Чотири танкісти і пес – 2

Розділ XVI ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ

Кос швидко ходив по сінях, Єлень щоразу затуляв долонею вогника карбідної лампи, щоб не згасав від подуву, зиркав на командира. Врешті не втерпів:

– Тобі ще далеко?

– Куди?

– Цього не знаю, але ж кудись ідеш.

– Відчепись, – буркнув Янек. – Ходжу, бо думаю.

– Нам не скажеш?

– Скажу.

Кос сів на табуретку між Єленем і Саакашвілі, уважно глянув їм в очі.

– Хлопці… – поспіхом сягнув до кишені мундира на грудях, витяг ганчір'яний пакуночок, знайшов товстого теслярського олівця і, відсунувши зброю, почав креслити на столі: – Тут ми, тут озеро й шлюз… Далі канал, а внизу Рітцен. Місто, звичайно, укріплене, бійниці в стінах, у підвалах кулеметні вогневі точки. Ми можемо це все залити.

Усі троє все нижче нахилялися над столом.

– Шлюз замінований, дроти йдуть до бункера, – підказав Густлік, – залишається перевірити, чи пекельна машина в порядку, – і можемо підривати.

– Так зразу?

– А чого чекати?

– Наших. Вода повинна залити місто, коди піхота піде в атаку. Не пізніше й не раніше. Тоді відступить ворожа оборона, наші дивізії вийдуть на Зеелівські висоти і… на Берлін.

– А як знати коли? – запитав Саакашвілі і, ненароком, зачепивши пакуночок, розсипав хрести, тигрове вухо й фотокартки.

Янек присунув до себе фото, уважно оглянув, немов уперше бачив, а потім усміхнувся.

– Треба повідомити про все наших, а потім по сигналу підірвемо. Нехай, наприклад, пустять три рівні червоні кулеметні черги у напрямі шлюзу.

Засичав вогник карбідної лампи, пригас і знов підстрибнув. На стінах захиталися здорові тіні.

– Треба пройти лінію фронту.

– Я, – підвів руку Григорій.

– Зась, – буркнув Густлік. – На це треба мати сили.

– Хто перший зголосився, за тим право вибору, – заперечив грузин.

– Сам піду, – вирішив Кос, торкаючись кошлатого тигрового вуха. – У тайзі я навчився рухатися тихо, майже як Шарик.

– Ні, не підеш, ти командир і повинен командувати, – правив своєї Григорій.

– Правда. Мусиш залишитися тут, – ствердив Єлень. – Як німці щось пронюхають, доведеться захищати шлюз, а хто тоді буде командувати?

– Тут вам не танк.

– Не танк, нема «Рудого», – посмутнів Саакашвілі.

– Все одно: ти командир і не підеш.

– Кинемо жереба. – Янек узяв зі стола коробку, витягнув три сірники.

– Почекай, шкода ламати, – стримав його Єлень, сягнув до патронташа, взяв три патрони і поставив рядочком на столі. – Оцей іде, – показав патрона з чорним вершечком.

Кос глянув на патрони й нічого не сказав. Одне діло тягнути сірника, це схоже на жарт, на забаву. Зовсім інше – стрункі блискучі патрони, з гострими смертоносними вістрями. В грудях хлопцеві похололо, але тільки на мить.

– Згода, – сказав Григорій, підсуваючи шоломофона. – Чорний жереб.

– Хай так, – погодився Янек.

– Ні, – пролунав раптом рішучий голос на сходах. До столу підійшов Черешняк і поклав ще одного патрона.

– Хочеш іти через лінію фронту? – запитав Густлік.

– Може, не мені випаде, – щиро відповів Томаш. – але зараз не той час, щоб, як мужик, то значить гірший від інших.

Кос простягнув руку, узяв Томашевого патрона й хвилину потримав його в руках.

– Ти залишив пост.

– Згори мало що видно.

– Знаєш, про що йдеться.

