Дофін Сатани

7 Ліліт

Напевне, він відчує спокій тільки на четвертий день, коли зустріне Річчі, цього зеленоокого блондина. Перші три дні Іван тільки звикатиме, як до чарівної передноворічної ночі: переддих свята, казковість ілюмінацій. Напевне — це те, що він шукав упродовж скількох років. Спокій і тиша. Тихими лілейними вечорами його новий приятель, ще зовсім не коханець, грав на гітарі, закинувши ангельське обличчя, з вигостреними скулами, але м'яко зрізаними тінями вроди, і його слова лилися, як обірвані кимось шматки печалі. Ці куски невихололого щастя. Він спостерігав за Річчі, за його плавними, напівжіночими порухами, як за великою, але невимовно гарною істотою зовсім іншого світу, з глибоким голосом, трепетними переливами його душі. «Правда, ми будемо після смерті, як ангелочки на хмаринках», — говорив Річчі вкрадливо, приглушеним голосом, що вуркотів і переливався у борлаці, разом зі спазмами пристрасті. І так доти, аж поки це між ними не трапилося. Відразу, прокинувшись серед ночі, кинувши оком на його округле, жіночої чистоти плече, Іван зрозумів пустоту свого колишнього, недавнього прожитого життя. Так починався у нього четвертий день життй на Мінській, у великому білому домі. П'ятим днем Річчі привів нового коханця, але тільки Іван спробував вставити щось всупереч, як Річчі тільки лукаво підморгнув, показавши мізинцем з довжелезним манікюром, на «ролекс», що вільно теліпався на кисті прибульця, де ще примостилася витатуювана змійка чи булькатий смішний дракон. Наступним днем з під'їзду вийшли тільки Іван та Річчі під білозубі усмішки, заздрісні погляди односельців та однодумців. Цю пару захоплював тільки здоровий, справжній чоловічий секс, а вже потім взялася ота прагматична, майже селянська жилка у Річчі. Постало перше: куди дівати покійників. Іван мовчав, хитро бігаючи усміхом по обличчі; він спостерігав виважені рухи, жіночі і плавні, велетенські зелені очі — комахи Річчі, — пропадають за білосніжними більмами або пухнастими віями; Іван підводився, дивився у темряву, на вузьку ложбину між домами, освітлену іржавим ліхтарем, що колисався на вітрі, на істоту, на світло її очей, що в них тонуло іржаве світло. Потім він чув, як позаду дихає, гаряче, по-звіриному, уривчасто, в багато разів жаскіше, ніж жінка, його новий приятель. Тоді він першим, наче з опалу, почав:

— Ось скоро Новий рік. У хаті, окрім барахла та бряцкалок, нічого немає…

Річчі похопився, кинувся до кишень, готовий виконати будь-яку забаганку, як одразу осів:

— Ти хочеш…

— А не викидати їх собакам. Хоча вони не кращі собак. Вони не мали права на таке життя. Вони на нього спокусилися, — говорить Іван, і Річчі від того робиться легше.

Заздалегідь дбаючи про гарний настрій у святковій оселі, Річчі понаписував на красивих листівках, з вензелями, з хвостами, з пуками іскор від шампани, розсипаних у вигляді золотих блискіток полями, запрошення усім тим, хто мав пари. Наголушувалося, радше делікатно натякалося, що без пари на гостину приходити не слід, але гостеві будуть раді, принаймні можуть чомусь навчитися в ідилічно влаштованому сімействі Річчі. Отакої понавигадував. Річчі ходив кімнатою, наспівував, — хурчала м'ясорубка. Голос Сари ніжно і трагічно, інфернально розливався під високими стелями.

— Все тільки для тебе, любчику, — говорив Річчі, одягнений у жіночий халат. Він погравав стегнами, що Івану аж нудило, і він лежав годинами в повному зціпенінні, глухоті отупіння. Чекали на свята. Свята відбивали охоту, смак життя, сам настрій і вбивали святу віру обивателя у вічний празник, спокусу жити, оманливо підманюючи до наступного празника. Воно приходило це свято, крутнувшись своїм похітливо боком, і все налаштоване в уяві летіло під три чорти. Не любив свята Іван. Зрідка, інколи, заходжував до інституту, щоб отримати дозвіл на кандидатську. Отримати платню. І знову — у сутолоку. Варто глянути на святково вбраний стіл, і тільки встигай помічати, що хто чого вартий, хто і для чого покликаний до столу. Сидять, либеняться, гризуть очима до самих кісток. На зупиці йому закортіло випити пива, всього стаканчик, невеличкий. Міг собі дозволити, а напроти пивної буди гальмонуло сріблясте «рено». Пара зелених жіночих очей з переляком уперлася йому у перенісся. Світлофор блимав, а «рено» не рухалося з місця. Засюрчить зараз мент, подумав Іван; але світлофор симофорив, автомобільна пробка росла, а пара зелених очей в'їдливо впиналася у непримітне, з вольовими рисами обличчя Івана: десь вони зустрічалися. Муркав у «рено» мобільник. Вищали, клаксонили авто, важкими брудними хмарами пливли в калюжах табунці голубів. Переляк заповзав Івану до нутрощів разом з пивом. Сучка, зіпсувала настрій. Йому так і кортіло полізти до сумки за обрізом. Стакан бурштинового питва з піною. Муркав у сріблястому «рено» мобільник. У нього знову тягнеться рука за обрізом. І таки б дістав, домігся свого, аби хтось легенько не штурхонув його в плече: «Це з-за тебе, братан, така колотнеча?» — «Жарти у тебе конячі». — «Ти, як педик, обідчивий…» — «Невтририло…» — Вищать гальма, буксують колеса; пара зелених очей зникає. Автопробка ще кілька хвилин викидає багно, піну води, снігу, димить і розтягується, і скоро все потонуло в монотонному вуркотінні, займаючись сигнальними вогниками під розкриллям. Іван швидко все забув. Лайка переросла у добродушні жарти і сміх, а сріблясте «рено» котило кільцевою, з виском висмалюючи залисини на шинах. Ліліт кричала в мобільника, плакала, кусала губи, але там, на тому кінці неосяжного простору, не відповідало, чи уперто відмовчувалося, чи базікало те, що їй хотілося. Ліліт правила кермом однією рукою. Перед нею раз по раз зринало обличчя незнайомця, того, що розшукував Ракша. Вона уперто набирала номер мобільного телефону міністра. Нарешті вона почула голос, наче наждаком по шкірі.

— Недоносок. Затямив? Ти недоносок. Тобі навіть біля комп'ютера Ракші за честь… Го-Го… Міністр… Міністри мене найменше обходять. Навіть такі, як ти. Міністр вчорашнього дня і оленячого господарства. Чому з оленями? Найвишуканіші роги у оленів та рогоносців. Високовольтні дроти зачіпають. Синіми іскрами крешуть… Недотрахана? Козел. Кілограмами віагру жери.

Срібляста сигара «рено» прогуділа в глиб Голосіївського лісу, жбурляючи у прочинене вікно малорозбірливі фрази того далекого світу для пересічного обивателя. Таємничого. Заздрість рухає світом. Заздрість проростає з глибин народних. Як і вожді. Хтось літає. Хтось плазує. Життя далеке, срібне «рено» опускалося, досягнувши верхівки Голосієва; потім Ліліт коло за. колом повела авто донизу, чвиркаючи багном зі снігом на рибалок. Туман падав великим ошматтям, наповзав на світлячки ліхтарних вогнів, облизував червоні губи моделей на рекламних щитах. Рено коло за колом опускалося все нижче і нижче. Зараз напевне Ліліт знала, хто той чоловік. Вона була впевнена, що щось поєднує її з ним. Якась таємниця. Глупота, — відкинула вона, але справитися з думками ніяк не могла. Потім спалах у мозку. Яскравий, як білий день. Прозріння. Вона знала, що робити. Вона знала, як діяти.

Іван вийшов на площу. Його нудило і крутило від бездіяльності. І він повернувся на стару квартиру, і цілих три години просидів за комп'ютером, накидаючи поспіх на схему біологічно нового типу людини. Він перечитав написане і залишився задоволеним. Зійшов неквапом донизу. В ліфті побряцкував новеньким «Ролексом». Жінка, гарна і порочна, сливоока, — повні соковиті губи розкривалися, як квітка. Від неї віяло чимось таким, що Івану стало не по собі. Спалах у мозку. Він нічого не міг пригадати потім. Тільки на майдані, перед метро «Мінська», кроплячись дрібним потом, відмахуючись від бачених картин, що наповзали, лускотіли кольоровими слайдами. Удар ножа в живіт. Потім яремна вена. Миттєво він розвертає за плечі жінку. Так, спочатку він розвернув її обличчям до стіни ліфта, аж потім удар по яремній вені. Від переляку тиск підскакує. Так сильніший ефект. Кров на стіни бризнула красивими фонтанами, — знизу, з черева, дзюрило, що з Ніагари. Так, так, так, повторював він собі. Трохи оговтавшись, побряцкуючи ланцюгом на шиї, подарунок Річчі, як і той же «Ролекс», він відвідав ресторан. Смачно пообідав. І все пройшло.

Ангел-прибулець з'явився біля стіни з червоної облупленої цегли. Він підступився, вишукано одягнений, з дорогими перснями, в червоних штиблетах.

— Дивися! Світ витончений і вишуканий. Йому невластива неотесаність та грубість. Підступися поближче. Потім ти побачиш такі світи, я тебе так возвеличу, як найбільшу людину у світі. Більше ніж коли і кого. Ти вибраний… Я… — Далі неясне белькотіння, кров бухає у скроні. Потім виповзають пасторальні картинки. Івану зробилося легко, тихо і затишно. Сонце рвало промінням крізь хмари. В бутіках мерехтіло желатинове, жовтого кольору, світло. Падав сніг… А цієї години Ракша дивився з вікна у простір, засніжений і білий, устелений сніговою рядниною. Потім химерні тіні. І він побачив чотирьох вершників, вони летіли на конях, вітер роздимав їхні плащі з малиновими хрестами. Обличчя породисті, але щось проступало, щось неземне, небуденне, зовсім неіснуюче, а насправді є, таки є. Один вершник показав у східному напрямку, де змивалися до неба, рвучи крилами, табуни голубів. Ракша нічого не зрозумів, але рука, що вказувала на схід, порух цей, був адресований саме йому, — в цьому він не мав сумніву. Морозом продрало шкіру. І коли йому потемніло в очах, то він швидко прийшов до тями. І нічого не побачив окрім білого дня з синім небом. Він очуняв з тим відчуттям, що повітря заповнине незримим для ока тютюновим димом. Світ, місто лягало перед його очима іграшковими квадратиками будинків. Він не думав про Ліліт, а тільки витягував густий, як розтоплений віск у повітрі, задихаючись, як дитина, від запаху троянд, радісний прилив сили. В груди надавило, і він впав навзнак. Потім хруснуло гучно в грудині, і запав морок. Він заснув.

Іван обнишпорив кишені. Підрахував добро, що його взяв у дамочки. Нічого пристойного. Злидні, як завжди, підмальовуються під «крутих». Натягають манаття, що йому гріш ціна. Ха. Але ті хлопці, що йорзали на «Черокі» проспектами, навізали трепет душевний, близький до оргазму, що Івана аж пробирало страхом. Він боявся, благоволив перед ними. Він шанував їх не менше за свого покровителя. Ці драбкуваті джиґуни наганяли на нього незрівняну тоску і тугу, аж звірину, що перетискало горлянку. Як боявся батька, що переламував рушницю пополам вечорами, п'яний вдризк, заганяючи до ствола набої. Це поклацування металевих гільз досі торохкотіло в ушних раковинах пам'яті. Зараз він думав про Річчі. Ось нарешті та велич, що зведе його до високого. Річчі ніколи не говорив «срака». Це вульгарно, невишукано. Тхне відразу клозетом і шматочками паперу, ненароком прилиплими до сідниці. Він говорить, протяжно витягуючи з повітря слова: «Моя чоловіча вульвочка сьогодні не дуже здорова. Така потаскушка…» Слово «жінка» викликала у Річчі почуття огиди. Річчі м'яко ступав килимами: пухнастими, в леопардовому халаті, кокетливо і з ніжністю торкаючи пальцями підвісні, на довгих шнурах світильники; від колисання, тіні брижили химерно кімнатою. Приходила парочка, німці за походженням. З самого що не є фатерлянду. Манікюр, чутливість звірина. Багаті, як шейхи. У одного, в шортах, що дибуляв на тоненьких ніжках, яскравий півнячий гребішок на маківці, як султани у породистих коней — червоно-білі; очі підведені індійською сурмою. Інший невиразний, майже без нічого. Ходили кімнатами, розглядали картини. Пучками, пальцями жіночими, промацували антикварні речі. Потім зачинялися у сусідній кімнаті. Тільки чути, як хриплять екстатично вони, — як хрипить звіром один, інший — , писклявим комариним голоском, гаркавить і проситься, підвиваючи. Іван перезирнувся з Річчі. Річчі захоплено дивиться на чіткі, різкі риси, заодно м'які і тендітні свого друга. Обличчя береться у Івана зморшками. Іван — спотворена маска добродійності. Вони переглядаються ще раз. Але Річчі говорить, що нічого з німчурою не треба робити. У Річчі вологі очі. Він пошепки говорить, що вони, мовляв, знадобляться. Преддень свята. Ось він, великий осяйний світ. Ось де його вершина, — говорить голос. Тільки Іван чує той голос.

Річчі не вживає міцних напоїв. Він полюбляв червоне і біле вино; дивився, як напій пузириться, лоскоче язика, — вишукано брав двома пальцями фужер, підтримуючи ніжку або саме денце мізинним пальцем, з кігтиком манікюру: пив з насолодою, що оксамитово переливалася у великих очах, кидаючи погляд у широке вікно: як набігають вітри, розмітаючи хмари пласкодахими будинками. Потім, якраз у хвилину гурманства, приходив хтось. І після відвідин цього «хтось» Іван з повними сумками м'яса йшов до бабок-перекупок, здавав його по доступній ціні і знову блукав містом. У вітрині, залитій бурштиновою смолою бутіка, він угледів рудоволосу жінку. Ту, з сріблястого «рено»; він довго стояв, доки вона не обернулася, тріпонула мідноволосим згарищем волосся, що піднялося, упало повільно, — як у кіно. І вони усміхнулися одне одному. Він добре розумівся на жінках, що стосовано передка, — від його заворожливого, Івана, погляду, ніхто не врятується. Йому належить цей світ. Це рудоволосе чудо тріпонуло космами ще раз. Вловив, як воложніють її очі, ширяться зіниці. Рожевий овал обличчя. Дитинна безпосередність. Білозубу навіть не запало у голову, що вона страхається його. Жіноче життя. Жіноче життя. Жіноча сутність межує з безоднею і коханням, хоча в кохання жінки найменше вірять, а все одно крутиться у них навколо цього, тобто передка. У неї ангелоподібний лик.

Зараз в його свідомості Річчі помалу відходив убік, хоча Білозуб думав про нього. Нагадував прибулець. Вона, це курвисько з бутіка, еге, вони колись обмінялися координатами. Вона нагадувала йому чимось Ольгу. Зараз убивати він нікого не хотів. Ані зараз, ані потім. Вона випливала з його далекої пам'яті, як передзвін новорічних іграшок. Іван усміхнувся їй. Рушив далі з надокучливою думкою, з настирною думкою, що повернеться… Обов'язково повернеться.

Він починає щось розуміти, заледве призвичаївшись до нового почуття. Як сонячні плями на снігу. Або серпень-місяць. Виїдає спека кістки. Нове почуття, мов яскравий спалах дитячого балагану, — чорними зміями виповзають тіні, в минуле і майбутнє. Треба почитати газету. Краще про садівництво. Він до нестями кохається в суницях. Так бабуся розповідала страшні історії. Тринькав, зупиняючись упівдороги, годинник. Потім Шестєров. Ні, Шестєров приїхав до них на гостину пізніше. Ні. Якраз баба розповідала про велетенську жабу, що жила десь на Користині, село таке. І їла людей. Шестєров був вже тоді здоровим мужиком. Бабуся ходить двором. Приїздить брат. З кущів малини вони бачать, як брат наузґанку переламує рушницю, жмурить око, зазирає і дивиться крізь стволи. «Вінчестер», а не «тулка». Здоровий мужик. Він говорить через весь двір, що на ту осінь придбає мотоцикла і подарує Іванові. Він певен, що брат дотримається обіцянки. І Шестєрову лишається одне — облизувати губи. Чорти їх би всіх побрали. Якого вони з'явилися у його житті? Він завжди опирався долі, хоча знав, що вона існує. Ці тягучі мислі про жінок довгими літніми вечорами, — на горищі, в буді кіномеханіка. Вчителька у вечірній сукні і Рекс на бантині. Тільки гівно стікає ногами, по ногах, на нові кирзові «бурсацькі» штиблети. Зараз його непокоїла думка про вчительку. Як хто загнав колючку в голову. Сіра пірамідальна споруда готелю «Україна» верхів'ям у тумані. І тоді ополудні з'являється жінка. Радше, то була легка тінь, а не жінка. Вони з Шестєровим заворожливо проводять її поглядом, — постать в легенькій суконці, що обдимається вітром, заголюючи спідницю, показуючи округлі крижі. «Баляріна з столиці… — говорить брат. — Ще малий задивлятися на таких жінок…» На ялинці дзинькають іграшки: кульки, бурульки, крижинки, ведмеді, розвішані на гілках. Мерці та й годі. І світ — вигрібна яма, скотомогильник. Баба розповідала, що на скотомогильнику більшовики розстрілювали куркулів. Дід командував розстрілом. Жінки приречених на страту стояли поруч. Комісари ґвалтували їх, псотили як могли, а мужики стояли на купі кісток, в роїщі зелених мух, з безвільно обвислими руками, з риб'ячим поглядом, здавалося, байдужі, як закохано втупилися у власну смерть. Іноді приїздили репортери з районки. Висталяли пшикавки, а мужики позували, — поверталися мляво боком, передом, як хто невидимий рухав їх, віддаючись невидимим рукам. Позували і так, і сяк. Потім залп. Один по одному лягають, до слуху: кулі глухо б'ють в тіло. Шматки м'яса, розбитих черепів; засуджені, напівживі грузнуть у жовто-зелену рідоту: хто до половини, хто по груди, хто падав навзнак, і рідота заливала плечі, обіймала груднину, булькала, заповнючи через рота нутрощі; інші нахромлювалися на кістки і судомилися на коров'ячих кістомахах великими тарантулами або метеликами, викидаючи прокляття, але окрім хрипавих звуків ніхто нічого не чув. А так лягали мовчки одне за одним. Мухи… Мухи… Мухи… Зліталися звідусіль, з усього скотомогильника. Зеленими капшуками висіли над зеленою рідотою, де тонули без єдиного крику розкулачені глитаї. Старосту розіпнули донизу головою, пришпилений цвяхами сотками, він не сопів, а каркав, як ворона. Івану подобалися такі балачки. Він боявся, навіть не признаючись самому собі, але загалом любив сильних чоловіків і все життя вчився у них, наслідував сильних, щоб самому стати сильним і мужнім, несказанно багатим, щоб не знати приниження, голоду, при живих рідних, — злиднів він насьорбався вдосталь, — ого як скуштував, щоправда, коли 'він вийшов з інтернату, то брат виконав обіцянку: подарував мотоцикла. Чи не того літа, коли намагався утопити в діжі з дощовою водою сусідського хлопця. Йому пізніше розповіли. Але найменше важило, справило на його життєдайний фартовий цинус життя. Навряд чи важило і не тривожило пам'ять до сьогоднішнього цього дня. Тоді він, як завше, сидів посеред двору, полуднем на осонні. Скам'янілий. Жоден м'яз не ворухнеться, не пробіжить тінь лицем. Баба говорила, що страхіття, а не дитина. А він сидів на дзиґликові і чекав, що по нього чи за ним з'явилося щось, те, котре входило в його тіло з приємною і соложавою млівотою. І тоді він оживав. Очі волого, олійно блищали, тільки судомило шию та спину. І пекуча кулька сонця в горішніх. Баба лякалася щось говорити, навіть не підходила. Одного разу вона спробувала забалакати з ним. Іван Білозуб заверещав не своїм гласом, забулькотів утробним голосом, подібним на тваринячий, бризкав піною, закотивши очі, кинувся на стару з кулаками. Баба обісцялася. Несподівано збезсилів. Упав на землю, затіпався, розпускаючи слюні підборіддям. Потім заспокоївся, і зробилося прохолодно, наче у церкві, з восковим запахом свічок. В молильному домі, куди ніхто не потикався з його рідні, баба говорила, що нічого немає, окрім сирої темної землі і чорної пустки десь там, що попи називають тим світом. Вона вже раз там побувала. Окрім темряви нічого. Стару збило вантажне авто, і лікарі витягували її з могили, з тієї чорної пустки. Тільки звідти вона все знає. Нічого не може бути, окрім пустки. Вона більше довірялася докторам і ворожбитам. До ворожбитів вона бігала. І він свідомо тягнувся до ворожбитів; інколи до церкви. Постоїть, потирлується під церквою, загляне і притьма назад. Бо сам щось знав чи умів.

Хор хлопчиків, з писклявими голосами, подібними до тих, що видають на церковних хорах, нагадував вищання, солодкозвучні наспіви ангелів та херувимів. Диригував ними старий, з купою на голові жорсткого, сивого, років зо два нечесаного волосся. Він з пафосом піднімав голову, розсипаючи лупу білими пластівцями на чорне, з залисинами і плямами, пальто. Іграшки на ялинці переливалися дзвонами разом з іграшками. Діти одягнені однаково, їх можна сплутати: чорні шорти, білі манішечки, набріолінені чубчики: стрижені «під бокс». Перед новоріччям, упродовж головної траси, закапелками, Андріївським узвозом, висіли японські ліхтарики, підсвічені знизу прожекторами. Десь неподалік, він навіть не зможе скласти в пам'яті, десь тут збираються японці чи корейці, чи в'єтнамці, — вони торгували гашишем, кокаїном, розбавленим цукровою пудрою та анальгіном жінками, дружинами, доньками. Він плутав їх, як нігери плутають білих, яка різниця… Ліхтарики піднімалися догори вітром, тремтячи різноколірними кульками та папірцями, видзенькували срібними дзвіночками. Іван дивився з неприхованим зачаруванням на це чудо, широко вікритими очима. Потім він знову починав думати про батька і брата. Перший його ненавидів, тобто батько, наче наперед знаючи, що з нього може вирости, — зеківські закони удосконалюють аналітичний, сволочужний погляд на життя, на весь світ. Невільні генії людського життя. Він знову і знову згадував той випадок, коли батько з братом потягли його на полювання. Можливо, щоб щось в його житті перемінилося. Іван вперше у житті забив тварину. Оленицю. Маленьке телятко, її дитинча, стояло, дрижачи шкірою, тут у ногах, поруч. Оленятко плакало. Сльози, майже по-людськи, бігли з її очей, її судомило, роздувало живіт. Телятко оленихи протяжно скавуліло, майже тобі щуреня. Або як дитина. Оленицю роздувало. Брат подав рушницю, силоміць засунув пальці Івана на пусковий гачок. Іван вистрілив знову в конаючу оленицю. Теля йому було шкода. Тоді брат подав ножа, змайстрованого з багнета. «Давай… Давай… Давай…» — В повітрі висять капшуки, тяжкий сопух здохлятини, заповнюючи все навколішнє, наче злітаються велетенські мухи, як на скотомогильнику, де червоні, де красні кололи одне одного багнетами. Баба завжди говорила «наші», коли вони, «наші», розстрілювали ворогів народу: петлюрівців, денікінців, зелених.

Іван відмовлявся від полювання навідріз. Збрехав, що погано себе почуває. Він з самого початку не мав ніякого бажаний їхати. І зараз не пристає на таку пропозицію. «Тоді хоч допоможи… Потримай…» Повітря гускне, накручується густими воланами, спіраль за спіраллю окутує гнилим сопухом. Брат стовбичив: розхитуючись, з носаків на підбори, з носаків на підбори, утупившись в теля, що дриґоніло тілом, плакало дитинчам. Тоді батько підійшов, рвучко, широкими кроками, до оленяти, підняв за лапи, донизу головою. Храпнув ударом ребра долоні по шиї. Сказав: «Давай… Мені довго чекати?» Замість відповіді Білозуб тільки стиснув міцніше рукоятку ножа, бликнувши очима своїми вологими в невідомість, сизу, як тиша, туди, наче вивідав чи побачив своє майбутнє. Так воно і було, — чи розумівся батько-тюремщик, який знався на всьому. Навіть, коли треба вживати проносне, щоб позбутися глистів. Але, хоч і поверхово, він знався на людях. Як санітар на глистах. Аби він не мав переконання, що саме це його син, то нічого особливого він би у цьому недоношеному синашеві не бачив. Очі, темні очі, що наче увібрали до сльозливих сірих рогівок глупу ніч. І батько подався назадки. Й тут Іван, несподівано для люду, завив по-псячому. Він скімлив, вертівся дзиґою, затиснувши вуха і скроні долонями, пальці лежали на тімені. Пальці стискають скроні. Пульсує кров, б'ючи токами, гріючи пучки пальців. Йому стало лячно. Він стогнав, наче хто здер шкіру і присипав сіллю; він як той хорт, з високо піднятою головою, з різко окресленим підборіддям, втягував соплами ніздрів трункуватий запах сосни, терпкий дух крові. Й гарячу пару від неї. Батько не припиняв бити по каркові оленя, а Іван до поту затиснув рукоять ножа з слонової кістки, оздоблену зеленими та червоними камінчиками, із змійкою, що обплітала ручку. Японський держак. І ніхто з присутніх не здивувався, коли Іван з ножем підбіг до оленихи. Батько сахнувся. Брат продовжував тримати теля за ноги. Іван одним ударом, по-вовчому завивши жалісно, але водночас жорстоко, що аж морозило шкіру, — Іван одним махом розпатрав теличці горлянку. Рідня тільки переглянулася. Старший брат підняв догори великий палець, зігнутий «тіп-топ», а по-простому, по-селянському «клас з присипочкою», — це коли труть пучками над великим пальцем, імітуючи таким от робом «клас з присипочкою». Потім вони їхали з полювання у купейному відділенні. Іван дивився на синій вечір, майже фіолетовий, з квадратиками будиночків, розкиданих засніженими полями, наче села викосила чума чи застукала всезагальна мобілізація. Вітер. Сині вікна. Іван плаче. Він до самого кінця пам'ятатиме цю подію: запах глиці, терпкої крові, приторний запах диму. І загодя, пізніше, він для себе вирішить, що то було початком. Знаком. Знаком Провидіння. А тоді на синіх просторах полів губилися вже не дитячі мислі. Далеко не дитячі. Солодка кров. Тепла солодка кров. Ось воно що…

Небо розрізане широкими палашами сонячного світла. Хлопчики співали майже валькірії. Вроді б і нічого, а комусь порожньо. Наче ангели зійшли на землю, маючи надію подивитися на незрозуміле життя, і якраз тужать за тим, що покинули небо, залишили там серця янгольські, а назад вороття немає. «Нічого, ми їм допоможемо…» — думав про себе Білозуб і подався у невідомому напрямку. Напевне, до Річчі.

Упівдороги його зупинив голос. До нього підступився молодий чоловік. У білій сорочці, зовсім по-літньому вбраний: білі парусинові штани, сорочка-безрукавка. І сморід. Нестерпний сморід гнилого м'яса і старої викоростаної сперми.

— Впізнав?…

— Іван Білозуб готовий… до виконання своїх обов'язків… Я втомився на тебе чекати.

— То ти своїх блядєй будеш виховувати. Кинь дурні витребеньки. Слідуй і дивись, Дивись на схід. Там дорога пролягла широкими степами, розтинаючи сірі виразки міст, окутаних інфернальною сизою паволокою. Дивись, там дорога повз Слобожанщину, оминаючи, облизуючи, як пензель різдвяні писанки. Тобі треба цими шляхами пройтися. Підступися ближче, і нога послизнеться на серпантині доріг, де розбивається мокрим лахміттям Чорне море об вищерблені віками зуби скель. І туди глянь, — на півдні, рожевими і зеленими грибами фабричного смогу, над самими дахами, висять голуби, облізлі від сірчаної кислоти, над домами з низькими притолоками, як свинарник. Але і там живуть. І ти нічого не забудь, бо минуле в твоїй пам'яті витравлене. І кожного разу ти народжуєшся, щоб нести кару, як знамено, попереду усіх. Ти вибраний. Це… опаш… вологого… ангельского крила…

— Тобі погано? Тобі боляче? — Видно було, як незнайомець сходить з лиця, наче розчиняючись у повітрі. Пощезає. І Білозуб тільки чує його хрипавий голос:

— …опаш ангельского крила, волога і слякоть. Від нього ^сум. Це вже столиця. Тут заздалегідь, для побідоносних бойовиськ, солдати і офіцери, перераховані до максимальної точності: медалі, нагороди, цинкові труни, некрологи, чисті бланки для заповнення геройськими іменами. Вирахувані патріотичні походи. На калькуляторах вирахувана, занесена на комп'ютер точна кількість жертв і патріотів. І вони говорять: настане день, подібний ночі. Штампують медалі, монтують танки, стругають труни, — так і лишають недоструганими, бо кількість героїв росте, як на пивних дріжджах. Вони виготовляють гумові та еластикові фалоси. І це ти повинен запам'ятати: війна — прибуткова справа. її велич осягають тільки відставні генерали, для яких позбутися запору чисто тобі геройський вчинок. Колись-бо він… Під його началом загнано до ями половину людства… Все це твій… — знову повітря наповнюється смородом: — війна — прибуткова справа. Що не кажи, а кров збагачує. Чим більша кількість мертвяків, тим більші дивіденди. Війна — це вселенський бізнес. Одних він годує до гемороїдального запору. Інших ставить до стінки, валить у прохлоровану яму. Кому рай, а комусь і тут не погано. Все це твій прагматичний, золотогубий Бог. Він тільки руйнує. Окрім муки, нестерпної муки від нього нічого не дочекаєшся…

— А ти хто?

— Я… Ніколи не запитуй такого. Прийде час, і я роз'ясню тобі, або сам дізнаєшся. — І тут прибулець виник у подобі монаха. І сказав: — Іди виконуй те, що задумав. Це твій камінь, що його треба скинути, щоб не перти на горбу. Ти геній, ти великий чоловік, з печаткою на голові. Подивися на небо. І воно нагадає гидку помийницю, що підтікає дощем, бульботить рідотою. Як вічними сльозами. Хіба людина не народжена для радощів??? Чому вона повинна митаритися, доводитися до скотського стану. Людина — творець всього сущого, а не твій Бог. Подивись он: там висить на гілці вишні, що росте під самим вікном, два покійники. Натовп біля них. Зазвичай отакий цікавий люд завжди збирався біля новобудови, — перекинуть свої писки, плавають у ріденькому смальці їхні баньки, як дві квасолини, і кожен сором'язливо намагається потрапити в кадр телекамери чи фоторепортера. Жінки, сором'язливо потупивши очі, відірвавшись на хвилинку від балаканини з сусідами, поправляють сукні на грудях. Трагічна усмішка, притиснуті до грудей руки, сльози крапають, біжать щоками. Кварцовий спалах. Знімок готовий. І далі: буденним голосом, мовляв, вічно до них чіпляються репортери. Двоє ящерозубих китайців, — хіба мало теми для розмови. Тема ця тягнутиметься дисятиліттями, стане сімейною реліквією, як і фотокартка; історія буде десятиліттями обростати новими і новими подробицями. Ось він, твій світ, — бери його. Аж до моря; життя — велика розвага. Людина не може без забаганок, вона потребує крові, хліба і видовищ; вона потребує розваги. Завжди видумує якусь гру. Ще не чути війни, а вже удосконалюють протези та милиці, що на них можна зіп'ясти все людство. Зіп'ялось. Прораховане. Прорахувалося. Бюджету не вистачило. Тільки тобі немає до цього діла.

— Хто ти? Скажи хто ти…

— Я той, що творить добро в ім'я зла… Я караю і викорінюю зло.

Абракадабра якась, подумав Іван. Але йому зробилося напрочуд легко. Прибулець пощез. І він рушив до мети. Певний свого вибору. Далекою луною віддалося у вушних раковинах: «Можеш спокійно їх знищувати… Ти вибраний, щоб навести порядок у суспільстві…» Атож, подумав, тішачись, Іван. Мамулі он своїм діткам дають гроники на морозиво, а вони на те морозиво ще підробляють десь у під'їзді, — відсмокче сонливому клерку. На цигарки. Або наркоту. Подивіться, сволочуги, як ви живете. Задрипанці. А мами чешуть їм коси, присипають пудрою попки, розірвані на німецький знак. А вони, гляди, туди ж, як моя Ольга.

А розшук по тій годині проводився в іншому напрямку. Ліліт, як і кожна порядна жінка, не могла так легко спекатися пана міністра-генерала. Вона не мала сумнівів, що користі від нього аж ніякої. І яка користь від такого чоловіка, що дерся по головах, наче пірамідально вибудувані черепи ворогів Тамерлана. Проте вона не поспішала. Про це і розмови не може бути: знайомствами ніколи не треба гребувати, хоча користі з тих знайомств може виявитися з кошачий послід; непередбачені вибрики високих посадових осіб можуть вас озолотити, довести до божевілля, запроторити за ґрати, геть викреслити з життя, лишаючи в душі чорні дірки. Ночі смутку. Невблаганна сила Закону ховає безсоромно очі у її тінь. Закон пригріває під своїм крилом найнікчемнішу особу. І тоді клерк, у потертих, до блискучого, зайорзаних штанях, несподівано виростає в неабияке цабе. Люди добродушні і корисні на поради, а коли справа стосується їх особисто: гаманця, жінки, пуделя, то вони тільки дають корисні поради. Ліліт вже не думала про міністра, а думала про Ракшу. Вона не могла, хоч ти застрелься, хоч віддайся цілому світові, хоч під Будду ляж, хоч лигайся з пам'ятником Леніна. Биче стойло. їх шаткують на капусту, а цим брезклим стовпам держави, товстосраким, хоч би хни. Ліліт по ході наквацювала помадою губи, провела кінчиком язика устами, смакуючи малиновий колір, ще раз лизькнула гостреньким язичком, віддимаючи щоку. Це так сексуально, хіхікаючи про себе, подумала Ліліт, і кілька мужиків на автозаправці зробили їй ручкою. Один намагався всунути прямо під носа візитку. Люта, не знати чого, вона пожбурила, покотила далі. Жила собі спокійно, а тут звалилося на мою голову. Та чи звалилося, може, я дійсно з'їхала з глузду, — котяться мізкові кульки навстріч Ракші. Сріблясте «рено» прошивав туман зі швидкістю кулі. Будь обережна. І вона дала на гальми. Зараз вона була впевнена, що міністр подався да знахарки. «Рено» круто розвернулося. Вискнули гальма. Різноколірні блиски води з-під колес, наче скло новорічних іграшок, сипонули на рекламні щити. Білозубі усмішки. Стій. Біло… Білозуб… Щось таке вертілося у неї в голові на денці її жіночого розуму. Так, якщо вона, дурепа, не залучить міністра, то цей покидьок гулятиме до кінця свого віку. Але навдивовиж, попріч душевному сумлінню, маяті душевній, вона відчувала до нього симпатію, щось споріднене з її внутрішнім світом, наче він, цей незнайомець, мав причетність чи доїичність до її минулого, що викликало відчуття огиди, а воднораз щире захоплення: заставити людей боятися жити, спати, думати. За винятком ментів та міністрів. Жертви Білозуба волали на поміч прямо під вікнами дільничних міліціонерів. Вони чули глухі постріли з обріза, але продовжували грати у доміно, пиячити. Ця сволочуга була великими над малими. Ця тварюка рабствувала перед вищими світу цього; тремтіла від збудження і захоплення перед «крутими», високого рангу бандюками. Йому хотілося ласо жити, як він і звик до життя: мотоцикл, машина, свій будинок, потім дальнє ходіння по морю, плавання за кордон тобто, а потім аспірантура. Все це у Ліліт склеювалося з окремих шматочків, з розмов із Ракшею. Це зрозуміло, шо він заздрив багатим, ненавидів голоту. Як ясний день зрозуміло. Не в той бік понесло. Він убиває дітей і пенсіонерів, колишніх своїх близьких людей по інтернату. Її брала моторош про голову коханця. Вона не мала сумніву щодо цього вбивства, то його робота, а як же інакше, тільки його, і нічия більше. Ліліт ганяла містом мов одержима, проскакуючи зелене світло. її авто несло юзом, кидало з бардюри на бардюру швидкісної траси. Нарешті «рено» вискочило на Харківську трасу. Миготіли білобоко, просто заглядіння, сільські будиночки у чотири поверхи, накриті червоними капелюшками черепиці, синього керамзиту. Десь під Бро-варами «рено» різко гальмонуло, смалонувши обгорілою гумою, і крізь опущене скло, пихкаючи синім сигаретним димом, вона запитала у малечі, що прив'язували собаці до хвоста жестяну бляшанку: де знайти будинок баби Орисі? їй відразу показали, аби тільки не заважала займатися екзекуцією, що для них було дуже важливим, бо пес цей попередирав усіх дворових собак, і малі вирішили чинити самосуд. Пес покірно віддавався дитячим тортурам. Але бігти не хотів, сік зубами блохи. А дітвора не могла зрушити пса з місця, він упирався на всі чотири кості, чухмарячи зада об пісок, — ніяк не хотів зрушати, гребучи задніми лапами. Пес вибирав за краще тортури з бляшанкою, аніж бути утопленим або повішеним добродійниками-господаря-ми. Пес, віддати належне, був таки воровковитою натурою, але сородичів своїх не чіпав, а от від шинки чи задавленого гусака собацюра не відмовлявся. Але малі, щоб випередити дорослих, порішили піддати його тортурам, а потім втопити злого вурдалаку. Достойні діти своїх батьків.

Баба Ориська: цілительниця, заклиначка демонів, колишня бандурша на зоні, організувала секту. Огрядна, з карими очима, до темноти ночі, вона з року в рік огряднішала. Курила міцні цигарки, встромивши «Приму» в мундштук. Носила засмальцьований халат, фартух поверх — в дірах та пропалинах, недбало заштопаних. Просторий її двір, що нагадував літній кінотеатр, заставлений табуретками, лавками, вилаштуваними колом, а на них стояли у повен зріст досить вельможні чини: рекетири, державні службовці, деректори, професори, видавці; сюди залучилося кілька кінодів, телезірок і прості служаки тіньового бізнесу — кілери. Вони екстатично вітали бабу Орисю. Аплодуючи у ритм, вигукуючи у ритм поляскування слова, густі, хрипаві, наче в горлянці булькотіла розігріта смола. І баба почала проповідувати: глухий голос виходив з черева, як вода закипала в електрочайнику, а в самій утробі ворушилася, видавалося, якась купа тварюк, і Орися, замість відповіді на привітання, гучно пускала вітри, тобто бзділа. Видно, це і було її привітанням.

— Де те фуфло, що називається міністром?

Орися, як рак, що його тільки-но вкинули в окріп.

— Я ж нічого поганого… До мене такі люди їздять…

Міністр-генерал відлежувався у закапелку, хитро примруживши свої булькаті очі. Його тіпало третій тиждень невідомо чого, а радше від алкоголю. Так він вирішив. Пиячив він безпробудно, хоча завжди знав міру. Але неясне, щось не роз'ясниме, висіло над ним, над його сивіючою головою. Він вже боявся ходити до батюшки, він боявся спілкуватися з своїми підлеглими. Заявлявся у Раду тільки для годиться.

На роботі черкав підписи, бездумно, як Бог на руку чи душу покладе. Черкав підписи: тому «вишак», тому «по-життєве», а кому — амністія. Без розбору, як ото подаєш жебраку на вулиці, а напозір він багатіший Мідаса, — даси по справедливості, а виходить не тому, кому варто. Щоправда, його найменше хвилювали події останніх років. Віддати належне розсудливості міністра, — він все пустив плином. Як заманеться. Проте він мало вірив, що людина, серійний вбивця, може змінювати методу. Якщо це правда, то це або божевільний, або геній, що скотився з рейок; і якщо правий Ракша, то цей маніяк мав високий інтелектуальний потенціал. Стотисячна орава дармоїдів, вигодуваних на казенній тушонці, шукала, збиваючись з ніг, нипаючи країною, а він бабахав у них прямо під вікнами. Чортівня якась. Зашелестів листок, а тобі — громи і каміння об бруківку. Горілка не допомагала. Іноді він вживав морфій. Потім знову тушив горілкою, дозуючи з кокаїном.

— Що ти хочеш? — вилазячи з конури: брезкле обличчя, червоні капшуки під очима.

— Я хочу знайти цю падлюку… Я знаю, де він… Він убив… Ракшу…

— Ти з глузду з'їхала. Кого шукати? Ти що, його на власні очі бачила? Ще мені одна віща Касандра. Брись до клієнтури, що зачекалися твого секіля… Лігретниця і мїнетниця.

Юрмисько зливалося, розсипалося, знову зліплялося, як купа вареників, знову розліплялося, стягувалося у тягучу масу, харкаючи від газів чи випльовуючи через усі отвори «демонів», що їх виганяла баба Ориська.

— Іди, Сатано! Ти служиш Сатані, — заверещала Ориська неправдоподібно тоненьким голосочком, потім зайшлася і зовсім не своїм глаеом; зійшла піною, як ванночка з піною для бриття.

— Іди, Сатано… Іди, Сатано… Іди, Сатано… Ти служиш Сатані… Ти служиш Сатані… — заверещали речитативом, в один голос бажаючі зцілитися.

— Ану вас всіх, ти ще поплатишся, Васьковичу. Здорово поплатишся. Це не погроза.

— Я тебе в порошок зітру, сука недоношена. Кишка тонка.

— Ну, це ми ще подивимося, — тихо, ледь не з плачем, блідіючими висинілими губами проговорила Ліліт. — Правда за мною.

— Ні. За законом. А закон — це я. Навіть не президент. Ніхто мені не вказівник. Чхати я хотів. Не сунь носа куди не слід. Засцянка хєрова… Я державний чоловік, а ти простітня. І президент така ж потаскуха, як і ти… Ич чим надумала взяти старого вовка…

— Цього мені було і треба, — спокійно і врівноважено мовила Ліліт, відходячи назадки до «рено», по ході виймаючи з кишені диктофон. Покрутила перед обличчям на одному пальчику, продітому крізь петлю шнурочка. — Зараз ти нікуди не дінешся. Шабашуй далі.

«Рено» рушило з місця, а спраглі зцілення заверещали і зацибали на дзиґликах, лавках, стільцях. Мама їхня, Орися, стояла у повен зріст, з піднятими догори руками, з запіненою бородою. «Щоб ти здохла, падлюка», — подумалося Ліліт, але зовсім не по-злому: як можна вибачити рідній свекрусі.

«Рено» котило Харківською трасою: вогні серпантином світлячків тягнулися упродовж шосе; дома стояли мов обезлюднілі, лише червоні вічка каганцями вікон горіли рівним вогнем, видаючи там ознаки життя; дальнобійні фургони пливли у темряві на ілюмінаційне зарвище над містом; вони йшли, як великі пароплави сухопутних морів і рік, у невідомість життя чи смерті, слави чи любові, і шурхотіння коліс, гамір людей і запах помаранчів. Потім Ліліт зовсім заспокоїлася; їй стало байдуже, навіть холодно, навіть захотілося попоїсти чогось смачненького. Спочатку надмірний спокій налякав її, наче виття собацюги під вікнами на чиюсь смерть. Поволі вона забувала Ракшу, міністра і все навколишнє. їхала навмання, до японського ресторану. Зіткнення з реальними речами тонко, майже непомітно зближало її зі світом: так, дно чайника, куди налип недопалок паперу, пляма на светрі після застілля наодинці; тонкий пух, сірий пух спаленого паперу чергової цидулки залицяльника, щітка з волоссям того ж таки Ракші і удари трамвайних коліс під її широким синім вікном. Це було життя. І вона не хотіла ним, цим життям, гребувати. Підкотила до японського ресторану. Гальмонула. Відразу кілька чоловік запропонували їй свої послуги — підтримати під ліктик, допомогти зняти хутро — сяка-така мила блаж, що подобається жінкам. Ліліт дійсно була ефектно красива. І, на привеликий жаль усіх мужиків, — не блядь, якщо не враховувати випадкових зв'язків незаміжньої жінки. Тут її зовнішність давала привід для нездорових думок.

Річчі не скупився на гроші. Закоханий, він пурхав метеликом у яскравому кімоно з зеленими і червоними драконами. Готував печеню. А коли Івана довго не було, він впадав у тоску, і тоді Річчі став приводити до себе молоденьких, зовсім юних хлопчиків. Але все це закінчувалося платонікою. Ніяких статевих контактів. Одна романтична платоніка. Неосяжне ясне синє небо за вікном. І Річчі благодушно дозволяє пестити своє волосся, з неприхованою радістю, з приємністю відчуваючи, як м'який павучок пальців, п'ятірня, лапками, лапками перебирався від тім'я і до шиї. Річчі мружив від втіхи, як коллі, очі, якого щойно почухали за вухом. Він би віддався з превеликим задоволенням, але лякався Івана. Але саме чому? Того ніхто не знав. Його не лякала смерть. Те, що Іван вибраний, а він, Річчі, повинен йому допомагати, то в цьому у нього не було ніякого сумніву. Проте сумніви щодо божественного, взагалі божественного не тільки до Івана, закрадалися давно. У відчаї, не дочекавшись Івана, він мастурбував, бавився вібратором, пластиковим фалосом, плакав, скиглив, що більше на поріг його не пустить. Немає нічого. Чорна яма. І все. Ніякої божественної вибраності не існує. І все.

Нарешті з'являвся Іван, але це підбадьорило Річчі, бо з'явився він не сам, а з довготелесим типом на прізвише Пахноцький. Тож Пахноцький розповів свою коротку історію, що розчулила чутливу душу і серце Річчі. Служив він, Пахноцький, прапорщиком у піхотному полку. І вподобав його зампотилу. Ну, той, що командує горшками, яловичиною, свининою, тушонкою. Пахноцький сам у захопленні від такої уваги, але прапорщик Алібасов, колишній його коханець, там би мовити, — Пахноцький червонів, — зчинив справжній скандал. Ледь не дійшло ледь не до суду армійського. І винним у всьому виявився Пахноцький. Після офіцерського суду честі його затягли солдати до котельної. Вибили передні зуби, зняли штани і зробили те, що роблять всі, тільки насильно. Поодягавши брезентові рукавиці, вони забавлялися з його прутнем як могли — до крові. Потім побили. Вибили ще і кутні зуби. Непритомного підкинули до танкової дивізії. І от вся історія. Звинуватили командира полку, потім Пахноцького витурили за межі НДР, де він служив, а там, в Союзі, справа його не пішла далі військової дрібної канцелярської контори. Обійшлося. Займається зараз Пахноцький тим, що грає на гітарі, виконує другорядні ролі в масовках вистав та інколи з'являється на здибанці гомосексуалістів на Льва Толстого в туалеті. Він ніколи не думав, що опуститься так низько, але нічого не поробиш. Доля у нього така. Що там? На Льва Толстого? Як воно? Стоїть один на проході, вибачаюсь, на виході, — світло у туалеті відсутнє: сморід лайна, сечі, хлорки. Той, що на вході, сигналить запальничкою, кількістю спалахів сповіщає, хто прийшов, — свій чи чужий. І всі роблять вигляд, що мочаться. І така у них конспірація, хоча кажуть, що закон скоро скасують за переслідування гомосексуалістів чи вже відмінили. Але вони, туалетні пєдіки, ніяк не можуть змінити своїх вульгарних, мазохістських штучок. Річчі плакав. А Іван сидів нерухомо, розхитуючись на стільцеві, в такт і ритм завиванню Річчі. Іван не розпитував про Алібасова, про полковників та майорів, про коханців та коханок. Він тільки цікавився їхнім збіговиськом на Льва Толстого. В парку Шевченка. Потім він дістав з торби «Поляроїд», сфотографувався, розкинувши широко руки і розкрилля могутніх плечей, роздягнений до пояса, розіклавшись, напівлежачи на дивані, — білозубо усміхнувся у кадр. Потім нашвидку одягнувся; зібрав усі необхідні речі до сумки: великого залізничного ліхтаря, ломик, якесь брудне манаття і щось замотане у просмальцьований папір. Це все, що помітив Пахноцький. Іван сказав: «Скоро буду. Чекайте…» Дорогою він зайшов до бару і випив велику склянку пива з насолодою, як діти п'ють з материних грудей молоко. Солодке поглинання пінястого питва збадьорило його. Несподівано дорогу йому застив чоловік у зношеному, колись дорогому пальті. Сказав: «Зупинись! Що поганого зробили ті люди? Вони й так потерпають від усіх, від всього; вони самі по більшості потерпають від цього».

— Відійди, нечистий. Я знаю, хто від чого потерпає.

І чоловік одійшов. Поплентав у куряву туману. Івану він нагадував Ракшу, але, на жаль, на превеликий жаль, то був не Ракша, колишній полковник. Інакше б склалася історія.

Він повернуся під ранок. Геть виснажений. Сів на дзиґликові, звісивши на колінах руки. Його тіпало, гладким чолом цибонів струмочками піт. Збігав на широкі його груди. До поясу роздягнений. За вікнами тріщали петарди. Від нього несло креозотом, сечею та лайном. На лагідний окрик Річчі він навіть не повернувся, — жоден м'яз не спотворив його обличчя.

— Кажуть, хтось повбивав людей на Льва Толстого… В туалеті… Скрізь багато крові та лайна і всякого там…

— Мало чого кажуть… Де Пахноцький?

— Спить…

— Буди його…

Річчі переступав з ноги на ногу. Пахноцький з'явився сам, протираючи кулаками очі, усміхаючись спросоння.

— Вибий йому зуби. Це він у всьому винен, — чітко вимовив Іван.

Річчі впав на коліна і заплакав. Пахноцький, ще нічого не розуміючи, завертів головою. Іван швидко дістав обріза, вкинув металеву гільзу до стволу і вистрелив. Прямо в груди. Влучив з першого разу.

— Здорово. Дірка як у вулику. Кровищі-то… Річчі, прибери. Пошаткуй цю скотину і викинь собакам…

Річчі плакав, він повзав у липкій крові, намагаючись підтримати голову Пахноцького, що падала, згиналася в шиї, з рота пузирилася рожева рідина, а в грудях клекотало, і сердега намагався вхопити рештки повітря ротом, а захлинався власною кров'ю. За вікнами раз по раз торохкотіли шутихи та петарди. Нарешті Іван не витримав. Похитуючись, підійшов, одіпхнув коліном Річчі, вийняв мисливського ножа і перерізав Пахноцькому горлянку.

— От і все. А зараз треба готуватися до Нового року. І провадити здоровий спосіб життя. А то щось розгулялись дуже… Жити треба скромно. Тоді все буде. Злидні. Я хочу, щоб ці суки боялися жити, боялися спати. Вони живуть і нічого не бояться. Бо немає на них управи і закону. Я є закон.

— Атож… Атож… — викручуючи ганчірку в тазика, збираючи кров, згоджувався Річчі, сьорбаючи носом.

За кілька годин до свята у Річчі зібрався весь квіт суспільства, — всі чемні і вишукані пани. Так він заявив Івану. Один в леопардових штанях, інший одягнений в червоне, майже жіноче манаття; інший вишукано вимахував перед обличчям манікюром, що його роблять тільки жінкам у дорогих салонах. Обличчя присутніх пломеніли від щастя, заливалися рум'янцем. Ходили, погойдуючи стегнами, кокетливо виставляючи зади, губами видавали утробні звуки, що їх можна почути в клозеті, коли справляють нужду «по-великому». Вони по-дитячому пустували, сікаючи очиськами то туди, то сюди, підморгували одне одному. Ще одні, найбільші ревнивці, намагалися забитися у глухого кута, щоб не впала його «пасія» чого доброго комусь на око. Це строкате товариство рухалося, шмигало, гуділо мухами біля маленьких журнальних столиків, де понаставляно було всілякого делікатесного їдла. Вони пхалися і верещали, мов купа чортів, що вирвалися з пекла на земну прогулянку. Річчі тільки плескав у долоні, вітаючи нових гостей. Але всі чекали на новенького, тобто Івана. Річчі помітно хвилювався, до білого стискаючи пальці, обламуючи манікюр. В цьому карнавалі тіней, яскравих фарб він почував себе непотрібним: без Івана нічого не могло бути. І тут хтось вигукнув: «Дивіться! Яка заграва, як красиво!» Всі поперли натовпом, хором белькочучи, до широкого вікна.

