Дофін Сатани

1 Початок

Першого серпня 1989 року надійшло повідомлення: забито у нелюдський спосіб четверо людей. Але команда на виїзд барилася. Тоді за годину потелефонував сам Генерал, назвав ментів засранцями, байстрюками, виблядками. І тільки тоді команда виїхала, нашвидкуруч прихопивши все необхідне. Для такої експедиції.

їх виїхало четверо, вже після обіду, коли пантачитися не було ніякого сенсу, принаймні так видавалося, але складалося зовсім по-іншому, не як хотілося. Загалом, як гадав і думав капітан Ракша, оповитий післяполудневим спокоєм, тихою і ситою втомою. Проте коли вони, четверо, виїхали, то ніхто наперед не знав, що може трапитися саме така оказія. Капітан Ракша мирно і сито, мармеладово похитувався у солодких випарах вчорашньої ночі, хитро позиркуючи на фотографа і медексперта Зісельмана, що смердів ще вчорашнім, на ніч з'їденим молодим часником, виваливши червоні, налиті кров'ю баньки, на широкі, випорожнілі вулиці, раз по раз ловлячи розкосим хазарським розрізом вайлувату фігуру головного слідчого на прізвище Бондаренко. Через багато років Ракша не зможе пригадати насправді його прізвище, ім'я і таке інше, наївно дивуючись, згадуючи потім, виловлюючи з пам'яті залишки того дня, що цілих двадцять років уряд, капітан Бондаренко носив чотири маленькі зірочки і вже навіть не помишляв про підвищення у чині та званні. Капітана ж, Ракшу, влаштували до міліцейської школи за протекцією Генерала, однокурсника і однокласника матері. Генерал мав голомозий, обтягнутий пергаментною шкірою, зі слідами пігментації череп, синій мундир, оздоблений великими золотими ґудзиками, що нагадували очиська китайських акваріумних рибок, а в очах якого світилася доброта і влада, ситість і паразитично викохана втома, де вміщалася ще і нахабна самовпевненість, тому там не знаходилося місця для страху, бо сам чин його, державного мужа, потребував жертви. Навіть через багато років мати Ракші була від Генерала в захваті. А ще більше: він прилаштував до міліцейської школи безтолкового Вітьку Ракшу, котрому невдовзі горіла десятка років тюремного ув'язнення за хуліганство, антирадянську агітацію, бо якось п'яний Вітька повибивав вікна у райкомі, а товариші з його, підпилої до чортиків, ватаги повитирали гузна червоними прапорами. Але це до історії мало тільки дотичний, ледь вловимий штрих, тобто, щоб трохи згадати самого Ракшу і пролити характерну тінь на слідчу команду. Сам Ракша був з неблагонадійної, у всіх відношеннях, сім'ї. Водієм служив колишній армійський офіцер, бабій, чоловік тонкої психологічної конституції^ витончений естет, не педераст, а людина, яка ніколи не ставила під сумнів те, що існує якась вища сила, що рухає і його, і самого Ракшу, і фотографа Зісельмана, а то цавіть і драбкуватого і придуркуватого капітана Бондаренка; а ще він, не так давно, працював у спортивній газеті, і ось нині, на превелику досаду і лють капітана Бондаренка, збирався вибратися і жити за кордоном.

Коли вони виїхали на Печерськ, то над дахами комуналок пряжила спека. Повітря нагадувало слоєний пиріг, а будинки не похмеленому капітану Бондаренку видавалися химерними кораблями або вавилонськими спорудами, — за освітою він був недовченим лікарем-психіатром. І вже коли новенька чорна «Волга» підтягувалася до сірого хвоста масиву, загуцикавши колесами по роздовбаній трасі, викидаючи рештки снів, суму і минулої печалі з четвірки людей, Бондаренко з відчаєм сказав: «Ет, стій, повертай, бо не доїду…» — і заковтав швидко гірку похмільну слину, то всі четверо несподівано відчули, як несправедливість і тяжбина усього світу навалилася на плечі. І дорогою, через міст, коли колеса заспівали тривогою дня, вони знову повернули на плоскодахий Печерськ, таким робом накинувши лишнє коло, бо Бондаренко вирішив-таки похмелитися, заїхати до своєї коханки, настрій геть вилетів з голів слідчих, оповивши ледве не ореолом мучеників. Перед четвіркою, перед їхнім зором лежав Печерськ, овіяний золотим, гіркуватим та гидкуватим сопухом щастя, що тобі, наче старе та діряве адміральське корито, куди водили, попріч уставу, вже не тільки курв, а і добропорядних жінок, з тим засмальцьованим лоском сухотного щастя, яке вже нікому непотрібне, і навряд чи воно ото і є щастя. Рештки команди, чмихаючи крізь ніздрі сизим цигарковим димом, стовбичили добру годину під червоним цегляним будинком, з темними глибокими вікнами, чекаючи на капітана, що неквапом, недбало таки зійшов східцями, як людина, що вирішила найголовнішу проблему у своєму житті. І вони подалися на виклик, бо рація продовжувала кавчати, посилаючи періодично матюччя, прохання і даремні накази. Спека спускалася згори все нижче і нижче, розплутуючись як павутина. Капітан Бондаренко почав відгикувати і нездорова ситість, з брезклим наливом, проступала на обличчі разом із зеленою злобою вічного невдахи. Хитре хазарське око Зісельмана не давало йому покою. Тендітна відреченість його алкогольної, тобто в стані сп'яніння, душі теж не могла знайти спокою та відпочинку, як вона не хотіла, скажімо, визнавати синтаксиси, суфікси і префікси, а тому, з усього і по всьому, його стягувало у провалля: мар'яжила спека за рікном машини, вони викочували на розплилий, як велетенська жаба, підтоплений у маслі спеки, у роїщі гнойових, м'ясних запахів масив, з бурими будинками, обснованими чорним гаддям кабелів, старим і перетертим мотуззям для сушіння білизни, що інколи на тому мотуззі благочестиві патріархи сімейств закінчували безталанне і нудне життя. Нарешті рація кавкнула і заглохла. Оперативникам в трясця осточортіло, урвався терпець або, як властиво для наших людей, вирішили, що справу вони свою зробили і нехай хоч земля западеться під ногами у клятих столичних ментів. Снобізм, знамо, діло розповсюджене, що прямо вказувало на його пролетарське походження. Водія, його думки вголос чомусь довго ніхто не брав до уваги, хоча він сказав першим: «Щось не подобаються мені такі діла. Ага. Вони що там у своїй районці роблять…» Знову запала тиша, попливла за вікнами тендітна відреченість світу, що вбирала у себе спеку, темні коробки будинків, з порожниною неба над дахами, мурашвою люду, котра губилася в дюнах, білих та чистих, з собаками, помислами і таким іншим. «Хе-хе-хе, — несподівано для всіх обізвався капітан Ракша. — Мудрість задницю не того… Хе-хе…» Він напевне очікував, що його підтримають, але решта промовчала, сходячи мовчанкою, як потом, таким робом заклавши між Ракшою і командою гігантський простір, багатозначну мовчанку, що там би помістилося зразу чотири Ракші і чотири міліцейських відділки.

Їм наказало виїхати високостольне начальство, а тому дурнуваті балачки зовсім не бралися до уваги, ігнорувалися від самого виїзду. І тому вони недоумкувато лупили очі один на одного, коли машина зупинилася напроти сірого будинку, щоправда найновішої архітектурної конструкції, але в найупослідженішому районі столиці. Ракшу, як глибокого і переконаного провінціала, це образило. Капітан Бондаренко тільки сопів, випасаючи поглядом щось стороннє, всією своєю сутністю прагнучи дати чосу до якоїсь пивної буди, а тому вид у нього був набагато глибокодумнішим, серйозним, що аж не личили капітанські погони. Нарешті їм назустріч вибігла перелякана пара. Він, у просторій сорочці, з простодушною, невиразною фізіономією робітника, що в часі перевтілився, перелицювався і перейшов у зовсім інший табір, тяжким потом здобувши освіту. Вона — висока блондинка, з гнучкою талією, тендітною випещеною шкірою, м'яким зеленим поглядом, що випасав і оцінював кожного мужчину. Батьки довго переконували, що вони не пара, але так не добритися свого, проте таткове виховання і мамине далося взнаки, і жінка все життя, останні спалахи молодості, буде настирно шукати собі пару, навіть на смертному одрі, а одного разу подивується неприємно, коли забачить в ногах своїх смерть, їх, тобто четвірку оперативників, ведуть на четвертий поверх і показують злякане створіння: дівчинка Настя, а тут мешкає їхня тітка Люся, вони не можуть привести до себе, ремонт, самі розумієте, але якщо слідству буде необхідно, то вони обов'язково підуть йому, тобто слідству, назустріч. У дівчинки Насті вже на повну силу випирають принади, напевне її давлять хлопці по роздягальнях, задирають спідницю, іноді, а може й ні, вона в гарячці віддається у бур'янах, поблизу рідного дому, пацану з гітарою, патлатому і немитому, з біломориною в зубах, котрий п'є дешевий портвейн і веде, тобто «базлає» на говірці того району, звідки його в скорому часі етапують на зону в Черкасах, а мо' подалі, за крадіжку шматка мила або розбите скло у телефонній буді жовто-червоного кольору. Але Настя ще продовжуватиме кілька років уряд грати ляльками, ліпитиме вирізки з солоденькими піснями до грубого зошита, листуватиметься з піонерами Болгарії. У неї вже не пушок на лобку, а жорстке волосся, що говорить про повну статеву зрілість, — так вирішив капітан Бондаренко, сходячи похмільним потом. Ракша та Зісельман мовчки оглянули оніміле створіння, що в майбутньому, зовсім недалекому, погрожувало вирости у красуню — ґоловний біль однокласників та хлопців з під'їзду. Але всі вирішили: вийде таке ж стерво, як і її мати, і подумали про холодне пиво. Хоча це інший, паралельний світ, що нічого не має спільного з нашою історією, тому повернемося до слідчої праці. А діло було так: вона бавилася на шостому поверсі, з ким невідомо, але батьки були певні, що саме вона бавилася одна. Потім батьки побачили її, як вона спускається зовсім не по-людському, неправдоподібно, неприродно викидаючи ноги, а потім у повній мовчанці простягнула до них руки. Долоні були у чомусь липкому, подібному на червону фарбу. І батьки в один голос сказали: «Кров!».

Настя нічого не могла сказати, вона тільки вертіла очиськами, стиснувши німо губи, аж до білого, до безкровного прикусу. її розбив параліч мови, так принаймні констатував лікар, що обстежив, підняв коротеньку спідничку, підозріло щось помацав під трусиками, а батьки уважно і благочестиво, з надією спостерігали за маніпуляціями доктора з-під вижовклого фікуса. Там, аж в тому кутку, під портретом Дарвіна, посадили Ракшу. Стояла спека, серпень місяць, зависла полуднева олив'яна тиша, з піском за коміром, з піском на зубах: хотілося пива, води. Мухи висіли фантастичними створіннями над кашкетами дільничих міліціонерів, що тягнули на прив'язях велетенських і дурних, що розбризкували слиною, слідчих вівчарок. Так воно почалося. Як і кожен порядний початок, все ознаменовує кінець, а кінець відкриває справу початку, віддаючи на поталу вогню, що летить десь із неба, може з невідомості, може з таємниць, забутих у вишніх. Невідомо чого і про що. Такий початок.

Тож того дня, поранні, але не дуже, першого серпня 1989 року, до Івана Білозуба прийшов Ангел. Іван якраз вмостився у зручному кріслі, з гнутими ніжками, під червоне дерево, оббитому зеленим оксамитом, з вензелями польських графів, і спробував слухати музику з програвача, що підпливала хоралами десь в узвишші, в нагорних сферах. Напевне тому і прийшов Ангел. А трохи нижче, теж, щоправда, згори, сусід крушив стінку; панель не давалася сусіду кілька днів уряд, тому він затявся ще більше та дужче, проявляючи небувалу, непотрібну, для Івана, наполегливість. Може, тому, що сусід ходив штурманом далекого плавання на торговельному пароплаві, цей факт вкурвлював і злив Івана неабияк. Іноді, в моменти апогею, коли лють накопичувалася в Івана до неможливого терпцю, він намагався дати логічну і переконливу раду своєму гніву, але все це захолоняло десь вище, наче та лють, наче та гнівливість була наслана і її походження не потребує його, Івана Білозуба, втручання. Що потім і потвердилося, на його подив і радість. Сусід крушив стіну навіть у вихідні, а тому і цей факт немало дратував Івана, що мріяв про відпочинок. Тому, коли він намагався вслухатися в улюблену мелодію, то тільки чув протяжне вищання гойдалок, верещання дітей, ґвалт робітників, котрі повзали павуками в іржавому остюччі арматури, і почував себе не досить комфортно, навіть лякливо, наче хто його лишив без води у пустелі, чи отам у дюнах, де цятка від собаки та дитини віддалялася в перспективу все далі та далі. Загалом, останніми днями йому снилися паскудні сни. З голими бабами, здоровенними і в тілі, і попами, що пили сивуху і пускалися гарцювати в дикому тубільному танці навколо вогнища. І наприкінці тижня, коли гуркіт доріс максимальних частот, затряс могутніми ударами децибелів, вибиваючи з його голови, Івана, найдорожчі і найсокровенніші думки, до нього підступився Ангел. Гість був дуже гарним з лиця. Іван спочатку дуже перелякався, хоча з ним вже траплялися подібні оказії, але такого гарного, справді неземного створіння Іван ще не бачив. З перших хвилин він навіть припустився крамольної мислі, що до нього прийшло щось більше, але облишив, споглядаючи прибульця з солодким жахом вибраної людини. Цей солодкуватий і приторний острах потягнув ізнизу, захоплюючи якось несподівано, поселяючи в тіло знову високу і неповторну радість дитинства або перше алкогольне сп'яніння. Принаймні спочатку було так, і він, Іван Білозуб, відчув тривожну тремку втіху, потім спокій, але не полегкість. Все перестало боліти, як заніміло. Ангел видавався жіночим з лиця, але що він не жінка, то Білозуб чомусь знав напевне. Ангел пройшовся у своїх білосніжних шатах кімнатою, зашамротівши повітрям, і туніка спала з плеча, оголивши жіночу ніжність і округлість, навіть непристойність руки. Витончена кисть: біломармурові пальці, що рожево просвічувалися, як вуха новонароджених або дівочі вушка, порослі золотавим пушком, лягли на облузане підвіконня, а сам зін, затемнений притоками сонця і спеки, — чорний грифельний малюнок проти синього порцелянового неба, з ватою збитих до купи поодиноких хмар, що текли і впадали у великі пазухи піщаних дюн. Тож Ангел холодно поклав свій зір у сизу безлюдь, але від цього видався Івану найчарівнішим створінням у світі. Сама думка, що небожитель завітав до нього, струсонула Івана гордістю, а потім страхом, наче по нього прийшла сама смерть. Щось і внаправду у ньому було жіноче, м'яке, навіть приторне до похітливого: з таким усміхом відкидаються на спину дівчата, коли солодко і безвільно розкидають коліна, дозволяючи знімати трусики. Видавалося, Ангел навіть не помічав Івана, а можливо, просто чекав, що той з криком упаде на коліна, а може ще щось. Тому Іван отетеревеніло, уперто продовжував мовчати, злякано вилупивши очі, намагаючись перевести погляд кудись подалі, хоча б на чорно-білий екран телевізора. Нарешті Ангел сказав:

— Я прийшов. Ти давно цього чекав. Що чекаєш, те завжди приходить. Іноді воно приходить зовсім не до часу, коли непотрібно. Тобі поталанило, що я прийшов тоді, коли потрібно. Я прийшов вчасно.

