Дофін Сатани

4 Поклик

Від дороги треба йти навпрошки. Цю дорогу розшукав Шестєров. Він прийшов у клас, скинув сумку прямо на підлогу, під широко розставлені ноги, втупивши свій погляд, сизий та чистий, як волошкові квіти у припізнілій порі, і сказав:

— Я, Шестєров, — у цьому було щось більше, аби в класі хтось таки трохи читав, а тому ніхто нічого не помітив, не порівняв, хоча грамотність проглядала в обличчя Кості Шестєрова, разом з його атлетичною поставою, скуластим, виліпленим, наче з одного шматка, обличчям. Рекс відразу, ще не чекаючи, коли закінчиться урок, зіпхнув Нінку Блохасту, сів поруч Івана і зашепотів йому швидко на вухо. Того ж дня, коли до школи-інтернату прийшов Шестєров, його надумали опустити: між дерев'яних балок сушилки, куди його закликали, надумали учинити допит і суд. Рекс давно наготував звинувачення, але вони лишилися гуляти у його голові, бо Костянтин Шестєров витягнув з-за пазухи пістолет, ткнув Рексу у писок, після чого злякана шантрапа посипалася врізнобіч, як воші після доброї порції дусту. Рівно через тиждень, в колі дівчат, старшокласників, меншеньких трохи, хлопців з села, Рекса віддубасив до поросячого писку Шестой, тобто Костиль Шестєров, хоча «шестим» йому ніяк не випадало бути. Іван прийняв його дружбу відразу, чоловіка сильного, справді мужнього, якого цікавили дівчата і який поволі потягнув його в інший бік, навчивши не боятися, відповідати ударом на удар: цілими днями, коли з Іваном не траплялися напади іпохондрії, вони боксували, вивчали і відпрацьовували прийоми боротьби, дзю-до, карате, записані до великого потертого зошита, обліпленого гедеерівськими наклейками, разом з соложавими еротичними оповіданнячками, написаними невідомомим автором, авторство яких здебільше приписувалося відомим або знаменитим письменникам, там — Єсеніну або Льву Толстому. Але у обох живилася одна мрія — розбагатіти за будь-яку ціну. І першим кроком до багатства вони вибрали Рекса. Його викликали на судилище до «труби», але він не з'явився, зникнув вночі безслідно, прихопивши гроші. Рекса підловили десь під Житомиром, відправили назад, але грошей так при ньому і не знайшли. Шестєров з Іваном лишили його до часу в покої. Шестєров організував тренування біля озера, а Іван підбивав розмовами проти Рекса школу. Рекс обрид усім. В перервах, разом з Шестєровим, вони віддавалися мріям, коли на Івана не сходило. Зуб майже нічого не пам'ятав з того, тільки перелякані очі нового товариша, якийсь забобонний переляк. Звідки і як почалося, Зуб не пам'ятав, але знав напевне, — якась невмолима сила тягнула його в пустинні місця, де він сідав, чекав на когось, доки йому нестерпно починало крутити в паху, і він кидався на переляканих дівчаток, що сідали в кущиках попісяти, і як вони зчиняли вереск, то відчував полегшення, велике задоволення від того. Іноді він вибирав жертву, щоб з нею побоксувати, але вибирав хитро, промацуючи її кілька тижнів, і, пересвідчившись у повній своїй силі, викликав до двобою, де розбивав обличчя вибраному кандидату до живого м'яса. Але йому більше подобалося лякати дівок, а то і запізнілих з нічної зміни молодиць. Несподівано все це відкрилося, — якась жінка, що заблукала після походеньок до свого чергового коханця, сіла в кущах, а тут Іван, вона його за шкірку і почала товкти писком у насцяну калюжу, він запручався, але молодиця виявилася пругкішою і не боялася, видно, розголосу, тому приволокла хлопця за патли до директора школи, але той пускав сивушні дракони з горлянки, тільки посміявся, добавивши, що нічого ночами нипати хащами, — Івана відпустили. Після цього він зробився обережним, але днями сходив з лиця, внаджувався до того берега, зовсім безлюдного, майже як острів, і часто рибалки бачили його спину у вилинялій сорочці, його непорушну, як кам'яний виліпок, постать. Шестєрову стали не подобатися такі походеньки, бо він відчував у тому якусь таємницю, хоча навряд чи вона існувала у тому вигляді, що він собі її навигадував, начитавшись книжок про піратів, приховані скарби, здобривши розповідями місцевої, вже сиділої, шантрапи. Якось Іван зізнався йому, що батько у нього «дєлав не одну ходку», і останнє підняло Зуба в очах Шестєрова. Проте його часто почали зустрічати одного, під прямовисним сонцем, в заростях осоки, він сидів спиною до пустирища, обличчям до сонця, наче когось зустрічав. Дивацтва Івана сприймалися спокійно, бо з якого дива він, син інтелігентної матері, нехай і покійної, опинився наразі тут, при живих, вважай, батьках, з братами і дядьками, тітками і незчисленною кількістю родичів. Приїздила його бабуся Настя, привозила гостинців, і він ділився тими гостинцями з усіма щедро; хіба що блідавенький, і гроші водилися, користався авторитетом серед учнів, учителів не радував великими успіхами, але цим ніхто, з вищого інтернатівського начальства, не переймався. Потім з ним трапився найсправжнісінький напад. Його судомило, викручивало, і він горланив на весь інтернат, щоб його відпустив той, він, нехай його відпустить. Івана відвезли до спеціальної лікарні, тобто до божевільні, де він пробув під наглядом лікарів три дні, і скоро звідти випустили, не знайшовши чогось особливого. Лікар сказав, що наслідки замкнутого, тяжкого дитинства, а ще, мабуть, перепікся на сонечку. Хто Івана не відпускав, ніхто такі не дізнався, навіть довгий час йому і самому було невтямки, тільки він зачаєно чекав того часу, коли душу замлоїть, поведе в сонячні місцини, з гуркотом у вухах і шаленим шуговинням серця. Так, як і того довгого липневого дня, коли електричка летіла на Користень, а він збирався убити Ольку Пінчукову за те, що вона отруїла чотирьох своїх коханців, підсипавши отрути в горілку. Олька Пінчукова зманювала своїх коханців в ліжко, небаченої вроди двадцятип'ятилітня жінка, з писаним класичним профілем, копицею чорного густого, як жорства, волосся, осиною талією, ногами пляшечками, вишневим поглядом і чорною дугою брови над ними; займалася тим, що знаходила квартирних забулдиг, що прописували її на жилплощу, а потім потроху сипала полин у горілку. Після чого вони в скорому часі від'їздили до кращих, чи не дуже, світів, відписавши як не квартиру, так частку добра. Щось, видно, нагадалося Івану з дитинства, але це тільки здогад, бо навів його на Ольку Пінчукову не хто інший, як колишній його однокласник, з відрубаними ногами, вибитим оком, запросивши якогось відсотку від здобичі, і Іван кинув йому кілька зелених папірців, тобто баксів. Повернувся, придушив подушкою, забрав гроші і подався зачумленою житомирськими мужиками користенською електричкою до Ірпеня. Ольку Пінчукову він так і не покарав, бо, видно, мовчали голоси, або зовсім з іншої причини. Вона стала його коханкою. Вони, як сама зізналася Олька, тільки побачили одне одного, то відразу зрозуміли, що створені для сумісної судьби, хоча Пінчукова довго не здогадувалася, чим промишляє її суджений, і від неминучої смерті, як вважали слідчі, її врятували саме правозахисні органи, що виловлювали і розшукували Івана замалим не десять років. Після бурхливої судьбоносної зустрічі, трохи покунявши, Іван побрів на електричку, задрімав у сопушному чаду, і, коли отямився, продер очі, то побачив старого свого знайомого, що останнім часом з'являвся тільки голосом, а зараз сидів вбраний у стильного костюма, з білим комірцем під саму шию, в чорних лайкових рукавичках, в м'якому фетровому капелюсі і роз'ясняв йому, як. і куди треба їхати: там є сім'я, що прогнівила вищі сили. Прибулець покартав Івана, але поклав надію, що той виправиться. Іван встав в енному містечку, швидко, за хвилин п'ятнадцять відшукав великий цегляний будинок, з прибудовою, врем'янкою і погрібом. Він обстежив за годину всі входи і виходи, побіжно розпитавши у задрипаному вокзальному буфеті мужиків, хто там мешкає, а ті за пивом щиро, як на духу, все, що знали, розповіли. Нікого це не здивувало. Прибулець з'явився перед самим заходом сонця, коли Іван дрімав собі в байраці, ще на теплій землі, — здоров'я було нівроку. Прибулець сказав тільки одне:

