Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XIX ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ

Битва за шлюз після чотирьох навальних атак на якийсь час затихла. Під лісом догоряла німецька автомашина.

Кос лежав горілиць, спершись на мішки з піском, дивився крізь голі крокви в небо, пестив пальцями затвор снайперської гвинтівки, яку приніс Густлік, – війна змусила хлопця полюбити зброю.

У повітрі стояла тиша, лише від фронту зрідка постукував одинокий кулемет. Янек зітхнув, поправив цеглу під головою, що правила йому за подушку, і оглянувся на Густліка – той, доснідуючи, витирав хлібом рештки жиру з казанка.

– Така ж сама, як та, що її сибіряк подарував під Студзянками.

– Краща, бо нова, – з гордістю промовив Єлень, поплескуючи гвинтівку по прикладу, а потім розправив мундира на животі й сказав: – Не люблю воювати на голодний шлунок. Тепер можуть починати.

– Можуть. Навіть танки зуміємо затримати на мінних полях. Але найкраще, щоб почекали сигналу.

– Ти думаєш, він дійшов? – запитав Саакашвілі, який сидів з біноклем біля бійниці й стежив за полем.

– У нього був шанс. Невеликий, але був.

– Повірять йому?

– Напевно. – Густлік махнув рукою. – Тільки глянуть – зразу зрозуміють, що сам не вигадає такого.

– Повірять, – підтвердив Кос і сідаючи глянув у небо. – Сонце сходить. Або наші, або німці повинні починати…

Немов у відповідь, гримнули невидимі міномети, у повітрі завили міни й, пролетівши над будинком, вибухли на подвір'ї.

– Цими горщиками мурів не розіб'ють, – буркнув Густлік, нахилившись до Янека. – Хіба що нас залякати хочуть…

Знову гепнули дві міни, цього разу ближче, осколки сипонули по даху.

Григорій, зігнувшись під стіною, виглянув через бійницю і доповів:

– За «Рудим» гармату лаштують. Янек узяв у нього бінокля.

– Підпалюй.

– Що?. – здивувався грузин.

– Ожеред. Солома висохла.

– А «Рудий»?

– Де запалювальні? – спитав Янек, висмикнувши з кулеметної стрічки кілька звичайних патронів.

Єлень добув із кишені жменю патронів з чорними вершечками і мовчки почав закладати пусті місця в стрічці.

– Швидше, чорт забирай! – квапив Кос- Чому в кишенях носиш?

Знову засвистіли міни, танкісти попадали на землю, почекали, поки вибухнуть. Заледве під свист осколків підняли голови, Густлік, усміхаючись, відповів командирові:

– Щоб жеребкування не програти, як тоді.

Янек схопився за кулемета, притис до плеча приклада, однак Григорій перешкодив йому.

– Ні! – рвонув Коса, й обидва скотилися між мішки. – Там же «Рудий»!

У цю мить блиснуло, гримнуло, і град цегляних уламків обсипав танкістів. Лише після цього почули, як стріляє гармата. Кос потягнув за мішок, звалив його на Григорія і, припавши до кулемета, випустив довгу чергу.

Задиміла солома, яка закривала «Рудого», поповзли по ній вогники, замиготіли щораз ширшим колом, мов квітка соняшника. Поки артилеристи встигли вистрелити вдруге, вибухнув бак, підкинувши вгору хмару червонястого диму.

На хвилю запанувала тиша. І тут розірвався снаряд у гарматі, підкинув її і розірвав ствола. Почали рватися снарядні ящики. Затихли міномети. Григорій, скам'янівши, дивився у вогонь, що пожирав улюЄлену машину, по щоках збігали сльози.

– Ну, чого ти? – Кос добув з-поміж мішків шаблю і подав її грузинові таким жестом, як дитині дають улюЄлену іграшку, щоб перестала плакати. – Інакше не можна було.

З лісу на повному ходу вискочив низький броньований гусеничний тягач з польовою гарматою. Описавши дугу на полі, зупинився між деревами, проте поодаль від ожереду. Кос зрозумів – настала хвилина, якої вони побоювались, і наказав Єленю:

– Бери кулемета й гайда до бункера з Григорієм.

– Я б хотів…

– Не поспішай підривати міни. Лише коли танки в'їдуть на подвір'я.

– Янеку, але ж…

– Виконуй, – суворо перебив його Кос.

Єлень мимоволі підвів руку, немов для того, щоб віддати честь, і злегка виструнчився. Мовчки взяв одною рукою кулемета, другою обняв Саакашвілі. Пішли. Вже на сходах Густлік оглянувся на Коса, який застиг біля бійниці, притиснувши приклад снайперської гвинтівки до плеча.

У прицілі Янек бачив чорний ствол гармати, який дивився йому просто в обличчя.

