Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XII ПЕРЕПРАВА

Немає нічого безглуздішого, як непевне чекання. У скрутній ситуації, коли 8наеш, що тебе жде, і знаєш, де ворог, а де друг – можеш діяти, боротися… А коли не знаєш, не розумієш, що сталося?

– Прилип Янек до дівки й не може відірватися, – бурчав Єлень, але ніхто з членів екіпажу не вірив цьому, та й сам він теж.

Після них слів усі надовго замовкли, а коли вже заходило сонце, повечеряли, і Єлень наказав відпочивати. Настала ніч, під деревами посутеніло. Лише на лісову галявину біля танка падало зоряне світло. Всі троє сиділи за баштою, збившись докупи, як пташенята в гнізді. Посмутнілий пес лежав біля ніг і грів їм ступні.

Аж раптом недалеко загурчав і змовк мотор, у сутінках забовваніла кремезна постать, котра наближалася до танка і яку хлопці зразу ж упізнали по рухах.

– Громадянине генерал, – виструнчився Густлік. – Доповідаю – екіпаж танка в складі трьох чоловік, а сержант Кос…

– Зачекай, не хочу, щоб ти брехав, отже далі доповідати не треба. Згоден?

Собака, яку тримали за нашийника, вирвався й помчав у ліс.

– Так точно.

– Тепер розповідайте про цю вашу стрілянину, але тільки правду.

– Правда те, що треба було випробувати гармату…

– Григорій під'їхав, я вистрелив – і готово.

– Один раз вистрілив?

– Чотири. Щоб побачити, чи дуже розсіюватиме, і…

– Що і?

– І ніхто б не здогадався, якби не влучило у фашистський склад.

– Значить правда, що ваші снаряди влучили?

– Лише один, той четвертий, громадянине генерал. Що правда, то правда.

– Командире машини! – гукнув генерал. З-за поблизької сосни вибіг Кос, став на правому фланзі свого екіпажу. Шарик мчав за ним, підстрибував з радощів, але побачивши, що всі стоять струнко, сів на задні лапи, як і личить дисциплінованому собаці.

– Наказом командуючого армією, – урочисто говорив генерал, – члени екіпажу танка 102 за знищення на передовій складу боєприпасів противника нагороджуються медалями «За заслуги на полі бою». Командир – срібною, решта – бронзовими. Нагороди буде вручено ближчими днями. – Він хвилину помовчав і вже звичайним, буденним тоном додав: – Не сподівалися?

– Скоріше снігу на голову, – щиро признався Густ-лік. – Але ж Янек…

– Знаю. Він не стріляв. Та я не доповідатиму командуючому армією, що сержант Кос чкурнув без дозволу до дівчини й заслуговує на покарання. Як гадаєш?

– Ну, так, – підтвердив Густлік.

– У нас, в Грузії, – почав Саакашвілі, але замовк, бо генерал вів далі.

– Буває таке: зробиш часом героїчний вчинок, але його ніхто не побачить і не нагородить. А іншим разом трапиться таке, як у Янека.

– Громадянине генерал, коли будемо форсувати ріку… – запевнив Кос.

– Не загадуй наперед. Ви всі заслужили на медалі ще за «Герменегільду». Тепер один на варту, решта – спати. Поспіть хоч кілька годин, до ранку.

Після від'їзду генерала друзі не зразу полягали спати. Адже треба було розповісти пригоди минулого дня, а про деякі випадки навіть двічі й тричі. Годину витратили тільки на «знайомство» з сержантом ПІавелло і його піхотинцями, які розташувалися поряд у лісі. Десь близько півночі висушили сулію вина, а потім, заколисані кулеметним цокотінням та гуркотом мінометів, що долинали з-за Одеру, поснули міцним, глибоким солдатським сном.

На варті стояв спочатку Єлень, згодом Черепгаяк, який, щоб друзі краще виспались, не будив нікого й сам вартував до ранку.

