Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XI ПОДВІЙНА ПОМИЛКА

Альпіністи, бігуни або плавці знають, що останні метри до вершини, фінішу, берега – найважчі. Так само й на війні. Весною 1945 року арміям, які боролися з фашистами, щоправда, не бракувало зброї, але не вистачало людей. До берлінської операції готувалися, мов до останнього раунду – збираючи всі сили.

На початку квітня над Нейсе і Одером, наче стиснуті до удару кулаки, завмерли на вихідних позиціях два ударні угруповання: дев'ять радянських і дві польські армії. На 250 кілометрах фронту причаїлося в окопах 41600 гармат і мінометів, 6300 танків і самохідних гармат, а на аеродромах – 8400 літаків. Це багато, дуже багато. Але противник був ще дужий, завзятий, добре укріплений – тому кожний ствол, кожна.пара гусениць, кожен солдат, який міг взяти участь у битві, оцінювався на вагу це золота, а крові.

Отже й над Одером було місце для ескадрону вахмістра Калити та для екіпажу «Рудого». Вони потрібні були там дуже терміново, проте танкісти мусили перечекати ще день на морському березі, бо всякий рух до Одеру дозволявся тільки вночі.

Кос загнав Віхуру й Саакашвілі до підвалу спати. Неохоче послухалися – водій нарікав, що сморід од спалених «пантер» не дає заснути, а Григорій нічого не говорив, тільки вставав щогодини, підходив до вузького віконця та дивився на «Рудого».

Танк стояв за двадцять метрів од будинку, у світлі дня виразно видніли подряпини від осколків і куль, сліди од снарядів. Проте на все це можна було не зважати, аби не покалічена гармата, схожа на куксу.

– Вейдеда… – шепотів Григорій, хитаючи головою.

Повертаючись на свою постіль, механік витирав рукавом мокрі щоки: енергійно ліву й обережно – праву, на якій сльози розмивали присохлу кров.

Однак близько полудня втома перемогла жаль, і Григорій заснув глибоким сном, спав спокійно, а прокинувся лише після того, як важка рука Густліка трусонула його за плече.

– Вечеряти будемо вдень, бо нам час на Берлін, – сказав Єлень і, побачивши, що механік мовчки підводиться, додав: – Я замотав, бо навіщо знати тому, кому не треба…

«Рудий» з баштою, завиненою в брезент, скидався на пацієнта, що побував у руках хірурга, але Григорій зрадів.

– Якби хто спитав, можна сказати: нова зброя і тому замаскована…

Попоїли, зібрали пожитки, і тільки почало смеркати, 'рушили на південь'. Перший Віхура з Лідкою в кабіні, за ним – танк. Саакашвілі гнав машину щодуху. Кос не стримував його, і грузинові навіть вдалось кілька, разів просигналити Віхурі, чому він їде так повільно. Вони раніше за інших дісталися до шосе, що пролягло паралельно до Одеру. Хто мав іти на Берлін, той уже, видно, став на вихідні позиції, бо дорога була майже пуста; тому мчали щодуху вперед, тільки трохи гальмуючи на поворотах.

Незадовго до півночі справа блиснула широка водяна площина.

– Це вже Одер? – запитав Густлік.

– Ні. Озеро Медве, – відповів Янек, який з картою в руках безнастанно стежив за дорогою.

Перед світанком на перехресті доріг зустріли двох зв'язківців. За дорученням генерала один сів у ваговоза й поїхав ним разом з рацією до штабу армії, а другий повів танк до річки. Показав глибокий окоп з бруствером, обкладеним дерном.

– Це ваш. Влаштовуйтесь, а я біжу по техніка.

Механік, видно, був недалеко, бо не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як з'явився. Мабуть, генерал завчасу сказав йому, про що йдеться, бо нічого не запитував і, швидко потиснувши руки танкістам, заліз у башту, обстукав, мов дятел, гармату й взявся до роботи.