– Звичайно, знаю. Вуха в мене чисті, – усміхнувся, бо єдиний не встиг скупатися після повзання по грязкій ріллі.

Янек пильно подивився солдатові в очі і мовчки поставив четвертого патрона біля решти. На стіні завмерли людські тіні й подовжені до велетенських розмірів близьким полум'ям чотири гострі жереби.

Григорій глибоко зітхнув і, одним рухом згорнувши всі патрони, вкинув їх до шоломофона, потрусив. Тихо задзвеніло.

– Хто?

– Бери перший, – наказав Кос і майже водночас сягнув до патрона.

Саакашвілі швидким рухом видобув свого, підсунув ближче до світла і відсунув – не фарбований.

Кос, усміхаючись, повільно розкривав долоню. Махлював, як кажуть картярі. Побачивши вершок патрона, сівохмурнів, кинув його недбало на стіл. Обидва уважно глянули на Густліка й Томаша.

Єлень немовби трохи зволікав, але коли Черешник нишком перехрестився і простяг уперед руку, сілезець стримав його.

– Забув, що казав вахмістр Калита? Поперед батька не лізь. Я зараз отого з чорною голівкою.

Дістав патрона й, поставивши його на столі, урвав, не доказавши.

Три пари очей глянули в обличчя Томаша, який простяг руку, але зразу ж одсмикнув її, бо й так ясно – в шоломофоні залишився патрон з чорним вершечком.

– Ви, пане взводний, допильнуйте мені тут рюкзака… – сказав Томаш зітхнувши.

– Облиш з тим взводним. Не знаєш, як мене звати?

– Густлік.

– Отож, – плеснув його по плечі, на мить притиснув до себе.

– У німецькому мундирі підеш? – запитав Кос.

– Ні, в своєму.

– Майже сухий. – Яяек помацав одяг, що висів на веслах. – А онучі мокрі, візьми мої.

– Сажі нашкребу, – сказав Григорій. – Треба її з мастилом розмішати, помазати лице й руки, щоб не біліли.

Янек узяв зі стола фотокартку першого командира танка.

– Небо безхмарне. Полярну зірку будеш мати ліворуч, – сказав, дивлячись на знімок.

– Я орієнтувався по зірках, коли треба було до лісу щось занести, – відповів Томаш.

Скинувши німецькі штани, вдяг свої, випрані, старанно наиотав онучі, взув заболочені чоботи.

– На небі молодик, тому незабаром зайде. Тоді вирушиш, – наказав командир екіпажу.

Томаш заплющив очі, немовби від яскравого світла.

– Піду в темряву, щоб очі звикли.

Вийшов до сусідньої кімнати. Сів на кріслі, спиною до вікна, зсунув на очі шапку й почав глибоко дихати. За хвилину зарипіли двері, увійшов Кос.

– Не розмовляй з нижчим, ніж командир полку. Поясни все те, що чув. Можна взяти місто без втрат. З вихідної позиції нехай дадуть три довгі червоні черги над шлюзом. Як вода піде, матимуть п'ятнадцять хвилин без пострілів, аби вдертися до Рітцена.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин без пострілів, – повторив Томаш. – Не забуду. Завжди краще нічого не писати, жодного папірця не передавати.

– Я й не думав про папірця. Ось візьми кисленькі цукерки, – сказав Янек і вийшов.

Черешняк напомацки відкрив жерстяну коробку, взяв, поклав цукерку до рота.

Над підвіконням з'явилася голова Густлїка.

– Томеку!

– Ну?

– Давай мінятися.

– Пане взводний… Густліку… В танку гармошка залишилася.

– Матимеш ще не одну на вибір. Давай мінятися.

– Не можу. Цукерки смокчу.

– Які цукерки? Ти що, з глузду з'їхав?

