Дезертирство пані А. стає помітним у нашій оселі дуже скоро; про нього свідчать численні ознаки занедбаності, а насамперед — Норин письмовий стіл. Стоси паперів, які й раніше здіймалися вгору, ніби якісь середньовічні вежі, тепер уже сягають небезпечної висоти і зрештою один за одним обвалюються, утворюючи суцільну паперову кучугуру. Поміж усіляким непотребом є, звісно, й дещо важливе: рахунки, які треба оплатити до певної дати, повідомлення зі школи, де вчиться Емануеле, телефонні номери, які Нора вперто записує на клейких картках для нотаток, і проекти обстановки: щоразу, коли настає час надіслати проект замовникові, у Нори буває невеликий нервовий зрив, бо саме той проект наче крізь землю провалюється. Не те щоб пані А. влазила у наші документи (а може, лише вдавала, що цього не робить), але часто після того, як вона вирівнювала купи паперів, аби витерти пилюку між ними, конверт, який моя дружина розпачливо шукала вже кілька днів, дивовижним чином знаходився: пані А. залишала його зверху, наче він суто випадково трапив їй під руку.
— Мені запропонували довести до ладу одну хатину в Шамуа, — каже якось у неділю пополудні Нора. Говорить голосно, бо в кімнаті гуде порохотяг, яким вона без видимої потреби сердито човгає на одному місці. — Це добра робота. Була б добра робота. Шкода, що доведеться відмовитися.
— Відмовитися? А чому?
— Та тому, що я дійшла вже до ручки! Тут дихнути ніколи, то де вже мені погоджуватися на проект у Валле д’Аоста! Бачиш оті журнали на дивані? Лежать там від учорашнього ранку, я хотіла почитати, але не вийшло...
Вона шарпає порохотяг, проте надто сильно: закороткий шнур, клацнувши, вилітає з розетки у стіні. Раптова тиша Нору немов аж приголомшує. Вона не зводить погляду з журналів і каже:
— А там є статті, які мене цікавлять. Серйозно цікавлять.
Ми звертаємося по допомогу до її матері. Та кілька разів не вельми охоче до нас приходить і, ледь переступивши поріг, береться до низки втішливих ритуалів: готує собі каву і потім сьорбає її, курсуючи туди-сюди між кухнею і балконом; при цьому посмоктує цигарку і вимагає, щоб хтось склав їй компанію; врешті заколює волосся, витягає пару рукавичок і чистий фартух та вдягає їх перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи своє відображення. І, перетворившись таким чином на досконалу домашню працівницю, повертається до доньки:
— То що треба робити?
Нора втрачає терпець уже на цій стадії:
— Все треба робити, хіба не видно?
Вони сперечаються так завзято, що невдовзі мати ображено йде геть. Не минає й місяця, як ми перестаємо її кликати, а вона не квапиться пропонувати свої послуги знову.
Нетривалий досвід із дівчиною аи pair виявляється не кращим. Нора вважає її повільною й апатичною, нарікає, що вона погано знає італійську, а тому не розуміє вказівок і взагалі не має відчуття порядку.
— І дивиться на тебе.
— Дивиться на мене?
— Вклепалася в тебе по вуха, це ж очевидно.
— Ти з глузду з’їхала.
— І тому робить усе мені на зло — як тоді, коли розбила той чайничок. Знала ж, що він мені подобається. Я не кажу, що вона зробила це навмисне. Ні, це просто такий собі вияв підсвідомої зневаги.
Я продовжую твердити, що рано чи пізно ми когось таки знайдемо, просто треба шукати далі, та Нора мене вже майже не слухає.
— Нікого ми не знайдемо, — бурмоче вона сама до себе, — нікого підхожого. Нікого такого, як вона.
Дружина бодай виплескує сум’яття вдень, хоч і поводиться при цьому дедалі гарячковіше й капризніше, я ж тримаю його у собі до ночі — ще одна відмінність, яка завжди існувала між нами (Норина здатність спати за будь-яких обставин — це для мене таємниця за сімома печатями, скільки я її знаю). Безсоння не було аж такою гострою проблемою у ті часи, коли я працював над докторатом і доволі спокійно сприймав те, що між звичним для мене ритмом дня і тим розпорядком, за яким живе решта міста, є різниця у чотири-п’ять годин — так, наче я живу сам-один на меридіані, що проходить посеред Атлантичного океану, або маю фах, який вимагає праці у нічну зміну. Останніми роками цей розлад був уже просто неприємністю, з якою треба хіба розважливо змиритися, і трохи загострювався лише навесні й восени. Тепер же з’явилася нова закономірність, яка по-справжньому мене непокоїть: щоночі я прокидаюся рівно о третій і потім довго, іноді й до світанку, розглядаю слабкі відблиски світла на вікнах. Якщо в ту пору, коли я писав дисертацію, нестачу сну можна було частково компенсувати, то тепер, із Емануеле й моїми курсами, будильник налаштовано на сьому тридцять, і дефіцит відпочинку знай накопичується й усе тут.
