Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XVII СВІЙ

Черешняк пам'ятав околицю. Коли стояв на варті, добряче роздивився місцевість. На початку трохи забарився, але, залишивши під хвірткою гармошку й ротмістрового кашкета, попростував швидко і впевнено.

На задимленому небі тьмяно блимали зорі, ті ж самі, що й над Студзянками. Задні колеса Великого Воза вказували на Полярну Зірку, а по ній будь-який напрямок одшукати неважко: схід по тій руці, якою береш ложку або гвинтівку, захід ліворуч, де серце, а південь – за спиною.

Скоро дійшов до лісу, ні з ким не здибавшись. В лісі побіг підтюпцем, щоб надолужити згаяний час. Розігрівся, посмілішав. Перетнув вузьку вологу галявину і скраю її, за два кроки від дерев, зачепив ногою за дріт, натягнений низько над землею.

Падаючи, почув зліва й справа шалений дзенькіт порожніх консервних бляшанок. Миттю перекотився під кущ ялівця й завмер. Скільки разів сам натягував дроти, вішав на них бляшанки, сміявся, коли німецькі патрулі дзвонили уночі, а зараз сам ускочив у халепу.

На танку, який стояв осторонь і Томаш.його раніше не помітив, одхилилася строката маскувальна сітка. Зсередини виліз солдат, розгледівся навколо, прислухався до дзенькоту, що стихав, водячи туди й сюди дулом автомата.

Бляшаний дзенькіт, певне, сполохав зайця – той спочатку завмер зі страху, а потім кинувся навтіки, мало не наскочив на Томаша ї, ще дужче злякавшися, відскочив убік, помчав великими стрибками.

– Дурний заєць у лісі танцює, – мовив німець до своїх колег у танку і зник у башті.

Томаш витер піт з обличчя і шиї. Поповз, обережно придивляючись, чи не натрапить знов на дріт. Завмер на мить і втулив обличчя в траву, бо щось затріскотіло поруч. Підвів поволі очі й побачив: другий заєць, можливо напарник першого, заплутався в маскувальній сітці, розіп'ятій між кущами.

Черешняк, подумавши трохи, добув ножа; вхопивши сірого за вуха, щоб не дригався, розрізав сітку і вивільнив зайця. Тим самим оддячив заячому роду за виручку.

Повз ще добрих сто метрів, поки наважився підвестися, встати на рівні ноги. Скрадався поміж деревами. Цього разу далеко не зайшов: знову надибав дроти. Кількома спіралями повзли по землі вліво й вправо. Шансів обійти їх було мало, вірогідніше, що десь тут поблизу стовбичив вартовий.

Томаш примітив старого дуба, що простяг свої гілляки понад землею. Виліз на дерево і, звисаючи на руках, перебрався по гілках над плутаниною колючого дроту на другий бік.

Кілька хвилин Томаш мандрував спокійно, поки гуркіт автомашин не застеріг: десь близько дорога. Повернув праворуч й незабаром натрапив на глибокі окопи, на щастя пусті, що тяглися вздовж узлісся. Далі спадистим схилом простилався луг, заплутаний дротом, а ще далі блищала вода каналу. Напис «Minen!» і промовистий малюнок черепа аж ніяк не заохочували до форсування перешкоди навпростець.

Кількадесят кроків ліворуч ліс також кінчався. Черешняк, сховавшися в кущах, бачив попереду асфальтове шосе на невисокому насипу, де-не-де порослому рідкими кущиками. Трохи далі праворуч над каналом чорніли перила мосту. Біля в'їзду снували вартові, зупиняючи кожну машину. Присвічуючи ліхтариками, перевіряли вантаж і документи. Пробратися мостом не було ніякої змоги.

Томаш намацав у кишені гвинтівочного патрона з чорним вершечком. Подумав, що селянинові завжди не щастить: сидів би собі понад шлюзом й виконував накази.

А то зараз треба сушити голову, що діяти далі. Знову його пройняв холодний піт.

