Дофін Сатани

8 Танок смерті

Давно призабута «Ламбада» вихльопувалася з прочинених вікон, з відкритих настіж дверей, з роздяплених карієсних, але святкових ротів. І зовсім несподівано хтось вибрикне коником якусь дурницю, — налижуться до білої гарячки, б'ють у бубна; вітер роздуває парусом шаровари, — бряцкають дерев'яні шаблючки, долучаючись до звуків «Ламбади», до бряцкання золотих ланцюгів на шиях «братви», «крутих», що вжикали на «черокі» як божевільні. Бач, накачалися героїном: місять колесами бездомних собак так, що аж тельбухи розлітаються урізнобіч. Іноді замість собак попадають бомжі, яка різниця? Братва гуляє, бо життя коротке. Потім вони виводять на прогулянку «чау-чау», або собаку Сталіна, найлютішу тварюку, дарма, що пацьорки затулили очі, а шерсть тягнеться землею. Опудало, та й годі. В одну мить цей песик перекусює горлянку або трощить на пісок гомілку вашої ноги.

Річчі занудьгував. У нього пропав апетит. Іван не з'являвся тиждень. І Річчі нарешті вибрався за тиждень на чисте повітря. Розширеними від болю зіницями Річчі подивився на світ: на будиночки у янтарній паволоці, на сизий дим з труби, кресання чайки над озером, де біля пірсу, на кризі, підпасалося у рибалок чорне вороння. І білий сніг. Естецтво Річчі та Білозуба ще довго трималося купи, мирно співіснувало в їхній оселі; простіше, — останні тижні зими він зрідка заходив до Річчі і до нового помешкання, що вони винайняли місяць тому, з подачі старого приятеля. Майже задарма. Івану подобалося бачити Річчі нудьгуючим: як Річчі бере до рук, затискаючи витонченими пальцями білу сигаретку, або шарудить фольгою у суцільній тиші, куди зазвичай струшує попіл, — майстерно виготовляв з блискучого паперу мініатюрну гондолу і на цілий тиждень мав розвагу. На кожну пачку цигарок попільничка-човен, змайстрована з фольги. Іншим разом, на білій кухні, з підвісними, на довгих шнурах, модерновими люстрами, висікає із запальнички синій язичок вогню, розкурює люльку, пихкаючи трунким і солодким димом, накидаючи кільця на порцелянових чи з слонової кістки божків, — власність Івана. Колекція, що нею він дуже пишався. Дуже коштовна річ. Де взялися ці речі, то на дев'яносто відсотків Річчі це мало обходило, а якщо і здогадувався, то навіть самому собі боявся дізнатися. Буває така порода людей. Кретини ніколи не зізнаються, що вони кретини, тому хоч у небо плюй, хочеш в колодязь. Нічого не змінилося. Все підпорядковане якомусь законному праву, і ніхто не запитує, що ти бажаєш від цього світу. Приходить час — бери або помирай. І Річчі нагадував велику видресирувану собаку, що не може ступити й кроку без хазяїна. Тож одного разу, коли Річчі з нудьги спробував забалакати про політику, не так про політику, як про владу, тоді вперше за кілька місяців знайомства Річчі побачив, як загорілися у Білозуба очі; як баньки забігали, мов у переляканого пса, якого потягнули по хребтині ломакою. Людина завжди готова набрехати хтозна-чого, аби тільки не заглянути правді у вічі. І Річчі звикся з думкою, що той Іван, зовсім інший, не той, що приходив до нього в чужих штанях, з брунатною плямкою крові чи рідини на коліні. По-простому: Річчі заїдала ревність. Проте Річчі перестав запрошувати гостей, а Іван зрадів такому повороту в їхніх відношеннях, більше того, — він захоплено вітав пропозицію. Це надихнуло Річчі. Він тільки те й робив, що скиглив, погрожував покінчити самогубством, якщо Іван зраджує його. Іван гладив його за вухом. І все поверталося на круги своя. Іван говорив у такі хвилини одкровення, коли вони вели балачку про якусь чергову світську витівку, куди Іван був невхожий, але горів бажанням.

— Ти кажеш влада, — починав він. — Влада так п'янить, як наркотик. Спочатку виригати хочеш, а тоді ейфорія зносить вище, вище, вище. Люди видаються такими мізерними. Такими вони внаправду і є.

Річчі відповідав якимись замислуватими обертонами, що в них внаправду Іван заледве розбирався. Його цікавили гроші, влада над людьми. Його ображало те, що вони не помічають його, а тільки смерть. Вона з ним, поруч. Вона його кохання і велич, бо він керує нею, як добрий косар у серпні-місяці. Людині треба померти або взагалі не народжуватися. Іван терпіти не міг алкоголю, наркотиків, продажних жінок, повійок дешевого ґатунку. Йому бридило подібне товариство. Він тягнувся всією душею до людей заможних, вибраних, багатих. І до істерики боявся. Навіть безневинних гоміків Річчі. Останніми днями він лякався шурхоту. Зачинившись у комірчині, сидів, склавши на колінах руки, що обвисали двома великими канатами. Він подовгу дивився у вікно. До точності не можна було сказати: чи то він спостерігав, чи то він стежив за людьми, чи просто інстиктивно відчував холодну відчуженість між ним і людьми. Пройшлася зграйка молодих дівчат, розкидавши поли шубок, показуючи стегна — білосніжні, точеної форми, але це його не обходило, як і не захоплював секс з Річчі. Він з більшою цікавістю спостерігав за дітлашнею, що гасала, як маленькі гуманоїди, одягнені у болоньєві, на пуху, комбінезони. І Білозуб щиро усміхався. Коди людина мертва, то вирішується безліч проблем, що вона тягнула на горбу власного життя. Людина може отруїти кров тільки своєю смертю родичам, що вони, в свою чергу, псували ту кров йому за життя. Коли людина помирае, то від неї лихого чекати нічого. Лихі ось ці, маленькі пуп'янки, що бавляться на дитячому майданчику, що в часі готові розпуститися, через кілька років, у отруйні троянди. Дівчатка на перезмінках будуть робити мінет в туалетах Макдональдса, а їхні мами читатимуть на ніч молитовку або діловиту настанову, як після праці шпацирувати Хрещатиком з гордим виглядом великосвітської пані; тут, у цьому юрмиську, де ані верху, ані низу, і не розібратися, хто кому служить. Вони не знають, яким богам вклонятися, яким молитися, вірити сили немає навіть у щось абстрактне. Вони байдужі, як вощані манекени. Вони сповнені уколиханого щастя та радощів і повні добродійності, як нічний горщок з лайном. Кожен вірить у правоту свого діла. Але навряд чи це їхнє. Люди завикли красти, жирувати надурня, за чужий рахунок. Як у його сімейці: зайвий рот в сім'ї, хлопець трохи дивакуватий, то нехай на казенних хлібах поживе. А самі до церкви лазять. Просять хто чого. Світ паралізованих ідей. Дітлашня пашить паром. Рожевощокі. Перекочуються яскравими клубочками в прозорому повітрі. Вони висять у повітрі, як іграшки, тільки вітер не зрушить їх з місця. То вони ворушкими клубками перекочуються від майданчика, поближче до озера, а перелякані матері біжать слідом. За вікном жовтий, рідкий клей ранкового повітря. Тільки о цій порі він чув запах — сморід чогось смаленого, наче велика комаха згоряла на вогні. Запах підступав до обіду, заповнював усі шпарини. Іван зажди чекав на цей запах.