— Причина смерті полягає тільки в самій причині смерті. — Більше нічого: пішов у стильному костюмі насипом ракушняку. І він вирішив, зводячись: щоб загинути, треба бути героєм.

Він дочекався дванадцятої години, прочуваючи жилами кожен трем, удари електричок, завивання міліцейської сирени, вищання сигналізацій на машинах «крутих»; при жовтому місяці переодягнувся у поношений одяг, відшукав без особливих труднощів будинок, постукав у двері, і в нього запитали «хто там». Він нічого не відповів, а постукав ще раз, чекаючи, коли його замотлошить, підуть рожеві кола кругом. Нарешті, коли це трапилося, він витягнув обріз «вінчестера» і вистрілив у двері, пробив дірку. У домі заголосили, затупали ноги. Він прокрався під стіною, підняв половинку цеглини і пожбурив її у вікно. Люди кинулися від дверей до вікна. Іван перезарядив «вінчестер» і вистрелив у вікно. Влучив у когось, бо почув, як упало тіло. Тоді він повернувся до дверей і зрозумів, що там хтось є. Вистрелив ще раз, але не влучив, бо чоловік, що подавав хриплим голосом команди, стояв ліворуч, а не праворуч, як він гадав спершу. Тоді він повторив постріл, і цього разу тіло упало на підлогу, затуливши двері. Крізь прострелений отвір Іван намацав рукою замок, відчинив його без будь-якого зусилля, але тіло загородило дорогу, тоді він натиснув плечем, відсунув тіло і пройшов боком до середини. Чоловік, мужчина років тридцяти, був ще живим: у нього бабське обличчя, з виразними ознаками педераста, подумав Іван. І вистрелив йому у голову. В сусідній кімнаті жінки, попідтикавши ноги, гребли, невідомо для чого, на себе килими. Іван сказав: «Гроші!» — і, не чекаючи, вистрілив — спочатку в молодшу, потім у старшу. Перелякану бабу він застав біля туалету і теж повторив: «Гроші»; баба притискала до грудей хлопця років семи. Він наказав бабі показати, де гроші. Вона пішла і повернулася з трьома мільйонами старих купонів і золотою обручкою. Він вистрелив у бабу і вбив одразу. Хлопчик дивився на нього широко відкритими, чорними, як смола, виразними очима і кричав не своїм гласом. Іван вистрелив йому у голову, як і батькові, але вибив тільки око. Велика чорна дірка. А малий продовжував стояти на колінах і кричати. Тоді Іван вискочив у коридор, перезарядив обріз, повернувся і вистрелив у голову ще раз. Хлопець упав. Він обійшов кімнати і почув, що на горі хтось скиглить, тоненько так. Коли він зайшов до кімнати, то дівчинка шести років стояла на колінах в ліжку і молилася. Він запитав: «Де гроші?», вона відповіла «Зараз», і полізла під ковдру. Іван підняв з підлоги гантелю, дівчинка визирала, одні очі; він накрив її голову ще однією ковдрою і ударив тричі гантелею. Обнишпоривши будинок, він наткнувся на колиску, з дівчинкою років двох-трьох, і перерізав їй горло мисливським ножем. Швидко позбирав найдорожчі речі у кульки, закинув килим на плечі, облив гасом матрац і підпалив, а вже потім пішов на сусідню станцію через поле. Дорогою він зустрів кілька чоловік, з виду затурканих селян; бачив їх він з виярку, вони йшли з роботи і говорили про пожежу. Він пішов неораним полем. Дорогою проїхала пожежна машина, вігтячи синяками довкруж. Йому зустрілася селянка, дебела молодиця, з широким обличчям і добродушними очима. Він запитав у неї годину, оцінивши, що вона бідна, як церковна миша, поживитися нема чим, але вистрілив їй у груди, взяв за ноги і потягнув до лісосмуги. Жінка була ще живою і просилася, говорила, що віддасть все, і пропонувала перстня, але бронзового, видно для форсу натягла на пальця, щоб подурити дівчат на фермі. Він відтяг її у лісосмугу і там порішив пострілом у голову. Відійшовши, подумав, що даремно, бо вона все одно його не запам'ятала і нічого не запідозрила, — з годину, перед тим як її зустріти, він відсиджувався у ярузі. Електричкою, з того ж таки енного поселення, а туди він повернувся під ранок, спаливши забруднений кров'ю одяг, він добрався до Ірпеня. В любаски Ольки Пінчукової вони зайнялися коханням, з червоним вином, при свічках, і він подарував їй золотого годинника, що привіз з недавньої поїздки.