З лісу вибігла обслуга, миттю відчепила гармату. Тягач од"їхав поміж дерева, а солдати сховалися за щитом. Не видно нікого, аж ось з-за стовбура, зігнувшись, виходить заряджаючий зі снарядом в руках. На долю секунди його плече опинилось у скельці прицілу, і палець лагідно натирнув спуска. Гримнув постріл, солдат пустив снаряда й нирнув у траву.

Кос, знаючи, що тепер дорога кожна секунда, перебіг на горище, сховався за грубезним камином і, схвильований, чекав пострілу польової гармати.

Від удару здригнувся будинок – снаряд зніс ріг разом із бійницею. Янек скочив уперед, приліг на розбитій цеглі й прицілився.

Командир гармати висунувся, дивився на будинок, звідкіля йшов дим, підняв руку для нової команди, та не встиг – куля влучила йому в голову.

Але навідник помітив блиск на даху біля димаря, вніс поправку і, взявши команду на себе, наказав:

– Вогонь!

Гримнув постріл, артилеристи поспіхом зарядили втретє.

Навідник в окуляр прицілу бачив, як над будинком здіймається курява, а підкинуті вибухом крокви, надаючи, збивають черепицю.

Вистреливши в командира гармати, Янек одразу кинувся на сходи і вже знизу почув другий вибух снаряда, удар крокви об дах і лускіт битої черепиці. Коли біг вздовж стіни, крізь віконце у хвіртці вистрелив ще раз.

Звідси гірше було видно гармату, ніж зверху, – над зоряним полем заледве виставав кінець ствола й горішня частина щита з прямокутним віконцем для наводки. Янек прицілився у цей чорний прямокутник і застиг.

Зверху й досі падали уламки черепиці та цегли, але Кос стояв непорушно. Тільки палець на спуску згинався лагідно й поволі, щоб непомітно перейти межу пострілу.

Куля розбила приціл, поранила навідника, який, вхопившись руками за голову, спіткнувся об лафета, впав у траву. Солдат хотів допомогти йому, але дістав кулю в лікоть руки, що висунулася з-за щита.

Німці розгубилися, попадали ниць на землю, ховаючись од куль. Гармата замовкла.

Тишу порушив гуркіт моторів. З-поміж дерев виповзли три танки з десантниками на броні, зупинилися на узліссі.

За хвилину до них приєдналися дві самохідні гармати. Кутасті сталеві потвори грізно зиркали чорними отворами гарматних стволів. Рівно туркотіли мотори, і нервово здригалися антени.

Командир дивився у перископа: зораний, положистий схил, а на ньому корпуси обгорілих машини й танка, гармата без обслуги, кільканадцять трупів. А ще далі об'єкт атаки – пошарпаний снарядами будинок з вищерЄленим на висоті другого поверху рогом і мур навколо шлюзу. Повернувши перископа праворуч, побачив два танки, вліво – дві гармати-еамохідки.

– Штурмові гармати? – запитав у мікрофона.

– Готові, – пролунала в навушниках відповідь, над баштою висунулася рука в товстій шкіряній рукавичці, стверджуючи готовність відкрити вогонь.

В танку не було чути ані пострілу, ані свисту кулі, яка, викресавши іскру об сталь, рикошетом влучила в підняту долоню. Навушники зойкнули гнівом і болем.

– Увага! – скомандував командир. – Всім танкам і самохідкам…

П'ять гармат повели стволами і плюнули вогнем.

П'ять снарядів зруйнували ріг будинку, провалили мур, підняли вгору фонтани вибухів.

Крізь бійницю в бункері Густлік бачив той залп ї вдруге подумав, що вночі перед форсуванням Одеру марно наснився йому шлюб. Схопив казанка, здув з води вапняну пилюку, ковтнув кілька разів, а решту вихлюпнув на голову Григорію, який і досі сумував за «Рудим».

– Ти що, здурів? – зірвався з місця грузин.

Єлень не відповів, ляснув його долонею в груди, аж загуло.

– Як тобі вріжу, – розмахнувся Григорій.

– Потім, – стримав його сілезець. – Сидиш, як сич, хотів тебе розвеселити, а ти сердишся. Берись за кулемета.

Дим розвіявся. Крізь трикутний люк у зірваній з завісів брамі Єлень побачив вдалині танк, що наближався повним ходом, а ближче, зовсім близько, під зваленою з даху балкою – руку, присипану землею, і біляву голову.

– Гжесю! – гукнув захриплим, не своїм голосом і показав йому на ключі від детонаторів. – Мур ліворуч, брама, а цей – хата. Як доїдуть – підривай.

Останні слова вимовив уже від дверей. Вибіг до рову, грюкнув люком. Затримав його різкий свист снарядів. Гримнули близькі вибухи, сипнула шматками дерну.