— Дихай, вдихай цей запах. Цей запах зміцнює і надасть тобі сили, — східцями на веранду піднімався чоловік у червоній сорочці, червоних штиблетах. Іван пожбурив у незнайомця табуретом, але дзиґлик пройшов молодого чоловіка наскрізь, поторохкотів по східцях, влучивши у стіну, розбився на друзки.

— А… Це ти… — прохрипів, ковтаючи липку слину, Іван.

— Поїдь у бік півдня, коли почуєш той запах, то дій. Хто б під руку не потрапивив. — І покровитель щез.

Ракща ходив церквами. Тільки там він мав надію врятуватися. Чуття звіра, колишнього мента, його не зраджувало. Смерть має властивість з'являтися тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Він вже навчився розрізняти її на запах, мигдалевий, з запахом підгорілої каніфолі, волошкового запаху. Смерть ходила навзирці. Зашурхотить куля. І все, тільки дух вилітає з рота сизим паром. Душок гнилозубий. Паскудь. Матері зарані виховують з своїх дітей патологічних убивць і проституток. Ракша ходив з церкви до церкви, сподіваючись ще натрапити на Дофіна. А Іван тієї миті, бовтаючись у трамваї, колисаючись на м'якому сидінні, — угледів Ракшу, але не пізнав його чи просто примарилося. Іван їхав у напрямку півдня і був певен, що розбудить суспільство, примусить заговорити про нього, Івана; а ще бажав необмеженої влади, достойний якої, тут він був певен на сто відсотків. Вони, люди, зледащіли в кінець. Терпцю прийшов край. Так і Ангел говорить. Треба, щоб вони ходили в страху, щоб вони зрозуміли — ця кара за їхні злодіяння ляже на плечі. Він котився у червоному трамваї на Солом'янку. Перед очима наче горів малиновий каганець, що показував дорогу. Але з першого разу нічого не вийшло. Він потрапив не в ті двері. Йому сказали, що така тут не мешкає, але вони знають вчительку, що мешкає, з двома дітками. Дві дівчинки? Так, здається, так. Тоді щиро дякуємо. Балаканину глушили розливи «Ламбади».

Вона майже не змінилася, ця зашмульгана, слабка на передок сучка. Його перша вчителька, перша полюбовниця Шестєрова. У неї двоє дітей. Цікаво, де ті байстрюки повзають? Жінка спокійно пропустила його до гостини, будинок приватний, і вона не впізнала його: а так, притримуючи на грудях халат, завела до вітальні. Тільки тоді, коли він сів на стілець, відкинув капюшон, поставив сумку під ноги, зазвичай звісивши руки на колінах плітями, вона щось запідозрила.

— Я можу чимось вам допомогти? — запитала.

— Я хочу запитати вас: чому? Чому ви найбільше з мене сміялися у школі; чому ви дозволили мене зґвалтувати Шестєрову? Що я вам такого поганого зробив, щоб ви мене цькували як останнього покидька, адже у мене була родина, велика родина. Але чому весь час ви виставляли мене на посміховисько…

— Іван, — у жінки з подиву і переляку зуб на зуб не попадав. — Я нічого такого поганого не зробила…

— Окрім того, що стравили мене з Шестєровим. Я ж вас любив дуже. А ви мене зненавиділи. Мені не було де голову прихилити, а ви гнали мене як собаку, що тільки-но примостився на ослоні.

— Чого тобі треба? — вона зібралася вся, стала подібною на невеличку, степову пташку, з велетенськими очима, з молошного кольору шкірою, під якою билися, пульсували голубі жилки. Вчителька і зараз мала той ефектний вид, дарма, що двоє дітей. Одна дівчинка семи років і хлопчик трьох.

— Справедливості.

— Про яку справедливість ти, Білозуб, говориш? Тобі найменше треба говорити про справедливість. Іди геть з моєї хати!

Іван неквапом піднявся, взяв до рук сумку, розщібнув, вийняв обріз і вистрілив, чаруючись грибком вогню, що рвонув з жерла, в ногу учительці. Вона спробувала закричати, але від больового шоку втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то побачила під собою калюжу крові, ногу, перетягнуту джгутом. Кляп із смердючої ганчірки заткнув їй рота. Іван цього разу вже закінчував роздягати семирічну дівчинку, а брата прикрутив до билець ліжка, заклеївши скотчем рота. Іван заставив походити голою дівчинку перед матір'ю, а та не пручалася, виконувала все, що від неї вимагали. Потім на очах матері він зґвалтував дівчинку. Він псотив її скільки міг, доки внизу не зачвиркало, як у горщику з рідиною. Іван покинув дівчину. Мисливським ножем відрізав хлопчику одне вухо, покрутив перед обличчям матері, що знову зімліла, і він спересердя вдарив її по голові ручкою ножа. Обнишпоривши кімнату, поскладавши до торби дитячі іграшки, два фотоапарати, весь жіночий одяг, золото, гроші, зберігальну книжку. Повернувся назад. Дівчинка вже очуняла і повзала у крові, і ледь-ледь тихим, майже не чутним голосом просила допомоги. Іван вистрелив їй у голову, але не влучив. Тільки перебив ноги. Хлопчик намагався прогризти скотч. Мати раз по раз приходила до тями. Іван подався до гаража, постояв якусь хвилину, чекаючи на щось. Запах. Сигнал. Тоді він хутко ухопив каністру з бензином. Повернувся до будинку і залив усі кімнати. Дівчина очуняла і почала кричати. Цього разу вона кричала голосно. Іван на кухні взяв сокирку і двома ударами розколов їй череп. Решту присутніх не чіпав. Кинув запаленого сірника з порога і подався навпрошки, через поля, в напрямку електричок. Він вирішив їхати до Одеси.

Ракша два тижні не голився. Йому другий тиждень уряд не снилися сни. Він не пам'ятав нічого, окрім чорної вологої землі. Його опосідав жах, той жах, коли людина перед кимось заборгувалася і не може виконати свого обов'язку. І цей жах гнав його з однієї квартири на іншу. У місті повзли чутки, що десь є такий собі схиблений Ракша, що полює на якогось маніяка. Народ ще тріскотів святом, наче купа вологих петард. Балаган свята розтоплювався у маслі благодушності з вічною «Ламбадою». Іноді Ракші видавалося, що у нього дежа-вю. І він все це колись бачив, пройшов, але нічого не може згадати ніяк, до того одноманітними і порожніми видавалися йому дні. Нічого не впетравши з роздумів та зеківських тлумачень Ромодана, Ракша тиждень гасав за купами голубів. Висліджував, де вони влаштовували свої кубла. На третьому тижні він це діло облишив і почав складати карту маршруту Білозуба. Якесь непомильне чуття вело його від однієї оселі до іншого місця, де хтось бачив цього чоловіка. Люди розповідали неохоче, здебільше брехали. Але Ракша не обурювався, бо знав, що більшість його співгромадян, разом з ним, уражені брехнею. Життя надто дармова штука_т подарована людині, щоб її так легко віддати, гадав він. І знову брався за своє. Наприкінці третього тижня він, Вітька Сурмач, повернувся додому і завалився спати. Упав як у яму — без жодного звука, змучений і виснажений украй.