Щоб утримати на припоні тривогу, я подумки продовжую розрахунки, які залишив на півдорозі пополудні. Хотілося би встати і знайти аркуш та олівець, щоб занотувати ідеї, які спадають на думку, але я не наважуюся. Нора суворо заборонила мені працювати вночі, коли я зізнався їй, що потім цифри, літери й функції витанцьовують у мене перед очима ще багато годин, тільки погіршуючи ситуацію. Тож коли сон утікає і його вже не наздогнати, я хіба легенько пещу рукою бік своєї дружини, сподіваючись, що вона розплющить очі хоч на хвилинку. Іноді, буває, думаю і про пані А. — тоді мене охоплює відчуття втрати і проймає туга.
У дитинстві я теж мав няню. Вона звалася Тереза (для нас — Терезіна) і жила по той бік ріки. Я не надто добре її пам’ятаю, наприклад, не пригадую, щоб коли-небудь торкався її чи обіймав, і не пригадую, як вона пахла. Багато в кого є купа чуттєвих і теплих спогадів, до яких дуже втішно часом повертатися, та тільки не в мене: всі невізуальні образи притьмом вивітрюються мені з голови. Про Терезу я пам’ятаю лише кілька фрагментів, як-от те, що картоплю для смаження вона різала скибочками, не знімаючи лушпиння. Пригадую також її панчохи, коричневі й непрозорі, однаково цупкі що взимку, що влітку. А ще вона дарувала мені гроші, щодо цього у мене теж немає сумнівів. Проте найчіткіший пов’язаний із нею епізод, який майже витіснив усі інші, стосується того разу, коли я бачив її востаннє. Я вже ходив до середньої школи, і от якось моя мати вирішила, що кількома годинами пополудні можна пожертвувати задля відвідин моєї няні. Ми застали її вдома, у старому будинку, з боку внутрішнього подвір’я оперезаному на кожному поверсі суцільним балконом. Колись, багато років тому, я вже бував там, але пригадував дуже туманно; тепер я був підлітком, геть-чисто позбавленим здатності розрізняти відтінки, і той дім справив на мене враження місцини задушливої і якось невиразно жалюгідної. Терезіна жила у чотирикімнатному помешканні разом із сім’єю свого сина й коротала дні у кріслі, наглядаючи звідтіля за гіперактивною онукою, яка знай вистрибувала, наче макака, то навколо, то просто по ній. Отже, для догляду за мною батьки, виявляється, скористалися послугами людини з убогого району: тоді це відкриття не знати чому дуже мене обурило. За якийсь час продиктовані вимогами доброго тону слова вичерпалися, але ми ще трохи посиділи, прислухаючись до шарудливого подиху Терезіни. Коли ми вже виходили, вона, ніби скоряючись давній, доведеній до автоматизму звичці, вийняла з гаманця банкноту. Я спершу жахнувся, але витлумачив мамин погляд правильно і простягнув руку.
Цікаво, з яким багажем спогадів про пані А. залишиться Емануеле, коли подорослішає. Либонь, тих спогадів буде набагато менше, ніж я собі уявляю. Так чи інак, розмірковую я, надцятий раз відкидаючи простирадла і зупиняючись урешті-решт на компромісному варіанті (одна нога знизу, друга — зверху), пропонувати йому побачитися з нею я, звісно, не буду. Якщо вже стосунки припиняються, то краще, щоб вони припинялися повністю і безповоротно, навіть якщо це стосунки між літньою нянею і її вихованцем.
Нора звинувачує у поверненні безсоння роботу і лише роботу. Контракт із університетом втратить чинність трохи більше ніж через рік, і на цю мить про його продовження мова ще не йде. Коли я спробував з’ясувати, якої думки мій керівник про ідею внутрішнього конкурсу — факультет обіцяє провести такий конкурс вже кілька років, — той лише розвів руками: «І що ти хочеш від мене почути? Треба дочекатися, доки помре хтось із старожилів. Але вони всі страшенно товстошкірі».
