Дофін Сатани

3 Ракша

Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» — І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.

Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:

— Правда, чудова погода? — і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, — все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто — гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще — його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, — батько його вчив_? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.

Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом — це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його усіма перспективами, що сходяться і розходяться, зникають у приємній невідомості, з відкритими сторонами для спілкування, тільки на вулиці при зустрічі чемний поклін голови, яскрава, майже кривава усмішка; це тільки жебраку, коли дають, оповиті несамовитою жалістю, на чекушечку, на полушечку, можна поспівчувати, справитися щодо здоров'я і такого іншого, чого ніколи у тієї жеброти не буде. Похмілля смалило голову, коліщатка ліфта фуркали, — будинок для багатіїв, для крутих, а значить, хоча він, Ракша, колишній начальник, колишній бізнесмен, але не втратив ще лоску, зв'язків і такого всілякого, що наповнює сенсом життя безбідної людини. Коротка зупинка, втішався, яку він сам колись припинить і набере правильного напрямку. Він захотів прокашлятися, але моментально подумав, що цього робити не варто, потім спіймав себе на думці, що такого йому раніш ніколи б і в голову не прийшло. Ракша стояв і дивився жінці у плече, відчуваючи, як у грудях її, в самій серцевині, піднімається теплий, тремтливий сміх, — це тоді, коли внаправду хтось подобається, а ти його несподівано перестаєш боятися. Ракша продовжував давити фасон.

Але вони вийшли мовчки — і з ліфта, і з під'їзду, навіть не привіталися з консьєржем, котрому Ракша винен десятку; вони не торкнулися одне одного плечима: вітер напирав з півдня, теплий, нудний, що наповнює безпутством, непроханою радістю і порожньою мрією. Окрім всього, квадрат на квадрат, дивно якось все закутане у тишу, розкидавши вігті синього і жовтого світла: на похмілля, вирішив колишній полковник Ракша, чогось несподівано пригадуючи, зовсім не бажано, але повторювалося це з періодичністю похмільного синдрому, що прізвище у нього, до того, відколи він перебрався до столиці, було зовсім іншим, — Сурмач. Але Сурмачі притягалися до суду раз за разом, а не просто так, а політичні були, небдагонадійні, хоча останніх в державі не лишилося і націоналізм вивели як хлорованим розчином, як виводять літери на новенькому картузі, добротному кітелі, але попріч усьому прізвище Сурмачів викликало якщо не відверте глузування, так всезагальне несприйняття, мовляв, якісь там Сурмачі сиділи і будуть сидіти, що від них добра чекати або що там від них кому потрібно. І хоч Вітька Сурмач котився в іншому напрямку, займався всього-навсього фарцовкою, навіть не босякував, як його старший брат, здоровий, майже у два метри хлопак, якого жінки любили день-два, а мати Сурмачів працювала простісіньким бухгалтером, а батько після чергової відсидки за крамольні «стішата» повноправно, розкаяно спивався з усією країною, що щасливо торохкотіла у пропасниці розвиненого соціалізму, з людським обличчям, він, Вітька, тобто Ракша, добре розумів, що для нього у цьому містечкові метр на метр, з картузними босяцькими генералами, нічого не зміниться, а значить: п'янка, тюрма, могила. А тому, поборюючи нудоту, похмільну та гидку, Ракша віднайшов для себе на кілька хвилин виправдання, але тоді, коли не бачив перед собою, чи поряд, жінку, з нелюдсько красивими очима.

Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, — маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, — лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, — за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.

— На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.

Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, — з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, — іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, — втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.

— Ходім. У мене є трохи грошей. Вип'ємо.

— Ага, Ракша, живчик і жук ти, полковнику, ти ще викрутишся, — веселою нотою потягнув Нижник.

Вони ще трохи пройшлися слідом за жінкою: він навіть побачив, як вона ступила на сонячний бік, у сонце ступила, чи просто очі неждано зайнялися, як глибоководна прірва. Ракша знову подумав про Бога. Він часто, дуже часто думав про Бога, хоча в родині його, у всіх кланових відгалузках, гілках до релігії ставилися поважно — хто вірив, а хто і ні, але ніяк не допускалося крамоли і сміху над такими речами. І він зиркнув лихуватим оком на мокрого від поту, затягнутого в секондхендівську майку, як пристаріла здоровенна беззуба акула, з вичахлим похмільним поглядом, з порами убільшки з сірникову голівку, сприйняв скрушно, як необхідність, Нижника. Над вуличкою, куди вони завернули, стояв рівно, як стовп, валізний запах. Дорогі валізи панів, що тільки перебралися на нові квартали, ще в блощицях, з довгими рудими прусаками, кліщами, смердючими кухнями, навіженою пустотою злиднів, з безкінечністю до безмежного днів, де голод продовжує кожен рік майже удвоє.

Вони ступили у тінь білих пластикових парасольок, сіли за вільного столика, а Ракша поклав перед собою мобілку, відкидаючи гордовито голову, наче захищаючись від невидимого удару. їх омивав зелений, пінявий потік трави підстрижених газонів. Стояла осінь. Якраз її початок. Люди сновигали маленькими різноколірними блискітками.

— Як вони віддаються своїм кобелям: по частині чи відразу? — заговорив Нижник, розливаючи по пластикових стаканчиках горілку, з достоїнством споглядаючи за жінками, що допомагали вантажникам біля під'їздів вибирати потрібні речі. Жінки були гарними, одна в одну, з довгими ногами, розумними очима, пещеними тілами. Потім Ракша з Нижником випили, без жодного слова. Упівдороги Ракша припинив порух руки, що згиналася у лікті все швидше, все впевненіше; той порух продиктований волею чи виявленням як такої: ти ба, руді кільця по білих плечах, зелені очі і велика невідомість. Таємниця. Ракша поставив стаканчика, глипнувши на німу мобілку, як на найбільшу ганьбу свого життя. Сором є ознакою живого. Мертвим краще, з відчаєм притиснутого алкоголіка подумав Ракша. І тоді, виходячи з цього драглистого світу напівзвуків, споглядаючи зливу металу проспекту Перемоги, він, хмеліючи, наближаючи до себе сонце, ларьок, блідавеньку пару закоханих лесбійок, подумав, відсторонюючи думки від цього нав'язливого, в грязній піні світу, що жінку ту, її значить, вольтовою дугою потягнула пропащість, його пропащість, колишнього полковника, що зжився з таким-от і сяким-от — всі жінки пропащі, інакшого Віктор Ракша і не думав. Знову довгим зором він вилупився на вулиці у живому яскравому манатті, у лускучому, як феєрверк, першотравневого риговиння: перша чарівність зустрічі зникла, змита вона ацетоном горілки, а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів, проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди, навіть не помічають, що сонце скоро сяде їм на голови, значить, вгрузне у землю посеред цієї ось затишної вулиці. Хана вам значить, а я прийняв анестезію. Сором зветься моя анестезія. Хана вам, значить. Хана, і я Ракша, благословляю вас на що всезагальну хану. Інакшого не може бути. Туди вам, гнилушники, дорога. І останньої думки колишній полковник Ракша і перелякався. Ракша так і зупинився з напівпіднесеним, затиснутим міцними, трохи короткими пальцями, білим стаканчиком. Руки воїна. Чаша Грааля. От ідіот, думки-то вповзають у голову. Неминучі. Як смерть. Еге. Глянув на зеленопінне озеро трави, з плямами сонця, що розходилися кругами, мов наближаючи до чогось: небо зробилося темним, як перед грозою, наче у хмаролом. І тут він водночас подумав про Бога і Китайця. Жінка зникла. О німфа, скільки в тобі любові… а може, більше підходить блядство. Тільки світлі кола на зеленій траві, та у синє провалля проспекту Перемоги падали автомобілі, окреслюючи свій денний і земний шлях купками вихлопних газів. Нижник вимахував, як дурко, руками, кишкаючи мух:

— Сука, тут немає десь поруч скотомогильника… От сука, сука і все, — карапуз Нижник завертів головою і великим, галошою, сопливим носом.

— Центр міста, Нижник.

— Воно і видно, давай ще по соточці.

З'явилася жінка. Саме з'явилася, а не пішла тим боком чи тією стороною, під велетенською, не сягнути оком, вітриною, вікном універсаму. У переході, десь глибоко, як у чорних християнських катакомбах, співали. Співали надто добре, як для труби, тобто підземного переходу. Ракша відзначив це уголос.

— Центр. Тяниш? Село ти, Нижник.