– Ні. Кислі, аби очі швидше до темряви звикли. Томаш залишився сам. Сидів у кріслі, ледь одхиливши голову, як це роблять люди, що хотять краще чути. Здалека нічний вітер приніс відлуння кулеметних черг й мінометних залпів.

Заледве тоненький молодик поринув у темні хмари диму на обрії, під муром, коло брами замаячили чотири постаті.

– Готовий? – тихо спитав Кос.

– Готовий, – відгукнувся Черешняк. Стукнув засув біля хвіртки. Саакашвілі обняв Томаша й прошепотів.

– Вона додає відваги.

Відшукав у темряві Томашеву руку і поклав на держак шаблі.

– Повертатимешся назад – пива привези, – пробурмотів Густлік.

Хвіртка прочинилася, і на ясному тлі танкісти побачили на якусь мить профіль Черешняка. На вимазаному сажею лиці блищали тільки білки очей.

Тінь заступила отвір і зникла.

– Щасливо, – прошепотів Кос і зачинив хвіртку. Усі троє повернулися до сіней. Саакашвілі знову запалив карбідну лампу.

– Закінчимо зі зброєю і – спати.

– Я перший піду на варту, – заявив Григорій. Янек мовчки кивнув. Усі мовчали. Довгу хвилину чути було тільки брязкіт сталі. Густлік, який набивав патронами стрічку німецького кулемета, озвався перший.

– Непоганий хлопець нам попався. Будуть з нього люди.

– Будуть, якщо пройде, – з сумнівом у голосі сказав Григорій.

– Важка дорога, – підтвердив Кос.

– Годі базікати… Хай йому грець – трохи не забув повечеряти через це все.

Відкраяв дві товсті скибки хліба, багнетом розрізав навпіл консервну бляшанку, помастив грубим шаром хліб, одкусив чималий шматок.

– Вам також намастити? – запитав, постукуючи в бляшанку.

– Намасти, – погодився Гжееь. – Тільки тонше, щоб можна було вкусити.

В цю мить голосно залунав умовний стукіт у браму.

Неспокійно глянули один на одного, схопилися за зброю. Густлік перший пішов до сусідньої кімнати, стрибнув через підвіконня, щоб було ближче, і побіг до брами.

– Хто там? – грізно запитав.

Тиша. Тільки гриміло далеко на лінії фронту.

– Хто там, сто чортів тобі в печінку! Усі троє причаїлися біля брами.

Знову тиша, Єлень обережно прочинив віконницю і визирнув. Потім зачинив, одкрив хвіртку і, розглянувшись ще раз, втягнув чималий предмет.

– Що це? – прошепотів Кос.

– Побачиш, – відповів півголосом Густлік. Саакашвілі й Кос перші увійшли в сіни, Густлік – за ними. Поклав на стіл гармошку, а на гармошці забризкану болотом, мокру ще від дощу уланську шапку ротмістра з малиновим, потемнілим обідком. Кос не знав – сміятись йому чи сердитись. Грузин пирснув, закриваючи долонею рота.

– А щоб ти скис! – вилаявся Густлік. – Як на дорозі трапляться підкови, то не дійде, збиратиме.

Григорій перший став на варту. На вежу не поліз, бо, як сказав Черешняк, згори вночі мало видно, лише спалахи на сході – лінія фронту, а на заході заграва над Берліном. Сидів біля дверей і вслухався у темряву. Чути було лише плюскіт хвиль у шлюзі. Часом ще грюкали полонені в підвалі або зітхав котрийсь із друзів.

Сидів отак, слухав і міркував, як умовити товаришів, щоб не кидали «Рудого». Кілька танків у бригаді, в яких знесено або пошкоджено башти, працювали тягачами, витягували підбиті машини з-під вогню. Броньований тягач дуже потрібний, але якби екіпаж не хотів перейти на технічну службу, то можна б і нову башту поставити. Як уже гармату мали поміняти, то…

Ззаду безшумно підійшов Янек і сів поряд.

– Ще не час змінятися, – запротестував Саакашвілі.

