тепер Діку дуже хотілося поговорити з ним.

Через годину по обідні, яку поквапливо відслужив сер Олівер, всі зібралися в залі на обід. Зал був довгий і низький. Підлога була встелена зеленим очеретом; на стінах висіли килими з зображенням дикунів і хортів на полюванні; скрізь були розвішані списи, луки і щити, у великому каміні палахкотів огонь. Попід стінами стояли лави з постеленими на них килимами, а посередині стояв стіл з різними стравами. Ні сер Деніел, ні його дружина обідати не прийшли. Навіть сер Олівер не з'явився. Про Метчема ніхто не сказав ні слова.

Дік занепокоївся, згадавши похмурі й погані передчуття свого товариша. Він думав про те, чи не спіткало Метчема в замку якесь лихо.

Після обіду Дік зустрів Гуді Хетч, яка поспішала до міледі Бреклі.

— Гуді, — спитав він, — де мастер Метчем? Я бачив, що ти забрала його з собою, коли ми прийшли в замок.

Стара голосно засміялась.

— Ах, мастере Діку, який у вас гострий зір, — сказала вона і знов засміялась.

— Та ну ж бо, де він? — наполягав Дік.

— Ви його більше не побачите, — відказала стара… — Ніколи не побачите! Повірте мені.

— Тоді я хочу знати, чому саме не побачу? — спитав хлопець. — Він прийшов сюди не з своєї волі. Я його захисник і хочу, щоб йому тут було добре. Надто вже багато в цьому замку таємниць. Вони мені набридли!

Не встиг Дік закінчити, як на плече йому лягла чиясь важка рука. Це була рука Беннета Хетча, що непоміченим підійшов ззаду. Рухом великого пальця він показав своїй дружині, щоб вона йшла у своїх справах.

— Друже Діку, — сказав він, коли вони лишились самі, — ви що, з глузду з'їхали? Якщо ви не перестанете цікавитись деякими речами, то вам краще бути в солоному морі, ніж тут, в Танстольському замку. Ви питали мене, чіплялися до Картера, налякали своїми натяками блазня-священика. Будьте більш розсудливі. Зараз вас покличе сер Деніел. Зустріньте його з лагідним виразом обличчя. Він суворо допитуватиме вас. Думайте над тим, що будете йому казати.

— Хетч, — відповів Дік, — в усьому цьому я відчуваю, що чиєсь сумління не зовсім чисте.

— Якщо ви не будете розумнішим, то скоро відчуєте кров, — відповів Беннет. — Я вас попередив. Ось ідуть за вами.

Справді, до них наблизився слуга і покликав Діка до сера Деніела.

Розділ II ДВІ КЛЯТВИ

Сер Деніел був у залі. Він сердито ходив перед каміном, чекаючи Діка. Крім нього, тут знаходився тільки сер Олівер, що тихенько сидів у кутку і, гортаючи требник, бубонів молитви.

— Ви мене кликали? — спитав молодий Шелтон.

— Так, кликав, — відповів рицар. — Що це за чутки дійшли до мене? Невже я був для тебе таким поганим опікуном, що ти перестав довіряти мені? Чи, може, ти вирішив перекинутись на бік моїх ворогів, тому що я зазнав поразки? Клянусь небом, твій батько такого б не зробив! Він був вірним другом і в біді, і в радості. А ти, Діку, здається, мій друг тільки тоді, коли мені щастить, а зараз шукаєш нагоди покинути своїх друзів.

— Пробачте, сер, але ви помиляєтесь, — твердо сказав Дік. — Я вдячний і відданий всім, кому треба. І перш ніж продовжувати розмову, мені хочеться подякувати вам і серу Оліверу. У вас на мене більші права, ніж у будь-кого іншого. Я був би собакою, якби забув про це.

— Говорити ти вмієш, — зауважив сер Деніел і, враз розлютившись, крикнув: — Вдячність і відданість — тільки слова, Діку Шелтоне! Але я зважаю на вчинки.

В цей загрозливий час, коли моє ім'я заплямоване, коли мої землі відібрано, коли ліси аж кишать людьми, які жадають моєї загибелі, що робить твоя вдячність, що робить твоя відданість? У мене лишилась жменька воїнів, а ти отруюєш їхні серця підступними нашіптуваннями. Хіба це вдячність і відданість? Мені не потрібна така вдячність! Чого ж ти хочеш? Говори, ми дамо тобі відповідь. Якщо ти маєш щось проти мене, то скажи про це відверто.

— Сер, — відповів Дік, — мій батько загинув, коли я був ще дитиною. До мене дійшли чутки, що з ним вчинили підло. До мене також дійшло, — я не хочу цього приховувати, — що ви теж замішані в його загибелі. Казати правду, я не можу почувати себе спокійним і допомагати вам доти, поки не дістану відповіді на свої сумніви.

Сер Деніел опустився на лаву. Спершись підборіддям на руки, він пильно глянув на Діка.

— І ти гадаєш, що я захотів би бути опікуном сина вбитої мною людини? — спитав він.

— Пробачте мені, коли відповідь моя буде трохи нечемна, — сказав Дік. — Ви ж самі добре знаєте, що опікунство — дуже вигідна справа. Хіба всі ці роки ви не користувались моїми прибутками і моїми людьми? Хіба не дістанете гроші за моє одруження? Не знаю, скільки ви за нього дістанете, та щось дістанете. Ще раз пробачте мені, але якщо, припустимо, ви були здатні на таку підлість, як вбивство людини, користуючись її довір'ям, то тоді чому б не припустити, що ви здатні на ще більшу підлість?

— У твоєму віці я не був таким підозріливим, — суворо заперечив сер Деніел. — А сер Олівер, — додав він, — хіба міг священик бути замішаний у такій справі?

— Собака біжить туди, сер Деніел, — відповів Дік, — куди наказує хазяїн. Добре відомо, що цей священик просто знаряддя у ваших руках. Я говорю відверто, зараз не час для чемностей, і хочу, щоб мені відповідали так само відверто. А ви нічого не відповідаєте. Ви лише питаєте. Попереджаю, сер Деніел, що в такий спосіб ви тільки збільшуєте мої сумніви, а не розвіюєте.

— Я дам тобі одверту відповідь, мастере Річарде, — сказав рицар. — Нечесно було б робити вигляд, що ти не розгнівав мене. Але навіть у гніві я хочу бути справедливим. Прийди до мене з такими словами, коли виростеш і будеш зрілим мужем, коли я вже не буду твоїм опікуном. Прийди до мене, і я дам тобі відповідь, на яку ти заслуговуєш, — кулаком в обличчя. До того часу в тебе два виходи: або мовчки проковтнути цю образу і захищати людину, яка годувала і захищала тебе, коли ти був маленьким, або — двері відчинені, в лісах мої вороги — йди до них.

