Чорне і сріблясте

Страшило

Якби моя дружина не мала таланту до розмов по телефону, якби не та достоту героїчна методичність, із якою вона обдзвонює щотижня подруг і знайомих, уділяючи кожній рівно стільки часу й уваги, скільки та заслуговує, то від тієї весни і надалі ми знали б про пані А. зовсім не багато. Зрештою, якби не Нора і її відданість телефону, то не трапилося б чимало з усього того, що трапилося останніми роками; наприклад, ми не закохалися б одне в одного.

Колись я був хлопцем доволі нетерплячим і говорити з невидимим співрозмовником міг хіба що кілька хвилин, не більше. До всього, що мене не цікавило, я ставився зверхньо, просто молоти язиком не любив і завжди щось у мене перед очима вимагало уваги — здебільшого папірець з якимись нотатками. Мої друзі все це знали — та й самі були у цьому сенсі не кращі, тож спілкувалися ми за допомогою есемесок або коротких повідомлень електронною поштою. У двадцять років я заробив собі сумнівну репутацію через те, що грубо повівся з однокурсницею, яка накинула на мене оком і навіть мені подобалася. Та однокурсниця взяла собі за звичку без особливої причини телефонувати мені день у день пополудні — просто так, аби перекинутися словом-другим, казала вона. Якось я таки наважився і попросив її більше цього не робити, бо ж мав — на відміну, мабуть, від неї — важливіші заняття. Справді, хіба ж не зручніше було зустрітися й побалакати в університеті чи домовитися про побачення? Хіба не могла вона зробити мені послугу і притримати все те, що мала сказати, навіть найцікавіше, до перерви між завтрашніми лекціями?

Нора зуміла перевернути все з ніг на голову. Той обсяг часу, який я збавляв у телефонних розмовах з нею, невдовзі породив у мене боязку і хвилюючу підозру, що відбувається щось безпрецедентне: зі мною, з нею, з нами обома. Хай де і з ким я був, а проте завжди знаходив можливість із нею поговорити, без зайвих церемоній полишаючи і людей, і поточні справи. По закінченні розмови я щоразу перевіряв на екрані мобільника, скільки збігло хвилин, і дивувався, бо не відчував жодних докорів сумління, навпаки, мав бажання знову набрати її номер. У мене в пам’яті зберігається ціла низка подібних спогадів: ось я ходжу по колу, дивлячись собі під ноги і дослухаючись до Нориних слів та пауз, аж нагрівається притиснута до мініатюрного динаміка мочка вуха і трохи пітніє долоня. Дружина ще й досі іноді підсміхається з мене, пригадуючи, яким я був, доки не познайомився з нею, і навряд чи коли-небудь перестане це робити. «Подумати тільки, де я тебе знайшла, — каже вона. — Ти ховався, увесь такий наїжачений і перестрашений, у якійсь дірі разом зі своїми кварками». Підозрюю, закоханість завжди буде пов’язана у моїй уяві з можливістю когось звідкись викурити.

У травні Нора знову вмикає той свій пронизливий різкий тон (та ще й так голосно, що я часом не витримую і прошу трохи збавити гучність) і застосовує притаманний їй хист до маєвтики[7] — втім, цього разу об’єктом виступаю уже не я, а наша відлюдькувата, мов громом прибита пані А. — намагаючись втягнути ту у пустопорожні балачки, такі, як колись. Тимчасове полегшення настає точно за розкладом, як і будь-яка інша з кодифікованих стадій цієї хвороби. Магічне зникнення симптомів — геть усіх, зокрема й пов’язаних із токсичною дією хіміотерапії — відроджує інтерес до світу поза її тілом, який, виявляється, ще існує. Тож ось вам знову гороскопи, ось мудрість, сконденсована в чіпких висловах, ось насичені численними подробицями дисертації на тему найкращого способу приготування кабачків, які саме починають у великій кількості з’являтися на базарних прилавках (так, авжеж, прокинувся й апетит, і це викликає чи не найбільшу радість), одне слово, ось вам Бабетта — та жінка, яку ми знаємо і любимо, скеля, на яку ми всі опираємося і яка сама опори не потребує.

Я слухаю Нору, яка слухає пані А., а сам періодично провалююсь у дрімоту. Суботній ранок, уже минула десята, але ми ще в ліжку; тим часом Емануеле вже товчеться у себе в кімнаті — ще більше, ніж завжди, щоб привернути нашу увагу. Відпочинок сприяє миру і спокою на душі, ми готові до вияву солідарності. Доки пані А. повідомляє Норі, що рак відступив, що у неї знову росте волосся, до того ж швидше, ніж передбачалося, хоч і рідше, ніж колись, а ще, на диво, темніше, де-не-де навіть каштанове, я запитую себе, чи відомо їй, що цей-от віднайдений рай — то стадія класична, що це полегшення тимчасове, ефемерне і трохи садистське, що це, властиво, не що інше як наближення до останньої прірви.