Жінка йшла зараз у синьому шалику, ну, звісно, з синім шаликом на плечі, що розвівався за вітром. Небо темне, значить на дощ. Він хотів запитати Нижника, чи бачить він, скотина, це темне небо, від якого білі кубики будинків видаються маленькими та іграшковими. А там далі, біля зупинки тролейбуса, здається вісімнадцятого чи двадцятого, проточуються виразки жовтого, але брудного, тягучого, як меляса, світла. Треба швидше йому похмелитися, і тоді полегшає: так думала жінка, але того Ракша не знав. У неї, за цей час чи упродовж того часу, зробилися сумні очі, опущені додолу, як у княгинь чи біблейських розпутниць, засуджених, розкаяних і готових до пожертви, а може й до каменування. Ні, останнє він не хотів приймати на віру. Йому осточортіли ці бляді, ні, не ці, а всі бляді остогидли, на те він з ментовки пішов, щоб зрозуміти, щоб догнати, що світ — то не тільки бардак і помийниця, вигрібна загальна скотська яма. Так, якраз під руку, майже по-столичному: вигрібна яма наприкінці молильного дому або синагоги, можна прилучити синагогу туди, і ти, Ракша, там, наприкінці, кінцевим продуктом, засранцем значить. Над бульваром пливли оболоки парфумів. Ракша подумав, що не допив, бо світ нагадував некруто зварене яйце. Але жінка рухалася, обнята всіма вітрами, під стіною магазину, в бік маркету. Він зловив себе на думці, що вона вийшла, відірвалася, покинула свої справи заради нього, Ракші, бо він дійсно повірив у Бога. До Троїці не дотягнув; але зараз всього пересмикнуло — від нестерпного бажання накидати, пустити кишкою пекучий ацетоновий потік горілки. І забуття. Довгі пальці забуття, як смердючі від оселедців руки шльондри з Чоколівського бульвару, з її кислотною непідмитою проміжністю, з її перегаром, ні, ліпше угаром витертих ватою зубів з рандолі, переміш золото, платина, — на гору, по сходинах збагачення: сьогодні обов'язково туди подасться, якщо стане сили або не виженуть зі звичним соромом у три шиї. Тільки незворушний Нижник возсідає серед кипучого моря зелені, що, шиплячи, підлазить під ноги. Життя веселе, коли на груди, на кишку взяти норму. Колись це закінчиться. А зараз бовток ранку, дня, ночі, сонця, води, ацетону, горілки.

Він просив подумки, невідомо кого, спочатку невиразного, потім далі, настирніше, що далі, то відреченіше, з повним самозабуттям, і чим більше він вірив, то ще невиразніше лягало перед ним те, у кого він просив пошерхлими губами, щоб вона, ця жінка, зупинилася. І вона не могла не зупинитися, обдута протягом, підтримуючи, засунувши кисть у шалика, таким робом його підтримуючи: рука ледь зігнута, оголена до ліктя, наче гола вся вона. Непристойність існування: клозет, тампони, шампунь, сюрчання сечі в унітаз, калове бомбардування. Непристойні думки при виді голого ліктя навіялися у голові новонавернутого Ракші. Потім він дивився на неї здивовано, так, начебто газ з відкритої горілки, — ось подібно вилітає розум, залишки, з його очей, наповнюючи світ невимовним смородом. А може, для когось амброзія? Ракша, не треба, мать його, бути егоїстом, — суспільство, тільки суспільство, ця скажена юрба обідранців інтелекту. Ого, не такий вже ти і дурний, Ракша. Стальний усміх тріщить у його очах. Ацетонова відрижка, — горілка спочатку піднімається назад, до рівня грудей, що аж твердіють соски, опускається безсило, з водянистою відрижкою хлюпнувши на дно шлунка. Ось, прохання виконане, — вона може йти. Ні, вона стоїть, фіолетовий погляд поверх його плечей, у сонячну невідомість Чоколівського бульвару. Чому він вирішив, що очі у неї зелені, а не фіолетові? Ні, дійсно таки зелені. Зараз все затихне, вляжеться і тоді однаково, якого кольору очі у сусідського кота. Тю, а вона продовжує стояти, манікюром одним вибиваючи номери на своєму мобільному телефончику. І нічого особливого, вітер обдимає штани на її струнких, на її гарних, на її довгих ногах: треба подумати ніжно та гарно про чоколівську шльондру, тоді все стане на свої місця. У неї смердить не краще між ногами, ніж у тієї, що вчора приплелася до Нижника, а жінка Нижника била по мордах, обох, а та, значить, верещить, щоб віддавали борг, хто тут Ракша, бо Нижник посилався на Ракшу, сватав спочатку, а потім сам покористався. Напроти перекошена хвіртка. Лисий, аж жовтий дворик. Ні душі. Він пам'ятає ці грьобані двері чотири роки, ні, трохи більше, а може, взагалі набагато більше, коли його не стане, то вітер у пізній осінній вечір буде хилитати цю хвіртку, рік за роком, наче нічого не трапилося, а обличчя, небесне це обличчя незнайомки стягнеться у жмут зморшок, витреться навіть печаль: вони довговічні, вони хазяїни цього життя, і нічого тут не зміниш, хоч закатай тисячу революцій, тисячу парадів, страчуй, ґвалтуй їх пачками, пуками по три, по чотири. За ними холодна безодня вічності, що вони називають вихованням, трохи культурою. Ракша глибоко видихнув і відвернув в інший бік голову. Під ногами у Нижника видзенькувала пляшка, кошлаті лаписька деренчали по склу обручкою.

— Перестань.

— Давай ще наллю, — Нижник потягнувся за пляшкою, — добродушна скотина, блазень і фавн в одному обличчі. Він розливає по білих пластикових стаканчиках, — ех, щасливої пори чоловік, коли знає, що додому повернеться для особистого, значить жіночого, жінчиного прочухана. Вона стоїть і телефонує. У неї, забирай її трясця, безрозмірний рахунок, а може, довгокишенний, капшукоподібний коханець з м'якеньким прутнем. Поганий з тебе мент, Ракша. Воно і на краще. Стаканчики повні. У неї пружкий, підтягнутий живіт, — молода, не розбещена, з вихованням, бо по-інакшому у їхньому світі не можна: гроші люблять виховання і порядок. Порядок, то і є виховання. Підтягнутий задок, дриґотять половинки сідничок. Від неї чимось пашить, але тільки не гріхом, хоча гріх найменше смердить гноєм, а десь так попахує трояндами. Ну, не солодійка точно. Вітер вириває порожній стаканчик з рук. Так і кортить, щоб вона поклала голову на його плече. Господи, подумав Ракша, чого вона стовбичить, наче у неї нема діла. Сам випросив. Видно, судьба, але не для мене судьба. Десь тут її судьба, з животиком по самі яйця, отирається. Ракло зачухане. Тхір смердючий. Ти сам у всьому винен, сам собі нашкодив, Ракша, коли подався до ментовки, а якщо прямо подивитися правді у вічі: а чи був у тебе вибір? Коцати пузом нари, зазивати до совісті десь між парашою і життям чи тим, що називається життям. Житухи тобі хорошої хотілося — вона у тебе і була, та, ще і є. Кого хочеш бив по писку, кого хочеш любив, що хочеш, чого душа і тіло бажає, ти мав, а зараз висобируй тріпер на Чоколівці.

— Давай ще… трохи більше… Не жлобся, Нижник… Ось так. Щось не попускає.

Жовте озерко затуманилося у голові, попливло, повернулося і — світ набрав чітких обрисів, зробився надто близьким, щоб його всерйоз сприймати, але в голову влітали і залазили, під'їздили всі чорти, всі спогади, все неприглядне минуле.

— Ти пам'ятаєш Китайця, Нижник?

