Чорне і сріблясте

Кімната реліквій

Волосся пані А. не втрачає ні під час першого циклу хіміотерапії, ні навіть під час другого. Натомість постійно блює, а це, може, й іще гірше. У стратегічно важливих місцях — біля канапи, під ліжком і у ванній — вона розташувала три тазики й анітрохи не соромиться розповідати про те, як регулярно ними користується. Їй ніколи не було властиво обходити мовчанням ті чи інші особливості функціонування людського організму, вона жінка метка і сама себе залюбки зарахувала б до тих, хто любить говорити все так, як є. Чого пані А. не зносить, то це того, що всі в містечку знай запитують, як вона почувається. Про пухлину знають лише Джульетта і ще дві подруги: жодна з них надмірною балакучістю не відзначається, проте пані А. здає собі справу, що хвороба — це родючий ґрунт для всіляких розмов, бо й сама колись не раз товкла воду в ступі, обговорюючи стан здоров’я того чи іншого зі знайомих. Та кого це взагалі обходить? Трохи більше ніж за місяць пані А. втратила шість кілограмів і помітно змарніла; це хоч-не-хоч впадає у вічі, тож не надто й дивно, що всі постійно розпитують її про здоров’я. Щоб якось цього уникати, вона тепер намагається якомога рідше виходити з дому, а закупи воліє робити на ринку в Альмезе, на кілька кілометрів нижче долиною, бо ж усе одно проїжджає там на зворотному шляху з лікарні.

Лікарі заборонили їй вживати в їжу сирі овочі, консерви в олії і ковбаси — все, що потенційно може містити бактерії, здатні створити загрозу для її ослабленої медикаментами імунної системи; щось схоже на дієту для вагітних, якої їй не довелося дотримуватися за кращих обставин. І точнісінько так, як це буває з вагітними, у ті короткі проміжки, коли вона вільна від лікування та подолання його наслідків, до неї щораз частіше навідуються всілякі ефемерні, пов’язані з їжею бажання; їх вона — може, й дещо іронічно — називає «своїми примхами».

Тож одного дня пані А. сідає в авто і їде далеченько, за багато кілометрів, лише тому, що їй прийшов на пам’ять хліб, який печуть у Джавено в печі на дровах. Ціле життя вона відкидала такі бажання в ім’я зразкової поведінки, з огляду на... от власне: з огляду на що? Того хліба їй хотілося раніше вже не раз і не два, та вона все ніяк не наважувалася поїхати по нього, бо вважала, що не годиться заради якоїсь забаганки кружляти стільки тією звивистою дорогою. Натомість тепер хапається за такі бажання, сама їх викликає, бо кожне з них — то сплеск життєвої енергії, який іще на пару хвилин відволікає від гнітючих думок про хворобу.

З її холодильника зникає спершу пармезан, а слідом — взагалі всі сири і біле та червоне м’ясо. Щодо м’яса, пояснює пані А., то тут завинила не нудота; річ у тім, що вона вже майже не вловлює ні смаку, ні запаху, а жувати шматок м’яса, не відчуваючи смаку, — це наче мати в роті щось мертве і весь час пам’ятати, що воно таки мертве: як наслідок, ковтнути його потім просто неможливо.

— Вчора мені закортіло яєчні з горошком, то я собі приготувала і з задоволенням поїла. А потому напад кашлю — і вечеря вже в тазику. Все, більше ніяких яєць і ніякого горошку.

Тож пані А., яка ніколи не цуралася найсміливіших страв традиційної кухні — смажених жаб’ячих лапок, варених слимаків, голубів, мозку і потрухів, вже не спроможна спожити навіть безневинну яєчню з горошком.

— Вода також, можеш собі уявити? Звичайна вода теж діє мені на шлунок.

І від грудня впродовж цілого року життя, який їй ще залишається, вона питиме тільки газовані напої — кока-колу, фанту і кіното[4] а харчуватиметься переважно солодощами, ніби дівчинка, яка зовсім відбилася від рук, але виправити це вже годі.