Вартові загаялися з перевіркою, і біля мосту утворився невеликий затор. Попереду стояв всюдихід, а за ним один по одному загальмували чотири ваговози, які тягли скорострільні зенітні гарматки.

Офіцер, мабуть командир батареї, виліз з кабіни, підійшов до вартових і голосно заговорив з ними.

Крізь хурчання моторів долітали поодинокі слова, серед яких можна було розібрати: «…до Рітцена, протитанкова позиція Рітцен… ворог наступає у напрямку Рітцена…»

Томаш мало вчився у школі, а іноземних мов і поготів, проте за п'ять років окупації наслухався багато, особливо вигуків і військової термінології, отже, зрозумів, що в місті організують протитанкову оборону і що наші той Рітцен мають атакувати.

Прислухаючись, пильно вдивлявся в тягачі, де у відкритих кузовах дрімали артилеристи.

Один із них скочив на землю і походжав туди й сюди, мов вартовий, не відходячи однак занадто далеко од своєї машини.

Гармати, закутані в брезент, також ніби дрімали, схожі на тонкошиїх горбатих верблюдів, яких Томаш бачив на ярмарку. Він уважно приглядався до них, переводив погляд з однієї на другу. Помітив, що на останній лопнув перетертий мотуз, і недбало зав'язаний брезент розійшовся, утворюючи трикутну темну шпарину.

Вгорі прошелестів важкий снаряд і вибухнув по той бік шосе. Сполохані зенітники висипали з машин, побігли до лісу й попадали на землю. Двоє лягло за кілька кроків од Черешняка.

– Назад! – гукнув офіцер, надбігаючи від мосту. Солдати вже поверталися, коли свист другого снаряда знов кинув їх на землю. Снаряд не долетів, вибухнув на тому боці мосту.

– Вставай! Від'їжджаємо!

Солдати схопилися на ноги, збились біля машин, поспіхом підсаджували один одного. Ніхто не бачив, що один з тих, які бігли, зник за останньою гарматою.

Артилеристи, які обстрілювали міст, внесли поправку, й третій снаряд вибухнув уже зовсім близько, кинувши грудками землі на шосе.

Завивали мотори, третя гармата намагалася виїхати перед другу, що довго не рушала з місця, сипалися прокльони. Зенітники, витягши шиї, дивилися уперед, в бік фронту, прислухалися, чи не летять нові снаряди. Ніхто не помітив, що хтось прослизнув під розв'язаний брезент останньої гармати і чиїсь руки зашморгнули мотуза зсередини.

Колона рушила через міст, вартові регулювальники квапили водіїв.

Засвистіло в повітрі. Майже водночас надлетіли чотири снаряди, впали в канал, пошматували засіки на березі, знесли будку вартового. Осколки, відбившись рикошетом од залізних билець мосту, захурчали в повітрі.

Один із них розпанахав брезента на гарматі, що йшла в хвості колони, залетів досередини, дзенькнув об метал. Черешник помацав брезента – чи можна його зашити. А потім схаменувся: яке йому діло, чи текатиме на гармату, чи ні.

Де стане батарея? Одразу за мостом? Чи можна буде вилізти непомітно?

Та машини набирали швидкості, котилися вниз, потім завернули у вулицю околиці міста. Будинки ставали вищі й вищі, задуднів під колесами підйомний міст над каналом, і машини зупинилися на просторому майдані.

Зліва рудів цегляний будинок, стіни якого спадали до води, а в низькому вікні з-за мішків з піском виглядав кулемет. Справа, за деревами, теж виблискував канал, а в глибині, понад водою, дрімали будинки.

Офіцер стояв на газоні серед поламаних квітів, жестами вказував місця водіям машин, командував.

– Перша і друга гармати… Поляки наступатимуть звідти. Третя і четверта гармати…

Солдати хапали лопати, енергійно розкопували газона, готуючи вогневі позиції для гармат.

– Їсти хочеш? – запитав один із канонірів сусіда.