Від цього глухого голосу Іван зніяковів, наче його спіймали на чомусь сороміцькому і стидному. Губи його побіліли, втратили життя. Йому видалося, що дірка в голові розкрилася, впускаючи через череп, до нутрощів, купи думок. Як клубки кусючих комах.

— Я тебе розумію, але не зовсім, — відказав Іван, продовжуючи дивитися на гостя, звикаючи до нього не тільки поглядом, а наповнюючись дедалі захопленням, ляком і любов'ю. Іван почав задихатися, спазми давили горло, кошлаті великі павуки перебралися до грудей. Потім до нього здалеку, наче удари дзвону у сільській церковці, донеслися ритмічні удари сусіди. Купи думок ворушилися під тім'ям, розколупуючи дитячий страх ночі. Думки гризли тім'я. Тоді Ангел звівся, туніка спала з плечей, оголивши його до пояса. Іван зажмурив очі, затулив їх рукою. Ангел засміявся, холодно і жорстоко. Іван зачарований безоднею його очей, де тисячі відтінків зникали, з'являлися, знову поринали, наповнюючи світ навколо запахами, звуками, далекими від гуркоту і чорноти сусіда. Івана кидало з однієї теплої прірви у іншу, і, коли Іван раз від разу приходив до тями, то чув, як тріщать наперебій, заливаючись, папуги у клітці, жіночі голоси. Папуги зелені, з яскравими червоними хохликами. Вони навіть намагаються розмовляти, — подумав він. Ангел сміявся, відходячи у холодну безодню всього навколишнього, і тільки тоді Іван побачив перед собою всю бридоту, гидь навколишнього світу. Смерділо від смітника, де спалювали сміття, старий одяг, трупи тварин. Падаль, одним словом. Там, недалеко за піщаними дюнами. І він дивився на Ангела, спостерігаючи, як запалюються на рампі, що нагадувала форму велетенської гільйотини, вибалушкуваті зіньки ліхтарів, по черзі, по одному. Тоді він почав з полегшенням дивитися на білі піски, що долонями вилягалися від домів, з червоними капелюшками, череп'яними, німецького чи австрійського штибу. І дітвора, що у граючих воланах спеки ганяла шолудивого пса, заскакувала на гойдалку, радіючи невідомо чому: сусідський гуркіт, як від водоспаду, падав на всю тендітність, витонченість його слуху, давив почуття і задоволення. Іван колись бачив Ніагару. Але це було гірше від того, що він бачив і чув. Тоді, щоб повернутися у реальний світ, він з великим зусиллям, наче рука наливалася свинцем, нездоровою кров'ю, підняв її і торкнувся пальцем вижовклої, тонкої, як цигарковий папір, шкіри. Він торкнувся пальцем, самим нігтем, проковтнувши липку, згірклу слину, і порух його, майже дитячий, викликав знову сміх, кабацький і чисто людський регіт у гостя, так, що Іван на якусь секунду чи її долю, задумався, а тому як він не брав на сумнів власних уподобань, помилок, бажань, то це лишилося тільки чарівною загадкою, що розтікалася проти широкого вікна, де воланами грала спека, сфери і таке інше.

— Болить? — запитав Ангел.

Іван не відповів, а стояв скам'яніло, притискаючи пучки пальців до скронь, слухаючи/ як ударами, могутніми відливами відбивають у венах токи крові, ділячи світ на миттєвості, наповнені жахом, і він зараз був готовим на все, щоб зупинити навалу смердючого і непотрібного життя. Сонце щедро заливало виїмки, і він подумав, що як мертвяку, а тому дуже злякався, пробравшись холодним потом і жахом. Потім повільно, вивільняючись з цієї сонячної напасті, виборсуючись з порожнечі, з тріском сонячного щастя, де присутній терпкий запах жінки, її поту, домішуючи туди свій страх та лють, відчай та дитячу образу, пропускаючи перед зором великі світи свого життя, він видихнув і сказав:

— Так, болить. Неймовірно болить, але зовсім по-іншому, ніж перед цим.

Ангел проплив кімнатами, заледве торкаючись кінчиками пальців підлоги. Знову присів повіддаль, усміхаючись чи глузуючи: злий провісник чи добрий гість.

— Так має бути, так повинно трапитися. Я прийшов тобі на поміч. Чого лякаєшся? Ви дуже дивні, люди: сам хотів визволення, а зараз стовбичиш і не знаєш, що робити? Піди і визволися, сам визволи себе. Якщо той чоловік не слухається, то його треба прибрати. Не інакше. І всіх, хто там буде. Як? Будь-яким шляхом. Ну, хоча б повбивай їх. Невже ти думаєш, що ми приходимо до кого завгодно. Іди визволися. Ти вибраний.

— Як?

— Ти сам знаєш відповідь. Скільки тобі товкмачити? Скільки років ти слухаєш наші голоси, але не виконуєш. Так можна позбутися величі і захисту. Ти послухай: весь світ опускається в пекло з-за того гуркоту. Неповага повинна бути покарана. Тобі належить світ, а не тому кретину. Обмеження — доля слабких.

До цього тільки Іван здогадувався, що таке вибраний, але з приторним смаком налетілого щастя, що насправді може означати це слово, усвідомив його з гіркотою непоправимості, з відчаєм втраченості, з жахом забуття і з викликом вседозволеності. Потім, коли Ангел зник, зовсім несподівано, як і з'явився, він навіть тому зрадів: день наливався спекотою, синьою до низу, наповзаючи смужкою на білі дюни, лишаючи тремтливий неспокій, засіваючи у всі пори тривогу майбутнього. Іван мало не розплакався. Подивився солоним поглядом у вікно, споглядаючи жінок, що підпливали похітливим потом, бо в серпневу спеку їм найбільше кортить, дарма що пряжить, а вони комизяться для проформи, — чим більше жінка хоче, тим більше вона видрючується. Це Іван знав, тому слюнявив поглядом повсибіч, навіть з презирством на павуків-будівельників, що повзали у купах битої силікатної цегли. Горіли, не знати чого, білими сонцями здоровенні ліхтарі на будівництві. Потім він знову з відчаєм подивився на жінок: одна пройшлася, ніжна, з пещеним обличчям і пругкою шкірою, трохи рудуватий колір волосся робив обличчя її привабливим, а задовгу шию, з безліччю симпатичних родимок, вишуканою. Вона надто гарна і горда, подумав Іван. І трохи розсердився. Проте, щоб угамувати його біль, його лють — з'явилася інша із-за кутка, вихляючи широкими, повними стегнами і крижами, тонка у станові, але з тяжким селянським обличчям, з чорними очима, що нагадували йому офорти німецьких художників п'ятнадцятого століття, де зображалися суди над відьмами. Іван побачив її круглі сідниці. Вітер закушпелів, гарячий, сопуховий вітер, і підняв спідницю, заголивши стрункі ноги, голий зад і дбайливо поголений лобок. Іван, злякавшись, підняв до рота пальці, наче обрізався. У горлі першило. Його розібрало кашлем. Тоді він вдягнувся, повільно, як одягаються люди, які ще не знають, куди підуть, що робитимуть, але напевне готові до чогось, як готовий мінер чи сапер до вибуху, що забере його життя. Він відчував на плечах, на тілі кожен шов, кожен ґудзик, кожну складку. Наразі йому прийшло в голову купити молока. У ліфті на нього сапонуло прохолодою. Жіночі запахи, — він ловив їх усюди, звідусіль, кроплячись потом, як перед першою злучкою, бриючись, як перед першим разом, вдихав він ті запахи, тонкі і щипучі, з осіннім вітром, протруєні чоловічим потом, самотні, а від того розбещені, що можна вгадати сороміцькі думки, разом з брудною білизною, рожевими менструальними водами, брудними вульвами, з трихомоназом, далекими заморськими принцами, порцеляновими мріями, і ці запахи перемішувалися з дорогими імпортними сигаретами, де впевнено витав запах тривкого і спокійно статку, що його можна сплутати з щастям. О, він їх не тільки вигадував, накликаючи вночі дивні сни, а леліяв у пам'яті своїй, як священик трепетно чекає празника, щоб виголосити громаді своє звернення. Де є все, тільки так мало місця тому, для кого і чому читалася проповідь та молитва. А коли вислизнув тихо на причманілу вулицю, омившись по самі плечі жаскими хвилями спекоти, глянув на піски і в спаленій миттєвості, що вивернула його нутрощі, зрозумів, до чого закликав його прибулець і що він має робити. Чомусь з пустотою, з тією, що передує кінцевому вибору, подивився на озера, що вихолоняли сірими тарілками десь серед глибини білих пісків.

Іван пішов іншою дорогою, хоча так йти було набагато швидше; з цього місця, де тільки пісок, видно стіну універсаму, червону, облузану, з двома благенькими тополями, що навряд чи можна назвати тополями: дерева бідненько витягувалися який рік підряд, дрібно тремтіли і гнулися за вітром. Він обійшов звичне місце, наче воно чимось уражене, закинувши, по всьому, велетенський гак, але у півдороги це його розлютило, аж пахнуло у ніздрі паленою гумою, аміаком, ще чимось, і Білозуб Іван навіть закашлявся. Потім відчув шкребку пустоту в голові, подумав чи уявив, як туди залазять блохи і насипається пісок, а тому здригнувся від самої думки, яка не виявилася для нього ані потворною, ані бридкою; просто пробрала дрож. Дорогою він зустрів колишнього зека, а зараз ні те ані се, на прізвисько Комета. Той сидів у дранті і листав брошурки, зовсім не звертаючи уваги на спеку. Очі пусті, тільки болісно стиснуті зіниці, до тонкого наркотичного блиску, хоча Комета вживав іноді спиртне, а про наркотики і думати було нічого. Проте Іван Білозуб злякався появи Комети, і навіть заходячи до брудного, з роїщами різних видів мух, гастроному, де не вистачало тільки цеце, що зависли капшукоподібними грибами над блідими купами м'яса, висохлими оселедцями, із закрученими хвостами, схожими на тараню, він якось підтиснув плечі, але зразу ж укляк, коли подибав перед собою репане, африканського виду обличчя, а перше — у ніс шибонуло запахом того ж таки аміаку, гноїща, лайна і ще чогось, а ще далі голос, а за голосом дві пари відчужених і холодних очей:

— Побійся Бога. Не роби того, що намислив. Не можна того робити. Глянь сюди. Почитай, тут все сказано. Ось, почитай. Будь розумнішим, ще не пізно. У мене сьогодні був віщий сон.

Іван з'южився, наче хто ударив його по яйцях: продавщиці, червонолиці, з рожевими балабухами грудей, з ротами, повними золотих зубів; тут були ніжні обличчя, навіть тендітні до інтелігентного, на які він не тільки задивлявся, а тому це викликало у нього розгубленість, наче хто його роздягнув перед велетенським натовпом, і сам собі потім дивуючись, він закричав на весь порожній універсамі

— Іди звідси, нечистий. І свою штундистську літературку забери, а не то я засуну тобі її в сраку, — Іван подивився на продавщиць, ті, в свою чергу, на нього, аж тоді зареготали, аж зуби блиснули, пустили гуляти золотих зайчиків смердючими оселедцями, що підходили у солоному сиропі, розфасовані дбайливо бляшанками. Одну він знову виокремив про себе, з карими очима, привітною усмішкою, і, глянувши на неї, знову набрався впевненості, ну, як нормальний мужчина. А після того він взяв молока і пішов, впевнений у тому, що треба робити.

Іван швидко повернувся додому. Він довго дивився у вікно, на піски, як людина, що втратила мову, забула сьогоднішній день. Він дивився на пустирища, але навряд чи бачив пустоту та вітер над дюнами, а так, начебто перед ним відкрилися великі життєві таємниці, і він побачив дивовижні світи. Тільки від збудження почало різати в паху. Йому знову захотілося того солодкого спустошення, як по приході Ангела, коли навіялося стільки невідомих запахів.

