Чорне і сріблясте

Сироти

Спочатку її привела до нас притаманна для неї майже релігійна (а може, й прикро випадкова) схильність піклуватися про інших. Коли Норина вагітність виявилася далеко не тим чарівним досвідом, який ми собі уявляли, і на двадцять четвертому тижні плід почав вовтузитися і шукати вихід із лона, ми звернулися до неї. Знали, що відтоді, як мій тесть побачив, що може обходитися вдома без сторонньої допомоги, вона вільна. Дружина була прикута до ліжка, тож мені самому довелося знайомити пані А. з домом і ламати собі голову, пояснюючи подробиці, в яких я не дуже й розбирався: куди наливати засіб для пом’якшення і куди насипати пральний порошок, як міняти мішечки у порохотязі і з якою частотою поливати квіти на балконі. Екскурсія не дійшла ще й до половини, коли пані А. мене перебила:

— Годі, йдіть уже! Йдіть і ні про що не турбуйтесь.

Ввечері, повернувшись з роботи, я побачив, що вона сидить в головах у Нори, ніби сторожовий пес, аж нашорошивши вуха. Вони балакали собі, але пані А. вже одягнула свої перстені, пристебнула до кардигана брошку і накинула на плечі пальто. Побачивши мене, підхопилася на ноги так енергійно, немов анітрохи не втомилася, і повела на кухню проінструктувати стосовно того, що приготувала на вечерю, як розігріти страву так, щоб не пересушити, і куди потім покласти використаний посуд. При цьому додала (і згодом завжди так робила): «Мити нічого не треба, завтра я сама про це подбаю». Спершу я її не слухав, та коли збагнув, що вона все одно перемиває зранку начиння, яке я мию ввечері, то таки здався на її волю.

Ця бездоганність інколи навіть дратувала, і витримати пані А. з усіма її переконаннями та сповненими здорового глузду, але зовсім не оригінальними примовками, було часом ой як нелегко. Нора, якій доводилося проводити у товаристві пані А. чималу частину дня, частенько виливала супроти неї все роздратування, що накопичувала протягом тижнів ув’язнення у ліжку. «Але ж важка жінка! — скаржилася Нора. — А що вже педантична, то просто страх!»

Тож довірившись опіці сторонньої особи — ледве чи нам іще коли-небудь пощастить зіткнутися з чимось подібним і на це заслужити, — ми водночас почали вигадувати перші виверти, які давали змогу цієї опіки уникнути.

Був у нас один ресторанчик, куди ми з Норою іноді вибиралися, — навіть не справжній ресторан, якщо бути точним, а така собі рибна крамничка, де ввечері виставляли тісно один біля одного кілька столиків під пластиковими скатертинами та з пластиковим столовим начинням і подавали смажену рибу в алюмінієвих мисочках. Ми натрапили на цю місцинку невдовзі по тому, як побралися, і відтоді вона стала нашою. До того, як нас із дружиною занесло до цього віддаленого закутка, раки і молюски мені зовсім не смакували (зрештою, до Нори мені не подобалося чимало різних речей); зате я страшенно любив стежити, як вона їсть їх, любив ту зосередженість, з якою вона чистила креветку, а потім пропонувала половину мені і стояла на своєму, аж доки я не поступався, любив дивитися, як вона витягує з черепашки морських слимаків і як облизує мокрі пальці у проміжках між стравами. Доки не так давно ту крамничку не закрили, позбавивши нас іще одного, нехай і другорядного, але суттєвого орієнтира, там відбувався один із наших найінтимніших, племінних ритуалів. То було місце, де ми вели важливі розмови, оголошували про значущі постанови і піднімали тости на честь таємних річниць. Виходили ми звідти з добряче засмальцьованим одягом, а Нора — ще й із заяложеним волоссям, і несли той запах аж додому, ніби печать, яка скріплювала прийняті рішення й осягнуті істини.