Не додав нічого більше і навіть у думці собі не мав, що міг би — і, як по правді, у свої шістдесят шість мав би — небезпідставно відносити до тих «товстошкірих» і себе. Зупинятися на питанні мого подальшого просування на роботі він не любить, воліє натомість розводитися про інтриги на факультеті, а відтак перескакувати на політику загалом. Іноді це затягується до дев’ятої-десятої вечора, коли коридори порожніють, а вахтери замикають входи і виходи — всі, крім одних бічних дверей, які відчиняються за допомогою магнітної картки (і якщо ненароком її забудеш, то це халепа). Здебільшого я лише киваю, шкрябаючи щось на черговій сторінці з розрахунками. Що ж, я — його персональна аудиторія, і нема на те ради. Думаю, він і сам не надто тішиться тим, що ми проводимо разом стільки часу, але йому до вподоби демонструвати свою владу наді мною і, зрештою, маринувати мене у своєму кабінеті, мабуть, краще, ніж іти додому. Не знаю, чому — ніколи не чув про жодні мотиви, — але коли мова заходить про шлюб, він стає ще в’їдливішим, ніж звичайно. Коли я оголосив, що одружуюся, то його реакція за дошкульністю поступалася тільки коментарям Нориного батька, який сказав доньці: «Важливо зберегти окремі рахунки, бо кохання коханням, а гроші — грішми». Отже, мій керівник відповів тоді так: «Ну, кілька місяців ще є, значить, можна й передумати». На прийняття він прийшов сам, всівся біля буфетного столу, щоб уже напевне не проґавити жодної страви, а пішов одним із останніх, трохи під мухою. Згодом мені розповідали, що наступного ранку про саме свято він не обмовився ані словом, натомість бідкався, що в їжі було щось зіпсоване, бо потім йому стало погано.
Його іронічної заяви про перестарілих професорів мені вистачить, аби ще на кілька місяців посунути страх опинитися на вулиці. Так чи так, я відзначаю зміну у позиціонуванні ймовірного розвитку свого академічного майбутнього: котирування змінилося ще на кілька десятих у бік переїзду до іншого міста чи до іншої країни... або у бік почесної капітуляції і переходу врешті-решт до менш амбітного плану.
Перспектива переїзду за кордон може порушити рівновагу в сім’ї. Щоразу, коли у розмові з Норою я згадую про той чи інший дослідницький центр, де група молодих науковців працює над проектами у галузі, спорідненій із моєю, і досягає «справді цікавих» результатів, щоразу, коли пробую пояснити їй, як виснажує мене — може, й непомітно для стороннього ока — праця під орудою мого керівника і наскільки корисно було б нарешті позбутися його впливу (принаймні я знову міг би спати вночі, це точно), вона похмурніє на виду. Потому бурмоче щось на знак згоди і відразу стихає, своєю мовчанкою наче благаючи мене не розвивати далі цю тему.
Про Норину вагітність ми дізналися тоді, коли переїзд до Цюріха, де я виграв стипендію на чотири роки, здавався вже справою вирішеною. Спочатку я їхав туди сам, щоб Нора могла народити в Італії, а згодом, щойно будуть готові документи на дитину, ми вже втрьох мали оселитися у найчужішому кантоні чужинської Швейцарії.
Попередній виїзд на місце події ми здійснили разом, аби підшукати собі житло. Оглянули три помешкання, розташовані в районі, де осіла більшість фізиків: перевага цього району полягала у прийнятному балансі між стипендією та орендною платою, а ще там був кінотеатр. У всіх тих оселях Нора не йшла далі порога. Вона механічно кивала агентові з винайму нерухомості і погладжувала свій поки що зовсім не помітний живіт.
Опинившись у пастці між її дивною апатією і своєю непевністю, я напосівся на неї, щойно ми залишилися наодинці. То яке помешкання їй більше до душі? Може, краще частково поступитися метражем в обмін на якесь мінімальне подвір’я, бо ж ми й озирнутися не встигнемо, як дитина почне ходити? Я перераховував переваги і недоліки кожного варіанту, а дружина мовчки слухала і тільки потім озвалася напрочуд сумирним тоном:
— Я не зможу жити там і щодня дихати на сходах тим чадом від індійської їжі. Не зможу жити на тих килимах і підлозі під мармур. І не хочу гуляти з дитиною цими вулицями. Сама.
Їй на очі набігли сльози, та вона не заплакала.
