Дофін Сатани

2 На крилах зла

Він чув їхні кроки, лункі і зазивисті та віддалені, наче занурені у глибоку нішу, що чимось нагадувала сон або густу, смолянисту речовину, крізь яку зверху тупотіло та калатало, мовби з нутрища великого бронзового казана, де учні професійної школи, в народі — патронату, — ховалися, щоб викурити по цигарці або потягнути дівку за плитку шоколадки чи щось таке інше, зовсім неприпустиме, — останнього Зуб найбільше боявся, якщо це підпадало під означення страху. Тільки лункі кроки, — і весь час із закритими очима, без звуків, лишень бажання зробити так, як того пам'ятного вечора: галас, приглушений від комірчини, а його ліжко, Зуба, напроти. Це навіть якось заводило. Пекуче бажання, наче розпечене вогнищем каміння у холонучі осінні дні на березі моря. Кожні дні сонячні, принаймні прожиті. Ще не сказано головного, зовсім ненароком виголошеної тези: «Біда людей, а можливо, людства в тому, що воно не знає про мою присутність. Я нагадаю їм». І пізніше, навіть більше ніж пізніше, він радісно зустрічав смерть, вигадану чи абстрактну: кожного гожого дня Іван стояв біля люстра, уквітчані квітками ікебани, з ялицевими гілками, китицями ягідок ялівцю, давлячись від приторного духу воску і православного ладану, що його приносила раз на рік його коханка, жінка з великими і круглими очима, тонкою осиною талією, білим тілом: пізніше, трохи пізніше вона нагадуватиме йому липкий запах відреченості, що приносить тільки смерть, а ще більше той металевий дзбан, куди приводили в покарання школярок та школярів хлопці з банди Рекса. Рекс, маленький тлустий, з одвислим черевцем чоловічок на куцих ніжках, геть рудий, — казали, що батько в нього чи дід, тобто батько його матері, був німцем, який започав її за банку тушонки, пачку шоколаду і термос макаронів. В долад пішов і сам Рекс, котрий збив за кілька років в інтернаті невеличкий капіталець, але досить, щоб мати вплив на школярів, однокласників; під його вплив потрапляли навіть старші класи, а ще він плутався з місцевими вурками. Перше своє прізвисько — Байстрюк — він приймав зовсім не зле, видавалося з першого разу, з першого погляду: потрапив він до інтернату за таку ж провину, що і Білозуб, вірніше, Івана відправили після довгих зволікань, і невідомо чому, радше за те, що мав паскудний характер, а око, яке він вийняв своїй однокласниці пером для писання, то прибавлялося як саме собою зрозуміле, для того, щоб тільки відправити до бабусі в далеке від столиці житомирське село. Рекс повідрубував пальці на руках батька, що п'яний прийшов додому і не знайшов чого випити, а тому розбив мудакуватого гіпсового кота, тобто копилку Рекса, забрав гроші, що їх хлопець дбайливо збирав цілих три роки, і пропив за один вечір. Рекс зробив те, що і хотів давно, але не знав як. Він зв'язав батька, приніс колоду з хліву, а потім повідтинав на обох руках пальці. Благо з'явилися сусіди, бо батько верещав не своїм гласом. Сусіди тільки похилитали головами: весь у бабу, та свого приймака отруїла тільки за те, що на людях той непоштиво обізвався про неї та сина. З батькових інвалідських грошей перепадало і Рексу, на привеликий подив самого Білозуба, так той умів обставити справу. У нього, Білозуба, трапилася інша оказія: його однокласниця Франька Бабейко, що носила разом з чорнильницею смачні пончики, золотаві, підсмажені, з повидлом, заздрість усієї дітвори, що тоді майже з половину не наїдалися, жили впроголодь, хоча Іван це діло мало розумів: їв він мало, мав вигдяд заглищеного підлітка, котрого хвилють лишень книжки, хоч останнє його взагалі не цікавило. Книжки він терпіти не міг. Одного дня відчув роздратування, втягнувши носом запахи пончиків, пустив носом соплі, перебіг весь клас, вийняв з чорнильниці ручку з пером і ткнув у око Франі, крутнувши кілька раз за часовою стрілкою. Тут, прямо під ногами, сів біля Франьки на підлогу і заревів не своїм гласом.

І отже, він стояв біля срібної амальгами дзеркала, отороченої чорними стрічками, екібанами, жовтими квітами, і виразно, витягуючи губи руркою, повторював слово «смерть», потім-несподівано приходив до тями, вловлюючи зміст віддаленого на відстань слова, лякався, кропився потом, сідав і тихенько сукав ногами, погладжуючи лисі коліна. Проте кожного разу він вимовляв його смачно, наче ім'я жінки або щось більше, про яке знав він і ніхто більше, — це заміняло йому кохання, хоча ніхто, навіть Іван не був упевненим у самій таємничості самого слова, що дарувало якесь незриме почуття. Уявляючи смерть, він бачив свою миршавеньку маму, а так як в дитинстві йому було заборонено мріяти, бо це, бачте, психологічно травмує, розпалює уяву, то він фантазував її з перетятим горлом, з вивернутими у нелюдський спосіб руками, з усим тим гамузом оголеної купи жінок і чоловіків, непотрібних та неправдоподібних мрій, що забирають життя, вибарвлюючи його чудесними картинами неіснуючого, але того, котре живе поруч — білого, як блиск кварцу, щастя. І тому материна смерть, початком абстрактна, з роками і днями, годинами та хвилинами, набирала чогось несуттєвого, але мелодійного, ніжного звучання, але до металічного дзвону реального. З кожним пройденим роком у його душі фали органи смерті. Тому смерть жила у його душі, у його істоті, як інша зовсім субстанція, що виникає нізвідкіля, нізвідки, як любов, як поема, як люта чорна ненависть Він зовсім не уявляв чорних вихрів, що у шквалі своїм зламають важкі стіни, виб'ють вікна його буття, тому швидше він відчував радість, розмиту метафізичною хвилею від її наближення, що не почуєш упріч дихання, як подиху улюбленої жінки, її стрімкого і невідворотного подиху смерті. Так складалося невідомо чого, — як про Рекса і матір, — до одного цілого. Весь час — смерть для нього асоціювала не тільки з причиною, смерть для нього була тим, що можна осягнути, відчути на нюх, на смак, на запах: він, головне, страшився її, бачив її; смерть існувала поруч з матір'ю, — вона вийшла з-під його влади, на його досаду вона контролювала його; смерть існувала з жаркою жагою Рекса і матері, в єдиному цілому. Те, чого він бажав і лякався. І мати, здавалося, керувала ним з темної і сирої могили. Так він бачив загробне життя, якщо здогадувався про існування такого.

Якщо відверто заглиблюватися в роздуми про життя, то воно відкриється одноманітною і порожньою марнотою, а проте, щоб вигадати чогось нового, не може й бути мови: все однакове і нове набирає форми давнього, а все давнє то тільки чиєсь застаріле збочення та продукт хворобливої уяви, з широкими стягами безпорадності на узґанках марнославства. Було так сказано Десь у Еклезіаста. Але чорти існують в своїй природі тільки тоді, коли хтось повірить y це, як вірять у добрих духів, а потім дивись — напасть, зникає щось із дому, ініхто не заходив, ніхто не входив, велика штука віра, у будь-що. Краще б ти був гарячим або холодним, а так — ні се ні те. Так отож, — застав дурня Богу молитися, так він і лоб розквасить. Тому світ для Івана мав той нудотний і марудний запах: темний відтінок світлого дня, що притаманний людям розумової конституції, аніж духовної, хоча на ті часи про такі речі тільки здогадувалися, і духовне життя протікало у всіх на очах кумачевими прапорами, а сивенька професура бодрячком з катедри проголошувала, що держава, в якій по-щасливилося уродитися, найкраща у світі. Фарби не завжди вибирають до вподоби. Напевне воно так і було. І як водиться, — вигадай чорта, він вам і ратиці на стіл. Розум може втнути такі речі, що го-го, тільки шапку зсунеш на потилицю і все думаєш та гадаєш; звідки воно взялося: вродь би ото і знав, і таке собі інше, десяте чи двадцяте, а занесло, що кісток не повисобируєш. Розуму і почуттям якраз під руку юзонути в інший бік, мандрувати, охоплюючи місця, міста, речі, людей, планети, держави, — все це дає пожарища для почуттів, тішить марноту, напоює славою, але навряд чи працює дух. Дивишся потім на себе як на зруйнований храм, або недобудований. _Коритися забаганкам духа було річчю неможливою, вірогідніше: сидячи на унітазі, слухати пісні якогось гурту або палкі промови чергового вождя, бо фактично такого не існувало, як не існувало віри, а Бог існував в уяві як щось абстрактне, — перехатим Єговою на атеїстичній лубочній картинці, з всілякими перекрученими пропагандою прибамбасами, з топорними надбавками, повикручуваними, порваними неуміло цитатами з Святого Письма. Скажімо: про щось таке вірили тільки у плані розмови, на освітленій блідо-березневим сонцем комунальній кухні поблизу Хрещатика чи на Бесарабці; тут вірили в прописну істину, де розмова на кухні про Бога набирала сенсу тільки тому, що існувала освітлена березневим сонцем кухня; якщо це кухня, як причина висцяного з пальця таїнства, чи прототип її, чи якась інша відсторонена деталь, зникала з горизонту цих людей, то щезало саме розуміння віри, навіть подоба того, що говорилося на затарганеній, з порізаними клейончатими царинами на столах, і простір порожнів в очікуванні нового культурного явища. На цих березневих, потемнілих, антикварних речах, кухнях, велетенських кімнатах, де відразу збиралося кілька сімей, де говорилося щозавгодно, але не тільки чого хотілося, здебільше з-за остраху потрапити за ґрати, вилетіти з роботи, — і від цього говорилося, — але мати великі неприємності, ось це і витирало віру в написане, полишаючи відчай, втому і пустоту кожного прожитого дня; тому виникала потреба мати щось в собі й поза — не написане, що повинне вирости і набутися до магічного священнодійства. Написане чи видруковане піднімалося до вершин недосяжних, які, ті вершини, пересічному обивателю із західних регіонів чи катерному єврею з Житомира видавалися безоднею, із запахом сірки, із скреготінням зубів гієнних, але тут, на засалених кухнях, або навіть на чистих кухнях, культурних спальнях подавалося за істину в останній інстанції. І вже задовго до подій, що ураганом лютим окутували країну, саму столицю, ці кутки запліснявілого людського марнославства так і лишилися смердючими кухнями, з книгами сорокарічної давності, що нахабно, а радше наївно дивилися на вас із-за скла запацьореного тарганами, поточеного шашелем і мишами серванту.

Що знала Марія? Вона думала, що скільки часу ти звикаєш до свого відображення в дзеркалі, спостерігаючи так довго, що приходить час і ти не бажаєш з ним, з тим відображенням, прощатися. Але пора, як ацетиленом обтирає пружкість шкіри, пустошить душу порожнечою прожитих років, облизує азотним язиком шкільні мрії. Старість розкидає сітку смерті і страху тоненькими ниточками зморщок. Більше того: вона дивилася на це очима, повними не відрази, а з відчаєм скоро прожитого життя, невловимим поворотом чогось прекрасного, з усім уродством і божевіллям, як танок гадюки чи кобри. З астматичним відчаєм непоправного, коли розум у жінки не віднаходить вищого показника, то вона падає на широке крило інтуїції. Вона думала, але швидше гадала, що підійшла до тієї межі, коли врода взагалі буде вивітрюватися з швидкістю вогню, як розтоплюється олово; вона розтопиться у сонячній бовтанці дня, як тиха і непомітна птаха, серед тисячі облич, рук, голів, ні, балакучих заслинявлених ротів кухонних пророків. Ніхто нічого не полишить для неї, а вона нічого не лишить після себе. І чомусь остання думка накочувала сльози на очі. Коли людина прокидається з відчуттям тоски. то вона обов'язково вляпається у халепу, — щонайменше. Іноді це передчуття збувається, але переважно у чоловіків, де розум виважує і випрацьовує, викручує мозок інтелектом, то у жінки інтуїтивна тоска спрацьовує стовідсотково, і тоді вони, як білуги, як бездомні суки, скиглять на місяця чи тиняють порожніми вулицями міста, що його самі вигадали. Психічні розлади в останньому випадку гарантовані.

Але і тут Марія собі зрадила; вона втратила попросту реальність, переживши і виживши її, як і більшість громадян, розташованих на велетенських пагорбах міста, що виношувало два тисячоліття месіанську культуру, висіваючи та вироджуючи карликових та картинкових героїв. Свобода — чарівний Божий дар, що його використовують тільки ті, які про неї нічого не знають. Жінка, навпаки, намагається прожити короткий спалах своєї вроди і жаги якнайдоцільніше. Тому, кілька років уряд, ще молодою жінкою, вона прокидалася з відчуттям старості у грудях, з німотою незавершеності у лоні; вона навіть не здогадувалася, що світ старий, немічний, як оці майдани, площі, залиті сліпучим сонячним світлом, і їхні балачки, їхні вчені захоплення, звичаї близьких, далеких людей — це навіть не вчорашній кошмар, не жахіття, а вони самі маленькі лялечки, личинки зла мимоволі; зла абстрактного, ненароком, в ім'я неіснуючого добра, викоханого на кухні за читанням заборонених книжок. Інколи таке трапляється, у нормальному суспільстві, де можуть вбити на вулиці і покарати вбивцю без великих перешкод для закону, де голод віддалений на відстань розумування по телевізії чи у читанні книг та лекцій десь в індіанській прерії, — там несподівано людина відчуває, що щось у ній закінчилося, пора початися новому, але Марія уперто вірила, що засалений стіл, з кухонними балачками на різноманітні заборонені теми є чимось більшим, ніж світ переплетеного у чорне, із золотими тисненими буквами Святого Письма. Ця книга стояла у неї, запилена, зрідка, майже ненароком, витягувана, і то тому, що поруч знаходився якийсь мудренйй філософ, виданий у сусідній державі, а тому слугував за взірця, за кредо, навіть у найгірших життєвих випадках, доведених до хроніки, за дороговказника. Вона віддавалася цим чаюванням, читанням, сперечанням зі своїми колегами, що іноді пробували з нею не лише фліртувати, а ще щось більше, проте Марія сприймала їх тільки як предмети для суперечок, не знаходячи чоловічого ідеалу; на її думку, це було однаковісінько, як лягати в ліжко з самою собою. Вона обрала чоловіка, протилежного цій університетській та аспірантській братії: сильного, із здоровим інстинктом самця, в міру розумного, жорстокого і хитрого, що міряв світ грошима, відчайдушним гедонізмом, вірою в навколишнє, як непоправимими істинами. Борис був чоловіком середнього зросту, але дужим, десь із глибинок пліського села чи містечка, він мав свій, хазяйський погляд на світ, — всі його родичі, знайомі, близькі радо вітали совєтську владу, як єдину і законну. Це не завадило йому потрапити за ґрати у досить юному віці, де він ще більше набрався житейської мудрості.

Після народження Івана вона зрозуміла, що світ загрозливо обмежився. Вона навіть не могла уявити, що він, цей світ, урвався у її фантазіях, які Марія з часом, мусуючи, переплітаючи, виліплюючи за своїм бажанням, почала сприймати за дійсність; вона почала розуміти оманливість, радше брехливість, наче крик її не долітав до кінця велетенської труби, іноді видимої для її зору, де вона часто бачила себе, але причини тієї обдуреної свідомості вона не сягала. Так вона говорила, що це звичайнісінька фантазія, як ходіння по місячних доріжках. Але далі з'явилися голоси. Це була скрушна, з холодним потом реальність для неї. Одного березневого дня, коли вона сиділа під великим червоним килимом і читала, з насолодою поглинаючись пінявою слів, десятками нових відчуттів, Марія почула голос, тонкий і плаксивий: хтось називав ім'я їï чоловіка. Потім покликав її, цей невідомий. Марія зняла окуляри, закусила рогову дужку, більше здивована, аніж перелякана, вслухаючись з цікавістю в лунку, безголосу тишу центральних нічної пори районів, а далі здивована все більше, наповнюючись жахом, що балансував на грані істерії, п'ялася водянистими сірими очима, вдивляючись у широку панораму вікна, залитого жовтим присмерком, з тією відразою на рисах обличчя, коли буває, якщо дівчина босою ногою наступає на велику липку комаху; але вона все прикіпала зором, провалювалася у брунатне місиво дворів; але того дня голос, чи те, що вона сприйняла за голос, не повторився. Але Марія точно запам'ятала його: і той голос холодним, споконвічним забобонним навіть для атеїстів жахом холодив її кров.

Пізніше, коли самотність задавить її, оголить волю, як шльондрі заголюють спідницю на людях, волю, зовсім не подібну до чоловічої, а затяту, глуху, як стіна у селах, — вона бажано вишукуватиме ті пискляві, жахливо переконливі голоси. Вони, ті голоси, набудуть чарівного флеру, що заставлятиме битися її вичахаюче серце, холонучу кров гнатиме ще гарячими жилами. Вона розділить їх на ніжні, на сердиті, але страх з роками пощезне зовсім, і звичка осяде в кублах свідомості. Щось надсуттєвого вона в тому не почує, не побачить, звично переклавши це на психічну недугу, а саме — на легку форму шизофренії, що нею, цією хворобою, хворіло половину інтелігенції, весь її викладацький склад, так вона принаймні підсвідомо себе потішала. Але навіть у хворобі вона боялася собі дізнатися. І навіть тоді, коли відомий лікар, однодневний її коханець, приписав ліки, і це, тобто голоси не «пройшли», вона продовжувала мовчати, зачудовано піднявши лапи своєї душі, тріпаючи лахміттям роздумів перед власним марнославством, засохлим вже кільканадцять років на вчительському поприщі. І дійсно, з часом це пройшло, але вона продовжувала ковтати транквілізатори, запивати їх червоним сухим вином, таким робом вирішуючи проблему раннього клімаксу, стосунки з чоловіками і, звісно, — сином. Але коли голоси знову з'явилися, то вона приписала це вживанням ліків, і це вгамувало лють до втраченого коханця, вірніше, до самої себе: доктора вона знищила за одним присідом. Але голоси то никали, то лунали з чорної безодні хриплявим відлунням. Як припинилося і це, то вона знову в скорому часі почула їх, бо вони виявилися реальнішими з реальних, навіть те, з чого вони починали свої балачки, на превеликий жах, на відчай минулого досвіду, збувалося; вони, голоси, наче пеленгували її думку, — виголошену чи тільки-но пережиту, але не готову до матеріалізації. Вперше, після одного такого сильного пророцтва, вона вже не намагалася цього забути, сиділа за червоним вином, з лікарем, намагаючись дати подіям логічну раду; цілий день вона блукала, наснажена цими враженнями: голос врятував життя сину, заборонивши їхати трамваєм 11, і в скорому часі трамвай зійшов з колії. Але потім голоси стали помилятися, а може, умисне брехали, і останнє вона, Марія, зрозуміла своїм прагматичним і холодним, але десь обмеженим абстрактними науками розумом, що поволі потрапляє у пастку, розставлену невідомо ким; але спочатку це були чоловіки. Тож вона блукала цілий тиждень, вражена цим, наче втаємничена, наче сама з того дивного світу, звідки вони прийшли, але властиво її розуму, вона наділяла їх казковістю, маючи надію, що скоро все воно оте зникне, проясниться само собою: про голоси ангелів та бісів, про пророчі гласи вона якщо й чула, то сприймала це відповдно, — як одну з побрехеньок, легенд, що їх частенько розпускали в колах інтелігенції, вихололій та вкляклій, на стадії раннього ренесансу; як торочилося, зі сміхом, разом з безтурботними і веселими анекдотами про Леоніда Брєжнєва. Все прочуте, пережите поверталося свого кола, в прочитані книжки, в мізерний життєвий досвід, що закінчувався і починався не купленими кілограмами сосисок, довжелезними чергами, писанням доносів на колег і таке інше; все це у неї перетиглювалося в заворожливе містичне чтиво, штибу гоголівських ранніх оповідок, тому Марія ніяк не могла взяти у голову, що папір та реальність можна якось пов'язати, і все ж вони, попріч усьому, ляґали на одну площину; вона сповідувала реалізм у грубому сенсі цього слова, який не виходив далі кухні чи університетської кафедри, навіть не гадаючи та не думаючи, що безодня, між нею і вірою, може стати рокованою не тільки для неї. її реалізм — це було тільки культурницьке нашарування атеїзму, гримучим сурогатом, очі якого дивилися у світ зовсім палко, а не відсторонено, навіть страшно і жахливо, як розпалені від захоплення очі комісарів, що спостерігають плюндрування храму або масовий розстріл. Проте, тут трохи було простіше, — у житті Марії так мало подій, а окрім того, думки її вертілися навколо роботи в університеті, заробітні, кількох дешевеньких книжечок, прочитаних на кухні, а ще трохи чоловіків, як сатисфакція перед кимось, невідомо тільки перед ким, за тяжкий робочий день.

Потім світ для неї став прозорим, з жовтим оскалом розбитого щастя, але терпимим, як темні тіні на стінах сусідського будинку, наче випорожнілі вікна мрії, куди влетіли чужі птахи думок, як бульбахи води, що потрапили на розпечену сковорідку; але навдивовиж захоплювало, як заборонений делікатний предмет, фантазія, виголошена при людях у шістнадцятилітньому віці, а тому воно вжилося у неї, звило гніздо, і лишилося жити іншим, своїм життям: Марія з тих жінок, що до сорока років заплітають коси і виголошують достоянням культури все, що потрапляє на язика. Навіть саме слово «культура» в устах її знайомих звучало щонайменше як лайка, бо для репкуватого селюка це було не що іншим, як невимиті руки та непідтертий зад. Марія нагадувала безголосого співака, якщо таке порівняння можна взяти на віру. Переконання відігравали якийсь химерний стимул у її житті: вони тримали її міцно, міцніше за будь-які обставини, міцніше за чоловіків, що на них пхала її природна потреба вижити, взяти, перемогти у цьому світі, котрий зробив це життя, її життя нужденним і несправедливим, — але чого коштували ці переконання? Поезія її запаленого мозку, її думки, вже не ліпилися до форми, а звична пружність думки, з дорослішанням Івана, вже не ліпилася, не надавалася до форми. Іван ріс мовчазним, все дивився на світ світлими, трохи жорсткуватими очима, і це її десь несвідомо дратувало; голоси відступили, як зміясті і повзучі тіні на підлозі кімнати у червневий тихий полудень, коли чути, як за дворами дзвінко летить східцями зронена кимось монета, і ти навіть можеш визначити її достоїнство. Коли все це відійшло, голоси, полишивши кислий присмак, металевий смак пустоти, то Марія якраз входила в ту пору, коли ще не перелистують потріпані альбоми з фотокартками, вглядаючись у вижовклі світлини, з жадобою наркомана або мазохіста, а з гоноровитим пафосом кидають примирливий, знічев'я погляд, як на окрилений світ мрії, що колись існував поруч, а потім пропав, до якого вже ніколи не дотягнутися: хіба хто може сказати, якими падлюками були їхні предки в молодості, скільки доносів вони накатали у відідлок, скільки судів виграли, крокуючи піровими кроками приспаними київськими вулицями; старість дурить сивим волоссям, холодним і драглистим, пітним тілом у пролежнях, з терпким запахом сечі та калу, тишею, де тільки хурчить чайник на електричній плитці, звучить романс Шаляпіна та ревно плаче у жовту осінь Вертинський. Але Марія, попріч усьому, з якоюсь стервозністю, що нею уражені самотні жінки та феміністки, відчувала, що світ цей, нудотне швидкоплинне життя за вікнами її новенького кооперативного дому, зовсім не вигадане життя, не плетиво оманливих жовтобоких фантазій, куди вона, за великим рахунком, теж боялася заглянути: це життя, як не крути, обертається навколо неї, як різдвяна ялинка на Хрещатику, і обертається з причин не особливих, а з чисто банальних, що воно є витвором її рук, розуму, а також середовища, з тупою впевненістю вибраності, а вона за своєю скромністю навіть й гадки не має зачисляти себе до їхнього кола, як то завжди буває, коли ти серед людей знайомих відчуваєш тимчасовість, думаєш і сподіваєшся на щось примарливе краще, гадаєш піти і складаєш надію, що воно в один блискучий і яскравий момент закінчиться. Нереальність світу, майже казкова убогість і зачарованість навколишнім, і її, і люду, що протікав мирно, сірою односторонньою масою, то розквітчаною, розцяцькованою, як хвіст буддійського дракона, — все дивним чином і плином витікало з цього блідавенького створіння, що десь в середині життя починала вірити, а потім переконалася у своїй непогрішності, навіть рахуючи від того часу, коли почала ходити до церкви, хоча останнє мало змінило щось в її уяві, у її світогляді, у її претензіях до світу. її забаганки, витончено психологічні, її матеріалістичні бажання перенеслися до Бога, що повинен був змінити світовлаштування так, як хотілося Марії. Тому вона часто на нього сердилася, як лаються на звичайнісіньку людину, важко та істерично дихаючи ранком за чашкою чаю чи кави.

Іван якось смутно відчував переміни в житті, якщо внаправду міг відчувати так, як того вимагала мати, — а вона саме вимагала. Світ з катакомбної комуналки перетворився на велику яскраву долину, майже без звуків, з тим шелестким, майже білим дзвоном у вишніх; іноді він бачив великі сонця, дивні світи, що пролітали широкими кімнатами і ховалися у виямки очей, опуклих черевах, що майже чи жили окремішнім життям, знайомих та коханців, що приходили до матері: іноді він годинами, днями, тижнями чекав на них, дивлячись, як за широкими кооперативними вікнами падає білими лопухами сніг. Вони набрали для нього загадкове коло окреслених предметів, які потребують поклоніння. А потім різкий, як удар шкіряного ремня, голос матері: «Відчепись! І щоб я не чула більше імені того чоловіка». Тоді він смутно відчував провину, отруйну тривогу від того, що ім'я того, на кого чекала мати, на кого чекав він, слухаючи шепотіння вітру, цямротіння води, повністю відходить у щось страшне, більше ніж покара. Тоді він ясно вирізняв навколишні предмети, реальні у своїй правдивості; вони, ті предмети, були для нього бридкими: стіл з вишиваною скатертиною, кілька книг, шкапа, віник далеко на кухні і якийсь різкий, заледве затхлий запах. Потім він дасть ознаку тому запахові — аміак.

Він так і запам'ятає першу пору свого дорослішаня, коли дитячий розум ледве починав розрізняти світ. Так він розповів про це Рексу, а Рекс поділився з ним, що вони робили з матір'ю. Пізніше він ледь не виблював, коли дізнався, що Рекс має від власної матері дитину, з чого той неабияк пишався. Він потоваришував з Рексом, відчуваючи в ньому те, чого йому не вистачало. Тому він так і пам'ятатиме початок дитинства: великі сонячні плями, від яких робиться нудно і водночас солодко. Він сам не помітить, як заприятелює з Рексом, на кілька років старшим, який відкриє для нього світ, зовсім не бувалий, що опісля викликатиме у нього кілька років уряд захват, жити без заборон, без всіляких табу. Вони ходитимуть вночі, а в неділлю, полуднем, до кіномеханіка, з рудуватим рідким волосям, з блідою шкірою, майже як у Рекса. Там відкриється світ порнографії, чорно-білої, вживу, зняту на дешеву кіноплівку. Перед цим довгі розмови, з онанізмом Рекса, з його слюнями на плечі Івана, з вікнами на туманіюче озеро, звідки, за словами Рекса, не видно ані неба, ані берега, бо там живуть чорти, і він з ними спілкується. Потім Рекс понадився тягати в чулана хлопчаків з меншого класу, що заборгували йому по кілька карбованців, здебільше круглих сиріт. І коли Іван запитав, чи таке можливо, то той тільки розреготався, захихикав єхвдно і сказав: чого б і ні. Тому в комірчині кіномеханіка Іван не здивувався, коли той поліз до нього в штани. Нічого особливого не трапилося, тобто не вийшло зовсім нічого, але після того Іван втратив довіру у Рекса і кілька днів уряд чекав покарання, що його обіцяв здійснити над ним його колишній приятель, хоча слово колишній було тільки тимчасовим явищем. Окрім всього Іван Білозуб відчував неабияку повагу до Рекса за його комерційний талант, жадобу до грошей, розваг і вільного життя: білявенький коротун, весь запітнілий, що говорив, захлинаючись власною слиною, видавалося б, що зовсім не переконливо, але дивись, отака чортівня, через днів три він починав вірити в кожне його слово. В інтернаті всі жили впроголодь, але до Івана приїздили тітки, дядьки, іноді батько і привозили багато харчу, гроші, тому він не знав нестатку, голоду, хоча його пригнічувала самотність і думка про те, з якого дива, при живих батьках, його відперли у спеціальну школу. Ця школа була щось на кшталт тюрми, з неписаними зековськими законами, відтіненими дитячим максималізмом. Тут він вчився битися, огризатися, дурити, хитрувати, хоча зусилля великого не треба було, — це виходило у Івана само собою. Вони влаштовували «темні», тобто нічні покарання над школярами, котрі завинили перед неписаним інтернатським законом. Гомосексуалізм, як покарання, але для таких як Рекс це було ще машиною збагачення: для того, щоб окремого суб'єкта не зробили «півнем», треба заплатити таку-то суму. Чим більше потрапляло під немилість Рекса і його команди людей, тим ліпше для банди. І хто переступав поріг інтернату, — це ставало неписаним законом, якому опиратися ніхто навіть не збирався, а навпаки, кожен підтримував його, бо розділ між «порядним» і «непорядним» пацаном проводився чітко, і хотів того хтось чи ні, але кортіло кожному стати хоч тут, за цими стінами, побути порядним. І в скорому часі, несподівано для себе, Іван зробився одним з ідеологів тієї системи, в якій жив, як він зізнався пізніше: він став політруком. Так він сам визначив свою персону в суцільному безпросвітному школярському житті, з дурними вчителями, що розпустою своєю не менше видрізнялися від учнів; його вирізняло серед інших не лише відчуття несправедливості, тяжіння до порядку, а означилася зовсім незрозуміла сила впливати на рішення своїх старших і молодших товаришів; і не тільки це стосувалося практичних справ, тобто кишенькової школярської комерції, а саме: він міг дати непогану пораду, вступитися за невинного, захистити його, якщо це було в його силах. Тому його і боявся Рекс, хоча Іван Білозуб, що носив прізвисько Зуб, про це здогадався після того, як його випустили із школи з відмінним атестатом. Змужнілий, з якимось затравленим блиском в очах, наче в дитині живе хтось дорослий, полишає іноді його, наче глузуючи, щоб показати непривабливість отроцького життя, і стороннім видавалося, що він, Іван, цілими годинами на когось чекає. Ніхто цього не розумів, окрім старшої викладачки Раїси Володимирівни, яка початком любила його, майже як мати, а потім несподівано обізлилася, стала жорстокою до нього. Напевне, він не фантазував і не брехав, бо різкі, здебільше несправедливі зміни в його бік будуть діставати його упродовж всього життя. І з пам'яті інших, його близьких людей, дізнавалися, що вони пам'ятали Івана, ще тоненького і блідого, аж до зеленого хлопчину, який несподівано завмирав, втупившись блискучими своїми очима кудись в кінець, в темряву довгого коридору, і у повітрі висіли страшна напруга, безголоса тиша, тиша ця була звернена до когось, до когось, для чогось промовляла. Але це було згодом, і це було пізно, як усвідомлена втрата.

Проте перед ним ще тільки великі світлі сонячні плями дитинства. Він ніколи вже не думатиме чи відчуватиме, бо думати і відчувати у швидкоплинному часі стало одним цілим, хоча воно часом, оте ціле, тягло у різні боки. Він дивився у жовті калюжі ранку, куди несподівано війнуло вітром її, материного життя, з тією безпосередністю, з якою дивляться люди, втрачені для цього чи іншого життя, або ті, що знають щось більше. Він був надто малим, щоб бачити щось більше; він вростався у якусь незрозумілу самотину, хоча весь час жив у оточенні розумних людей, а іноді — він дізнався пізніше, — зовсім-таки, подивись, знаменитих і великих, як для цієї країни, де нічого без певного галасу і крику не проходить. Він-бо жив, як тихий шелест вітру, як поташ страху, наче хто наламав кісток, але все це несподівано, бажано чи ні, то інше питання, проте одійшло, вихололо і прибрало буденних обрисів. Марія дивилася у його спину, і так, наче його зовсім не існувало, наче через скільки років не сприймала всерйоз, наче не встигла звикнути та усвідомити, що це шматок її плоті, ослизлий кавалок, що вона притискала до грудей, з тим враженим духом, що вже набирав свої витки до пекла, до раю, до життя чи невідомо куди; він відходив далеко, так, як вона останнім часом чула голоси, або голос, що вже втихли, як і її незрозуміла пристрасть все сортувати, піддавати аналізу. І тому це дратувало її, полишивши зовсім самотньою, і вона уперто думала, зовсім не по-жіночому, притуляючись нутром до тривожної думки, жахаючись власного відкриття, а то і глибокого переконання, що Іван причетний, якщо сам не звідти, звідки приходять оті голоси, що зрідка у її вбогій уяві малювалися срібними та золотими кулями. Навіть дізнайся тоді про причину власної підозрілості, все одно не повірила б, бо мала не тільки вбогу уяву, а ще нестравне сприйняття світу. Бо її цікавила філософія, наскільки вона, та філософія, єднала її з людьми потрібними: вона вірила у чужу безкорисливість, але не терпіла її, тобто для неї таке було лише словом, не більше; безкорисливість її перечила, бо у цьому житті їй все діставалося з трудом, хоча труднощі вона спричиняла здебільше собі сама. І це теж не було правдою. Як і всі істерички, Марія перебільшувала. Сорокарічна жінка, що заплітає дівочі кіски. Але до сорокарічного віку вона ще не дісталася, до тієї межі, що осатаніло вимагає шукати шпарину ненависті, широкі розтруби для діяльності, відтоді коли її сили і привабливість витікатимуть, як масло з розтопленого французького сиру. Вона тоді певне шукатиме віру, просту і беззастережну, хоча навряд чи доживе до цього. Світ вона вимірювала просто, як складалося її життя, досить примітивне і невиразне, не піддате загальним катаклізмам, а тому особливе. Вона свято і уперто вірила, що вона дійсно чинить якийсь великий подвиг. Всі свої недуги, включно і фізичні, вона позначала або недоліком сексуальної енергії, або перенасиченням як такої. Вона не вважала себе розумною, навіть в душі, тобто подумки, навіть вродливою чи сексапільною, а тоді вже серед інтелігенції гуляли подібні слова, десь чи випадком, чи довгими пошуками, ночами переписані в тлустого, з розбухлими корінцями зошита, але факт її, тобто Марії, виховання лишився для неї аксіоматичним; ця жінка вважала себе виваженою і стриманою, навіть тоді, коли вляпувалася у справжнісінькі сексуальні оргії, що від таких запершило б у горлянці найдосвідченішого еротомана чи там паливоди. Марія просто скаженіла, коли їй нагадували про виховання, навіть жартома, навіть тоді, коли це не стосувалося її особи. І чим більше в її оточенні, в колі її друзів, що бундючно видавали з себе більше достойними і шановними та шановнішими, ніж того заслуговували, лунали такі і подібні слова, мотиватиції, — як вони називалися, — цілі формулювання, уквітчані зовсім недієздатними висновками, але надто красивими, а тому слугували невиразним, як зліпок, як неготова форма, куди повинні влити свинець, олово, золото, взірцем доброчинного, всього навіть дивного і прекрасного, бо воно неодмінно дивне, і вона зачудовано провалювалася в патологічну патоку з нечуваною насолодою, десь наприкінці, як риба, викинута на лід, розуміючи усю зверхність, поверховість, а мо', несправжність, бо напівсвідомо, з досвідом безталанної самки, розуміла більше ніж будь-хто, причини нестерпної муки, протиставити котрій у неї не вистачало сили, а ще більше розуму: одна вчена зарозумілість. Марія сьорбала повітря слизькими жерлами алергічного носа, дивлячись непорушно, зачудовано поперед сірбе, підтискаючи до синього губи, зовсім тобі не зла кікімора чи там єхидна викладачка, тільки-но, в першому поколінні, відірвана від життя інтелігентка, може, навіть інтелектуалка, хоча останнє лунало дискантом, щоб виправдати нікчемне існування: іноді голоси їй видавалися великими слизькими блискучими рибинами, іноді колегами, зовсім без одягу, іноді прекрасними жінками, що займалися забороненою лесбійською любов'ю. Вона спостерігала за Іваном з-під тяжких рогових окулярів коралевого кольору, з награною тривогою, бо для страху вродь і не малося ніяких причин, а часто з німим запитанням: чи розрізняє він голоси, чи спілкується з ними, що вони так небажано, зрадливо пішли від неї, полишили на самоті, з цим маленьким, але вже з ранніми статевими ознаками чоловіка. Отож, потім, у часі, доктор скаже, що мати Івана і була першим злим його генієм, хоча внаправду, — скоряючись чорному фатумові, що вона приймала грайливо і театрально, з чарівним мазохістським дійством, захованого дуже глибоко у маленькій і розтріпаній душі, якщо тая існувала у статі протилежній, і рухалася до кінцевої точки своєї подорожі, без віри у якесь інше життя, з невірою в існування чогось більшого, аніж чорна волога темрява, а тому не могла аж нічим зашкодити синові, лише тільки тим, що подарувала йому життя в цій країні суцільного мороку, — краще було б йому не народжуватися. І напевне тому, коли мова заходила про освіту, вона, як людина реальна, могла не бачити, яким боком вплинула на її життя освіта, що не дала ані йоти того, про що мислилося і мріялося» — тому вона сторонилася і боялася старшого сина, брата Івана, що давно покинув її світ і подався у люди. Іван з усього мало що встигав розуміти. Його тягнуло у протилежний бік, його займали інші світи, так мало подібні на світи матері, брата, батька.

Тому, з усього виходило, релігія для Марії була тільки окультуреною філософією, або навіть у перспективі, — шматком, доволі не ласим, для заробітку; релігія була культовим значенням для неї тільки у тому сенсі, що — як гадалося — увібрала народницьку традицію, трохи іудейства, трохи окультних забобонів, навіть трішечки сексу і обов'язково — політики, політичного устрою, нехай не дуже якісного, хоча в міру можна при нагоді філософськи виправдати, але що, на превеликий подив, не можна притулити до людини: вона в це уперто вірила або намагалася вірити. Загалом вона навіть не покладалася на психологію, таку модну в її середовищі, таку заборонену, але зазубрену, як гімн чи формула Едісона, переписану нею власноручно до тлустих зошитів з підручників по психіатрії чи кадебістських посібників, що дивом потрапляли до рук напівпереляканих інтелігентів. Пізніше, коли їх, на привеликий подив, почали запроторювати за ґрати, вони зрікалися своїх принципів один за одним, строчили доноси, самі дивуючись страшному шквалу, котрий звалився на їхні невинні та безтурботні голови, і лише одиниці достойно змогли прийняти смерть і тортури, але Марія, на превеликий жаль, не дожила до того часу. Тож релігія не набрала для неї зачарованих, до округлості, тем, а радше виникала як щось побічне, що ніяк не могло вплинути на синів, особливо на Івана; релігія не набрала для неї того потужного стимулу, над яким можна порозумувати, бо в цьому, саме в питаннях релігії, вона ніяк не тямилася, але в підкірках її вгасаючого розуму вона стояла врівень перекрученої філософії, психології і сексу, саме так вона приймала будь-яку другу релігію, вже не говорячи про християнство; як таке, що через півгодини можна забути, переключитися на анальний секс. Принаймні вона дотримувалася обох цих аксіом, а іноді, при нагоді, могла повторити жорстким скрипучим голосом. Але у Марії брало приском шкіру, наче велика, могутня течія охоплювала тіло, несла безлюдними берегами, попід ними або під товстою холодною кригою: тоді її лякало падіння води у каналізаційних секціях. Спостерігаючи за Іваном, вона розуміла в ті хвилини повну невідповідність, відчуженість від світу, яку відчувають бузувіри перед смертю.

Івану виповнилося сім років, коли Марія померла. Тоді вперше у його житті з'явився батько. І він напевне знав, що то з'явився саме батько, а не хто інший. Все своє існування, заповнене миттєвостями, а не життям, короткими, як спалахи у картинках кінопроекторів, він весь цей довгий і жорстокий путь тягнув на собі непосильною ношено жаль, ядовитий і ядучий відчай, що мати так несвоєчасно померла, рано полишила світ цей і віддалася на поталу голосів, не дозволивши використати в ньому зародок любові чи ненависті; він з насолодою, віддаючись слизькій прохолоді, пірнаючи в ніч чи фіолетовий вечір, оживляв Марію у своїй уяві, забарвлюючи фантазіями, і потім у рівних мислях своїх, як безмежна заасфальтована площина, з хмарками білих метеликів над паруючими пагорбами, з жовтими свічками дерев, що уквітчували пишноту соковитих фантазій, він страчував її — то на шибениці, то на гільйотині, то розстрілював, майже як комсомолку, похопивши досвід з малюнків, що мати давала йому бавитися; він страчував жорстоко, зі скрученими дротом руками, на колінах, роздягнену, зґвалтовану, обличчям до червоної облузаної стіни. Виникало таке несподівано, вже у далекому минулому, але з домішками дивовижних запахів парфумів, тухлої риби і тління. Особливо воно відчувалося після дощу, коли світ лежав у великих калюжах, де пливло повагом і неквапом синє небо з білими султанами хмар. Упродовж його мандрівки до Німеччини, — це почуття, ці напливи фантазії гріли його істоту, як зелений фосфоричний вогонь: він міг поклястися кому завгодно, що любив матір найбільше, хоча майже не пам'ятав, а образ її повертався тільки у фантазіях, але він більше пам'ятав батька і брата, але в пам'яті кожної секунди повертався до Марії, відновлюючи прожите з такою точністю, що пізніше поставили судпсихіатрію в тупик, і насамкінець вони назвали це початковою шизофренією. А поки що він ночами роздягав подумки Франьку.

Батько, з видовженим обличчям, опущеною до низу головою, з прогнутою шиєю, обплетеною синіми, у палець жилами, говорив коротко і уривчасто, тихо і упевнено, ніколи не чути, як когось він лає чи сердиться: блискає тими очиськами, вузькими і безпристрасними. Сорочка на грудях у нього розстебнута, так, що видно широкі м'язисті груди, порослі рудим кошловинням. Погляд прямий, тривожний, іноді тільки більмові яблука ворушаться. Батько геть голомозий. У прочинені двері ранком видно, як він намилює білою піною голову, щоб прибрати рештки волосся. Він акуратно шкребе синім трофейним німецьким лезом шкіру. Іван спостерігає за ним, хоче заглянути в обличчя, але бачить тільки випнуті гострі хребці, що справно бігають під напнутою шкірою. Батько широкий у плечах. Він весь час, не обертаючись, говорить до Івана, потім обертається і мовчить, мовчить протяжно, але не так, як люди, котрі хочуть виважити слова, а як тварини, — солодкий, приторний сопух розходиться колами. Іван бачить, як ворушаться сизі очі, наче одне ціле, зовсім окреме від організму створіння, як хто ненароком кинув їх у окріп чи розпечену олію, а вони там візьми і прижилися: так він вперше бачить, навіть зачудовано, як чужий статевий акт, як прелюдію до любовної злучки, і проповзає перед зором Івана панорама: бачить він на батьковому обличчі страх, гру дивного світу, і віднаходитиме тільки близькі для нього знаки, і ці знаки він пізнаватиме швидко, розрізнятиме і дізнаватиметься їхній зміст, як вичитують древні письмена професор філології або навчений науками криптолог, що поволі відходить від світу, занурившись у солодкий і химерний, далекий, видавалося б, від життя світ кабалістів, звідки вже віє трупним смородом віків, мов від першого кохання; він ловитиме страх на запах, на смак, на нюх, як заюшений білою піною сказу пес, але з чіткими мисливськими звичками, — так виходило і у нього: при чистому світлому розумові копирсатиметься судомно його сумління, промовлятиме до нього, бо іншого в житті він не навчився та й не збирався набиратися. Але тоді ще була жива Марія. А він глипав на батька, з-під лоба, із своєї крихіткої кімнатки, і дослухався до материного, як чують віддалено музику, важкого, вологого її дихання; вона лежала за дверима з білого гофрованого шкла, і вижовкла шторка, від прання та давності, тремтіла на короткому протязі холодним листком смерті. Позаду, за чорними хрестами віконних рам, у широкому і безмежному, неправдоподібно чистому шклі, висіли тонкі павутини осіннього дощу, криком заходилося залізничне депо, що в холонучому безлюдді розвівало голоси паротягів та залізничної команди.

Батько носив важкі армійські черевики, що виміняв десь на Дамаському півострові; він все говорив про рибалку, полювання, жінок і злидні. Останнє слово він промовляв зі смаком: пізніше Іван дізнається і зрозуміє, що це слово повторюють часто люди, котрі вдають із себе багатіїв або пристарілі селадони, або надто багаті люди. Відколи батько приїхав, то Марія ще ходила на працю до інституту, сповнена обов'язку, як школярка, що катується і роз'їдається кислими пустощами мазохізму перед першим інтимним зіткненням, що попросту називається злучкою, з насолодою фліртуючи із старшими чоловіками, даючи помацати цицьки у напівтемній роздягальні своїм ровесникам, і часто така гра закінчувалася порожнечею і пусткою, але радісним криком статевого задоволення, що вже ніколи не повернеться, тільки у невідомій пам'яті десятиліть випливатиме пересудомленим ротом, низкою _зрад, але повторюватиметься з дотошною синхроністю ще, і ще, і ще. З появою батька він входив у смугу тривожних відчуттів, і більше того — це знаменувало з*яву протиріч у його житті. Найдивніше було те, що він ніколи не відчував втрати батька. Він бачив це віддалено, з тривогою, так як відчувають втрату звичних предметів, що за давністю загубили своє звичне призначення. Іноді він сприймав його тільки на слух, не напружуючи уяву, лишаючи свідомість чистою від протиріч, що ними забарвлене життя дорослих. Батько більше жив для нього у слові матері, у її зморшкуватих устах, з сірим йоршиком виріділих, від постійних вищипувань, травлень вусиків над верхньою губою. А потім батько з'явився: він мав таку дивну здатність, можна сказати властивість, з'являтися, як дзиґлик, як нове емальоване відро; але попріч предметності Іван чув електричний тріск у горішніх сферах, пінився у хоралі несподіваних голосів, як скіпають жовтою хвилею черви у калюжі гною. В такі хвилини він робився непосидючим, гасав кімнатою — мовчки, як приблудний пес.

І того листопадого дня, коли він глянув на чорний міст над каналами вуличок, над артеріями іржавих труб, над коліями, що переплелися, як нитки у вранішньому промінні сонця, з самим сонцем, що падало і піднімалося кривавим оком, і того осіннього дня, з грибами дощу, якогось нетривкого і ніжного, Івану зробилося прикро: він ошпарено, як для дитини, завертів головою, а коли батько гордовито закинув свою, він з лячною, несподіваною для самого себе ніжністю обм'як, забачивши, як під тонкою шкірою набрякають вени і м'язи, як заходив борлак, і тоді почув тихий писк, що нагадував шелестіння, лопотіння вітру у листях липи біля самої залізниці, де на когось чекаєш, а місячне проміння виливається на жерстяний дах, а насправді чомусь гадається, що перед тобою лежить ясний день. І ось тоді він чітко почув хор голосів, тонких та писклявих, а потім різким ударом, з жорсткістю металу, увірвався звук, захоплюючи своєю справжністю і вологістю життєдайного тління над сухими шелескими криками, а по тому у світ золотого трему влетів справжній крик та волання людини, що заливалася у жаских приступах смерті; так задихалася і помирала мати. А батько стояв над раковиною, завмерлий чи невідомо ким зупинений, і тримав у жменях воду. Темна постать його тремтіла на синьому екрані вікна, відкидаючи не зовсім реальну тінь. Потім загудів, розкидаючи пучками звуки, електровоз. Електротяга гуділа здалеку, як велика химерна тварина, тому звук видавався таким, як дзижчить велетенська муха, але Іван знав, що воно не так. Батько повільно вилив воду, крикнувши зовсім буденно: «Піди принеси матері води!» — і виставив велетенські долоні, широкі, лопатами, з квадратними пальцями селянина, що невідомо чого вікує у місті і не знаходить собі пристанища, тобто праці, відповідно його природі. А ще Іван із захопленням дивився на м'язисті батькові груди, в кучериках рудуватого, трохи червонуватого волосся, що набиралося повітря, — чи то до чергового занурення у воду, чи, щоб вихилити гранчака синьої горілки. Його образило недбале батькове «принеси», бо він сам думав принести води або забігти до матері, але він боявся батька, хоча навряд це можна було назвати простим буденним страхом, котрий відчувають діти перед дорослими та рідними, куди домішувалася повага, любов, захоплення. І він, Іван, зиркнув на нього — прямо, кидаючи погляд прямо у вічі, так, як роблять дорослі, коли викликають свого ворога на поєдинок або показують, що готові до всього. Тоді, в ту хвилину, батько відчув, як страх від цих сизуватих, дитячих і невиразних, наче безколірні скалки, очей, влазить у мізки жовтим червом. Похитуючись від несподіваного солодкого сп'яніння, з онімілою думкою, як зашпори на морозі, думкою, що котилася перед ним шматком великого сиру, Іван зайшов до матері, тримаючи поперед себе кухля із зламаною дужкою: І, трохи загодя, він згадає, вкарбує у коротку пам'ять, врівноважено і спокійно, зовсім як людина, що звідала чогось такого зловіщого, а більше забороненого: відтоді у нього з'явилися думки. Думки у нього пливли не рівно та гладко, а дринькали та деренчали, чіпляючись кострубатими краями за нерівну поверхню, налітали одна на одну, спотикаючись, розлітаючись кольоровими більярдними кулями врізнобіч, і тоді він уперше спізнав неспокій, дивину та дратівливість; але переважко виниклі думки бігли рівно, жебочучи прохолодними струмочками у звивинах мозку: байдуже, сіро, спокійно. Тоді він почув у собі дорослу, міцну злість, наче голова налилася отрутою.

Марія, як і кожна істеричка, не йняла віри, не хотіла вірити, що помирає. Вона уперто не хотіла помирати, хоча матрац і простирадло під нею просякли гноєм, калом і сечею. її надчуттєвість потребувала нагального спілкування; вона, її надчуттєвість, не хотіла визнавати присутності душі, а тому, видно з усього, Марія претендувала на вічність проживання у цих слякотливих, вільглих, підсвічених мурим зеленаво-жовтими, з малиновим, що переходив у червоне, наприкінці синє, мертовних вулицях, з вицвілими плакатами кумирів над ними, що видавали моторошний метафізичний протяг, котрі через багато років після її смерті слугуватимуть для рекламних щитів напівмафіозної контори. Життя Марії скажено вертіло очима в орбітах невідомості. Навіть смерть для неї зараз була чимось абстрактним, нереальним, як базіканина на кухнях, суспільних комунальних залах. Сморід, задуха, біль — для неї прикра тимчасовість, наче несвоєчасна зупинка трамваю посеред пустирища старого кварталу.

І тому, зовсім лячно для всіх присутніх, у яскраво жовтій несподіванці, Марія зіп'ялася на лікті, коли побачила перед собою Івана, наче загледіла далеке, минуле власне відображення: шкіра обвисла ганчір'ям на кістках, мов хто понамотував, а потім розсердившись, пообривав, і то не до кінця. Тут думки Івана, ясні та тверді, змінилися пливкими почуттями, — щось боляче ударилося в саме тім'я, зронило пекуче зерно, подібне на іскру полум'я, пішло іскрами тендітним тілом, і він внюхав гіркий подих відрази, затим рота наповнив приток жовчі і мелясної слини; він готовий виблювати, але невідомість, незвичність самого акту, що фізично вимушувала вивертати нутрощі, а тому було все це дивним і незрозумілим, зупинила його, наче він спіткнувся на порозі. Голова Марії засмикалася, розкидаючи повсебіч, довкруж чорних павуків, мух і голоси, що зліталися докупи великими брунатними комахами. Марія залилася не своїм гласом, вирячивши на Івана безколірні очі. Цього разу все нагадувало кіно, зміну кадру, а то й гірше: тіло Марії покоїлося на білих подушках світла, що висіли у повітрі рівними полотнищами, які торжественно, видавалося, могли злетіти у небо, до блідавого місяця, тихо, без найменшого шарудіння. Він повернув голову, побачив за вікнами золоту осінь, упіймавши широко відкритими очима ледь вловимі притоки щастя, що хвиля за хвилею падали йому на груди, обмиваючи ніжність дитячого серця. Перед ним зараз були тільки сині від вечора стіни. Марія зіп'ялася на лікті як тільки могла: вона висіла разом зі своїми просяклими нечистотами підстилками на срібних подушках, а також висіли у повітрі жовто-червоні сади, розкидані безликими дворами, що гиблої осені нагадують каверни, котрі випустили тільки-но гній, — так почувалася Марія, вигрібаючи рештками легень останні години життя. Іван важко дихав, безборонно впускаючи до себе незрозумілий світ, а потім тільки почув хрипкий голос, вже зовсім віддалеку, що захлинався у ненависті; і зараз, і потім, і через багато років він зрозуміє, вбираючи полинову гіркоту вулиць, піняву порожніх вулиць, просяклих сциклінням: то лють затравленої тварини, спрямована на нього, ударом, пекучим, наче удар шкіряного бича. Ця лють увійшла червоною блискавкою, миттєвістю прорізала широкий простір нізвідкіля, ударила в пах, скорчивши тіло ударами сотні голок. Марія заверещала: «Геть звідси, недоноску! Не хочу тебе бачити! Геть звідси!» — Він не здивувався, наче сказане стосувалося зовсім іншого: кухоль вилетів з рук, розкидаючи сталеві леза води, що падали, розкручувалися у сутінках останнього земного пристанища Марії і без жодного звуку у сріблясту пилюку, і впав, прогнувши круглястий емальований бік, на підлогу, під ноги батькові. Батько швидко, одна тільки його рука підхопила кухля. Іван підвів голову, — батько вертів у руках кухля, з приліпленою ізоляційною стрічкою дужкою і говорив гнусяво: «Еш, злидні, понаклеювали!» Що понаклеювали, Іван так і не встиг дочовпти. Дужа батькова рука викинула його за двері.

Потім вона померла. Іван стояв за дверима, слухав, як булькотять у горлянці повітря і сукроватиця, виходячи зі свистом з продірявлених легень, наче воднораз кричало сто голосів у велетенську, вселенських розмірів трубу. Іван тримав того кухля. Сонячні тіні бігли кімнатою, сповзали радісно на підлогу. Він вже чув розмови, що кожна людина хоче убити іншу, хоч раз у житті. Тому Іван сидів, радісно дихаючи, на кухні, вслухаючись у незрозумілий світ, що йшов напливом на нього. Підходив до дверей і чув одноманітний, зламаний посередині голос батька, що намагався закричати, але, видно з усього, розумів щось таке страшне, котре насувалося на їхній будинок, і воно, не означене жодним словом, навіть дією, але таки пролітає у повітрі чорною тінню птаха. Малий не відразу дотямив, що це батько вичитав з його очей, а саме про це він говорив матері, тобто батько лаяв її, перед самою смертю, на самому її порозі приглушеним, навіть диким від жаху голосом. Коли батько вийшов, то малий знову поліз з кухлем до матері, а старий не звернув на нього уваги, — Іван побачив його у білій і чистій вітальні. Став за спиною, притискаючи кухля. Той налив собі горілки, тобто «водки», потім глянув через плече, підвівся, взяв за шкірки, за комір випрасуваної, але старої, від брата сорочки, підняв повище, і він занюшив терпкий запах горілки, зіпсутих зубів та оселедців. «Твоя мати убила твого братика. Ось така сучка… і спалила його у грубці… Там, у тій вашій задрипаній комуналці… У центрі…» — Тут і вони обидва почули протяжний схлип, радше виття, щось зателіпалося у повітрі, а батько поставив Івана на ноги, перехрестився і зайшов до кімнати, де на жовтих підстилках, в повному мороці лежала мати, а його дружина. Іван почув запах. Цей запах дивовижно розвеселив його, але те скоро відпустило. Він знову побачив перелякані очі батька, що плавали живими, трохи скошеними скельцями на розпухлій та гладкій від горілки мармизі. І запах знову повторився, щоправда цього разу ледь вловимий, далекий, як звук, як колір, як прощальний голос. Трохи пізніше, в патронаті, Іван пригадає ту грубку, що колись слугувала замість каміна, а потім дбайливі руки перебрали цеглу, переклавши на плиту. Дбайливі руки, з усього видно. Але для Івана той день, коли життя скажено заглянуло у жовті калюжі світанку, сповнився злостивих думок про батька. Він, загалом, думав про батька і матір, про всіх чоловіків Марії. Він пам'ятав усіх материних мужчин, але ніколи не думав, не гадав, хто вони, для чого вони ходять, чи вона затягує їх до сусідньої, маленької кімнати, де завжди тхне пилюкою на книгах та сечею собаки Пусіка. Чоловіки приходили, а йому говорили, що про все він дізнається пізніше, що він теж таким буде, коли підросте. І всі вони сміялися, якось всі однаково дивилися повз нього або ось так, наче його не існувало взагалі, а тільки красиві осінні пейзажі за вікнами і якась від того незрозуміла тоска. Можливо, це і було так. Але це більше нагадувало прогулянку з батьком. А ще краще, коли він спробував піти з дому, виріс та змужнів: був вище на цілу голову від батька. Це виходило так, як у малиновому спогаді, від якого легенько піднуджувало, розслаблювало коліна і відносило до того часу, коли він вештався країною, вже лиховісно знайомий, але невідомий, наче витемнена фотокартка, наче хто його покликав у невідомість, поклав на крила, а потім дав ті крила і він летів над квадратними поселеннями, над селами, над містами, над душами, кидаючи радісний крик, це, коли у прочинене вікно, з опущеною безвільно, як використаний контрацептив, тюлевою занавіскою, він побачив секретарку, що видруковувала щось на машинці, — вона схилилася, оголивши тонку, гарної форми шию з-під шапки русявого, з попельнястим відливом волосся, з голубими розводами жилок, що доречно, візерунками лягали під шкірою; кільця волосся природно, тужаво розкручувалися при кожному порусі, підігравали витонченим плечам, обтягнутим міцно червоним широкобортим, майже чоловічим піджаком, падали зливою на папір, відлітали назад, запалившись золотою міддю на сонці, а дівчина закидала голову назад, усміхалася до себе одними краєчками губів, потім поставила ногу на стільця, поправляючи підв'язку, а волосся неслухняно забилося об шию, але вона цього не помічала чи з насолодою юності приймала ці дари, прилаштовуючи на білосніжній пухкій нозі панчоху; тоді сонце заливало майдани, а вітер лежав тихо, навіть якось вороже. Затим він вловив дразливий запах, дух падалі, неживого тіла, де ніхто, ніякі сили вже не жили, а труп не відданий землі, а розкладався, розсипався на сонці, і відразу до вуха донеслося, як секретарка відбиває тонкі, ледь чутні звуки клавіатурою, б'є притлумленою ніжністю об його барабанні перетинки і все вище пробирається, вище слуховими каналами до нервів голови, в'їдається в клапани, у звивини мозку, наче вселенське гуготіння несправдженого бажання. Він повагом тоді пройшов повз віконного екрана, з першенням у горлянці, думав, крокуючи, заходячи на широкі сонячні простори майдану, наче оминаючи запах падалі, що ніжними солодкими лапами висів у нерухомому повітрі, він думав, а не згадував про Бабейкину, маленьку, тендітну, родимкасту, з великими вишневими очима, що брала у рота прямо у роздягальні, просто так, а не за польску жувальну гумку, але не давала на передок, верещала і як велика тварина вертіла гарними своїми очиськами, і як він, мліючи від захоплення, спостерігав за учителем фізкультури, що кормив її «на ікло», закинувши догори свою п'яну, вічно червону харю, зараз бліду до зеленого; тоді він пам'ятатиме, на сьомого листопада, два великих ока, маленьку тремтливу грудь, що вискакуватиме з-під його невмілих пальців, і розкинуті гострі коліна, твердий, як кістка, лобок, і перше статеве спустошення у напівтемній шкільній роздягальні: він зробив коло сонячним майданом, зупинився біля прочиненого вікна, розстебнувши дорогу, німецького пошиву шкірянку, почекав, коли попельняста копиця волосся спаде з очей, і секретарка з увагою, навіть захоплено подивиться на нього, тоді одним порухом, ловлячи своїми зіницями її, як вони звужуються від жаху, потім знову ширшають, і відстрелив одним пострілом голову, спостерігаючи за кривавим фонтаном, що заляпав білосніжну, обвислу занавіску; сплюнув крізь зуби, як після виконаної роботи, засунув обріз «вінчестера», і подався на залізницю, — йому треба було ще встигнути до закриття магазину, щоб купити дітям помаранчів.

Через тиждень, коли Марію ще не привезли з трупарні, то Іван з кутка спостерігав за людьми в чорному, що тремтіли, як від сверблячки, ворушили руками, наче лапками великі комахи, іноді вони підскакували до столу, щоб випити горілки, нашвидку закусити і благочестиво вставитися водянкуватими очима в дверну амбразуру, в очікуванні труни, покійниці, закінчення процесії, і саме тоді він почув удари дзвонів, і зіскулився від болю, наче хто усмалив по яйцях, а до вуха доносилося не що інше, як хто спалював велетенські коробки сірників: з'явилося обличчя, — так собі просто зависло серед золотої маяти осені, і нахабно наказало, щоб він їх усіх повбивав. Іван не мав нічого проти, але був надто малим, проте все навколишнє викликало у нього відразу. Коли пика зникла, Івану боляче різало в пахвині і викручувало нирки. За годину він побачить велетенські простори цвинтаря, залиті багрянцем, золотом осені, а перед цим квартали, занурені в тінь, у сум осені, смерті, лишень міст в синіх озерах, окутаний оловом осіннього сонця, що провалювалося крізь хмари, відбивалося у воді, перебираючись назад по небу чи до неба. Похорон проходив для нього як щось незрозуміле, але пекуче, як останнє кохання, чого він аж ніяк не міг знати, як щастя, що прийшло на кілька годин чи за кілька годин до кінця життєвого путі. Словом, він нічого не зрозумів. Але секретарка у вікні, запах трупу, великі сонячні плями, навіжений страх в очах батька, великі вишневі очі.

Батько завжди ступав важно і чинно, як тому вчився і чому навчали з самого народження: виростаючи чи виховуючись серед малограмотних, низькорослих мужиків, де силу кулака, тюремну відсидку, що називалася «ходкою» вважали за аксіому, чому неможливо сперечатися чи доказувати; тут говорили, якщо смерть, то буде і смерть, і ніяк ти по-іншому її не назовеш; де доброхотів не зносили за настирність, тобто на нюх не терпіли, а при першій-ліпшій нагоді, на полюванні, намагалися випадком, з берданки вибити мізки. При з'яві посеред дороги попа тицяли дулі, і ті дулі засовували до кишені, чемно вітаючись з батюшкою. Іван всього цього не знав, геть затертий столичним лоском і шиком, проте з хмільною радістю слухав чоловічі розмови про полювання, про рибалку, про життя в далекому енному селі, — тільки сірий оскал батькового ока, переляканого чи лихого, світив на нього, як на чужого зовсім, холодно, наче з ями.

Ближче до літа, вже під травень, Іван періодично почав відчувати тривогу, що захоплювала його зненацька, лякаючи каламутною печаллю: так він починав думати. І ось батько повів його містом. Спливало вже літо, мережачи повітря невимовною спекою, пряжило разом з великими чорними жирними мухами, що перетинали свій звичний шлях від Бесарабського ринку і долітали до їхнього фешенебельного, вважай, району. Того дня батько примусив його одягнутися, власноручно, а не допомагав, бо раніш його одягала мати; він приїздив від баби чи бабушки, і в останньому дійстві він бачив щось навіть чарівне, котре пахло чуланом, з часником, воском із сотів; в такі добрі і світлі часи, де пахло часником, цибулею, медом і воском, навіть брату подобалося одягати вередливого Івана. А тоді він чекав на батька у великій вітальні, то знову занудливло віддавався мріям, листаючи книжку про індіанців, вождів та Шкіряну Панчоху, побачив старого у світлій та білій кімнаті, з великими вікнами, полонячись невимовною тягою до цього незвичного чоловіка, — батько наливав собі горілки, випивав, закинувши голову, що рідкі, ще не поголені косми, торкалися плечей, і закусував салом, з рожевими прорізами, смачно хрускаючи часником. Запах дразнив ніздрі, щедро і густо, навіть хотілося їсти, але це було щось інше. В цій суміші запахів він плутався, наче у захмелілому хороводі, де звуки, дух терпкий землі віддалеку, мелодії його тихих думок набирали одного цілого. За вікнами синьо лежали двори за дворами, мов велетенські вигрібні йми майбутнього життя, де у самому вирлищі нечистот от-от, видавалося, закипить. Потім батько взяв його за руку, і він відчув шерехувату, порепану шкіру, і повів вулицями, що ще лежали чорні, порожні, виводили кудись у невідомість веж, недобудованих кварталів, де роїлися запахи; вони були далекими ці вулиці, і нагадували розповіді матері, а зараз саму її, з пустими ямами очей, що Іван аж заплакав. Повітря ще вологе, але клалися густі, ледь забарвлені у жовте тіні — на спеку і таке інше, чого він ще не розумів. Вони зайшли у метро — спочатку у холодний підземний перехід, де він знову подумав про матір, саме подумав, а не згадав чи нафантазував казна-що: мати забороняла, довго не відпускала його за межі будинку, а його прогулянки означалися заледве дитячим майданчиком, парканом або її запилюженим кабінетом.

Після цього, в цьому проміжку, пам'ять про матір зникає; вона вивітрюється в глухих закутках комуналок, куди його батько привів. І наприкінці дороги, з недитячою серйозністю, він чогось подумав, що саме це початок дороги, не інакше. Тоді, через десять років, він згадував батька з легкою ненавистю розбишаки, наче віднаходив у тому через багато років виправдання: батько носив на важких атлетичних плечах, що бувають тільки у циркачів, невеличку голову, видавалося, вона настромлена крихітним райським яблучком на тонкого шпичака шиї, що, в свою чергу, якщо добре придивитися, мала волячу силу, зміїну гнучкість, хитрий вигин, жіночу пругкість, і від того батьків погляд робився ще пронизливішим, далеким і отруйним, навіть убивчим, як у степової чи гробової гадюки; і лише тоді, зачаровані, люди помічали міцні руки, могутній торс, дебелі, трохи закуці ноги, але надто вправні, як у боксера чи футболіста. І пізніше, зовсім вже дорослим, він починав розуміти, чому мати віддалася простому провінційному босяку, що в скорому часі, на привелике захоплення інтелігентних родичів, став рецидивістом, таким робом потвердивши їхні кімнатні пророцтва, — їй, як і решті одноплемінників, не вистачало сили, а радше розуму. Те, що вони називали розумом, було просто невдячною зарозумілістю, і саме батько перший вгадав, що виросте з Івана, хоча б десять педагогічних інститутів кинулися його перелицьовувати, виховувати, любити, випещувати, ненавидіти, — один біс його син робив би все на свій розсуд. Тому вони по-своєму його ненавиділи, а може, трохи любили, але кожен вже розумів, що з Івана виросте щось таке, яке перевищить їхні пороки чи, навпаки — чесноти. Але одного не розумів тільки Іван: з якого дива батько водив його до колишнього помешкання. Він при'іце до нього, до свого батька, відшукавши десь під Тамбовом, щоб почути правду, але коли побачить його, то зрозуміє — дізнатися нічого неможливо, бо горілка, фатум і горе зітерли геть з голови старого останні здраві думки. Він лежав і конав у комірчині від цирозу печінки, з прогнилими нирками, весь у сечовинні та гівні, з крикливою алкоголічкою-рецидивісткою, котра чекала на його смерть. А того дня він вперше побачив високі стіни, з білими березневими брижами, які слизькими рибинами, що зникали у сирих і темних закутках будинку, висвітлюючи муро широкі, стіловидного типу вікна, де трухляві рами вкриті тлустим шаром сажі: колись добірні дома, що зараз гибіли під комуналками, вичорнілі від недбальства, вони похитувалися вітрами років, пущені мов старі кораблі на волю житейським шквалам людей, що несподівано увірували у правоту свого життя, а саме, що життя належить тільки їм і нікому більше, проте не позбавилися ледарства, страху перед завтрашнім днем, так як то у полишених справжньої віри, окрім їхнього власного нутра, що вивергало прекрасні думки разом з калом. Ну, то теж віра. І до Івана, як у широку трубу, линув голос батька, заледве не пророчий: «Щось мені на баб останнім часом зовсім непруха…» — холодний, важкими похмільними краплями піт на чолі, тремтячі кінчики пальців. Вони простояли майже півгодини перед велетенськими, облузаними і побитими, років з десять не фарбованими дверима, аж доти, коли двері не відкрила маленька жіночка, з миловидним обличчям, аби не купи зморшок, що павуками розлазилися її обличчям, і тому голова її нагадувала полузану порцелянову чашку. Очі у жінки великі, вицвілі від часу, від самотини та злиднів, ляку перед невідомим днем, і вологі, мов у блудливої сучки. Іван почув і відразу зрозумів цей світ, в якому животіла стара.