Нижник випив. Пив він делікатно, відкидаючи мізинного пальця, відкопиливши нижню губу, з якої крапало, а потім засюрчало на столика. Батько у нього був чистої води артист. Мати теж акторка хоч куди. Щоправда, від лицедійства більше задоволення перепадало батькові Нижника: перед святами він пив безпробудно, дико пиячив, але як придивитися було добре, то більше вдавав, ніж насправді пив. Потім його жінка, мати Нижника, голосила на весь околоток, катала, возила старого Нижника у зеленому, прокатному возикові вулицями, коли село само лягало покотом від горілки, щастя, миру і дня Перемоги. Празнували день Перемоги навіть колишні поліцаї. Першого травня поліцаї як скривджений клас святкували точно. І ото, можливо, було Перше травня, але Ракша ніколи не наважувався перепитати Нижника. Так значить, мати Нижника возила батька їхнього селом, а сопливі нащадки шастали грядками. Стара Нижничиха завивала білугою, клянучи долю, свого чоловіка. А перед цим старий Нижник зачинявся на старій слюсарні. Ключика точив. У повній таємниці. І Нижник заліз до контори, виждавши, коли село зовсім лягло від сивушних парів, відкрив ключиком дерев'яного сейфа, вигріб десять тисяч, всю виручку, всю субсидію, навіть хабарі, що на всяк випадок колгоспні начальники тримали там, прихопив і асигнації позики, але чистоганом взяв він червінці і сині двадцятьп'ятки з ленінськими ликами. Міліція приїхала тільки на третій день, після свята, але нікого з односельчан не запідозрила, а вину перекинули автоматично на донецьких шахраїв, котрих тримали у районній тюрмі. Під тиском, тобто після тривалого мордобою, вони у всьому зізналися. А Нижники прожили без малого десять років, але хтось дочовп, а швидше заздрість людська невсипно сновигала у пошуках жертви. Пошук без причини — головна ознака батьківщини сліпих. Шукаю кого хочу, а якщо знайду, то теж кого захочу або хто під руку потрапить. Син Нижника піймався по-дрібному, на курокрадстві, і при обшуці знайшли у нього сто рублів. Він був, хоч і за малістю років, визнаним алкоголіком. Потім, дійсно, вияснилося, що сотнягу він чесно і трудовими мозолями заробив, — його відпустили, але ока вже з Нижників не спускали. Благо соглядатаїв та доброхотів вистачало. І народ окрисився на купу золотушних, брудних, мов циганчата, нижнівських байстрюків, що з якогось дива у глухому, нехай і великому селі, жерли шоколад «Сказкі Пушкіна». Народ тільки й знав про того Пушкіна, що на шоколадці, а якого дідька він на червоній обкладинці, разом з ходячими, на двох ногах, у чоботях котами, ніхто того знать не хотів, — значить той Пушкін в начальниках ходив, з усього, не малих. Ніхто його у очі не бачив. Брежнєва бачили — генсек шелефів на якесь збіговисько, а потім неждано зупинився, щоб привітати колгоспників з відкриттям дороги, попід руки виводили. Потім корови того року дохли, хоча про Брежнєва нічого ніхто поганого не говорив, окрім анекдотів. Як про іншого Брежнєва, напевне, він і був іншим. І Брежнєва на шоколадці нема. Куди тут подінешся? Значить Пушкін головніше, а тому нижниківські байстрюки не повинні жерти шоколад «Сказкі Пушкіна». Написали бумагу, але Нижник і сам накрився: з куриниківськими мужиками підняли голоблями зеленого, ще дерев'яного ларька. Нижник шаснув під низ, під ларьок, а мужики чи то з переляку, чи, може, зі зла, взяли та й опустили голоблі. Так ото Нижник просидів до самісінького ранку, частуючись копченими ковбасами, червоною ікрою, дорогим винцем та тими ж таки «Сказкамі Пушкіна». Продавщиці зранку відкрили ларьок, подалися за кущі, сітонувши шерстяними трусами-рейтузами, а Нижник щасливий виліз, обчіпляний круглятами ковбас, в кишені по пляшці казьонки, і пішов собі туманіючими, синіми до радості вулицями рідного села. Дома його чекала міліція. Нарешті отримавши якісь докази, тобто листи односельчан, що нижниківські байстрюки день у день гризуть шоколадки «Сказкі Пушкіна», міліціанти рушили в дорогу, де і затрималися, просидівши в чайній майже дотемна, а коли оговталися, то вирішили-таки виповнити свій обов'язок. І тільки запівніч, розпитавши, де хата Нижника, постукали до вікна. Спросоння перелякана родина вирішила, що приїхали в'язати Нижника, заголосили, а потім несподівано проявили, всі поголовно, велику грамотність, — строчили доноси на рідного батька гуртом, і порізно, на превеликий подив міліціантів, що навіть не встигли скумекати як слід, а нижниківські баби вже поперли з покаянням. Зачувши галас, мужики, подільники Нижника, теж свого, — прямо-таки в хаті пали в ноги правосуддю, назвавши свого кореша провокатором, призводителем і керівником банди, себе ж висвітивши невинними, обдуреними совєтськими людьми. Так і посадили Нижника-тата. Але не за колгоспні гроші. Якось минулося, бо лоба зеленкою наквацювали б тільки правильно. Країна сліпих, думав Ракша, потроху совіючи. І від одного свого прізвища у нього темніло в очах. Він з якимось непорозумінням дивився на Нижника, того, який, зараза, розвалився за столиком, відгикуючи, патякаючи щось більше для себе, і розтягував благодушну усмішку убивці, — колись він працював у витверезнику. Підживався тим, що тибрив, крав у арештованих на ніч то троячку, то п'ять карбованців; апетит розгулявся, він почав привласнювати цілі зарплатні, золоті обручки. На цьому і згорів. Начальник ОБХСС, майор, миршавий, шкодливий і блудливий, пив цілий день, розпарився на сонці, апоплексія могла трапитися, але Нижник врятував його, доправивши до медветверезника. Гроші поділив між своїми по-братськи. Потім суд, позорище. Літо мете теплом і радістю, а конвойні собаки рвуться з цепу, з налигачів у охорони, а його «на зону», пайку гризти. На «зоні», першим ще етапом, з Нижника зняли штани і зробили Дусею чи Люсею. Він курив цигарки «Прима» у червоній пачці, а ще мусор поганий, а всі зеки антикомуністи, тому і причина знайшлася, і Нижника наказали — вивернули пряму кишку. Хор з семи голодних мужиків. Не на ту «зону» Нижника відправили, тобто не на «ментовську», а коли почали виправляти помилку, то було пізно — Нижнику і так сподобалося. Ось так, принаймні так знав Ракша. Ацетон повільно розливається, як оксамитовий дитячий мус стравоходом, лягає у шлунок. Швидше б вона йшла. Бо котяться семивальними хвилями спогади.

Китаєць знову замаячив наприкінці похмілля. Де взявся на голову цей Нижник. Попит породжує причина. Йому в падлу спогади, але іноді вони вилазили з нього, вискакували, як миші, сперед самих очей. Навіть ночами він з цікавістю їх розглядав, наче це зовсім не спогади, а яскравий, ейфорічний, дитячий світ з блискучої обкладинки. І стояло часто: тремтяча ртуть автостради, що відходила, віддалялася, билася роздвоєним хвостом, зачепившись, а потім навіжено відірвавшись від Святошино і прогнувшись затверділою хребтиною біля Шулявки, що раптово виливається розпеченим автомобільним потоком, котячи, нічого не підсобируючи, а втягуючи у монотонний шурхіт автомобільних, тисяч і тисяч автомобільних шин, де вже немає місця розпачливому крику, і ось тоді, того дня, вірніше, о тій годині вони вирушили, поїхали. І, перетравляючи горілчаний ацетон, Ракша подумав: все як з самого початку, хоч ти в…ь. Розум щупальцями вчепився у останню думку, наче Ракша стояв над прірвою. Але зараз все потонуло у сонячній чистоті, спалахах розуму, чистого і світлого, як ацетонові пари. Батьківщина сліпих. Теє приємно. Це так, як відлуння батьківщини. Не більше і не менше. Нарешті вона повільно рухнулася попід червоною цегляною стіною, тримаючи невімкнену мобілку біля самого вуха. Йому-то відомо, як виглядає такий от телефончик. Крикнути її, позвати розпеченим голосом початківця алкоголіка. Ні, тут не Америка, тут навіть не задрипана Польща. Тут по мармизі, штраф і п'ятнадцять діб, — шкреби двори, очищай столицю від панківського гівна.

Отож, вони тоді виїхали, серед ночі, в глупу невідомість. Майже під ніч. Щось таке. Голову рвало, кришку на голові, по-латині — капот. Голова. Дурна, але голова. Прийшло повідомлення від того ж таки Китайця, що він накрив банду Ромодана, хоча накрив слово дурне, бо ніхто не міг накрити, а тим паче Китаєць, — стукач і вивідувач, шпигун і сексот з доброго начала, з свого власного починку, зсучена сволота, але на правильному державному курсі; скільки нині таких правильних розвелося. А він, Ракша, дивився крізь заднє скло свого авто, як витягається, рідіє хвіст проспекту Перемоги. Перед ним лежало розтоптане коров'ячим кізяком місто. Навіть дух витав, густий, терпкий, напоєний травою і молоком, смачний і привабливий, як теплі жіночі груди серед лютого-місяця, або нехай вже — коров'яче вим'я. Людські стада відпочивали, понищивши за день мрії і енну кількість оболонського пива, матюкнувши безлико своє життя, світ і попросивши у Бога багатства, статку, смерті ворогам своїм, тобто тим, що на роботі, а мо', простіше, — у ліжку. Китаєць їхав поруч у «тойоті». Авто заскакувало наперед, іноді «тойота» смикалася, намагаючись обігнати якогось «мерседеса», і він тоді бачив плескату, майже безброву голову. Азіатська гадюка, подумалося тоді. Правда з нього такий китаєць, як хрєн з мірошника. Китаєць мав чин капітана, а ще три роки по тому був ніким. І тоді, дивлячись на його плескату голову, Ракша пожалкував, що працює в міліції. Ніч увійшла в салон, втягнула, залишивши осокомину на зубах, блиснувши за склом жовтими водянками ліхтарів, і вони викотили на Труханівський міст, невпинно наближаючись до місця поїздки. Поруч мирно котив спецзагін. Земля видавалася чорним настом. Спецзагонівці не вірили у небезпеку. Всі перед смертю ніколи не вірять, що саме з ними, а не з кимось іншими: калові маси, сморід, вирячені очі, кінець. І ці не помруть зараз, просто наступного разу хтось вкладе у їхню вушну раковину набагато більше змісту, ніж насправді воно повинно бути, хоча як насправді, то тьма і тьма, більша, ніж за вікнами авто. Три автоматні черги. Бабах з «марголіна» чи «Макарова». І все — тільки дим, і рушай за тим димом, бо там дорога справді безкінечна. Отам вперше, вірніше, — тоді Ракша подумав про Бога, як про всевидисюще, а не як малюнок у соборі. Авто якраз м'яко викотило. на міст, водій запалив ментолову цигарку, розпавучивши смердючі міазми.

— Кидаю, — роз'яснив водій, тицяючи інтелігентним пальцем на зелену пачку, і колір засвідчував наявність великої кількості ментолу у сигаретах.

— Кидай взагалі, — відповів Ракша і подивився у теплу смолянисту ніч. Нічого не видно. Але за хвилину вистрьопалася пінява вогників.

— Троєщина, — підігруючи, сказав Ракша, відкинувся на спинку крісла, але не відчув звичного комфортного стану. Авто гойдало у темряві, потім вони вискочили на трасу, загуцикавщи шинами, жбурнувши дрібні камінці. Попереду лежала пророча пустота і вільгла невідомість початку, — так для себе вирішив Ракша, колишній Сурмач, а нинішній полковник. Виросли перші споруди, і він прийняв генеральський прямо-таки вид, — повіяло від усього значимістю. Ніч лежала тепла, стлалася майже попід низом легенькими протягами; вони вийшли, без шурхоту пройшлися битою цеглою, потім піском і зупинилися біля недобудованої верхотури, що стрімко викидала в небо покручені пучки арматури. Трохи ліворуч стояв кран. Було чути легеньке постукування тросів об метал.

— Вони тут, товаришу полковнику, — запопадливо хтось вставив. Ракша повернув голову і знову побачив усміхнене обличчя водія.