Проте реальний тяжкий звук відбійного молотка розколошкав цей кришталевий світ. Він заздрісно потягнувся до жінок поглядом, облизав губи, пошерхлі, розчервонілі, як у школяра. Світ пропах жінками, які хотіли його, але не знали, де шукати, навіть з якими він знався, о, зараз не знали хто він. Гуркіт відбійного молотка згори ламав і рушив його тремтливу чарівність. Він вже не міг цього терпіти, тому треба швидко покласти цьому край. Він хотів дослухатися до голосів, що полилися до нього звідусіль, здебільше добрі, трохи злі; ті, що були м'якими, розтопленими як віск, їх можна розпізнати на запах, говорили майже те, що говорив прибулець, трохи інакше, трохи дурнувато, але щоб вгадати їх, не треба ніякого зусилля. Вони тільки потверджували те, що говорив Ангел, переконуючи Івана в правильності вибору. Він сидів, уважно дослухуючись голосів, відділяючи від злих, що весь час заперечували, не тішили; тоді Іван випив підряд дві склянки холодного молока, підібрав старий, але ще досить міцний одяг і вийшов з кімнати впевненим кроком.

Слідча бригада зустріла Івана на майданчику між двома поверхами. Будинок кооперативний, тож завжди такі повні дивакуватих, міщанських нововведень, з геранню і кактусами, трояндами і левкоями у горщечках, що нагадували свинячі корита, і ними заставляли всі поверхи уряд. Він поливав червоні, як кров, троянди, що неотесана бригада сприйняла — всі до одного, — за болгарський сорт, а внаправду це був якийсь чудернацький, привезений з Індії, що навіть не називався сортом чи видом, не належав як до такого, а мав попри, на далекій своїй батьківщині, ритуальне значення. Запах від квітів стояв густий, дурний і нуднуватий, такий, як люблять жінки, і заповнював три поверхи угору і донизу. У Івана яскравий малиновий рот, що прикривав чи ховав ледве-ледве білі різці доглянутих зубів, а губи розкривалися широкою усмішкою, відкриваючи ту білосніжну і приємну, ніжну незахищеність, майже дитячу. Якщо Іван говорив, коли взагалі він говорив, то видно, як очі набирають жовтуватого світла поволі, наче запалюються ізсередини китайські ліхтарики тим невимовним оксамитовим блиском усіх спокусників або людей, захоплених чимось фанатично, і тоді разючий контраст між мерехтливим блиском рогівок та білою, пещеною, майже жіночою шкірою, з заледве зеленавим відтінком, присутнім у всіх аспірантів та наукових співробітників. Він так з самого початку відрекомендувався, коректно і виважено. Ніхто, окрім Ракші, не звернув уваги на Івана Білозуба. Він вийшов на хвилинку, мерехтнув тінню, а капітану Ракші невідомо чого запам'яталося: стоїть він на майданчику серед індійських чи болгарських рожевих троянд, що колисаються від протягу вентиляторів, у світлих, салатового кольору, бездоганно випрасуваних штанях, у голубій сорочці, з акуратними латочками, білими стьожками, стоячим комірцем, світловолосий, ще з мокрим волоссям, і зачіска навіювала про добропорядність, затишок, безтурботність, невимовну радість і захоплення життям. Більше нічого, тільки вологий, короткий погляд, який губився у невідомості.

Бригада зупинилася перед звичайнісінькими дверима, що від поштовху капітана Бондаренка, здоровенного кіровоградського мужика, з широкими долонями, з опохмиленою пикрю і сизими очима від постійного пияцтва, з низьким чолом, — легко прочинилися. Світла у передпокої не було. Бондаренко подався назад, скоряючись професійній звичці, але швидше з усього був переляканим, тому вихопив пістолет, — але ані діяти, ані виговорити щось путнього не міг, стояв мов укопаний, ворушив білим, в накипах язиком. Так спливав муторно час у темряві та тиші, видавалося, прорва його минула, а всього десять секунд, не більше. Хтось з бригади дико загорлопанив, навіть не закричав, а завив не своїм гласом, вдарив по вимикачеві, що модно поблимував зеленим фосфоричним оком. Тріснуло, посипалося іскрами фіолетове світло, наче на новорічній ілюмінації, невимовно гарне, яскраве. Труп лежав до них викрученими у передсмертній судомі ногами, наче велика комаха або атлет, що на хвилину припав до підлоги, щоб виконати якусь чудернацьку фізичну чи акробатичну вправу. Весь передпокій густо заляпаний кров'ю. Видавалося, що перед тим як перерізати йому горлянку, покійника крутили на центрифузі, доки він не віддав душу. Труп безголовий. Сухожилля і порвані нерви вказували на те, що проморочився вбивця порядно, і, з усього, це його чи не перший такого штибу досвід. З вдяганки на мертвому видно, що це вільнонайманий робітник, які тільки-но почали от-от з'являтися у заможніх городян. Бондаренко дико, наче у нього враз заболіли всі зуби, завив і звився, плутаючи слова, матюччя, ліплячи до чогось і щось подібне, котре мало нагадувати людську мову, витягнувши обидві руки з пістолетом «стєчкіним», влітаючи до просторої кімнати, розчиняючи ногами двері, пробіг кілька кроків і зупинився, вихекуючи перегар, аж Ракші ззаду було чути. Світло потекло у дверну амбразуру, видавалося, як спросонку, повільно, захлюпалося наприкінці холодцем, вихопивши ще два трупи. Кров на стінах віяром, розбризкана рівно, широкими опашами, а на підлозі — темними густими калюжами. На стіни кров лягла так, наче фуркнула з горловини велетенської відкоркованої пляшки. Бондаренко рвучко відхилив занавіски. «Суки, здорово живуть… — він покривився, потім швидко, наче школяр, виправився: — Жили, мать його. — Далі, схаменувшись: — А може, тут хто є живий…» — І знову його рука потягнулася за «стєчкіним». Роздратований Зісельман кинув: «Ніколи, кеп, не клади пістолет до кобури. А загалом, участки сюди навіть не потикали носа… Вони чекають на нас… Все видно замацано. Всі пальчики». — Світло яскравими смугами повзло кімнатою з дорогими картинами, стільцями з крученими ніжками, кріслами червоного дерева. Скрізь копи книг. Половина книг не розібрана, а у велетенських картонних ящиках, з англійськими та японськими написами. Мешканці тільки-но обживали квартиру. Підлогою, з ялинкою паркетом, бурштинового кольору, розкидано пуфів, за кількістю шість, підбитих справжнім індійським чи китайським шовком. В кімнатах прохолодно. Два кондиціонери німецького виробництва перекачували справно повітря. Телевізор та аудіотехніка імпортна, частина з соцкраїн, але більшістю японська. Бондаренко шморгонув носом: «Можна шити справу про вбивство з ціллю пограбування! Фарца засцана…» Зісельман буркнув: «Сумніви мене беруть. Тут щось не того…» «Хреститися треба, коли щось видається…» — огризнувся Бондаренко, окидаючи осовіло безголові трупи. Ще один покійник, з усього, що хазяїн кватири, одягнений у шикарні, майже небесного кольору джинси. Його напрацьовані, дужі, як у вантажника, руки, викручені так, наче у танці святого Віта. В кожній долоні він стискав по паркетині, вирваних у передсмертних муках. Нігті повиламувані з м'ясом, під самими корінцями, тобто у самій основі. На лівій руці відсутній Палець, з обручкою або золотим фамільним брюліком. Жінку, напевне дружину, оперативники знайшли на кухні. Труп її, теж безголовий, так і стояв на колінах, склавши руки і частину тулуба на стільця. Скрізь у помешканні кров лежала широкими калюжами. У попільниці з богемського кришталю — кілька сигарет. Одна лежала у жолобкові і згоріла до самого фільтру. На фільтрові сліди помади червоного, майже бурякового кольору. Решта покроплена кров'ю. Видно було, що кров цвіркала і била з перетятих артерій, бо пляшки, вилаштувані на шкапчикові, оббризкані кров'ю, наче з пульверизатора. На попільничці та цигарках видно чіткі відбитки пальців. Біла кухня залита кров'ю майже повністю. Це оперативники побачили, коли відсмикнули жалюзі. Складалося дике вражання, що убивця навмисне виточував з жертв кров поволі, смакуючи та втішаючись, як конає жінка. Жінка роздягнена, зовсім гола. Суісня дорога, мокра від екскрементів і крові лежить поруч. Зала простора, під ранній модерн. Під горіхове дерево. На стінах вітальні картини, маски, ножі. Кілька копій Модільяні. Дорогі модернові люстри, що на золотих шнурках звисають до самої підлоги. Дві дорогих, без смаку, німецькі канапи. Запах крові і французьких парфумів. Голови жертв лежать на югославському журнальному столикові. Голови лежать так, наче вбивця вкладав потаємний зміст або нібито виголошував якусь промову, принаймні з самого початку, з першого погляду видавалося так. Але навряд чи це було випадковим. Перед витріщеними очима покійників, тобто перед їхніми головами лежала книжка у досить дорогому тисненні, гарно переплетена. Ще поруч — тлустий зошит, що його в народі називають загальним. «А дєвочка нічо була» — прохрипів Бондаренко, обітер піт з чола. Хтось тільки свиснув, протяжно, з почуттям, наче не вистачало для всього цього слів, а потім закашлявся. Страх висів разом з приторним духом крові. Пізніше, всі в один раз зрозуміли, що їх насторожило: приторний, вигасаючий запах людської юшки. Він ще відчувався на майданчику, його ніяк не могли заглушити запахи троянд, півоній, сигаретного диму. Бригада від ледачкуватості, а більше від побаченого, навіть гадки не мала, з якою морокою зустрілася: вони тільки інстинктивно, як ті хорти, вертіли головами, відчуваючи, що щось таки не гаразд, зовсім все по-іншому, у цьому просяклому сонцем дні, в домі, де рівно і розкішно розіслався спокій. І Ракша, пізніше, пригадає обличчя Бондаренка, що ніколи у житті, скільки він його знав, не проймалося ані сумом, ані відразою, але тоді видно було, як нелюдський біль, що прийшов наче іззовні, заставив сльозитися його безвиразні очі, а страх пересмикував німе, як маска, обличчя. Ракша дивився то на гумове обличчя, то у велике і широке, мов кіноекран, вікно, геть чисте, майже прозоре: хмари в рівень дахам, людям, птицям. Руки Ракші несподівано потягнулися, взяли великого тлустого зошита. Обкладинка дбайливо прошита. Це — справді щоденник, як він і здогадувався, такі, як колись давно вела мати, ховаючи від батька. І неждано для себе, не відриваючи погляду від синього неба, він сказав: «Він розмовляв з ними… Вже після того як повідрізав голови…» Бондаренко тільки засапав носом, сковтнув слину, кинув, видавлюючи слова крізь спазмуючу горлянку: «Нічого особливого, Ракша, тут немає. Нічого. Пограбування з ціллю убивства…» Фотограф з водієм тільки перете? смикнули плечима. А Ракшу як хтось заставляв вертіти в руках зошита. Навіть через багато років він довго нічого ще не бачив у цих повільних, сомнамбулічних рухах, особливого. А тоді він відкрив зошит, бездумно гортаючи сторінки. І ось там, на сороковій сторінці, де стояло число, тобто день убивства, десь за кілька годин до трагедії: сьома година, чотири хвилини, десять секунд. Несподівано для опергрупи, для самого себе Ракша прочитав уголос: «Сьогодні мені вночі снився сон, що до нас підіймається покійна мама. Мама одягнена в синій халат, що його Костянтин подарував їй перед смертю. Мама прийшла і сіла. Сиділа мовчки. Дім наш нагадував чомусь великий дерев'яний корабель чи ще щось таке, я так і не розібрала. Коли я розповіла сон Кості, то він якусь хвилину дивно мовчав, наче справді був відсутнім, наче його тут не було разом зі мною. Потім сказав, що сьогодні сам бачив сон, якийсь жахливий… буцімто дивиться на себе у дзеркало, а волосся з його голови, на його ж таки очах, випадає… дуже швидко… Він навіть посміявся, якось безтурботно і легко, що був геть лисий…» Бондаренко махнув рукою: «Дурна інтілігєнція, треба знати, що сни до обіду ніхто не розказує і не записує…» — він сказав «не пише». Зісельман тільки й того, що не покрутив пальцем біля скроні і не сказав звичного «мишігіне». Він виїде до Сполучених Штатів, маленький астенічний жид, з алергічним запаленням носа, щоб потім написати листа і згадати через багато років цей випадок, щоб потім взагалі, на зріз, вкінець, позбавити Ракшу якихось ілюзій. Він не дасть забути Ракші цю історію, цей маловиразний суб'єкт, чомусь певний, що прислужується своїй справі. А зараз молодий сержант, з команди районного відділку, стоїть на колінах, рожеве вухо його пробиває навскіс проміння, він відчайдушно намагається втримати блювотину, підкидаючи худенькими крилами плечі з погонами, і все його тіло дрібно тремтить, наче у лошака. Ракша закінчує читати, роздивляється відсутнім поглядом килими, з яскравими розводами, з виводками невиданих і невідомих тварин, уквітчаних пальмами та квітами, що, видно, в уяві творців ростуть перед брамами раю чи пекла, а може, самої цариці Семіраміди, що вона їх плекала, вкладаючи холодну любов у ці небесного творіння іриси, троянди, айстри, кордемони. Один килим розгорнутий, двома кінцями прибитий до стіни, — решту не встигли. Поруч ще один, маленький журнальний столик, для кави і чаю. Кілька чашок з віденської порцеляни, з надпитою кавою. Ракша ловить свої думки у протилежному напрямку, і він, отруєний справжнім вихованням, думає, що тутішалися на каві: гіркуватий запах «арабіки», за якою простоюють у чергах знервовані або зманіжені інтелігенти. Тут зналися не тільки на каві. Ракша знову дивиться на розвернутий килим з яскравими кольорами і грворить вголос, не соромлячись: «Бабу б зараз… Стакан горілки і ну його все…» Видно, з видовжених і переляканих облич, що він не намагається навіть побороти цю думку, а притискає глупо до серця руку, і чує, як тиск відбиває у скронях маленьким дзвоном, і сержант, той, що з районних, забуває зачинити двері, напускає зелених мух, що радісно розлітаються кімнатами, розсідаючись широкими калюжами крові.