Розвиднювалось щораз більше, туман танув, і незабаром видно вже було густі крони сосон, що росли в лісі над Одером. Поки снідали хлібом з консервами, зовсім розвиднілось, і за поодинокими стовбурами й густими кущами, що росли на березі, засияло блакиттю небо, помез режане ріденькими хмаринками. Досить ступити кілька кроків, розгорнути гілки розквітлої ліщини й вільхи – і внизу побачиш рійку.

Проте Кос, сидячи ззаду на танку, бачив тільки небо, де патрулювали наші винищувачі. Часом дзявкали з землі чотириствольні зенітні гармати. Інколи чи з цього, чи з другого боку фронту обзивався кулемет, охкав міномет, але все це не порушувало фронтового спокою – тиші перед бурею.

Біля Коса на брезенті сидів Шарик, лежали частини розібраної гармати і ключі. Щохвилини з лазу висовувалась темна від мастила, гола по плече рука й чути було голос Саакашвілі.

– Підкладка… – другий гвинт… Банка з суриком, з тим червоним… гайка… плоский двадцять один… вісімнадцятий…

– Можна стріляти? – запитав Кос.

– Механізму порядку, – відповів літній, коротко підстрижений повновидий чоловік з широким обличчям і спокійними рухами заводського майстра. – Але є ще один клопіт… – Підійшовши до гармати, зняв з неї брезента і показав на кінець ствола. – Бачите вигин – треба обрівати.

– Що обрізати?

– Ствола.

– Як то?

– Просто трохи вкоротити, – пояснив технік, зіскакуючи з танка на бруствер.

Григорій поставив на ящиках від боєприпасів бляшанки з нафтою, щоб помити руки, а поряд – відро з водою, мило й рушник.

– Але ж це погіршить прицільність, зменшить силу снарядів, й взагалі так не можна, – заперечив Янек.

– Можна, – говорив технік, миючи руки і ледь посміхаючись, дивився па командира машини.

– Екіпаж, на обід! – гукав Густлік з-за танка.

Кос повернув голову й дивився, як Єлень, поставивши в траву два казанки з вареною яловичиною, скинувши рюкзака з хлібом і консервами, голосно тарабанив по термосу.

– Янеку, давай краще на брезент.

Кос прибрав інструмент, струсив брезент, прикрашений посередині чітким білим знаком, що застерігав од радіоактивності, й простелив його в холодку під соснами. Томаш розставив миски, нарізав грубі скиби хліба і розклав на чистому лляному рушнику. Пес ліг трохи осторонь під деревом, приглядався, вдаючи, що не голодний: хай спочатку поїсть екіпаж, а вія потім вже, що залишиться.

– Але густо в цьому лісії – Єлень нахилився до Янека, відкриваючи термоса. – Більше стволів, ніж стовбурів. У кущі й то не підеш: під кожним як не танк, то гармата, як не міномет, то штаб. Казали біля кухні, що армія не буде переправлятися водою і солдати ніг не замочать, бо руські нас по дружбі через міст на свій плацдарм пустять.

И щоб показати, як битимуть противника з цього плацдарму, так ударив по термосу, що мало не перекинув.

– Обережніше, – буркнув Кос.

– З флангу на фрица! – подмухавши на побиті пальці, Густлік сердито додав: – Приніс обід, про стратегічні Плани йому розповідаю, а він як пень.

– Нема чого радіти.

– А що, голову тобі хто знімає?

– «Рудому» гармату різатимуть, – показав очима на хорунжого, який саме підходив з Григорієм.

– Гармату?

– Навіщо гармату? – перепитав Густлік з жахом і обуренням. – Та я того жартуна… – затиснув кулаки.

– Не смій! – Кос поклав йому руку на плече.

– Це обов'язково? – запитав Єлень і відразу ж сам додав: – Почекай-но. Спробуємо по-хорошому. Є ж у нас ця сулія з вином у плетеному кошику.

Тим часом технік зупинився біля брезента, усміхнувся і запитав:

– Почастуєте?