Ще свистіли й хурчали в повітрі осколки, коли Густлік вискочив з рову й підбіг до брами, певніше, до того місця, де була брама, а тепер на зім'ятих листах жерсті горіла олійна фарба. За розбитим муром мчали три танки, позаду повзли самохідні гармати.

Густлік підбіг до Янека, відкинув уламок муру, відтягнув балку, підняв з землі непритомного хлопця, який не випускав з руки снайперської гвинтівки. Глянувши на танки, помітив, що вони починають уповільнювати ходу, зупиняються для прицільної стрільби.

– Двадцять один, двадцять два, – Густлік біг з непритомним сержантом на руках і бурмотів: – Двадцять три, двадцять чотири…

Знав, що цих чотирьох секунд вистачить ворогові, щоб прицілитись після зупинки. Упав на стежку за клумбою, притиснув до землі Янека. У цю ж мить його оглушив блиск, свист, гуркіт вибухів. Снаряди били в будинок і кришили мур, розширюючи вилом.

Важкі осколки пороли кігтями траву. Густлік поклав широку долоню на голову друга – не каска, але хоч трохи захистить. Відчув удар в ногу. Обережно ворухнув ступнею, зігнув ногу в коліні, щоб перевірити, чи цілі кістки та м'язи. Все гаразд – видно, ледве підошву зачепило. Не чекаючи довше, зірвався, закинув Коса на плече й кинувся до бункера.

Саакашвілі біля кулемета бачив крізь бійницю тільки танки – наближуючись, вони поступово збільшувалися. Чекав, коли підійдуть так близько, щоб можна було вдарити кулеметною чергою по люках.

Григорій повернувся і тільки зараз побачив, що Густлік із зміненим до невпізнаний обличчям кладе на підлогу непритомного Коса.

– Янеку, Янечку… – голос сілезьця бринів розпачем ї страхом.

Рвонув мундира на Янекових грудях. Ґудзики порозліталися на всі боки, а Густлік обережно приклав вухо – чи б'ється серце. Билось, але нерівно й, здається, надто тихо. Єлень поспіхом торкався рук, ніг, відгортав волосся з лоба, шукаючи рану. Обережно витер кров із скаліченої щоки.

– Танки! – хрипким голосом крикнув грузин. Ворожі машини під'їхали так близько, що сховалися за рештками муру. Видно було тільки ту, що навпроти брами, а далі за нею – самохідну гармату. Танк на хвилину зупинився, вистрелив. Водночас вибухнуло кілька снарядів. Один з них влучив у верх буйкера, зі стелі посипалось вапно.

– Густліку!

Сілезець не звернув уваги на оклик. Тонким струмком лив воду з казанка на голову й груди Коса.

Саакашвілі збагнув, що зараз може покладатися тільки на себе. Притиснувся до бетону на самому краю бійниці.

Танк наближався, стугін мотора ставав нестерпний, від сталевого брязкоту гусениць боліли вуха. Стріляючи з автоматів, на землю посипалися десантники. Григорій кілька секунд стискав у руці мінерського ключа й саме тепер крутонув ручкою.

Під ногами здригнувся бетон. На мить усе сховалося в блиску й хмарі куряви, з якої виривались язики полум'я. Потім угору знявся стовп диму. «Пантера» загорілась і вибухла, не доїхавши метрів п'ятдесят.

Янек розплющив очі й запитав слабким голосом:

– Стріляють?

– Живий! – заверещав Густлік мов божевільний. – Хай йому грець, живий!

Хлюннув рештою води Янекові в обличчя, посадив йото під стіною, обмотав голову мокрив рушником і лише після цього скочив на допомогу грузинові.

– Влізли?

– Один.

Єлень дивився, як під ударами снарядів валиться мур. Тепер німці не поспішали, боялися мін. Десантники ліниво пострілювали.

– Щось погане задумали…

Янек насилу підвівся, тримаючись за шершаву стіну. Похитав головою, поправив мокрого компреса. Повільно ступав, не відриваючи плеча од стіни, і став з гвинтівкою в руці біля третьої бійниці.

У цю ж мить з вікна на першому поверсі по бункеру хльоснув струмінь вогню. Танкісти відсахнулися од бійниць, бункер наповнився димом.

Густлік зірвався, кинувся до контактів, крутонув ключем од правої групи мін.

Стіни будинку розпалися і поховали вогнеметника разом з піхотинцями, які туди проникли. Але одночасно бункер відкрився самохідній гарматі, що причаїлася на полі за дорогою.

– Розлущитьі – крикнув Григорій після першого удару снаряда, поливаючи свинцем з кулемета передпілля, щоб не дати піхоті піднятися з землі.