Олька Пінчукова підпрацьовувати путанкою почала з малолітства, — чорнява, з накрохмаленим бантом, що гойдався над кучерявою головою, з хвилястим, кольору воронячого крила, волоссям, персиковим свіжим личком, доглянута батьками, вона піддалася спокусі якогось розумника, років на двадцять старшого від неї, але він здорово умів говорити, грати на гітарі і читати власні вірші, що пізніш виявилися справжньою еклектикою з поезії Пушкіна і Єсеніна. На третій день він заставив її роздягнутися, взяти в рота, і, коли вона, похлинаючись від сперми, бігла до ванної, матюкався що міг, а як повернулася, то неждано відлупцював шкіряним пояском. По тижню, несподівано для її коханця, вона повернулася, віддалася з безсоромністю вуличної курви, втрачаючи дівочість з пекучою захланністю, в котрій не могло бути й гадки про любов. А ще через тиждень попросила відшмагати її як слід, стояла на колінах і повними дорослої жаги очима просила у здивованого спокусника, щоб він зробив це. Батьки Ольги були людьми тихими, сумирними, з середнім достатком, але набожними до черезміру, тому і потрапили до якоїсь секти, де їх вчили здоровому стилю життя і новітнім законам, котрі до Божих справ мали тільки той стосунок, що там згадувалося Його ім'я. Вони напучали доньку як могли, заборонивши ходити до церкви, брати в руки Біблію, а натомість тицяли зашмульгані часописи свого новоявленого братства. Ольга, як водиться, поділилася секретом з подружками; розповіді виходили соковитими, заманливими, і одного дня Лілька Потебенькова попросила, набравшись духу, спробувати з її коханцем, хоча б один єдиний раз. Ольга розлютилася, що було щирим, бо як-не-як, а Вадик її перший мужчина. Але за тиждень оговталася і перебалакала в ліжку з Вадиком, і, коли той, заскочений, почав відмовлятися, то налякала, що розповість все батькам, в школі, на вулиці, що він трахає неповнолітню. Вадик погодився, за умови, що спатимуть вони всього раз, і то, якщо йому сподобається Лілька. Лілька йому сподобалася: на очах у Ольги він полишив її дівочості, а пізніше вони утрьох стали займатися, що зараз називається, груповим сексом. І все б нічого, хіба мало ідіотів, хіба всього мало, з чого можна подивуватися, аби не приглянулася Лілька Вадику, чи, може, видалося так. Хоча він спав з обома, іноді разом, частіше по черзі, на очах у кожної. Від чого отримував задоволення, чого таїти, але затялася Олька. І ось, в пахучу осінь, у дворі, де тягнуло терпким спаленим димком від падалішнього листя, до неї підсів Льопа Тулумбас, — Олька чвирила з горличка чеське пиво, розставивши по-чоловічому точені свої ноги, точила ляси з прищавим однокласником, який читав їй вірша, бо вона, дивись, кохалася в поезії, як пес у ковбасних начинках, — тож Льопа погнав у шию залицяльника і запропонував розмову, на що Олька відповіла: «Я тобі в голодний рік за вагон пончиків не дам…» Це було дивовижно по-хамському, бо тільки чутки відав Льопа про її походеньки, але тому, що жив в одному під'їзді з нею, а ще освоював незорану цілину вітчизняного сутенерства, відповів прямо, що вона одсмокче у нього, тільки аби він захотів, проте у нього зовсім інший інтерес, і запропонував кидонути Вадика на кілька тисяч, бо той зраджує обом дурепам, у нього є постійна коханка, заможня молодиця, в начальстві ходить, інтерес у обох однаковий, а вони… Словом, через півгодини Олька не тільки дала Льопі у під'їзді, а навіть спробувала забороненого анусного сексу, чого Вадик дуже боявся, аби не підчепити якоїсь болячки, і більше страждав від щемкого садомазохізму. На тому порішили. І склалося у них добре з Льопою, і йшло як по маслу: любов, гроші, робота «інтуристами», навчання в університеті, а потім поїздка за кордон, до Туреччини, де Льопу і порізали, і він в кров'янці сконав у неї на руках, в таксі, під кацапське матюччя емігранта з колишнього СРСР. Потім вона полюбила Ондера і Мамеда, — кого більше, сама не розібрала, але давала обом, навіть не помишляючи дістатися додолу, дозволяючи торгувати тілом своїм, віддаючи його, як піняву любов, перемішану з жовчною похіттю, і дякувала всі вишні сили, всі нижні, що доля дарувала таке блаженство, мати двох бажаних чоловіків, а до того ще і гроші, Їй подобалося, вона плакала навіть, коли не бачила обох, ховаючись засраними мусульманськими котельнями, обслуговуючи товстопузих і вередливих турків, що обидва хазяїни, тобто Одер та Мамед, справно поставляли її на користування. Але і цьому щастю прийшов кінець. Прорвався презерватив, чи Одер десь підчепив дурної болячки, навіть не триперу, а потекло, зачухалося між ногами у Ольки. Так вона втратила кваліфікацію і вперше у житті почулася кинутою. Поотиравшись дешевими борделями, помикавшись Туреччиною, вона якось повернулася додому, зовсім без грошей. Додому її не прийняли, як і годиться у сектантів, спробували навернути, а так — погнали з дому. Так вона зробилася дешевою вокзальною повією, — з чисто прагматичних міркувань: почати своє діло. Але через два місяці її підрізали малолітні вокзальні шльондри, і, тяжко прохворівши, Олька взялася влаштувати своє бюргерське життя. Так першим став старенький викладач, що в недалекій юності заглядав їй під спідничку, і не тільки, бо закоханий був у неї, і вона навіть дала йому, прямо за партою, потім на столі, потім у нього дома: він пригощав її червоним вином, читав вірші, а вона плакала. Іспити склала на відмінно: роман закінчився. І от вона його відшукала, самітнього вдівця, розгуляла вдівця так, що пішов поговір, що він алкоголік, бабій, і в один прекрасний день, коли пан професор бігав, притискаючи руки до грудей, шаленіючи від ревнощів, бо лайки теж мають приємні сторони, то в апогеї цієї інтермедії вона запропонувала викладачеві взяти з нею шлюб. З цього і почалося. Через півроку його не стало. Професор початком довго галюцінував, потім лікувався від буцімто алкоголізму, але чим довше Олька йому повторювала, що він імпотент та алкоголік, тим невпинніше його тягнуло саме в той бік, до пиятики. Гірка, стовідсоткова настоянка з полину доконала професора за три тижні. Решта часу — для підготовки. Тільки захряцнулися герметичні люки крематорію, як вона зазнайомилася з робітником на тому ж цвинтарі і дала йому відразу, навіть не наступним днем, а у білокучерявих вишеньках: у неї була дивовижна властивість не пам'ятати зрання минулого, — перед нею осяйними площинами лягало майбутнє. Робітник, а ще з ним бухгалтер справно повторили, як у дублях, долю свого високоосвіченого попередника. Тож Іван Білозуб виявився ідеалом її душі, дитячих, дівочих мрій, хоча дівчина навряд чи здогадувалася, що їх насправді єднає. Подругам говорила, що, коли вона тільки бачить Івана відцалеку, то вже, опана, мокріють труси. Але і мужчина-бо, мужик-то справжній. За місяць вони перебралася до столиці. Хоча ще довго дефілювали між Ірпенем та Святошиним.