— Я зіпсована дівчина, знаю. Мені дуже прикро.
Втім, проект залишався чинним ще кілька тижнів уже й після того, як Нору ув’язнили в ліжку, а пані А. почала поратися в домі, поступово й тактовно впроваджуючи свій новий порядок і в кімнатах, і в наших звичках.
— Хто знає, якою гидотою вони там харчуються, — зауважила вона, коли я насмілився зачепити тему нашого майбутнього життя в Цюріху (чимало міркувань пані А. починалися з їжі і їжею закінчувалися, а трапези становили своєрідні кульмінації протягом дня). Я певний, що вони з Норою детально наш переїзд обговорили і поставили на ньому хрест, але з суто жіночою підступністю мені про це повідомляли дозовано, дрібними натяками. У питаннях, які стосуються нас обидвох, Нора часто дотримується такої тактики: чинить опір твердо — і водночас лагідно, крок за кроком відстоюючи свою волю. Вона вміло обставляє чужі домівки і схожим чином підходить також до мого життя, яке до знайомства з нею було вельми скромним і нічим особливим не вирізнялося.
Обидві жінки діждалися, доки я остаточно збагну їхнє рішення, а тоді довірили мені формальний бік справи. Тож одного ранку я написав мейл на кілька рядків, де пояснював, що ускладнення перебігу вагітності моєї дружини змушують мене відмовитися від стипендії. Мій керівник, звісно, тільки посміявся з такої поступливості: «Наукові відкриття не люблять вигідного життя, а невигідних дружин і поготів». Насправді він лише радів моїй відмові, бо не скоро знайшов би охочих виконувати всю ту гору роботи, яку я розгрібав для нього (розвивав десятки діаграм Фейнмана, підміняв на лекціях курсу з теорії груп, переписував начисто його нотатки, проводив числове моделювання, яке мусив запускати ввечері і перевіряти посеред ночі... словом, робив усе те, що давало йому змогу переважну більшість часу порпатися в інтернеті і лише зрідка з’являтися біля дошки у своєму кабінеті, аби вчергове продемонструвати мені, як легко, без жодних перепон, тече алгебра з-під шматка крейди у його руці).
Втім, коли я спускався того вечора сходами у найсучаснішому крилі інституту, мене й самого несподівано пройняло відчуття полегшення, ба навіть певного героїзму, адже заради Нориного спокою я таки зумів притлумити свої амбіції і відкласти їх на потім. Можливо, перед моїми колегами, які виїжджають за кордон, і розкриваються двері до наукової слави та просторих кабінетів у модерних спорудах зі скла й металу, але жити їм доведеться ген-ген далеко не тільки звідси, але й звідусіль. Вони зустрічатимуться й одружуватимуться з іноземками, братимуть собі «вигідних дружин», здебільшого північанок, жінок нордичного типу, спілкуватися з якими треба за допомогою мови-посередника — французької чи англійської, наче дипломатам. А я? Я мав Нору, яка миттєво схоплювала всі найтонші відтінки того, що я казав, і точно передбачала всі наслідки того, чого я волів не казати. То чи міг я прагнути чогось більшого? Чи міг бодай гіпотетично ризикувати тим, що мав, навіть заради хтозна-якої престижної стипендії? Всього поступу, на який здобулася фізика від самого початку, — геліоцентричної теорії і закону всесвітнього тяжіння, синтетичних, досконалих рівнянь Максвела і константи Планка, обмеженої і загальної відносності, багатовимірної спіральної послідовності і найвіддаленіших пульсарів — словом, усієї слави цих відкриттів не вистачило би, щоб подарувати мені таку ж повноту. Я усвідомлював, що такий романтичний екстаз не триває вічно (на відміну від константи Планка, якій у цьому сенсі нічого не загрожує), і мав достатньо досвіду у стосунках, аби розуміти, що він може блискавично перетворитися на щось прямо протилежне, проте принаймні того вечора відчував його мало не на дотик. Повертаючись додому, я звернув із найкоротшого шляху і накупив у нашому рибному ресторанчику стільки смаженини, що міг би донесхочу нагодувати й родину з чотирьох осіб. Про Цюріх ми більше ніколи не згадували.