Туман з ріки йаповзав поволі, піднімався стрімким схилом берега, свіжий вітрець розстилав білі його смути між стовбурами сонних дерев, обмотував навколо гарматних щитів, уплутував у маскувальні сіті, заливав піщані окопи білими хвилями.

На танковій броні міцним сном спали троє танкістів, накрившись плащ-палатками й підклавши під голови шоломофони. Вони навіть не здригнулися, коли над Одером загриміла якась важка батарея, посилаючи снаряди на польський берег.

Коли луна від вибухів потонула в тумані, рядом, поблизу танка, працьовито застукала сокира. Цей негучний звук збудив Григорія, який лежав скраю. Механік долонею розтер росу по обличчі, спритно зіскочив на землю і, зазирнувши за танк, побачив Черешняка, який стругав грубого – метрів зо два завдовжки стовбура, витесуючи з нього чотирикутний гладкий брус.

– Навіщо це тобі? – тихо запитав Саакашвілі. – Чому не розбудив мене вчасно?

Не чекаючи відповіді, Гжесь замахав руками, зробив кілька стрибків і присідань. Щоб розігрітись, розворушитись після сну, затанцював навколо здивованого Томаша, який роззявивши рота крутив головою й вичікував нагоди, щоб відповісти.

– Усі ставлять. І зліва, і справа…

– Що ставлять?

– Стовпи. З орлами. Бо тут кордон.

– Хочеш поставити власного?

– Ні. Але рукам нудно на варті, і якби сержант Кос наказав…

Шарик також прокинувся, щодуху шмигнув у ліс, вискочив назад, помчав довкруг танка.

– А на чому намалюєш орла?

– На дошці, – сказав Черешняк, присів навпочіпки, простяг руку до свого напханого рюкзака і добув звідти чималу широку дощечку.

Григорій витягнув з кишені недогризок хімічного олівця, яким писав листи до Гані, швидко намалював орла.

– Отак вартуєте, дітки? – обізвався за їхніми спинами Кос. – Ой, сказав би вам вахмістр Калита кілька теплих слів.

– Глянь, Янеку, – перебив його грузин, показуючи на стовпа й на дошку. – Поставимо?

– Треба б білої та червоної фарби.

– Вистачить і червоної. Після ремонту залишився сурик.

Томаш вистругав своїм садівницьким ножем два кілки, висвердлив дірки в дошці та стовпі. Прикріпив дошку без цвяхів, а механік тим часом дістав з танка банку з суриком.

– Клади сюди, – Саакашвілі показав, як приставити стовп до танка, і заходився малювати на дошці тло.

– Густліку! – Янек смикнув сілезця за плече. – Вставай.

– Ой, – широко позіхнув Єлень і солодко потягнувся. – Жаль, що незабаром треба наступати. – Снилася мені така гарна дівчина, та ще й казала: «Кохаю тебе єдиного, Густліку. Піду з тобою до шлюбу…» Через те, що ви мене розбудили, не знаю коли, – нарікав умиваючись.

– Одразу після війни, – запевнив Кос. – Іди сюди й поглянь. – Узяв його за рукав і підвів до Григорія, який закінчив роботу.

– Непогано, – похвалив Єлень, – але якби мене раньше розбудили, то я б ще краще намалював. А це що таке? – показав пальцем на білі лінії, покладені вниз і навскіс з обох боків од орлиних кігтів.

– Польський орел. А це грузинська гора на знак того, що Саакашвілі малював.

– Про мене, – погодився Густлік, піднімаючи стовпа на плече. – Де його поставимо?

– Ходімо, – Янек, який рушив попереду з саперного лопатою в руці, зупинився над схилом. – Ось тут.

Розкопав глибше невеличку воронку. Шарик, звичайно, допомагав, розгрібаючи лапами землю. Густлік поставив стовпа. Григорій і Томаш укинули в яму кілька каменів, щоб стовп стояв міцніше.