— Пане полковнику…

Водій залибився, але нічого вдруге не сказав. Шкода, що не армія, — подумав, — а то б заставив його повторити. Дивлячись, як пропадає дівочість начищених штиблет, він рушив поближче до піску, метикуючи невідомо для чого: ага, так ходять на морі, обережно, і його лікарша підскакувала з ноги на ногу, покусувала губку і скиглила, що гаряче. Як на скупому сонці, в колі ліхтарного світла, він побачив людину, що лежала обличчям до землі.

— Хто такий?!

— Хрєн його знає, пане полковнику. Каже, що посцяти вискочив.

Незнайомця підвели на ноги, тримаючи біля потилиці АКМСУ.

— Ти що тут робиш?! — і собі, зовсім невпопад, гавкнув Китаєць, але видно, що руки чухалися, щоб натерти пику. За ним водилося погірше, — натерти пику не так і страшно, аби чого не більше.

Ракша стояв і не міг нічого вдіяти; щось знайоме, якщо він не доробився до ручки: невиразне обличчя, але дужої статури чоловік, якщо ухопить, то навіть йому не поздоровиться. Але обличя і вираз благодушний, трохи зляканий вираз у очах, ледь помітний, на самому дні, але не з тих, хто дришляє в штани. Це початком насторожило. Але спалахи ліхтарів і закричав мегафон:

— Увага!

Група захвату. Мокрі спини зникають під бронежилетами.

— Ліфчики, мать вашу. Костя, диви, дорогою мене не трахни.

Затриманий по-скорпіонячому, великою комахою повернув голову туди, в провалля білого як смерть світла, радше снігова січка, у сонячному повітрі, трунок вічності, мрія ідіотів або професорів з Могилянської академії. Страх майбутнього. Задрипані екзистенціалісти. Можна зразу пити чай і чекати, коли людство звалиться у преісподню. Ракша повернувся, вертячи очима, як людина, що знає відповідь, але спросоння забула. Сплюнув під свої забруднені модні штиблети.

— Документи!

Затриманий тільки зітнув плечима, вткнувши водянистий, інтелігентний свій погляд, лупаючи безкровними повіками, з рудими віями, зовсім без тепла поглядом, і все на Ракшу, в очікуванні витягуючи з яйцевидної голови посмішку. Ракша дратується, одним оком зиркає на спецназ: погляд не трахнутого підара чи затравленого безпритульного псюги.

— Чого мовчиш?!

Він тільки усміхнувся ще раз, винувато і невимушено, аж подався всім тілом до Ракші.

— А-а-а, відпустіть його на хер. Нема часу з ним возитися. — Потім до затриманого. — Тільки не здумай скаржитися. Прізвище… А?

— Білозуб, Іван.

Обличчя Китайця наливається зелено-жовтою люттю. У нього червоні більма. Дешевий кокаїн. Видно, такий при шмоні попався. Не інакше. Мегафон заливається, ковтаючи звуки, що безслідно і страшно пропадають у м'якій темряві. М'яка, як баба тобі. Швидкі і дужі ноги понесли хлопців спецназу вперед; полковник тільки дивиться, як земля з-під їхніх чобіт летить йому назустріч. Земля рідненька, пригріє — хрен вирвешся. Забиває дух. Покинув курити кілька років, молодий ще, кажуть баби, але вірити мокрощолкам немає дурних. Кілька куль дзьобнуло стіни, але звідти, з каркасів будівництва мовчать. Потім побігли, попадали на землю, кричать навіжено, перелякано, як у велетенську порожню лунку, де їх навряд чи хто почує до самого суду. Голоси з преісподньої. Арія Аїда, ще, блядь, не забув бабусине виховання. Ану лежать, скотобаза. Блін, у них-то штани від Версаче. Мінімум чотири зарплатні полковничих, без хабарів та знайомств. Ото тобі, бабусю, і Юр'їв день. Лежать, собаки, бо пошаткую на капусту. Ого. Кажуть, по-українські не розуміють, ще як тягнуть, самі, видно, недавно бурсу покинули, не дотягли, — банда мені задрипана, бригадири всучені. Лежать, суки, бо замочу.

Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів. Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.

— Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! — бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.

— Швидку, мать твою! Швидку! — кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.

— Капітан, сволота, прекратіть!

Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, — не менти.

— Жить хочеш? — Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.

— Хочу! А я буду?

Китаєць витягується, хрускає кісточками.

— Християни кажуть, що ми всі будемо жити, — і натискає курок.

Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». — відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин — знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.

— Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…

— Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.

Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, — люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» — «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» — інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» — Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, — на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.

Син Ромодана лежить, наче хоче сховати руки під подушки, засунувши їх у брудний пісок. Він обходить його, поправляючи комірець. Ромодан стоїть осторонь і тільки схаркує. Від нього смачно тхне бабами, віскі і невинністю. Небом, видно добре, пливуть хмари. На будівництві спалахує ліхтар. Видно попереду голомозого, виголеного під буддиста черепа Китайця, і кулька світла катається від тім'я і до вуха, потім назад, тим шляхом, лягає на тім'я.

— Ну, мусорок, вляпався… — Ромодан чекає, коли защібнуться кайдани, наразі маленькі помічники.

Полковник іде, потім відкидає полу пальта, витягує «стєчкіна» і легко, з непробивним спокоєм, майже як на полюванні з генералом, підманює свистом:

— Китайцю… Еге-ее-й!

Орли спецназівці біжать наперехват. Тільки Китаєць вже помічає дірку у грудях і, як рибина воду, викидає кров з тонкогубого рота. Контрольний постріл. У голомозий, обтягнутий шкірою череп.

— П…ь…

Бліде як місяць обличчя затриманого. Ракша чухмарить гарячим стволом лоба. Штани у затриманого сухі.

— Прізвище, — хрипить Ракша.

— Білозуб. Іван. Інженер-біолог.

— Ага. Воно й видно. Манжлав би ти додому. Нам свідки якраз зовсім не потрібні. — І він іде упродовж трупної полянки. Світає дуже швидко. Через вікно, протяг між стінами, дірка в інший світ, мокра п'ятірня безрибного озера. А може, вже запустили.

— Полковнику! Там знайшли трупи!

Ракша дивиться у скляні очі Ромодана. Щелепа Ромодана поволі рухається, разом зі скошеним поглядом. Видно оливковий засмаг. Чим світліше, тим краще він проступає. На сонці він зовсім буде не такий.

— Судак?

— Лазурний. Тобі труба, Ракша, але я у великому боргу.

— Понти. І зробив… — хотів сказати, що заради справедливості, але зараз дійсно подумав, для чого це він зробив. — Ведіть цього… І відвезіть затриманого. Я б йому виписав ще штраф, щоб знав де сцяти… Як його там… Е-е-е…

— Білозуб, пане полковнику.

— Ага… Нам свідки не потрібні Відвези упівдороги. Хай більше не тиняється невідомо де.

— Бідолага пацан, — говорить Ромодан, косує оком на Ракшу, наче хоче щось сказати, але лупить очі, як вистелити хоче, на тіло сина, що руками у піску, руками у пісок загруз, мов під подушку засунув, і говорить він фразу цю, наче перед ним не його син, і взагалі весь цей тріскучии світ не для нього. Потім вони разом з Ракшою піднімають голови і дивляться у проймище вікна на вологу п'ятірню озера.

— Які в хрєна ще трупи? Хіба нам мало своїх жмурів?

Ракша йде, загрібаючи ногами пісок.

— Зустрінемося, Ракша. Думаю, зустрінемося. За мною борг.

— Заводьте Ромодана, вам тут не цирк. Мать вашу! — кричить Ракша, кушпелить піском за спецназівцями.

Одна лежить на дерев'яному настилі, з усього, що гарна, з породою дівчина. Від копошіння вошей, що вкривали повністю її тіло, від голови до п'ят, видавалося, що дівчина ворушилася, або ледь дихала, або тихо, без звуку плакала. Відрізані груди, проміжність і піхва. Остання вирвана з корінням. Чорні дірки. По тонких рисах, по манікюру можна сказати певне, що вона не бідувала: або з заможної родини, або проститутка. Трупний яд виступив тільки в окремих місцях, вже поволі почав разом зі смертю поглинати оксамит її шкіри. Друга дівчина прив'язана до чорного спортивного снаряду, спиною до Ракші. А полковник пригадав, що такі називають «козлами». Теж вирізане гузно. Ноги зсудомило, пальці повідтинали, наче велетенськими садівними ножницями, що вірогідно. Відсутні груди. Трохи неподалік знаходять горщик. Його приносить спецназівець: він блював, істерично плакав. У горщику відрізані груди. Вони затушковані разом з цибулею, синіми помідорами і залиті чимось білим, що нагадує сметану. Обшук далі виявив невеличку, міцігазову плитку, ще теплу, де стояла новенька тефальова сковорідка з залишками м'яса, теж залитого білого кольору соусом.

— Мать його! — завив Ракша. — Ну і деньок.

Він сидів серед трупів. Воша лізла золотим, тонкої роботи ланцюжком до хрестика: поворот, нова спроба, знову перебирає лапками, ледь тримаючи сите тіло. Безкінечність гниття. Ракша затулив руками обличчя. Вони ще зовсім свіжі, ці жмури.

— Клименко, дай випити.

— Даю.

Пекучий, найсмачніший ковток, — майже нічого. Вода, смердюча вода. Тільки чути, як хлюпотить озеро, накочує хвилі.

