Чорне і сріблясте

Бейрут

— Без неї все буде не так, — каже Нора.

Наближається Різдво, і вперше за довгий час ми святкуватимемо його без нашої Бабетти. Пані А. вирішила бути на свята не з нами, а зі своїми кузинами, хоча завжди описувала їх жінками заздрісними та злостивими і, попри самотність, трималася від них осторонь; утім, рак, таке враження, пригнітив і її імунний захист від родини, дарма що на зміцнення цього захисту пішла добра половина життя. Можливо, в принципі, вона й не сподівалася, що ми запросимо її і цього року. Либонь, питала себе: «І чого б ото вони мали кликати мене до себе тепер, коли я вже в них не працюю?». А коли я зателефонував, аби сказати, що ми чекатимемо на неї, як завжди, вона, схоже, збентежилася, мало не стривожилася:

— Ой, прошу вас, я й не думаю сідати до столу. Дивитися на всю цю їжу... Я вже не годжуся для товариства.

Тоді я запропонував їй долучитися до нас перед трапезою або й опісля; їстиме вона чи не їстиме, ми все одно будемо дуже раді її бачити.

— Забудьте про мене, — відрізала пані А., — і спокійно собі святкуйте.

Проте у тім-то й річ, що заспокоїтися нам із Норою ніяк не вдавалося. Без пані А. список запрошених на різдвяну вечерю виглядав як ніколи загрозливим: нас троє, Норина мати, її другий чоловік Антоніо — емоційний тлумач причин економічної кризи і запальний блоґер-перестарок та його донька Марлен. З нею Нора ніколи не підтримувала стосунків — можливо, через десятирічну різницю у віці, а може, й через те, що, як вона єхидно стверджує, любити нових дітей своїх батьків — річ абсолютно неприродна; не можна потоваришувати з кимось за командою. Щороку на Різдво розлучення Нориних батьків знову грізно клубочиться над нами темною грозовою хмарою, а сама вона без особливого опору всотує електростатичний потенціал просто з повітря і, схоже, щомиті готова вгатити розряд потужністю десять тисяч вольт у будь-кого, хто трапить під гарячу руку, — тобто, у цьому випадку, в Емануеле або в мене. Щоб нікого не розчаровувати — ні моїх рідних, ні її батьків, ні «набутих» членів родини — і водночас уникати бентежних ситуацій, треба бути страх яким вертким і спритним, а нам цих якостей, вочевидь, дуже бракує.

Присутність пані А. принаймні гарантувала наявність такого собі стабілізуючого фактора. Коли за столом уже цілком явно відчувалася нестача спільних тем і не менш явне небажання взагалі шукати якісь теми, ми зосереджували увагу на стравах, які вона приготувала, по черзі хвалили їх і коментували, висували пропозиції щодо того, що можна було би зготувати наступного року, і так насилу дотягували якось до півночі. Пані А. ставала осереддям Різдва — або й офірним цапом, залежно з якого боку подивитися, але не мала нічого проти, їй це подобалося. У той вечір вона здавалася членом родини ще більше, ніж завжди, хоч і не могла довго всидіти на призначеному для неї місці, знай гарячково металася між вітальнею і кухнею, покинувши на половині чергову страву, забиралася до миття посуду набагато раніше, ніж треба було, і що п’ять хвилин поставала перед присутніми в іншій подобі: то служницею, то господинею, то знову служницею. Якщо подумати, то для неї все це мало бути по-справжньому виснажливо. Коли наставав час подавати солодощі, я брав ситуацію у свої руки й наказував пані А. врешті-решт сісти на задницю і не рипатися; я так і казав: «Сядь вже на задницю і не рипайся!» — такий грубуватий тон був їй до вподоби. Тоді вона складала на животі руки і насолоджувалася завершальною частиною вечора.