Я вирішую навідатися до неї. Про її безглузду дієту я поінформований, тож купую коробку дрібного печива з шоколадною начинкою (те печиво так припало їй тоді до смаку, що надалі я прихоплюватиму таку саму коробку щоразу, коли бачитимуся з нею, аж до самого кінця, коли вона відмовиться і від нього). Одного сонячного недільного ранку я вирушаю до Рубіани у супроводі Емануеле; щоб потішити свою няню-дезертирку, він приготував насичений яскравезними, мало не психоделічними кольорами малюнок, де якісь крилаті німфи з рожевим, бузковим і синім волоссям ширяють у небі поміж страхітливими монстрами.

— Хто це? — питаю я у нього.

— Крихітні феї.

— А це?

— Покемони.

— Ага...

На жаль, далі Емануеле вирішує, що малюнок треба запакувати, і згортає його в кульку, а тоді обмотує скотчем. Як наслідок, пані А. отримує щось схоже на грудку з зіжмаканого і липкого паперу, яку розгублено відкладає вбік. У неї немає більше часу відстежувати дещо недоладний творчий задум Емануеле; тепер вона мусить дбати вже про своє тіло, ковтати всі ті ліки, а потім оцінювати наслідки їхньої дії — переважно побічні, а не корисні. Я певний на всі сто: щойно ми вийдемо за двері, той малюнок полетить до кошика для сміття.

Емануеле зовсім не розуміє, що відбувається, йому не збагнути, що хвороба хоч-не-хоч примушує до егоцентризму, і не втямки, що сьогодні пані А. — то вже не та жінка, яка колись займалася ним, лише ним і ніким іншим, супроводжувала його всіма звивистими шляхами, які йому підказувала фантазія, і леліяла, наче якогось принца. Відчувши несподівану прохолоду у ставленні до себе, Емануеле стає нервовим і зухвалим, я зауважую це насамперед по тому, як змінюється у нього голос; він поводиться так щоразу, коли хоче знов опинитись у центрі уваги. Пані А., навпаки, не має ні сили, ні бажання розуміти, що діється в голові у дитини. Тож я опиняюся між двома пекучими вогнями, між очікуванням і обуренням: з одного боку — хвора літня жінка, з іншого — учень початкової школи, й обидвоє прагнуть, щоб усі очі були звернені на них, бо бояться інакше просто щезнути.

Я відсилаю Емануеле бавитися на подвір’я, хоч погода того дня надто холодна. Спочатку він протестує, але врешті-таки погоджується і йде, з дверей іще раз обпікаючи мене сердитим поглядом.

Є у помешканні пані А. одна кімната, де радіатори системи опалення вже давно вимкнено; та кімната не подібна ні на вітальню, ні на кабінет, то скоріше такий собі релікварій. Взимку температура там трималася принаймні на десять градусів нижча, ніж у решті помешкання, і, переступивши поріг, можна було подумати, наче потрапив у якісь катакомби. Віконні шибки затуляли вітражі з зображенням жіночих облич у профіль — імені художника-вітражиста я не пам’ятаю, але пані А. завжди відгукувалася про нього з неабиякою пошаною, тому світло, яке проникало досередини, було якесь тьмяне, могильне. Все у тій кімнаті говорило про Ренато.

У ніші в стіні було влаштовано полиці, і на кожній із них розташовувалася якась колекція. Мішанина епох і стилів спонукала до припущення, що за всім цим стояла людина або винятково непослідовна, або позбавлена будь-яких упереджень: там можна було побачити, наприклад, з десяток статуй доколумбового періоду, кілька прес-пап’є вигадливих форм (такі мені ніде більше не траплялися), фарбовані керамічні скульптури сумнівної естетичної цінності і добірний столовий посуд зі срібла й латуні. Посеред кімнати на низенькому столі з подвійним, устеленим зеленою тканиною дном лежали на однаковій відстані один від одного зо два десятки кишенькових годинників; їхні стрілки були виставлені рівно на дванадцяту. Неоднорідність цієї колекції свідчила про прагнення торговця антикваріатом — а саме таким торговцем і був, по суті, Ренато — перетворитися на мистецтвознавця; до своєї мети він наблизився, проте так ніколи й не осягнув її по-справжньому. Важко сказати, усвідомлювала це пані А. чи ні, але вона нізащо на світі не дозволила б собі кинути тінь на кебету свого чоловіка. З-поміж усього, що їй довелося перепробувати протягом життя, саме можливість допомагати йому у торгівлі всіма тими речами була найнесподіванішою і найприємнішою; спогади про ті часи ще й досі сповнювали її гордощами.