З гідною митника похмурою міною проінспектувавши страви, які я купив у тій крамничці на винос і привіз додому на вечерю, пані А. заявила, що Норі у її теперішньому стані споживати «це їдло» категорично не можна — ані дрібки.

— Та й вам теж, — додала, тицьнувши пальцем у мій бік. — Я вже приготувала м’ясний рулет.

Смажену рибу на сорок євро вона згорнула у вузлик і особисто проконтролювала, щоб той вузлик якнайшвидше опинився на вулиці у контейнері для сміття.

Та ми навчилися обводити її круг пальця. Коли Нору охоплювало нестримне бажання скуштувати кільця кальмара чи каракатицю у клярі, я потай навідувався до нашого ресторанчика, а потім тримав пакунок в авто, доки пані А. не йшла додому. Щоб не викликати підозри, ми викидали у сміття чималу частину приготованої для нас вечері. Нора все одно хвилювалася:

— А раптом вона занюхає смажене?

І я обходив по колу всі кімнати з цитрусовим дезодорантом в руках, а дружина благала її не смішити, бо ще, чого доброго, почнуться перейми.

— Дай-но гляну, чи та креветка не позастрягала тобі між зубами! — казав я.

— Таж рота вона мені перевіряти не буде!

— Ця жінка бачить усе.

Я цілував її в уста, а руку поволі засовував у виріз нічної сорочки, щоб відчути тепло тіла. Разом ми вишукували якісь затінені потаємні місцинки, де можна було б заховатися від всюдисущого погляду Бабетти, який осяював усе з височіні, наче сонце у зеніті.

Коли народився Емануеле, ми вже були надто пещені, щоб відмовитися від її послуг. З Нориної доглядальниці пані А. перетворилася на няню для нашого сина — так, наче те друге заняття було природним продовженням першого. І хоч до того Бабетта ніколи не піклувалася про новонароджених немовлят, одразу ж з’ясувалося, що вона дуже добре — по суті, набагато краще за нас — знається на тому, що треба робити і чого робити не варто.

Її платня впливала, звісно, на наш сімейний бюджет, але не так сильно, як могла би: вона не вела точного підрахунку часу, який нам присвячувала, і ми, наскільки пригадую, так ніколи й не погодили погодинного тарифу. Щоп’ятниці пані А. без суперечок приймала суму, яка видавалася нам доречною; цю суму вираховувала згідно з якимсь своїм таємничим і доволі гнучким графіком Нора. Впродовж восьми років щоранку у будні пані А. з’являлася у нас на порозі; перш ніж відчинити двері своїми ключами, вона неодмінно натискала кнопку дзвінка, щоб часом не застати нас зненацька у незручній ситуації. Іноді вона приходила вже з закупами і тоді негайно вручала нам рахунок й не сходила з місця, доки ми не повертали всю суму до останнього цента.

Коли Емануеле вперше пішов до дитячого садка, з ним були я, Нора і пані А. Першого дня у початковій школі дитину, проте, могло супроводжувати лише двоє родичів, і тоді залишитися надворі випало мені. Емануеле не заперечував, коли хтось ненароком називав його Бабетту «бабцею». Пані А., звісно, відчувала, що тримає ніжне серце нашого сина у своїх руках, і так воно, по суті, й було.

Тож можна уявити наше розчарування, а чи й замішання після того, як у перших числах вересня 2011-го року, коли пані А. потрібна нам навіть більше, ніж завжди, щоб як слід підготуватися до початку нового навчального року, вона заявляє, що твердо вирішила більше до нас не ходити.

— Можна поцікавитися, чому? — питає Нора, тієї миті радше роздратована, ніж прикро вражена. Адже якщо ти працюєш, то завжди існують певні норми, яких треба дотримуватися: попереднє повідомлення, надісланий поштою лист про намір звільнитися, вірність своєму слову.

— Бо я втомлена, — відповідає пані А., проте її тон свідчить про те, що вона швидше сердита.