– А ви як думали, пане хорунжий? – підскочив до нього Єлень, посадив на почесне місце, подав казанок з юшкою. – Горохова, на салі, пахуча, а густа, як перед атакою. Томеку, подай, швидше хліба.

– Ще тепла, – подякував технік.

Хотів піднести ложку до рота, але Густлік притримав його на руку.

– Хвилиночку! Механіку, де склянки? – Побачивши здивований погляд офіцера, додав: – Айн момент, як сказала ворожка Гітлерові, коли її запитував, чи довго житиме.

Побіг до танка, пірнув усередину, повернувся з замшілою сулією, що забрав її з погреба в палаці Чорний ліс, і наповнив дві склянки, принесені Саакашвілі.

– Вам на тому березі дам випити, – відповів на питальні погляди приятелів. – Щоб ви нам здорові були, товаришу хорунжий, так само, як і «Рудий».

– Ваше здоров'я, – технік роздивився склянку на світло, зі смаком вихилив вино і сказав: – Старіше, ніж увесь ваш екіпаж.

– Ви б, певно… – почав Густлік, витираючи долонею губи, – ви б, певно, не хотіли, аби вам щось відрізали? – докинув, хитро заглядаючи офіцерові у вічі.

Технік мовчки уминав горохову юшку і заїдав хлібам, байдужий до запитливих поглядів усього екіпажу. Крім звичайного, нервовішого як завжди перед атакою гуркоту, що долинав з передової, чути було густі удари сокир – то сапери готувалися до переправи через ріку.

Янек свиснув. Шарик побіг до танка, повернувся з мискою і дістав свою пайку.

Гостро цросвистівши, в лісі вибухнув важкий снаряд. Відійшли ближче до дерев, Томагл поклав гармошку під сосну. Чималий осколок, ослаблений польотом, уцав на середину брезенту й розірвав його. Черепшяк швидко вхопив осколок, але ще швидше пустив і, лаючись, хукав на попечені пальці.

– Хай йому чорт! Зіпсували брезент, протікатиме.

– Саперів, як дятлів, – сказав технік, набираючи собі в миску м'яса й каші. – Щодня можна чекати переа прави.

– Громадянине хорунжий. – Янек повернувся до справи, про яку думав весь час. – Ми на «Рудому» від самого початку. Не кинули його, хоч полковник хотів дати новий, з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– Мотора поміняли, – докинув Григорій.

– Кожна подряпина на броні – наче на власному тілі, – додав Єлень.

Технік відсунув миску й простяг руку до сусіда.

– Автомат!

Узяв від Густліка зброю, встромив у дуло кістку і віддав, сказавши:

– Стріляй!

– Але ж розірве, – обурився Єлень, витягнув кістку і, добувши з кишені хусточку, почав старанно чистити дуло.

– А того, що вам гармату розірве, не хочете второпати? Мені зрозумілі ваші почуття, бо змалку на заводі працюю. Коли починав, мусив ставати на ящик, аби сягнути до токарного верстата. Коли машину любиш, доглядаєш її, не даєш скривдити – вона ніколи не підведе. Але вашому «Рудому» нічим іншим, як пилкою, не допоможеш. Нема ні часу, ані запасних частин. За кілька днів на передмостному укріпленні дістанете нового ствола…

З-за дерев вибіг захеканий Віхура у кашкеті, зсунутому на потилицю, в розстебнутому мундирі.

– Ой лишенько, хлопці! – гукав здалека. – Не дають до вас жандарми під'їхати, мусив коробку залишити на півкілометра звідси. Привіт! Ага, ви обідаєте, то і я щось до рота вкину, – зрадів, побачивши розставлені миски й термос.

Тільки тепер помітив офіцера.

– Вибачте, громадянине хорунжий, я не помітив, Капрал Віхура, дозвольте…

– Сідайте, – урвав його технік і вказав місце.

– Ось тобі, – Єлень підсунув Віхурі миску. – 3 самого дна, густа, – встромив дожку, показуючи, як стоїть.