Кос підсипав землю, а решта притоптували, й тоді поклали зверху великі шматки дерну, зрізаного з бруствера танкового окопу. Коли вже все було готове, відступили трохи назад – оглянути роботу.

– Екіпаж!

Кос скомандував спокійно, не підвищуючи голосу, й сам, виструнчившись, віддав честь. Те саме зробили Томаш і Гжесь. Густлік стояв простоволосий, Шарик присів, як на команду «струнко».

Саме в цю мить од Костринського плацдарму долинув гуркіт артилерії: обстрілювали німецькі позиції за десять кілометрів далі на південь.

– Почали, – сказав Кос- Яке сьогодні число?

– «Герменегільди» було в п'ятницю, сьогодні понеділок. Значить шістнадцяте, – підрахував Єлень, поплював на долоні й потер їх.

Томаш хвилину дивився на червоний обрій, на небо, покреслене вогненними лініями, й крадькома перехрестився.

– Багато наших не доживе, – сказав до механіка так тихо, щоб інші не чули.

Саакашвілі злегка кивнув головою і далі приглядався до гілок на деревах, обсипаних молоденькими листочками, які здригалися від струсів далеких вибухів.

Підбіг зв'язковий піхотинець і доповів командирові танка.

– Громадянине сержант, ми починаємо за чверть години, а ще за п'ять хвилин вирушаємо разом на переправу.

– Добре, – відповів Кос, постояв ще, зморщивши лоба, підраховуючи щось у думці, а потім сказав: – Дві тисячі п'ятдесят п'ять.

– Чого дві тисячі? – запитав Саакашвілі.

– Дві тисячі п'ятдесят п'ять днів минуло від нападу гітлерівців на Вестерплятте.

Вдалині щораз дужче гримотіли гармати. На ділянці Сорок сьомої радянської та Першої польської армій ще було тихо, але солдати вже скидали маскувальні сіті з мінометів, готували гармати найрізноманітніших калібрів. Піхотинці затягували пояси, настромляли багнети на гвинтівки, закладали в стволи патрони.

Задиханий зв'язковий знову підбіг до «Рудого», мовчки подав листівку й помчав далі.

Усі члени екіпажу підійшли до Явека. Шарик вистрибнув на танк і, заглядаючи через плече командира, встромив свою цікаву морду між голови танкістів.

– Генералам, офіцерам, сержантам та солдатам Війська Польського, – читав Кос, і саме в що мить перші со-і нячні промені осяяли галявину. – Товариші по зброї! Славою своїх перемог, своїм потом і кров'ю ви здобули право на розгром берлінського угруповання противника й на участь у штурмі Берліна…

Схвильований, зупинився на мить. Від поблизьких піхотинських окопів долетів гучний голос Костянтина Ша-велло, який читав таку саму листівку.

– Хоробрі солдати! – лунало на всю галявину. – Закликаю вас виконати бойове завдання – розгромити берлінське угруповання ворога з властивою вам відвагою та вмінням, з честю і хвалою. З честю і хвалою, – ще раз проказав Шавелло й додав від себе: – Ось, як до нас, громадяни поляки, руський маршал пише: «Вам доручено могутнім ударом оволодіти останніми захисними лініями й зім'яти ворога вщент…»

Кос гляиув на годинника – незабаром третя година двадцять хвилин – а потім, не чуючи слів Шавелло, глянув на обличчя своїх товаришів. Усім єством відчував, як збігають секунди, напружено чекав початку атаки.

Канонада не вщухала. Холод щораз дужче сковував скроні. Бездіяльність починала нетерпеливити й дратувати. Перша команда: «Вогонь!» – блиск і грім залпу прийшли як визволення. І вмить усе потонуло в урагані пострілів, гуків, вибухів. Янек змахнув рукою: «В машину!»