Найцінніші об’єкти були поскладані штабелем за лакованою ширмою зі східними мотивами: біля п’ятдесяти полотен різних розмірів, усі завірені оригінали — жодної копії. Знаю напевне, що там були твори Аліджі Сассу і Романо Ґаццери, принаймні пара картин школи Феліче Казораті і кілька — футуристичного періоду, хоч і не найвідоміших його представників. Ще пані А. розповідала мені про картину олією пензля Джузеппе Міньєко, «Подружжя»: її Ренато не хотів продавати, попри наполягання одного лікаря, який щороку збільшував пропоновану суму. «Дивлюся на це полотно, — казала вона, — і згадую нас обох або вас із Норою».

Насправді я ніколи не бачив жоднісінької з цих картин на власні очі. Пані А. показувала мені тільки паперову обгортку, а коли я одного разу наважився і спробував зазирнути поміж краями паперу всередину, вона відразу ступила крок уперед, аби мене зупинити. Більше до таких спроб я не вдавався.

— Що ти збираєшся з усім цим робити? — обводжу я цілу ту кімнату широким жестом у той день, коли приїхав до неї разом із Емануеле.

Не вельми делікатне запитання, і я його як слід не обміркував, а проте вважаю своїм обов’язком попередити пані А. про загрозу, що нависла над її скарбом — скарбом, який вона так довго зберігала у помешканні, де ніхто не став би шукати нічого подібного (зрештою, і цілий той будинок ні в кого не викликав би такої підозри). Хай хто прийде сюди опісля, до її майна ставитимуться надалі без особливої поваги і вже точно не опікуватимуться ним усе життя так віддано, як вона, бо з цим узагалі годі щось порівняти. А поки що пані А. має привілей підготуватися до смерті — і визначити долю кожної з цих речей у точній відповідності зі своєю волею.

— Їм і тут добре, — відповідає вона.

Моє запитання миттєво утворює між нами тріщину; усвідомлюю це, коли вона негайно пропонує перейти до вітальні, бо, мовляв, змерзла у тій кімнаті. Я знаю, про що думає пані А., і не можу ставити їй цього на карб. Хоч у мене начебто й не було жодних прихованих мотивів, мушу все ж зізнатися, що картина з оголеною жінкою, яка знімає шкірку з персиків, таки впала мені в око, і я відразу ж уявив собі її на стіні у нашій із Норою спальні: нам ніяк не вдавалося підібрати на ту стіну щось гідне, щось достатньо інтимне, аби висіти там і споглядати нас уночі, поснулих або й ні.

Після тієї неділі я опиняюся в оселі пані А. ще раз. Вона вже чотири місяці як померла; наприкінці залишила нам комплект меблів 20-х років кремового кольору — стіл і креденс, тож тепер я маю поквапитися, щоб забрати їх до того, як помешкання продадуть. Комплект меблів: єдиний подарунок нам від Бабетти і все, що збережеться у нас від неї. Про Емануеле вона не подбала.

У Рубіані на мене чекали обидві кузини — Вірна і Марчелла. Стіл і креденс — то було єдине, що там залишилося з меблів, а крім того, ще кілька картонних коробок із різним барахлом: скороваркою, двома пластиковими графинами і набором келихів з позолоченими вінцями.

— Це ми віддамо на доброчинність, — сказала Вірна.

— Шляхетний намір, — озвався я без жодного натяку на сарказм.