— Полковнику, рація… Того… Генерал. Сам…

Через вікно вітер, мокра п'ятірня озера. Чудовий гнилосний вітер початку дня лоскоче легені натрудженим громадянам. Ракша сидить на березі, ковтає віскі і щось довго, повільно, як дитині, роз'ясняє у рацію. Вікна біліють у передсвітанні. Приємних снів і ненависті. Вони з народження готові ковбасити одне одного за дармову тарілку супу. Життя ніяк не врівноважить. З'явилися Mao, Ленін, тов. Сталін з Троцьким. І нещасний Адольфік, кумир ідей, мрія сонливих інтелектуалів, сучий син у коротких шкіряних альпійських штанях, онаніст у помочах. І цього їм не треба, того не треба, задоволення давай. Як обірвати Генерала і сказати, що трапилося. Белькотить неясно, аж сюди сивухою чіпляє, дивись, рація поплавиться. Йому, будьте певні, давно донесли. Закон ніколи не простоює, а його спідручні недремні, наче миршаві гемороїдальні гноми. Все під закон працює, ще з часів римського права. Але де Рим, де право? Рим зараз червоний, як срака у шимпанзе. Брунатний чи бурий. Фатерлянд. Отчізна. Родіна. Батьківщина. Спробуй дочовпи. Генерал бухий в сраку. Ото тобі і все. В гробу перевернутий Петлюра, — подивись. На тобі, Ракша, ось тобі, Ракша, бабусине виховання. Мокра п'ятірня озера і рація пищить. Генерал вдавав або справді нічого не петрав. У нього, шановного і високостольного, Ромодан зараз в руках, може, Ракші і поталанить. Цікаво, який чин у нього, у цієї мавпи, генералом-то його між собою величають. А для чого можновладцю чин? Для форсу чи для фасону більшого. А де воно високостольне? Зараз спить. А може, радяться, як з нього, Ракші, чотири шкури спустити. Нехай, по-моєму, — гадає Ракша, — самі визначаються, я їм дозволяю. От що робити з тими бабами?

— Слухайте, Ракша, чого воші?

— З переляку.

Вода підлизує черевики.

— Десь це я вже бачив.

Капітан, як його в дідька, той, що за десять років не просунувся нікуди.

— Слухай, пам'ятаєш десять років тому… а може, менше. Так ми тоді влипли… Ага, дев'ять, здається… По-моєму, теж на Троєщині. Тут ще одному бомжу вишак дали.

— Щось пригадується. Це з Зісельманом коли їздили. А потім Бондаренко задавився від горілки. Про жмурів погано нічого не говорять, але скотина рідкісна.

— Не приведи… аби… Не дають мені покою ці баби. Це не просто убивство.

— Ясно, що не просто. Хочеш ще глянути?

— Боже збав.

Його насторожила остацня фраза, останнє слово, як металевий шелест на дахах, як шурхіт багатокрилого птаха з привиденого вночі сну: куди він летить? Він затрусив мобільним телефоном, але генерал трубки не піднімав, милий, до надійності безправ'я скрипучий голос, вічно сонний, говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Хто його знає. Може, ця голомоза скотина підмінила оператора, хоча у нього повинен сидіти оператор, прямо на кухні чи ще десь там, в клозеті, чи, як його там, в будуарах, а якщо породиста блядь, а тут купа трупаків, а ти сьорбай бандюковське віскі, хоч витягнись.

— Здається, я сьогодні опустився двічі, — Ракша передав недопите віскі, погріб пісок упродовж озера. Машина котила трасою — велика чорна рибина, що вигулькнула з ночі. Ракша подивився на машину. Його насторожила остання фраза. І він почав згадувати, як баба вчила:…два янголу по боках… Мати Божа в головах… візьміть мене за руки… Ні, це зовсім інше.

— Викликай, капітан, експертизу. А бандюківське віскі нічого. Навіть дуже нічого.

Закричав крук, і вони поїхали, повільно, обминаючи сірі та темного, до брунатного кольору, майже трупного, приповіяні сном помешкання, ці смрадні оази серед сірого піску, що, як вода, розводив колами піняве шмаття смітників. Вони їхали упродовж озера, свинцевого і тяжкого, що, видавалося, всі чули плачі померлих, біля берегів озеpa, де тоскливо мостилися на березі чайки, як пластикові ошурки, покрапцьовані чорним. Потім їх хилитало на мості, що звірюкою перся кудись в туман, але невідомість його, таємниця його тільки пустий звук: скрипіння траверс, духотливии, смердючий, мокрий вітер у натягнутих тросах та сваях, майже як нерви, і далі все пропало, і Ракша виліз на Хрещатику, занурюючись у смердюче хрещатинське безлюддя, найгиблішої вулиці цієї країни, щоб вона запалася, і він човпикав, переставляючи ледве-ледве ноги, бачив велетенські неосвітлені вікна, і щось дихало на нього, пекло плечі. Пекло, ад, напевне, думав Ракша. Він сидів на бордюрі, набирав номер генерала, але голос, ніжний, цнотливий голос пороку говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Погана ознака. А у неї напевне кругленький задок, слабий передок, золотого засмагу шкіра, і подружкам вона говоритиме про Мальдійські чи Канарські острови, під їхню кон'юнктуру, а сама десь тягалася по Криму, хоча для нього, Ракші, один хрін, якщо взагалі йому не байдуже. Чорний птах піднявся з даху будинку, там, де вежа, де гастроном, куди він пацаном ходив за пивом. Крик небесний. Вона, ця генеральська сучка, вистоює вихідними днями, кожну годину вирахувавши, у Володимирському соборі, щоб у Господа Бога випросити гарного жениха: це такому чи такий, якому можна виставити роги, точити безборонно кров, видряпувати очі, вити жили, тягнути гроники і думати про якогось гноїстого засранця, що в свою чергу буде витворяти з нею, що бажаєш, а насамкінець підкине СНІДу, в легшому варіанті — грибка, і покаже ручкою. А там далі: Господи, пошли мене, будь ласка, до раю, я так мучилася. Щаслива пора заблудства. Куди ти, Ракша? Він повільно піднявся східцями, замітаючи пилюку, натиснув на дзвоника, уявив картину: голий коханець з третього поверху, підтримуючи найголовніші причандали, вилупляючи очі, летить назустріч учорашньому дню… Ого, Ракша, вона вже тобі не дружина, так не можна. Він сідає між протягами маршів: Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царствіє твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбави нас від лукавого, Бо твоє єсть царство, і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Тренькнула мобілка. Заливався Клименко. З темного минулого, з коридору кроки.

— Хто там?

— Я…

— Ракша?! Зараз відчиню.

Капітан заливався. Риплять броньовані двері, пахтить добротним сопухом маніженого життя. Як і ця тепла і домашня корова.

— Слухай, кеп, перетелефонуй. Що, дівки звичайнісінькі плєчовки? Не зовсім? От мать його… Да, тоді мабуть хитро юзай звідси, і зі справи. Здається, ми мали подібні випадки, але я ще не знаю, як обійдеться справа з Китайцем. Це як старому зайде в голову. Але навряд чи зійде з рук. Ага. Вони всі наркоші, капітан. Вони нова формація і горілки не вживають. Суки… Так що піди докажи, за що і про що. Може, десяткою обійдеться, якщо старому зайде в голову, а так… А дівки гарні, не скажеш, що бляді. У нас дівки гарні. Ну, наразі дзвони.

Потоки червоного мусліну, тіло, загорнуте у міщанство, висить над ним темною хмарою тепла. Корова, точно корова, хоча по тілесах не скажеш, модель тобі задрипана, лікарша, ага.

— Що таке плєчовки?

— Бляді.

— Ну ти й ідіот, Ракша.

— Кокоточка ти моя…

Ракша ховається у темряву кімнати, подалі від вулиці, від вікон, що виходять надвір. Хрест. Дійсно, що хрест і розпинають на ньому кожного дня, кожен на свій копил, кожен по-своєму. Солодка підбрехенька під розп'яття. Міщанський тваринячий шик. Цього ніколи не повторити. Чому німець бюргер викликає більше поваги, ніж подольський міщанин? Тому, що свого писка не стромляє куди не треба. Пожирач сардельок з баварським. І все тобі. Червона муслінова пляма метається з кімнати в кімнату, їх всього шестеро, кімнат, собі така веселенька забавка. На які тільки шиші, вродь він хабарі не брав. Ага… Пойняв.

— Чого тобі, Ракша, такого ранку?

— Якого? Коли ти балакать вивчишся? Давай вип'ємо.

Про неї ані зараз, ані потім не скажеш: дівчина у червоному мусліні, жінка, матрона, Монна Ліза, Софі Лорен. Навіть блядь про неї не скажеш. Куриця, що дзьобає своє зерно.

— А не рано… Тю. Ось, а скажи, ти знаєш, що герцог Буденброкський гомосексуаліст? Він така душечка. Я то дивлюсь, — чому він мені симпатичний? Наш професор теж, така відреченість у його погляді, яка вихованість. Правда — це ціла трагедія. Так… ось…

— Дуже за них радий. Зніми халат. Я не підар, принаймні.

— Що вже, зараз… А…

— Одягни інший. Здорово, що ми таки розлучилися.

— Хамло.

Ракша зупиняється біля тьмяного, видно з усього, антикварного, з постмодерністськими штучками дзеркала, що нахабно покоїться у золоченій, стилю ампір рамі, з блискітками срібла, з кручениками з червоного дерева, з віньєточками і насамкінець — янголятками вгорі.

— Ракша, — повторює він сам до себе, віддуває язиком щоку, набирає і випускає повітря: скільки тобі потрібно років, щоб звикнути до чужого прізвища, як покинутий байстор, як сморід каналізаційного ісчадця. Вона стоїть позаду нього, зовсім гола, ніжна і тепла. У неї виходить так відразу.

