Чотири танкісти і пес – 2

Розділ VIII ЗУСТРІЧІ

У другій половині березня, вже після визволення Колобжега, який здався вісімнадцятого, коли танкова бригада, підтримуючи радянську піхоту, вела ще важкі бої за Гдиню і Гданськ, Перша армія Війська Польського дістала наказ перейти до оборони на широкій смузі узбережжя від Щецінської затоки та Дзівної до самої Балтики, до гирла Регі й Парсенти, й ще далі на схід.

Тому й не дивно, що коли екіпаж сержанта Коса доповів про своє прибуття, його негайно направили на Балтику – разом з ескадроном вахмістра Калити і доданим до них взводом легкої артилерії вони мали стати ланкою того ланцюга протидесантної оборони, що простягся понад берегом на дюнах, порослих сухою травою, крізь яку вітер пересипав дрібний пісок.

Сприйняли цей наказ, як і личить старим солдатам, тобто з усмішкою, хоч насправді воліли б дістати призначення до більшого танкового підрозділу десь на шляху до Берліна.

Щиро зраділа лише Лідка.

– Якби ви знайшли мені якогось купальника, я б гарно загоріла до балу в Берліні на честь закінчення війни.

Купальника не знайшли, та й вільного часу було обмаль. Окопалися як слід, проте завжди знаходилась якась робота. Кос рідко давав звільнення, та сьогодні Лідка відпросилася на пляж разом з Григорієм.

Приємно було ступати по вологому, прибитому хвилями піску понад морем. Коли б не погнута гармата, що стирчала серед воронок, та величезний ваговоз, капот і кабіна якого виступали над І водою, можна було б подумати – ніякої війни немає. На широкому чистому видноколі – жодного диму з пароплава. Чайки ширяли над їхніми головами, задерикувато кигикаючи.

– Маю. Маю і не віддам нікому, – приспівувала дівчина, стискаючи кулаки. – Дароване – закохане.

Вона, розтуливши кулак, роздивлялася бурштинове серце, що лежало на долоні.

– Коли б у мене була стрічка, – приміряла ї, притримуючи пальцями, показала другою рукою, яка була б оздоба.

– Чорна годиться? – запитав грузин.

– А в тебе є?

– Зачекай. – Скинув з плечей шкіряну куртку, постелив на піску і запросив: – Сідай і чекай.

Вернувся до того місця, де хвилі коливали затопленого ваговоза. По чорних вищерблених стовпах хвилеріза пробіг над самою водою, зміряв на око відстань, присів і стрибнув на вологий капот.

Не дивився на дівчину, але, бажаючи похизуватися, ще раз стрибнув – тепер на другий бік погнутої кабіни. У перехняЄленому кузові плавала синя матроська безкозирка. Нахилився і після кількох невдалих спроб піймав її за стрічку. Повертатися було важче. Проте дістався на берег щасливо, щоправда мокрий до рубця. Відірвав стрічку од безкозирки і простягнув дівчині.

– Ось тобі!

Пішли обоє до дюн. Лідка просилила стрічку крізь вушко бурштинового серця і приміряла.

– Молодець! – схвально кивнула головою.

Гжесь погладив вуса, доторкнувся до плеча дівчини і, зупинившись, заговорив по-грузинськи. Лідка слухала слова, й трохи не схожі на слова інших мов, які їй доводилося чути, зовсім незрозумілі, і, на превеликий подив, відчувала – їй любо слухати. Шершаві, як гранітна скеля, звуки, різкі, мов орлиний крик, переливаючись голосними, як струмок, крихітками сонячних променів, творили спокійну, благородну мелодію.

– Вірші? – спитала, коли він замовк. Мовчки кивнув головою.

– Твої?

– Ні, – засміявся весело. – Кілька сотень років тому написав один грузин, Шота Руставелі.

– Про що ж ці вірші?

– Ти похвалила мене за стрічку, а я відповів, що ти для мене як сонце, і даю слово, що вволю будь-яку твою просьбу, хай навіть наражуючись на небезпеку… – пояснював, щораз більше суплячи брови, аж врешті вхопив жменю піску й кинув під ноги: – Не вмію так добре по-польськи, щоб гарно сказати.

– Ти гарно сказав, – тихо мовила Лідка.

– Не я. Так до царівни Тінатіни говорив Автанділ.

– Хто?

– Автанділ, один стародавній танкіст.

– Жаль, – ще тихше прошепотіла дівчина.