Люди металися як божевільні. В очі кидалося відразу, що від страху вони втратили розум, що страх їх геть спаралізував. Параліч від страху, як оргазм без кохання. Убивця діяв напрочуд виважено, впевнено і ані на хвилину, видавалося, не втрачав контролю, напевне холоднокровно, але пристрасність, якась зовсім незрозуміла, позначилася скрізь. До передпокою він зайшов досить легко, навіть не задумався над тим — відчинять йому чи ні. Без дзвоника, — двері, з усього, були_ прочинені. Потім сам Іван Білозуб підтвердив, згадуючи цей палаючий пристрастями і сонцем день, з чорними мухами над рівними плесами синіх, мертвих, без риби озер, найсвітлішим часом свого одкровення. Смерть, як і кохання, зачакловує. Тому він зайшов до квартири впевнено, зовсім не вагаючись, бо був певний своєї правоти. І відразу, у передпокої, загнав у горлянку кухонного ножа працівникові. Це була перше і остання жертва, котру він убив відразу, не зволікаючи, а значить, що про потьмарення його розуму чи божевілля не могло бути й мови. Він провернув кілька разів лезо, відіпхнув труп, що вчепився скрюченими пальцями у штанину. Він швидко, наче робив все життя подібне, перерізав телефонний шнур, вдарив мертвого ще раз у потилицю і якусь хвилину ще стояв, ніжачись від прохолоди кондиціонерів: стояла неймовірна спека, а над доброю половиною міста, над пагорбами, широкими полотнами розвіювався дощ, і він відчував, як невимовна жага і пристрасть підступають до грудей. Він ступав з передпокою до вітальні, де працювали хазяїн і ще один працівник. Хазяїн тримав у руках дюбельний пістолет, заряджений, і діловито давав розпорядження робітникові, як ліпше пробивати діру у стіні, — він навіть не повернув голови, коли убивця підійшов, а продовжував діловито горлам, як у нього витягнули м'яко з рук дюбельний пістолет. Убивця вистрелив прямо у скроню, але потрапив у лобову кістку. Неквапливо перезарядив, хоча дюбельний пістолет заряджається досить довго і можна було втекти або покликати на допомогу, проте робітник кричав з переляку і бігав під стіною. Іван довго водив його на прицілі попід стіною, нарешті, з млосним притоком млівоти, вистрелив у груди, але потрапив у шию. Захльобуючись кров'ю, працівник напівсвідомо вже побіг до кімнати, звідки Іван почув жіночий крик, що від нього у самого похолола спина та ноги. Жіночий голос говорив, якщо це можна назвати людською мовою: «Господи! Нас усіх уб'ють!» Тоді він швидко повернувся до передпокою, взяв ніж, перерізав вени на руках ще живим: господарю і робітникові; але працівник пручався, хрипів кров'ю, нівроку дужий і затятий, — тоді Іван взяв ломик, яким розбирали ящики, і перебив чоловікові руки та ноги. Господар мовчав: чи він надумав симулювати мертвого, якщо це було можливим у такій ситуації, чи внаправду помирав, що швидше подібне на правду, хоча Іван на допитах запевнив, що хазяїн був живий живішого. Коли Іван підвів голову, то побачив жінку. Жінка стояла у проході, притиснувши до грудей руки, і не мала сили з переляку закричати. Тільки тоді вона побігла, — коли він подивився на неї з плеча. Нічого гарнішого у своєму житті Іван не бачив. Його розбирало як від випитого, навіть більше. Повагом, відкинувши лома, він подався за нею. Жінка бігала, ментеляючи русявими косами, з кімнати в кімнату, жбурляючи під ноги всілякі речі, доки він не наздогнав її у спальні. Після її крику він вдруге почув її стогони, — від жінки приємно пахло вхоженим тілом, парфумами і ледь-ледь потом. Від неї, навіть зараз, линуло холодною неприступністю, вишуканістю і гонором. Такі жінки викликали у нього радісний і водночас заздрісний прилив відчаю, що супроводжувався кількаденною депресією. І це спочатку розлютило його, потім розмлоїло, зробило очі вологими, — такі погляди бувають або у фанатичних людей, або у закоханих, або у відчайдухів, що все втратили у своєму житті. Він наказав їй роздягнутися, а потім запитав, як краще задовольняв її чоловік. Він так і сказав «задовольняв». Іван ніколи не допускався грубощів. Жінка зняла сукню, ліфчик, труси і почала проситися. Чим більше вона просилася, тим більше розпалювала його; йому хотілося, але він сам не знав чого. Жінка була внаправду дуже гарною. У неї випещене, чудових форм, навіть рідкісних, тіло; таке тіло буває тільки у тих жінок, що виросли у багатих сім'ях, жінок, що добре виховувалися і не бовталися з тринадцяти років під'їздами, лигаючись з шантрапою. Іван від задоволення тільки сопів, проте вийшов швидко з кімнати і скоро повернувся з головою її чоловіка. Жінка зомліла, але він хутко привів її до тями, виливши графин холодної води. Іван розщібнув штани і спробував її взяти. Він кінчив їй між ноги. Тоді розлютився і вдарив, але попав пальцями об бильце, і від болю зіскулився, на очах проступили сльози, і він з образою дивився на жінку крізь сльози. Потім він зізнався, що хотів ударити її зовсім не боляче, так, аби провчити. «Я зголоднів. Я хочу їсти. Ходім на кухню, ти мені приготуєш». — Вони пішли разом на кухню. Перед цим він попросив одягнути жінку нову, найгарнішу сукню. Він сидів, слухаючи, як шурхотить матерія, торохкотять тремпельки, пахне прибитим запахом нафталіну, парфумів, і це навівало на нього найпотаємніші думки та мрії; коли йому видалося, що жінка надто бариться, а може, справді порожнеча голоду кинула його у хвилю тоскного отупіння, він став жінці навіть допомагати в підборі плаття. Жінка геть очманіла і взагалі нічого не говорила, — вона сиділа на велетенському, з фіолетовими стьобаними ковдрами, сімейному ліжкові, стиснувши ноги у колінах, розкинувши литки, а тому прибрала, сама того не розуміючи, найпривабливішу позу. Іван особисто вибирав сукню, звішував у руці, як якийсь товар, запитував, заходив до спальні, іноді торкаючи плече. Іноді, в хвилину найвищої насолоди, він сідав проти неї, зазираючи у гарне, витончене обличчя, з туманіючим яшмовим поглядом, з копицею розібраного волосся, і це йому підозріло, до банального противно, зовсім не романтично, щось нагадувало. Тоді він поспішав, невідомо куди, закусував губу. Нарешті, коли сукня вибрана, він справді відчув звірячий голод, що аж гумою і тальком відригувалося з тельбухів. Дорогою до кухні він випив каву, яку сподівалися випити хазяїн з працівниками, а можливо, і вона.

Тут він підвів голову, зовсім як звір, — його знудило, потім тіло взялося якоюсь сверблячкою, і він не знав, куди подітися, наче це назавжди, наче це страх перед висотою, немислимою, догори, а не донизу: початком йому зробилося навіть легко, затим він почув, чисто фізично, оглушливий лязкіт у протоках вушних раковин, що віддавав у глибинах мозкових завитків, що заповнював навколишній простір, що виростав до неймовірного шквалу, наче велетенські лопасті і крила гелікоптера розбивали, накручували густі потоки повітря, просяклі свіжою кров'ю, як патокою, його спермою, екскрементами, жіночими білями, пацючими послідами, торжеством відкритої таємниці, страхом велетенського і незрозумілого світу, що палахкотів поруч. І тоді він нетвердо, мов з чужої волі, звів догори обличчя, до високої білої стелі, такої білої, наче в прохолодному зеленому дитинстві, з пінястими візерунками, що нагадували цукерки, які багато років уряд варили бабусині сестри, вдовиці, з вигрубілими селянськими обличчями, що йому аж злипалося у роті, коли він бавився у соняшничинні, — і тоді під стелею побачив легеньку хмаринку, наче дим, наче подих чогось невиданого, чогось такого, що заворожило його погляд, його тіло, котрим він так пишався, налило бридкою і тяжкою кров'ю, зовсім не його. Далі хмара набрала форму обруча чи кола і поволі почала спускатися донизу. І в часі, як коло опускалося нижче, то він відчував себе маленьким та нікчемним, розплюснутим, і та могутня сила, що увійшла до нього з відвідинами Ангела, кудись звітрилася. Він перестав пити каву, духмяну, з приємним для нього і дразливим пощипуванням носових пазух запахом, замішаному на нудному духові крові, — Іван виплюнув її на підлогу, завертів оскаженіло очима: жінка на кухні Смажила м'ясо; вона стояла боком, у профіль, одягнена в агатового кольору сукню, проти вікна, і він встигнув подумати, що вона, аби захотіла, могла вистрибнути з вікна, принаймні закричати, дарма, що сьомий поверх, і навіть вприкінці думки побажав того сам, скулячись від солодкого внутрішнього жалю. Жінка робила все покірно, майже механічно, скоряючись наглій звичці домогосподині: сукня приємно шурхотіла, вивітрюючи запахи, відтіняючи бліде, з тонкими і благородними рисами обличчя. Але Іван почув страшний удар, саме удар, такий, наче об воду ударили велетенським крилом, зачепивши повністю широке плесо озера, збуривши хвилі. Так для нього сколиснулося повітря. І він взагалі перестав чути. Він оглух: тільки металевий лязкіт крил, мертві свинцеві від спеки сфери заколисалися як хвилі, неправдоподібно нерухоме небо зарухалося, зависло у широкому вікні живим желатиновим згустком, а мухи масними чорними плямами зупинилися; встояне на крові повітря вмент просякло аміаком, — очі у вбивці вирячилися, він почув, як вони вискакують з орбіт, а з ніздрів потекли тоненькі струмочки сукроватиці. Іван захникав, висолопивши розпухлого, обкладеного білим язика, і ось його погляд натрапив на тоненьку чорну книжечку, яка була нічим іншим, як баптистською Біблією. Його як хто стусонув у живіт, в саме сонячне сплетіння, розкидавши тріщини болю всим тілом, що спліталися в один вузол, викручуючи зуби: на чотирьох, пускаючи липку слину, соплі, сукроватицю, він заповз до кухні. Жінка стояла на колінах і молилася. На столі сходило сизим паром м'ясо. Він відхаркався, швидко приходячи до тями, продовжуючи стояти на чотирьох, потім сів, подивився здивовано на одну руку, потім на іншу і вдарив жінку, наказавши їй роздягнутися. Жінка зняла через голову сукню, і він з насолодою втягнув солодкий запах пещеного тіла, тремтячого і мокрого від страху та збудження. Іван подивився на неї протяжним водянистим поглядом, перехопив її жалібний, близький зараз йому, майже відповідно ніжний. Вона вимовила, досить спокійно, але з надією: «Пожалій мене. Я все зроблю. Навіть більше, навіть чоловік не робив зі мною такого…» — вона затнулася на слові «робив», що тяжко і лиховісно зависло у повітрі: він дивився на її гарне тіло, пругке і білосніжне, і здивовано, майже по-дитячому, з пустотливим виразом, торкнувся пальцем її грудей, провів нігтем збудженими від страху сосками, вкотре смакуючи податливість тіла; у нього зіпріло чоло, але він нічого не міг сказати, вихопивши тільки таке недоречне, що для нього прозвучало страшніше, ніж будь-що: «У тебе дуже ніжне тіло. Як у червоної риби. Ти дуже багата і гарна». І він швидко заковтав слину, його відсутній погляд повернувся, і він розумів та пишався, що в такі хвилини у нього сумний та прекрасний погляд, як у кіноактора, зовсім не відчужений, а теплий, з спалахами, іскрами злого лукавства, навіть — хо-хо — веселенький. Жінка сама спробувала усміхнутися, блиснувши гарними, порцелянового кольора зубами. Проте його погляд поволі воложнів, убираючи чи то темряву, чи страх. Потім навала звуків, що розламували його істоту зусібіч, а не тільки з нутра, і почув тільки легеньке надоїдливе лящання, але вже чітке, зрозуміле, близьке, таке, що він міг осмислювати звуки жіночих слів, і попріч усьому, чим жінка більше просилася, тим більше це його дратувало, викручувало у паху, і йому хотілося робити з нею все заборонене для нього, невимовно чарівне, гибле, чого не робив ніхто більше; і чим настирніше лунали крики її прохання, чим більше лилися сльози, тим лютіше, аж до власного ридання, він робився навіженим, захопленим, як хлопчисько: спогади роїлися в голові, з якоюсь чаруючою мелодією, що тремтіла молодими жіночими грудьми, змішана з ворожбливою мелодією, що колисала, витягаючи з пам'яті запахи, наповнювала рота смаком черешень, мигдалю, суниць, а тому жінка на цьому тлі робилася нікчемною лялькою, з смердючого м'яса, з лахміттям, що нічим не вирізнялося від її чоловіка, від робітників, котрі лежали в калюжах крові, підпливали велетенськими сомами. І врода не рятувала більше її, ні, вона ніколи не рятувала її, вона злила, сердила Івана. Він глянув на робітника, важко повертаючи голову, так повільно, коли німіє від довгого сидіння шия: робітник лежав перевернутий навзнак і ворушив покусаними губами, пузирячись сукроватицею. Іван таємниче усміхнувся, в себе, мовби виконував шкільне завдання, а сам тихцем підзирав у вікно напроти, де роздягалася дівчина. І ударив жінку в живіт ножем. Навалився, взяв її, вірніше спробував, але вона завалилася на бік, довго і сильно билася та виривалася, покриваючи тишу несамовитим монотонним вереском, а він намагався закрити долонею їй рота, так, щоб не покусала пальці. Жінка перетворилася на великого червоного від крові черв'яка. Але він все ж таки надушив її, взяв у крові, як розпанахану рибину. Коли закінчив, то жінка була ще живою.