Ніде ані сліду люстр, колекції годинників і статуй доколумбового періоду, картин і великого годинника з маятником, який стояв у вітальні. Зникли навіть подвійні шибки з вікон, і денне світло агресивно вторгалося в усі кімнати; раніше йому не дозволяли такого ніколи. Помешкання було пограбоване й обібране до нитки; тут відбулася швидка демобілізація цілого життя, присвяченого зберіганню. Пані А. мала чимало часу, місяці й місяці, аби подбати, щоб усі ті реліквії потрапили в надійні руки й набули значення, — і не вдарила пальцем об палець. Після того, як їй поставили діагноз, вона тільки те й робила, що губила свої дні — геть усі, отак один по одному, — аби здобути собі ще жменьку таких самих порожніх і нікому не потрібних днів. А тепер від неї і від усього, що вона так ціле життя оберігала, не зосталося й знаку: все до останньої речі розійшлося по місцях, до яких не мало жодного стосунку, де не було більше жодних вказівок, які могли б розкрити походження тієї чи іншої речі; кожен предмет утратив ланцюжок пов’язаних із ним спогадів і тепер служив лише для отримання прибутку. Бідолашна, дурненька пані А.! Ти дала обвести себе навколо пальця: тебе ошукала смерть, а перед нею — хвороба. Де ті картини, які ти ховала за ширмою? Роками ти навіть на них не дивилася, щоб їм, бува, не зашкодила пилюка. Зникла й та ширма: лежатиме тепер у вільготі якогось складу на піддоні, загорнута у плівку. Про майбутнє, пані А., треба пам’ятати завжди. Ти частенько хвалилася своєю мудрістю і тим, що всі свої знання здобула завдяки власному досвіду, проте користі з усього цього виявилося небагато. Було б ліпше, якби ти більше віддавалася роздумам, бо твого практичного чуття не вистачило, щоб урятувати чи то тебе, чи твоє майно. Кінець нікому не вибачає ані найлегших провин, ані найбезневинніших хиб.

Той стіл ми поставили на кухні. Емануеле впізнав його й обійшов навколо, ніби запитуючи себе, через який часопросторовий тунель він перенісся сюди з дому пані А. — з минулого. У перший вечір їсти за ним було трохи дивно: ніхто з нас не звик до холодного мармуру Глянцевої поверхні, якої ми тепер торкалися руками. Штучне освітлення віддзеркалювалося у лискучій стільниці, і світло било нам просто в очі; на кухні раптом стало ясніше.

— Треба буде поміняти лампочки на слабші, — сказав я.

— Ага, — неуважно відгукнулася Нора, а потім додала: — У тебе часом немає враження, наче ми вечеряємо разом із нею?

Для креденса місця не вистачило, надто довгим і громіздким виявився він для нашої міської кухні. Ми прилаштували його у підвалі чекати призначення на нове місце — дуже, щоправда, малоймовірного. Якось уранці я зійшов туди його почистити й обробити засобом від шашеля, бо ще раніше помітив у кутках купки дрібнесенького деревного пилу. Відчинивши верхні дверцята, я побачив, що зсередини стіни обклеєні вирізками з різних газетних статтей; на кожній зверху кульковою ручкою було написано рік: 1975 або 1976. У ті роки Ренато ще жив, але мав уже серйозні проблеми зі здоров’ям. Наскільки я знав, креденс потрапив до пані А. від однієї з чоловікових тіток; можливо, то був весільний подарунок.

Я пробіг очима заголовки на вирізках, намагаючись визначити ймовірний критерій добору:

«Брудні махінації: заарештовано офіцера поліції».

«Пентагон і ЦРУ спричинили посуху на Кубі?».

«“Ай-Ті-Ті”[5] підтвердила, що фінансувала заколот проти Альенде».

«Муніципальне житло обігріватимуть за допомогою сонячної енергії».

«Платня у мільярд для президента косметичної компанії “Сан-Джоріо”: смердюче звалище».

«Їй — 50 років, йому — 60: “То був справжній удар блискавки”».

