Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XX ПОВІДЬ

Снаряди кришили бетонну баню бункера. Тріщина на лівій стіні з кожним ударом більшала, аж врешті стала довгою щілиною з нерівними вищерЄленими берегами, крізь яку до бункера зазирнув світанок. Брудний воєнний світанок, що сіявся із задимленого неба, мов осіння мжичка.

Густлік підвів червоні від диму очі, зітхнув і прошепотів:

– Того сигналу не діждемось.

Вистрелив з автомата в солдата, який підвівся, щоб кинути гранату. Німців було кільканадцять. Вони ховалися за рештками муру, в руїнах будинку, вичікуючи слушної миті. Раніше чи пізніше якийсь із них влучить у бійницю – і кінець, думав Єлень, хіба що перше цей бетон звалиться нам на голови.

На щастя, руїни захищали бійниці спереду, й снаряди влучали в бункер під гострим кутом, одбивалися рикошетом і, несамовито завиваючи, падали на мінне поле, вибухали разом із заритими в землю мінами.

Густлік знову глянув у щілину й спочатку не повірив, протер очі – сіро-блакитне небо прорізала червоняста смуга трасуючої кулеметної черги.

– Червона! – заволав Єлень, перекрикуючи гуркіт бою.

Не відповів йому ні Григорій, який стріляв з кулемета, ні Янек, який чатував зі снайперською гвинтівкою в руках.

За тих кілька хвилин, що минули, відколи осколок розбив Черешнякову гармошку, вони змінилися до невпізнання – Саакашвілі роздряпав до крові об бетон поранену щоку, Янекові під тюрбаном з мокрого рушника посиніли скроні. Обидва потемніли від диму, дивилися глибоко запалими очима, жадібно хапали ротом повітря. Відступаючи й знов підскакуючи до бійниць, хитались, оглушені безнастанним гуркотом, очманілі від порохового диму.

Патронні гільзи вкривали підлогу, дзвеніли при кожному кроці.

Кос підкинув до плеча гвинтівку, прицілився і вистрілив. Німець випустив гранату із зірваним запобіжником, чавунне яйце, вкотившись між цеглини, вибухнуло й розкинуло їх на всі боки.

Один танк зрушив з місця, підповз ближче, намагаючись знайти позицію, з якої міг би послати снаряда в бійницю.

– Друга! – крикнув Густлік, показуючи на низьку вишневого кольору чергу, й простяг руку до перемикача.

– Почекай, – стримав його Кос.

– Аби встигнути. Фрици відчувають, що цей сарай довго не вистоїть. Лізуть, як собаки до кістки.

– А може, це ще не сигнал?

Перегукувались, не відходячи від бійниць. Затріщав Єленів автомат, йому завторив Григоріїв кулемет, ляснув поодинокий постріл Янекової гвинтівки. Друзі, покусуючи губи, напружено чекали третьої черги.

Янек поклав руку на перемикача. Якби навіть у цю ж мить завалилася стеля або граната влетіла досередини, то ще й тоді останнім зусиллям крутнув би металевого важільця. І якщо це справді сигнал, якщо висока вода досягне Рітцена, коли солдати підуть в атаку… Тоді ніхто не зміг би сказати, що Коса передчасно призначено командиром.

– Третя, – тихо прошепотів, побачивши, як по брудному небі промчала червона стрічка.

– Третя! – крикнув хрипким голосом.

На всіх обличчях засяяла усмішка, й Кос, зітхнувши з полегкістю, крутонув важіль детонатора. Ця мить надала сенсу всій їхній боротьбі. Натягли глибше шоломофони. Янек притиснув долонями до ушей мокрого рушника.

Ще секунду чекали, осміхаючись, вибуху. Потім усмішки заступило розчарування.

Кос удруге крутонув ручкою ї знов мить чекав надаремно. Розбив прикладом коробку перемикача, вирвав проводи й притиснув їх до контактів акумулятора. Стояли непорушно й чекали, хоч знали вже, що вибуху не буде.

Янек зірвав рушника з голови, кинув його в куток. Відчував, як долоні стають вологими, а по спині стікає струминка холодного поту. Марно, все марно…

До дійсності повернув їх близький вибух снаряда. Машинально обстріляли передпілля і знов зачаїлись із зброєю в бійницях, розуміючи, що найголовнішого вони вже не здійснять.