Віхура уминав мовчки, позираючи на всі боки.

– Ну, до роботи, – сказав технік Григорію.

Обидва підвелися, пішли до танка. Хорунжий скрутив цигарку, запалив і, взявши в руку пилку до різання ме«талу, прицілювався до гарматного ствола.

– Він що? – запитав Віхура. – З глузду з'їхав?

– Дістали від «пантери», і треба різати, – зі злістю буркнув Янек.

– Кепські справи. – Віхура похитав головою, засовуючи в рота кусень яловичини. – Тринатого…

– Не говори з повною пелькою, – повчально мовив Єлень.

– Тринадцятого, кажу, важкий день…

– Адже ж не дали німцям втекти.

Почувся неприємний скрегіт пилки об метал. Усі здригнулися, проте ніхто й не глянув на танк.

– Ще цього бракувало. Ротмістра поранено, «Рудий» пошкоджений і з Марусею ти не зустрівся…

– Казна-що, – втрутився Кос. – Забобони…

– Хлопці, – сказав потиху Віхура, – Я. чув, як генерал у штабі говорив: будемо переправлятися з першою дивізією.

– По мосту? – запитав Янек.

– Ні, поромом. Перед дивізійними штурмовими гарматами. Я вас прошу, не рвіться дуже вперед…

– А я тобі раджу, не виїжджай з окопу, – злостиво кинув Янек, якого дедалі дужче нервував скрегіт сталі. – Взагалі, навіщо ти сюди приліз?

– Не кричи на мене, бо заїкою стану, – відрубав Віхура. – Я забіг сказати, що знаю, де Вогник, і можу підкинути, але як ти такий нервовий… – Шофер почав поволі підводитися.

– Почекай, – попросив Кос і мовив до Єленя: – За уставом од машини не можна, але Маруся була над морем, чекала…

– За годину встигнеш туди й назад? – запитав Густлік Віхуру.

– Півтори.

– Ризик – благородна справа. їдь, командире, а ми тут за тебе…

Кос зірвався на ноги, потягнув Віхуру в ліс. Слідом за ним кинувся Шарик.

– Мусить Янек побачити дівчину, – сказав Єлень Череншякові. – Бо інакше на «Рудому» було б половина гарматного ствола, а в командира – половина серця.

– Пане взводний, – відізвався Томаш.

– Що таке?

– Хорунжий казав, що на тому березі дастк нам новий ствол.

– Казав.

– А де візьме?

– З розбитого танка.

– А як наш розіб'ють?

– То з нашого іншим не придасться, бо надпиляний. Єлень похитав головою, затулив долонями вуха, щоб не чути гострого скреготу металу й дурних запитань. Звісно – у кожен танк може влучити снаряд, кожну машину – охопити полум'я, але не годиться про це балакати. Натягнув на голову шоломофона, застебнув ремінець під підборіддям. Відгородившись у такий спосіб од усяких звуків, ліг під сосною і заплющив очі.

– Пане взводний, технік уже збирає свій інструменті – гукнув Томаш, відхиляючи навушник шоломофона.

– Командир не повернувся? – Густлік швидко сів.

– Ні.

– Треба перевірити, бо ще мені попаде, – мимрив під ніс Єлень, вилазячи на танка; пірнув до середини й за хвилину знову виглянув. – Почекайте трошки, пане хорунжий! – гукнув технікові, який скидав уже комбінезона й застібав ґудзики на мундирі. – Айн момент, як сказала ворожка. Ми собі тихесенько тільки один-два рази стрельнемо, ніхто не знатиме, і відразу ж назад на місце.

– Можуть за таке шию намилити. Незапланований вогонь.

– Зате вашу роботу перевіримо, пане майстер. Томеку, лізь у машину. Ідемо, – кинув рішуче до вихиленого з переднього люка грузина.