Танк виїхав крізь густий гуркіт і свист на узлісся, зупинився біля прикордонного стовпа з білим орлом на жовтогарячому тлі, що зривався до льоту з вершини кавказької гори. Екіпаж одкрив вогонь по тому березі Одеру, де низькі, пориті окопами та насипами поля вкривалися воронками від вибухів. Надпиляний ствол змінив обрис танка, і той, хто не був у курсі справи, міг подумати, що це новий тип гармати.

З окопів, з лісу біля танка почали вибігати солдати. Сержант Шавелло постукав прикладом по броні й гукнув у прочинений горішній люк:

– Танкісти, гайда з нами!

Стрімким яром униз сповзла піхота, а за нею, занурившись, мов корабель у пісок, танк. Тут хіміки ставили димову завісу. Видно було, як люди бредуть по пояс у диму.

Янек, вихилившись з башти, давав вказівки водієві, котрий майже нічого не- бачив.

– Ліворуч… Ще трошки… Добре. Повільніше… Стоп.

– Готово. Повільно вперед! – кричав сапер, що стояв біля причалу порома.

– Уперед, – повторив Кос.

Офіцер, що керував переправою, задкував, звівши вгоз ру руки, показував, яку гусеницю підтягнути, яку загальмувати. Видно було його тільки від пояса, ноги застеляв маскувальний дим. Скрип балок підказав їм, що вже поміст, а м'який прогин – що танк уже на поромі. Коли Саакашвілі вимкнув мотора, почули плескіт води.

– Давай, давай! – кричав сапер.

Різке торохтіння моторних човнів прорвалося крізь притихлий вже трохи гуркіт артпідготовки. Пором здриг-і нувся, і танкова башта почала віддалятись од причалу.

З того берега прилетіли перші снаряди, вибухнули на. березі. Один упав у воду, здійняв дим і заколихав поромом.

– Ще б'ють, – сказав Густлік, дивлячись крізь перископ.

– Наосліп, – відповів Кос.

– Очі болять від диму, і в горлі дере, – скаржився Григорій. – Вам нагорі краще.

– То йди сюди. Доки пливемо, що тобі робити біля важелів? І Томека забери.

– Я залишусь, – заявив Черешник. – Дим як дим, нічого особливого.

Стояли втрьох біля перископів, дивлячись на жовтувату пелену, що повільно клубочилася над річкою. На тому березі тепер уже тільки зрідка гриміли вибухи. Раптом випливли з густої завіси на чисту течію, і моторні човни, що тягнули порома, загриміли кулеметними чергами, поливаючи свинцем німецькі окопи.

Окопи мовчали, але з дзота на дамбі блиснув вогонь гармати, що била прямою наводкою. Солдати не почули навіть свисту снаряда, бризнув перший вибух, перекинувши один з буксирних човнів.

Через секунду вистрелив «Рудий». Напрям був правильний, але снаряд не долетів – здійняв угору фонтан прибережного болота й піску.

Другий ворожий снаряд упав біля порома, осколки пошматували лівий борт моторки, буксирний канат ослаб, і човен почав набирати воду.

Наступні два снаряди Кос всадив прямо у дзот, злетіли вгору потрощені балки.

Пором, позбавлений буксира, повільно втрачаючи напрям, поплив за течією. Танкісти почули голосну команду сержанта Шавелло й побачили, що піхота, кидаючи у воду гумові понтони й на ходу збиті плоти, під прикриттям танкового вогню веслує щосили до західного берега.

Танкісти, залишившися самі, дали ще кілька кулеметних черг, послали на берег шість або сім осколочних снарядів. Видно було, як піхотинці на своїх «кораблях» сідають на мілину, як біжать по коліна у воді, стріляючи з автоматів, а потім знов усе заслало димом.

Течія зносила пором з танком, кружляючи ним поволі. Автоматні черги десантників поступово затихали.

– До Гданська довезе, – несподівано сказав Томаш і засміявся з власного дотепу.

– Скоріше до Щеціна, – пробурмотів Кос і наказав:- Перевір, Густліку, що там на поромі.

Єлень одкрив люка, зісковзнув униз по броні та оббіг машину довкола, оглядаючи понтони.