Нараз Густлік завив, мов поранений звір. Скочив, шарпнув за двері, що вели до сховища, повернув ключа й ще раз шарпнув, майже вириваючи замка.

– Заколю ту свиню!

– Стій! – Кос підскочив до нього, вхопив за руку.

– Глянь! – Густлік вирвав долоню.

Показав на розірвані кабелі, що стирчали під стелею, та обер-ефрейтора, який сидів у кутку із закривавленими губами, закриваючи голову від удару.

– Ніж у нього був?

– Зубами, негідник. Вислужувався, щоб його сюди посадити, просив свіжого повітря…

У Єленя від люті аж сльози набігли на очі. Перекинув у праву руку автомата, відтягнув аатвора й підвів зброю до пострілу.

– Що де тобі дасть? – стримав його Кос. – Шлюзу й так не вирвеш із завісів.

Єлень опустив автомата. Якусь мить стояв мов приголомшений, а потім підвів голову, глянув Янекові в очі.

– Кажеш, не вирву?

Ще секунду вагався і, зачинивши двері до камери полоненого, сказав голосним шепотом:

– Із завісів? Ще тільки, дві хвилини затримайте…

Кинув автомата на землю, різко повернувся, грюкнув люком.

Саакашвілі закінчив стрічку, простяг руку по нову й зарядив кулемета.

– Збожеволів? – запитав Коса, кивнувши головою на вихід.

Кос вистрелив раз і другий. Відскочив од бійниці, крізь яку близький вибух кинув жменю піску, і лише тоді відповів:

– Тільки чудо може врятувати нашу піхоту під Рітценом.

– А нас? – запитав грузин.

Випустив довгу чергу, зачекав хвилину, але відповіді не почув.

Єлень причаївся на мить в окопі. Треба було перебігти кілька метрів по відкритій місцині, щоб дістатися до бетонної облямівки шлюзу. Над самою землею посвистували кулеметні черги з танків, кулі косили траву, рикошетом одбивалиея від причальної тумби, дряпали бетон, немов хотіли викресати кров із каменя.

Густлік перечекав, поки вибухне наступний снаряд, на мить згаснуть кулеметні черги, а пилюка й дим прикриють його, і, рвонувшись уперед, перекинув тіло через край шлюзу.

Нога на сантиметр оминула щабель драбини, тягар тіла рвонув його вниз, але в останню мить встиг ухопитися за каната, яким раніше піднімали з Косом ящики з боєприпасами. Розгойдавшись на канаті, зачепив ногою об щабель, підтягнувся і перейшов на драбину.

Миттю спустився на палубу баржі. Поспішаючи, закинув ще два канати на рухомий гак, вмонтований в стіну шлюзу. Потім ухопив фаустпатрона, приліг за бортом і почав старанно прицілюватись у середню завісу сталевих воріт шлюзу.

Натиснув спуска. Блиснуло. Язик полум'я вилетів з труби, важка болванка вдарила в металеві штаби, вигнула їх.

Але це не задовольнило Густліка. Прицілився другим фаустпатроном в те місце, де сапери прив'язали, дротом вибухівку.

Попід греблями, що тягнулися крізь мокрі луки до Рітцена, у мілких окопах, за брустверами, що ледь закривали голови, під вогнем кулеметів і мінометів залягла готова до атаки піхота. Бездіяльність розтягувала хвилини, а страх, мов волога, вповзав під мундири, проймав аж до кісток.

Когось поцілив осколок. Поранений застогнав, підвівся і відразу ж дістав кулю. Підповзла до нього Маруся. Майже не піднімаючи рук од землі, намагалася розрізати ножем рукава. За нею Шарик, припавши головою до вемлі, прищуливши вуха, тягнув у зубах сумку з бинтами.

Чорноусов оглянувся на дівчину, неспокійно ворухнув вусами.

Трохи далі, біля босого Черешняка лежав хорунжий. Намагався рукавичкою стерти грязюку з погона й сердито бурмотів:

– Куди дивляться… Сигналу не помітили… Мало хто залишиться, поки твої підірвуть шлюза.