Усі троє зникли в танку, зачинили за собою люки, «Рудий» з обтятим стволом подався назад, виліз з окопу і, повернувши, щоб минути його, поповз уперед. Машина розгорнула густі кущі, висунулась над урвищем високого берега.

Технік, застібаючи пояса, дивився на танк збоку. Встиг скрутити з газети цигарку і затягнутися махорковим димом, поки гримнув перший постріл.

Єлень довго глядів у приціл, чи снаряд упаде близько самітного голого дерева на дамбі, куди він цілив.

– Нічого, – пробурмотів, коли темний фонтан вибуху виріс біля самого стовбура.

Зарядив, узяв поправку, вдарив удруге, а потім утретє і вчетверте.

– Утято, але завзято, – промовив у риму Густлік. Вітер розвівав дим після останнього вибуху, коли раптом яскравий блиск роздер дамбу, підкинув угору дерево.

– Але вдарило! – здивувався Густлік, мов мисливець, який стріляв у зайця, а влучив у дикого кабана, – От ситуація, – вилаявся і наказав: – Гжесю, відчалюємо додому. Повний вперед!

Танк рвучко подався назад. Поки встиг з'їхати до окопу, з західного берега Одеру долинув широкий, мов морська хвиля, гуркіт багатократного вибуху. Подув загойдав на деревах гілки.

Утрьох чимдуж вистрибнули з машини, знічені тим, що сталося. Стихаюча луна вибуху ще котилася в повітрі.

– Як ствол? – запитав хорунжий.

– Довгий, короткий, аби тільки було добре. – Густлік кивнув головою. – Розсіювання трохи більше, але можна терпіти.

– Тільки що тихенько – то вам не дуже вдалося,- технік по черзі потиснув усім руки.

– А потім дасте нам нового? – спитав Єлень.

– На тому березі. Адже ж обіцяв. Привіт. Тільки-но технік зник поміж деревами, до танка підбіг зв'язковий піхотинець.

– Громадянине сержант, – звернувся до Григорія. – Командир роти питає, хто стріляв.

– Стріляв? Хто? – Саакашвілі зробив здивовану міну. – Всякі стріляли, як то на фронті буває.

Солдат хвилину стояв ні в сих, ні в тих, дивився на танкістів і, зрозумівши, що нічого більше не почує, заса-лютував, повернувся на підборах і побіг назад.

– Чого баньки витріщили? Скоч, Гжесю, глянь, чи ще димить, а ти бери гармошку і грай.

Не встиг ще Саакашвілі повернути, а Черешник – узяти перші акорди, як до Густліка, карбуючи крок, підійшов товстощокий сержант.

– Привіт, танкісти!

– Привіт!

– Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел, – відрекомендувався, простягаючи руку.

– Взводний Єлець. Через одно ел.

– Одно ел? Ну й жартівник… Командир батальйону вапитуе, чи то ви стріляли.

– Ні.

Сержант підвів брови і відступив на кілька кроків. З насипу біля окопу виліз на танк і понюхав гармату.

– Значить, ствол сам по собі порохом смердить? – спитав, зіскакуючи на землю.

– Чим же йому пахнути, парфумами? – буркнув Густлік.

– Ну й жартівники ви всі, танкісти, – засміявся товстощокий на прощання. – Так і доповім: не стріляли, а з ствола порохом тхне, як у суботу пивом од постового поліцая.

– Димить і блискає, – доповів Гжесь, зачекавши, поки піде сержант, – Мабуть, влучила випадком у склад боєприпасів.

– Сто чортів, самі випадки. Залишилися ви в танку з Віхурою і відразу ж ствола підставили під снаряд, а тепер…

– Що тепер? Треба було в інше місце цілитись.

– Не кажи дурниць. Я нікуди не цілився. Якби ти трохи інакше став…

– Екіпаж машини, до мене, – наказав поручик – його привів сержант Шавелло, який щойно нюхав гармату,

– Не стріляли, жартівники, а з ствола порохом тхне. Танкісти виструнчились перед офіцером, тихо зітхнула гармошка під рукою в Томаша. Поручик добув з планшет та записника, розгорнув.

