Чорне і сріблясте

Райська пташка (II)

Бувають історії, епілог яких закладено вже у пролозі. Хіба хтось, зокрема й сама пані А., припустив бодай на мить, що все може піти не так, а інакше? Хіба хтось хоч раз вимовив при ній незручне слово «одужання»? Де ж пак, жодного разу. Щонайбільше ми казали, що їй, мовляв, стане краще, проте й у це не вірили. Її кінець в усій своїй повноті містився у плямі на легенях, відображеній на першому рентгенівському знімку грудної клітки. «Історії хворих на рак усі однакові». Може, й так. Але водночас не можна забувати, що пані А. прожила своє неповторне життя, яке вже само по собі заслуговувало на розповідь; це життя аж до найостаннішої миті було гідне надії на те, що для цього випадку доля приберегла виняток й у винагороду за послуги, які пані А. робила стільком людям, поставиться до неї по-особливому.

З огляду на все, що відбувалося тієї осені між мною і Норою, думати про когось іншого ми були просто неспроможні. А наприкінці листопада нам зателефонувала кузина пані А.: «Вона хоче вас бачити. Думаю, їй уже недовго залишилося».

Ми порадилися, чи брати з собою Емануеле. Я схилявся до того, щоб узяти, бо немає сенсу перешкоджати дитині бачити страждання, та й він уже досить великий, щоб це витримати. Але Нора не хотіла, щоб образ пані А. при смерті стер з його пам’яті всі інші спогади про неї.

Вона мала рацію. Від Бабетти зостався лише контур, витончений і посірілий, що ледве-ледве вгадувався під багатьма покривалами у тому чужому ліжку. Кімната просякла солодкавим духом медикаментів і ще чогось невловимого; коли я схилився, аби ледь торкнутися губами її щоки, боязко імітуючи поцілунок, то з’ясував, що той другий запах іде у неї з уст: то був запах ферментації, ніби її тіло вже почало помирати зсередини, орган за органом. Світло там було якесь химерне, мерехтливе і наче позаземне, може, тому, що відбивалося у численних золотавих предметах: у покривалі на ліжку, у напівпрозорих шторах, у ручках на шафах і в різному латунному причандаллі.

Ледь присівши на край ліжка, Нора розплакалася. Так через дев’ять років я знову побачив їх обидвох у тому ж положенні, що й на самому початку, от лише тепер вони помінялися ролями: у ліжку лежала пані А., а моя дружина сиділа біля її узголів’я. Нора спробувала застібнути на Бабеттиному схудлому зап’ясті браслет — ми купили його, щоб у тій дорозі, яка лежала у неї попереду, вона мала щось і від нас, проте не могла впоратися з застібкою. І навіть у цій оберненій ситуації саме у пані А. знайшлися слова розради:

— Не плач, Норо, не плач, — сказала вона. — Якийсь час ми були гарним товариством одне для одного.

Я вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Норині сльози розтопили щось у мене всередині, випустили на волю ніжність, яка, втім, ніколи й не зникала, і попри всю трагічність моменту мене охопило не вельми доречне почуття полегшення. Ми купили білі тюльпани: то були улюблені квіти пані А., а ще ми чомусь мали враження, ніби численні дарунки допоможуть нам протистояти обставинам ефективніше. Марчелла знайшла якусь вазу, і я, пообрізавши задовгі стебла, заходився акуратно розташовувати там букет. Водночас я намагався підтримувати жваву розмову, щоб трохи притримати господиню, якій, схоже, кортіло бути біля ліжка хворої і тримати ситуацію під контролем: ану ж кузину не до речі потягне перед моєю дружиною на якусь відвертість. Мені ж хотілося зробити все можливе, щоб Нора пробула наодинці з пані А. стільки, скільки заслуговувала.

Повернувшись до спальні, я поставив вазу на тумбочку. Там було фото Ренато, зроблене взимку на набережній у Санремо; воно вже трапляло мені на очі деінде. Либонь, самої думки про те, що він її чекає, було достатньо, аби сповнити пані А. силою, приплив якої вона знову відчувала, силою, що для свого вияву не потребувала ні костей, ні плоті, ні голосу (і про голос: він несподівано змінився, втратив одну октаву і немовби шкріб об щось на виході).