Ударив мінометний залп, і за кілька метрів попереду замовк кулеметник, що сидів у воронці. Хорунжий прислухався, чи не відізветься. Збагнувши, що солдат загинув або важко поранений, поклав довести, що й він відважний, зірвався, побіг.

Томаш притьмом вискочив за ним. Наздогнав, підбив ноги. Обидва впали, густа кулеметна черга пройшла по-над самими головами. Ще стрибок – і скотилися у воронку.

– Промазали, – посміхаючись і хапаючи ротом повітря, сказав офіцер. – Дивіться, щоб мені більше під ногами не плутались, – пробурчав лагідно, водночас виймаючи ручного кулемета із затиснутих пальців мертвого солдата.

– Не будь дурнем, не дай себе вбити.

– Рядовий, це ви мені?

– Ні. В партизанах так говорили. Така примовка.

З нашого боку зірвався шквальний вогонь, били гармати й міномети. Зрозумівши, що це вже підготовка до штурму,. захисники Рітцена теж відповіли сильним вогнем – рівними стібками строчили кулемети, прямою наводкою стріляли польові гармати. Близький вибух снаряда обсилав піском Черешняка й хорунжого.

– А щоб їх грім побив! – вилаявся офіцер, випльовуючи темну від піску слину.

Томаш не зрозумів, чи то він на адресу фриців, а чи має претензію, що сержант Кос ще не підірвав шлюзу. Аби не залишити офіцера без відповіді, зауважив по-філософськи:

– Треба обтрусити землю, бо живцем поховає. Вогневий поєдинок тривав, не даючи жодній стороні переваги. Блиснуло на зарослих лісом горбах за містечком, зашуміли горою снаряди, й важкий залп цілої батареї, рвонувши землю, викинув вгору шість стовпів болота, якихось двадцять метрів за піхотою. •

– Чорт! – неспокійно буркнув офіцер.

Хвилину здавалося, що наша артилерія втратила темп, що ворог бере гору, але раптом по тому боці почали гаснути блиски, затихати постріли.

Хорунжий обтрусив мундира, виплюнув ще раз пісок і, поставивши кулемета на краю воронки, відкрив вогонь. Випустивши дві черги, припинив стрільбу, вихилився, щоб краще зорієнтуватися в обстановці, й крикнув, простягаючи Томашеві руку:

– Вода!

– Я ж казав, – спокійно буркнув Черешник.

– Вода! За таке діло ордена треба…

– Громадянине хорунжий, ви ножа й мазі не віддали.

– Вперед! – почувся лункий голос, і вони побачили кремезну фігуру сержанта Шавелло, який підводився а землі. Неподалік з воронки вистрибнув стрункий Юзек, побіг уперед, аби прикрити дядька.

– Хлопці! Давай Берлін! – гукнув до своїх Чорноусов і кинувся вперед, як журавель, що зривається до лету на чолі ключа.

Хорунжий схопився на ноги, послизнувся у вологому піску, але, махнувши в повітрі кулеметом, утримав рівновагу й побіг зразу ж за першими солдатами.

З трави, жовтої від квітів калюжниці, з мокрих борозен, з мілких окопів вставала піхота, вривалась на греблі, мчала далі. Жах перед невідомістю, який мучив людей, коли під вогнем чекали команди, залишався щораз далі за ними. Лють, що випереджала рукопашний бій, наростала в трудях, і ось попереду покотилося хрипке й грізне:

– Ура-а-а-а! Ура-а-а-а!

Командир полку дивився в бінокля. Бачив, як вода переливається і витікає на луки з каналів, бачив сіру піну, що кипіла поміж будинками Рітцена – проте обличчя мав похмуре й напружене.

– Підтягніть кулемети і нехай зараз же одкриють вогонь понад головами стрілкових рот. Якщо в німців є на горищах хоча зо дві вогневі кулеметні точки… – обірвав і кивнув рукою на свій штаб. – Ходімо.

Коли підійшли до греблі, побачили на сто метрів попереду дівчину в касці, яка, стоячи на колінах, перев'язувала солдата. Потім зірвалася, побігла вперед, а за нею собака з санітарною сумкою в зубах.