Аббу аль Ромодану з'явився вночі Ангел. Одягнений в чорні строї, окутаний білими крилами, він подивився на переляканого Ромодана, що тільки-но поголився, розітер, припік шкіру на підборідді одеколоном. Ангел сказав йому, ^що сьогодні о четвертій ранку прийдуть по нього, але нехай не боїться; нехай Аббу аль Ромодан попросить останню милість або прохання; яке? він сам вкладе у його уста слова, і люди виконають його прохання. І Ангел зник. Ромодан сидів кілька хвилин непорушно, зійшов геть з лиця, бо розумів, що то не галюцинація, і значить сьогодні його поведуть на «вишак». Закритий суд відбувся рік тому, коли недоумкуватий мент Ракша розпитував про того чоловіка, що убиває дітей і старих, вважаючи себе ледь не творцем всього сущого. Нехай вже гоміків, куди не йшло, — але віддати належне Аббу аль Ромадану, то він ніколи не був прихильником смерті. Хоча на його совісті висів не один «жмур». Це входило в одну складову бізнесу, тобто роботи. За роки, проведені в тюрмі, Ромодан мало змінив свої погляди, щоправда, став більш набожнішим ніж коли, а тому завжди викликав для себе муллу. Йому приводили православного попа, і Аббу аль Ромодан відмовлявся, вибачившись перед панотцем.

Міністр хмурів, тяжчав з дня в день. Йому не допомагали ані ворожки, ані віскі, ані жінки. Найменше його непокоїла тасьма, що Ліліт віддала, але ві» певен — копію. Йшлося справді про важливі речі. Він як ясний день бачив, що це робота рук не одного, а кількох чоловік. Може бути, що ця сволочуга дійсно змінює почерк. Плутає сліди. Але ведеться вкрай нахабно, полишаючи речові докази, убиває під самісіньким відділком міліції. А його розшукує по всій країні стотисячна армія міліціонерів. Міністр тримався за печінку, попивав холосас, смоктав льодяники, бо горілка виснажила його організм. А ще він гадав, як позбутися, вивернутися від надокучливого прізвища «Ракша». Після двох місяців вагань Васькович подав папери про відновлення Ракші в міліцейських лавах. Тільки в чині капітана. Потім викреслив і поставив «полковник». Нехай, як буде. І ухопився за печінку. «Треба кидати пити, бо поповзуть нехороші думки. А згори давлять, вимагають жертви, знову і знову віднайти… Та їм, курвам, і віднаходили, але все одно мало: то ті не ті, то зовсім не ті, а інших хоч у святі записуй. Коли припруть на допитах, не поспить чоловічок з тиждень або закинуть на прес-хату до рецидивістів, огуляють хорошенько, то обговорить рідну матір… Такий ото у нас слухняний народець. І не хочу бути ментом. Влада вимагає жертви, а не того, щоб ти, немолодий же, сказать, мужчина, ставав жертвою… Нехай Ракша жертвує. У нього в жилах кров шляхтича. А прізвисько-то я йому вимутив — Ракша, ракло по-сільському, жлоб по-кацапському…» Відсунувши склянку з холосасом, він подався до сейфика, де стояла почата пляшка коньяку. Він видув половину, з горличка. Крякнув, але від того не стало ані легше, ані тяжче. Приємного мало. Перший раз приємно, але не з жінкою. З першого разу ти розчаровуєшся. Оглянешся серед ночі і говориш: ну, що там такого, щоб ото скільки волочитися і перемучитися за одну ніч; що це не зовсім те, щоб ти хотів, а те, що хочеться в іншому ліжкові за кілометрів сорок, а мо' й ще далі. І отака заковика, що і ця нічим від твоєї не різниться. Так і дні в своїй неподібності, вони одноманітно подібні, наче весь час вертаєш на одне й те ж місце. Тільки сітка зморшок і вилізле волосся нагадує про смерть… І міністр Васькович думав про смерть. Він співіснував з нею абстрактно, віддалено знаючи, що є таке, як-от смерть. Коротке слово, а скільки віпхнуто в нього днів, тижнів, місяців, років, секунд, хвилин, годин, аж до зачаття. Так він балувався з нею, наче з іграшкою, доки не припекло і не зачастив до церкви. Не те щоби він був надто набожний, а радше повіяло на нього інтелігентськими замашками, а ще тому, бо державний муж, і не міг обійти стороною релігійного питання. Ніхто, майже ніхто, з його підлеглих, колег не вірили, а якщо й існувала якесь розуміння подібного, то на рівні такому: бабами-шептухами, ворожками, крутими чубатими магами і всілякою окультною тарабарщиною, якою забиті всі газетні розкидні і ятки, що її сам Васькович аж ніяк не терпів, хоча частенько заставляв водія об'їздною добиратися, накидаючи чималенький гак, бо дорогу перебігла чорна кішка. І чим більше Васькович думав про серійного убивцю, тим несподівано для себе сповзав на релігійні теми. Це його неабияк його шокувало. Таке враження, наче ти дебіл, стовбичиш голий серед усього миру, і всі тицяють на тебе пальцями. Васькович з цими і іншими думками набрав номер телефону і наказав підготувати документи для відновлення у званні полковника Ракшу. Не інакше, бухтів він до себе, — зараз ти вляпаєшся, Васькович, у халепу. Неодмінно. У Вітьки на роду написано встрягати у капосні історії.

Ліліт прокинулася, як хто підкинув, s половині ночі. За вікнами протяжно вив пес, плакав, як маленька дитина. Ліліт зайшла до клозету, потім заварила кави, зашурхотіла пачкою цигарок і дивилася на широку площу, залиту рідким ліхтарним світлом, де мошкарою шугали авта і мотоцикли, їй снився сон. І вона намагалася сама собі розтлумачити, але огида липким клубком застрягла в горлянці. Вона рвучко курила, пускала синій дим. Снився їй давній приятель, маляр. Він помер три роки тому, перетявши на руках вени. Гомосексуальні зв'язки. Для Ліліт, що оберталася у світі моди, це не було дивиною. Найцікавішим елементом цього сновидіння була незрозуміла мова. Альфред стояв на узвишші, обличчям до неї, — гарним, майже жіночим, але з ознакою мужності: чіткі риси обличчя. Одягнений у рожевого комбінезона. Видавалося, він стоїть на голубій кулі і вказує рукою донизу, на знайомий до рисочок квартал, залитий рожевим і голубим світлом. Тоді він сказав ще щось на мові, дуже подібній, близькій, але все одно незрозумілій. Тоді, надпивши великий ковток кави, Ліліт ледь не ошпарила горло, і до неї дійшло, що говорив з нею Альфред рідною мовою. Він за походженням білорус. І допиваючи каву, вона вже напевне знала, що сама таки відшукає цю скотину. Мінський масив не такий вже і великий, щоб не знати, де кубло гомосексуалістів. Випаливши кілька цигарок, вона попорпалася у шухлядці, знайшла снодійне, випила дві пігулки і провалилася в сон, — вже без марень, в тихий і лагідний, як травневий день.

Ракша повернувся додому. Запустілі квартири викликали у нього тоску, звірину тоску самотності. Його не дратував бидлам, бардак, розгардіяж, — це він постійно і наполегливо підтримував. Але пустота, юдольне запустіння викликали думки про намарність людського існування. Це асоціювалося у нього з незрозумілим, пекучим болем, що ганяв містом від дому до дому. Він не міг роз'яснити, що трапилося з ним, але знав, що так необхідно. Вороття назад немає. Та і Ракша вже був іншим. Він не постарів, але схуд, витончився, з проваленими щоками, темними від безсоння очима; він мав кремезні плечі, сильні руки. Розгрібши купи сміття, він розклав карту, детально викреслюючи місця перебування Білозуба. Він вже напевне знав його спражнє прізвище, але не було ні свідків, ані самого звинуваченого. За роботою його застав телефонний дзвінок. Ракша напружив м'язи на спині, його пробрало потом, наче хтось покликав його тихо так, віддалеку, наче моторошний голос, зовсім неживий. Мурахи поповзли шкірою, пішло холодом. Телефонний дзвінок вночі. Він повагом подався до телефону. У рурці запитали його прізвище, а тоді, переконавшись у правильності адресата, наказали негайно з'явитися до Міністерства внутрішніх справ. Ракша тільки й спромігся на слово «Так», а вголос, кладучи рурку, сказав:

— Мене не інакше до генеральського чину представили. Не інакше. Згоджусь тільки на міністра.