— А знаєш, я не подібний на ракшу, тобто, — сказав він, вигнув довгі і красиві пальці. Чорні брови набігли на скло очей, зараз затуманіле, розплиле, мов бовток.

— А хто ти? — гдзить вона лукаво, тримає в руках по-велетенському неправдоподібно фужер з якимось липким, брудним, жовтим пойлом.

— Ракша — це ракло. Я не ракло. Зовсім не ракло, феміністка засцяна.

Вона цього чекала, бо мовчить, виставивши ногу круглим коліном вперед, як на картинках під древні, де баби з одвислими сраками. Невже ти не тренувалася, а блядство у тебе так органічно в крові, і ти продзяпив щось, Ракша, а може… Іноді він про неї добре думав, навіть більше. Розлучення більше зближує, сильніше притягує, а ще краще — відштовхує і розводить вже на віки. Ти, ба — філософія грьобана. Треба при нагоді це записати. Ага, ішак, ти коли-небудь тримав у руках що-небудь окрім цицьки та пістолета?

— Я вляпався, лікарша.

— Це не новина. — У неї дійсно гарні груди, з сосками, що підстрибнули догори, брунатного, ні, більше червоного кольору, гляди, що то муслін, а не болячка якась, і муслін, позирь, — лежить кривавим крилом, плямою на кріслі невідомо якої ціни. Він вловив запах, занюшив його з приторною гидотою, тривожний і далекий, як від чогось прочуваного в далекій пам'яті, в невідомості: стоїш, приміром, десь під будинком, а прохолодний вітер обдимає штани. Сира калюжа озера, білі стріли чайок над недогризками, сонні тіні громадян. Чорнотрупний благовіст. Радість злиднів, кінець епохи.

— Пам'ятаєш Китайця? — у нього навіть не було гадки в голові, щоб думати третє чи десяте, — дурна лікарша завжди віднайде причину. Вона вже наповнюється. Прямо-таки бздить пристойними фразами на кшталт, якщо слідувати причинності безпричинного світовлаштування, у психологічних рефлексіях, то мотивація буденності… А западись ти. Чого чоловік наміряється двічі пролізти в одну й ту ж дірку: значить таке можливо? чи то виблядкувата ілюзія, котру вона валандає через все життя, і що більше ілюзії: невже оці гарні цицьки і дурна, зовсім без совісті, лялькова голова лікарші?

— Ага, — вона сідає на бильце крісла, закидає ногу на ногу. — Той, як його, стукач… Так. Він все позирав на мене, соплістон…

— Ти розмовляєш як торговка. Колись ти говорила, що він дуже розумний.

— Фу… Ну… і… Ракша, ти чого прийшов, воду варити? Чи справді тобі налити піввідра пійла… — у неї зовсім дитячий, винуватий вид, наче у ображеної корови: висмикнули пучок гички прямо з рота. Чухає рогом, хоче усмалити. А оком одним поглядає на відібрані будяки. Ракшу тягнуло на вулицю. Йому хотілося туди, де його ніхто не знає. Але ніхто його не відпускав. Нема такого місця, голубчику, де б не знали полковника Ракшу. Земля западеться, але про нього згадають, поведуть на бантину чіпляти, щоб довше ніжками сучив, висмикував, і перед смертю він дізнається, коли очі повилазять, що лікарша його була святою. А за це Ракші годиться померти лютою смертю. Задуло білу занавіску. «Закрий віко, — говорить. — Зараз на вулиці прелюдія до восьмого дантового пекла». — «Ракша, чого ти такий грамотний, а такий невихований. Хто тобі прасує нижнє, а?» — Рука розщібає кнопки на сорочці, що з пуканням вистрілюють у тиші. Ракша поцілував її довгим поцілунком у м'які теплі губи, наче взяв їх у долоні і легенько притиснув, потім згидився, ухопивши ніздрями запах з якогось модного, геть лівого бутіка; він цілував її довго, аж доти, коли вона сама не відчула смаку поцілунку, а йому обридло, зробилося порожньо, наче передчасно отримав задоволення, кінчив прямо по-школярському в штани. Показати їй приклад содомського зв'язку, взяти по-скотинячому, якщо цю курку чимось здивуєш; а ще більше Ракші хотілося випити і мовчати. Терпляче він виконав обов'язок, перегнувши лікаршу на кріслі, потім поставивши на коліна, обличчям до себе, обличчям в своє, попередивши, що коли роблять мінет, то не розмовляють: він голосно, по-театральному кінчив і подався відразу до кімнати, вмостився у кріслі, перед вікном, припадаючи раз по раз до склянки, поставивши перед собою пляшку з горілкою, намотуючи спокій на душу, утупившись в широкий і синій екран вікна: шаснула машина, майже іграшкова, за нею інша, потім пучки диму, ледь вловимі, вибухнули непомітно у чистому повітрі, що смерділо мітлами, переходами, бомжами. Ще три, ще дві, ще… Він допивав пляшку, коли яскравий потік забивав вулицю, котру він боявся називати Хрещатиком. Лікарша, увімкнувши музику, плюскалася у ванній.

Генерал дбайливо перебрав папери. Перед ним, в рожевих відсвітах нічника, серед розкиданого одягу, генеральських штанів з лампасами, гола спина дівчини, що виходжувала в одних чорних лакованих черевиках на шпильках м'якими килимами, а генерал, в одних трусах казенного крою, раз по раз визирав з-за паперів. Замуркав мобільник.

— Алло… Ракша… Ага… Який в чорта… Ні… Нехай котиться ваш капітан. Китаєць? Такого не було. Забудьте про такого. Це останнє, що я можу для нього зробити. Закрити діло і списати його за непрофесійністю. Що Китаєць, Ромодан для чого? Все… мені завтра звітувати.

Дівчина лягла на килим: довгонога, брунатна від засмаги, поставила пляшку на живіт і показала Генералу язика.

— Моя ти…

Двадцять перший тролейбус перегинається у гармошці, так, наче туди, в саму середину влучила нечувана звукова сила. Ракша з Нижником завмерли: у останнього піт на лобі, як квасолини, одвисла тлуста губа, рідкі жовті, з проріхами зуби. Вони в центрі перед пагорбом, священним, як і кожна могила, кожен смітник, кожен куточок цього міста, що ставало першопрестольним. Внизу пагорба лягає батьківщина, — мурижить у мізках Ракші. Вгорі Бог, внизу батьківщина. Якраз такому в школі повинні вчити, напевне вчать, але навряд чи хто слухає. Батьківщина змагається з собою та інфляційною лихоманкою. Зараз всі українці, — проти кого воювати? Нема проти кого воювати, але знаходять і чавлять одне одного, аж мізки вилазять через всі дірки. Війна, знамо війна.

— Ух ти-ти, — невідомо до кого і для чого прорік Нижник. — А де там зараз Китаєць?.

— Думаю, йому жарко… — говорить і лякається Ракша.

Жінка ступає під козирьок, прямо в глибоку тінь. Прийде час, і про батьківщину говоритимуть одні підарм, такі, як Нижник. Щось загуло в повітрі, зробилося загрозливим, далеким і чужим, наче піднялися високі сфери, стало навіть дихати легше, навіть Нижник зі своєю оплилою фізіономією видавався світліше цих древніх пагорбів, де позбиралася одна муть від первородства, а нам, Ракша, фіг, на всю морду. Повітря поволі просочувалося дорогими парфумами, шкіряними валізами, небо темнішало, але якось від одного краю, зовсім по-іншому, наче не на дощ, а як у глупу ніч, але спробуй запитати Нижника, ржатиме мов той сивий мерин, — підарюга, знамо діло, і в Африці підарюга. Он, якраз дорогу біля двадцять першого переходить, і завжди переходив Чіп Балабушко. Він з порядної сім'ї, правильно вимовляє слова, пише правильно, кохається у народному і не тільки. Батько його поспів накрасти за законом. Тому Чіп любить українців, а ще китайців, а ще якихось косооких, і навіть цими трьома мовами розмовляє. Він думає нею, але не розмовляє. Це його курвило і крутило, як після ціаніду чи цикути. Бідний Сократ, нещасні його міньйони, — Чіп пройшовся під начищеними по-європейськи вітринами, взірець благополуччя, чемності: трикутне обличчя, стрижка — три платні капітанських, опираючись легко і вільно, без всякого там понту на парасолю, виставляє ноги, прямо тобі справжнісінький англієць, вітається, знову чалапає, розставляючи по-качачо-му ноги під вітринами, вітається, знову повзе тінь його під прилавками, з червоними кільцями ковбаси, що нагадує великих дощових черв'яків. Надутий гумовий дурень на верхівці Макдональдса захилитався. Вибігають ті, що зі швабрами, тицяють пальцями. Шукають очима вітер. Випроскує товстун у формі старшого офіціанта, і вони ще напруженіше вимахують швабрами і шукають вітер. Ха, це батьківщина вітає своїх героїв. Чудова погода, — додумався ж, видав, ідіот. Він зараз піде і скаже отій бабі, якщо вона хоче трахнутися, то цирк давно поїхав, нема дурних, всіх у Велику Вітчизняну загнали до яру.

— Нема Китайця, Нижник, давно нема. Скучив. Га?! — замість того, щоб піти, говорить Ракша. — У мене зараз, Нижник, в голові одна політінформація.

— Хочеш, я у неї запитаю?…

Голуби збилися докупи, — вони так збиваються, коли чують сильнішого, тобто ворога.