Подарунків не дарувала нікому, проте для неї дарунок завжди знаходився, і то не один: від нас і від Нориної матері. Як по правді, то Норина мати приносила переважно щось достоту жалюгідне; маю підозру, не раз вона просто передаровувала речі, які сама отримала у подарунок, але не вподобала. Зрештою, у стосунках між ними завжди відчувалося певне несприйняття. В принципі, нічого дивного, бо ж Нора частенько давала зрозуміти, наскільки велику перевагу віддає Бабетті, і робила це зазвичай не надто делікатно.

Щороку під час різдвяної вечері наставала мить, коли на безжальний герць виводили дві печені: одну готувала моя теща, іншу — пані А. Два дека ставили поруч посеред столу. Дуелянтки міряли одна одну довгими поглядами, наче у якомусь вестерні з жінками у головних ролях. На той час усі встигали вже добряче натоптати животи, проте слухняно з’їдали по шматочку з кожного дека, а тоді знову бралися до похвал — іще емоційніше й гамірніше, ніж раніше. Хоч як ми намагалися дотримуватися рівноваги, в кінці пані А. все ж незмінно перемагала за очками.

— Ми втечемо — ось що ми зробимо, — пропонує Нора.

Тож ми користуємось нагодою і купуємо квитки до Бейрута: виліт 24-го грудня. Норина мати протестує, але ми кажемо, що квитки нам трапилися дешевші, значно дешевші, ніж звичайно, адже знаємо вже, що фінансові міркування — це аргумент досить вагомий, щоб її утихомирити (пов’язані з розлученням негаразди примусом піднесли гроші на найвищі щаблі її шкали цінностей). Емануеле ми запевняємо, що всі свої подарунки він так чи інак отримає, ба навіть швидше, ніж сподівається, і це, схоже, спонукає змиритися з нашим рішенням і його.

Цікаво, як з’являються певні звички: ракова пухлина пані А. і її передчасний відхід призвели до того, що у нас із Норою виникла своєрідна таємна й мовчазна угода. Ми ніколи більше не святкували Різдво зі своїми батьками. За рік, що минав до наступного грудня, нам завжди щастило заощадити достатньо грошей, щоб опинитися у ці дні десь ген-ген далеко від сімейних чвар і від умовностей, цінність яких уже породжувала в нас глибокі сумніви.

У літаку я читаю книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб». Мукерджі, американець індійського походження, роками досліджував болотисті терени на межі гематології і онкології, а тоді написав белетризовану й нашпиговану численними посиланнями «біографію» раку на шістсот сторінок і невдовзі отримав Пулітцерівську премію. Кожен абзац наче піднімає образ пані А. вище, де його краще видно супроти світла, — і водночас відбирає у мене ще один міліграм надії. Мукерджі описує, по суті, широкомасштабну війну: було в ній кілька успішних для нас епізодів, яким надавали неабиякого значення, та все ж поки що наші справи кепські.

Зупиняюся над теорією Галена: він проводив аналогію між раком і меланхолією, бо вважав, що обидві ці недуги породжує надмір чорної жовчі. Читаю і немов аж відчуваю, як тече та тягуча рідина, як потік смоли розтікається моєю лімфатичною системою і врешті-решт її закупорює. Люба пані А., з погляду античної медицини нас обидвох поєднує не тільки взаємна приязнь, у нас ще й спільний колір: ми — лицарі чорної барви.

Хотілося б зателефонувати своєму психотерапевту, щоб стримати тривогу, яка стрімко мене проймає, але звідси це неможливо («А може, скористатися одним із тих платних телефонів у салоні? Вони справді працюють? Так чи так, зараз Святвечір, і він не відповість»), тож я прошу у стюардеси ще одну мініатюрну плящину французького вина. Доводиться трохи зачекати, та ось нарешті вона дещо зневажливо тицяє ту плящину мені до рук. Напевне, мусульманка... або — це простіше пояснення — вважає, що не личить батькові отак жлуктити вино в літаку на очах у сина.