Запал, з яким були сказані ці слова, погляд, яким він супроводжувався, — все це похитнуло впевненість Діка. Однак він помітив, що не дістав відповіді.

— Нічого я так не хочу, як щиро вірити вам, сер Деніел, — відповів він. — Переконайте мене, що ви не винні у вбивстві мого батька.

— Задовольнить тебе моє слово честі, Діку? — спитав рицар.

— Задовольнить, — відповів хлопець.

— Даю тобі слово честі, клянусь вічним блаженством своєї душі і відповіддю, яку мені доведеться дати на небі за свої вчинки, що я не винний у смерті твого батька.

Він простягнув руку, і Дік гаряче потис її. Ніхто з них не помітив, з яким жахом і каяттям підвівся з лави священик при цій урочистій і брехливій клятві.

— Ах, — вигукнув Дік, — хай ваша великодушність допоможе вам простити мене! Треба бути справжнім негідником, щоб не вірити вам. Я більше ніколи не буду сумніватися щодо вас.

— Прощаю тобі, Діку, — відповів сер Деніел. — Ти ще не знаєш, який брехливий світ.

— Мені тим більше соромно за свою поведінку, — додав Дік, — що мерзотники звинувачували не стільки вас, скільки сера Олівера.

При цих словах Дік обернувся до священика і на півслові урвав свою мову. Цей високий, рум'яний, огрядний, пихатий чоловік перестав володіти собою. Рум'янець його зник, руки безсило повисли вздовж тіла, губи шепотіли молитви. Як тільки Дік глянув на нього, він скрикнув, наче поранений звір, і затулив обличчя руками.

Сер Деніел підскочив до священика і люто схопив його за плече. Тієї ж митті підозра Діка прокинулась знов.

— Хай сер Олівер теж дасть клятву, — сказав він. — Саме його звинувачують у вбивстві.

Сер Олівер мовчки замахав руками.

— Ви повинні дати клятву! — закричав сер Деніел, скаженіючи від люті. — Ось на цій книзі повинні дати клятву, — вів він далі, піднімаючи требник, що впав на підлогу. — Що? Ви змушуєте мене сумніватися в вас? Кляніться! Наказую вам, кляніться!

Але священик все ще не був здатний вимовити ані слова. Він однаково боявся і сера Деніела і брехливої клятви, його душив жах.

В цю мить дзенькнула кольорова шибка високого вікна, в залу влетіла чорна стріла і увіткнулась у стіл.

Сер Олівер голосно скрикнув і впав непритомний на застелену очеретом підлогу. Рицар разом з Діком кинулися на двір, а звідти по гвинтових сходах на вежу. Вартові були на місцях. В небі спокійно сяяло сонце, освітлюючи зелені луги з розкиданими де-не-де деревами і порослі лісом горби, що оточували замок. Навколо замку не було жодної живої душі.

— Звідки прилетіла стріла? — спитав рицар.

— Он з тієї купи дерев, — відповів вартовий. Рицар постояв трохи, про щось міркуючи. Потім обернувся до Діка.

— Діку, — сказав він, — приглянь за цими людьми, я доручаю їх тобі. Щодо священика, то він або спростує обвинувачення, що тяжіє над ним, або я дізнаюсь, чому він не хоче цього зробити. Я майже починаю поділяти твої підозри. Він дасть клятву, запевняю тебе, а коли не дасть, то ми доведемо його вину.

Дік відповів досить стримано, і рицар, пронизливо глянувши на нього, квапливо вернувся в зал. Перш за все він оглянув стрілу. Такої стріли він ще ніколи не бачив. Чорний колір сповнив його страхом. Вертячи її в руках, він помітив, що на ній щось написано, — всього кілька слів: «Тому, хто сидить у норі».

— Отже вони знають, що я дома, — промовив сер Деніел. — Та ніякий собака не вижене мене звідси!

Сер Олівер опритомнів і через силу підвівся.

— Леле, сер Деніел! — простогнав він. — Ви дали жахливу клятву. Тепер ви прокляті на віки вічні.

— Твоя правда, бовдуре, я дав погану клятву, — сказав рицар, — але ти даси ще гіршу. Ти поклянешся святим хрестом Холівуда. Приготуй потрібні слова. Ти поклянешся сьогодні ввечері.

— Хай просвітлить Бог ваш розум! — відповів священик. — Хай відверне він ваше серце від такого зла.

— Послухайте, мій добрий отче, — сказав сер Деніел, — якщо вам заважає благочестя, то нічого мені з вами розмовляти. Скажу тільки, що пізно ви про нього згадали. Проте, коли у вас залишилось хоч трошки розуму, слухайте мене. Цей хлопець починає дратувати мене, мов оса. Він мені потрібний, бо я хочу продати його шлюб. Але, кажу вам одверто, коли він буде й далі набридати мені, то відправлю його до батька. Зараз я віддам наказ перевести його в кімнату над каплицею. Якщо ви зможете поклястися в своїй невинності переконливими словами і з впевненим виразом обличчя — все буде добре. Хлопець трохи заспокоїться, і я пощажу його. Якщо ж ви будете затинатися, бліднути або плутатись під час клятви, він вам не повірить. І тоді, клянусь небом, він помре. Подумайте про це.

— В кімнату над каплицею? — промовив, задихаючись, священик.

— Так, над каплицею, в ту саму, — відповів рицар. — Отже, якщо ви хочете врятувати його, рятуйте, а якщо ні, то, прошу вас, ідіть звідси та дайте мені спокій! Якби я був нестриманим, то давно проткнув би вас мечем за ваше нестерпне боягузтво і дурість. Ну, вибрали? Відповідайте!

— Я вибрав, — відповів священик. — Хай простять мені небеса, я вибираю зло заради добра. Я дам клятву, щоб врятувати хлопця.

— Отак буде краще! — сказав сер Деніел. — Пошліть за ним, та швидше. Ви залишитесь з ним віч-на-віч, проте, я стежитиму за вами. Я буду тут у потайній кімнаті за килимом.

Рицар відсунув килим і сховався. Клацнула пружина, потім почулося рипіння східців.

Сер Олівер, залишившись на самоті, кинув боязкий погляд на завішану килимами стіну і перехрестився з виразом страху і каяття на обличчі.

— Коли він має потрапити в кімнату над каплицею, — пробурмотів він, — то я повинен врятувати його хай навіть ціною загибелі своєї душі.

Хвилини через три в залу увійшов Дік, якого привів уже інший гонець. Сер Олівер, рішучий і блідий, стояв біля столу.