З місяць Іван жив нормальним, повнокровним столичним життям. А наприкінці місяця йому почали снитися непристойні сни: з голими попами, що віддавалися содомському гріхові, з банкетами, де столи стояли: аж до самого горизонту, а на коричневих царинах лежали покотом людські тельбухи, окости з людської плоті, чаші з людською кров'ю, і в темному небі, що нагадувало пласти незораної чорної землі, літав ангел, з жіночим тілом, чорними крильми, теліпав цицьками, бряцкав золотими браслетами на щиколотках ніг, всипаних гноястими болячками. Іван прокидався, сидів подовгу, випивав шклянку холодної води, з'їдав кілька пігулок вітамінів і подумував звернутися до лікаря. В лікарів він ще якось вірив, бо там, в далекому минулому, було тихо і затишно. І гарні дівчата приносили йому тепле молоко і смачні підсмажені булочки. І в ньому горіло нестримне бажання відшукати шлях, на котрий нехотя навів Шестєров. Йому снилася і ця дорога, але більше пара чобіт, що зависала у кромішній темряві, розвернутих носками до нього, і тоді він більше всього лякався. Прокидаючись, говорив, задивившись в срібний овид: «Суки, вони нічого не бояться. Зовсім нічого. Ходять і нічого не бояться, наче від чогось застраховані». І він невтішно плакав, скреготів зубами. Тоді приходив дійсно страх, як на тій пустинній дорозі під прямовисним сонцем, де піднімала душу його моторош, жах холодний, і тоді він відчував її, душу, що ворушиться сухим листком, маленьким і дрібним. Його рятувала Олька, що чекала на нього, розкинувшись на атласному дивані, розвертаючи відразу дві половинки рожевих сідниць, розводячи їх пальцями, і він зі спрагою входив у її тіло, з чорного входу, а вона захльобувалася від щастя, кричала, волала, закидаючи кобилицею голову до стелі. Але і тоді його не відпускало, то холодом, то спекою виламуючи кістки. Життя з нечуваною швидкістю змінювало свій колообіг, і видавалося, що все проходить, ніколи не повернеться вже та щаслива мить завмирання, яку він віднаходив у цій жінці, що великою бархатистою сучкою розтягувалася перед ним на дивані. Навряд чи це цікавило його, принаймні Іван сам зізнався, що в кожній пролітаючій тіні бачив страх, волання мідних труб, але глас не приходив. Він виходив на дорогу; в дику і дивовижну пустош, що напевне видом своїм зачарувала не одне око душі витонченої, а ось невідомо, — глянеш так: стоїть чоловік, а ти гадав, що один в такому пустирищі, обмитому вітром та піском; він, той чоловік, постоїть та і піде собі, тільки вітер надиматиме штани — дивишся йому услід, виловлюючи печаль, що торгується з вірою. Нарешті, під прямовисним серпневим сонцем, з вилинялим літом у калюжах, йому нарешті привидівся образ, але зовсім нерозбірливий. Як віддалений передсмертний крик, що йому доводилося часто чути. І він вирушив у дорогу, містом, заглядаючи спітнілим своїм обличчям в обличчя інших, наче шукаючи відповіді на щось сокровенне; він блукав навмання, до пізньої ночі, милуючись гарними дівчатами, але приходила пустота; то забирався до якогось ресторану і багато їв. Напади люті повторювалися з дивовижною періодичністю, — в переходах він ненавидів гривастих панків чи дачників, що поверталися з своїх убогих наділків, ще пропахлі совєтською безвихіддю, з вулицями, у яскравих кулях ліхтарів, червоних вивісок, з в'ируділим небом, ще з обіду по-осінньому, поранньому примітним; він безпомилково віднаходив. борделі, і, коли його заїдала несамовита похіть, тільки тирлувався під тими рожевими, з синіми вікнами, хоча грошей у нього вистачало, і зрозуміло, звідки були гроші. Одягався він по-простому, навіть по-грубому, щось середнє між аутсайдером і київським, з області, раклом. В ресторанах, котрі він знехотя відвідував з Олькою, наче світський лев, а саме він того світського чоловіка грав, відчував себе впевненіше; проте варто було тільки йому хоч раз глянути на справжніх носіїв цього світу, світочів цього злиденного і вбогого життя, що не менше і не більше, як безсмачна калюжа, зовсім безколірні лишки вчорашньої пристрасті, його зморювала смертельна туга, така, як передсмертні корчі забитих людей, і ця пристрасть згоряла без сліду: він би повторив це слово, але надто отупів, сходячи потом і бездіяльністю. Так, у ці відвідини міста, Іван зазнайомився з зовсім благеньким, безколірним створінням, обчіпляним фенічками, браслетами, кільцями. Він її примітив віддалеку, в людських стадах, що пашіли нездоровим м'ясом, і пішов слідом за нею. Створіння мандрувало собі серед колихких, як м'ячі, сотні, тисячі м'ячів на морських хвилях голів, зупинялося біля яток, хихотіло дурнуватим смішком. Воно, це створіннячко, аж нічого