– Як вовк!

– Зачекай, я щось принесу, – пообіцяв перший.

Встромив лопату в землю, підійшов до останньої гармати і старанно знизу вгору почав розшнуровувати брезента.

– Ти що тут робиш? – спитав вартовий.

– Тихо, – голодний простягнув вартовому пачку сигарет, аби той не заважав.

Вартовий узяв сигарету, поклав за вухо на потім і відступив на кілька кроків. Зупинившись під стіною біля вирваної віконної рами, дивився, як канонір засовує досередини голову й влазить до пояса під брезент.

Потім знизав плечима, повернувся і пішов до інших гармат. Саме тому не бачив, як артилерист раптом рвонувся назад, але зразу ж обм'як і вповз, або, певніше, його затягнуто досередини. Мить ще виставала нерухома, дивно скручена нога, але й та зникла.

Вгорі наростало гудіння моторів.

– Батарея, увага! – наказав офіцер. – Приготуватися до бою!

Почувши команду, солдати кинули лопати, побігли стягати з гармат брезента. Вартовий оглянувся і здалеку побачив: перш ніж артилеристи добігли до останньої гармати, од неї відокремилася чорна постать і зникла у вікні першого поверху. На хвилину замислився, хто ж це ухиляється від служби, та знову здвигнув плечима і перевірив, чи не загубив сигарети.

Скочивши через підвіконник досередини будинку, Черешник негайно прослизнув попід стінками до сходів і побіг на другий поверх, пам'ятаючи, як Густлік повчав його, що противник полюбляє сидіти або в підвалах, або на горищі. На поверсі, здається, не було нікого, проте Томаш забився у темний куток за кахляною грубкою і дивився униз на трикутний майдан, на.мангани, що під'їжджали під стіну будинку, на гармати, з яких каноніри спішно здирали чохли. Стволи гармат задерлися вгору, готові до бою.

Біля четвертої гармати знайшли трупа, солдати поклали його на траву. Хтось підбіг до офіцера й доповів про випадок, але той одмахнувся, його цікавило єдине – літаки пролетять чи атакуватимуть?

Вгорі блиснув вогник і, замиготівши, яскраво засяяв. Освітлювальна ракета залила майдан і гармати сліпучим сяйвом. Гудіння моторів заглушувало команди офіцера, проте видно було його жести – різко опустив руку – і всі чотири гармати затрусилися, загавкали, посилаючи в небо смуги трасуючих снарядів.

Томаш почувався безпечно за грубкою, проте розумів – як не скористається з нальоту, то може не вибратися звідси.

Відклеївся од стіни, навшпиньках підкрався до вікна, що виходило на канал. Глянув униз і відступив за віконну нішу.

Хвилину вагався. Потім прив'язав один кінець мотузки, якою прикріплений брезент, до віконної завіси. Скинув чоботи й поставив біля стіни. Розглянувшись по зруйнованій кімнаті, вибрав широке старомодне крісло і кинув його в канал. Плескіт води не привернув нічиєї уваги.

Поспіхом перехрестившись, Томаш переліз через підвіконня й почав спускатися, тримаючись за мотузку. Босими ногами вишукував шерехатості на стіні, щоб мати хоч якусь підпору. Був щораз ближче від води в каналі – аж коли побачив під ногами вікно, з якого стирчав кулемет. Спробував просунутись убік, але тіло своєю вагою тягнуло його просто на кулеметне дуло. Хлопець застиг, не знаючи, що робити, й повис над водою, немов груша…

Вгорі ревли літаки, поряд дзявкали гармати.

Освітлювальна ракета погасла, прострелена зенітниками. І тут у мороці почувся свист бомб, дедалі дужчий й дужчий. Стрибати чи ні, вагався Томаш.

Спалах розірвав нічну темряву. Одна бомба впала на майдан. Вибуховою хвилею Черешняка кинуло у воду.

Гармати захлинулися, кілька артилеристів пробували гасити автомашину. Поступово стрілянина вщухла, затихло гудіння літаків.