— В писок хочеш… — але безсило, зовсім тихо гворить Ракша. Обличчя у жінки бліде, ледь проступають синці під очима, але крейдяна блідавість кидається відразу. Погано спить або мало спить. Якщо так далі, то від її випещеного тіла нічого не лишиться. Тут тобі не Америка, навіть не Франція, навіть не Англія. Ти тут кінчений чоловік, Ракша. І він підводиться і пробує йти. Йому темно в очах, наче перед дощем. Нижник підняв свій одвислий зад і протяжно забздів. Аби не ця жінка, то неодмінно б отримав по харі, по щелепі: Нижник, з ухмилюгою провокатора, це відчуває, тому хитро, по-поросячому либениться. Потім Нижник ляпнув сраку на місце, зачухав нею об сидіння, примощуючи покомфортніше. З-за дерев вистромляється розблаженна фізіономія Чіпа Балабушки. «Ото, дивись, твоя рідня… Корифан твій…» — І Ракша йде алейкою, що піниться сонцем. Тільки зараз він бачить, що жінка махає рукою, стримано, наче боїться, потім упевненіше, забуваючи про виховання. Червоніє від сорому, але продовжує. Пахне осінніми яблуками. Потім знову її парфуми. Він зупиняється, напівзігнутий, і дивиться через плече, а сам як побитий пес.

— Ви мене? Ага. Значить повторюю: правда, гарна погода? Ага… Тільки не для мене. Для мене вона однакова. І ше: на дощ щось подібне? Я запитую вас: чи буде дощ? Ні? Значить, у мене точно біла гарячка.

Вони, видно, обидва чують кроки одне одного, як шурхотить одяг. Вона скидає руку, наче хоче застерегти від чогось.

— Перестаньте. Це вам не личить, — тихо говорить. — Давайте трохи пройдемося.

— Вам не соромно? Ага, значить у вас до мене справа.

— Ні. Якщо справа, то… Зовсім пусте.

— Так. Великосвітська розмова. Може, давайте продовжимо десь зовсім у іншому… е-е-е місці… Кава там… Коньяк, — Ракша говорить, але з неприхованим соромом згадує, що у кишені у нього порожньо: прощай, судьба. Потім він заговорив, і чим більше він говорив, то доходило, що верзе він дурниці. До Нижника підійшов пан Чіп. Він соціаліст, але любив, коли його називають паном. Поклав на стіл купюру і підсуває великим пальцем, кривулястим, з ребристим, але вхоженим нігтем.

— Ходімо звідси. — Вона надіває сонцезахисні окуляри на перенісся гарної форми. Чому вона їх раніш, якогось хріна, не одягала? Оливкові тіні лягають на обличчя, темні брижі, майже як на воді, пропливають тихими закутами, знімаючи ледве чутне шарудіння, ледь вловимий крик минулого: Нижник розпачливо розводить руками, зараз подібний на міма, нагадує Ракші, що пора закруглятися, тре пучками, мовляв бабло тягни з дурепи, бо він за хвилину-другу відчалить. А над ними зелене небо. Майже пляшкового кольору. Ракша продовжує невпевнено ступати, наче хто лощину в одну хвилину перетворив на нужник. Нижник заливається могутнім контральто. Кілька куцоногих іноземців аплодують. У пана Чіпа обвисають штани дитячим прапором, зад у нього маленький і міцний як яблуко, мрія усіх упосліджених педріл, що пхаються у туалеті в Шевченківському парку, що на Льва Толстого. Вони збираються гуртом, у цілі стада, з сльозливими від хлорки очима, ставлять вартового, на самому вході, щоб він підсвічував запальничкою, якщо хто прийде, то світить в обличчя. Іноді, може навіть частіше, потрапляє їм по рогах і проміж. Так і без очей можна лишитися. Майже механічно, із швидкістю випарювання горілчаного ацетону, бовкаючи незнайомці непотрібні зовсім речі, він думав, чи пертися йому на Чоколівку, розумно прораховуючи, що з цією нічого не вийде, ані в перший день, ані в другий, ані… взагалі не дасть, то ліпше по-падлючому вициганити десятку і відпочити, хоча б сьогодні, від Нижника, або не їхати до лікарші. За спинами колисалося, вибухало сонце у начищених вітринах. Запах чогось? Погано, Ракша, що ти не вмієш говорити по-культурному. Хоча бабуся колись вчила. Поганий з тебе був мент, Ракша. Це самозаспокоєння, — навпаки: лютий ти, як пес, був, Ракша. Горілчаний ацетон вивітрюється, голову хилитає, як буй на хвилях Дніпра. Але тут замішане щось більше. Так, щонайменше масонський чи масадовський заколот, з реанімованим трупом Брежнєва на чолі з спецслужбами. Хай займаються. Ага. В роті пересохло і гидко, терпко, як на душі у емігранта останнього покоління: не ждали, а ми приперлися, нате вам. У срібній вітрині чорні плями відображення: трохи повіддалік, на лавці, стиснуті відчаєм знайти прихисток, роблять тільки відомі їм знаки дві лесбійки. А забирай вас, тільки зустрінеш нормальну людину — пруть у всі діри. Скільки вас-то тут, на цьому клаптику? Одна, щоправда, сказати нічого, надто гарна, їй швидше просто цікаво, аж доти, доки це не вітреться у всі пори паскудною звичкою, а потім: петля, божевільня або щасливе блукання у власному безумстві; наприкінці життя такі кидаються у праведність трусять сивими головами і строчать мемуари. Вона навіть більше ніж вродлива: темні очі, тонка осина талія, ноги визирають довгущі, що їх жодна сукня не приховає, чорна, з цупким волоссям в бріоліні, хлопчача зачіска, оливковий атлас шкіри. Мабуть, жидівка. Друга, інша, опецькувата і зла, з трикутними вушками, підсмикнутими по-тваринячому догори, рідкими зубами, — все курить ментолові цигарочки або ремиґає жвачку. Ось вона, спокусниця, паранойний салатний відблиск, тіні ямами під очима, незадовлена пристрасть, повна вигрібна яма соложавої до жовчі похоті. Одягнена занадто дорого, занадто модно. Мінімум обидві теледіви. Одна з них точно. Песик невідомої породи, модно пострижений, вигинається біля вродливої, щулить живо темні очки. Ракша зупиняється. Алеєю бредуть, як сонні, з собакими, то убільшки як теля, то кошачого росточку, десятків зо два юних створінь. Примружує око, наче прицілючись. Горілка вивітрилася з голови, стріляє у скронях.

— Ну, що ви хочете… Це я так кремпуюсь.

Ось вони… вони відчувають на рівні прибора, і всіма святими пливуть зі своїми смердючими песиками, засраними їхніми ж песиками полями, вишукують очима майбутню жертву, свою трагедію, бо тати з мамами знайшли рівню, і вони свідомі цього, але очі шукають свою трагедію, їх ще можна розрізнити, — з цією інше діло, зовсім туге, навіть непотрібне, навіть лячно дивитися: колір очей то фіолетовий, як перед дощем, то зелений, як скло, як прибій, глибина і таке інше, вся та муть, якої в школі він не хотів учити. Все оте хотілося вирядити в одне речення Ракші, але по-інакшому, по-культурному, по-інтелігентному.

Жовтий колодязь ліфту шурхотить звично траверсами, її одягом, тріщить електризоване волосся; її волосся, вогненно-руде, кільцями на плечі, на руки, на його коверкотове пальто, притрушене лупою, і Ракша розуміє, а здебільше здогадується, щось-таки відбувається для нього незвичне, невідоме, і тому уперто пружить сірі півкулі, намагаючись згадати, що йому снилося, що він думав зранку, коли вперше побачив її, чи перед тим. І сумління відповіло: про півлітри, як лохонути краще Нижника. Коли минули його поверх, то він тільки тяжко зітхнув. На майданчику стояв і похитувався. Крізь маленьке віконечко видно хмари, сонцем залиту площину, як хто розлив жовтки широкими масивними плитами, а сонце котиться за хмарами, втрачаючи посекундно величаве своє тепло, з гірким присмаком пекла. Цікаво, що скаже енергонагляд з такого от питання, як вигасле сонце, померзнуть бідолаги, — жартує про себе Ракша, а сам давить фасон та ковтає терпку слину. Непорядок, отак котитися і підсвічувати усім підряд, і ментам, і підарам, і генералам, і президентам. Він гикає, легенько, решта провалюється в його утробу, і, щоб жінка не бачила, витирає рукавом рота, а вона говорить, не обертаючись, клацають замки, гримлять двері. їх з десяток, ні, Ракша, перебільшення. І він чогось думає про генерала, про своє справжнє прізвище, а не якогось там вітчима, що гуцикав на своїй вантажівці, стане біля хати і сигналить, щоб мати його, Ракші, зустрічала. І генерал привіз Ракшу як сучого сина в столицю, здав у ментовську академію, а потім кілька геройських вчинків, ага, все тій-топ, путьом, — за десять років доскочив чину полковника. Оце скочив. Тут не тільки про щасливу судьбу увіруєш, а можна вляпатися в таку халепу, що і маєш. За вузеньким, але чистим шклом коридорного вікна розлючений Нижник дає раз по раз під гузно пану Чіпу. Пан Чіп відскакує, як гумовий дитячий м'ячик, знову невідомою силою притягується до Нижника, що природа вклала зрадливо у відповідні місця, тобто гузно, — але все огинаючись, лебенячись, до Нижника. Розперезалися, як хрещатинські пойди, дивись переграють. Спекота, спрага залазить змієм у груди. Залазить і лежить там спокійно. Треба попросити чогось випити. Інакше поїду до лікарші, і все тут. Хана усім. Хана, скоро сонце вам на голови, усім підарюгам на голови, щоб лишили мене в покої. Нижник розмахує руками і біжить зайцем до Макдональдса. Там у нього любка. Цирк з педиками закінчився. Пан Чіп буде імітувати самогубство. Істерика і плач вдовиці. Так повторюється щодня. Пан Чіп зманює Нижника, а той не дається. Виховання і досвід.