не підозрювало, а він сам не знав, чого блукав освітленими вулицями. За годину Іван втратив її у натовпі. А у неділю, після скандалу з Ольгою, коли вона пішла до церкви ставити свічки, він подався на Сінний ринок, придбав кілька упаковок снодійного і клофеліну, знову вирушив у блукання, — без голосів, без підтримки, без будь-якої мети. Але ані першого дня, ані іншого він не знайшов і не зустрів того блідавенького створіння. Олька пила червоне вино, дивилася тихцем порнофільми, бо Іван забороняв, і лаялася від нудьги; часто вона сходила з його київської квартири, начебто їхала в Ірпінь, а поверталася завжди у супроводі якогось сонливого офіцера або з хлопчиком, зовсім молодим, п'яна, просмерділа чужими запахами, — Іван дбайливо відмочував її у ванній, похмеляв, клав у ліжко, а сам сідав на кухні, в очікуванні чогось, принаймні так говорила Ольга. «Він наче чекав на когось… А більше я нічого особливого і страшного не бачила… Не знаю… Я його любила, люблю зараз, і аби доля розпорядилася по-інакшому, то я обов'язково б знову його зустріла, прийняла з великою радістю. Вам цього ніколи не зрозуміти…» Наприкінці липня він забув про блідавеньке створіння, продовжуючи ходити снідати до ресторанів: спиртного він не вживав, але йому хотілося жити з шиком, з лоском столичного сноба, але чомусь це мало втішало; хоча сни важкі відійшли, йому зробилося спокійніше, прибулець не приходив, і він став помалу забувати про його існування і про світ, що лягав між тим, зовсім незбагненним, але зараз порожнім, мов лубочна картинка, і цим, жорстоко одноманітним. І нарешті, початком вересня, він випадком зіткнувся з нею, лицем до лиця, з цим блідавеньким створінням, у магазині, що на розі Заньковецької, у магазині, де можна придбати найновітнішу, просунуту музику. Вони розбалакалися, заприятелювали, може і більше, дорогою, і в ньому затріщала білими іскрами пристрасть; в кав'ярні, за пепсі-колою, він став пригощати її вином, не надто дорогим, щоб не викликати підозри, а потім повіз на Троєщину. Там вони випили вина, цього разу дорогого, у новобудові, що так і лишилася недобудованою, а пізніше її, цей будинок, віддадуть під православний храм Московського патріархату. Тут, в облаштованому прикарабкові, ледь стримуючи жагу, він зізнався їй у коханні, і дівчина не була проти. Вона роздяглася, і він, крізь прищур очей, прицінився, що тіло у неї вхожене, з маленькими грудьми, круглими, що ледь тільки розпустилися, наче відцвілі пуп'янки, ще не готові вибухнути квітками. Створіннячко, імені її він не пам'ятав, повзало під ним нещасним черв'яком, а він згорав від жаги, пристрасті і брав, що аж гупотіло в скронях; нарешті, з тупим відчаєм кінчив, завалився на бік, задрімав, а дівчина ткнула у вуха плеєра і слухала музику; він віддалено вловлював якісь навіжені звуки, що мелодійно, водночас дисгармонічно зламувалися на дні, у ракушці, вуха. Тоді виринуло обличчя, бліде, з темними западинами очей, вродливе і витончене, — невидимий вітер роздимав його товсті, закинуті дозаду косма, але щр прибулець говорив, Іван так і не розібрав, проте за миттєвість він прочитав все по губах, як глухонімого, і зрозумів, що йому необхідно робити. В недопиту пляшку він всипав клофелін, що його колись безборонно приписували хворим на високий тиск пенсіонерам, а далі практикували столичні, і не тільки, путанки, і майже силоміць, стискаючи витончену щелепу, радіючи з вродливого, колись, здавалося йому, невиразної краси обличчя, заставив дівчину випити; вона пручалася, вигиналася тонким тілом моделі, потім обм'якла вся, звісила руки і шепотіла, що ще хоче. Він тоді взяв її напівпритомну, а коли кінчав, то перекусив горло і пив з того прокушеного горла, доки вона дриґала ногами. Задоволений, сидів в одних сімейних трусах, навіть не слухаючи, як булькає у конаючої з горлянки, і дівчина хрипить, все тихіше, і як затихла, то він ще раз став над нею, а тому як не зміг кінчити, то поонанував, вибризнув гаряче сім'я на вродливе, біле від смерті, обличчя. Сів, заплакав, потім закричав від щастя, розтираючи по пиці гускнучу кров. Звук, крик, зламаний у горлянці. Потім він відітнув спочатку голову, далі розрізав труп зі знанням анатома, відділяючи сухожилля, м'ясо, м'язи, поскладавши у дюралевий бачок кістки і жили окремо, м'якоть окремо. За годину він розтопив газову плиту і приготував відвар з печінки та серця: йому було сказано, що це надасть снаги і сили. Дбайливо переховавши залишки на пустирищі, під холодним вітром; що доносив п'яні крики десь від Милославської, він вже повертав назад, коли почув хриплявий голос, що видався йому криком з преісподні:

— А що ти, дємон, тут робиш?

Перед ним стовбичило четверо стрижених пацанів у шкірянках, з мобільними телефонами, нахабними і п'яними пиками.

— Ти, напевне, маніячиш? Га?! — видав один, і зелена тінь від далеких ліхтарів лягла на його обличчя.

І він злякався, тим ницим страхом, як і в патронаті. Його били без будь-якого, катаючи ногами, наче ляльку, і він спочатку скімлив, а далі злякався, що його тут, чого доброго, на пустирищі, можуть убити зовсім, запросився, пропонуючи гроші, кілька золотих обручок. Хлопці взяли все, але добавили йому кілька копняків, подалися пустирищем, навпрошки, напевне до Милославської, і один неждано запропонував затягти «цього урода» до недобудованої церкви й там огуляти. Хтось помітив вогник у його ж комірчині і сказав, що треба давати тягу, вигрібати звідси, бо зараз мусори прискочуть точно. Івану відлягло від серця. Під холодним вітром Білозуб пролежав до мурого ранку, з поламаними ребрами, і вже під світання, коли звів догори голову, то побачив сизий обруч, що поволі спускався донизу, з тріщанням електропилки. І слово, сильніше грому, прозвучало скрізь, влазячи у кожну шпарину, понеслося над пісками, над мертвими озерами: «Демон! Кайся!»

