Дай серцю волю, заведе в неволю

Ява 1

Іван, Семен і Одарка.

Іван (на милиці). Стало буть, отак стоїмо ми, а насупроти нас неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам; «У штики!», — ну, вони зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс! Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Паф! А куля над самісіньким вухом-дзиз! Він баче, що не попав, та драла; я за ним!.. Догнав його та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і проколов!.. От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як побачив на собі кров, так, як стояв, так і бабахнув об землю… І вже не пам'ятаю, як і в лазарет мене однесли…

Семен. А страшно на війні?

Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі мовчать. Салдати — як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить товариша подать звістку додому, якщо часом його вб'ють. Дуже сумно! А як скомандують: «Марш!» — отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі вже й не чуєш його!..

Семен. Замре? От ти тільки розказуєш, а у мене на серцеві холоне й ніби волосся догори лізе…

Іван. Чого? Скільки, брат, не думай, а прийдеться помирать; так хіба не однаково: чи дома вмерти, чи на війні? А то горе, як калікою на весь вік зоставлять…

Семен. І нащо б то воювати!

Іван. Мабуть, треба, коли воюють.

Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті діла; але ж, на мою думку, то краще було б не воювати… А що, мабуть, на службі й пісень позабував?

Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті, що йдуть до самого серця, то раз у раз так і колупають] тобі душу… Чи на часах, було, стоїш, чи походом йдеш — все мугичеш собі яку-небудь пісню і з кожною піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан… Хто його зна, як би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або здурів!.. Та то ж кожен день та все одно та й одно: «На калавур! Тихим шагом!..» Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або ж ваксиш чоботи унтерові… Як заберусь, було, куди так, що ні жодна людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!.. Згадаєш, було, своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і гірко заплачеш… Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора, йдучи селом, від декотрих селян, що ти й геть-то гарний чоловік, що й людям помагаєш і сиріт не забуваєш… Учувши такі речі, я прямо, брате, й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!..

Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло печі, щоб завтра нагодувати всіх старців та сиріт… Вона щороку обід справля: це твій заповіт!..

Іван (до Одарки). Ай, молодиця! Оце саме спасенне діло: нагодуй сироту раз, то бог милосердний, як кажуть, воздасть тобі десятерицею!

Одарка. Бог нам дає хлібець, — то й ми ж повинні з кожним бідолахою поділитись. Що ж це дівка й досі не несе хмизу? У печі зовсім погасло. (Пішла з хати).

Іван. Каже: «Повинні ділитись!..» Коли б всі так думали та робили, то й бідних не було б на світі.

Семен. Хто зазнав на своїм віку горя, у того серце чуле й до чужого горя… Одначе чи не пора й свічку засвітити, вже зовсім темніє. (Йде до комина і світить свічку). А що, чи є яка чутка про війну? Чи, може, вже надовго замиреніє?

Іван. Чого не знаю, про те не охочий балакати…