– Нічого, – доповів Косові, який вихилився із башти. – Ось два обкуті залізом дрючки, – підняв угору багри.

Янек і Григорій також вилізли з машини, Через передній люк появилися Томаш із Шариком.

– Винесе нас з диму прямо на гармати. З'їдять нас мов шкварку в юшці, – сказав Саакашвілі.

– Ріка: повертає, може, течія викине на берег, – уголос розмірковував Кос.

– На німецький, – докинув Густлік.

– Головне – пристати до берега. Або пощастить замаскуватися, або… Голими руками нас не візьмуть. Шукайте дно.

Томаш і Рустлік стали на понтонах, почали штрикати баграми веду.

– Є, – стиха мовив Черешняк, намагаючись загальмувати пором.

– Держу, – відповів йому Густлік. – Грунт… Намацували дно і, впираючись ногами в борти, по черзі штовхали пором на мілину.

– Берег зліва, – прошепотів Єлень. – Не наш.

– Буде нашим, – сказав Янек. – Зрештою, у нас нема вибору. Підтягнемо, – повернувся до Григорія.

Поклали біля гусениці автомати, скинули чоботи і куртки. Один за одним, біля самого борту, зсунулися в річку. Бредучи по груди в воді, вхопилися за перебиті буксирні канати. Шарик, покрутившись на поромі, теж стрибнув у воду й поплив слідом за своїм хазяїном.

За хвилину командир і механік вийшли на мілину й, тягнучи пором, немов бурлаки, поволі наближалися до заростей, що маячили крізь дим на березі.

– Лозняк, немов ліс, – важко дихаючи, вимовив Янек. – Може, прикриє.

Оглянувся на пором і зрозумів, що надії були марні – з берега маленької затоки, невидимі для нахилених над баграми Томатна й Густліка, на палубу стрибали піхотинці в плямистих плащ-палатках.

– Німці! – застережливо крикнув Кос.

Разом з Григорієм рушили назад по воді до порома, де залишили зброю. Рядом плив Шарик. На їхніх очах почалася боротьба.

Почувши голос Коса, Густлік повернувся і багром збив а ніг двох перших автоматників. Третього зіпхнув у воду Томаш. Єлень хотів, зняти з плечей автомата, Черешняк простяг руку до карабіна, але їх уже обступили німці. Ударами прикладів звалили обох на палубу.

На Коса й Саакашвілі, що стояли по груди в воді, націлилося кілька автоматів.

– Ого, які великі польські риби, – глузував хтось із ншців, дивлячись на мокрих і безборонних танкістів.

Поки німці перемовлялись, Янек тихо говорив до собаки, що плив рядом:

– Додому, Шарику, шукай Марусю… Пішов…

Вермахтівці підняли з палуби Єленя і Черешняка із зв'язаними за спиною руками. Витягли з води Коса і Саакашвілі, теж скрутили їх мотузками.

Тим часом Шарик пірнув між понтони під поромом, виплив з другого боку і, ритмічно загрібаючи лапами, перетинав заслану димом ріку. Собака опустив вуха, морду ледь-ледь підняв над дрібними хвильками.

Минуло досить часу, поки німці втямили, що пес зник.

– Де собака, ти – водяний герою, де твій собака?

Гітлерівець клацнув затвором автомата, черга прошила воду поряд з Шариковою головою.

– Зачекай-но, – притримав унтер-фельдфебель невдаху і, підкинувши до плеча Томашеного карабіна, старанно прицілився.

– З мого? – обурився Черешняк. Рвонувся уперед, вдарив ногою німця під коліно. Гримнув постріл, куля пішла високо в небо. Унтер-фельдфебель підвівся і, показавши на собачу голову, що ледь виступала над водою, наказав:

– Вогонь!

Затріщали автомати, а унтер-фельдфебель підступив до Томаша, якого німці тримали за плечі, і вдарив кулаком в обличчя…