Мабуть, та стюардеса нічого не знає про чорну жовч... з іншого боку, Нора, яка солодко спить, спершись мені на плече, теж небагато про неї знає. Дивлюся на дружину, вагаючись між зворушенням і заздрістю. Її лімфа, чиста і світла, тече без перешкод, хай там що. Я певний, що Норина життєва сила просто невичерпна і ніщо не спроможне стати їй на заваді — ні найпекучіший біль, ні найглибша жалоба. Зрештою, ми ж майже ніколи не почуваємося щасливими чи нещасливими через те, що відбувається; щасливими чи нещасливими нас робить «сік тіла», тобто рідина, яка тече всередині, а в неї вона срібляста, кольору розплавленого срібла — найсвітлішого серед металів, найкращого серед провідників, найбезжальнішого серед відбивачів. Втіха, яку приносить усвідомлення того, що моя дружина така сильна, змішується зі страхом: а що, коли я їй не так уже й потрібен і, хоч ми поєднані між собою тисячею розмаїтих ниточок, одна з цих ниточок полягає у тому, що я просто присмоктався до неї, ніби кровопивця, який висмоктує життя з інших, такий собі велетенський паразит?

Одного вечора ми розмовляли про пані А. та про її життя, всуціль сповнене самозреченням, бо ж вона завжди комусь або чомусь служила. Точнісінько посередині життєвого шляху, коли тіло якраз у розквіті, їй випало п’ять років досконалого щастя з чоловіком, доки у того не відмовили нирки. Роки, які тільки й залишили на ній помітний відбиток, — рік після заручин і п’ять років у шлюбі; протягом цього часу вона віддалилася від себе такої, якою була до того, позбулася всього, що не влаштовувало, й накопичила достатньо спогадів, щоб перетривати, доки Ренато день за днем згасав просто на очах, повільно і невідворотно, щоб витримати тисячі сеансів діалізу, які змінили і його кров, і характер, і любов до неї. П’ять років, яких їй вистачило, щоб прожити наступних сорок.

— Ти би так міг? — запитала мене Нора. — Зумів би це витримати? Мав би силу залишатися зі мною до кінця, якби я захворіла?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ми обидвоє в цьому присяглися.

— А якби хвороба тягнулася так само довго, як у Ренато? Ти був би весь цей час біля мене, втрачаючи кращі роки свого життя?

— Так, був би.

Я знав, що їй таке ж запитання краще не ставити, бо люди, у яких лімфа тече швидко, — неспинні, наче гірський потік, але в закоханих трапляються часом розмови, коли, переступивши певну межу, ти вже не можеш зупинитися й неминуче опиняєшся врешті у самісінькому їхньому темному осередді.

— А ти?

Правою рукою Нора потягнулася до неслухняного кучерика у себе за вухом — коли вона збирає волосся, це пасемце ховається, але я й так знаю, де воно, і завжди пробую його намацати — і почала смикати за нього.

— Не знаю... думаю, що так, — мовила вона, але секундне вагання говорило само за себе.

Решту того вечора ми трималися віддалік одне від одного.

У літаку, що на саме Різдво прямує до помірних близькосхідних широт, кілька годин по півночі, поруч із поснулими сином та дружиною і без особливих загроз, які чигали б на нас після прильоту, я почуваюся так, наче переживаю кульмінаційний момент нашого буття, перебуваю на самій його вершині. Довго це, звісно, не триватиме; цікаво, скільки може тягнутися такий стан і як максимально ним насолодитися? Певна річ, не вливаючи в себе ще більше вина, якого мені, втім, уже й не хочеться. Поза тим, ми з Норою вічно такі заклопотані, такі неуважні, такі втомлені. Ми живемо у постійному очікуванні, сподіваємося, що от-от щось визволить нас від клопотів поточного моменту, і забуваємо, що тоді відразу ж зіткнемося з клопотами новими. Якщо зараз і справді кращі роки нашого життя, то я не надто вдоволений тим, як ми їх використовуємо. Хотілося б розбудити Нору й усе це їй розповісти, та я знаю, що вона не сприйме моїх слів серйозно: повернеться у кріслі і, згорнувшись іще тугішим клубочком, зіпреться головою до темного ілюмінатора, щоб знову задрімати.