На ранок Ракша дізнався, що він таки знову справжній полковник і що на нього вішають справу маніяка, тобто Дофіна, як його називав юродивий: Дофін Сатани. Васькович потиснув Ракші руку єврею, вологою і липкою; і Ракші захотілося чимдуж обітерти її. Ракша почав діяти. Він напускав стукачів по всіляких притонах і гадюшниках, дешевих і багатих ресторанах. Розпитував у залізничників. І майже всі бачили цього чоловіка. Сіра, невиразна зовнішність, з усмішкою, забалакати може так, що дивина, а не чоловік. Що накоїв? Та нічого особливого, аби ви тільки потелефонували, коли з'явиться. Годиться. Значить все здорово. Г так цілий місяць. Тоді Ракша знову згадав Ромодана. Запросив його на допит.

— Ну шо, начальник, найшов свого різуна? — ухмилився Ромодан.

— Ні. Але хочу дізнатися, на який ляд ти мені на голубів показував.

— Чого ж ти така безтолкова голова? Він серед синеньких голубочків. Він десь ховається серед голубих, мать твою. Безтолоч. За останньою інформацією, то він десь отирається в голубих чи рожевих кварталах на Мінській. Більше нічим не можу тобі допомогти. Через три дні суд, а тому вже прощай, може, там зустрінемося, якщо наші попи не понабріхували щось. Не інакше воно там, як тут.

— Навряд чи для тебе там знайдеться тепла комірчинка, хоча зла від тебе не так вже й багато, а мені про свої гріхи треба думати.

— Які ми стали набожними. Ось що значить спілкування, живе спілкування з народними масами, а не… Ну. Прощай, менток, більше ми з тобою не побачимося.

Це була жінка з іншого світу. Він відразу її вирізнив по манікюру. Дорога, але скромна вдяганка. Вона навіть виглядала дорослішою, але їй десь приблизно до двадцяти п'яти років. Десь на цій межі. Сріблясте «рено», руді, до мідного переливу, кучері, зелені очі, тонка шкіра, але тверда рука. Іван торкнувся її зовсім легко, що від дотику затіпалося у нього серце в грудях; і вона, на його подив, відповіла усмішкою, не лукавою, з тріском хтивинки на дні ока, легко пускала сором'язливість гуляти молошним лицем.

— Ми справді десь вже бачилися, — сказала вона, і він помітив, як зіниці у неї ширшають чи то від збудження, чи від страху. Останнє він відкинув. Вона продовжувала: — Не думайте, що я чіпляюся на кожного гарного мужчину. Але ми справді бачилися. Ви мене, мабуть, не запам'ятали, а я вас запам'ятала. У вас Особливий погляд і усмішка. Дуже мила.

Івану потепліло нижче живота.

— Давайте пообідаємо якось у ресторані, — трохи недбало, інтригуюче запропонував Іван.

— Атож. В «Кракові». Новий зовсім ресторан. Помірні ціни. А там — як Бог покаже. Я ділова жінка, тому не можу й не маю часу на цю тяганину з квітками, з дзвінками. Давайте назначимо час і пообідаємо.

— О'кей…

Срібляста сигара «рено» прокотилася сірою Мінською, звернула ліворуч, злилася з різнобарвним кушпелинням великого гирлища траси. Ліліт сиділа і кусала від досади губи. На пробках вона клаксонила, що було сили. Верещала в мобільник, але відповіді не було чи не з'єднували з абонентом. Вона потелефонувала до Ракші, але слухавку ніхто не брав. І мисленно вона попрощалася з Ракшою. Скоро в неї теж знову почнеться здоровий конячий секс, гантелі зранку, холодний душ, дієта, подіуми, лахміття. Але Ракша, чого він їй втілющився в голову, тим паче мент, яких вона не те щоби ненавиділа, а готова була зробити все, щоби половина цих ледацюг потрапило за ґрати. Вона увімкнула приймач. Співала Едіт Піаф. Ліліт скорчила обличчя, перемкнула на новини. Ніяких тобі зрушень. Наче ця сволота не ходить під носом у людей і вирубує до ноги весь люд. Він хоче бути відомим, він вважає себе більшим, ніж є хто на світі, цей поганець. Три дні їх розділяло до зустрічі. Якщо не злякати, то вона зробить з нього решето, нарубає демонам фаршу з… Ах, знову пробка. В міліцію ані ногою, бо вони тільки заплутають справу, лишать його живим, а він, паскудь, не може, не має права жити, хоч як воно не по-християнському звучить. Вона заскочила в солярій, вилежала без задоволення свій термін, щоб лишатися собою — чарівною. Вона вигадає йому якусь божевільну історію, а він обов'язково поведеться. Люди схильні вірити брехні, а не правді.

Першим запідозрив щось Річчі. Його чутливе серце по-заячому йохкало у грудях з самісінького ранку. Річчі заварив каву, а коли сів пити, то побачив порожню перевернуту склянку Івана, і сльози полилися у нього з очей. Потім він побачив під вікнами двох молоденьких міліціантів: вітер роздував їм штани, а вони йшли повагом у новеньких «нольових» бушлатах повз будинок і перемовлялися. Провівши парочку поглядом, він притьма подався до комірчини, одягнув на себе чорну жіночу білизну і зателефонував одному старому другові, але друг навідріз відмовився, мотивував, що має одного партнера і ділитися не буде. А просто, вирішив Річчі, боявся Івана — Іван поналякував найлагідніших приятелів. І Річчі знову забутів, розплакався, як велика, безсила, амебоподібна істота, з по-чудернацьки красивими очима. Річчі бив на друзки посуд — вибирав найдорожчий, ламав пальми та фікуси. Потім вирішив покінчити з життям, але упівдороги передумав. Він приб'є оту Маленьку Карлицю, що знизу, яка напивається і кричить йому у спину, вслід: «Підарассс». Випив таблетку заспокійливого, розлігся на канапі, покуняв, встав?а півгодини і прибрав у кімнатах. Потім стильно одягнувся: саме чорне, з червоним кашне. Одягнув м'які англійські перчатки, у ванній взяв «опаску» німецького виробництва, що лишилася йому ще від діда. Випив для хоробрості скляночку червоного вина на білій кухні під червоними трояндами кохання. Він пив терпке вино і манірно плакав. Потім встав і рвучко подався геть, вискочив, навіть не зачинивши двері, подався до Карлиці. Зросту ця жінка була не маленького, тому місцева босота і дражнила її Карлицею. Річчі натиснув на дзвоника, швидко відсахнувся від вічка і вже готовий був податися назад, коли двері прочинилися і на порозі з'явилася велетенська дама у два метри зросту. Мала вона пушок над верхньою губою, підборіддя круте, майже квадратне, всіяне прищами, бородавками, обтикане волоссячком, рідким та цупким.