На позір ті статті — всього їх там було близько сорока — не мали нічого спільного. Єдина очевидна для мене річ полягала у тому, що підібрала їх не пані А. (сумніваюся, щоб вона могла, не замислюючись, показати на карті Кубу і пов’язати слово «пентагон» не лише з геометричною фігурою п’ятикутної форми). А проте, ковзаючи поглядом від вирізки до вирізки, я збагнув, що насправді ті статті можна об’єднати за кількома основними темами, і тих тем не так уже й багато. Я порахував їх, групуючи за тематикою. У підсумку, на диво, в більшості матеріалів ішлося про ЦРУ, ФБР і складні стосунки між Сполученими Штатами та Фіделем Кастро. Пані А. ніколи, навіть під час останніх наших розмов, ані словом не прохопилася про те, що Ренато виявляв якесь особливе зацікавлення політичними інтригами. Натомість із внутрішніх стінок креденса на мене ніби дивився чоловік, захоплений теорією змови: наклеюючи одну біля одної ті вирізки, він буцім намагався укласти собі в голові всеосяжну картину, що допомогла б розкрити аферу, в яку втягнуло його суспільство. Зрештою, могло бути ще інакше: можливо, Ренато співпрацював із спецслужбами, адже пані А. ніколи не проминала нагоди описати його як абсолютно непередбачуваного чоловіка, що живе багатьма життями і саме тому такий цікавий; втім, навряд чи агент спецслужб обклеював би зсередини кухонні меблі статейками про ЦРУ.

У вічі впадав обведений фломастером список із десяти найпотужніших компаній світу станом на 1973 рік. На п’ятому місці там був «Крайслер». Де було знати Ренато, яка лиха доля спіткає «Крайслер» згодом, коли компанія мало не візьметься попелом і перейде під оруду його співвітчизника... легше було, мабуть, уявити, що сонце встає на заході.

Якби наші з Норою меблі продали колись з аукціону або викопали з-під попелу після виверження вулкана, то не виявили б на них жодних знаків, які могли б щось про нас розповісти, хіба що кілька схожих на наскельні малюнки закарлючок з того періоду, коли Емануеле за кожної слушної нагоди чигав на закутки нашого дому з фломастером у руці. Фотографій археологи майбутнього не знайдуть, бо їх небагато, та й ті — на жорсткому диску комп’ютера, який на той час уже давно вийде з ладу. А ще нас із Норою уже давно опанувала якась химерна манія іконоборства: ми нічого не зберігаємо, не обмінюємося листами й записками (за винятком списків, з якими ходимо по крамницях), не привозимо з мандрівок сувенірів, бо вони тепер здебільшого однакові, в яку частину світу не поткнися, і не відзначаються оригінальністю; а відколи у нашому помешканні побували злодії, ми не тримаємо там ні золота, ні коштовностей — просто їх не маємо. Тож засвідчити наше життя може лише добра пам’ять — наша і кремнієвої материнської плати. Ні, Норо, ми двоє про майбутнє теж не пам’ятаємо. У нас навіть весільного альбому немає, уявляєш? А колись же той день опиниться від нас так далеко в минулому, що нам захочеться пережити його ще раз бодай у фотографіях.

Археологам, які прийдуть здувати попіл із нашого дому, потраплять до рук тільки металеві деталі твоїх хитромудрих інструментів, і їм треба буде трохи часу, аби відтворити ті знаряддя в усій їхній первісній красі. Вони знайдуть небагато предметів і майже жодних прикрас, зокрема й у кімнаті Емануеле, де з року в рік меншає іграшок і барв, адже все, що має для нашого сина якусь вагу, міститься тепер у схемах ігрової консолі. Цікаво, завдяки чому вони дізнаються, що у цих кімнатах жила спершу пара, а потім — сім’я, і що нам тут було добре разом... принаймні протягом довгих періодів часу. І якщо у контейнері для паперових відходів унаслідок складного процесу закам’яніння збережеться, а не перетвориться на тлін обривок газети, науковці можуть вифантазувати собі якесь друге середньовіччя, ще одні Темні віки, ще одне похмуре і безперспективне тисячоліття. А може, й ні, може, наші часи видаються такими важкими й небезпечними тільки нам самим, бо ми легко піддаємося навіюванню; зрештою, кожна епоха несе в собі марнославну претензію на катастрофу.