Коли все осіло, а за вікнами почало темніти чорними дощовими хмарами, ядуха сперла горлянку та груди, він здичавіло повів по-бичому очима навколо, тобто не повертаючи ані голови, ані шиї, наче велика задоволена жмутом, хапкою трави скотина, задоволено замурчавши, а потім несподівано заревів, як ревуть дебіли, коли не отримують очікуваного задоволення, або як тварина, впольована, але ще жива, під ножем мисливця. Він ревів, відкривши червону горлянку до неба, наче бажав викричати рештки щастя, що застрягли в його здавленій спазмами горлянці і не хотіли звідти виходити. Та ось жінка заплакала, а він несподівано, здивований, стих, вилупився на неї привороженим поглядом, намагаючись пронести свій скаламучений невтамованою радістю мозок крізь темряву таємниць. Він звівся, глянув на робітника, на те місце, де пив каву, з якимось диким переляком, заступав підлогою, як би то вона розпечена, а стеля відразу упаде на нього. Одним махом, чітко, впевнено, повторюючи удари кілька разів, з завченим за короткий час досвідом, відтяв голову робітникові, потримав її в руках, кинув на підлогу, як дитина жбурляє від себе рогатого жука або жабу. Та за хвилину повернувся, зупинився біля самих дверей кухні, швидко підняв її і поклав на журнальний столик. Жінка спробувала закричати, а може, попросити чогось, востаннє допомоги, але сили у неї забракло: удар ножа пройшовся м'якими тканинами, не задів нутрощів, і вона спробувала будь-що боротися за життя. І втратила свідомість.

Іван дійсно зголоднів, принаймні він так гадав: незадоволення почуття завжди пробуджують скажений голод. Чи він справді не хотів убивати жінку, чи просто таке слово, як смерть, найменше жило в його сірих звивинах. Він пішов до ванної, помив руки, вмився, голосно фиркаючи, плямкаючи губами та розпускаючи соплі, розкидаючи на кахельні розводи мильну піну. З усього його хвилювала сусідня кімната, з синьо-жовтим або сірим колом, після появи котрого Івана паралізувало жахом. Він продовжував думати про нього, умисне голосно пускаючи воду, намагаючись логічно осмислити той химерний обідок. Оглянувши ретельно себе від кінчиків пальців аж до черевиків, він почав уважно, скрупульозно розглядати більма очей, з такою дотошністю, з якою розглядають хворих лікарі. Одягом своїм він був зовсім незадовлений, хоча пропередньо одягнувся у брудні лахи. Ненормальність і некерованість у цій ситуації були повністю виключені: людина діяла з ясною головою, логічно осмислила свої дії, піддаючи їх критичному і структурованому аналізу. Одне тільки, — зі своєї дзвінниці. Не повертаючи голови, так, як, видно, звик зі своїми жінками, він запитав, де лежить одежана щітка, але в останню хвилину щось заставило змінити попереднє рішення. Зовсім несподівано він заметався кімнатами, шукаючи якогось опертя, наче втратив щось головне, наче шукаючи ще щось таке, котре змогло вгамувати нестерпну сверблячку, що розлазилася кошлатими павуками усим тілом; він блукав кімнатою, зовсім тобі вередлива дитина, перечіпаючись через розкидані речі, іноді послизаючись у велетенських калюжах потемнілої крові, і ось жінка почула, лежачи на животі у кухні, ніжну музику Сен-Санса. І тоді вона побачила його, що торжественно йшов, весь висвіжілий з виду, повертався до неї з просвітленим обличчям. Він зайшов на кухню, підняв жінку за руку, ледь живу від переляку, а не від втрати крові, і чудуючись її маленькій, наче виліпленій з гіпсу голівці, з яшмовими очима, зараз трагічним поглядом нещасливого кохання в тих очах, як йому хотілося думати, і повів до ванної кімнати. Він викупав її, дбайливо, як то роблять з дітьми, заліпив рану пластирем, одягнув у пухнастий, рожевого кольору халат; так вони разом повернулися назад; він чвалав мов приспаний, чуманіючи від запаху парфумів, йоду, окису водню, Сен-Санса. Смаженя була ще тепла. Він смачно попоїв, рвучи м'ясо міцними білими зубами, потім поставив чайник і звернувся до жінки, що дрімала, звісивши по-курячому голову на тендітній шиї: «Піди принеси…» — «Що?» — «Чоловіка принеси… Та не всього, — він добродушно сміється. — Тільки голову…» — і він знову заливається осяйною білозубою усмішкою. Жінка кричить. Кричала вона так голосно, що навіть Іван почав лякатися, спостерігаючи, як у кількох метрах, на будівництві, мужики на просмоленому дахові п'ють кефір, поклавши перед собою оранжеві пластикові шоломи. Він ухопив жінку за руку і підвів до журнального столика. Жінка зомліла, — понюшка нашатирю привела її до тями. Але він повільно, направляючи її руку, заставив торкнутися пальцями холодного чола чоловіка. Жінка оправилася під себе. Іван наказав зняти халат і підтертися, що вона і виконала без найменшого супротиву, все щоправда повторюючи «пожалій мене пожалій мене пожалій мене». Іван сказав: «Я хочу кави. Пішли на кухню. Ти мені приготуєш кави». — Зовсім нехотя він відригнув з'їдене, досить сито і смачно, а тому засоромився, бо був людиною вихованою, чемною і культурною. Його привчили, що такого робити не можна. Тому йому зробилося дуже ніяково. Несподівано він поставив жінку на коліна, перегнув і спробував її взяти іззаду, але нічого не вийшло, хоча з жінками у нього останнім часом виходило все: ця упертюха мовчала, звісивши волосся, туге і гарне від дорогого шампуню, добре від природи, пахуче, як і у кожної молодої жінки, чудесного золотавого відливу; ця стерво замітала волоссям чорні калюжі крові, що на кінчиках, це чудесне волосся, збилося клубками. Вона скинулася, оголила красиву шию. Івану зробилося ніяково. Тоді він ударив — найбільшим — ножем по шиї, по самих хребцях, але промахнувся, не попав, ударив слабо, і напевне саме з-за того, що зніяковів перед вродою жінки. Кров з розрубаної артерії зафуркала на підлогу. Іван засопів, збудився: наскочив іззаду, а жінка хропіла, бульботіла слиною, але Іван міцно, широкою долонею притискав її до табуретки, ніжачись об тепло спини, об пружкість шкіри, що вигравала округлими м'язами під тендітним жиром. Він побачив її відображення в люстрі і закричав з переляку, потім завищав. Він відскочив, упав на спину, якусь хвилину видавалося, що пекуча жага нарешті вгамована; він притих, дихаючи важко, обтрушуючи великі краплини поту у калюжі юшки; жінка продовжувала конвульсійно битися, викручуючись живучим красивим тілом. За якусь хвилину Іван знову відчув неспокій. Облизуючи губи, він засунув їй тесака в анус, і з приємністю, з нечуваною насолодою слухав пронизливе, наче осінній вітер, верещання. Він притримував її межи лопаток, то за шию, вганяючи ножа, прокручуючи раз по раз лезо. Нарешті все закінчилося. Жінка втратила свідомість. Все закінчилося, але його не полишало роздратування, шарпаючи тупо низ живота, мошонку, судомлячи ноги. Голоси дзижчали у вушних раковинах здоровенними металевими мухами. Він, похитуючись, став у повен зріст, подивився згори, навіть з ніжністю і відчаєм, куди домішувалася відраза, і тут, як вибух феєрверку на карнавальному святі, жінка захрипіла, спробувала звестися на лікті, викидаючи з прямої кишки шматки, згустки крові та калу: це видалося Івану неестетичним, навіть жахливим. Він ухопив сокирку для м'яса і одним махом стяв їй голову: не здивувався, що таке легко вийшло. Голова ще довго намагалася жити без решти: ворушила ротом, кліпала очима, швидко, наче лічильник на таксі. Так він потім розповідав. А він дивився на голову жінки і відчував нечувану насолоду, більшу за всі насолоди, навіть статевий акт не викликав у нього таких почуттів, тим більше після трахання він поринав у порожнечу і прострацію. А зараз його переповнювало щастя, ніжне і легке, що ні до чого не зобов'язувало, наче порвалася невидима перепона, і всі невидимі світи відкрилися для нього, для Івана Білозуба. Він опустився на підлогу, тамуючи, ледь втримуючи трем у ногах: притиснувся щокою, тілом усим до холодної стіни і заплакав від щастя. Плакав він довго, дивлячись у сині неприступні сфери, бутів від щастя і втоми, аж доки не побачив Ангела, що стрімко летів до нього, торкаючись кінчиками пальців і оборками туніки чорних калюж крові, з розпущеним волоссям, викинувши золотого кольору кучері, відкриваючи лик, витончений, ніжний і жіночий, з великими темними очима. Ангел роздягнений до пояса, білий, як слонова кістка, як дитячі солодощі, як перший сніг, підступив до Івана і поцілував агатовими устами у щоку. Після цього Ангел зник, лишивши у повітрі легкий пахучий серпанок, заставивши тремтіти ніздрі, серце, і він тільки чув його голос, збираючи відрубані голови на журнальний столик:

— Не бійся. Нічого не бійся. Початок покладено.

Після цього його розмлоїло, захотілося спати, але він напевне знав, що до кінця нічого не зробив, тому вичитав лекцію, цілу промову головам, аж тоді подався до спальної, завалився, не скидаючи одягу. Він спав і сонце заливало очі, наче густим розтопленим воском. Він чув запах воску, він чув опіки, він чув нечувану насолоду. Прокинувся від того, що кімнатами хтось ходив: сомнамбулічно тупотів, як перелякані всмерть люди. У щілину дверей він побачив дівчину Настю.

Удари наче дзвін, наче тихий сум, як хтось невидимий ударив у рейку, чи просто у пісках діти затарабанили у велетенські металеві труби, що лежали іржавими гадами серед пісків, але Ракша встигнув подумати, що навряд чи тут поблизу є щось подібне до церкви, щось подібне до невеличкого затищного храму, молильного дому, з прохолодою і спокоєм, рівним голосом священика, старого, втомленого скорботним земним путем, геть сивого, що напевне кілька років тому як повернувся з таборів: і відразу упала злива. Тіні забігали кімнатами, змінили звичне положення, свій колообіг, а тому видавалося, що безголові покійники ожили, затанцювавши химерний танок, сплутавшись у змієвидний клубок тіней, що покривали обличчя живим і мертвим, пускаючи їх усіх в оманливий віртуальний світ мандрівки, де місця не було нікому, ані мертвим грішникам, ані неживим святим; танок мертвих і тіней продовжувався, наганяючи живим свідкам в рота липкої слини, просяклої жовчю, і цей короткий проміжок часу, болюче яскравий, коли дощ хвилями, то накочував, то відходив, видушуючи запахи, звуки олов'яного серпня, лагідно пестячи у серцевині своїй смерть, що лягала на дахи чорними тінями, як востаннє, вищали дитячі гойдалки, заливаючись, бігла пухиристими свинцевими калюжами, жовтими глиняними потоками дітвора, кличучи невідомих людей, вигукуючи імена дощу, улюблених іграшок та героїв. Ракші несподівано прийшло у голову, що забажай він чогось відразу, то воно б неодмінно збулося, бо десь неподалік, разом з тонкою прохолодою смерті, чути могутнє сопіння Всевишнього. Фотограф тільки затулив очі, наче внаправду хотів від когось захиститися. А капітан Бондаренко, безперестанку обтираючи піт, смикаючи нервово потрісканими, заскорузлими, майже селянськими пальцями замурзаного комірця, прошипів однією горлянкою: «Як на покійників, то у них чудова усмішка? Білий прикус… Європейська якість… Чотири жмури європейської якості…» — «Ходім, — важко сказав фотограф. — Нам тут нічого робити. Нам краще мовчати. Начальству нічого патякати. Правильно вирішив кеп: вбивство з ціллю пограбування…» Капітан взвився: «Це мені, сука, вирішувати, з якою ці… метою… О!» — І погляд у нього опустився додолу: а у кімнатах, у вітальні потемніло від дощу, що рівно шамрував дахами, білим сполохом йшов пісками, — подув протяг, щось упало, і Ракша підняв. То знову була Біблія, але на те ніхто не звернув уваги. Капітан Бондаренко видирав із щоденника аркуші, зупинявся у якійсь задумі, знову починав упевнено шматувати зошита. Вікно прочинилося могутнім ударом бурі, протяги підняли вирлу, вихопивши білі аркуші, і вони летіли, чіпляючись краями за чорні калюжі, іцо вже взялися плівкою. Потім стало тихо. Дощ глушив ґвалт дільничих міліціантів. Ракша трохи манірно порозмовляв з ними, а потім зійшов до ліфту, як прилетів районний наряд і сказав, що відшукали вбивцю. Ракша глянув на годинник, і подумав, що надто скоро і це малоймовірно, але промовчав, почувши враз несподівано зраділе бухтіння Бондаренка.

І по тому, за годину, коли мокрі і злі дільничі міліціонери притягли невідомого зовсім чоловіка, у поношеному, але чистому одязі, з дивного кольору шкірою, а ще чистими, відсутніми до світу очима, геть скляними, як у мертвого, і кинули, матюкаючись до ніг столичних слідчих закривавлений одяг, пальця з обручкою, кілька жіночих трусів, з плямами місячних; тоді капітан Ракша зрозумів, що у повітрі твориться щось немислиме, чого не втямити пропитому і прагматичному розуму капітана Бондаренка. Собаки рвалися на невідомого, що його, з причин зовсім невідомих, тримали за руки, а не одягали кайданів. Його попередньо, легко, для проформи побили, наче чогось вижидаючи, видно заглядалися на команди столичних оперів, а могли, звісно, більше, та й хотіли більше, з превеликим задоволенням вламати чортів невідомій, зовсім неприємній людині, то найбільше після пиятики задоволення, тому його й присукупляють разом, для дозвілля і для закону — докупи, а не порізно. Одсапуючись, Бондаренко глянув на невідомого, запитав, харкнувши майстерно у бік, прямо на скло: «Хто такой?» Йому відповіли, що це один бомжара, колишній зек на прізвисько Комета, що фамілії, тобто його прізвища, ніхто не знає, але не важливо, бо у нього знайшли відрубаний палець, шмоття, і на пиці написано, що це не інакше як робота цього виблядка. І Комету, не боляче, для проформи, коцнули. Комета відмагався, відбалакувався, говорив упевнено, чітко, і тільки Ракша один здивувався правильній вимові, тим паче, що літній чоловік викликав навдивовиж симпатію, говорив чистою українською мовою, пересипаного галичанським діалектом, цим напевне потверджуючи свою непричетність, напівсвідомо, до вишуканої донецьким матюччям мови столичних, і не, міліціантів. Коли вони прийшли до його житла, що знаходилося поруч, то здивувалися порожнечі та кількості книжок, а ще більше — собаки взяли інший слід, проте відразу його упівдороги загубили, і підозра автоматично вернулася до Комети. Вони йшли широкими піщаними дюнами, під важкими крилами свинцевої зливи, кожен відчуваючи притоки, удари крові, наче щось лиховісне, невимовно страшне зійшло до них, влізло у їхнє життя. Бондаренко один напевне нічого не думав, а гадав, як його швидше проковтнути грамів так із півлітри, по-швидше відзвітувати Генералу, завалитися до коханки і до понеділка не показувати нікуди носа. Вони вже підходили до будинку, де трапився злочин, і Ракша невідомо чому і чого звів погляд, побачив тремтливу, але виразну постать у синіх, великих коридорних вікнах, такі бувають тільки у кооперативних домах, і впізнав того чоловіка, що поливав квіти. Не те щоби душа почула щось негаразд чи недобре, але таки підвів голову вдруге, і вже побачив, як вітер розчахнув вікно навпіл, і перед ним засвітилася бліда, як кисіль, пляма обличчя з тускним вологим, мов дощ, поглядом. Дощ то опадав, то знову набирав сили. Навіть видно було бліду синю кульку сонця.