– Знаю, та не спиться, – відповів пошепки Янек. – Усе думаю, чи добре, що Томек пішов. Наймолодший серед нас, найменше на фронті.

– Чорного витяг.

– Не все можна вирішувати жеребом.

– Щодо «Рудого» Янеку, треба добре подумати…

– Не журися цим. Хтозна, що нас чекає завтра, а тут до ранку ще далеко.

Зашелестіли канати, на яких Єлень влаштував собі постіль, і сам він підійшов до друзів.

– У фриців підривна команда,, то свята річ, – пояснив своїм лагідним низьким голосом. – До ранку ніхто напевно не потурбує, тільки сніданок мають принести…

– Чому не спиш? – буркнув Янек.

– Тому, чому й ти, мухи кусають… Перейде той То-мек через лінію фронту?

Ніхто на відповів, бо від Одеру долинуло гурчання, яке згодом переросло в грізний рев авіаційних моторів. Майже одночасно блискнула ракета, загавкали зенітки, і застогнала земля під тягарем- вибухів, і щораз ширше почав розливатися рудий блиск пожежі.

Усі троє встали і, задираючи голови вгору, намагалися розгледіти на затягнутому димом небі літаки, що відлітали.

– З зірками, з шахівницею? – гадав Густлік.

– Все одно. Не менше шести, – промовив Григорій.

– Скинули на Рітцен, – сказав Кос, – з цього, мабуть, виходить, що наші вранці штурмуватимуть місто.

– Бомбардування допоможе.

– Або зашкодить.

– Досвідчений солдат усе оберне на свою користь, – сказав Саакашвілі. – У сиву давнину перси облягали грузинський замок Ксані. Грузини мужньо захищалися, але голодували, а ще гірше – не мали вже води. Тоді один з лучників вистрелив в орла, що пролітав над мурами. Мертва птиця впала на майдан, в кігтях мала рибу. Командир замку Ксані не дозволив її з'їсти і викинув через бійницю у вежі. Рибу знайшли перси й відмовилися від облоги, переконані, що в грузинів є і їжа і вода.

– Ось бачите, – підтакнув Густлік. – Усе буде гаразд, – заспокоїв друзів. – Він не такий дурний, як здається.

– Може, треба було піти двом? Якби один не пройшов або збився з дороги…

– Я б ще встигнув, – пожвавішав Густлік. – У фріцівськім мундирі… Навіть як хто запитає…

Зненацька почули умовний сигнал, але тихий і якийсь обережний.

– Повернувся, – прошепотів Кос, однак мимоволі потягнувся за автоматом.

Утрьох спокійно підійшли до брами, стали напоготові під муром, однак не сподіваючись якоїсь загрози.

– Хто там? – ліниво запитав по-німецьки Густлік.

– Відчиніть, – відповів спокійний голос.

– Не так швидко! Тут підривна команда «Повідь», – говорив, поволі прочиняючи віконницю, щоб визирнути назовні.

– А тут СС, – пролунала різка відповідь. – Відчиніть.

– Четверо, – прошепотів Єлень, звертаючись до Коса.

– Впускай без пострілів, – наказав Янек, ледве ворушачи губами.

– Айн момент, – голосно відповів Густлік, широко відчиняючи хвіртку.

На територію шлюзу вступив офіцер у чорному як ніч мундирі, за ним троє здорованів з автоматами.

– Де обер-лейтенант?

– Момент, – повторив Густлік.

Хотів зачинити хвіртку, але останній есесівець всунув чобіт поміж двері, спідлоба приглядаючись до сілезця. Єлень випростався мов пружина і вдарив знизу вверх автоматом, який тримав обома руками.

Кос накинувся на першого праворуч, підбив ноги, звалив на землю, а коли той намагався встати, вдарив його в потилицю.

