Дай серцю волю, заведе в неволю

Ява 2

Ті ж, Микита і провідник; згодом деякі селяни.

Провідник. Здрастуйте, з празником будьте здорові! А хто тут соцький?

Семен. Я! А що вам треба?

Провідник. Прийміть арештанта! Насилу довів. Казав же соцькому, що треба підводу, бо він зовсім немощний. Так ні! Веди його, каже, пішки!..

Семен (бере листи). Ану, Іване, прочитай, що тут написано! Ти ж хвалився мені, що трохи шурупаєш грамоти. Ану, чи краще від мене тямиш?

Іван (чита). «Отправляється при сьом для водворенія на мєстє жительства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!..»

Семен і Іван. Микита?

Один із селян. Яж казав, що ця людина мені ніби по знаку!.. Аж це ось хто!

Микита (змучено). Так що ж, зраділи, що побачили?

Семен. Та як же!.. Я думав, що тебе…

Микита. Нема на світі? Як бачиш, ще не здох! Подякував би милосердному, коли б був пропав!..

Семен (не знає, що казать). Та як же ти змарнів!.. Тебе й пізнати не можна.

Микита (скипів). Твоє діло-коли ти соцький, — розписатись!

Семен. Іване, ти ж тямиш грамоти, то розпишись.

Іван розписався, провідник пішов.

Що ж, як ти тепера, Микито?…

Микита. Зрадіють, мабуть, батько та мати… Певно, з радощів не знатимуть, де й посадовити свого сина!..

Семен. Та, може б, і справді зраділи, якби… Хіба ти й досі не чув?

Микита. Що таке?

Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце у Петрівку.

Микита (мов приглушений). Померли?… А хата?… А худоба?…

Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то, либонь, через місяць, а може, й більш Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу хату, а сама десь помандрувала, та й чутки про неї нема. Ото як згоріло усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер… А мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?… дуже хворіла, а потім і померла…

Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? «Усе рішили»? Так чому ж хоч мокитри не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж мене сюди привели? На глум людям? І так вже я чотири роки, як той пес голодний, валявся попід чужими дахами.