— Ось, це тобі, — сказав я.

Вона всміхнулася. Прикидатися більше не було сенсу. Смерть уже перебувала тут, серед нас, простяглася на вільній половині ліжка, але поки що спокійно чекала.

Пані А. далі тримала Нору за руку, а може, й навпаки.

— Завжди її пильнуй, — попросила вона.

— Пильнуватиму, звісно. Завжди, — пообіцяв я.

Нора ледь повернулася у мій бік, наче хотіла сказати: «Ну, бачиш, як усе просто? Хіба ж не можна було так раніше?». Я підійшов і поцілував її у скроню.

— А зараз ми підемо, тобі треба відпочити, — мовив я до пані А., та вона вже дрімала, адже хтозна-звідки черпала енергію, щоб не заснути протягом тих кількох хвилин, і хтозна, супроти яких знеболювальних і заспокійливих препаратів боролася, аби лиш почути, як ми з Норою присягаємося й далі дбати одне про одного.

Ми пішли, коли вона вже міцно спала. Виходячи, я зиркнув ще на вікно. І зовсім би не здивувався, якби через ажурний візерунок штор і подвійну шибку побачив, що на підвіконні сидить екзотична на вигляд пташка з жовтим і блакитним оперенням, довгим білим хвостом і темними очима, серйозними та співчутливими, сидить і пильно дивиться на всіх нас.

Через кілька днів Нора придбала спеціальну дірчасту сковороду для смаження каштанів. Посудина виблискувала новеньким металом і дуже відрізнялася від тієї сплюснутої і заржавілої сковороди, з якою приходила в наш дім пані А. Цей ритуал Бабетта виконувала щоосені. По каштани вона вибиралася до лісу за своїм будинком, збирала їх там ще у шкаралупі, а потім приносила до нас смажити. Я допомагав їй один по одному їх надрізати, і того вечора на вечерю ми мали каштани і підсолоджене медом молоко.

— Такі смачні, як у неї, нам не вдадуться, — каже Нора. — Ці я знайшла у супермаркеті. Але спробувати можна.

Ми трохи невпевнено розглядаємо золотисту м’якоть, а дружина тим часом просить мене налити їй вина і повідомляє:

— Я думала про те, щоб перевести Емануеле до іншої школи.

— О, так?

— Так, наступного року. Тут його не цінують як слід і не розуміють. Вона завжди так казала. І потім, виривати дитині з зошита сторінки — це неправильно.

— Учительки завжди виривають сторінки, на те вони й учительки. Так було завжди.

— Тепер уже ні. Тепер такого не роблять, — Нора робить паузу, щоб ковтнути вина, а тоді простягає келих мені. — А ще я подумала: якщо тобі не продовжать контракт, то це не так уже й страшно.

— Ой, боюсь, що таки страшно.

— Знаєш, то була б непогана нагода поїхати звідси. Бодай на якийсь час. Якщо тобі тут недобре і ти вважаєш, що десь є кращі можливості, то варто принаймні спробувати. Над своїми проектами я можу працювати й деінде, а навіть якщо й не зумію, то не біда. Стану фахівцем із підсмажування каштанів, — вона кладе руку мені на стегно. — Що скажеш?

— Не знаю. Стільки всього нового нараз...

— Та ні. Глянь сюди. Думаєш, вони вже готові?

Якось уночі, під час хвороби, пані А. наснився Ренато. Щоб він приходив до неї уві сні — таке траплялося нечасто. Проте цього разу стояв перед нею, елегантний, як завжди, от лише у якомусь недоречному фетровому капелюсі на голові — недоречному, бо ж ніколи терпіти не міг жодних головних уборів, казав, що йому від них свербить шкіра. Руки тримав у кишенях довгої теплої куртки і лагідно кликав її за собою: «Ходімо, вже час».

Пані А. боялася, що в кишенях у нього сховане щось небезпечне, і просила показати долоні, та він не звертав на це уваги і знай повторював: «Ходімо, вже пізно».

«Не хочу, ще ні! Йди геть!» Пані А. позадкувала. Ренато розчаровано схилив голову, а тоді повернувся, і морок поглинув його цілого, з голови до п’ят.

Отже, тієї ночі Бабетта прогнала свого чоловіка, попри всю любов, яку відчувала до нього: то був гарний символ її надзвичайної прив’язаності до життя.

Десь у той самий час сон приснився і мені. Я був у безлюдному підземному паркінгу. Посередині з тріщини в асфальті ріс чагарник. Коли я підійшов ближче, щоб на нього подивитися, то побачив, що насправді це верхівка крони величного дерева; його стовбур тягнувся на багато метрів униз, так далеко, що підніжжя не було видно. Прокинувшись, я зумів пов’язати цей образ із пані А. На жаль, розповісти їй про це мені вже не довелося.

Вона була з тих кущів, які пускають коріння в тріщинах у стінах і попід тротуарами, належала до того різновиду витких рослин, яким досить ухопитися бодай за крихітний п’ятачок ґрунту — і незабаром вони вже обплітають цілий фасад. Так, пані А. була бур’яном — але з тих шляхетніших. Та й помилки, яких вона припускалася в останні місяці свого життя, — адже опустила руки набагато раніше, ніж можна було, не підготувалася до безконечного майбутнього, що настане після неї, почувалася розгубленою — були, мабуть, неминучі. Тим, хто буяє такою повнотою життя, — не до думок про смерть: я бачив це по ній і бачу щодня по Норі. Думати про смерть випадає лише тим, хто спроможний послабити хватку, тим, хто хоч раз уже так і вчинив; це навіть не думка, радше щось схоже на спогад.

Втім, про одну річ пані А. таки подбала заздалегідь: придбала собі місце на кладовищі поряд із могилою свого чоловіка. Якогось дня, найімовірніше, пополудні, вона вирушила пішки до місцевого цвинтаря, стискаючи в руках чорну торбинку, а потім з тієї ж таки торбинки вийняла гроші, щоб заплатити за земляне ложе, на якому згодом спочине. Не знаю, було то ще перед тим, як у неї виявили рак, чи вже опісля, але певний, що й того разу спонукала її до такого вчинку аж ніяк не думка про смерть, а любов до Ренато: перебувати далеко від нього ще одну вічність — ні, цього вона не витримала б.

— Нам теж слід про це подумати, — мовив я Норі, коли ми заходили через хвіртку на кладовище. Вдавав, наче жартую, але насправді говорив серйозно.

— Ти ж завжди казав, що хочеш, аби тебе кремували.

— Може, я щойно передумав.

Дружина лукаво скривила губи, ніби хотіла сказати, що ще подумає, чи хочеться їй весь той час лежати поруч зі мною, а потім трохи розгублено роззирнулася навколо:

— Як ми її знайдемо?

Позаяк у день похорону на цвинтар ми не поїхали, то й не знали, де поховано пані А. Котрась із кузин у загальних рисах пояснила Норі, куди йти, але, зважаючи на те, що моя дружина не особливо вміла орієнтуватися у просторі, користі з цих вказівок було небагато.

— Ти казала, що це десь у глибині. Спробуємо піти он туди.

Цвинтарні алеї ми розділили між собою, ніби збиралися шукати скарб. Десь так воно й було.

Знайшов її Емануеле.

— Ходіть сюди! Це тут! — вигукнув він.

Ми цитьнули на нього: мовляв, цвинтар — не те місце, де виховані люди можуть дозволити собі кричати.

— Але ж ми надворі, — запротестував він.

Поміж померлими наш син почувався спокійніше, ніж ми. Згодом я подумав, що вони мали б лише потішитися, зачувши чистий — «співучий», казала вона — голос Емануеле.

Довга мармурова плита була чиста, омита дощем, а може, хтось не так давно приходив сюди її помити. Емануеле виліз на неї. Нора хотіла його зупинити, але я притримав її: Бабетта йому дозволила би. Він погладив кольорову фотографію пані А., зміряв підозріливим поглядом розташований поруч знімок Ренато і сказав:

— Привіт.

Потому ліг долілиць на мармур і довго прислухався, притиснувшись вухом до каменя. Подумки він розмовляв з нею, я певен, бо його уста хоч і ледь-ледь помітно, та все ж ворушилися. Відтак звівся на коліна і зітхнув — зітхнув кумедно і трохи роблено, ніби дорослий.

А тоді вимовив уголос її ім’я:

— Анна.