— Річарде Шелтон, — сказав він, — ти зажадав від мене клятви. Я міг би образитись за такі слова, я міг би відмовитись дати подібну клятву, але моє серце ще почуває до тебе прихильність, і я зроблю так, як ти хочеш. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не вбивав твого батька.

— Сер Олівер, — відповів Дік, — коли ми прочитали про Джона-Месника, в мене не виникло ніяких сумнівів щодо вас. Але дозвольте мені поставити вам два запитання. Ви не вбили мого батька, вірю. Та, може, ви якось допомагали вбити його?

— Ні, не допомагав, — сказав сер Олівер.

І раптом він беззвучно заворушив губами і підвів брови, наче бажаючи застерегти Діка від чогось і в той же час не наважуючись вимовити ні звуку.

Дік здивовано поглянув на священика, потім обернувся і обвів поглядом порожній зал.

— Що з вами? — спитав він.

— Нічого, — відповів священик, квапливо надаючи обличчю спокійного виразу. — Мені просто погано. Я нездужаю. Пробач мені, Діку, але я… я мушу йти. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не винен ні у вбивстві, ні в зраді твого батька. Заспокойся, хлопче.

Прощай!

І він з незвичайною поспішністю вийшов із залу.

Дік наче прикипів на місці, його погляд блукав по кімнаті, на обличчі одне за одним відбивались різні почуття: подив, сумнів, підозра, радість. Поступово, в міру того, як мозок його яснішав, підозра взяла гору, і його охопила впевненість в найгіршому. Він підвів голову і здригнувся. Високо на килимі, що закривав стіну, була виткана постать дикуна-мисливця. Однією рукою він підніс до рота ріг, а в другій тримав довжелезного списа. Обличчя в нього було чорне, бо це був африканець.

Саме цей африканець і налякав Річарда Шелтона. Сонце, що світило у вікна залу, сховалось за хмару, — якраз в цю мить у каміні яскраво спалахнув огонь і кинув на стіни й стелю мінливий відсвіт. І раптом чорний мисливець моргнув оком, наче живий. Повіко в нього було біле.

Дік, не відриваючись, дивився на це око. При світлі каміна воно сяяло, наче дорогоцінний камінь; воно було вологе, воно було живе. Знову повіко на якусь мить закрило його. Потім око відразу зникло.

Не могло бути ніяких сумнівів. Так могло зникнути тільки живе око, що весь час стежило за ним крізь дірочку в килимі.

Дік миттю зрозумів увесь жах свого становища. Застереження Хетча, німі знаки священика і це око, що стежило за ним із стіни, — все свідчило про те, що на нього насувається лихо. Він зрозумів, що його перевіряли, що він викрив себе і що він загинув, коли якесь чудо не врятує його.

«Якщо я не зможу втекти з цього замку — подумав він, — то розпрощаюся з життям! Нещасний Метчем! В яке ж зміїне кубло я його завів!»

Ці думки перебив слуга, який квапливо зайшов до зали і сказав, що його прислали, щоб допомогти Діку перенести до нової кімнати зброю, одяг і кілька книжок.

— До нової кімнати? — перепитав Дік. — Чому? До якої кімнати?

— До кімнаті над каплицею, — відповів слуга.

— Вона довго стояла пустою, — замислено промовив Дік. — Що ж це за кімната?

— Добра кімната, — сказав слуга. — Але говорять, — вів він далі, — що там з'являється привид.

— Привид? — спитав Дік, відчуваючи, як у нього поза шкірою побігли мурашки. — Я нічого не чув про це. Що ж це за привид?

Слуга подивився навколо і потім прошепотів:

— Це пономар церкви святого Йоанна. Його поклали там спати, а. вранці — ф’ю — він зник. Кажуть, що ввечері він дуже напився і його забрав сатана.

З найгіршими передчуттями Дік рушив слідом за слугою.

Розділ ІІІ КІМНАТА НАД КАПЛИЦЕЮ

З веж замку нічого більше не було видно. Сонце хилилось до заходу і, нарешті, зайшло. Пильні очі вартових поблизу Танстольського замку не виявили жодної живої істоти.

Коли, нарешті, настала темна ніч, Трогмортона відвели в кімнату, вікно якої було над ровом. Звідти його дуже обережно спустили вниз; на якусь мить почувся плескіт води, потім на протилежному березі під віттям верби з'явилась темна постать і зникла в траві. Сер Деніел і Хетч стояли, уважно прислухаючись, ще з півгодини, але все було тихо. Гонець щасливо вийшов із замку.

Обличчя сера Деніела проясніло. Він обернувся до Хетча.

— Беннете, — сказав він, — цей Джон-Месник всього-на-всього звичайна людина. Він спить. Ми обов'язково покінчимо з ним!

В другій половині дня і весь вечір Діка посилали з різними дорученнями, один наказ змінювався іншим. Кінець кінцем Дік був спантеличений кількістю й невідкладністю справ. Весь цей час він не бачив ні сера Олівера, ні Метчема, хоч ні на хвилину не переставав думати про них. Найбільшим його бажанням тепер було якомога швидше втекти з Танстольського замку, проте, перед втечею йому хотілося поговорити з сером Олівером і з Метчемом.

Нарешті, з лампою в руці, він піднявся в свою нову кімнату. Це була простора, низька й трохи похмура кімната, вікно якої виходило в бік рову. Незважаючи на те, що воно знаходилось дуже високо, на ньому були міцні грати. Ліжко виявилось чудовим. Одна подушка була набита пухом, друга — лавандою; червону ковдру прикрашав візерунок з троянд. Уздовж стін стояли завішані темними килимами і замкнені на замок шафи. Дік оглянув кімнату; піднімаючи кожний килим, він стукав у стіну і спробував відкрити шафи. Але він переконався, що двері міцні і що засув на них добрячий. Потім він поставив лампу на підставку і оглянув усе ще раз.

З яких міркувань його поселили в цю кімнату? Вона ж краща і більша, ніж його попередня. Чи, може, це якась пастка? Чи немає тут потайного ходу? Чи правда, що тут з'являється привид? При цій думці у нього в жилах застигла кров.

Просто над головою було чути важкі кроки вартового. Він знав, що під кімнатою була каплиця, а поряд з нею — зал. Із залу, безсумнівно, вів потайний хід, в цьому Діка переконувало око, що стежило за ним з-за килима. Цілком можливо, що хід веде у каплицю, а звідти в цю кімнату.

Дік відчував, що спати в такій кімнаті нерозважно. Він наготовив зброю і сів у куток біля дверей. Якщо проти нього задумали щось недобре, він дорого продасть своє життя.