Іван, десь того часу, стояв на майданчику, серед тремтливих рожевих індійських троянд, дивився, як вітром роздуваються білі парусинові штанц у фотографа, наче нічого кращого в житті не бачив, так чомусь видалося Ракші, і йому примарилося, що то його далеке дитинство, з чарівними цирковими містеріями, забутим терпким щастям, яке іноді відчуваєш, вдихнувши чистого озонового повітря на похмілля. Синє сонце хилиталося врівень голови. Коли капітан Ракша задер голову, то зустрів цей немислимий вицвілий погляд, майже небесного кольору. Ракша відригнув, сплюнув під ноги, слухаючи, як подвір'ями розбігається дитячий крик, вищать гойдалки, а в небі все наливається більше і більше, — скоро знову уперіщить дощ, ще більший, упаде важкими полотнами, так як падає крик жіночий серед пустоти і порожнечі вулиць, як б'ється глухо монета у під'їзді важким серпневим понеділком. І Ракша, наче скулячись від болю, поволі підняв голову ще раз, як хто його вимусив, то угледів темними ямками вікна чиюсь легку тінь і якогось дідька подумав: «Вляпався, мать його…» І далі покотило дворами. Псюки захлиналися білим кашлем, — верещав, зігнутий у три погибелі, від шлункових спазмів капітан Бондаренко, тицяючи пальцем то на Комету, то на Ракшу, ворушачи, хляпаючи по-риб'ячому ротом, знову нагинався і блював у калюжу. Тоді, із завченим відчуттям виконаного обов'язку, він заклацнув кайдани на руках Комети, гукнув Зісельмана, дивуючись тупому приливу нудоти, відчаю і відрази. І йому захотілося плакати, зовсім по-дитячому, безпомічно і невідомо чого.

Напевне з майданчика, трохи вище гостроверхих веж, чорних списів будівельних кранів, Іван Білозуб подивився на руду куряву з темного боку міста. Йому подуло прохолодою в обличчя — це накотила довгоочікувана ніжність, відпускаючи у порожнечу невблаганний страх минулого: дійшло до нього, що вже не треба зупинятися, навіть колись давно, зовсім лячно і неждано подорослівши, бо до цього ніяк не міг зрозуміти, що його в'язко стримує або навпаки — змушує летіти в провалля яскравих видив ночі: зараз він відчував чарівність жаского і теплого початку, благоговійно дослухаючись до того, як рипить пісок під ногами, тріщать незайманим хрускотом галузки та рештки шкла під протекторами черевиків, і, ступаючи у переддощову пароту, підставляючи плечі, ловлячи перші важкі, рідкісно великі краплі дощу, зачудовано вирізняючи присутність якогось іншого життя: псячі сліди, металеві каркаси, далекі будинки, з червоними черепичними капелюшками дахів, що нагадували йому індіанські вігвами, римські портики, а послід — вовчий або ведмежий; від цього запашно потягнуло чистотою дитинства, ранками з виїздами на дачу або до села, до бабусі, коли перед тобою лежать випорожнілі, слизькі та чорні канали метрополітену, з невитравним креозотним запахом і трункими жіночими парфумами з назвою «Червона Москва». І він був вдячний цій хвилині, а вірніше — він не міг навіть підібрати слова. Ось тоді він взяв, для себе, і спробував розуміти прості речі, що були давно зрозумілими, але з часом і плином, з втратами, з надіями відійшли в неіснуючу далечінь, продовжували жити за товстим шклом або, відшукавши інші речі, вжившійся у них, взявши зграбно на озброєння, щоб катувати його, Івана; тоді він напросто, колупаючись в зубах, з переляком, радісним та невгамовним, як у квітні місяці, зрозумів, що оті виступки, опуклості, дірочки в зубах, свеблячка болю, а не сам біль, не що інше, як саме його найдовше, найстрашніше, найнужденніше, найпрекрасніше його життя, і воно, оте копирсання, складає невід'ємну частину, воно складає розуміння, життєвий шлях і наснагу. І він заспокоївся взагалі, бо навчився давати раду думкам. А тоді полив дощ; початком він опускався повільно, наче живе створіння, розвіюючись світом, над притихлим містом, сльозливо обтікаючи вікнами. Далі він упав великими рваними розкриллями, але перед тим Іван став на коліна і почав молитися. Він молився щиро, хоча не знав жодної молитви, а тому його балачки видавалися глухим монотонним бухтінням дикуна, що просить у дерев'яного свого ідола всього відразу, але звертався він пристрасно, захлинаючись у соплях і сльозах, заходячись зашпорами душі, доки під ним не набігла велетенська калюжа. І вже радісний звівся і пішов, виважуючи кроки до будинку, що білою плямою піднімався і тремтів разом з дощовою купеллю, де з майданчика, з узвишшя, він споглядав озера в синіх попругах, в чорних брижах води, великі шматки чорної і необітованої землі, коли бажалося закричати, як мисливцю. Але що насправді билося у його голові, де, наче велетенський дзвін, розхитувалися почуття і думки, разом з могутніми притоками крові, ніхто не знав. Він холодно, байдуже і по-обивательському цікаво, наче його зовсім не обходить, без будь-якої злоби, спостерігав, як відводять під дощем зсутуленого, з розбитою пикою, викрученими руками, з скляним і напрочуд твердим поглядом Комету.

Комета, син шулявської шльондри і конголезійського негра-марксиста, якого убили на «кругловій» дорозі, коли той намагався затягнути до ліжка дівчину ватажка місцевої банди. І зовсім не з дурного тону, а через незнання місцевих звичаїв, бо навіть напівдикому негру невтямки, що такі гарні дівчата можуть продаватися у країні комунізму. Можна поілюзувати, що перед самою смертю він розчарувався у системі загального людського щастя, з сонцем розвиненого чи развітого соціалізму. Ватажка, як належить, посадили, потім він отримав «вишку», тобто смертний вирок, наче символічно окресливши загадкове коло подій, що відбулися невдовзі. Комета був нівроку дужим чоловіком, доволі працелюбним, з темною шкірою і м'якими африканськимми рисами обличчя, що чомусь імпонували совєтській людині як інтернаціоналісту, гуманісту і таке інше. Кожен, хоч трохи освічений у марксистській чи ленінській практиці чолов'яга, хотів випити з Кометою, залюбки повчити його життю, бо почував перед ним незрозумілий обов'язок та комплекс, який кремпує середню людину перед акторами, поетами, вченими та всілякими хвостатими знаменитостями. Комету залюбки і з добрим серцем запрошували на гостину, усупереч репутації його матері, хоча послугами її користалося замалим не півпоселення, що натоді було тільки приміською столичною зоною. Псуватися Комета почав швидко, як і кожен пацан, тобто малолітній хлопчак, що виростав і мужнів на вулиці, тицяючись, мов сліпе кошеня, засцяними підворотнями. Він швидко, десь у дванадцятирічному віці, навчився красти в універсамі пиво та оселедці, а потім вони з Ходановичем, його товаришем, в майбутньому ґвалтівником і пасивним педерастом, пропивали та прощали з великим задоволенням здобуте. Комета від природи був цікавим чоловіком, тому, видно, і носив таке поганяло. Він читав брошурки, книги про розбійників, про піратів, про королев і рицарів, часто намагаючись розповісти про це несусвітньо дурним своїм шкільним товаришам. Причиною його падіння, тобто сповзання до низу по суспільній драбині, була, напевно, і вроджена чутливість, відсутність будь-якого виховання, але радше оте романтичне осяяння, що супроводжувало Комету скрізь, де б йому не випадало з'являтися. Про нього, у його товаристві, говорили «світла людина», і тягнули хто до столу, хто у ліжко, набалакуючи купу компліментів, неіснуючих достоїнств, пророчили за чаркою велике майбутнє, мабуть, комірника чи сторожа. З усього цього можна зробити висновок — краще б Комета не читав. Для нього, тобто Комети, друзі вартили набагато більше, ніж заведено у середовищі робітників, навіть інтелігенції, бо ані ті, ані останні не приймали цього так щиро до серця, як сам Комета. А ще причиною: завищена чутливість Комети, — як і кожна потенційно здорова одиниця суспільства, обтяжена творчими коплексами, любив дівчат, саме любив, задивляючись на них, наче слухаючи музику, спостерігаючи зовсім невідомий, протилежний світ, але жінок страшила його темна шкіра, палаючі очі, тому сприймали відповідно, як малюнок з часопису «Навколо світу», і милувалися з нього, як з сьомого чуда світу, тому і виходило, гуляло у товаристві: Комету ліпше тримати за блазня або як яскраве екзотичне створіння, хоча про це говорилося потаємно, сам на сам, в перекурах між пиятками, танцями, весіллями, але відчували, скоро навіть дуже, нестандартність ситуації, а тому хитро, замало не делікатно, давали зрозуміти, що і хто він. І згодом все вийшло на білий день. Тут Комета і почав навісніти. Добре начитаний, він вимагав до себе зовсім іншого ставлення, ніж до когось, і всі це розуміли, але навряд чи підтримували, називаючи його хвальком, брехунцем, а тому Комета виписував на людях зовсім-таки ексцентричні вибрики, котрі наводили думку про хворобливий, розладнаний розум Комети. До вподоби було краще мати справу з вантажниками чи робітниками, які фільми про революцію дивилися в п'яному, розібраному стані, і то раз на рік, але знати, що чекати від них, а по всьому — нічого окрім білої гарячки. І поганяло він дістав якесь незвичне для того середовища, де йому мимоволі доводилося існувати, куди невблаганна доля занурювала все глибше, і тому він жив, наче у глейкому смердючому водовороті, з якого вибратися шансів один із ста. Він навіть, перед самою службою в армії, намагався віднайти причину і поступив учитися до сільськогосподарського технікуму, але швидко був відрахований за нетактовну поведінку, політичну неграмотність, і насамкінець, уквітчаний всілякими іншими мотиваціями та констатаціями, фактично був полишений морального црава на спілкування в онному суспільстві, а факти ті, що ними заповнювалися блацки, особові справи, а ще тюрми, говорили про досконалість і справедливість правосуддя, — а тому в часі Комета навідріз відмовився показуватися на грамотні люди і втратив віру до них взагалі. В армію, на службу, Комета не потрапив. Його арештували за фальшивим звинуваченням у пограбуванні пивного бару. Як не доводив адвокат, що пройнявся долею талановитого, — так він вирішив, — хлопця, як не клялися свідки, але Кометі, на невимовну радість судді та прокурора, припаяли п'ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму; і хоча відсидів він з тих п'яти тільки три, але повернувся звідти зовсім іншим чоловіком, із стурбованим обличчям і очима, що вибирали людей, речі і все інше. І на дім, на батьківщину свою, він подивився по-іншому. Товариш його, Ходанович, спав уже років зо два обісцяний під тим же універсамом, де вони крали оселедці та пиво: Комета стояв і дивився на нього під мороским осіннім дощем, розуміючи, що нічому не дивується, але дивно якось хочеться плакати. Тож статус у Комети на вулиці визначився швидко. На роботу він не міг влаштуватися з багатьох причин. По-перше, він спробував тюремного хліба, тобто зледащів, а Комета пішов і відбував покарання як путьовий, тобто не стукач, не гомік, не ґвалтівник, а тому розбестився на зоні від неробства, що було мірилом, зековським законом, — там він навчився добре грати в карти, нарди, точити ручки до викидних «фінок», малювати гральні карти, розказувати, або «тіскати» романи і всілякий інший мотлох, зовсім непотрібний у вільному житті, а для обивателя жах із жахів. Друге: він продовжував запоями читати, ляпати погожими днями язиком на «п'ятачку» десь поблизу пизниці, але йому, засвідчимо, хотілося правильно жити, нормально співіснувати з рештою населення, то радше давали знати гени безпутнього батька-марксиста, а можливо, загроблене марнославство талановитої людини, що підло була викинута суспільством за бар'єри. І останнє: закон і моральний лик совєтської людини, — що найменше бралося до уваги, але воно то і було чи не найголовнішим чинником. Тяжіння людини до нормальності завжди балансує між злочином і збоченством. Ще у шкільні роки він визначив, що тут нічому не навчать, а ще більше: не візьмеш знання у блідавеньких, полишених енергії вчителів; але тоді, на свій розсуд, Комета намагався дошукатися порятунку у книжках. Він ще не знав таких слів — «пророки» і «Бог», хоча іноді вони траплялися на його очі. Віддати належне — він довго і часто прочитував ці місця, якось шанобливо виділяючи, наділяючи їх увагою, теплотою і ніжністю, навіть тоді, коли говорилося про них в досить негативному тоні. А на волі Комета вперто хотів бути нормальним, тобто мати красиву жінку, гроші, повагу серед тих людей, з якими він спілкувався і жив. Більше йому нічого не хотілося. Хіба що аби його слухали. Власне, нічого нового він не бажав, але життя витискало з нього поволі щось головне, без чого його мрії поволі перетворювалися на ексцентричні вибрики, доволі нестандартну і неадекватну поведінку у тому середовищі, де будь-яке непорозуміння сприймалося щонайменше як зрада, а її можна прирівняти до єресі, що нею тавруються відступники і клятвопорушники, хоча час потвердив, що одне одному навряд чи заважає. Одягався Комета вишукано, але досить яскраво, незвично і «модно». Жінок приваблювала його вдяганка, манера добре говорити, ясно викладати думку, — тому в часі проблеми з жінками у нього відпали самі собою: найкращого чоловіка, як у ліжку, так і на людях, годі пошукати. Жінок підманював екзотичний, світлого шоколаду колір шкіри, яскравий одяг, гроші, що водилися не густо, але завжди були. Він не зловживав алкоголем, був добросердним і навіть великодушним. Спочатку це імпонувало людям, ну, як розвага. Далі — це починало насторожувати, дратувати, хоча ніяких небезпек, нічого немислимого, страшного у цьому високому, гнучкому і сильному чоловікові не було, хіба що навіжена снага, але це теж тільки поверхня. Талант не люблять, кажуть, а геній ненавидять. Хоча тут далеко до правди, бо Комета завис десь між невизначеним поняттям люмпена, який чогось хотів, а таких у країні скоро з'являться тисячі і тисячі, з претензією, на ідіотсько незрозуміле краще життя. Проте Комета міг би стати винятком. Але причини зумовлюють інші причини. Система, як і будь-яка інша, намагалася зломити людину, а якщо ні, то перегнути на свій бік, цим вже конкретно окресливши її долю, і що гірше, ніяк не добереш: жити безродним смердючим люмпаком, покидьком суспільства, з тверезою головою, повною талантів і розуму, чи відверто перейти на бік системи, що продукує блага, дає надію, але її не виконує, та з дивідендів котрої можна непогано влаштувати свій зад, і не тільки у зручному сральнику чи унітазі, а на пуховій канапі, навіть не вітчизняного виробництва. Будь-якій системі необхідно завантажити людину комплексом неповноцінності або дати зрозуміти, що вона остання буква у цьому алфавіті, нехай навіть якщо вона, ця літера, стоїть і в перших числах, і той алфавіт починається з останньої букви. Система стравлює людину з людиною на будь-яких рівнях і сферах, в будь-яких устроях і організаціях, ладах, режимах, з липовими і прекрасними конституціями, що виточують кров не так безболісно, де расизм звучить як моцартівська чи шопенівська сонатина. Система виламує руку, а не руки, щоб зробити слухняного раба, працівника, тому їй спідручніше мати у своєму арсеналі всі засоби знищення, вже зазубрені до тупості цивілізацією, але свіжі, з акцентом на державний устрій. Комета дивно і химерно не підпадав під такий статус. Він почав ходили до церкви, де заприятелював із священиком, батьки якого були репресовані, а про засуджених за нізащо людей він якось дізнався, коли відбував перший строк покарання, тому пройнявся, як незаслужено скривджений, до них симпатією. Тут він зовсім по-іншому вимовив слово «батьківщина» і ніколи не забував про нього, до самої смерті. З цього часу у нього з'явилося щось таке, взагалі незрозуміле для пересічного обивателя, що мріяв життя глупими днями, безпросвітною п'янкою, гульнею та виталищем велетенського, як пиріг з пап'є-маше на майданах, під час вразника, з вічною втомою очікування вічних свят і карнавалів, власного безпутства, яким навіть не допоможе щезнути відривний календар. Кометі все те нудило, було чужим, і скоро він відверто зненажав те товариство, де кілька десятків років уряд добивався незрозумілого визнання. Скоро він почав і сам пописувати великими круглими літерами до зошита, але нікому не показував, бо дуже соромився. Якось він обмовився священику про свої літературні вправи, і той надавав купи книжок, зовсім заборонених, зовсім не релігійних, хоча Комета чекав і хотів саме таких, там не було Святого Письма. Так він, Комета, торкнувся іншого, запашного і чудесного, геть незрозумілого світу. Можливо б, у цьому було якесь продовження, але у тому році церковку обікрали. І міліція з'явилася з собаками, з автоматами наперевіс, з криками, з ґвалтом, тягнучи п'яну матір за коси підлогою, але прийшли-таки по Комету. Вражений Комета відмовлявся, посилаючись на те, що священик є його приятелем. Але батюшка уперто мовчав. Кометі показали заяву, написану священиком. Він не повірив і попросив зустрічі з святотцем. Той не з'явився, але Комета і на цей раз зрозумів, що його підставляють, як, напевне, і самого попа, хоча сумніви у нього були: від природи Комета був тонко психологічно обдарованим, мав трохи збочену уяву. Головне, що він вірив в Бога, а значить батюшка у нього був поза всілякими сумнівами, — думки, як і належить неофіту.