Не випускаючи з руки бурштинового серця, почала підніматися стежкою, що пролягала серед дюн. За нею ішов Саакашвілі, так поринувши в думи, що, мабуть, не чув цього останнього слова.

На вершині горбика, у замаскованому сіткою пристосованому до кругової оборони окопі, стояла сімдесяти-шестиміліметрова гармата, біля неї – вартовий улан. Солдат час од часу підносив до очей бінокля на море.

– Знайшли щось на березі? – зачепив танкіста.

– Скарб, – відповіла Лідка, вимахуючи чорною стрічкою.

– Гітлера не видно? – запитав Григорій, невдоволений, що йому заважають зосередитись.

– Тільки риби й одну сирену, – огризнувся гармаш.

– Тримайся ближче до мене, Берлін побачиш, – обіцяв грузин, зриваючи кокарду з безкозирки.

– Янек сердиться, що на Одер нас не послали, – згадала Лідка і скривилася, побачивши, що Саакашвілі робить з шапкою. – Навіщо це тобі?

– Ця погань не потрібна, – Григорій кинув фашистську емблему на землю, – а решта може пригодитися. Хоча б чоботи чистити. – Викрутив синє сукно, сховав до кишені.

Минули окоп з гарматою, і перед ними відкрився широкий приморський краєвид: до обрію сягали поля, позначені темними латками свіжої землі, а на них зеленіли постаті уланів, що орали. Місцевість була горбкувата, а на обрії чорнів ліс, повсюди блищали на сонці озерця.

– Приїздитиму сюди влітку на відпочинок, – сказала Лідка. – Повітря здорове, й краса яка.

Неподалік від шосе видрілася чимала селянська садиба – кілька будівель за вищерЄленим снарядами муром.

Обійстя разом з гарматою на дюнах становили вузол опору: солдати повибивали в стінах бійниці, на відкрито-. му місці між будинком і хлівом поставили загородження, вирили окопи й траншеї.

На подвір'ї вештались улани. Двоє біля криниці напувало коней. Третій прав онучі в кориті, а чисту вже сорочку повісив на колесо січкарні. Біля воріт, що вели на шосе,, стояв «Рудий», з башти виглядало дві голови.

– Лишенько, час чергувати! – скрикнула Лідка, глянувши на годинника, й побігла до будинку, над дахом якого стриміла радіоантена.

Григорій, наближаючись до танка, почув, як Єлень навчає Черешняка.

– Це тобі не галушки в рот, а снаряд у гармату, треба допомогати всім тілом, з розвороту.

– Можна й одною рукою, – упирався Томаш.

– От придурок! – зітхнув Густлік, звертаючись до Григорія, а потім знов узявся пояснювати: – Я ж тобі, телепню, кажу, як то має бути: в танку сто снарядів і сто раз треба зарядити. Одна рука швидко втомиться. Якщо запізнишся хоча б один раз, то нам усім кінець.

Григорій глянув ще на дві машини з солдатами, які проїхали по шосе, і сів на дошки, що складені вздовж огорожі, там на сонці вигрівався Шарик.

– Ну що, старий… – хотів погладити собаку, але той несподівано вишкірив зуби і грізно загарчав. – Ти що, сказився?

– Що таке? – запитав Густлік.

– Я не до тебе. Шарик сказився. Саакашвілі пересів праворуч собаки, і пес, повернувши морду, приязно заскавчав, підповз, підставив голову, щоб його погладили.

– До гармати, – наказав Густлік.

Обидва з Черешняком зникли в башті, й тільки крізь прочинені люки чути було голоси й брязкіт металу.

– Осколковим заряджай!

– Готово!

– Розряди… Бронебійним заряджай!

Саакашвілі заплющив очі і, слухаючи команди; вигрівався на сонці, відпочивав. Мабуть, мав на це право, бо після довгого маршу від Гданська майже під Щецін ретельно оглянув машину й зробив усе потрібне. Хіба що гусениці… Треба було б десь знайти розбитий Т-34 з новими, мало зношеними гусеницями, зняти декілька ланок, привезти й замінити… Саме так, треба привезти, отже, лиш тоді, як Віхура повернеться.

По шосе під'їхав ваговоз, як на зло, зупинився перед брамою, гуркочучи мотором. Віхура, напевно Віхура, подумав Григорій, не розплющуючи очей. Тим часом з машини виліз високий чоловік у куртці з біло-червоною пов'язкою на рукаві, в чоботях і, підійшовши до брами, читав написи, випалені на дошках: «Хазяйство Калити», «Хазяйство Коса».