– Або й ні, – відповів Густлік і, вхопивши два фаустпатрони, вибіг з бункера.

Саакашвілі й Кос почули ще один гарматний постріл, а потім важкий вибух біля гармати, від якого вона зрушила з місця. Але заледве здригнулися гусениці самохідки, як другий фаустпатрон ударив у її бічну броню, і гармату охопило полум'я.

– Не розлущить! – переможно гукав Густлік, вбігаючи назад до бункера, і ще більше зрадів, побачивши, що Кос веде вогонь із снайперської гвинтівки. – Стріляеві, Янеку? А я думав уже… Тьху, навіть не скажу, що думав.

Кос, ледь усміхаючись і заразом кривлячись, бо дуже боліла голова, стиснув Густлікові плече.

– Цеглою по голові дістав?

– Балкою, – пояснив Єлень. – Але я ж підігрів оту сковороду, га?

– Кепські справи, – сказав Янек.

– Але могло бути гірше, – посміхнувся Густлік.

– Відступають, – докинув Саакашвілі, спостерігаючи крізь бійницю, як одходить піхота й три машини дають задній хід.

– Ото ж то, – зажурився Кос- Стануть за радіусом дії фаустпатронів і битимуть снарядами в нашу шкаралупу, аж поки дощенту не розіб'ють.

На хвилину в бункері всі замовкли. Ще один постріл з гвинтівки, ще дві кулеметні черги й, підтверджуючи Янекові слова, рядом вибухнув снаряд, кинув піском і осколками в бійницю, відбив од стелі жменю камінців.

Чималий осколок ударив у Томашеву гармошку, що лежала в кутку, розсипав по бетонній підлозі куски клавішів і металеві частини. Єлень кинувся до неї, але розбита гармошка тільки безсило зітхнула.

– Грім би їх побив! – вилаявся Тустлік і запитав:- А ми що?

– Сам знаєш: повинні чекати.

Єдень поставив у кутку Гжесеву шаблю і Черешнякового рюкзака, поклав зверху ротмістрового кашкета, поправив, аби лежав рівно, і щось міркував.

– Вуха мені опухнуть, як про цю гармошку довідається, – буркнув собі під ніс, а потім, сівши навпочіпки біля Коса, порадив: – Янеку, а що як нишком до шлюзу, на баржу і за течією… Бо того сигналу, мабуть, не діждемося…

Два снаряди один за одним ударили в бункер, і на лівій стіні з'явилась невелика, але виразна тріщина.

Янек знав, що це означає швидку смерть, але на пропозицію Густліка заперечливо похитав головою. Підійшов до бійниці і подивився в поле. На першому плані мідним вогнем горіли «пантера» і самохідна гармата, два стовпи ясного диму підпирали безхмарне небо.

За одну ніч піхотинці вирили в захисній дамбі бліндаж для штабу полку, спішно замаскували очеретом і зів'ялим гіллям.

У бліндажі перебували кілька штабних офіцерів, радисти і телефоністи, а також командир полку, який хрипким голосом кричав у трубку:

– Я казав, що до світанку – то твоє. Лізь тепер по голій землі, повзи, а до насипу мусиш дійти… Що далі буде, то вже моя справа. Уперед, хай йому грець! «Борсук» і «Куниця» на вихідних позиціях, чекаємо на тебе.

Телефоніст зловив кинуту трубку.

– Давайте сюди радянського розвідника й того босого танкіста.

– Слухаю, – командир охорони штабу віддав честь і, одхиливши брезента, вийшов.

Полковник, не відриваючись од бінокля, дивився в оглядову щілину на плоскі луки передпілля, на будинки в місті, обрамлені зеленню й білим шумовинням розквітлих садів. Трохи далі ліворуч над обрієм здіймалися в неч бо два стовпи диму. Звідти долинав гуркіт гармат, які методично щось обстрілювали. А на лінії фронту було більш-менш спокійно – тріщали кулемети, вели вогонь дві або три батареї батальйонних мінометів.

– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.

– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.

– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…

– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.

– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.

Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешником, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.

Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.

– Де ваш шлюз?

– Не видно.

– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.

– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…

– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?

– Ні.

– Під будинками?

– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…

– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешник і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.

– Здалека?

– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…

– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з за-вісів, дві армії туди підуть.

– Є прохання, товаришу командир полку…

– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.

– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.

Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.

– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…

– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,

І вийшов.

– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.

– Яке?

– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити прилучитися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…

– Що казав?

– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.

Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:

– Згода.

Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешником як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.

– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.

– Якого біса?

– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.

З сусіднього окопу, виритого у валі, заторохтів кулемет. Пласкою дугою, немов залізний прут, розпечений у вогні, небо перекреслила довга трасуюча черга.