— Чого тобі, підар? Напевне вже на двірничих переключився?! — Вставила своє Маленька Карлиця. Це найбільше роздрочило Річчі. Щось шепнуло, дмухнуло йому над вухом, і він з усієї сили, як тільки міг, ударив жінку ногою у живіт. Відпружинився назад, наче гумовий м'ячик. Закусивши губу зубами, він повторив спробу. Карлиця завила від злості, накинулася з кулаками на Річчі, а той намарно намацував у кармані «опаску», вчепившися у рукав халату Карлиці. Вона теліпала ним як ватною лялькою, б'ючи раз по раз головою об стіну. Річчі, закусивши до крові губу, нарешті витяг «опаску» і полоснув по очах Маленьку Карлицю. Жінка завила від болю. Ухопилася за лице і посунула перетятого навпіл носа. Річчі прицілився, лежачи на підлозі і цвіркнув крицею по ногах. Та тільки сахнулася, подалася спиною у прочинені двері, але протяг стрельнув дверима, тріснув автоматичний замок і вона з Річчі лишилася сам на сам, поволі стікаючи кров'ю. Вона рухалася на нього, затиснувши кулаки, а з неї дзюрило, що з перевернутого відра. Голос, писклявий, як комариний писк, Річчі почув не відразу, а коли вже заносив втретє руку для удару. Голос сказав: «Розріж їй яремну…» Але Річчі бив куди попало, стругаючи пальці Маленької Карлиці, що олівці. Вона ухопилася останній у своєму житті раз йому за горло і стиснула мертві лабети. Забулькотіла, як великий самовар з кров'ю, впала, потягла за собою Річчі. Йому вдалося вилізти з-під туші лише за півгодини.

«Мабуть, довіку нам не відмитися від цього багна», — думала Ліліт, женучи трасою сріблястого «рено». Вона була вишукано одягнена, з тонким помаранчовим засмагом на шкірі у рідкісному парфумі, що знало кілька людей на місто. Іван зустрічав її прямо біля ресторану з великим букетом айстр. А у нього і справді чарівлива посмішка, щось ворушиться у його драконячих очах так, що нікуди подіти свої. Вони зайняли заброньований для них столик. Ліліт спостерігала краєм ока за навколишнім, але людей було мало. Вони мило розпитували одне одного про всіляку дрібноту прожитого: трохи про родичів, трохи про дітей, трохи про собак і полювання. Іван Білозуб добре умів клеїти розмови. Ліліт зовні трималася спокійно, як над прірвою, але з упевненістю, що витягнуть назад. Вона мило усміхалася, часом шарілася, часом видавала розбещене дівчисько, а собі накручувала у мізках: можна у туалеті, можна прямо на вулиці, найгіршим вартом може обійтися ресторан, що одне й те ж з туалетом. Додому до нього вона по етикету не має права їхати, бо це настрахає його, і будуть його шукати по всіх турціях і германіях, а він придбає особняк недалеко від Верховної Ради і буде навчати дітей фізики або розводитиме бджіл. Зрідка виходитиме на лови, щоб заколисати ляком спільноту. Вона їла, пила майже механічно, але з бісиками, зеленими іскорками в очах. Це йому подобалося. Акторкою тобі, шерепо, треба було стати, ти б, рідненька, такі аншлаги влаштовувала, що мало місця. Нарешті він запросив її на танок. Вони танцювали повільно, притиснувшись, наче вимагаючи або намагаючися щось відібрати важливе один в одного, вирвати шматочок трепетного життя, що поділене людиною на секунди, на хвилини, на пори року. Вони не розмовляли, тільки Іван блискав білозубою своєю посмішкою, заглядав у її вічі. Романтична, багата, красива — інший світ. Такою красивою печально жити. Але він візьме її до себе, закриє двері того світу, і вони справді можуть бути щасливими. Вони придбають десь на березі моря котедж і там поселяться. Він насправді любив дітей, далекі мальдійські острови, можливо, ще і слава пришкутильгає до його двору. Ліліт, попріч відрухову відразу до цього чоловік, тулилася попріч думкам до його гарячого, повного крові, свіжого тіла. Мізерність його душі нічого не варта, коли люди мають змогу і бажання порозумітися на рівні статевих інстинктів. Волинила «Ламбада», і Ліліт все міцніше і міцніше притискалася до нього, втягуючи запах чоловічого солодкого поту. Вона взагалі мало не зомліла, ноги підігнулися, а Іван щиро усміхнувся, заглянув у очі і запропонував відпочити. Ліліт тільки мотнула головою, а сама подумала, що ось зараз заверещить на весь зал, що хоче віддатися цьому покидькові. Вони випили вина, і вона ховала погляд, а він розповідав сальні, затаскані анекдоти, але так невимушено, шикарно і кумедно, що в часі Ліліт почала підозрювати, що чоловік цей зовсім не той, кого розшукувала стотисячна армія ментів. Вона майже здалася і дозволила накрити його долонею її. їй захотілося вибалакатися перед кимось або затанцювати до смерті. В голові у неї каламутніло, до нестерпного солодко. Його важка долоня накрила її тендітну, але вузьку руку, що знала ціну життю! Білозуб нічого не здогадувався, як і вона не була певна: чи не вигадана насправді вся ця історія від початку до кінця?

Річчі навіть не здогадувався, що він вчинив щось особливе; йому було просто бридко від липкої крові, що хльостала з нього, змішувалася з юшкою Маленької Карлиці; спочатку він вийшов на тротуар, де нікого не зустрів, окрім переляканих перекупок-бабів, і вже потім вийшов на широку Мінську трасу 98-го, жовтого і довгого, як цідило, автобуса. Ніхто не певен в тому, що чинить зло чи добро. Кожен певен, що вчинив відповідно ситуації правильно, тому і весь цей кавардак з світоявленням буде для багатьох дуже великим розчаруванням. Трагедія горшкового масштабу може напозір виявитися трагедією людства. Нічого не можна наперед прорахувати, окрім власних невипраних кальсонів чи залатаної акуратно комбінації. Річчі, розставивши руки, брів на два міліцейських «уазики», — там його помітили. І в мегафон наказували лягти обличчям на землю і викинути зброю. Річчі зупинився. Недорікувато подивився на долоню, що затискала «опаску», потім на другу, порізану, в засохлій крові, заплакав, наче на своїх руках прочитав власну долю. Скулу, різко окреслену, висвітлив міліцейський ліхтар. Мегафон гавкнув останнє попередження. І хтось вистрілив, Річчі продовжував стояти, освітлений рідким милом прожекторів, як комаха, що їй попереламували лапки, — він вертівся, намагаючись виповзти з-під світла, бо воно найбільше йому зараз заважало. Світло заважало йому думати, мріяти, шукати виходу. Він повинен поводитися, як герой, говорив його, Річчі, внутрішній голос, бо Іван тоді покине його. Він, Річчі, буде сильним. І Річчі посунув на міліцейський наряд. Перша куля хлопнула в плече, розвернула все тіло на тридцять шість градусів. Друга влучила у ногу. Річчі крутнув головою, впав на коліно, — заворожено, навіть з екстазом дивлячись, як з дірки, над колінною чашечкою, дзюрить його кров. Це було навіть красиво. Крізь туман подумав він і втратив свідомість. До пам'яті він прийшов швидко: над ним схилилилося кілька чоловічих облич, одне жіноче. Одного він упізнав, це той легендарний полковник Ракша. І тоді Річчі вирішив, що божеволіє.

— Я хочу понятих, свідків і зробити зізнання, — тихо сказав він.

Ракша на знак згоди махнув головою, з неприхованою жалістю дивлячись на замучене створіння, що потрапило до лаписьк Дофіна.

— Ти знаєш, де Білозуб?

— Так. Він поїхав на побачення, з цією жінкою… Він зрадив мене… Покинув…

Річчі заливався сльозами. Потім почав щось розповідати, аж до тих пір, коли Ракші увірвався терпець.

— Слухай, одножопий крокодил, ти мені давай розказуй, де він зараз і з ким… Ресторан…:

— «Краків» чи «Прага», точно не пам'ятаю… Як виглядала жінка? Я не люблю жінок… І цього не приховую… Начальник, де можна розжитися кокаїном… Я заплачу… Я відшкодую затрати… Інакше нічого у мене путнього не вийде.

Ракша засопів носом, витягнув мобільника. Натикав пальцем номер:

— Саїд? Саїд, братан, допоможи, пару пакетиків коксу треба… Ні, я тебе не чіпатиму… А там як подивимося…

— Ти знаєш, де його житло?… — звертається до Річчі.

— Мене кумарить. Мені болить. У мене, пане начальнику, всі кістки поперебивані…

— Уколіть під мою відповідальність конячу дозу знеболюючого, яке тільки є. Або транквілізатори. На ньому справді немає живого місця. Що… Порожньо… — знову муркає телефон.

— Са'ід? Здорово. Шоста лікарня. Посилай гінця, — потім до Річчі: — Поталанило тобі, зараз накачають всю Дарницьку фармацевтичну фабрику. Де ти мешкаєш?

Річчі втрачав свідомість, плутав слова, вигуки, моління, погрози. Вишукана велика комаха, що впала на землю і розбилася. їй хотілося політати, торкнутися неба. Дурна велика комаха, що називалася людиною. За кілька хвилин влетів посильний від Саїда. Викинув пакети на стіл. Чемно розкланявся, тримаючи праву руку під лівою, щоб почати в разі чого стрілянину, або більше для понту, аби не страшно було. Ще раз попрощався, досить ввічливо. І зник. Лікарі вкачали необхідну дозу^/ морфіну, щоб Річчі прийшов до тями.

— Я наробив багато глупоти в цьому житті… Вони в «Кракові». В записнику моя візитівка, там моя адреса, а на чистій частині телефон і як їхати до Вана… Він зрадив мені. Я хотів бути сильним. Жінка. Це дуже гарна жінка, вишукана жінка… Мені навіть лячно дивитися, до чого вродлива… Звуть Ліліт, модельєрша. Крута.

Полковник Ракша завив не своїм гласом. Першим ділом він наказав взяти у кільце весь Мінський масив, попередив сусідів, що ніякого вбивства не було. П'яні розбірки. Навіть цього не було, ніхто нічого не знає. Інший наряд блукав у пошуках ресторанів, «Краків», «Прага». Решта сиділа у засідці на квартирі Ліліт і на старій квартирі Білозуба.

— Але дарма, не обнадіюйтеся, менти, він дуже сильний і розумний чоловік. Він великий чоловік. Він вибраний. А ви знаєте, що таке вибраність?

Ракша відмахнувся від нього, як від надокучливої серпневої мухи. Ракші хотілося закричати на весь білий світ, зірвати погони, ці кляті ментівські погони, якщо Ліліт не буде поруч, то все полишене сенсу.

Ліліт танцювала. Вона наповнювалася якимось чарівним трунком, тією отрутою, що нею напувають жінки чоловіків, щоб звести з розуму, щоб закохати і закохатися. Вона танцювала, тримаючи над головою бубна зі срібними дзвониками. Хилиталася, як тремтлива жива свічка. Одна лінія тіла переламувалася в іншу. Візерунок, розлущена пелюстка соковитих уст. Оголена нога, що випурхнула з-під шовку. Увібраний живіт, спина подається назад, ноги сплітаються біля ступнів, знову розходяться. Бубон на рівні грудей. Плачуть дзвіночки. Вона проходить повз столи, б'є в бубна і наспівує. Руки тягнуться до неї, намагаються облипнути стан. Стрельнувши зеленим оком, вона тікає ближче до середини. Ліліт хоче, щоб їй запам'ятали. Щоб сповістили, коли, де і як вона, з ким була. Ця напівсвідомість псувала її свято. А вона все більше, шаленіше віддавалася танцю. Іван, розімлівшись, сидів за столиком, самотній, маленький, але цим бевзям і в голову не змогло прийти, що він може знищити їх, їхній спокій, родинні зв'язки. Іван упивався своєю силою, як упивалася своєю вродою Ліліт. Вона буде його жінкою. Навіть сьогодні. Це те, що він чекав все життя. Він перестане убивати. Вони поїдуть далеко. Вона розуміє його. Вона розумна жінка. Вона відразу вирізнила і визначила, що він не простий чоловік. А непорозуміння зітре час. Це в його силі. Але щось буркало і тривожило його. Він почав думати про Річчі, і це непокоїло його, турбувало, як хто бив легко, але боляче у тім'я. Але він неспроможний дати відповідь. Прибулець не приходив, то значить все у нормі. Він обов'язково попередив би. Пора, настав час діяти. Куди вони поїдуть? Він не заподіє шкоди цій жінці. Вона не заслуговує на це. Вона порядна жінка. Він закоханий у неї. Несподівано дві оголених, вирізьблених, наче з слонової кістки, ноги зупинилися перед Іваном. Ліліт розмахувала» підтягувала шовк тканини, пучками, клубком до живота. Іван підвів очі. Не відриваючи погляду від двох красивих ніг, білої стьожки дорогих трусиків, м'якого округлого живота з персиковою шкірою, еластичною, саме еластичною, а не пружкою. Він знається на жінках. У нього такої не було. Він зустрічався з її зеленими очима, де поволі розпалювався рідкий вогонь хтивості і щасливого кохання.

— Нам треба йти… Я втомився… Давай поїдемо до мене. Я познайомлю тебе з моїм товаришем, він дуже цікава людина. Оригінальна, можна сказати.

— Іде… Годиться. Тільки за умови, що він не буде мені заважати… Тобто нам… — Ударила бубном, зайняла хороводом сріблястих дзвіночків повітря, але встигнула помітити, що Іван спохмурнів. І підозра знову поклала на її обличчя темну тінь.

Ромодан слухав «Ламбаду». Він дивився телевізор, що його невдовзі заберуть, якщо суд виявиться не таким лояльним. Але він чекав на щось більше. Він молився Аллаху. Йому дозволили перелистувати Коран. Кілька сур він вивчив напам'ять. І він не думав про братів, жінок, сестер. Попереду міг бути тільки він. І те, що чекало його на тому кінці, зрештою було початком і кінцем в одному лиці. Але Ромодан був певен, що не пора. Кожного ранку він голився під невсипним наглядом сторожі, з квадратною головою. Рідким волоссям. Кущами по черепкові. Ромодан чекав на вирок.

Ракша сидів, тоскно спостерігаючи за нічним містом. Ніч маружилася, фіолетово розкидаючи тіні, химерно видовжуючи предмети. Більше він не думав, а дивився у ніч. Навіть не чекав, все було програно від початку; воно було відоме там, куди живим немає дороги. Від однієї думки його брала моторош. На старій квартирі Білозуба чатував весь загін спецназу. Біля будинку Річчі — відділок міліціонерів та національна гвардія. Ракша не проминув помешкання Ліліт. Там стовбичило до десятка спецназівців з собаками, що у нетерплячці гребли землю, тицялися писками між ноги кінологам-собаководам. Ніч і глупа невідомість. І ти падаєш у неї, як страдник, як далекий сухий листок, якому все байдуже, окрім того, що його давно забуто і викинуто з життя Ліліт. Ніч і глупа невідомість. Ти давно почав розрізняти біль від людського щастя. Отой біль і є людське щастя. Ти останні роки, Ракша, ходиш навзирці зі смертю, а вона закохана, ця падлюча смерть, у тебе. І тобі прийдеться покласти перед ногами жінки весь біль, всю любов, всю жагу цього народу, до якого він належав, що його несправедливо кривдили скільки століть. Темне нутро ночі, і воно промовляє до нього, як розтягнута мова агонізуючого чоловіка. Думки Ракші важкі. Як металевий смак першого кохання. Як вітер поверх голів. Треба зупинятися на цьому, Ракша, бо інакше це добром ніколи не скінчиться. Занапастиш усіх. І тільки від однієї думки він підстрибнув, мов ужалений. Ні, це не його мислі, а хтось нашіптує вуркотливо і переконливо йому на вухо. Він не хотів вже бути полковником. Ці мислі наповзали з ночі, зашмульгуючи ясність думки.

Він вже не хотів бути полковником. Якщо закінчиться все добре, то він потихеньку спиватиметься дешевою сивухою, десь на дачі, колупатиметься на грядках: хай воно летить під три чорти. Рації раз по разу пищали. Вже друга половина ночі, а із засідок тільки чулося: без перемін. Як здоров'я Річчі? Оклигує. Він нам ще потрібний живим, бо не інакше ця паскудь Білозуб знову відбудеться легким ударом ратиці. І Ракша знову тупо дивився у ніч, висмалюючи цигарку за цигаркою. Він думав про смерть. Раніш він так не думав. Жмур він і є жмур. Але зараз він зіткнувся з нею, як тендітна балерина з панцерником. Одне слово «смерть» викликало у нього огиду. Ні, він не буде ментом. Він втратив усе: кохання жінки, сам себе занапастив, подавшись до ментярні, і нічого від цього чекати добра. Краще здихати під арканом, ніж бути мусором, злочинцем під крилом закону. Рації мовчали."

Сріблясте «рено» рушило з місця. Воно таки рвонуло, полетіло в темряву, у напрямку масиву, до Мінської, але упівдороги Іван запропонував поїхати на свою стару квартиру. Ліліт не погодилася. Краще вже до неї. Вона наспівувала, закидала ноги на кермо. Щиро сміялася з жартів Івана, дозволяючи собі за кермом випити келишок шампанського. Іван весь роздобрів і їхав певний своєї перемоги і певний того, що щастя його, те щастя, обіцяне Ангелом, влада над світом, ось воно тільки починається. Ліліт розповідала, як уміє добре готувати. Іван тільки тішився розмовою. Йому це нагадувало легку любовну пригоду, що з часом виросте у велике почуття. Хіба не для любові живе чоловік? Хіба не народжуються з кохання діти? Вона припала повним ротом, соковитим ротом до його тонких губів, відчуваючи, як тріпоче серденько, як ноги мліють, і вона ганчіркою ось-ось повисне на дужих плечах цього чоловіка. Зараз вона впевнена — це не той тип, що його шукав Ракша. А Ракша… Нехай котиться той Ракша під три чорти. Вона насвистувала модну пісеньку, але кермо дало крену, зачепилося крилом і бампером за стовпчика, пішло юзом, вирівнялося. Через побите переднє скло вилетіла сумочка Ліліт. У воду озера.

— Сьогодні дійсно відбувається щось серйозне… Але як нам пробратися до моєї квартири, бо ключі тю-тю. І не думаю, щоб гаішники нас погладили по голівці. Зробимо так. У мене є ключі одного знайомого, і ми пішака доберемося ось туди. Навіть не на таксі. А «рено» нехай стовбичить.

Вони телефоном викликали дорожню допомогу. Взяли таксі, прикупивши продуктів, поїхали у бік Солом'янки.

О п'ятій годині ранку полковнику Ракші переказали по рації, що знайшли пошкоджене «рено» сріблястого кольору. Нічого особливого. Навіть слідів крові. У засідках — без перемін. Треба готуватися до найгіршого. Ракша дивиться у ніч. Він вже не був ментом. Він був тим, що повинен зійтися один на один з Дофіном Сатани. Так він його про себе називав. І тут його знову підкинуло. Як він раніш не припустився такої думки?!

Кімната Івану Білозубу сподобалася, щоправда, тут не прибрано, але якщо поставити канделябри, троянди, червоне вино, то для кохання кращого не може бути. Ліліт нашвидкуруч позбирала папери, згребла в одну купу і запхала до комірчинки. Івану сподобався широкий диван. Він любить дорогі речі. Кому належала кімната? Одному знайомому? Він десь безслідно пропав? У неї вертілося на язиці — Ракша, але щось зупинило. Вона подалася на кухню, портрет, фоторобот зник. Лишилася мапа. Вона згорнула її і запхнула до великого пластикового мішка. Почула на собі погляд. Обернулася і Побачила роздягненого до пояса Івана. Він тримав у руках відкорковану пляшку вина, двома пальцями, за тоненькі ніжки, голівками донизу келишками.

— Ходім…

— Зараз прийму душ. А ти поки посидь на дивані. Потім наберу до ванної тобі води.

— Так, — спокійно мовив на те їй Білозуб, поставив пляшку поперед себе і увімкнув телевізор. Бавився з пультом. Крізь просвіти він спостерігав, як вона стоїть зовсім гола під душем, така далека і бажана, створена для нього, і більше ні для кого. Вона буде його помічницею, вона підніме його в очах суспільства. Він заставить говорити людей про нього вголос. Він заставить коритися їх йому, а вони за честь вважатимуть хоч раз глянути на неї. Ось вона вийшла у легкій чоловічій сорочці, з точеними ногами, зеленими очима з-під копиці мідного волосся. Вона присіла тиха до нього і поклала теплі долоньки на його кошлаті груди. І він її поцілував. Вишукано, як цілувався з гомосексуалістами, так, як вони, ніхто не вміє робити свою справу. Одним порухом він скинув з неї сорочку, заглянув у її чисті, зелені очі, де горіли тільки ніжність, любов, відданість. Дійсно, у нього сьогодні великий день. Він пестив її груди. Подумки вона віддавалася чомусь солодкому і забороненому, вона віддавалась вся, до безпутства, тремтячи пещеним, тендітним тілом під ним, під його могутніми розкриллями плечей. Вона навіть не стримувала крику від оргазму, коли кінчила, як тільки Білозуб увійшов у неї. Цього вона навіть не дозволяла Ракші. Цьому мужчині, з заворожливим поглядом, майже незнайомцю, якого годину-дві запідозрювала у смерті скількох людей, навіть її судженого. А зараз топилася воском під ним, мокріла раз за разом, кричала від радощів і захвату. Вони спробували всі позиції, які знав Іван, які знала вона. Вона провалювалася у солодку мелясу любовного шалу, але іноді щось виринало після відпочинку, коли вони перекидалися словами, — до неї знову закралася підозра. Чим безглуздіше вона їй видавалась, тим більше Ліліт вірила в неї. Хтось третій, зовсім не видимий, звів їх, — це не випадок. І не випадкова така пристрасть до цього чоловіка, якого ще за годину до любощів вона готова була вбити. Під сірий ранок, коли Іван спокійно спав, дихав рівно, усміхаючись уві сні, вона почула голос: «Зайди до ванної!» Спалах освітив кімнату. І вона подалася до ванної кімнати, витягуючи з кишеньки браунінг. «Сиди тут… І чекай…» І те, що проговорило, зникло, але вона була впевнена, що воно чатує тут. Вона сиділа в джакузі, заганяючи набої. Гільзи цокотіли об кахлю. Нарешті вона набила набої, пустила воду і почала наспівувати. Іван лежав голий, розклавшись безтурботно тілом. І тут зарипіла дверна скважина. Двері розчахнулися від удару. Попереду, розвіваючи полами коверкотового пальто, з витягнутою для пострілу рукою, з «стєчкіним», влетів Ракша, а у вікна посипалися спецназівці національної гвардії.