Нагорі, на вежі почувся тупіт численних кроків, слова пароля. Це змінювалась варта.

Через якусь мить Дік почув, що хтось шкребеться до нього в двері. Потім долинув чийсь шепіт.

— Діку, Діку, це я!

Дік підбіг до дверей, відсунув засув і впустив Метчема. Метчем був дуже блідий, в одній руці він тримав лампу, в другій — кинджал.

— Зачини двері, — прошепотів він. — Швидше, Діку! В цьому замку скрізь шпигуни. Я чув, як вони йшли за мною в коридорі, я чув їхні подихи за килимами.

— Заспокойся, — відповів Дік, — двері зачинені. Поки що ми в безпеці, якщо взагалі можна почувати себе безпечно в стінах цього замку. Я дуже радий бачити тебе. Клянусь небом, хлопче, я думав, що тебе вже немає в живих. Де ти був?

— Яка різниця, де, — сказав Метчем, — Ми зустрілись з тобою, а все інше не має значення, Стривай, Діку, ти все знаєш? Тобі відомо, що вони хочуть зробити з тобою завтра?

— Ні, не відомо, — відповів Дік. — Що ж вони хочуть зробити?

— Завтра або сьогодні вночі, точно не знаю, — вів далі Метчем, — вони хочуть вбити тебе. Я впевнений в цьому, бо чув, як вони перешіптувались про це, навіть більше, вони майже відверто казали мені про це.

— Он як! — сказав Дік. — Кажучи правду, я й сам догадувався.

І Дік розповів про все, що трапилось з ним за цей день.

Коли він закінчив, Метчем підвівся й почав оглядати кімнату,

— Ні, — сказав він, — не видно ніякого отвору. Проте я цілком впевнений, що він є. Діку, я залишусь з тобою. Якщо ти помреш, я помру разом з тобою. Я можу допомогти тобі — бачиш, я украв кинджал! Я буду битися! А якщо ти знайдеш хід, через який можна вибратись звідси, чи вікно, через яке можна спуститися вниз, я з радістю зустріну будь-яку небезпеку і втечу з тобою.

— Джоне, — відповів Дік, — клянусь небом, Джоне, в тебе найкраща, найвіддайіша і найхоробріша душа в усій Англії. Дай твою руку, Джоне.

І він мовчки взяв Метчема за руку.

— А знаєш що, — продовжував Дік. — Тут десь недалеко кімната, через вікно якої спустився гонець; вірьовка, очевидно, ще там. Це все ж якась надія.

— Тсс! — прошепотів Метчем.

Обидва прислухалися. На мить під ними почувся якийсь звук і затих. Потім знову почувся.

— Хтось ходить у кімнаті під нами, — прошепотів Метчем.

— Ні, під нами немає кімнати, — відповів Дік. — Під нами каплиця. Це мій вбивця йде потайним ходом. Ну що ж, хай прийде, я розправлюсь з ним!

І він зціпив зуби.

— Погаси світло, — сказав Метчем, — може, він якось викаже себе.

Хлопці погасили обидві лампи і причаїлись. Кроки внизу були дуже обережними, проте Дік і Метчем виразно їх чули. Кілька разів вони наближались, а потім віддалялись. Нарешті у замку заскрипів ключ і знову настала мертва тиша.

Через деякий час знову почулися кроки, і раптом крізь щілину в підлозі в протилежному кутку кімнати проникла смужка світла. Щілина ставала все ширшою, хтось розчиняв потайний люк і смужка стала ширшою. Хлопці побачили дужу руку, що штовхала люк вгору. Дік підвів арбалет і чекав, коли з'явиться голова.

Але тут сталося щось несподіване. Десь у найвіддаленішому кінці замку почулися крики. Спочатку кричав один голос, потім до нього приєдналися ще кілька голосів. Вони повторювали якесь ім'я. Крики, очевидно, занепокоїли вбивцю, бо люк тихенько опустився на своє місце. Під підлогою знову почулися поквапливі кроки і десь завмерли.

Тепер хлопці мали деякий час, щоб знайти вихід, Дік перевів подих і тільки тут прислухався до метушні, що перешкодила нападові. Крики не затихали, а навпаки ставали все голоснішими. По всьому замку бігали люди, грюкали двері, і, заглушаючи весь цей шум, сер Деніел громовим голосом кликав Джоанну.

— Джоанна! — повторив Дік, — Хто б це міг бути? Ніякої Джоанни в замку немає й не було. Що це значить?

Метчем мовчав. Здавалось, він глибоко поринув у свої думки. В кімнату проникало тільки тьмяне світло зірок, і в тому кутку, де сиділи хлопці, було зовсім темно.

— Джоне, — сказав Дік, — ти десь був цілий день. Чи не бачив ти цієї Джоанни?

— Ні, — відповів Метчем, — не бачив.

— І нічого про неї не чув? — розпитував далі Дік.

Кроки людей, що шукали Джоанну, наблизились до кімнати, де були Дік і Метчем. Сер Деніел все ще в дворі кликав громовим голосом Джоанну.

— Ти чув про неї? — повторив Дік.

— Чув, — відповів Метчем.

— Як тремтить твій голос. Що тебе так непокоїть? — спитав Дік. — Нам дуже пощастило, що вони шукають цю Джоанну. Вони поки що забули про нас.

— Діку! — скрикнув Метчем. — Я загинув! Ми обидва загинули! Тікаймо, коли ще є час. Вони не заспокояться, доки не знайдуть мене. Ні! Пусти мене до них одну! Коли вони схоплять мене, ти зможеш втекти. Пусти мене, Діку! Добрий Діку, пусти мене!

Вона вже схопилась за засув, коли Дік, нарешті, все зрозумів.

— Клянусь небом! — вигукнув він. — Ти не Джон, ти Джоанна Седлі! Ти та дівчина, що не хотіла одружитися зі мною.

Дівчина зупинилась і мовчала. Дік, помовчавши, нарешті заговорив.

— Джоанно, — сказав він, — ти врятувала мені життя, а я врятував тобі; ми бачили кров, ми були друзями, були й ворогами, я навіть хотів відшмагати тебе ременем і весь цей час думав, що ти хлопець. Тепер мені загрожує смерть, і перед смертю я хочу сказати, що ти найкраща й найхоробріша дівчина на світі, і якщо я залишусь живим, то з радістю одружуся з тобою. Житиму я чи помру — я люблю тебе!

Вона нічого не відповіла.

— Ну скажи що-небудь, Джоне, — попросив Дік. — Будь хорошою дівчиною і скажи, що ти любиш мене!