І от тепер маєш: знову за рибу гроші. Я повертаюся до роздумів про європейські міста, які однаковою мірою відповідали б моїм професійним потребам і Нориним очікуванням; ще там мала б бути бодай одна італійська початкова школа для Емануеле. Дургем, Майнц, Уппсала, Фрайбург — жодне з них не відповідає усім критеріям разом, тож одне по одному я їх викреслюю. Коли цей список вичерпується, переходжу до іншого: в ньому імена колег, з якими я змагатимуся за наступний Грант на дослідження. Шукаю в мережі останні праці кожного з них і загальну кількість цитувань, а тоді вводжу дані в одну програмку і підраховую бали, аби порівняти зі своїми. Виявляється, я на кілька балів їх випереджаю — якщо припустити, що зібрана інформація правильна, і відкинути ймовірність інтриг на факультеті, — а тому маю всі підстави сподіватися, що й цей раунд мав би бути для мене успішним.
Втім, навіть якщо так воно й буде, через кілька років непевність усе одно повернеться і повертатиметься знову і знову, аж доки трапиться щасливий збіг обставин (наприклад, низка вельми доречних переломів стегнової кістки на п’ятому поверсі фізичного факультету) або, ймовірніше, доки я вирішу відмовитися від романтичної мрії і присвятити себе конкретним справам. Адже є чимало вакансій у галузях, пов’язаних із фінансами, програмним забезпеченням, консультуванням із питань управління: фізики спроможні оперувати великими обсягами інформації, відзначаються гнучкістю, а головне, не мають звички скаржитися — принаймні так кажуть.
У свого психотерапевта я сповнююся ще більшим жалем і заявляю, що зійшов нінащо, просто нанівець, або скоро таки зійду, це вже точно. Натомість він, охарактеризувавши мою депресію як «насамперед філософську», радить у ті ночі, коли безсоння допікає найсильніше, вживати банальний лексотан.
Відтак кожен із нас трьох заклопотаний насамперед собою і не надто переймається іншими: Нора марно метушиться, силкуючись дати раду з домашніми клопотами, які раптом страшенно помножилися, Емануеле намагається подолати тугу за нянею, а я відступаю перед надуманою психічною слабкістю. Іноді нещодавно створену сім’ю можна порівняти з насиченою егоцентризмом туманністю, готовою вибухнути будь-якої миті.
Всього цього цілком достатньо, щоб я забув про кашель пані А.; а він тим часом погіршився так, що вже не дає їй стулити очей бодай на хвилину. Ще одна людина, яку мучить безсоння, але не через примари, які спустошують спальню, — її примари здавна були їй найкращими друзями — а тому, що варто тільки лягти, як груди у неї починають тремтіти й аж тіпатися, тож доводиться знову сідати, щоб іще раз ковтнути води чи солодкавого сиропу.
Пані А. перестала також ходити до церкви, бо помітила, що заважає іншим: бачила, як її міряють несхвальними поглядами, як нетерпляче здригаються плечі у тих, хто стоїть попереду. Останньої неділі пішла за кілька секунд до Євхаристії та ще й, пробираючись між лавками до проходу, незграбно наступила на ногу сусідці. Кашель, нестерпно посилюючись, відлунював під височенним голим склепінням.
Коли поверталася додому тією коротшою дорогою, попід березами, то спересердя, підозрюючи з острахом, що це вже справжнісіньке богохульство, розмірковувала, чи вся та справа з причастям — «справа», ось слово, яке наче саме спадає мені на язик, коли я її згадую, бо вона вживала його дуже часто: «гарна справа», «як там наші справи?», «треба вирішити справу з тими шкарпетками», словом, мала «справу» з усім, — отже, повертаючись того ранку додому, запитувала сама у себе, чи та особлива атмосфера, що виникає навколо причастя, не твориться, бува, штучно завдяки піснеспівам, словам, які шепоче священик, людям, які шикуються шерегом, похиливши голови і склавши в молитві руки. З цією думкою пані А. почала поступово відходити від віри, з якою у неї раніше ніколи не виникало проблем і яка саме тоді придалася б їй більше, ніж будь-коли. Вона вже не сповідалася, навіть відчуваючи наближення кінця, і якоїсь миті, гадаю, переконала себе, що цього разу просити прощення у неї мав би Господь, а не навпаки.
Одна з нечисленних розбіжностей у поглядах між нами торкалася власне релігії. Якось пані А. взяла собі в голову, що треба навчити Емануеле молитися, не надто зважаючи при цьому на нашу з Норою думку. Не те щоб ми були категорично проти, та шлюб ми свого часу взяли цивільний і ніколи не бували разом у церкві, хіба що нас запрошували на ту чи іншу церемонію знайомі або ми заходили туди з суто туристичною метою. Щоб отримати певні документи, я прийняв хрещення у віці дванадцяти років, разом із причастям і миропомазанням (доволі зручний, як на мене, спосіб: «три в одному»); мій батько, якому все це зовсім не подобалося, підійшов до священика, простягнувши негнучку руку, і пробурмотів щось про Галілея, зречення та вогнище, через що той аж зблід. Утім, моя побожність занепала так само швидко й раптово, як і з’явилася.