Командир батареї наказав перенести убитого артилериста до сіней цегляного будинку. Сам відійшов убік, зняв каску й, витираючи спітнілого лоба, прошепотів:

– Хто б це міг зробити? Партизани в Німеччині?

Не міг збагнути, хто вбив солдата, а думка про більшовицьких партизанів, що діють в самому серці Німеччини, здавалась безглуздою. Довгу хвилину дивився нестямно у воду, освітлену червоним сяйвом пожежі, захаращену поламаними меблями, бляшанками й пляшками. Під мостом у райдужній плямі колихалася бочка з-під бензину. Брязкіт гарматних затворів повернув до дійсності. Офіцер випростався й попрямував до гармат.

Лише тепер здригнулася подвійна мотузка, що звисала з третього поверху вздовж цегляної стіни аж до води. Вільний кінець її нап'явся, другий швидко пішов угору, а потім упав, плеснув об воду і вмить занурився, не залишаючи й сліду.

На воді кружляло крісло ніжками догори, потім повільно поплило за течією. З-під крісла виринув круглий, як у риби, рот, хапнув повітря і знову зник під водою.

Черешняк плив під водою, прикриваючись кріслом. Мав надію, що непоміченим вирветься за місто, а там піде легше. Збігали довгі хвилини, береги каналу темнішали, все тихіше ставало навколо.

Відпливши далеченько від пожежі, Черешник намацав твердий грунт під ногами. Йти було легше, ніж плисти, хоч поспішати не міг анітрохи – крісло не могло плисти швидше за течією, та й звідки було знати, чи не слідкують за ним з берега спостережливі очі досвідченого розвідника.

Канал тягся між двома насипами. Попід берегами трохи заріс ситником і очеретом, а посередині ліниво котив свої води. Десь недалеко точився бій – щохвилини лунали приглушені черги – затихали і знов починали тріщати то далі, то ближче. Гупали міномети, сичали білі освітлювальні ракети та сигнальні кольорові.

У сяйві неспокійних відблисків видно було різний мотлох, що плив за течією: дюралеву фляжку, німецького кашкета, якусь темну масу – може, труп собаки, а може й людини.

Усе це супроводило Черешняка довгі хвилини, а може й години. Він утратив відчуття часу. Холодні корчі зводили м'язи, голова гула. Хлопець знав єдине – канал веде на північний схід, і кожен метр наближає його до своїх.

Однак настала хвилина, коли Томаш почав сумніватися, чи встигне. Наші тут могли відступити на кілометр або два – на війні всяке буває. Якщо так, то все пропало, пропадуть і чоботи, залишені в тому цегляному будинку біля майдану, де стояла батарея.

Покірно брів у воді, аж коли помітив – канал завертав. Подумав, що звідси вже недалеко. Прискорив ходу. Навіть трохи забув про обережність, аби тільки швидше побачити, що за поворотом.

За поворотом вода розливалася ширше, але саме тут у найвужчому місці фляжка й кашкет зупинилися в густих спіралях колючого дроту, які загачували канал. На засіках осіли ганчірки, гілля, очерет, якісь інші предмети, так покалічені війною, що їх годі було розпізнати. Вода насилу пробивала собі шлях, булькала, біліла піною.

Томаш зупинив своє крісло, що стирчало догори ногами, мов щогли фрегата, з яких здерто вітрила. Боявся заплутатись у дроті, чекав, не знаючи, що діяти далі, відчуваючи, як деревіють з холоду м'язи.

Повіки важчали, очі самі заплющувалися. На якусь мить, може, навіть задрімав.

Раптом стрілянина посилилась. Міна вдарили в воду зірвала вгору колючу спіраль. Кілька ручних гранат вибухнуло на насипі. Почулися вигуки німецькою мовою:

– Лівіше, лівіше… Стривай… Швидше, чорт забирай!… На поміч… Вогонь!