— Хіба я була б тут, якби не любила тебе! — вигукнула Джоанна.

— Якщо ми врятуємось, — вів далі Дік, — ми одружимось, якщо ж нам доведеться вмерти, ми вмремо. Але скажи, як ти знайшла мою кімнату?

— Я спитала в пані Хетч, — відповіла вона.

— Їй можна довіряти, — зауважив він. — Вона не викаже тебе. Ми ще маємо час.

Саме в цю мить, наче всупереч йому, в коридорі почулися кроки і хтось застукав кулаком у двері.

— Вона тут! — закричав голос. — Відчиніть, мастере Діку, відчиніть!

Дік мовчав і не ворушився.

— Все пропало, — сказала дівчина і обняла Діка. Один за одним до дверей підбігали люди. Нарешті прийшов сам сер Деніел, і враз усі замовкли.

— Діку, — закричав рицар, — не будь дурнем. Від такого галасу прокинулось би навіть сім сплячих красунь. Відчини двері!

Дік мовчав.

— Ламайте двері! — наказав сер Деніел. І відразу ж його воїни почали бити в двері ногами й кулаками. Хоч двері й були міцні, а засув добрячий, вони однаково недовго б витримали, та знову втрутилася доля. Раптом серед цього стуку почувся крик вартового, йому відповів інший, потім закричали на вежах. Ліс теж відгукнувся криком, Спочатку всім здалося, що лісовики пішли на приступ замку. Сер Деніел і його воїни залишили двері й кинулись захищати стіни замку.

— Ми врятовані! — вигукнув Дік.

Він схопився обома руками за велике старовинне ліжко і спробував відсунути його, але воно не піддавалось.

— Допоможи мені, Джоне, — вигукнув він, — якщо хочеш врятуватись, збери всі свої сили й допоможи мені!

З величезними зусиллями вони протягли важке дубове ліжко через кімнату й підперли ним двері.

— Так буде ще гірше, — сумно сказала Джоанна. — Тепер він увійде потайним ходом.

— Ні, — відповів Дік, — він не наважиться відкрити цю таємницю своїм воїнам. Цим ходом вислизнемо ми. Слухай! Напад закінчився. Його навіть й не було!

Справді, ніякого нападу не було. Сера Деніела стурбувала просто купка воїнів, що відстала від нього в битві під Райзінгемом і, нарешті, повернулася в замок. Вони проскочили ліс, користуючись темрявою, їм відчинили ворота, і тепер вони злазили з коней. Було чути тупіт копит, брязкіт лат і зброї.

— Він зараз вернеться, — промовив Дік. — Швидше до потайного ходу!

Він засвітив лампу, і обидва пішли в куток кімнати. Вони швидко знайшли щілину, крізь яку ще пробивалося світло, Дік зняв з стіни широкий меч, глибоко засунув його в щілину й навалився на держак. Ляда трохи піднялася, вони вдвох вчепились за неї руками й відкрили її зовсім. Під нею були східці, що вели вниз, на нижньому з них стояла засвічена лампа, яку залишив убивця.

— А тепер йди вперед, — сказав Дік, — і візьми лампу. Я закрию ляду й піду за тобою.

Один за одним вони спустилися вниз. Дік ще не встиг опустити ляду, як знову на двері посипалася злива громових ударів.

Розділ IV ПОТАЙНИЙ ХІД

Дік і Джоанна опинились у вузькому, брудному й короткому проході. На тому кінці було видно прочинені двері. Безсумнівно, це були ті самі двері, які відмикав ключем убивця. Із стелі звисало густе павутиння, кам'яна підлога відлунювала їхні найобережніші кроки.

За дверима хід розгалужувався під прямим кутом. Дік повернув навмання в один з коридорів, і вони побігли, голосно тупаючи ногами в порожньому куполі каплиці. В тьмяному світлі лампи баня нагадувала спину кита. Щохвилини їм траплялися дірки для підглядування, сховані зсередини різьбленим карнизом. Глянувши в одну з них, Дік побачив кам'яну підлогу каплиці, олтар з засвіченими тонкими свічками і перед ним сера Олівера, який молився, звівши руки.

В кінці коридору вони східцями спустилися вниз. Тут хід став вужчим, одна з стін була дерев'яна, крізь щілини пробивалось мерехтливе світло, чути було чиюсь розмову. Раптом вони помітили в стіні круглу дірочку завбільшки з око. Дік зазирнув у неї й побачив зал. За столом сиділо з півдесятка воїнів у шкіряних куртках. Вони пожадливо їли пиріг з оленячим м'ясом, запиваючи його пивом. Це й були ті воїни, що недавно повернулися.

— Даремно ми сюди пішли, — сказав Дік, — ходім назад.

— А може хід веде далі? — спитала Джоанна.

І вона пішла вперед. Але через кілька кроків хід закінчився маленькою драбиною. Дік і Джоанна зрозуміли, що до того часу, поки в залі сидять воїни, втекти цим шляхом неможливо.

Вони щодуху побігли назад і почали вивчати інший хід. Цей хід був надзвичайно вузький, доросла людина не змогла б пройти ним. Їм доводилось весь час то підніматися, то спускатися по східцях, на яких легко можна було скрутити в'язи. Навіть Дік втратив всяку уяву про те, де вони знаходяться.

Поступово хід ставав вужчим: східці вели все вниз і вниз, стіни були сирі й слизькі, далеко спереду почувся писк пацюків.

— Ми в підземеллі, — промовив Дік.

— А виходу все немає, — додала Джоанна.

— Ні, тут повинен бути вихід, — відповів Дік. В цю хвилину вони підійшли до повороту, за яким хід закінчувався кількома східцями. Вгорі замість дверей була кам'яна плита. Дік і Джоанна навалились на неї, але не змогли зрушити її з місця.

— Її хтось держить, — сказала Джоанна.

— Ні, — відповів Дік. — Якби навіть її держали десятеро чоловіків, все одно вона б хоч трошки посунулась. А ця плита непорушна, мов скеля, її придавили чимсь важким. Тут немає виходу, і, слово честі, Джоне, ми такі в'язні, як і ті, в кого на ногах кайдани. Сідай, поговоримо. Потім ми повернемось, може, на той час вони будуть менш пильними і нам пощастить втекти. Але, на мою думку, ми загинули.

— Діку! — вигукнула вона. — Нещасливий той день, коли ти побачив мене! Це я, найнещасніша й невдячна дівчина, завела тебе сюди!

— Пусте, — заперечив Дік. — усе це нам судилося, а що судилося, те й збудеться, хочеш цього чи ні. Краще, ніж оплакувати себе й мене, розкажи мені, що ти за дівчина і як ти потрапила до рук сера Деніела.