– Ви до кого, громадянине? – запитав вартовий.

– До сина.

В цю ж мить Григорій по голосу пізнав Веста, рвучт ко схопився на ноги й радісно вигукнув, звівши догори руки:

– Ваша! Ваша!

Скочили назустріч разом з Шариком, зразу ж за ними Густлік і трохи ззаду Томаш. На крики вибіг Янек та кинувся батькові на шию.

– Надовго приїхав?

– Я привіз оперативну групу, щоб зразу ж, як визволять Щецін…

– Значить, залишаєшся з нами, – зрадів Янек.

– Тільки на п'ятнадцять хвилин, бо мушу повернутися до Гданська. А потім знов приїду…

Батько з сином рушили до будинку, а решта екіпажу залишилася на місці. Густлік за руку притримав грузина, щоб не йшов за ними.

Тільки Шарик, якому найважче було приховати свої почуття, побіг підскоком услід за Косами.

Крізь прочинене вікно виглянула Лідка в радіонавушниках.

– Добрий день! – зраділа, вітально помахавши рукою.

Янек за батьковою спиною жестом показав, аби сховала бурштинове серце, яке на чорній стрічці звисало у дівчини з шиї.

– Ой-ой! – насупила брови Лідка й засунула оздобу за пазуху.

– Мундир не сукня, а солдат не ялинка, – промовив до неї Янек стиха. – Наказів не було?

– Ні, тільки німці десь близько викликають: «Приходь, Герменегільдо!»

– Занотуй, – наказав Янек і, відкривши двері, запросив батька до хати.

З-за хліва цю сцену спостерігав Фелікс Калита. Тепер попрямував на своїх кривих ногах до вартового. Той, розгубившися, виструнчився перед командиром,

– На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр.

– Без дозволу командира чужих пускаєш? – запитував лагідно, солодко і раптом, почервонівши, перейшов на крик: – Улан! Таким вартовим свічку в руки, а не гвинтівку. Пишіть матері, хай за вас молиться, бо кишки випущу й на колючий дріт намотаю…

Янек причинив вікно, щоб не чути вахмістрового галасування. Тепер було тільки видно, як, заклавши за спину руки, погойдуючись з п'ят на передки, вахмістр вичитує солдатові.

– Хороший хлопець, але інакше не вміє, – пояснив батькові. – Ми були разом з його ескадроном у бою, а тепер разом охороняємо узбережжя на випадок ворожого десанту. Улани, наш танк і польова гармата. Тільки тут тихо. Іноді з'явиться на обрії димок, то наші літаки відгонять корабель, і знов тиша. Нудно.

– А той факт, що стоїте над морем, мало цікавий? – усміхнувся батько. – До війни наш орел ледь-ледь діставав дзьобом до Балтики, Пруссія мов ярмо була: а тепер… на повний розмах крил…

– Що чути в Гданську?

– Місто живе. Стали до ладу майстерні, до порту прийшли кораблі з Кронштадту. Тральщики розчищають фарватер на Гель. Торпедні катери вистежують німецькі підводні човни, яких чимало на Балтиці, а особливо у вашому районі, між Борнгольмом і Колобжегом…

– Маруся не писала?

– Ні…

Трохи помовчали.

Зрозумівши, що й Янекові листів не було, батько, щоб перевести розмову на інше, взяв зі столу книжку й спитав:

– Читаєш?

– Зубрю. Правила бою – це мені як командирові треба знати, і внутрішньої служби, – щоб вахмістра не сердити. Коли повернешся?

– Через тиждень. Не сьогодні-завтра фронт може зрушити з місця, і тоді ми зразу за радянськими військами до Щеціна.

– Нас не застанеш. Сапери вже давно біля Одеру, решта армії також рушила на південь, і тільки декілька укріплень, як наше, залишилися на піску, – розчаровано махнув рукою Янек. – У штабі забули про «Рудого».

Батько глянув на годинника – час було в дорогу. Міцно обнявшись, хвилину постояли нерухомо, а потім рвучко рушили до дверей, вийшли на подвір'я.

Під дверима чекав грузин з листом в руці, а за ним Томаш з рюкзаком, з якого стирчав дерев'яний держак.

– Хотів би вас просити, – почав Григорій, – щоб Гані, яка була з сестрою на балу, у власні руки. Пошта погано працює.

– А там усередині також по-грузинськи? – запитав Вест, глянувши на адресу.