– Склад екіпажу танка 102, – говорив і писав водночас- Командир?

– Сержант Ян Кос, – відповів Густлік.

– Механік?

– Сержант Григорій Саакашвілі.

– Через два а. Ясно… Кулеметник?

– Рядовий Томаш Черешняк.

– Зарядний?

– Взводний Густав Єлень.

– То ким ви, врешті, будете? – офіцер злегка насупив брови.

– Та кажу ж: Єлень. Командир на хвилину мусив відлучитися, щоб…

Поручика вже не цікавило, навіщо мусив відлучитися командир, він засалютував і зник між деревами.

– Повернеться зараз або й ні, – пробурмотів Густлік. – Пішов на півтори години, а вже дві минули.

Півтори години то лише дев'яносто хвилин, і Кос про це пам'ятав. На дорогу пішло тридцять вісім, на повернення залишив собі з запасом – сорок, отже, зустріч могла тривати тільки дванадцять хвилин. Раніше ніколи так не підраховував. Якось під час навчання «Рудий» через неповоротливість свого радиста навіть не виконав завдання, але це було задовго до відправки ца фронт. І тоді він ще не був командиром.

І ось хлопець стояв перед Марусею між машиною Віхури та землянкою, над якою майорів прапорець із червоним хрестом. Трималися за руки й мовчали – соромилися чужих людей, до того й часу було обмаль.

– Вахмістр не сказав мені, що ти тут. Я примчав би з тієї засідки.

– Важко нам зустрічатися.

– Не жалієш за цим?

– Ні.

– А за чим? Адже бачу.

– Бурштинове сердечко ти подарував іншій.

– Віхура знайшов його, я забрав, вона просила, – почав пояснювати Кос.

– Кожному віддаєш, хто просить?

– Тільки бурштинове.

– Марусю! – гукав хтось із землянки.

Шарик, який сидів недалечко, побіг туди й загавкав, обурений, що хтось сміє заважати.

– Зараз, – відповіла дівчина і підказала Янекові: – А живе…

– Адже ж знаєш.

– Знаю, але хочу ще раз почути.

Віхура двічі коротко просигналив на знак, що пора, і махнув рукою.

– Твоє. Усе твоє. А коли щось трапиться, візьми Шарика, – гладив собаку,

– Кінець війни вже недалеко.

– Близько. Як війна закінчиться…

– Не загадуй, любий, боюся.

– Сестро! – з землянки виглянув солдат із забинтованою головою.

– Йду! – дівчина махнула рукою і швидко пояснила: – Вранці за Одер ходили, в розвідку боєм. Цукерки трофейні принесли. Бери, це тобі. До побачення, Янеку.

– Будь здорова, Вогнику.

Промовляючи ці останпі два слова, вирішив, що як чужі дивляться, то хай дивляться: обняв Марусю і міцно поцілував.

– За Одером зустрінемось! – гукала, бігцем повертаючись до поранених.

– За Одером, – відізвався Янек.

Крізь відчинене вікно кабіни озирнувся назад, аж поки білий прапор зник за деревами, а потім довго оглядав невеличку жерстяну коробку, в якій стукали цукерки.

– Смоктати, чи що? – натякнув Віхура. Кос не відповів, а може, навіть не чув.

Хлопець уважно дивився в ліс, де поряд з дорогою добре око могло побачити скопцентровані до наступу сили: на позиціях з-під рябих маскувальних сіток стирчали поряд з сімдесятишестиміліметровими дивізійними гарматами і стодвадцятидвоміліметровими гаубицями важкі гаубиці та далекобійні гармати із стрункими стволами, у заростях терну заховалися міномети важких калібрів, у тіні під соснами зеленіли танки. Над штабними землянками спліталися телефонні кабелі.

Дорога була вільна. Лише інколи назустріч проїжджала невелика колона машин з боєприпасами або саперна машина із плоскодонним понтоном. Навіть на перехресті доріг – нікого.