— Я така ж сирота як і ти, — сказала Джоанна. — В мене немає ні батька, ні матері. До того ж я, на своє, а значить і на твоє нещастя, — багата наречена. Моїм опікуном був мілорд Фоксхем, але виявилось, що сер Деніел купив у короля право віддати мене заміж і заплатив за це чималу суму грошей. Отже я була ще зовсім маленькою, а два могутніх і багатих лорди вже розпочали між собою боротьбу за право віддати мене заміж. В цей час сталися зміни, з'явився новий канцлер, і сер Деніел через голову лорда Фоксхема купив опікунство надо мною. Потім сталися ще зміни, і цього, разу лорд Фоксхем через голову сера Деніела купив право одружити мене. З того часу вони почали ворогувати. Жила я в лорда Фоксхема, він ставився до мене добре. Нарешті настав час одружити мене, вірніше продати. Лорд Фоксхем мав дістати за мене п'ятсот фунтів. Ім'я мого нареченого — Хемлі. Завтра мали бути заручини. Якби не сер Деніел, мене б віддали заміж, і я б ніколи не зустрілась з тобою, Діку! Любий Діку!

Вона взяла його руку і ніжно поцілувала її, а Дік підніс її руку до своїх губ і теж поцілував.

— Сер Деніел, — вела вона далі, — зненацька захопив мене, коли я гуляла в саду, примусив надіти чоловічий одяг, а це смертний гріх для жінки, до того ж чоловічий одяг зовсім не личить мені. Він одвіз мене в Кетлі й сказав, як тобі відомо, що я одружуся з тобою. Але в глибині душі я вирішила на зло йому одружитися з Хемлі.

— Он як! — вигукнув Дік. — Значить, ти любила цього Хемлі?

— Ні, — відповіла Джоанна, — не любила. Я тільки ненавиділа сера Деніела. Потім, Діку, ти допоміг мені, ти був дуже добрий, дуже хоробрий, і я мимоволі покохала тебе. Коли якимсь чином нам пощастить врятуватись, я з радістю вийду за тебе заміж. Коли ж лиха доля не дасть нам одружитись, я все рівно любитиму тебе. Поки б'ється моє серце, я буду вірною тобі.

— А я, поки не зустрів тебе, жінок вважав за ніщо, — сказав Дік. — Я прихилився до тебе, коли думав, що ти хлопець. Я пожалів тебе, сам не знаю чому. Я хотів відшмагати тебе, але рука моя не знялась на тебе. Коли ж ти призналася, що ти дівчина, Джоне, — я й далі зватиму тебе Джоном, — я зрозумів, що ти та сама дівчина, яка мені потрібна. Тихіше, — перебив він самого себе. — Хтось йде.

Справді, в проході почулися важкі кроки й цілі полчища пацюків забігали на всі боки.

Дік оглянув місце, де він сидів з Джоанною. Раптовий поворот коридору давав йому певні переваги. Він міг, знаходячись в повній безпеці, стріляти з-за повороту. Але йому заважало світло. Лампа стояла надто близько до нього, тому Дік вибіг вперед, поставив лампу посередині і повернувся на своє місце.

Нарешті в кінці проходу хтось з'явився. Це був Беннет. В руках він ніс смолоскип, і, дякуючи цьому, цілитись в нього було дуже легко. Він йшов самий.

— Стій, Беннете! — крикнув Дік. — Ще один крок, і ти будеш мертвий.

— А, так ви тут, — сказав Беннет, вдивляючись в темряву. — Я вас не бачу. Ага! Ви зробили розумно, поставивши лампу перед собою. Слово честі, я радий бачити, що моя наука не пропала марно, хоч ви й користуєтесь нею, щоб прострілити моє грішне тіло! Що ви тут робите? Що шукаєте? Чому збираєтесь стріляти у вашого старого друга? Й панночка з вами?

— Ні, Беннете, — відповів Дік, — я буду питати, а ти відповідай. Чому в цьому замку життя моє в небезпеці? Чому до мене підкрадаються вбивці, щоб зарізати мене в ліжку? Чому я змушений рятуватися втечею з фортеці свого опікуна, тікати від друзів, серед яких жив досі і яким не зробив нічого поганого?

— Мастере Діку, мастере Діку, — сказав Беннет. — Що я вам говорив? Ви хоробрий, але дуже нерозсудливий хлопець!

— Беннете, — промовив Дік, — я бачу, що ти знаєш все, знаєш, що я приречений. Ну що ж! Я не зійду з цього місця. Хай сер Деніел витягне мене звідси, якщо може!

Деякий час Хетч мовчав.

— Слухайте, — почав він знову, — зараз я піду до сера Деніела і скажу йому, де ви, я не буду приховувати від вас, що саме для цього він і послав мене. Але якщо у вас на плечах є голови, ви підете звідси скоріше, ніж я повернусь.

— Підемо звідси, — повторив Дік, — я б давно пішов, коли б знав, як це зробити. Я не можу зрушити з місця кам'яну плиту.

— Засуньте руку в куток і помацайте там, — відповів Беннет. — Вірьовка, якою спустився Трогмортон, все ще в коричневій кімнаті. Прощайте.

І Хетч, повернувшись, зник за поворотом проходу.

Дік негайно приніс лампу і зробив так, як йому порадили, В одному з кутків була глибока западина. Засунувши в неї руку, Дік намацав залізний прут і щосили штовхнув його вгору. Почулося скрипіння, і раптом кам'яна плита зсунулася з місця.

Шлях був вільний. Вони легко підняли ляду і влізли в кімнату з склепистою стелею. Вікно цієї кімнати виходило на подвір'я, де два чоловіки з засуканими рукавами чистили коней новоприбулих воїнів. Цю картину освітлювала пара смолоскипів, застромлених у залізні кільця в стіні.

Розділ V ЯК ДІК ПЕРЕЙШОВ У ІНШИЙ ТАБІР

Дік, загасивши лампу, щоб не привертати уваги, піднявся сходами вгору і пішов вздовж коридора. В коричневій кімнаті він побачив вірьовку, що була прив'язана до старовинного і надзвичайно важкого ліжка. Взявши вірьовку, Дік підійшов до вікна і почав повільно й обережно опускати її в нічну пітьму. Джоанна стояла поруч з ним. Рішучість поступово змінювалась в неї страхом, бо вона побачила, що Дік опустив за вікно дуже багато вірьовки.

— Діку, — спитала вона, — невже спускатися так далеко? Я боюсь. Я обов'язково впаду, добрий Діку.