Зразу ж за валом цокотів кулемет, миготіли червоні відблиски біля дула. У відповідь вдарили інші кулемети, густо засвистіли кулі, й раптом залунав окрик, найпрекрасніший за всі, що їх Томаш сподівався почути.

– Ура-а-а! Ура-а-а!

Захриплі голоси наближалися. Німці вихопились на насип, за ними наші піхотинці. Зійшлися у блискавичному двобою, кілька упало, а живі побігли дальше.

Один з німців, який мить тому відбивався багнетом, а потім упав, тепер зірвався на ноги, забіг у воду, поплив на той берег. Коли минав затоплене, сперте об дроти крісло, пішов раптом під воду, немовби затягнений виром. Хвилину ще дриґав руками, булькав і затих.

Звуки бою відкотилися далі, а з-за насипу долинули нові голоси.

– Окоп є. Тільки поглибити.

– Став трубу.

Черешник підвів голову, прислухався.

– Давай сюди міни.

– Я ж не кінь.

Тепер знав напевно, що свої. Вдихнув повітря в груди і крикнув:

– Гей, земляки!

– Хто кликав? – показалися голови й дула карабінів.

– Я.

– Що за я? – грізним басом запитав якийсь солдат. – Де ти?

– У воді.

– То вилазь.

Черешняк одштовхнувся від крісла, швидко переплив канал, але на берег ледве виліз – так знемігся.

– Наш піхотинець і в тилу залишився? – недовірливо запитав солдат.

– Ні.

Томаш намагався встати, але впав на коліна, бо ноги не слухалися.

– З того боку фронту, – сказав тихо. – Ведіть до командира полку.

Не пам'ятав, якою дорогою привели його до підвалу покаліченого снарядами будинку, де тимчасово розмістився командний пункт – телефони, радіостанції, а в глибині покладені на бочки двері, що правили за стіл – над ними схилилися офіцери й креслили кольоровими олівцями на картах.

Томаш розповів усе командирові полку, який сидів під стіною на лавці і уважно слухав. Говорив, стоячи перед командиром за два кроки в забрудненому мокрому порваному мундирі. Вода ще капала з одягу, розпливалась у темну, щораз більшу калюжу навколо босих ніг.

Полковник помовчав, тоді сказав до одного з штабних писарів, вищого ніж інші на зріст:

– Дайте йому сухого мундира й рушника. Зубом на зуб не попадає.

Телефоніст подав трубку.

– Чотирнадцятий з Росомака відізвався.

– Далеко дійшов?… Ну, бачиш Берлін?… Натисни. Що До світанку, то твоє… Нема такого лугу, де б піхотинець не сховався. Пригрій мінометним вогнем… Доповідай за годину.

Полковник оддав трубку й далі дивився на Черешняка, який встиг надягти чисту сорочку й застібав трохи затісні штани.

– Пий, – налив з фляги в кухля, подав і почекавши, поки солдат вип'є, запитав: – Розігріло?

– Так. – Томаш усміхнувся, струсив останню краплину горілки на землю.

– Значить кажеш, що як дам чергу з кулемета над тим шлюзом, то роти можуть іти в атаку через греблю, бо твої затоплять місто, скують вогонь противника.

До підвалу вбіг задиханий патрульний хорунжий. Війна його трохи пошарпала, але порівняно з іншими офіцерами вигляд мав непоганий. Легко пізнати, просто з училища.

– Громадянине… – почав доповідати.

– Почекайте, – зупинив його командир і знов звернувся до Черешняка. – Один кулемет, якщо з нього добре пристрілятися, може на греблі знищити десятки людей.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин почекати не стріляючи, – повторив Томаш, якому з утоми заплющувалися повіки й злегка тремтіло плече.

– Пройшов лінію фронту,- пояснив командир хорунжому, який стояв виструнчившись. – Вчора вранці німці полонили екіпаж його танка, проте вони не тільки втекли але й оволоділи шлюзом вище Рітцена… Покиньте тягнутися, починайте думати, – додав неприхильно.

