Дай серцю волю, заведе в неволю

Ява 1

Христя і Маруся.

Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають):

Христя (набирає воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?

Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи; що буде, як Микита довідається про це сватання?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!..

Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!.. (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворса як-бита?

Христя. Ой лишенько… Еге!.. Що ж той ворожбит зробе?

Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона господи як плакала!

Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити… Хай бог боронить!.. Адже он розказують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка… Ото той парубок посватався, а далі й звінчався… Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку та й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема… Ох, борони, боже! Прощай, сестричко! (Пішла).

Маруся. Ходи здорова! Господи, як то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш, — одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б — у вічі лізе!.. Ох, Микито, зав'язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!.. За те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!.. І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?… (Співа).