Телефонна розмова закінчується якось похапцем: вісім років співпраці, можна сказати навіть, спільного життя, перекреслено під розпливчастим приводом утоми.

І вона справді більше не приходить. З-поміж нас трьох тільки Емануеле ще не з’ясував, що в людських стосунках немає нічого вічного. І він єдиний ще не знає, що далеко не завжди це — недолік; втім, ситуація доволі складна, адже нам треба якось сказати, що його няня ні сіло ні впало вирішила більше про нього не піклуватися. Побачити у цьому якісь переваги досить важко. Ми з Норою тримаємо паузу, і через тиждень він сам запитує:

— А коли прийде Бабетта?

— Зараз вона прийти не може. Йди переодягнися у піжаму.

Проте ми й самі, ображені та налякані домашнім господарством, яке зненацька звалилося нам на голову, запитуємо себе, що ж трапилося насправді і де ми припустилися помилки. Тільки про це ми без кінця й говоримо, ніби двійко сиріт, і нарешті визначаємо для себе найімовірнішу — принаймні так нам здається — причину, через яку збунтувалася пані А. Днів за десять до тієї телефонної розмови на панелі кодового замка біля вхідних дверей до нашого будинку з’явилося написане від руки друкованими літерами оголошення. Жінка, яка винаймає гараж, суміжний із нашим, просила невідомого розтелепу, який наполовину вивалив її механічні ворота, знайти мужність і зголоситися. Та картка так і висіла там, скрутившись від вітру, і ніхто вже й не звертав на неї уваги. Нора заприсягнулася мені, що ніяк до цього не причетна, бо добре розуміла, що у списку підозрюваних вона — одна з перших, не лише з огляду на розташування гаражів, але й через свою манеру водити авто, м’яко кажучи, не надто уважно. Крім нас двох, нашим гаражем користувалася тільки пані А. Щоб не згодовувати щодня паркомату гори монет, вона після того, як я їхав зранку на роботу, ставила своє авто на місце мого. Я запитав, чи то не вона, бува, зачепила сусідчині ворота: якщо й так, то там, звісно, нічого серйозного, і в будь-якому разі всі витрати я відшкодую. Пані А. ледь обернулася: «Ні, то не я, уяви собі. Та вона сама їх, певно, і поламала, ти ж бачив, яке в неї машинище».

— Ось, це воно! — каже Нора, переконуючи і себе, і мене, що нам нарешті вдалося з’ясувати, в чому річ. Ми лежимо в ліжку, одинадцята вечора.

— Звісно, так усе й було. Ти ж знаєш, яка вона помислива.

— Отже, в ті ворота в’їхала таки Бабетта.

Та Нора лише цитькає на мене:

— Що нам до тих воріт? Треба їй зателефонувати.

Тож наступного ранку, у перерві посеред заняття на тему теорії груп, під час якого мені, судячи зі сторопілих поглядів учнів, бракувало зосередженості більше, ніж зазвичай, я телефоную пані А. Вибачаюся за те, що минулого разу розмовляв із нею різко й у чомусь звинувачував, одне слово, поводився не зовсім делікатно, і запевняю: якщо саме через це вона не хоче більше у нас працювати, то я її розумію, але ми прагнемо все залагодити. Згадую при цьому й Емануеле, який страшенно за нею сумує.

— Гараж тут ні до чого, — перебиває мене вона. — Просто я якась зовсім виснажена, я ж вам уже сказала.

І саме наприкінці тієї розмови, коли ми маємо вже ось-ось дещо набурмосено попрощатися, я вперше чую її кашель. Кашляє вона не так, як то буває під час зміни пір року, навесні чи восени. Кашляє гостро й аж задихається, наче хтось задля розваги то стискає, то відпускає її трахею.

— Що це з тобою? — питаю я.

— Та от ніяк не мине цей кашель.

— Ти ходила до лікаря?

— Ні, але піду, таки піду.