Вона заговорила в ту хвилину, коли опускати вірьовку треба було якнайобережніше. Дік здригнувся від несподіванки, вірьовка вислизнула в нього з рук, і її кінець з плеском упав у воду. Одразу ж вартовий на вежі закричав:

— Хто йде?

— Дідько б тебе вхопив! — вигукнув Дік. — Невже все зірвалось? Спускайся, Джоанно.

— Я не можу, — сказала вона, відсахнувшись.

— Якщо ти не можеш, то й я не можу, — відповів Шелтон. — Як я перепливу рів без твоєї допомоги? Отже ти мене покидаєш?

— Діку, — промовила вона задихаючись. — Я не можу. Сили залишили мене.

— Тоді, клянусь небом, ми обоє загинули, — крикнув він, тупнувши ногою. Потім, почувши кроки, він кинувся до дверей, щоб замкнути їх.

Але він не встиг. Хтось дужий натиснув на двері з другого боку. Дік, зрозумівши, що опиратися він не зможе, кинувся до вікна, біля якого стояла, притулившись до стіни, Джоанна. Вона була майже непритомна. Коли він спробував підняти її, вона безсило повисла в нього на руках.

В цю мить люди, що не дали йому зачинити дверей, кинулись на Діка. Першого він заколов кинджалом, інші на мить безладно відступили. Він скористався з цього, скочив на підвіконня, схопився обома руками за вірьовку і сковзнув униз.

На вірьовці було багато вузлів, що полегшувало спуск, але Дік так поспішав, і в нього було так мало досвіду в таких вправах, що він крутився в повітрі, наче злочинець на шибениці, стукаючись головою об стіну і дряпаючи руки об нерівне каміння. Повітря свистіло в нього в вухах, над собою він бачив зірки, внизу теж були зірки, що віддзеркалювались у воді. Ці зірки крутились перед очима, наче сухе листя у вихорі. Потім вірьовка вислизнула в нього з рук, і він з головою занурився в крижану воду.

Коли він виринув на поверхню, його рука наштовхнулась на вірьовку, що, звільнившись від тягаря, шалено гойдалась. Вгорі світилось червоне світло. Глянувши на вежу, він побачив кілька смолоскипів і обличчя воїнів, що вдивлялися вниз, шукаючи його. Але він був далеко внизу, куди не досягалр світло, і воїни не бачили його.

Дік зрозумів, що вірьовка досить довга, і що можна, тримаючись за неї, якось переправитись на другий бік. Він подолав уже більшу половину шляху, коли вірьовка потягла його своєю вагою назад. До берега можна було дістати рукою. Дік, зібравшися з духом, випустив вірьовку і кинувся вперед, щоб ухопитися за гілля верби, що росла на березі і кілька годин тому допомогла гонцеві сера Деніела вилізти з рову, Кілька разів він зникав під водою, аж нарешті схопився за гілку. Блискавично вискочивши з води, Дік сховався серед віття. Вода струмками лилася з нього, він важко дихав і все ще не вірив, що врятувався.

Однак плескіт води показав воїнам місце, де знаходився Дік. Навколо нього почали густо падати стріли. Потім з вежі кинули смолоскип. Він прорізав темряву, упав край рову, освітивши все навколо, і, на щастя Діка, скотився у воду й погас.

Проте смолоскип зробив своє діло. Стрільці встигли побачити вербу й Діка біля неї. І хоч Дік одразу ж кинувся тікати, проте стріли наздогнали його. Одна з них влучила йому в плече, другою він був поранений в голову.

Біль підганяв Діка. Вискочивши на рівне місце, він навмання помчав у темряву, не думаючи куди.

Ще деякий час стріли летіли навздогін йому, потім їх не стало. Коли нарешті, він зупинився і глянув назад, то побачив, що він уже далеко від Танстольського замку, хоч йому й було видно вогні смолоскипів, щр рухалися вздовж стін.

Дік сперся на стовбур дерева; кров і вода стікали з нього. Він був поранений, побитий і самотній. І все ж він врятувався. Він не докоряв собі за те, що Джоанна лишилась в руках сера Деніела; він був не в силі перешкодити цьому. Він не дуже боявся за долю дівчини. Сер Деніел жорстокий, але він не насмілиться бути жорстоким до шляхетної дівчини, в якої є оборонці, здатні зажадати в нього відповіді за його вчинки. Напевно, він поквапиться одружити її з яким-небудь своїм другом.

«Ну, — подумав Дік, — до того часу я ще знайду засоби віддячити зраднику, Тепер, клянусь небом, мені немає за що бути вдячним йому, і я вільний перед ним від будь-яких зобов'язань. Тепер, коли оголошено війну, я маю можливість помститися йому».

Тимчасом він був у незавидному становищі. Він пройшов ще трошки лісом, але рани його боліли, думки плутались, навколо було темно, густі кущі заважали йти, і йому довелось опуститись на землю й спертись на дерево.

Коли Дік прокинувся від сну, схожого на непритомність, вже починало світати. Свіжий ранковий вітерець шелестів листям. Дивлячись просто перед себе, ще не зовсім прокинувшись, Дік побачив, що кроків за сто від цього серед гілля гойдається якась темна пляма. Ставало дедалі світліше; свідомість Діка прояснилася, і, нарешті він зрозумів, що це людина, повішена на гілляці високого дуба. Голова повішеного схилилась на груди, кожний подув вітру крутив його тіло, а ноги й руки смикались, наче в іграшки.

Дік через силу звівся на ноги і, похитуючись, хапаючись за дерева, підійшов до повішеного.

Сук був приблизно футів за сто від землі, і Дік не міг дістати навіть до чобіт нещасного, так високо він був повішений своїми катами. До того ж його обличчя було закрито капелюхом, і Дік ніяк не міг побачити, хто він.

Дік подивився навколо себе і побачив, що другий кінець вірьовки прив'язано до куща глоду, який ріс під дубом. Кинджалом — єдиною зброєю, що залишилась в нього, — молодий Шелтон перерізав вірьовку, і тіло з глухим стуком упало на землю.

Він зняв капелюх з обличчя трупа. Це був Трогмортон, гонець сера Деніела. Він недалеко від'їхав від замку. З-під куртки в нього стирчав якийсь папір, хлопці з «Чорної стріли», очевидно, не помітили його. Витягши цей папір, Дік побачив, що то був лист сера Деніела до лорда Венслідейла.

«Якщо стануться якісь зміни, — подумав Дік, — то в мене буде чим присоромити сера Деніела, можливо, навіть, що цим листом я приведу його на шибеницю».

І він поклав лист за пазуху, прочитав над мертвим молитву і побрів далі через ліс.