Зненацька від Рітцена несамовито затріщали швидкострільні гармати. Трасуючі снаряди блиснули над піхотинцями на тлі чорних горбів і синього неба. Кілька вдарили в греблю перед самою дівчиною і псом.

– Викликай полкові міномети, – наказав полковник радистові, який стояв поряд з зеленою коробкою за спиною. – Швидше, синку, швидше!

Двох фаустпатронів і вибухівки вистачило, щоб зірвати завісу, вибити кілька шматків заліза з воріт шлюзу. Вода ринула тими проломами спливала водопадом,- що більшав з кожною секундою.

– Хлопці, сюди! – репетував Густлік з баржі, намагаючись перекричати шум. – Гжесю, Янеку!

Під могутньою силою потоку, який падав униз, ворота зі скреготом почали вгинатися.

– Швидше! – гукав Густлік…

У бункері чули вибух. Кос зрозумів, що сталося. Наказав тікати, штовхнув грузина, який вагався, до виходу.

І ось на краю бетону, проти ясного вже неба, з'явився Саакашвілі з кулеметом за спиною, з шаблею при боці. Зграбно стулив на драбинку й став поквапливо спускатися.

Саме в ту мить, коли скочив на палубу, вода зірвала ворота з другої завіси, вдарила в корму. Один канат, що ним було прив'язано баржу, задзвенівши, мов струна, лопнув.

– Янеку! Янеку!

Густлік і Саакашвілі кричали дружним хором, утримуючи баграми баржу біля берега.

На тлі неба зачорнів горбатий силует Кугеля з рюкзаком Черешняка за спиною, з ротмістрівським кашкетом, якого перекладав з руки в руку, – марудився, не наважуючись ступити на драбинку.

– Швидше! – заволав Єлень. – Усі загинемо через цього глиста. Янеку!

Почули рясні черги пострілів – то Кос прикривав відхід; за хвилину з'явився він сам. Вже на драбинці востаннє вистрілив.

Граната, яку кинув німецький солдат, описала дугу, впала у спінений вир і вибухнула з гуркотом.

– Держи! – крикнув Кос, кидаючи автомата, а потім снайперську гвинтівку, щоб звільнити собі руки.

Ловлячи зброю, Густлік випустив багра. Канати лопнули. Багор вислизнув із Григоріевих рук, і баржа легко розірвала носовий швартов. Вода, вирвавши зовсім ворота, ринула нестримно.

Побачивши, що баржу зносить течія, Янек одштовхнувся від бетонної стіни й стрибнув. Перекрутившись у повітрі, впав у воду. Коловерть підхопила його, закрутила мов тріску, потягла вниз, а потім викинула на поверхню.

Янек, хапаючи ротом повітря, поплив. Піна сліпила його, била по обличчю, лізла у вуха, заглушаючи всі звуки. Хвиля намагалася поглинути людину. Аби тільки відплисти подалі од шлюзу, щоб винесло до берега, майнуло в голові. Пожалкував, що не встиг скинути чобіт, які зараз тягнули його вниз.

Раптом гостро, мов батогом, стьобнуло по голові. Ще не зовсім збагнувши, що це канат, Кос мимоволі вхопився за конопляного шершавого мотуза. Якась сила рвучко смикнула його вгору, в очах потемніло. Знепритомнів.

Розплющивши очі, побачив над собою стурбовані обличчя – вусате – Григорія та довгоносе – Густліка. Зрозумів – ще не час на спочинок.

– Довго? – запитав.

– Може, хвилину, – відповів Саакашвілі.

– Несе швидко, але шлюз іще видно, – сказав Єлень, опираючись на довгого дрючка. – До лівого чи правого берега правити?

Янек сів і якусь мить дивився на гладкі насипи, між якими швидко несла їх вода. З допомогою Григорія підвівся на ноги. По обидва боки були темно-зелені луки, позначені яскравими, жовтими плямами.

– Калюжниця нас. не сховає. Пливемо просто. У Рітцені найбільший шанс потрапити до своїх.

Під стерновою рубкою на мокрій палубі лежав Кугель. Почувши назву міста, обер-єфрейтор повернув до сержанта зажурене обличчя і сказав:

– Нема Рітцена. Капут Рітцен.