– Екіпаж танка? – здивувався хорунжий.

– Танка, – підтвердив полковник. – Як його звати?

– «Рудий», – промовив Томаш.

– А командир сержант Кос, – доповнив хорунжий.

– Звідки знаєте?

– Передучора опівдні я арештував шпигуна, який мав документи на прізвище Яна Коса. Я відіслав його до штабу армії.

– Що ти на це скажеш? Черешняк тільки знизав плечима.

– Я усе сказав. А тепер хотів би поспати.

– Відведіть його і почекайте поряд, – наказав полковник хорунжому.

– Таких, як ти, треба присипляти дев'ятьма грамами свинцю, – кинув півголосом хорунжий, підступивши до Черешняка і штовхаючи його до виходу.

За дверима підвалу вже хвилину чути було невиразні збуджені голоси, а тепер у двері проштовхнувся поручик у касці, з ремінцем під бородою.

– Радянські розвідники пройшли по нашій ділянці й захопили офіцера, – доповів командир охорони штабу.

– Давай їх сюди.

До підвалу увійшов побитий, забризканий болотом і мокрий німецький лейтенант, а за ним – його конвоїр.

– Товаришу полковник, полоненого взяли в Рітцені. Доповідає старшина Чорноусов.

– Допитайте, – наказав командир полку начальнико ві штабу і простяг руку розвідникові. – Спасибі. Вийшли не до своїх…

– Яка різниця. Однаково.

– Розмовляєте по-польськи?

– Трошки. Під Студзянками разом з першою польською бронетанковою бригадою воювали, та й потім не раз доводилось. Особливо з командою танка «Рудий».

– Невже? – щиро здивувався командир.

– Точно, товаришу полковнику, – запевнив Чорноусов.

– Увесь екіпаж знаєте?

– Звичайно.

– Хорунжий! – гукнув полковник. – Дайте-бо того спеціаліста по шлюзах.

Офіцер привів Черешняка, який ледве розплющував очі та все позіхав.

– Пізнаєте? – запитав полковник росіянина.

– Ні, – похитав головою здивований Чорноусов. – Ніколи не бачив.

У підвалі запала тиша. Покинули навіть допитувати німецького офіцера. Крізь прочинені двері долинала луна недалекої стрілянини, десь поряд гавкали міномети.

– А я вже подумав, що ти порядна людина, – втомлено мовив полковник. – Мало не повірив, мало людей не погубив. Чим тебе фашисти купили?…

– Правду кажу, – відповів Томаш. – Три червоні черги.

– Мовчи! – люто вигукнув командир і повернувся до хорунжого:

– За півгодини польовий суд, вирок виконаєте на світанку.

– Так точно, – виструнчився хорунжий і доповів. – Під час обшуку в шпигуна, громадянине полковнику, знайшли ніж зі слідами крові та підозрілу коробку з хімікатами. Мабуть, отрута, з допомогою якої…

– Мазь до щеплення дерев, – ліниво вставив Черешник. – Учора знайшов,

– Сам її зжереш.

Офіцер рвонув Черешняка за плече, щоб вивести його, але ту ж мить з коридора в підвал скочив собака, гаркнув на хорунжого й вишкірив зуби. Коли офіцер позадкував, собака стрибнув Черешникові на груди й почав лизати обличчя.

– Не втримала, – пояснювала Маруся, всуваючи голову крізь прочинені двері.

По секунді тиші всі зразу зрушили з місць і, простягаючи руки, гукали один поперед одного:

– Пішов… Пусти… Не чіпай.

– Спокійно, хай йому грець! – крикнув полковник. – Ваш собака? – звернувся до Черешняка.

– Екіпажу, то й мій. – Томаш кивнув головою. – Шариком звати.

– Собака першої польської бронетанкової бригади, – доповів старшина Чорноусов, прикладаючи руку до каски, и грізно ворухнув пухнастими світлими вусами. – Якщо він упізнав – все. Значить, це наш хлопець.