Григорій стояв найдалі. Поки встиг підскочити до есесівця, той уже підняв автомата до пострілу. Та спантеличений блиском клинка, відсахнувся, затуляючись автоматом. Грузин ударом в груди звалив німця на землю.

Офіцер прицілився в Саакашвілі з пістолета, але той встиг держаком вибити в нього зброю. Есесівець пустився навтіки. Григорій скочив за ним, зачепився ногою за трупа і впав. Есесівець пробіг клумбу з братками і вже тупотів чобітьми по містку на той берег шлюзу.

Проти неба чітко вимальовувалась його постать.

Кос влучно зрізав його автоматною чергою. Есесівець підстрибнув на ходу і звалився у прірву шлюзу.

Задихані й розпалені боротьбою, всі троє довгу хвилину чекали, поки хлюпне вода. Лише потім відітхнули з полегкістю.

– У мене не було іншого виходу, – промовив Кос. – Інакше утік би й негайно привів нам на шию своїх друзів. Або наробив би гармидеру, підірвавшись на міні по той бік шлюзу.

– Може, не звернуть уваги, – втішив Єлень. – Мало хто стріляє?

– Але есесівці второпають, що пішло четверо і жоден не повернувся. Не діждемося спокійно ранку.

– Такий, як був у тебе, – сказав Григорій і вручив Янекові піднятого з трави довгоствольного офіцерського пістолета. – Бери й не дивись косо на мою шаблю.

Внизу різко задзеленчав телефон. Довго не вмовкав.

– Обдурити? – запропонував Густлік.

– Спробуй, – погодився Кос. Біля кулемета залишився Григорій.

Янек, скориставшись оказією, проїхався бильцями стрімких сходів.

– Команда «Повідь» слухає, – доповів Густлік. Хвилину слухав, а потім, трохи вагаючись, не певний, чи йому повірять, сказав:

– Унтершарфюрер з своїми людьми вже пішов. Потім знову довго слухав, тоді зморщив носа й поклав трубку, в якій люто булькав чийсь голос.

– Гицелі приходили по того Кугеля, який був замкнений на баржі. І гадки не мав, що через того обер-єфрейтора, хай йому грець, буде стільки галасу. Хай би його взяли.

Крики в трубці затихли, і саме тепер цей мовчазний шматок ебоніту видався грізним. Янек обірвав дроти.

– Жереба кинуто.

– Де? – здивувався Густлік.

– Так сказав Юлій Цезар перед тим, як перейти ріку Рубікон і розпочати війну.

– Звідки знаєш?

– Зі школи, з уроків історії.

– Я не мав коли вчитися, але як закінчиться війна, то щотижня читатиму по книжці.

– Як закінчиться війна… – почав Янек, але не закінчив і спитав: – Ну, старий, що робитимемо в останню хвилину перед боєм?

Густлік замислився, похнюпивши голову, потім відповів:

– Не знаю, як ти, а я сховаю гармошку в бункері, щоб не пропала. Томек дуже побивався б.

Добродушно буркотів, закидаючи собі на плече рюкзака, взяв гармошку й пішов на подвір'я, за ним Кос із ротмістровим кашкетом у руці. Пішли навпростець через клумбу, по розквітлих братках.

– Екіпаж! – гукнув раптом Саакашвілі.

З-за стіни почулося хурчання автомобільного мотора і голоси. Янек перший скочив на сходи, Густлік – за ним.

Хтось гупнув у металеву браму раз і другий. Вдарив одинокий автомат.

Саакашвілі відповів кулеметною чергою.

Єлень зітхнув, вибрав один із ящиків з мінами, завдав на плечі й рушив сходами вгору.

– Хлопці! – гукнув крізь гуркіт пострілів. – Я тут чудові міни приніс.

Поставив ящика на підлогу, відгвинтив запобіжник запалу і крізь діру в дасі кинув міну вгору. Міна вилетіла, як із ствола. Ще секунда – й знизу сліпуче блиснуло, вибух заглушив усі звуки.