– Вайдеда! – Саакашвілі ударив долонею в лоба, забираючи назад складеного трикутником листа.

– Іншим разом візьму.

Черешник, який під час цієї розмови добув із рюкзака невеличку зграбну сокирку (хотів передати її до Студзянок), знітився, сховав її і відійшов під стіну,

Вахмістр уже скінчив відчитувати вартового, проте ще стояв у воротах, бо щось зацікавило його на шосе. Дивився туди з-під низько насунутого на лоба кашкета.

– Громадянине поручик, – звернувся Янек до батька, – дозвольте познайомити вас з командиром розвідувального ескадрону.

– Вахмістр Калита, – виструнчився кавалерист, віддаючи честь, і показав рукою на захід, – 3 полону повертаються. П'ять з половиною років поневірялися там…

Замовк, пильно вдивляючись в обличчя людей на шосе. Було кільканадцятеро в шинелях довоєнного крою. Дехто з офіцерів встиг уже підперезатися, проте шинелі, накинуті на плечі наопашки, та незастебпуті коміри мундирів свідчили: це нерегулярне військо. Йшли не в ногу, двоє вели велосипеди, обвішані багажем, у руках несли валізи й клунки.

Коли порівнялися з брамою, наші засалютували, а вартовий, питально глянувши на вахмістра, взяв на караул. Перехожі випрямилися, відповідаючи на військові почесті. І тут сталася дивна річ: Калита, грізний службист, ступив уперед, одняв пальці від козирка і зовсім цивільним жестом, простигши вперед руки, гукнув:

– Пане ротмістр!

Чорнявий з сивиною офіцер, який, кульгаючи, йшов попереду, тримаючи в руці офіцерську шапку з малиновим околишем, обернувся на оклик і став. Збентежено дивився на браму, на вартового, який тримав карабін на караул і на чолов'ягу з шаблею в чорних піхвах при боці, котрий протягував до нього руки. Решта офіцерів теж затримались. Сивуватий, і досі не збагнувши, в чому річ, надів шапку, взяв під козирок.

– Вертаємося додому… – почав, відчуваючи, що по-винен щось відповісти, урвав і, тільки тепер пізнавши, хто перед ним стоїть, тихо мовив:

– Калита… Вахмістр Калита!

Обнялися. Ротмістр мідно притис до грудей свого унтер-офіцера, а потім одступив на крок і півголосом запитав:

– Що ви робите в цьому війську?

– Командую ескадроном. Завершую те, що разом з вами, пане ротмістр, почали першого вересня під Мокрою. Початок був непоганий, лише потім нам не пощастило. А тепер нічого, весь час лупцюємо їх. Поки вишні зацвітуть, коней у Шпрее напуватимемо.

– А я хотів би якнайшвидше на Віслу.

Вест попрощався з танкістами і, простуючи до машини, промовив до колишніх полонених.

– Кому по дорозі, прошу сідати. Ввечері будемо в Гданську.

Офіцери зраділи і миттю повилазили в кузов, допомагаючи один одному вантажити клуночки та велосипеди.

– Пане ротмістр, – подумавши, запропонував Калита, – залишайтесь.

– Ви що, збожеволіли? Коли б навіть хотів, то хто дозволить?

– Усе по закону. Доповімо командирові бригади. Вже в Явстров'ю був такий випадок, що довоєнні офіцери йшли з неволі прямо у військо…

– Ні, то не має сенсу, – урвав його ротмістр і, накульгуючи, пішов до машини.

З подвір'я прибіг Калитин кінь, штовхнув хазяїна головою в плече і чуткими темними губами узяв грудку цукру з долоні.

– Знайдеться і кінь, і шабля, а до Берліна близько! – гукнув командир ескадрону.

Ротмістр оглянувся саме тоді, коли мав уже вхопитися за борт кузова. На мить завмер. Руки оминули долоні товаришів, які хотіли допомогти йому,

– Дайте мої речі.

– Залишаєшся? Божевільний!

– Перекажіть жінці, що я буду трохи пізніше.

Поволі, на першій швидкості ваговоз повертав на,шосе. Один з офіцерів подав ротмістрові невеличку валізу і махнув на прощання рукою. Решта віддали честь. На шосе машина рвонула вперед. Ті, що сиділи в кузові, дивилися на самотню іюстать у конфедератці з малиновим уланським околишем, у шинелі наопашки – на офіцера, котрий вирішив повернутися на Віслу трохи згодом.