Хлопець відчував у всьому тілі страшенну втому і кволість, у вухах в нього дзвеніло, ноги підгиналися, свідомість раз у раз покидала його, бо він втратив дуже багато крові. Він багато разів збивався з дороги, але кінець кінцем вийшов на стежку недалеко від села Танстол.

Грубий голос наказав йому зупинитися.

— Зупинитися? — повторив Дік. — Клянусь небом, у мене вже немає сил навіть стояти.

І він впав долілиць на дорогу.

З густих кущів вийшли два чоловіки, обидва в зелених куртках лісовиків, і з довгими луками в руках, з колчанами й короткими мечами.

— Дивись, Лоулесе, — сказав наймолодший з них, — та це ж молодий Шелтон.

— Ну й зрадіє ж Джон-Месник, — промовив другий. — Глянь, Гріншіве, — він з кимсь бився. Ось рана на голові, з неї витекло чимало унцій крові.

— А ось дірка в плечі, — додав Гріншів. — Добряче ж його подряпали. Як ти гадаєш, хто це зробив? Якщо хтось з наших, то йому слід уже молитися Богу: Елліс нагородить його короткою сповіддю й довгою вірьовкою.

— Піднімай це цуценя, — сказав Лоулес, — клади його мені на спину.

Взявши Діка на спину і тримаючи його за руки, колишній монах додав:

— Лишайся вартувати, брате Гріншіве. Я сам донесу його.

Гріншів повернувся в засідку біля дороги, а Лоулес, насвистуючи щось, почав неквапливо спускатися з горба, несучи на спині Діка. Сонце вже зійшло, коли він вийшов з ним на узлісся і побачив на протилежному горбі село Танстол, розкидане по схилу. Все здавалось спокійним, але біля мосту обабіч дороги лежали лучники, їх було чоловік з десять. Побачивши Лоулеса з його ношею, вони заметушились, і, як справжні хоробрі вартові, наклали стріли на тятиви.

— Хто йде? — крикнув їх командир.

— Уїлл Лоулес, клянусь розп'яттям! Ти знаєш мене, як свої п'ять пальців, — зневажливо відповів волоцюга.

— Скажи пароль, — наказав командир.

— Ну й дурень же ти, і хай допоможе тобі небо, — відповів Лоулес. — Хіба не я переказав тобі його? Всі ви з глузду з'їхали, граючись у солдатів. Коли живеш у лісі, треба жити по-лісовому, а ви щось вигадуєте; ось вам мій пароль: дуля з маком!

— Лоулесе, ти показуєш поганий приклад, кажи пароль, дурню, — промовив командир варти.

— А якщо я його забув? — спитав Лоулес.

— Якщо ти його забув, а ти не забув, то, клянусь небом, я встромлю стрілу в твоє черево, — відповів командир.

— Ти зовсім не розумієш жартів, — сказав Лоулес. — «Дакуорт і Шелтон», ось який пароль, а оце тобі картинка до пароля: на плечах в мене Шелтон, якого я несу, до Дакуорта.

— Проходь, Лоулесе, — сказав вартовий.

— Він творить суд і збирає подать, наче він з пелюшок тільки цим і займався, — вигукнув другий.

Так воно й було. Коли Лоулес дійшов до корчми, він побачив Елліса Дакуорта, оточеного селянами сера Деніела. З допомогою своїх стрільців він збирав подать і видавав їм розписки в одержанні грошей. З облич селян було видно, що це їм не дуже подобається, і вони справедливо казали, що їм доведеться платити ще раз.

Дізнавшись, кого приніс Лоулес, Елліс одразу ж відпустив селян і, сповнений явною цікавістю і турботою, наказав однести Діка в задню кімнату корчми. Там оглянули рани хлопця і з допомогою найпростіших засобів привели його до пам'яті.

— Дорогий хлопче, — сказав Елліс, потискуючи Діку руку, — ти серед друзів, що любили твого батька і в пам'ять про нього люблять тебе. Відпочинь трохи, бо ти ще не зовсім опритомнів. Потім розповіси мені все, що з тобою трапилось, і ми вдвох подумаємо, як тобі допомогти.

Пізніше, коли Дік, все ще відчуваючи кволість у тілі, але з прояснілими думками, прокинувся від глибокого сну, Елліс прийшов знову і, сівши коло його ліжка, іменем батька Діка попросив розповісти йому, як він утік з Танстольського замку. В постаті Дакуорта було стільки сили, в засмаглому обличчі стільки чесності, в очах стільки відвертості й щирості, що Дік відразу ж послухався його і докладно розповів про свої пригоди за останні два дні.

— Ось бачиш, — сказав Елліс, коли Дік закінчив, — як святі охороняють тебе. Вони не тільки врятували твоє життя, вони привели тебе до людини, яка більш за все на світі хоче допомогти синові Гаррі Шелтона. Будь вірний мені, а я сподіваюсь, що ти мене не залишиш, і ми з тобою покінчимо з підлим зрадником.

— Ви хочете напасти на замок? — спитав Дік.

— Я був би безумцем, коли б навіть подумав про це, — відповів Елліс. — В нього занадто багато сил, його воїни збираються в замок, вчора до нього прослизнув цілий загін, той самий, поява якого врятувала тебе, зараз сер Деніел під надійним захистом. Ні, Діку, навпаки, нам з тобою і нашим хоробрим лучникам треба якнайшвидше забратися з цього лісу і дати серу Деніелу спокій.

— Мене турбує доля Джона, — сказав Дік.

— Доля Джона? — перепитав Дакуорт. — А, розумію, доля тієї дівчини! Обіцяю тобі, Діку, якщо до нас дійдуть чутки про весілля, ми діятимемо негайно, а до того часу або до слушної хвилини, ми зникнемо, наче тіні на світанку. Сер Деніел буде дивитися на схід, буде дивитися на захід, і ніде не побачить ворогів; клянусь небом, він подумає, що спав, і ми йому тільки приснились. Але наші з тобою чотири ока, Діку, пильно стежитимуть за ним, а наші чотири руки, — хай помагають нам всі святі, подолають зрадника.

Через два дні гарнізон сера Деніела настільки посилився, що він наважився зробити вилазку і на чолі чотирьох десятків вершників безборонно проїхав аж до села Танстол. Жодна стріла не вилетіла з лісу, нікого не знайшли в хащах, міст ніким не охоронявся. Проїхавши його, сер Деніел побачив селян, що боязко виглядали з дверей своїх будиночків.

Раптом один з селян, набравшись духу, вийшов на дорогу і, низько вклонившись, простягнув рицарю якогось листа. Сер Деніел розгорнув його, і обличчя в нього спохмурніло. Ось що він прочитав: