Чорне і сріблясте

Зима

Буває, що після років спільного життя на кожному кроці, хай куди повернемося, бачимо знаки — сліди людини, з якою ми так довго ділили один і той самий простір. Я іноді натрапляю на Нору чи не в кожному закутку нашої оселі, хоч і не шукаю, — так, наче її душа дрібним пилом осіла на кожну річ у домі; так само й пані А., особливо в останній рік свого життя, повсюди наштовхувалася на ледь помітну голограму Ренато. Варто було зупинитися біля вікна і виглянути на доріжку, що збігала стрімким схилом з подвір’я до вулиці, як їй приходив на пам’ять той день, коли вона всупереч чоловіковій забороні поцупила з полички у передпокої ключі і вивела з гаража авто. Він не хотів, щоб вона сідала за кермо, але захворів і тричі на тиждень мав їздити до лікарні на діаліз, то кому ж було його туди возити, як не їй?

— Я тоді подряпала об ріг правий бік, — розповідала мені пані А., — а потім повернулася додому і сказала: «Збирайся, їдемо!»

Про той боязкий, а все ж героїчний учинок вона згадувала часто, вважала його важливим перехідним моментом: саме тоді Ренато почав підупадати на силі, а вона ступила на шлях емансипації. Доти їхній союз був упорядкований, набагато впорядкованіший за наш із Норою, бо ми постійно жонглюємо ролями чоловіка і дружини, аж до тієї міри, коли вже й не розрізниш, що до чиєї компетенції належить. Ренато водив авто, пані А. — ні; пані А. витирала пилюку на полицях, Ренато — ні; від самого початку той чи інший обов’язок було покладено лише на одного з них. Подружнє життя поза рамками визначених заздалегідь ролей було їй чуже, і цілком можливо, що саме це й породжувало, принаймні почасти, те відчуття безпеки, яке приносила нам її присутність, бо завдяки їй нас іноді охоплювала дещо ганебна ностальгія за тією занепалою, спрощеною моделлю сім’ї, моделлю, у якій ніхто не мусив бути одночасно кожним і всіляким: чоловіком і жінкою, послідовним і сентиментальним, гнучким і непохитним, романтичним і приземленим, — моделлю, геть відмінною від сучасної, яка покладає на нас відповідальність із такими широкими й розмитими межами, що нам завжди й незмінно чогось бракує.

Здебільшого пані А. дивилася на нашу безладну мішанину домашніх обов’язків крізь пальці, вибачала її як одну з сучасних вад, але інстинктивно їй опиралася. Вона несхвально позирала у мій бік, коли я брався до прання, і не сприймала того, що Нора без вагань хапається за дрель, коли треба просвердлити дірку у стіні (їй це вдається набагато краще, ніж мені). У таких випадках пані А. вишукувала спосіб якось відсунути нас обидвох убік і виконати всю роботу самостійно, бо вміла докласти рук до всього: тривале вдівство перетворило її на істоту досконало гермафродитну. У певному сенсі її смерть стала для нас і нагодою для порятунку: якби ми покладалися на притаманне їй бачення надто довго, то могли б потрапити у тенета й собі, взялися б приміряти на себе ролі мужнього чоловіка і покірної дружини, пройнявшись ідеалом подружжя, актуальним півстоліття тому.

Пані А. була жінкою, схильною до традиціоналізму і доктринерства, а ще безумовно схвально ставилася до ідеї чоловічої вищості, хоч і сама про це не знала. Неймовірно, але вже те, як вона до мене зверталася — ледь-ледь інакше, ніж до Нори, вказувало на мій статус господаря дому. Здавалося, вона хоч-не-хоч мусить більше зважати на мою думку, на мої потреби, на особливості мого характеру, ніж на думку, потреби чи характер моєї дружини, попри те, що прихильність її була цілковито на Нориному боці.

Якось улітку я переконав Нору поїхати на відпочинок завчасу разом із матір’ю та Емануеле. Під час цього холостяцького періоду пані А. опікувалася мною сумлінно, як ніколи. Вона дала собі волю і готувала страви, які Нора забороняла, а ще часто складала мені товариство за вечерею; раніше такого не бувало. Зранку приходила заздалегідь, перед звичною годиною, і приносила свіжу, щойно з грядки, городину. Доки я вставав, вона вже встигала накрити стіл для сніданку і покласти біля мого наплічника пакунок з обідом: його я споживав пізніше в університеті замість канапок із кафетерію, від яких, за її словами, тільки важко на шлунку, а користі жодної. Принесла навіть букет помаранчевих гербер і поставила посеред столу. Виглядало все це так, наче вона грає роль відданої дружини, і я їй не перешкоджав.

Стояв паркий липень, кондиціонерів ми тоді ще не встановили, тож я розгулював помешканням у нижній білизні і мав таке враження, наче пані А. упівока стежить за мною, наче їй це приємно. Звучить абсурдно, але через тиждень уже здавалося, ніби поміж кімнатами витає у повітрі легесенький, ледь відчутний заряд еротики.

Доки повернулася Нора, я вже звик до тієї химерної атмосфери близькості. Коли дружина вперше побачила, як я з’явився перед пані А. в самих трусах, то покликала мене за собою до спальні, а там звеліла вдягнути штани.

— То ти тепер уже й до Бабетти ревнуєш? — спробував підсміхнутися я. — Не думаю, щоб у неї були якісь особливі наміри...

— Так чи інак, вона — жінка, — дуже серйозно відповіла Нора. — Гляди, не забувай про це.

Через те саме вікно, з якого Ренато, ледь переводячи подих, дивився, як пані А. вирулює на авто до стрімкого спуску на вулицю, сама вона у лютому 2012-го дивиться у ніщо. Циклон із Атлантики, зручно вмостившись над північною частиною Апеннінського півострова, сипнув униз снігу більше, ніж ми бачили за останніх десять років. Температура навіть пополудні не піднімається вище нуля, вулиці вкрилися твердими, мов алмаз, крижаними наростами, на яких знай ковзаються і падають люди, ламаючи собі зап’ястя та гомілки і боляче забиваючи крижі. Позаяк у відділеннях невідкладної допомоги не встигають приймати всіх травмованих, служба з надзвичайних ситуацій рекомендувала громадянам залишатися вдома, і пані А. — одна з небагатьох, хто до цих рекомендацій прислухався.

Ніхто з мешканців будинку не завдав собі клопоту повідкидати сніг у подвір’ї; вважають, мабуть, що простіше залишити машину на узбіччі дороги. Лише вона повідгрібала трохи, скільки вистачило сили, адже то був гарний привід вийти з дому; таким самим гарним приводом були й ми. Коли сніжило, ми переконували пані А. залишатися на ніч у нас, розкладне ліжко в кімнаті Емануеле було до її послуг, але вона хотіла будь-що вернутися додому — може, тому, що духу Ренато не до вподоби було вечеряти на самоті, — тож сідала у своє мікроскопічне авто і, кидаючи виклик ожеледиці, долала кілометр за кілометром аж до своєї Рубіани.

— Дивися, їде до нас у таку завірюху, — казала Нора, яку завжди дивувала така відданість, — а моя мати навіть у легенький туман нізащо не сяде за кермо. Коли я була маленька, вона через такий туман ніколи не возила мене до стоматолога, і тепер у мене зіпсовані зуби. От зараза...

Якби хтось розгледів у тому вікні силует пані А., то не зумів би сказати напевне, чоловік там стоїть чи жінка. Худорба звела нанівець усі її жіночі ознаки; на лису голову, яка аж наче зібгалася, — під час третього циклу хіміотерапії у неї зненацька випало все волосся — вона вдягає м’ятно-зелену нічну шапочку, потім уже звично натягує пару темних штанів і так само темний светр, що висять на ній, ніби тюремна роба на ув’язненій. От власне: ув’язнена. М’яка пелена снігу на землі — видовище, яке завжди її зачаровувало, перетворилася тепер на нездоланну перепону.

Через погану погоду пані А. змушена просидіти вдома два тижні поспіль. Чоловік Джульєтти двічі ходить для неї на закупи: приносить лише найнеобхідніше, сама вона підійшла б до цієї справи зовсім інакше. Тим, хто нами опікується, майже ніколи не вистачає проникливості зробити це так, як нам було б до вподоби, але треба вдовольнятися тим, що маємо, бо це вже багато. Доки вони з Джульєттиним чоловіком обмінюються банальними запитаннями і відповідями, з його черевиків спадають на підлогу перед дверима кілька грудочок снігу й так там і тануть, розтікаючись невеличкою калюжкою, яку вона не квапиться витирати.

Більше до неї не приходить ніхто. Дістатися до її самітницької оселі нелегко. Найбільший ворог пані А. — рак, — то тепер ще й єдине товариство для неї. Власне, її і не цікавить уже нічого, крім лікарняного розпорядку, за яким і минають дні, тижні, місяці. Від полудня й аж до вечора вона дрімає тепер у ліжку перед увімкненим телевізором, де квітучі дівчата розповідають про своїх численних хлопців, розповідають їй — жінці, яка ціле життя зберігала вірність одному-єдиному чоловікові. Пані А. не засуджує їх і не заздрить їм. Вони просто належать до нової раси, до позаземної цивілізації, а тому їхні пригоди її не бентежать.

Правда ж така: результати і позитронно-емісійної, і другої осьової томографії свідчать про повний провал лікування. Пухлинна маса виросла на три міліметри в діаметрі — так, наче отрута потрапила всюди, та лише не туди, куди треба. Втрата волосся і тринадцяти кілограмів ваги, безконечне огидне блювання — все марно. Лікарка-онколог, яка займається нею від самого початку, оголошує все це без жоднісінького натяку на емоції; зрештою, емоцій вона не виявляє ніколи, і цю рису характеру пані А. з плином часу навіть навчилася цінувати, хоч раніше серйозно через це бентежилася. Та лікарка відзначається тевтонською холоднокровністю військового стратега, яка добре поєднується з її густим хвилястим волоссям мідного кольору. Вона не може перейматися емоційними рецидивами кожної новини, яку приносить; інакше, з огляду на те, що тридцять її пацієнтів балансують на межі між життям і смертю, настрій у неї постійно змінювався би зі швидкістю увімкненої центрифуги.

— Але є й інший бік медалі, позитивний, — додала вона. — Нових метастазів на цей момент не виявлено. Пухлина ніби... замерзла.

Розмова відбувається у присутності Нори, яка наполягла на тому, щоб поїхати до лікарні з пані А., можливо, тому, що мала якесь погане передчуття. Згодом дружина розповість мені, як лікарка, щоб збрехати Бабетті, скористалася метафорою, співзвучною з погодними умовами. Коли пані А. відлучилася до туалету, щоб приховати з обличчя сліди плачу, Нора спитала:

— Скільки їй ще залишилося?

Лікарка зітхнула, бо це запитання трохи її роздратувало: у випадку ракової пухлини завжди хтось рано чи пізно починає розпитувати про час, викривляючи таким чином увесь сенс лікування, і цього разу то була Нора.

— Півроку... може.

Забігаючи наперед, варто сказати, що цей присуд був надто суворий, бо лікарка не врахувала виняткового гарту пацієнтки й недооцінила її сили майже на п’ятдесят відсотків.

На п’ятнадцятий день затворництва пані А. прокидається від такого гострого болю в руці, що ледь стримує крик. Вона викликає швидку. З-за віконних шиб мешканці будинку стежать за машиною, яка небезпечно буксує, долаючи підйом до подвір’я, за мигалкою, яка кидає на сніг сині й помаранчеві відблиски, і врешті за пані А.: її, вкутану алюмінієвим покривалом, завантажують до тієї машини через задні двері.

Після того ранку до свого блакитного «Фіата-600» вона більше не сяде. Кінець емансипації. Досить один-єдиний раз здатися, аби збагнути, що від потрібної для водіння авто сміливості не зосталося й сліду, і тепер сама думка про те, щоб сісти за кермо якогось транспортного засобу, ба навіть триколісного велосипеда, й одночасно крутити те кермо, натискати педалі, перемикати передачі, дивитися у дзеркала і тримати на оці хмару інших машин, які то йдуть на обгін, то вихоплюються назустріч, просто її жахає — так, наче взаємозв’язок між усіма цими діями, ще секунду тому такий очевидний, раптом узяв і обірвався. Решту зими авто стоїть без руху, акумулятор повільно, хвилина за хвилиною розряджається на власний внутрішній опір, і тоді одна з кузин — не пригадую, яка з них, — нарешті його забирає, аби передати комусь із племінників чи продати.

Пані А. заповнює бланк заявки на транспортування до лікарні і назад додому. У негайній позитивній відповіді їй впадають у вічі словосполучення «постійна недієздатність» та «важкий стан», і вона довго обурюється та скаржиться, зокрема й мені. Куди не зуміли достукатися факти, таки пробилися слова — і зробили це у набагато жорстокіший спосіб.

Приблизно у той час я розповів про пані А. своєму психотерапевту. Слухаючи, він нетерпляче погойдував правою ногою і курив більше, ніж звичайно, а під час одного сеансу кинув фразу, яка тоді видалася мені безпідставною і прозвучала якось зневажливо: «Історії хворих на рак усі однакові».

Ми поговорили про те, чи є сенс вважати, що обставини смерті певної людини частково віддзеркалюють те, ким була та людина у житті. Чи заслуговувала пані А. на те, що з нею відбувалося? Може, вона бодай почасти доклалася до того, що її спіткала така доля? Адже саме з цим, насамперед із цим, вона, схоже, ніяк не могла примиритися: кара видавалася їй надто вже несправедливою.

Я мав колись дідуся — чоловіка страшенно скупого і дріб’язкового; задовго до старечого недоумства він уже не любив жодної живої душі й узагалі був такий навіжений, що я потім довго мав зуб і проти старших людей, і проти старості загалом. Ця доволі ганебна неприязнь жила в мені довго, і лише пані А. завдяки своїй упертій самовідданості зуміла покласти їй край. Той дідусь упав із опертої до черешні драбини і цілу ніч конав на землі під дощем, бо ніхто його не побачив; йому такий кінець дуже навіть підходив. Але пані А. — це ж зовсім інше: за яку провину розплачується вона? І якщо варто шукати взаємозв’язок між динамікою смерті й прорахунками у житті, то якого кінця можна сподіватися мені?

Коли мова заходить про такі-от аналогії, мій психотерапевт зазвичай сповнюється ентузіазмом, але цього разу він холодно мене перебив:

— Як правило, смерть від смерті особливо не відрізняється. Майже всі помирають від ядухи.

А потому, наче відчувши приплив сил, випростався у трохи замалому як на його статуру фотелику і додав:

— Гаразд, дайте вже спокій домогосподарці. Поговорімо краще про вашу дружину.

— Про Нору? Чому?