Дай серцю волю, заведе в неволю

Одміна друга

В тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений в чисту сорочку; Семен спить біля столу, на лаві; Одарка на полу; Іван долі, біля печі, на соломі. Гич. Хату деколи освічує промінь місяця.

Микита (зітхає і стогне; скільки разів підводить голову і ніби прислухається, мовчить. Через велику хвилину підводиться). Поснули!.. Вони щасливі, їх доля сміється, їх доля дбає; а я, мов проклятий, мов матір'ю проплаканий, ні на хвилину не заспокою свого замордованого серця!.. Втекти звідціль, втекти якнайскоріше!.. Завтра… За очі звідціль! Щасливі!.. За віщо ж їм судилося те щастя? Де ж моє щастя, де ж мої сили? Стратив я їх, блукаючи в степах безкраїх, в байраках темних!.. У тім, що минуло, були сили, миготіло й щастя… Щастя? Чи знав же я його? Чи був я коли щасливий? Ні, ні!.. Я знав горе, одне горе!.. А втім, що буде, окрім кривавих сліз, окрім безкрайого страшного горя, нічого не видко!.. І не приспиш його, того горя, не перебредеш його!.. Нема у мене ні батька, ні неньки… Одну душу рідну — і серце моє, може, спочило б… Нема ні брата, ні сестри! Страшно, страшно! Один, один, як билинка на голім полі! Всьому мирові світ сонця надає надію, а мені воно ніби сліпить очі, гноїть мою душу… Настане день — я його клену, а ніччю нуджусь, чому не світає!.. Все в мені поламане, все пошматоване!.. (Мовчить. Довго стогне, а далі знов встає). Огидно, остогиділо мені моє життя. Та не маю сили вкоротати собі віку! А навіщо жить? Задля кого?… (Задумався). Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти мене породила? Краще б було мене маленьким утопити, струїти, ніж маю я без спочивку страждати!.. Куди ж я тепер подінусь? До кого прихилюсь? (Замовк). Де я? Ні, це сок. Як воно так сталося, що я прихилився до благання мого ворога?… Я у Семена в хаті? Ні, я сплю! Щоб я бачив Одарку, бачив Семена, Івана… і серце мовчить?! Ні, я не сплю, я вмираю!.. Боже, боже милий! (Падає навколішки). Давно, давно я не молився тобі; тепер хочу молитись тобі, хочу благати тебе!.. Без краю, без спочивку благати!.. Ох, не вмію я, забув молитись! А мені так багато треба благати! Чи вже в тебе, милосердного, щедрого, бракує задля мене й тієї частини талану, що має комашка маненька?… Нащо ти примушуєш мене скорятись нікчемній долі, примушуєш вклонятись тому, хто відірвав у мене половину серця? Чи, може, я аж надто мав того талану і занедбав його? Де ж мій талан, боже? Кому ж ти його, боже, віддав? Де ж твоя сила, милосердний? Я ремствую, я нарікаю на тебе!.. За що ж ти одному даєш долю за долею, а у мене все одіймаєш?… (Довго плаче, далі схоплюється). Не хочу, не хочу тобі я молитись! Я давно вже запродав душу свою дияволові!.. Сатано пекельна, де ж ти? Допомагай же мені швидше! Я за чуже щастя здихаю, караюсь, іду в домовину! Не хочу я в домовину!.. Я хочу жить, але не людським, а пекельним життям! (Шукає під полом). Тут десь я її бачив, тут! Де вона?… Нема!.. Темно!.. І ти, місяцю, зрадив мені?… Де ж ти, бурлацьке сонце, чого захмарилося? Світи ж, світи, зраднику, уостаннє, а там хоч і навіки заховайся за хмари!..

Проміння на той час освічує хату.

(Побачив під полом сокиру). А, осьдечки вона! Радій, помсто, лютуй, серце! (Підкрадається до Семена).

Семен (крізь сон). Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені будеш…

Микита. «Братом»! (Сокира падає з його рук). Свята, свята душе!.. (Прожогом кидається до дверей, ухопився за одвірок і мовби зомлів). Боже, боже милосердний! Прости!.. Свята душа!..

Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку). Це ти, Микито? (Підходить до нього). Що це з тобою подіялось?

Микита (хапає його руку). Цить, цить!.. Не буди Семена!.. «Брат»! Чуєш: «брат»!.. Не буди ж його!.. Споглянь на мене, я вже мертвець… Зв'яжи мене, задуши!.. Я не пручатимусь… Чуєш, я вже мертвець!.. Пташка малесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп… Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи Семенові!.. (Шепочучи). Свята, свята душа!

Іван. Микито, Микито, що це ти задумав? Чи вже ж ти забув, що бог милосердний є на небі, котрий все це бачить?…

Микита. Цить, цить!.. Мовчи!.. Не гомони!.. Молись скоріше господеві! Він вчує твою молитву і обернеться до твого благання! А я боюсь підвести очі… (Припада до його грудей і важко диха). Одарко, Одарко!.. Нащо ти так любо глянула мені в вічі? Ох, задави ж мене, Іване! Бачиш ондечки сокиру? Дивись, як вона блищить!.. Я одвертаю від неї погляд, а вона ще дужче лисниться перед очима… Розумієш, куди мене нечистий вів? Я звір лютий, скажений!..

Іван. Вгамуй своє серце, бідолаго! Бачиш, господь одвів тебе від гріха! Молися ж йому, милосердному.

Микита. Не вмію я молитись! Не вмію і не насмію!..

Іван. Зоставайся, кажу тобі… Нащо людям показувати своє горе, коли у них і свого до пропасті. Якби зібрать сльози усіх таких бідолаг, як ми з тобою, то можна б було увесь світ затопить!.. Кого ж ти хочеш здивувати, розжалобить своїми слізьми? Люди байдужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не душогуб!..

Микита (вхопив його за руку). Мовчи, мовчи!.. Дивись, дивись!.. Ондечки нечистий простяга до мене свої залізні пазурі… Перехрести мене! Заховай, заховай мене від його пекельного погляду!..

Іван. Тобі знов невіть що ввижається!.. Заспокойся!..

Микита. Ходім, пора… Ходім туди мерщій!.. Туди, на кладовище, до батька, до неньки… Ондечки кладовище!.. А на батьковій і неньчиній могилі і хреста нема!.. Бачиш? Треба попрощатись, поблагословитись в далеку дорогу… Помру в степу; ніхто не побачить, ніхто й не поплаче… Прощай, село, колись рідне! Прощайте, батьківська і неньчина могила… Прощайте всі… Прощай, Одарко!.. А ти чи згадаєш коли бідолашного Микиту?… Ох, як тяжко вимовити уостание: «Прощай, Одарко!..» Орли розірвуть тіло, виклюють очі, вирвуть з грудей і серце… А! Нехай рвуть, шматують!.. Не жаль мені свого серця!..

Іван. Ти все лютуєш?… Заспокойся! Все смерть перед тобою маріє! Ти ще будеш жити…

Микита. Ні вже… А хочеться жити!.. (Лякається). Одійди, сатано! Геть!.. Бачиш, як очі його горять!..

Іван (убік). Що це з ним вчинилося? (До нього). Опам'ятайся, Микито!.. Горенько мені з тобою!..

Микита (тремтячи). Проказуй молитву, а я за тобою промовлятиму!.. Боже, боже, боже! (Хапається за груди і встає). Що це зо мною?… У мене у грудях холоне!.. В очах світ темніє!.. Світи, світи, місяцю-зраднику! Я вмирати не хочу, не хочу!.. Води, хоч рісочку води!.. Боже, не карай мене!..

Іван виходить.

Вона, ондечки вона. Одарка!.. Ти, ти, зоре моя?… Ти прийшла до мене? Ти вже не боїшся мене?… Сюди… Руку, дай твою руку до голови… О, як мені легко, Одарко, Одар… Од… (Помирає).

Іван (увійшов з кухлем). Бідний, сердешний страднику! Боже, прийми його грішну душу!.. Семене, Одарко, вставайте!

Семен (встає). А що таке?

Одарка (побачила долі Микиту). Що це з ним?

Іван. Не здолав, сердега, свого горя!

Одарка (журливо). Помер?!

Завіса