— Це пожежа. Щось горить. Далеко за містом, — сказав один з гостей, одягнений у фіолетові рейтузи, з квіточкою на матні і бантиком назаду. — Доки ці ідіоти доїдуть, то, напевне, там нічого буде гасити… Ось того року…

І всі з пожежі перекинулися: «А скажіть, скажіть, що того року?» І чоловік в рейтузах, набиваючи ціну, що нарешті-таки привернув-таки увагу публіки, почав віднікуватися, а потім розповів якусь дуже страшну історію, що трапилася тієї зими. Хтось повбивав людей, а дітлахи згоріли живцем у підпаленому злодієм домі. «Фу-фу-фу…» — гидливо покривила публіка губки, але розповідь, з усього, їм сподобалася. З цієї розмови Річчі почав переслідувати неясний, ледь смутний страх, жахіття, що вселилося в його домі. Чим більше, чим довше не було Івана, тим більша лютувався на нього, Річчі перераховував усі негативні сторони його характеру, поведінки; від того, як він підтирає задницю, вимиває руки, дуже акуратно, дбайливо, по кілька разів. Але нічого такого, щоб не вірити йому, запідозрити в зраді — Річчі навіть не припускався такої крамольної думки.

Нарешті о четвертій ранку Іван з'явився під гучні овації гостей. Іван постав перед публікою якийсь просвітлений: очі волого блищали; приніс купу подарунків, багато дитячого одягу, з відеокамерою старого виробництва. І під несамовитий регіт та захват подарував камеру шістнадцятилітньому хлопчику. Решту пороздарював батькам, які ще, окрім нестандартної орієнтації, мали сім'ї: жінок, дітей, прибиральниць, покоївок. Іван з'явився у брунатного кольору штанях, з плямкою на коліні.

— Що це у вас? Кров… — почав розмову мужчина у фіолетових кальсогіах. — Не інакше десь поранилися… Ох, а мабуть, когось убили!

Іван стояв спокійно, засунувши руки до кишень, не видаючи себе ані поглядом, ані поведінкою.

— Дурні у вас жарти, — тільки те і сказав.

Річчі вдавав з себе ображеного. Річчі, тріпонувши своєю класичною голівкою, обтягнутою чорним набріоліненим волоссям, пробухтів, надимаючи губки: «Фу, поганий хлопчисько… ти ледь не зіпсував празник і настрій…» — І юрба загула по-новому, аж до самої половини наступного дня, нанюхавшись кокаїну, обпившись французьким, справжнім, шампанським. Сусідню кімнатку, майже комірчину, Річчі виділив для інтиму. «Це так романтично… Свічки… канделябри… Троянди кохання…?» — виходячи з комірчини, звернулася до Річчі пара телезірок.

— Ні-ні-ні… То заслуга Вана… Йому дякуйте, — так Річчі називав Івана Білозуба.

— Ну просто божественний дар, Річчі, тобі доля послала. Піднесла прямо на блюді. Тримайся цього чоловіка. Він тебе ніколи не підставить. Будь певен. Ми з Сомом знаємося на людях…

Але Річчі знав, що вони брешуть і заздрять водночас. Щось таке вони, ця парочка педріл, вловили у поведінці Білозуба, якусь таємницю.

Ліліт гасала на «рено» у пошуках Ракші; потім їй встрелило в голову знайти особисто того виблядка, якщо вже Ракша загубився, а може, вже давно плаває дном, загрібає муляку десь у озері на Оболоні чи Харківському. А Білозуб о тій порі якраз думав про неї, оповитий солодким сумом, з огидою розглядаючи тіла, що лежали покотом: хто на канапі, хто не доповз до туалету чи кухні, — виблював упівдороги, так і тицьнувся писком в ригаччя. Вони хропли і бзділи, пускаючи вітри і сивушні дракони. Тільки троє, накачавшись наркотою, танцювали цілу ніч і півдня, упершись лобами. Так і крутилися до світанку. Річчі зачинився у комірчині, сховався від Івана, так, щоб він знайшов його, — хлопчиська треба трішки помучити.

А Ліліт лежала, зануривши обличчя у пухову подушку. Сили її покинули. Ліліт не плакала — цьому її навчило життя. Вона не груба натура, але з прагматичним по-мужському розумом, де цвьохали романтичні думки, як бджоли у пасіці. Життя, з самого дитинства, ніколи їй не видавалося легким, — так її виховали. І вже дорослою вона напевне знала, що життя — це суцільне свинство. Чим тепліша калюжа, тим більше кортить вивалятися у багнюці. Всі бажають бачити сонце якнайдовше, але живуть так, наче бачать востаннє. Ліліт набрала номер телефону мобільника, але там промовчало, — харкнуло і промовчало. У цю мить двері прочинилися, і на порозі замалювався міністр-генерал, з набряками під очима; позаду — два здоровенних бевзя.

— Доскакалася, — нахрапом почав міністр.

— А я думала, що ти привіз цих недоносків, щоб вони мене задовольнили, — відрізала Ліліт, витягуючи маленького, кишенькового браунінга. — Живою не дамся.

— Тоді віддай касету.

— Немає ніякої касети… У тебе галюцинації. То простий приймач, що ти з дурного п'яного розуму сприйняв за диктофон. Я такою дурницею не балуюся. Я…

— Хто ти — я знаю. Давай, Лі, по-мирному. Що ти за неї хочеш? Грошей? У тебе їх вистачає і так. Зв'язки найкрутіші, навіть не моїм братися, закордонні світила. За бугром, на який ви молитеся. Але сила людини на її землі. А так, то пусте.

— Перше: гроші ніколи зайвими не бувають. Основне: верни Ракші чин. Спробуй мене зрозуміти, а далі роби, що надумав. Завтра тебе як мінімум переїде авто або особисто президент заховає в каталажку.

— Тоді… Що… Я й так йому все дозволив, аби не чіпали менти, — різким рухом Васькович осадив двох гевалів. Ті подалися на кухню пити чай і покурити.

— Тільки Ракша знає, де знаходиться той курвиний син. Тобі це може видатися чудернацьким, але тільки Ракші на роду написано вловити маніяка. Хіба важко так зрозуміти? Не такий ти вже, виявляється, швидкий, на моє розчарування, розумом. Ракші судилося його спіймати. Але за Законом. Верни Ракшу у Закон, верни його справжнє прізвище, — Ліліт запалила цигарку, кидонула до ніг міністру браунінга. — А зараз роби як знаєш. Можете мене кінчати, з оцієї пукавки. Самогубство зараз поширене явище. Інфляція. Депресія. Так що причин для самовбивства зараз досить. Просто як варені кальмари.

Генерал поклав кашкета на коліна, вилупивши свої банькаті очі на декоративних рибок, що тицялися кумедно писками об шкло. Фіолетове світло люмінесцентної лампи пучками падало на воду, і від того луска, риб'ячі очі грали різними кольорами. Яка краса, подумав міністр.