Якесь розуміння ситуації прохоплюється у пані А. лише наприкінці розмови, коли Нора на хвилі ентузіазму запитує, чи не сверблять у неї руки тепер, коли сили повернулися, знов опікуватися своїм городом.

— Що ні, то ні, — зненацька дає задній хід пані А., — для городу я таки заслабка.

І за кілька секунд вони прощаються; в роті залишається терпкуватий присмак недовіри.

Давній здоровий глузд, який має на озброєнні пані А., все ж спонукає її жити в цей останній період порівняно доброго самопочуття так, наче йому не буде кінця. На щастя, якраз на ці два чи два з гачечком місяці покращання припадає підготовка до дебюту Емануеле на театральній сцені. У шкільній виставі за мотивами «Чарівника з країни Оз» нашого сина обрали на дещо грубувату роль Страшила. Ця роль — одна з головних, і Нора пишається цим більше за нього, бо сам він волів би бути левом із рудою королівською гривою.

Виготовлення сценічного костюма ми довіряємо пані А. Достоту дивовижного хисту і вправності їй ще не бракує, а коли треба просилити крізь вушко голки наслинену нитку, рука у неї тверда і несхибна, без жодних ознак тремтіння. Тож півдня роботи дає солідний результат: на штанини рваного комбінезона густо понашивано латки, одну з моїх сорочок перероблено на куртку й усе, зокрема й пару чобітків, які нам довелося-таки купити, оздоблено обривками жовтої шерсті, що мають правити за солому. Переодягнувшись, Емануеле вистрибує довкола пані А., взявши руки в боки, наче збитошне бісеня, і кілька хвилин вони просто не помічають навкруги нікого й нічого. То буде останній приватний виступ нашого сина для улюбленої няні, яка просто в захваті. Я відчуваю спокусу сягнути рукою по будь-який апарат, здатний фотографувати, проте знаю, що рівновага у ці хвилини насправді дуже хистка, і не хочу її порушувати.

Сама вистава відбувається в атмосфері зовсім інакшій, ніж ця домашня прелюдія. Несподівана поява всіх членів Нориної родини створює своєрідну емоційну закупорку вже під час довгого очікування виходу на сцену. Бабця й дідусі вирядилися, ніби на бозна-яке врочисте прийняття: Норина мати — у яскраву вечірню сукню, а її колишній і теперішній чоловіки — в піджаки з «ялинковим» візерунком, кумедно подібні між собою. Тепер вони, схоже, страшенно невдоволені, бо опинилися у скромному вестибюлі початкової школи серед десятків мам і татів у джинсах та сорочках на короткий рукав. Вони чекають, що ми з Норою зараз усе влаштуємо, знайдемо крісла, які пасували б до їхнього вбрання, принесемо чогось випити або хоча б вигадаємо для них якусь розвагу.

Потім виявляється, що спортивна зала, де має відбуватися вистава, надто тісна, щоб там умістилась уся та безладна юрба родичів. Антоніо збирався вразити всіх своїм фотографічним обладнанням, вкупі зі штативом і білим світловідбивачем, і тепер, не добираючи слів, лається з якимсь чоловіком, бо той, мовляв, псує йому кадр; опонент у боргу не залишається і висловлює не надто ввічливу пропозицію щодо того, куди варто засунути і штатив, і світловідбивач. Через низький зріст пані А. бачить перед собою лише суцільну стіну зі спин і курток. Вона теж кидає на нас розчаровані погляди, проте ми й самі ледь бачимо сцену, розташовану на рівні підлоги, і зарадити нічим не можемо. Від спеки й задухи та довгого чекання на ногах їй паморочиться голова. Якась жінка підтримує її, а потім починає обмахувати аркушем паперу. Ще до кінця вистави, ба навіть до того, як на сцену виходить її названий онук, пані А. проштовхується через натовп до виходу і йде геть.

Знов опинившись біля нас, Емануеле відразу запитує:

— А де Бабетта?

— Їй стало недобре, але вона все бачила і сказала, що ти справжній молодець.

Син раптом горбиться, а на його обличчя набігає такий пригнічений вираз, що я мимоволі запитую себе: це він ще й далі за інерцією грає чи у нього справді щойно стиснулося серце?

Надмірні похвали з уст аж надто численних дідусів і бабці його не тішать. На смугастому лінолеумі тієї спортзали Емануеле виступав насамперед для пані А. і для нас із Норою, але його втіха не пропорційна двом третім від тієї, на яку він сподівався, бо відсутність Бабетти важить більше за нашу присутність.

Ми квапливо прощаємося і йдемо додому, лише нас троє: двоє батьків і маленький зажурений страшило, який не відпускає наших рук аж до самих дверей — так, наче хоче сказати, що збагнув: люди часом відходять, просто назавжди йдуть геть і все, тут уже нічого не вдієш, але не ми, нас він нікуди не пустить, принаймні доки триматиме отак за руки.