– Звідси вже пішки мусиш, – сказав водій гальмуючи. Шарик, заклопотаний власними справами, вистрибнув перший і побіг у ліс.

– До побачення, Віхуро. Дякую. – Кос потис зашмаровану руку.

– Я б залишився з вами, але в танку душно і п'ятому нема місця.

– Ясно.

– Повернешся раніше.

– До побачення! Бажаю успіхів!

Машина рушила, а Кос, увійшовши між кущі, несподівано відчув на своєму плечі чиюсь руку. Здивований хлопець повернувся і побачив перед собою сержанта в шоломі, застебнутому під підборіддям, з пов'язкою на рукаві.

– Армійський патруль. Прошу перепустку.

Янек зиркнув назад, немов шукаючи, куди б чкурнути, але там уже стояли двоє з автоматами. Шарик повернувся і виглядав з кущів, чекаючи наказів.

– В мене її нема.

– Зніміть пояса, – наказав командир патруля.

– Мій танк стоїть за кількасот метрів звідси. Я лише…

– Зніміть пояса, – ще раз проказав патрульний. – Собака ваш?

– Ні, – відповів Кос- Іди геть! – відігнав собаку. – Дозвольте пояснити.

Але той не хотів слухати ніяких пояснень. Вважав, що маючи право затримувати солдатів, тим краще виконає своє завдання, чим більше їх посадить, – так хибно думає багато хто з початківців, надто ревних або тупих охоронців порядку. А може, просто хотів показати, що вміє краще за інших виконувати свої службові обов'язки…

Що б там не було, але в темній землянці біля перехрестя доріг Янек застав численне й розмаїте товариство. Були там затримані патрулями комбінатори та волоцюги, але не бракувало також спійманих у кущах, що необережно відійшли од своїх окопів на сто метрів, або навіть таких, як той біля Коса, який запально тлумачив:

– Ну й що з того, що вказівний нерухомий, коли середній згинається, – показав долоню і ворушив пальцями, – але лікар уперся і треба було тікати без документу. Дядько відлупцював би, довідавшись, що я у шпиталі Одер пролежав.

Кос глянув на годинника, устав із нар і загрюкав кулаком у двері.

– Чого? – запитав вартовий.

– До командира. Негайно ж відведіть.

– Почекай, – почув лінивий голос за дверима.

– Я з вами. – Солдат, який втік із шпиталю, підвівся. – Ви, громадянине сержант, будете свідком…

– Кому до командира? – У прочинених дверях з'явилася голова сержанта: – Не юрбою. Тільки один.

Повів Коса між дерева, де за складаним столиком сидів молоденький гарний хорунжий у чистесенькому мундирі, підперезаний поясом, що пахнув ще свіжою шкірою.

– Ну, в чому річ? – запитав офіцер, вдаючи зичливість, і відклав написану від руки листівку, яку на фронті звали «блискавка».

– Громадянине хорунжий, п'ятсот метрів звідси на позиції стоїть мій танк. Я готовий понести покарання, але не можна, щоб екіпаж лишився без командира. Під час переправи потрібен кожен ствол.

– Звідки знаєте, що буде переправа?

З кущів визирнула собача морда. Кос глянув туди й не почув запитання.

– Що ви сказали?

– Звідки знаєте про переправу?

– Усі знають, – хлопець знизав плечима, намагаючись жестом одігнати собаку.

– Чому не стоїте струнко перед офіцером?

– Іди додому!… Стою, громадянине хорунжий.

Офіцер оглянувся, помітив Шарика, що зникав у лісі, й набундючився ще біиьше, бо арештований, здається, кепкував з нього.

– Ваше прізвище?

– Сержант Ян Кос.

Обличчя хорунжого враз відмінилося.