Пізніше, в травматичній лікарні, він вирішить, що голос цей, сильніший грому, почувся від струсу мозку; він подумки скаржитиметься і кликатиме на поміч свого покровителя, але сила когось, якого він фізично відчуватиме у палаті, терзатиме тіло, не даватиме спати, навантажуючи на його плечі тонни повітря, наче тонни землі, світячи церкви і хрести перед очима, прокручуватиме недавні і давні події, де головний герой він, а не хто інший, в супроводі кошлатого рила, й Іван горлопанитиме, щоб він його відпустив, знову кличучи свого рятівника. Це повториться, ще страшніше у психлікарні, і доктори добросердно накачуватимуть його наркотою, дивуючись, що це не допомагає: образи невловимо повзтимуть на нього кошлатими павуками, золоченими хрестами. І він втече у одній робі з лікарні, подасться до дільничих міліціонерів, розповість, що він і є той маніяк, убивця, але його викинуть за поріг, навіть не розпитавши прізвища, імені, не подивувавшись, що чоловік одягнений у латану лікарняну робу. І в лікарні ніхто не кинеться його розшукувати, тільки несподівано Ольга стане на порозі, гола, з закривавленими грудьми, і скаже: «Ти мене зрадив, я передбачив це. Тому я тебе і покарав». Іван зайшовся від люті: «Хто ти такий, щоб я тебе слухав, я тобі не обіцяв нічого, нічого тобі не винен…» Прибулець у образі Ольги тільки сказав: «Ну, дивись, щоб потім не скаржився!» І зник, розчинившись у туалеті.

І місяців зо два він жив без особливих пригод, з п'яною Ольгою, що все вередувала і просила подарунків, пускалася берега, жив з холодним жахом перед міліцією, голеними молодиками, дорогими автами, але в якомусь молошному умиротворенні: голоси і прибульці зникали відразу, як йому закортіло все пережите записати на магнітофонну тасьму. Книжок він не читав. Іноді газети. І якщо б його запитали про щось, то навряд чи він знав пряму відповідь про те, що межує з його розумінням доброго чи злого, то навряд, тому дарма йому приписували нечуваний і небувалий інтелект; просто не дурний собі чоловік: Іван вважав себе мужнім чоловіком, навіть більше, — взірцем для дамочок і баришень від сімнадцяти і старше. Годинами просиджував на стільці, викрикуючи до хрипоти уривки слів, фраз, записуючи до плеєра нещодавньої жертви, з насолодою слухаючи, як під тиском його слів зникає поволі трісклива, заодно милозвучна музика, записана на тасьму; він падав на ліжко в холодному поту і, знеможений, засинав під вуркотіння вітру або дощу, що вже на той час, на ту хвилину відходив тоскливими валами, полишаючи місце сну. Видавалося, ось зовсім близько починалося нове життя.

Потім знову полізли сни, тягучі, як похмільний ранок; і поминальним тижнем затяглися його дні, перелічені на хвилини, повернуті в невідомість дитинства. Його проколі лов колючий жах, і він спізнав саме середину його, якраз перед багатоповерховим, з чорними дірами вікон п'ятизіркового недобудованого готелю, з видом на площу і Солом'янський цвинтар. Він пошукав одними очима причину: міліціонер стояв і вологим карим поглядом дивився на Івана, нахабним і хитрим, залудженого хтивим більмом десь на самому денці, від якого пашіло молодістю незагнузданого лошака, — з довгою жилавою шиєю, з вологим поглядом убивці, що зупинився на пограниччі закону, напевне тому, що Івану ніколи не доводилося спілкуватися з міліціонерами на широку ногу, по-панібратськи, він міг непомильно визначити, хто проти нього: був обережним і хитрим, але його несподівано, разом з жахом, підкупив запах висмалених на сонці чобіт, хвилею приторної похоті, навіть те, що справедливість у цьому хлопцеві розтопила несправедливість, і тому він зрозумів, вірніше, побачив і почув знак вищий, обм'як по хвилині, підкоряючись своєму прибульцю. Це вже межувало з якимось неписаним законом і діяло на нього паралізуюче, страшно і захоплююче, — зараз, вирячивши неприховано, з жахом очі на мента, він пригадав у віддаленому, але не так далекому кулястому спогадові, коли батькові заламали руки, приставили ствола до потилиці, а він протяжно, звіриною хропів, б'ючись довжелезним тулубом об начищений паркет, сходив піною, харкаючи на чищені чоботи: «Всьо, мусора, всьо… Прекращаем…» — За вікнами гибіла осінь, деренчить, як іграшкова, машина «чорного ворона». Але цього разу, з холодом за спиною, захлинаючись відчаєм яскравого балагану життя, Іван світло і печально зрозумів, що щось проходить повз нього, щось таке невловиме, як за товстим куленепробивним склом. Проте погляд мента пройшовся повз нього, заглянув через плече, Іван перехопив його погляд, що ушнипився за старушенцією, яка в лахмітті крокувала, зігнута під баулами, серед випещених панів, з довгоногими, з холодними очима панянками, і на нього накотила підходним валом лють, міцна, жаска і чудесна. Він аж заламав пальці. Мусор нудьгуюче дивився на стару. Іван став у куцу чергу, вибираючи сік, корисний для здоров'я. Витягнув газету, складену учетверо, кольорову, що їх видають для садівників: як доглядати ґрунт, як удобрювати біля кореневища квіти, у яких умовах вони найліпше самозапліднються, які температурні умови відповідають такому чи іншому типу квіток. Потім, вже біля каси, він побачив, як стару шарпає за плечі міліціонер. «Мочить вас треба…» — тут щось спалахнуло, і він дав ради неясним відчуттям, що висіли у сиропі суботнього лінивого дня, з духотливими напливами вітру, тисячипудового атмосферного тиску. Він вийшов із скляної будівлі, попиваючи помаранчевий сік з пластикового пакетика. Сонце заливало Солом'янську площу. Іван пройшовся під скляними будками, накинув коло, там, де повертає шістдесят дев'ятий автобус, і байдуже поглипуючи на гарні голі спини жінок, косуючи світлим своїм поглядом на широку Солом'янську площу, що розтікалася жовтим озерцем: той самий молодий, жилавий мент, що йому би вистачило кілька ударів, якщо не одного, щоб переламати пополам, покидьок, сволочуга, зараз він причепився до двох дівок, — одна одягнена в ботфорти, інша носила чорні панчохи до самих колін, шкіряні шорти, з ямочками сідниць з-під халявок; обидві розцяцьковані немислимим, блазенським гримом. Погляд міліціонера, голодний, злий, затравлений щоденним онанізмом, почав дратувати Івана: він не любив злиднів, він зневажав убогість, він зневажав їх так, як сифілітик зневажає сифілітика, але навдивовиж він відчував до цього жилавенького хлопця нероз'яснимий трепет, навіть повагу, бо це була влада, це була сила, а він скорювався цій силі, наповнюючись мазохістською насолодою. Чудний, чудовий холодний трепет. Але зараз він відчував себе у безпеці. А ще більше: він знав, що робити, але не відав, як діяти. Неспокійний нічний сон, з читанням газет про садівництво, не пройшов дарма. Спокійно, повагом, порипуючи шкірою новенької куртки, він перейшов на той бік, впевнено, до пишнозеленого цвинтаря, і зайшов у вільглу порожнечу недобудованого готелю. Але ще до цього він прямує тінистою алеєю, оминаючи потічок скорботних, що з пуками квітів і всілякого такого, пруться вшанувати пам'ять померлих, яким один хрін, — опариші порозтягували давно кістки по всіх закутках. Іван відчуває на собі захоплені погляди повійок, що примостилися на лавці, пускаючи сизі дракони диму з неправдоподібно червоних ротів; у них навіть зуби в помаді, бичихи. Одна проводжає його поглядом. П'ятдесят баксів, — це по тому як вона заголює спідницю і піднімає ногу, тримаючи її на одних кінчиках пальців, пещену, ще не затягану, з синьою чи зеленою підв'язкою. Іван ковтає липку слину. Двадцятка гривень — мінет, ну, хоча б на цвинтарі, а куди пертися, я ж тебе, любчику, зовсім не знаю, хоча робота зобов'язує. Серце у Івана вилітає з грудей. Падаль, смердючки, а деруть їхні засранці цих сучок задарма, на шару, на кодло, як кому заманеться, і б'ють писки: потрійне завдоволення. Нє-а-а. Йому такого не треба. Але він добродушно усміхається: нехай, зайчику, наступного разу. Бай!