Зараз зовсім пропадуть звуки. Двері прочиняються і він заходить у затишок. Строгий і величавий. Він наче востаннє бачить, як на широкому чистому небі висить срібляста комаха літака. Ракша вкотре, обридаючи собі, що щось в історії його життя перемінилося: перед ним гладкі і чисті поверхні столів, широке ліжко з тонкою повстяною ковдрою, яскрава біла кухня, книги, дуже багато списаних сторінок, що чомусь напевне-таки вчать, або як тяжко і мудро жити у цьому світі. Цікаво, де тут бар, якщо такий існує в цьому помешканні. Повинен існувати, бути, милий, рідний, з пляшками, нехай з бабськими лікерами чи розбавленим джин-тоніком, але щось-таки знайдеться, ну, те, чим вони спини розтирають, настояне на бузкові чи бузині, — пробки з довбехи вилітають. її яскраві розводи, її очей каміння, поцуплене в Луврі або в Палаті, легка її рука на його тяжкій, налитій роками, кров'ю і смертю. Як глас народу, що мирно здихає і не здохне дві тисячі років разом з паном Чіпом і Нижником. Вляпався ти, Ракша. Вона все робить як недосвічена жінка. Або закохана. На останньому спека в'їдається ще дужче у груди колишньому полковникові. Ага, ось і дорогоцінний нектар, іноді вона сама перекидає келишок. Він робить знак, зовсім німий знак, і вона дозволяє. Він спокійно, пропихаючи тертушкою горла слину, наливає. Життя знову повертається зі швидкістю ярмаркового балагана. Розкидані папери, щітка для одягу, плюшевий ведмідь, пам'ять школи, пам'ять класу десятого «А», «Б», «В» і так до безкінечності. Альбом спогадів. Яскраві світлини. Рано для сантиментів, рано для спогадів. Ілюзія початку.

Вже коли вона висушувала волосся, барбарисові свої зарості, закутана у тепло пухнастого рушника, все одно далека, він звіддалеку чужого світу пам'ятав, несподівано для себе, її пухкі, зігнуті в колінах ноги, як швидко збігали шерстяні брюки по струнких ногах, довгих і пружких, мармурово-білих, з рожевим відливом, свіжих та живих, а потім він брав її з нахрапом звіра, наче соромлячись за все те, чого у нього не було, не могло бути, і вже десь посередині, коли вона взагалі закинула безумно голову, щось говорила, як у гарячці, розпеченими губами, Вітька Ракша зробився несподівано ніжним, що аж зникли запахи, нічого навіть не хотілося, а просто привалило заступити, недавно таку впевнену, а зараз безпомічну, і відразу і чарівну, як холодна осінь, і те, що все повідчував, прочував Ракша зранку. Як не було нудних сцен умовляння, з роздяганням, відвертанням обличчя до стіни, щоб розщібнути ліфчик, принаймні так, від першого знайомства, робила лікарша, полюбляла, і вже внизу давно мокра, коли він знімав. Потім тлумисько стулених ніг. М'яка вхожена шкіра, з округлим, золотавим засмагом, красива спина. Більше він нічого не хотів пам'ятати. Ракша лежить у китайському, з драконами халаті, полизькує сдабеньке винце, і йому нічого не хочеться, тільки дивитися бездумно, як вона, закутана в рожевого рушника, приборкує буйство свого кучерявого волосся. Що їй такого замолодить? Підійти до вікна, глянути, що там робить Нижник, якщо він вже виповз з Макдональдса нажертий, як свинячий кендюх. І сказати, що у Нижника гармошкою пузо, він сам у громадській лазні бачив; або он там, три дні тому, через дорогу, на сліпому повороті, де нічого і нікого немає, бо смерть вилизує всіх, хто ширше вух розкриває рота, збили «мерседесом» жінку. Там зараз ожило, а собаки никають невідомо з яких причин. Вона скидає рушника, і йому перехоплює горлянку, тобто дихання. Ракша думає, що йому або поталанило, або він вляпався раз і назавжди, і життя його перестало вертітися яскравим ацетоновим диском, з якоїсь миті воно перетворилося на тир, на ляльковий театр, де справді можуть влучити в голову, якщо не будеш розкривати рота ширше чужих вух.

— Мені збиратися?

— Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…

— Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.

Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців — благо, добре, благо, виховання, — стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.

Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.

— Мені снився Китаєць, — говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.

— Лягай, — у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. — Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.

Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, — припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»

Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.

— Зайди, — тихо сказав він.

— Недостойний.

— Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.

— Я думав, що навпаки.

— Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.

Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.

— Якщо зайшов до храму, то нічого видряпуватися на дзвіницю, — почув з темряви голос, але кому він належить, Ракша так і не зрозумів.

Ракша знайшов ікону, найкращу, як йому видавалося, і примостився для молитви там. Зараз, — це як нічні спогади, і йому видавалося, що витягував він ті спогади, з липкої і смердючої багнюки, очищав дбайливо і клав перед іконою архцстратига Михаїла; зараз для нього все потонуло в якійсь тягучій зеленій мелясі, що стягувала всього його, вичавлючи астматичними уривками молитви; повз нього проповзло дитинство, з голодом, з соромом з'явитися у рваних штанях на вулицю; висохлі материні груди, від постійного нервування, психічних зривів, коли батька чи брата етапували або забирали до буцугарні; потім молоко, натоплене з дешевого, копійчаного морозива, — він хотів всього цього позбутися, чого майже не пам'ятав, навіть рідні не знали того, що зараз відкрилося йому, але відкрите навалилося на нього великим тяжким пластом, як хто землі навернув.

— Ти його повинен знайти, — тепла рука священика у зеленій рясі.

Ракша звівся і сів на лаву. Священик поруч. Погляд відсутній. Обличчя світле і втомлене. Погляд відсутній, дивиться мов у прірву. Такі бувають тільки у мерців або як у бомжів. Останню думку Ракша лякливо відігнав.

— Отче, це правда, що коли вирушаєш назустріч Богу, то завжди зустрінеш Бога?

Священик, не повертаючи голови, дивлячись на жовтий плин свічок, говорить:

— Не завжди, все залежить від тебе. Але йти обов'язково треба, хоч би ти кого не зустрів по цій дорозі. Але ти його обов'язково зустрінеш. Прийде час, година, що тобі відмовить увесь світ… Окрім одного Господа Бога.

— А якщо світ виявиться Господом Богом?

— Світ і є Господом Богом.

— Значить мені треба терпіти від Нього все — наругу, любов, ненависть.

— Ні, тобі треба перетерпіти, навчитися любові. Ти навчишся. Це прийде з літами.

Ракша вклонився, зовсім по-світському, хотів іти, але священик знову його зупинив, і проговорив:

— Ти повинен його знайти… — Обличчя блукаючого в пітьмі людських гріхів та шолудивих загадок.

— Кого, отче?

— Того, кого ти випустив через недомисел свій і невіру свою. Згадай два роки… Чоловіка, який стоїть на піску… Згадай… Багато смертей… Ще більше потім… Мертві жінки… Діти… Він убиває, він служить сатані, а думає — Богу… Ти його відпустив… — Очі священика наливаються кров'ю. Ракшу хилитає.

— Іди. Ти зрозумів, про кого йдеться. Тільки не бреши і не бери гріх ще раз на себе…

Ракша стояв дурень дурнем. Потім його перекосило всього, відкинуло назад, і він чітко побачив обличчя того фізика-біолога… Іван… Біл… Біл…

— Так, отче. Ото він і є. Я відчув, я побачив його, хоч не згадаю ніяк прізвища.

— Ти його забудеш: його обличчя, але не перестанеш шукати до тих пір, поки не знайдеш. Це твоя спокута.

І вони розійшлися врізнобіч. Ракша поплентав трамвайною колією, тяжкий думками, але радісний, несучи в голові тихий шемріт. Він поминув облуплений банний корпус, потім профтехучилище: весь залитий сонцем, неждано зрозумів, що її контора чи фірма поруч з церквою і що тут випадку не може бути. Ось вона, спокуслива змія початку. Досвід металево упав на плечі, і вперше Ракші закортіло вибалакатися, але не було перед ким, а те, що в церкві, то таємниця, тайна велика: і його зустріч з порядною жінкою, і його непорядна ніч, а що там ніч — ціле суче його, паскудне життя. Щось холодно лягло під серцем. Очі важкі, мов чужі. Вони мешкають в одному домі, — заспокоював він себе. Але що можна змінити? На ньому нависла невидима пляма, клеймо смертовбивчі. Позаду клаксонило авто. Забирай їх, мать його, Ракша почав давити фасон, витягувати мобілку, готовий огризнутися, зійтися з усім світом. Спалах бронзових кіс, відкрита дверка. Ракша зажмурив очі, боячись подивитися на неї, з кимось, чи, може, холодно, по-світському байдужу. Тепло її руки на його руці. Чистий подих, легкий подих.

— Господи! Щось-таки перемінилося у моєму житті.

Дзвінкий сміх, вологі теплі губи на щоці.

— Ходім, Ракша, у тебе є ще багато справ. Тобі я ще встигну поморочити голову. І… І ти мені нічого не скажеш?…