Оточений каналами майдан у центрі Рітцена залила жовта спінена вода, проникла до підвалів, а потім затопила перші поверхи будинків. Затих гуркіт, погас вогонь. Останнім замовк кулемет, біля якого вночі Черешник спускався на канаті, – він безугавно стріляв од самого світанку.

Прокльони й команди мішалися з шумом і плескотом води. Вода виламувала двері, скидала мішки, вривалась крізь вікна, несла зброю, валила з ніг людей.

На позиції німецький скорострільних гармат спалахнула паніка, але командир батареї швидко ліквідував, її. Каноніри викотили гармати з окопів на газон, де було вище, зайняли свої місця. Вода сягала до коліс, частина снарядів замокла, проте був ще запас на автомашинах. Солдати, занурені по коліна в воду, передавали їх один одному.

Щораз ближче лунало «ура-а-а» і різкіше тріщали автомати. Спостерігач, який влаштувався на верхньому поверсі, підбіг до вікна, що виходило на майдан, і гукнув:

– Поляки!

– Увага! – Офіцер, який сидів на підніжці машини підвів руку вгору, почекав, поки цеп вибіг з вулиць на край майдану, й скомандував: – Вогонь!

Гармати плюнули вогнем, стволи засмикались вперед-назад, мов собаки на ланцюгах. Несподівана злива снарядів придушила крик піхоти. Затріщали автомати, але їх було ледве чути крізь переможний гуркіт зеніток.

Праворуч за деревами, що росли на майдані й за каналом, з'явилися німецькі солдати, з вікон посипались кулі.

Саме в цю мить, коли здавалося, що атака захлинулася, що доведеться невеличкими групками штурмувати поодинокі будинки, з протилеглого боку трикутного майдану, з-за будинків висунувся ніс річкової баржі, яку несла течія. Спершу ніхто на неї не звернув уваги. Аж раптом те старе корито сипонуло вогнем, мов добрячий крейсер. З палуби били два кулемети. На носі блискали фаустпатрони, важкі снаряди почали вибухати поміж гарматами.

Солдати, які причаїлися в будинках, прикриті стінами, могли, перестріляти екіпаж баржі за хвилину – дошки не захищали від куль, проте ворог був удруге захоплений зненацька. Ледве фашисти залишили старанно підготовані укріплення в підвалах, ледве солдати в мокрих мундирах зайняли нові позиції й узялися за зброю – несподівано на них напали. Хтось зарепетував про оточення, хтось, кинувши зброю, загуркотів чоботиськами по сходах, за ним рушили інші.

Гарматна обслуга однієї зенітки повернула ствола до нової цілі, але поки гармата встигла вистрелити, загорілася машина, що стояла рядом.

Приглушене на хвилю залунало «ура-а-а» піхоти, що знову піднялася в атаку.

Баржа гриміла пострілами й пливла собі за течією – коли раптом з вікна будинку хтось кинув гранату. Гримнув вибух, на кормі загорілася палуба, заклубочився дим.

– Не погасимо! – гукнув Густлік.

– У воду! – скомандував Кос.

Не дуже знаючи, де ще канал, а де вже мілина, пострибали з баржі, намагаючись потрапити ближче до дерев.

– У спину припікає, в чоботях мокро – ото приємно! – лаявся Єлень, вистрілюючи останнього фаустпатрона.

– За мною!

Подавши команду, Янек перший стрибнув через вікно до цегляного будинку. За ним Григорій, тоді Кугеяь з рюкзаком і врешті, Густлік, який пильнував німця. Сховалися саме вчасно, бо злива куль сипонула на майдан: стріляли ті, що йшли в атаку.

Охоплена вогнем баржа зникла за будинками. Хвилину серед покинутих гармат і машин хлюпотіла тільки вода. Потім надбігла наша піхота, а попереду хорунжий з кулеметом в руках і Томаш.

З середини будинку, по коліна в воді, виходили артилеристи з піднятими над головою руками.

– Знайомі. Це ті, що мене вночі підвезли, – пояснив Черешняк і голосно рахував: – Вісім… дванадцять… п'ятнадцять… дев'ятнадцять…

– Який телепень наших полонених лічить? – загримів з сіней грізний бас.

За останнім німцем з'явилося дуло автомата ї брудне, втомлене обличчя сілезця.