— Всім лежати… Команда: обличчям на підлогу. Писком на підлогу. Скотина, я сказав рилом в землю. Кайдани на ноги, на ноги. Руки мені його не страшні. Де жінка? Сука, я запитую, де жінка?…

Білозуб тільки пузирив злісну піну, мочив підлогу сечею, — лежав під двома десятками стволів. Він не протестував, бо не встиг оговтатися. Його скували кайданами і потягли до «воронка». Ліліт сиділа в джакузі, наставивши дуло собі в рота.

— Підійдеш, я сама вкорочу собі життя… Ракша… Ракша… Ракша… Я тебе зрадила… і з ким… Він переконав мене… Я не хочу жити…

— Пусте. Піська не вулиця. Потрахається і стулиться, — обеззброїв грубо Ракша і обійняв Ліліт за плечі. Довгі і непотрібні жіночі розмови; голова тяжка, але спати, хоч ґвалт кричи, зовсім не до сну, не хочеться. Думка визріває в голові: де спокій?

— Але з самого початку я слідкувала за ним. То, видно, доля так розпорядилася, щоб воно так трапилося. Ой, що я несу… Ані він нічого не запідозрив, ані я. Ой, що я несу… Тобі таки на роду було написано впіймати того виродка.

— Тут в нас ще один є. І зовуть Річчі. О-о-оо, той розписався, що Джек Лондон з Мопассаном на купу. Все о'кей. Пребираємося жити до тебе. Я в цій кімнаті похезати не захочу.

— Згодна, але поки давай не ставити штампелів. Це встигнеться. І є пропозиція. Вірніше, прохання: як з міліцією?

— Це моя остання справа. Я вже давно не мент. Може, стану пасічником, моряком, кочегаром, детективом, архіваріусом, але не ментом. Я згоден бути лайном, коли всі генії. Або геній я, а всі говнюки — це теж непоганий варіант.

Справа розтягувалася надовго. Білозуб зізнався на третій день після перехресного допиту із свідками і подільником Річчі, котрий поводився скромно, часто плакав. Іван охоче говорив про убивства. Він детально, смакуючи подробиці, розповідав, як трусонула головою жертва, як вони віддавалися йому, не лякаючись, як він перетинав горлянки, а потім «пфа-фа-фа» — так він імітував звук відірваної голови. Він не розкаювався, а все більше налягав на якійсь вибраності, часто згадував ім'я Бога, якихось ангелів, про вищі світи, де він побував. Він, з усього, затягував слідство, бо в повітрі висіло «про накладення мораторію на смертну кару». Тому тягли справу з Ромоданом. Ним займалися психіатри. Тільки один Ракша прийшов і приніс йому Біблію. І сказав: «Якщо ти там знайдеш хоч одне виправдання тому, що зробив, то я тебе випущу… І сам сяду на твоє місце…» За тиждень він звернувся з проханням надати йому кілька чистих аркушів паперу. І написав листи. Писав він до того невідомого, що не приходив, що полишив його. І коли той постав перед Іваном в обличчі чорного, високого, як вежа, чоловіка, розсміявся прямо в обличчя, сказав: «Не тому ти Богу, Білозуб, служив… Зовсім не тому… Я тільки ангел… Падший ангел… І все… Я Сатана, Вельзевул, Люцифер, як хочеш мене називай… Але ти і в це не віриш. Не буває галюцинацій. Бувають хворі ідеї, на які ви липнете до мене, як мухи на мед…» І зник.

За півгодини до четвертої Ромодан прокинувся від сторонньої присутності в камері. Тхнуло аміаком і креозотом. Він дбайливо перебрав світлини, переписані сури, речі, що лишили для нього як найнеобхідніші в кхмері смертників; далі він чекав, коли двері прчиняться і його поведуть. Зайшла охорона, ще двоє в штатському, і сказали, що його прохання про помилування на ім'я президента відхилено, але є ще надія написати апеляційного листа до ООН. Ромодан мовчав. Він навіть не боявся. Потім несподівано сказав, не пізнаючи свого голоса:

— Дозвольте мені побачитись, якщо таке діло, з Білозубом.

Навдивовиж, його прохання не викликало подиву. їх звели, поставили між ґратами. Ромодану зняли кайдани. Білозуб дивився на нього сірим, водянкуватим, затравленим поглядом.

— Чого ти від мене хотів? — прохрипів він, і очі забігали, як у шкідливого безпритульного собаки.

— Нічого. Окрім тебе, — міцні руки стиснули крізь ґрати горлянку Білозуба. З присутніх ніхто навіть не зрушив з місця. Спаралізовано вони дивилися, як все сильніше і сильніше стискає горлянку Ромодан Білозубу. Чи то від несподіванки? Навіть подиву на обличчях присутніх не було. Голова Івана зателіпалася, висолопила язика, повисла на шиї, і він зсунувся на руки конвоїрів.

— А зараз пішли. Промисел Господній закінчився, — сказав Аббу аль Ромодан.

І вони пішли коридором. Він оглянувся на двір через скло і побачив сині плями світла на самій землі, наче це було на підлозі; він видихнув спокійно, хоча вже десь, дріблячись, лопаючись міріадами капілярів, судин, розщеплених атомів у сірому мозку, він перестав існувати. Кров штовхала у голову. І він почув хлопок пострілу. Це, видно, останнє, що Бог подарував йому на цій землі наприкінці, — мужньо або з жахом зустріти смерть, впізнавши, угледіти її, коли з життям на хвилину лишаєшся сам на сам. Він зробив це з такою мужністю, як пізнають вперше статеве життя тринадцятилітні — з гірким ударом розчарування, легкою втомою минулого.

Рівно через два дні після цих подій було накладено мораторій на смертну кару. Два дні могли зберегти життя обом: і Білозубу, і кримінальному авторитету Ромодану. Але доля розпорядилася інакше. Річчі просидів три роки, чекаючи вироку. Він став набожним, щирим, страждав від великої кількості мужчин, що намагалися його зіпсотити. Нарешті суд виніс йому вирок — п'ятнадцять років суворого режиму. Але він вироку не дочекався, повісився на туалетній трубі, тільки дізнався, що Іван загинув.

Ракша одружився з Ліліт. Став приватним детективом. У них двоє дітей. Міністр подав у відставку, призначили нового, намагаючись пропхнути це законним шляхом, але поки що марно. І більше про цю історію в родинах наших героїв ніхто не згадував. Ракша, він же Вітька Сурмач, качав на пасіці мед, старівся потроху. І життя для нього втратило сенс, будь-який. Він знав одне: щоб тебе там не чекало на тому кінці, та життя треба прожити, яким би страшним воно не здавалося.

30 грудня 2000 р., м. Київ