Батько стояв, розхитуючись за босяцькою звичкою на черевиках ще кілька секунд, що протяглися довго, так, що можна порахувати удари крапель, що стікали з проломленого даху, а вода була ще тієї зливи, днів зо два якій точно, і аж потім зайшов, перекидаючи через ліву руку, відставивши лікоть, піджака, фасонного і модного; повагом він пройшов коридором, темним і смердючим, де було тільки видно його атлетичну постать, м'які, притишені кроки молдавських черевиків з німецькими протекторами малинових, майже ніжних, як дівочі руки, підошов; потім він сів на стілець, спинкою до грудей, склавши на нього спочатку піджак, потім руки, — рипучому, поставленому біля самої груби, обкладеної імпортною кахлею, і закурив, перед цим закусивши особливим прикусом казбечину, на зековськии манір, пурхнувши струмком синього диму, а вже потім, загодя, дивлячись на ліплену стелю, дав жінці грошей, діставши їх з маленької кишеньки, — туго складені, у чотири рази. Було зрозуміло, що гроші трималися саме для цієї миловидної, з плаксивими очима жіночки. Батько дав гроші їй так, як люди, що не знають цим грошам ліку.

— Базарь, старая, і не тягни за душу… — батько підняв руку, розчепіривши п'ятірню, і стара сахнулася.

Жінка була якраз з тих, що злидні і непотрібність, але не треба плутати з непридатністю, роблять святенницями або злісними тріскухами, стукачками з доброї волі. Жінка сіла, слухняно склала руки на коліна, покірна собачій судьбині, — від неї війнуло прілотою забуття, холодом літніх жінок, що давно не знали мужчини, — і почала розповідати, розтягуючи слова на міський манір простолюду, з ухилом на блатняцький чи там дивись — вона, мовляв справді не бажає розповідати, але виходить саме так, ви мене змусили:

— Значить це було перед весною… Чи від самої весни, ото так…

Потім Іван зовсім відірвався увагою від її розповіді, щось у нього засвербіло в грудях, під підошвами, — за вікнами авто вилітали з підворіть чорними жирними мухами, тіні кидалися услід тіням, і далі, зовсім далеко виникне інший голос, наче хто вичитував закляття, і він зрозумів, що воно ото закляття, починаючи вбирати з болючою насолодою світ, що простягався перед ним у яскравих і іржавих сонячних плямах, таких великих, більших навіть, ніж весь світ, і він, Іван, провалюється за якусь межу, якої страшилася ця жінка, а зараз його батько, ховаючись за синіми пасмугами диму. Він очуняв від легкого поштовху під низ живота і почув їхні голоси — жінки та батька. Але до слуху донеслося зовсім інше звучання, на півтону вище, різкіше, глухіше, як після сну чуєш чиєсь протяжне скімлення, як хто ткнув писка в пилюку. Тонкий, різкий, водночас заглушений звук. Це як несподівано побачити гори, зачудуватися, а потім вирішити, що ти колись їх бачив, і у відчаї, в очікуваній пустоті почуттів, що нічого не приходить, наче облузаний качан кукурудзи, заклякнути з витріщеними від злості очима, — проте це через багато років. Так він почув і побачив голоси батька і жінки. До голосів у домі взагалі, припалого золотавою пилюкою минулого, де мешкало так багато і всього, що можна задихнутися внаправду. Іван міг розрізнити їх на кольори, повестися на тепло, так як відчуваєш жар вогню за склом поїзда осіннього гожого дня, навіть на смак він вирізняв ці голоси, що зараз шурхотіли ніжним травневим листям. І ще багато чого такого, чого не дозволяв отруєний дорослими його досвід.

А жінка говорила, трохи поволі, певне за звичкою, розставивши гострі коліна:

— Вона-то й лигалася з ним, бо сам понімаєш… Кормилець надо в сім'ю… А який з нього кормилець… Так собі… Малого ще не було… В пузі… Ти знамо де… — ця жінка, з прямою, як у аристократки спиною, уперто говорила «ти». До столиці вона потрапила випадком, бо закохалася у залізничного провідника, а той натішився, але не покинув — полишив у бригаді, але дбайливо підстилав під кожного зручного пасажира, там вона знайшла чоловіка і опинилася тут. Слова жінки перепліталися із спогадами про Марію, про себе, про її чоловіка, мужчину, як вона говорила. Як Марію хтось підучив «труйнути того» його, батька Івана, а вона чи то не встигла, чи то забоялася, і вже на кухні, після посадки чоловіка «на зону», на кухні, з облізлими шпалерами, поділилася досвідом з нею, Дуською чи Люською. А та, в свою чергу, намотала на вуса і підсипала полинь у горілку доходяги, тобто свого залізничника, і через три неділі того, її мужика, рівно не стало. Потім вона вже спокійно, коли Іван очухав, почала розповідати про Марію: як вона народила дитину, без жодного крику. Вона тільки вилуплювала очі в темряві, ворушила налитими кров'ю більмами, закусивши міцними, доглянутими зубами губу; вона рячила очі і по-скотинячому мовчала, так, як її вчила мати, така ж сухопара, з підтиснутим задом сучка, що прожила сорок три неповних роки і померла, стікаючи гноєм і злобою, викидаючи через свища у горлянці прокляття, але мовчала, — одна велетенська дірка у горлянці промовляла за неї. А Люська підійшла і почала допомагати. Вона все добре, уважно, ретельно, по ходу, мов записуючи, запам'ятовувала, бо життя вчить пам'ятати найдрібніші речі, бо іноді оті найдрібніші речі можуть принести великі неприємності або коштувати життя. Тому Люська запам'ятала, як високі стелі тонули у темряві, а тому видавалися безконечно високими, як стіни піраміди чи гори; запах поту, надламаний листок на фікусі, лаци місячного світла, що лежали нерухомо олійними калюжами, вихлюпуючись через проймища дверей. Тож вона зайшла і мовчки стала допомагати. Коли все закінчилося, то Марія завила, так плачуть і скиглять діти, яким строго заборонено плакати, але вона тихенько заскімлила, щоб ніхто не чув, — навіть Люська, — ткнувшись підборіддям у гостре і голе, синє від місяця і нічних ліхтарів плече, а на вигостреному обличчі лежала потворною квіткою тінь від фікуса. Трохи віддихавшись, а вона проспала рівно годину, — відкрила очі, подивилася на світанок, що тільки-тільки маружив, і сказала: «Дай його сюди…» Люська дбайливо подала дитину, а Марія звелася, напівлежачи у розкладному кріслі, взяла до рук дитину, подивилася поглядом, в якому не вичитати відрази чи любові, вигнавши, зачавши бровою гримасу, що тільки нагадувала про відразу, і про відсутність якогось там почуття, і про переляк перед завтрашнім днем; одним порухом, наче її вчили уряд кілька років, переламала дитину пополам, що навіть та не писнула. Люська було хотіла зголосити, але Марія глянула скляним і злющим поглядом, наповненим справедливим гнівом. І та углохла. «Піди поклади його під фікус…» — і знову заснула. Вона проспала рівно три години, а потім подалася до телефону: йшла похитуючись, широко розставляючи ноги. Марія стояла спиною до дверей на цементованій підлозі, на шматку найбільш холодному, там, де висів чорний, подібний на крука або підбитого птаха телефон. їй відповіли відразу, і вона мовчала, потім тихенько, жалібно почала проситися, — маленька, у довгій та перелатаній сорочці. Вона говорила знову, а на тому кінці трубку брав маленький опецькуватий чоловічок в сірому костюмі, з великою роздатою задницею; він ворушив губами, червоними і в крихтах від вафель «Артек», і говорив: ні, ви не маєте права не прийти на працю, бо я вас обов'язково звільню, бо необхідно триматися трудової дисципліни, бо необхідно бути свідомим будівником комуністичного майбутнього. І він поклав трубку, і подивився у захоплені сині очі секретарки, що друкувала на машинці, засовав задоволено задницею, подумав про геморой і посовав ще раз нею, тобто задницею. Вона повісила трубку. Уперлася круглим лобом об фарбовану стіну, прорізану важкими краплями, що збивалися у струмочки. І тут вона сказала: «Неси дошку…» — Пауза, зирк сірих очей. «Неси дошку для м'яса…» — Люська гайнула, розвіваючи спідницю, повернулася і стала як вкопана, з собачим виразом вірності на обличчі, але з розумними очима, в яких дряпалося і рвалося почуття, десь глибоко і відчайдушно. Марія, сидячи на тому ж таки розкладному кріслі, взяла дошку і пожбурила її до плити, що проти синього ранку, чистого як вода, видавалася ще більшою, нагадувала комірець свіжовипрасуваної сорочки або дитячі солодощі. Люська, зачарована смертю, коротшою, ніж можна вигадати, швидше не вигадаєш, подалася за посланою сокирою, потім хутко повернулася за дровами, ошарашено повторюючи «травень же травень же травень». Коли вона повернулася з дровами, її вивернуло; вона упала біля самих дверей і голосно завекала. Марія спокійно, з порцеляновим холодним спокоєм розрубувала дитину на дошці. «Розпалюй!! — сказала, навіть не повертаючи голови, а ошарашена Люська кинулася розпалювати плиту, все повторюючи «травень Боже мій травень тррравень». Марія тільки справедливо подивилася на неї холодним сірим поглядом, наче нічого не змінилося, легко усміхнулася, коли почула, як загудів у плиті вогонь, сама, на колінах, підповзла до плити і почала жбурляти шматок за шматком у кошлаті язики полум'я, що майже відразу бралися густими чорним димом. А опецькуватий чоловічок пройшовся коридором з безліччю зачинених дверей, втягуючи смачно жіночі запахи за дверима, завернув до туалету з герметичними кабінками; зручно вмостившись на сидінні, він спустив штани, припідняв пухлу задницю і акуратно помацав пальчиком. На його обличчя лягла тінь подиву, ба, навіть захоплення. Тоді він спритно запхнув до заднього проходу протигеморо'ідальну свічку, задоволено крякнув, ще кілька хвилин посидів, кліпаючи очима, надів штани і таким от робом знову повернувся, пощезнувши серед безлічі дверей.

А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», — сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.