– Томеку! – Єлень розкинув руки, але завагався і, замість обійняти друга, почав пояснювати: – Твій мішок на обер-єфрейторі Кугелю приїхав, але гармошку розбило, хоч була в бункері. Не турбуйся, всю баржу запалили, все там пропало…

– Е-е-е… то нічого, – сказав Томаш і хоч жаль йому було, ступив півкроку вперед.

Схопили один одного за плечі, немовби мали намір боротися, а не вітатися.

Григорій, з обличчям у грязюці й крові, зсунув шоломофон з лоба. Янек – під очима йому темніли синці – сперся на підвіконня, усміхаючись, вони дивилися на цю зустріч, але відразу ж підбігли Шавелло, молодий і старий, а за ними задиханий Чорноусов, почались обійми, дружні стусани й вигуки.

Повз них перебігали групки солдатів, які далі наступали, далі за місто. По воді чалапала мінометна рота, несучи свої «гармати» на плечах.

Вода вже починала спадати, сягала литок. Підійшов командир полку, кілька штабних офіцерів, зв'язкових і радистів з радіостанціями на спинах. Командир зупинився біля наших і, поки встигли доповісти, запитав:

– Хто перший увірвався до міста?

Чорноусов і Томаш глянули один на одного й майже враз показали на хорунжого – забризканий болотом, той стояв оддалік І з масною плямою на рукаві та розірваною об дріт халявою був зовсім інший, ніж завжди.

– Молодший лейтенант перший, – сказав старшина. – Хотів я дістати польську медаль, але в нього ноги міцніші.

– Хорунжий двічі піхоту піднімав, – докинув Черешник,

Полковйик, не сказавши ні слова, вийняв з кишені медаль «Заслуженим на полі битви», причепив виструнченому офіцерові на груди.

– Служу вітчизні!

– По документ з'явишся завтра до начальника штабу… А ви хто? – мовив до танкістів.

Кос виступив уперед і доповів:

– Увесь екіпаж «Рудого», громадянине полковник.

– Водогінники?

– Не розумію.

– Ви повернули крана. Дякую і не забуду, – по черзі потис усім трьом руки.

Тримав ще Густлікову лапу, коли ззаду до Янека підкралася Маруся і долонями закрила йому очі.

– Це ти! – вгадав хлопець, і по голосу чути було, на кого подумав.

– Я! – кинулась йому на шию.

Полковник сердито озирнувся, але замість догани тільки сказав:

– Екіпаж!

Усі стали струнко. Вогник – закинувши руку на шию Янекові, Шарик гарчав нетерпеливо, не знаючи, чи має право вже кинути санітарну сумку й вітатись, чи повинен сидіти непорушно та ще й з хвостом, опущеним у холодну воду.

– Лишайтеся в цьому будинку, помийтесь і висушіть одяг. Тут вас знайде танковий хазяїн. З Рітцена вводитиме до бою оперативну групу.

– Наш генерал? – запитав Густлік.

– Ваш. А полонених моя піхота забере.

– Без цього одного. – Кос показав на Кугеля.

– А то чому? – командир полку насупив брови.

– Знаємо вже його. Пригодиться комендантові міста, допомагатиме порядки наводити.

– Гаразд, – полковник кивнув головою, віддав честь і пішов услід за своїм полком.

Тільки тепер Маруся забрала в собаки сумку, й той шалено застрибав у вітальному танці, обляпуючи всіх болотом і водою.

– Не радій, Шарику, – сумно сказав Саакашвілі, притримуючи волохаті лапи на своїх грудях. – «Рудий» згорів. Ми залишилися без броні над головою.

– Поздоровляю! – мовив Чорноусов до хорунжого.

– Я також, хоч позавчора не бажав вам добра, – потиснув йому руку Кос і додав: – Справді, ходімо сушити мундири.

Попрямували до сіней, штовхаючись у дверях.

– З вами краще загубити, ніж з іншими знайти, – сказав хорунжий.

– Що ж ми? – відповів Чорноусов. – Люди, як люди.

– Пане хорунжий, – Черешняк, який ішов останнім, притримав офіцера за руку. – Я б попросив ножа й мазь, бо потім забудете.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1971