З Норою все простіше, бо вона завжди ставилася до віри прохолодно: наскільки мені відомо, вона ніколи не молиться і, відколи ми знаємося, носить на шиї ебенову вервицю, нехтуючи її символічним значенням, лише тому, що їй так подобається. «А що тут поганого?» — тільки й сказала вона, коли я висловив подив таким поверховим підходом.
Емануеле, схоже, нюхом відчув це наше амбівалентне ставлення до релігії. За столом він починав іноді з задерикуватим виглядом промовляти молитви пані А. Ми далі їли, ніби ніде нічого. Якщо він не змовкав, то врешті-решт Нора лагідно, але твердо казала, що момент зараз невідповідний і краще приберегти молитви до того часу, коли він буде сам у ліжку.
Цікаво, чи віра й справді вкоренилася б у серці нашого сина, якби пані А. мала більше часу, аби її плекати. Хтозна, можливо, це було б для нього дарунком долі: адже будь-яка віра, розсудлива чи ні, складна чи проста, залежна від потреби, все ж завжди краща за невіру. Часом я маю враження, що нам — хлопцям і дівчатам, які виховані у дусі неухильної взаємопов’язаності всього сущого і живуть у суворих рамках, встановлених наукою, доводиться важче, ніж іншим: ми бачимо безконечне поширення хиб і вад, які розходяться світом і впливають на окремих осіб, на різні події і на цілі покоління, але бачити — ще не означає знати, як цьому зарадити. Тому, може, й мала рацію пані А., почасти довіряючи свій настрій божественному началу — десь так, як довіряла гороскопу о сьомій ранку по радіо. Може, й має рацію Нора, коли легко й невимушено носить на шиї свою вервицю.
Католицизм Емануеле розвіявся за кілька місяців. На похороні пані А. я стежив за ним: він не міг повторити навіть «Отче наш», бо не пам’ятав слів і натужно силкувався хапати розрізнені уривки, прислухаючись до голосів навколо. Тож на цей момент Ісусова історія залишається тільки однією з багатьох історій, які йому розповідали.
Про те, що пані А. погіршало, ми дізнаємося завдяки телефонному дзвінку. Це Нора сама дзвонить до неї якось увечері. За всі роки Бабетта не набрала нашого домашнього номера жоднісінького разу; маю підозру, що за телефон їй нараховували тільки абонементну плату і ні цента більше. Норі важко зрозуміти, що вона каже, бо її мову постійно перериває кашель. Отже, спочатку пані А. пішла до свого основного лікаря, який виписав їй кортизон для інгаляцій, але полегшення ці ліки не принесли. Так було втрачено п’ятнадцять дорогоцінних днів. Тоді вона знову прийшла до лікаря, і цього разу той терміново відправив її до свого колеги-пульмонолога, який звелів спершу зробити рентген, а побачивши знімок, послав її на комп’ютерну томографію з використанням контрастного засобу.
— На томографію? — стривожено перепитує Нора, привертаючи й мою увагу.
Так, на томографію, але результатів ще немає. Проте з тим рентгеном пані А. вирушила зворотним маршрутом: від пульмонолога, який показав їй згусток з правого боку — «це може бути інфекція, початок бронхопневмонії або крововилив... наразі назвімо це тінню», — вона пішла назад до свого основного лікаря, єдиного, хто завжди говорить з нею відверто; так було й цього разу. Лікар довго тримав знімок перед очима, розглядаючи проти світла, що падало з вікна. Потім віддав його, потер собі долонями повіки і просто сказав: «Хай щастить!» Вимовивши це, пані А. вже не могла стримуватися і розплакалася. Томографія чи не томографія, і так усе зрозуміло. І доки Нора, широко розплющивши очі, на яких уже блищать сльози, викреслює пальцем у повітрі «Р» — першу літеру слова «рак» — безгучно, самими губами вимовляє ціле те слово і показує собі на груди, пані А., затинаючись і плутаючись поміж нападами кашлю і риданнями, марить щось про пташку, яка прилітала до неї, про пташку, яка наприкінці літа принесла їй нещасливу звістку.