А трапилося те, з чим він зустрічався все своє життя, хоча ніяк не хотів це брати до уваги, не міг звикнутися, по природі своїй маючи іншу ментальність, щирість душі та незлобливий характер. Церкву пограбували п'яні підлітки номенклатурних, тобто вельможних, батьків, тому ніхто в цьому нічого не побачив лихого, наче пограбували пивний ларьок або ще щось з цього розряду, що називалося незрозумілим дивакуватим вибриком, ну, коником у народі, майже нічого не взяли, щоправда, нагадили, насрали десь там на паперті чи як воно у них називається, — малі та дурні, вивчаться, якщо доживуть. Можна запам'ятати той день, тому що він був болюче світлим, лишень сонце линяло крізь хмари. І сонячний та світлий комуністичний порядок демаршували обивательський день, що співпадав з чимось, де мораль присутня як лейкемічна хвороба, проте священик почав добиватися свого і не переставав писати заяви. Тут і склалося: з'явився цілий підполковник КДБ, вивантаживши перед батюшкою купи забороненої літератури. Потім батюшці нагадали, що донька його навчається у Москві, у вузі досить елітарному і має невдовзі зробити непогану кар'єру, тому заяву варто не тільки забрати, а навіть переписати на ім'я, і цей добродушний, ввічливий та грамотний чоловік, повибачавшись, чемненько дістав папірця з написаним там прізвищем Комети. Невідомо, чи довго торгувався священик, але таки згодився. Не пірнеш, не дістанеш так глибоко у людську психіку, не покличеш когось на допомогу. Кометі знову всунули строк, майже мінімальний, але після цього Комета відверто почав зневажати все, про що говорили майже всі тодішні газети, також він не вірив людям, які розводилися про справедливість, ненависть, любов і таке інше. З другого ув'язнення він вийшов сорокарічним чоловіком, що загалом, на купу, пробув за ґратами добрих п'ятнадцять років свого життя: він мав високу статуру, досить гнучку, кучеряве африканське волосся, вже вифарбуване густо сивиною. Його зневажали за те, що він, Комета, буцімто спаскудив церкву, хоча ніхто з його співвітчизників туди не потикав носа, але так було треба, і його зневажали з несподівано народженою святістю та побожністю. Це не дивувало Комету, але кидало у розпач. Він спокійно проціджував крізь душу послід людської і громадянської моралі. Якісь номенклатурні соплістони і байстрюки викликали співчуття, а його зневажали. Двоє з них пізніше померли від передозування наркотиків. Доля решти невідома, як була б невідома доля самого Комети. Він вийшов на волю геть не адаптований до середовища, геть на пси втративши віру у все, що говорили і робили люди, але повний наївних думок, що вони лишать його у спокої, як і він лишить у спокої їхні домагання та посягання на світ, на його скромну особу, що обертається там і не може з нього вибратися. Самотнысть — такий вимір, що тяжко піддається логічному міркуванню. Самотність Комети велика і заодно банальна, як самотина пересічного алкоголіка або загробленого системою яскравого релігійного діяча чи великого поета. Відсутність логіки навряд чи знакова, і присутність ірраціонального, що теж відверто розгулювало широкими і світлими вулицями країни, де все наливалося якоюсь нездоровою силою, і хто — той він, та його величність, та могутність, що тоді правида у країні? Навряд чи знайдеться і знаходилася тоді пряма відповідь на запитання. Але варто глянути, як воно летить, розкинувши широкі крила, покриваючи крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром велетенські простори країни, то можна, з відвертим невіглаством, сказати, хто кому служив, хто кого кликав, хто кому молився, якщо це надавалося на назву молитви. Комета все це ясно розумів, але вижити за будь-яку ціну, за будь-яких умов стало у нього за кредо. Він грав у карти, у нарди, іноді од відчаю пиячив. Він відверто зневажав устої держави, в якій жив, існував; він лаяв уряд і попів, зеків та вільних. Інших в країні попросту не існувало, вони не вживалися. Між пиятками він багато читав, з болем спостерігаючи за старіючою матір'ю, що пускалася берега далі і далі, розуміючи, що нічого не може вдіяти, як не зупинити вітер, бо тут править той і влада у нього зовсім інша, коротка і жорстока. Він, дивлячись на матір, набирався терпимості, хоча його розбирало зло, що скільки років зневажено, що скільки несправедливості звалилося на його плечі, проте все це дуже швидко для нього набрало буденного резонансу, як звук розбитого скла, що доносився віддалеку. Його більше цікавило: чому, без всякого нацьковування, напевне ж без вагомої причини, кадебісту підсунули папірець саме з його ім'ям. Він наяву хотів побачити зло, що піднялося на нього, проти незахищеного, ледве-ледве викоханого маленького світу, що повинен був вирости у великий і неповторний. Сама його істота на тоді вміщувала і складалася з шкільних лубочних знань, фрагментів забутих та заборонених літераторів, що іноді пропаганда ставила як ікону перед людьми всього злого і непотрібного, а значить, Комета віднаходив там щось таке, що живило його розум і не тільки; потім до його рук випадком почали потрапляти шматки метафізичних праць; потім на блошиному ринку він придбав Святе Письмо, вірніше, сектантську Біблію, з коментарями, які він піддав нищівній критиці, записавши все у тлустого, грубого зощита. Словом, між пиятками, він намагався рятуватися, ховаючись літом куширями, кущами від стороннього ока, наче лякаючись злої долі, що чигала на нього, наче оскаженілий лев чи навіть страшний звір Апокаліпсису. Відтоді як йому потрапила до рук Біблія, яку навіть священник не додумався подарувати Кометі, вважаючи його надто примітивним суб'єктом, що годився лишень на жалість, — отож саме Святе Письмо дало йому зрозуміти, що діється і твориться навколо і чиєю владою і силою все покривається. Він намагався відійти від людей.і світу, але був надто молодим, грубим і диким, як для такого свавільного життя. Його приваблювали жінки, але жінок такі люди мало приваблювали. їм на багато привітнішим видавався той Комета, що грав у карти і пиячив, — останнє Комета робив дуже рідко, пив тільки задля годиться, відчуваючи непоправимии сум і печаль, а ще, що вірогідніше, перебиваючись мізернею заробітнею, розвантажуючи вагони на залізничній станції, або взагалі здавав пляшки, тоскно споглядаючи навколишнє життя. З чого і жив, дякуючи Господові. Іноді його ані з того ані з сього пробивало запитати: а що полишиться після смерті? чи буде там присутній запах і пам'ять земного життя, чи все провалиться у смердючу і холодну яму забуття і невідомості? Можна лишень уявити, що думав переляканий від несподіванки пересічний совєтський обиватель, котрий навіть не здогадувався, що після смерті ще повинно щось бути. Тому розумову хворобу у Комети на загал визначили досить скоро. Здебільше таких людей, загнаних вже до краю, лишають у покої, з надією, що вони самі вже автоматично чи фатально дійдуть своєї прірви. Але не так виходило з Кометою. Він робився з дня в день злим на язика. Люди, що оточували його, починали боятися його, як звично лякаються чорного кота, що перебігає дорогу в небажаному місці чи священика, а Тому тримали дулі в кишені, плювали через плече, зрідка, забобонно, клали хреста, початком страхаючись його як простого зека, але з часом це зсунулося у їхній свідомості з чимось більшим, десь відсилалося в ті далекі часи, коли люди ще ходили до церкви і вірили у якесь абстрактне зло, і десь підсвідомо Комета у них асоціювався з нечистою силою, а може, уособлював у собі ще щось страшніше, тільки от що оте страшніше — ніхто не знав. При всій своїй безтолковості та безгрішності Комета помалу чомусь ставав уособленням зла і страху перед непорочним лицем обивателя. Через багато років, поближче до нинішніх подій, коли від нього ще не зовсім смерділо сечею, лайном, гноєм і аміаком, вони намагалися залучитися його підтримкою, підкупити його увагу, аби він поворожив чи спричиннив, але розгніваний такими пропозиціями Комета з тріском та соромом вигнав, ледь не побив кілька благочестивих матрон, доволі гарних, в міру розпутних, котрі могли користь принести зовсім іншу, але це тільки утвердило його у вірі, в ненависті до цього світу, бо Комета був переконаний, що тут все твориться в ім'я ворога Господнього. В цьому був і правий, але тут віддавало невіглаством самоука, що опирався тільки на свій розсуд та своє чуття. Тож за такі оказії на нього скаржилися міліції, а та в свою чергу кілька разів відкривала карні справи на Комету. Окрім того на нього навішували усіх собак, коли десь грабувався ларьок, билася пика, зчинялося ґвалтування чи якась протизаконна дія. Нарешті, владі вдалося знову запроторити його за ґрати, як називалося тоді — «за тунєядство», звідки Комету скоро випустили за гарну поведінку і за станом здоров'я, бо запідозрили у нього рак. Просидів Комета два роки «на Черкасах», повернувся геть висохлий, з відсутнім поглядом, що часто зупинявся тужливо на небі. Ходив він пустирищами, спав невідомо де, бо дім його опечатали, запломбували відразу, як померла мати, і він довго шукав її могилку, але так нічого і не знайшов, і пролежав у безпам'ятстві кілька тижнів, молячись невстанно і тихенько, наче поранений приблудний пес під парканом лютого хазяїна. Але люди так і не полюбили Комету. Діти при нагоді запускали у нього каміння, жінки, а особливо молодиці, плювалися услід. А він заходився проповідувати. Спочатку він приходив до порожніх церков і слухав, як правилося, потім це йому обридло і видалося нудним, геть полишеним змісту, за винятком, коли читали Євангеліє. Він уперто лаявся з попами, з дяками, з бабками, що висідалися на лавках у церкві, вважаючи себе за вершину святості. Він змагався сам із собою, переборюючи нездорове тяжіння до спиртного і жіночої половини. Хоча трохи пізніше він знайшов таку ж неприкаяну, майже сліпу жіночку на ім'я Христя, так і прожив кілька років, уже прибраний і чистий, з цупкою бородою, смаглявий, з м'якими, видимими рисами африканського походження, про яке йому весь час нагадували, і що мати у нього блядь, а не хтось інша. Христя померла дорогою, взимку: заблукала і замерзла. Після чого Комета геть посивів. Христі вдалося у влади висудити якусь житлплощу, там він і жив, далекий від реального світу: його скляний, майже відсутній погляд ловив Іван Білозуб кожного разу, коли йшов на працю, в магазин або повертався з черговою жінкою. Вони обидва уважно, навіть для стороннього ока, подовгу змірювали одне одного поглядами, і упродовж скількох років, аж до цього дощовитого дня, Комета мовчав, зовсім не озивався, спостерігаючи за Іваном, наче за великою шкідливою комахою. Того дня Кометі привиділися стрічки, різнокольорові три стрічки. Він нічого не розумів, але знав, що це не дарма. Йому останніми роками виділося всілякого, тоді він лягав і чекав. Він намагався не робити того, чого не розумів, але уважно, як велика дитина, придивлявся до снів, до людей. Він навчився розрізняти зле від доброго чи навпаки — не робити нікому злого, хоча сам чи не найбільше потерпав від того злого. І цього дня, що валив воланами спеки, пропах смертю і кров'ю, він прокинувся з тоскою, як людина прокидається з радісною печаллю, здогадуючись, що в житті щось переміниться, але не знаєш, з якого боку. Несподівано для себе він почав кричати біля магазину, під злий регіт продавщиць. І коли до нього увірвався наряд міліції, що не стримувала дурних своїх собак, і знайшла закривалені речі загиблих, він зрозумів, що буде мовчати, бо так потрібно Господу Богу, щоб він сплатив жертву набагато років пізніше, щоб зло покаралося як найлютіше, як найстрашніше, щоб усім воно лягло на обличчя.