– Бреше, нахабно бреше, – промовив до. сержанта, який стояв рядом. – Хвилину тому я саме одержав «блискавку». – Узяв аркушика й читав текст під намальованим танком, з гармати якого блискав вогонь: – «Екіпаж танка 102 під командою сержанта Яна Коса влучними пострілами знищив на передовій гітлерівський склад боєприпасів…» і таке інше. А як це ви, власне кажучи, добули документи на прізвище Яна Коса?

Хорунжий підвівся і наказав сержантові:

– Візьмете ще двох людей, автомашину і приставите його негайно до штабу армії, до командування нашого батальйону. Скажете: шпигував разом із собакою. Знаєте, що робити, коли спробує тікати?

Звинувачення було таке безпідставне й грубе, що Кос почувався, немовби дістав кулаком по щелепі. Не звертав уваги на націлені в груди й спину автомати, на глузування сержанта. Всю дорогу думав, чому хорунжий, хлопець на рік або два старший від нього, який кілька тижнів тому закінчив офіцерське училище, не схотів перевірити його свідчення. Чому волів звинувачувати замість покликати когось з екіпажу? Хоча його несправедливо скривдили, але ж під час переправи кожен танк…

З годину, мабуть, петляли бічними стежками, гілки хльостали по кузову й, нарешті, зупинилися перед мурованим будинком, мабуть, мисливським.

Коса завели досередини. Довго стояв у коридорі, й тільки короткий уривчастий віддих виказував його хвилювання. Майже не чув, що говорили навколо. З отупіння вирвала його лише різка, як удар багнета, команда:

– Увійдіть!

Високий поручик одчинив двері й пропустив хлопця перед собою до просторої світлої кімнати, де за важким столом сидів сивий майор. Поручик виструнчився і доповів:

– Патруль затримав біля передової особу з документами на прізвище… – заглянув до військового квитка, який тримав у руці, -…сержанта Коса.

На стінах ясніли прямокутники, там, де ще недавно висіли картини, виднілися сліди від куль. Почувши своє прізвище, Янек покинув розглядати й зібрався з думками, розуміючи – тут усе вирішиться.

Майор узяв посвідчення, довго розглядав фотокартку, супив брови, немов щось собі пригадував, а потім несподівано запропонував:

– Сідайте.

Поручик підсунув крісло.

– Не сяду, громадянине майор. Мушу негайно повертатися до танка. Уже вечоріє, адже вранці…

– Що вранці?

– Усі знають, в кого є очі й вуха.

– А ви спостережливий. Добре. Значить, ви сержант Кос?

– У вас, громадянине майор, моя солдатська книжка.

– Документи не завжди говорять правду. Може, пам'ятаєте, в яких боях брав участь останнім часом ваш взвод?

– Не взвод. Танк. Знищення морського десанту.

– Значить, знаєте про це. А хто зміг би підтвердити, що ви і є сержант Кос, а не хтось інший?

– Екіпаж. Взводний Єлень, сержант Саакашвілі.

– А в штабі армії?

– Звичайно, громадянине майор, як це я відразу… Генерал, наш колишній командир бригади, досить зателефонувати.

– Вийдіть і зачекайте в коридорі, – наказав офіцер-розвідник, а коли двері зачинилися за Янеком, зупинив жестом поручика, який простяг руку до трубки. – Не потрібно. Це той хлопець, що брав участь в операції «Герменегільда», ми його представляли до нагороди. Просто відрядимо його до генерала – хай з ним робить, що хоче… Нема у вас чогось цікавішого, ніж сержант без перепустки?

– Радіограма з того боку фронту, – поручик простяг папірець із розшифрованим текстом.

– Ну то чого чекаєте? – невдоволено буркнув майор; хвилину читав, тоді спитався: – Далеко цей Кандлітц за Одером?

– Сорок кілометрів. Невеликий дослідний полігон серед лісів на північний схід від Берліна.

– Йот-23 має слушність. Усе, що стосується тих бронебійних снарядів, надзвичайно важливе, але хай буде дуже, дуже обережний. Саме тепер, коли до кінця війни залишилися лічені дні…