Його повели спочатку до котельної на допит: дощ лив такий, що годі було добиратися, а ще дільничі міліціанти злилися, що нічого не виходить, а на роль убивці та грабіжника саме підходив Комета, син нігера і шулявської шльондри. Отже, щоб показати столичний, центровий тобто форс, за допит взявся капітан Бондаренко. Комета сидів на табуретці, а за вузьким віконечком періщив, не перестаючи, дощ, заливалися бездомні пси, віщуючи смерть і тугу. Капітан Бондаренко наказав насипати у валянок піску, і робив це невимушено, навіть допомагав та показував, як це робити, не ховаючись від підозрюваного чи допитуваного Комети. У свідки потім візьмуть Ходановича, обмиють і причешуть, а також його повнолітнього сина, дрібного злодюжку, що мав житло десь на Караваєвих дачах і навіть, поговорювали, процвітав. Син Ходановича знайде ще кілька свідків, з пісними і блідими обличчями ще совєтських сутинерів, педерастів, з числа провінційних акторів, що приїхали шукати щастя у столицю та так і зависли у тягучій невідомості вічного празника, що ним повна столиця. Комету били нещадно, як тільки дозволяло попереднє слідство. Вічний невдаха, капітан Бондаренко, сповнився справедливості та гніву — невтомно працював по ребрах Комети валянком. Комета тільки хекав, вихаркуючи липку рожеву слину. Ракша затуляв собі долонями очі, чого дуже соромився, а Зісельман взагалі розвернувся спиною до Бондаренка, прямо виголосивши, що до цього скотства не має ніякого відношення, і нехай все минеться, тобто дощ і ця клятуща справа, то неодмінно подасть рапорт на звільнення. Водій, витягнувши довгі цибаті, як у клоуна, ноги, сидів у проході, намагаючись уникнути бесіди з дільничими міліціонерами, що наперебій просили валянка з рук капітана, переконавши себе і сумління, що перед ними справжній убивця, — курив короткими затяжками, байдужий до всього, що накочувалося на цих людей, і подумки прокручував варіанти, як найтихіше відвідати церкву, невідомо чого, соромлячись, бо до цього він зрідка заходив туди на Пасху. Міліціанти зазирали в обличчя Кометі, щось кричали, плювали, а не втримавшись, збивали його ногами, топтали. Комета навіть не озивався. Коли йому дуже боліло, то він тільки хрипів — якимось нелюдським хрипом. Нарешті дощ перестав, вщух раптово, але за п'ять хвили грюкнуло, і полив ще більший, геть поховавши небо, масив, дороги. Треба було їхати, але міліціонерів охопила ейфорія, світла радість вливалася в їхні душі, наче в дірки увірвався чистий і свіжий вітер. Вони гамселили кулаками, плювали в обличчя Комети, з кожною хвилиною не відчуваючи не те щоби жалю, а навпаки — обуяв їх справедливий гнів. Але тут завищала рація, і збуджений Бондаренко забелькотів у ту рацію. Говорив Генерал — у синьому мундирі, з золотими ґудзиками, важний і важливий чоловік у цій історії. Він схвально поставився до того, що вбивцю затримано, що не треба розтягувати, щоб, чого доброго, справа не скочила кудись і не набрала якихось чудернацьких обертонів, а тому швиденько треба Комету доправити на Лук'янівку. На Комету відразу накинулося троє чоловік, заламали руки, а Ракша, бридячись, двома пальцями, почепив кайдани йому на руки, подумки виводячи собі в заслугу щиро виконаний громадянський обов'язок; про справедливість він намагався не думати. І Комету повели під дощ, що розмотувався мітлами, — вітер дув зі сходу, холодний, майже осінній. А Іван стояв, заворожений стихією, радісно дихаючи у рожевих індійських трояндах, а потім у нього з носа потекла кров, у голові запаморочилося, і хтось підтримав його, простягнув хусточку, і він почув голос: «Бідолага. Він такий вразливий». Він аж просльозився від цих слів.

Забачивши перед собою роззяплені, наче смердюча пащека, двері «чорного ворона», Комета зупинився і ноги його мимоволі підігнулися, бо відчув самим нутром, що нічого вже для нього у цьому світі не лишилося. Відтак він набрався духу і попросив Бога, щоб це трапилося, але по-швидше, бо він надто втомився марудитися цим життям. Тоді його повезли: повз червоні, закидані сміттям зарості рогози, повз червоні куби і прямокутники домів, що піднімалися над брудними пісками, як могильні склепи, і він дивився на це вже без жалю, хоча тут пройшла добра половина його життя. Потім він затулив очі долонею, намагаючись уявити чи згадати матір, потім Христю, потім ще когось, і заснув. Розшурхали його біля самої Лук'янівки. Він вловив рештки міліцейської розмови, наче зазирнувши несподівано у глянцевий, яскравий часопис: хлопці добивали анекдот. Його вивели на подвір'я вологе і тихе від дощу, порожнє від людського відчаю, з криками охорони, з рипінням кованих дверей, з нудотним запахом параші, з казенним духом, з віянкою мигдалю, де вгніздилася сама смерть. І він її почув. Як легке і тремтливе дихання Христі. Почув на допитах, де вже його не били, а тицяли папера в руки, щоб він підписав, і, ставлячи підпис, він добре розумів, що виводить на папері собі вирок, але нічого не міг з цим поробити, наче якась нелюдська сила скрутила у три дуги, і він, Комета, тільки безпутно, мовчки мацав своїм осклілим для життя поглядом небо, безпечно споглядаючи, як западається земля, відкриваються багна небесні. Доходило, що це більше, ніж підпис, а тому що справедливість, як ти не крути, візьме своє, а тут-таки більше, ніж справедливість. І тоді він сидів, тихенько наспівуючи псалми. Слідство не тривало довго. Відтоді, як його повели до прокурора, потім на суд, під невсипною охороною, коли собаки навіжено рвалися з прив'язів, а його супроводжували довгим сірим коридором, з казенним запахом дорогих сигарет, шкіряних крісел, посадили в дерев'яний вольєр — все звично, без людей. Опустивши голову, він слухав, як токи крові приливають до голови, а потім легко задихав, коли виголосили вирок: «Вища міра, з подачею на оскарження до Генерального Секретаря». В камері, де чекав виконання вироку, він не відчув самотності, але не було і спокою, що для нього стояв за дверима. Комету морило на сон, а голова була тяжкою, і нічого більше. Тільки коли йому тупим тюремним лезом, майже без мила, голили голову, ретельно і кожного тижня, він чув, як десь в ребрах і об легко тьохкає серце, піднімав плечі і слухав, як зле радіють перукарі і лається охорона. Він молився, і чомусь менше за себе, а більше за того чоловіка, що стояв у кущах рожевих індійських троянд, з водянистим зацькованим поглядом, зануреного в окроп жаху і порожнечі. Потім до нього прийшли, виголосили вирок, сказавши, що прохання про амністію відхилили, але ще є надія написати до самого Генерального Секретаря особисто, — на це Комета тільки усміхнувся і пішов з охороною. Він був пошукав вікна, але так нічого і не побачив, набрав у легені повітря і зайшов до кімнати. Перед ним поклали чистий аркуш паперу, і він встигнув тільки вивести «капітан Ракша». Постріл викинув мізки і очі на стіл. Один з охоронників сказав: «Відмучив, мать його». Невідомо для чого офіцер зробив контрольний постріл. Стояв і тупо дивився, як осідає пасмами дим на бутафорську меблю. Так Комету розстріляли рівно через місяць після того, як трапилося вбивство, нікому не збрело в голову назвати убивство серійним. Прохання Комети задовольнилося, і він пішов зі світу майже легко, як на людей, нікого не згадавши у пам'яті своїй, окрім Бога, можливо тому, що втомився згадувати земне життя, якось ненароком здивувавши байдужістю своєю високочольне начальство, котре рапортувало Генералу з великими золотими ґудзиками, що справу закрито у «зв'язку з виконанням вироку». Яким був вирок, високочольне начальство не цікавилося. А капітан Ракша пив цілий тиждень. Перших три дні він шукав причину, потім облишив. А далі капітан Бондаренко, веселун і анекдотщик, завмер у компанії пияків, перелякано витріщивши очі на стелю, наче щось там забачив, ну, приміром велетенського кошлатого павука, потім ухопився за горло, вивергаючи білу піну, завалився спиною, разом із стільцем на підлогу, засукав ногами, та так швидко, що навіть, коли приїхали лікарі, то не могли підійти, а як підійшли, то закричали теж не своїм гласом, як опечені чи ошпарені, і почали викликати реанімацію, і лікар, що приїхав з реанімацією, сказав, що тут треба працювати робітникам з канатної фабрики або акробатам, так бідоласі повикручувало ноги та ступні, а язик глибоко запав у горлянку, обличчя зробилося синім, як дитячий м'яч. Тоді вперше капітан Ракша разом з водієм сходили до церкви і поставили свічку. Проте свічка потухла. У широких вітражах, відбиваючись у вікнах, летіли зовсім, здавалося, безтілесні янголи з фресок, і тільки двійця відвертала погляди, — на них зирили масні, майже жирні очі врубелівських пророків; запах, густий і нудний, ладану, тоскні голоси старушенцій, що виспівували псалмів та молитов. «Ходім звідси». Тоді Ракша вийшов швидко, тягнучи за рукав водія, що імені його через багато років ніяк не міг пригадати, а тільки торжественний настрій, прохолоду дня і як чистим та порцеляновим небом котилися білі кучугури хмар, і дійшовши якогось «гадюшника», де вони намірилися випити, вони обидва несподівано розвернулися і знову подалися до церкви. Свічка стояла на місці і горіла рівним полум'ям. Вони переглянулися, і вперше за скільки років капітан Ракша впевнено тричі поклав хреста. Далі вони знову пили у якомусь напівпогребищі, на Володимирській, раз по разу піднімаючи злякано голови, дивлячись у замурзане вікно, — опускали голови і продовжували пити, говорити, нікого, навіть самих себе не слухаючи, щось марудно бубнячи під носа, а як їм видавалося: з почуттям і серцем. Ракша пив і з несказанним, благоговійним прямо-таки тремтінням, спочатку згадував і думав про Генерала, що влаштував йому кар'єру, а потім наче ото прокинувся, як зі сну перед собою побачив зовсім незнайоме обличчя, бліде, з непроникною маскою, тобто затверділе, як у найманого убивці, і тому капітан Ракша несподівано, не своїм гласом закричав на весь «гадюшник». Водій, як годиться, підняв своє осовіле обличчя і теж подивився нагору, але рівно там нічого не уздрів, тому потягнувся за склянкою. Ракша тієї ж хвилини зовсім погано подумав про Генерала, згадавши, як той потайки бігав на сповідь, а там Запився разом з попами, і разом вони кричали наперебій пісень церковних та православних, сороміцьких та злий тюремний блатняк, а батюшки плакали, тільки Генерал робив трагічне обличчя. І Ракша випив, опустив важке від горілки та думок обличчя і подумав про Зісельмана: клятущий жид, знову виплутався, може, прокрутитися ось так, що ані сіло ані впало не звинуватиш у чомусь, ага, а не піймаєш — споганити життя це теж право таланту, — наприкінці вирішив він, для своєї користі. Засинаючи, він таки вирішив, що поганий з нього мент, щасливо захропів, пускаючи на царину слину.