Під червоною стіною цвинтаря широкі, широкими вухами лопухи, з калюжами сечі у вижолобках, звідки до черенків, вижолобками поволі стікає, як нектар. Іван любив цей запах, чужий, нудотно-солодкий, напоєний чужим сіменем, чужою силою. Він сів під стіною, намагаючись дати ради думкам, зібратися докупи: сонце заливало Солом'янську площу, розходилося сірими колами. Піна хмар збивалася над червоними сардинами трамваїв, що котили у мирній, зажирілій сутолоці. Іван вирішив перечекати годину-дві. Його цілу ніч мотлошило, і цілу ніч він поливав квіти, слухав музику, перелистував старі газети, тупо вичитуючи одні жирні заголовки. Він слухав небесні розливи італійських тенорів. Але ось за п'ятнадцять хвилин блюдо Солом'янської посунулося, накренилося загрозливо і завертілося дзиґою, похвилинно набираючи оборотів, наганяючи нудотну жаску хвилю очікування, начебто котитися в трамваї чи швидкісному поїздові, наче запускаючи самотужки ще одні, невидимі для ока механізми; це блюдо дзижчало від неймовірної швидкості, а потім вій почув громоподібний голос, і спалах, подібний на сонячний, але який засліпив сонце, що те вмент зробилося чорним, як негатив:

— Стій» Дороги нема туди, куди ти зібрався. — Сіль на зубах, дикий ядушний кашель, зігнута пополам постать. І він поволі, спльовуючи гірку, злиплу слину, поповз, вгрузаючи плечем у стрижені рівно кущі.

— Зупинись, — сказав чийсь голос, але не голос його прибульця, зовсім інший голос, від якого пробирало по самі кісточки, він не відчував ані сили, ані чогось такого, щоб вивищувало над усіма.

— Хто ти? — закричав Іван і завертів очима, як скажений пес, якого затягли у петлю гицелі. — Це ти до мене приходиш і мучиш… Я тебе небоюся.

— Життя не приємна прогулянка. Іноді вона може виявитися пеклом, але кінець її невідомий нікому. Окрім Господа. Ти намагаєшся прожити життя з кінця.

— А пішов ти… — Іван затиснув скроні руками: повійки злякано вирячили очі, але пройшла мить, і сонце знову світило людям у спини.

— Готовий! — почув він голос свого спасителя. — Іди і покарай ту сучку! — Над Солом'янкою пливли красиві хмари, як у кіно.

Безпристрасне обличчя, з чорними западинами очей, іноді вони бували чисто синіми, піна світлого волосся, що обліплювало витончене обличчя, срібне і красиве волосся, і два пухнастих крила, і одяг білий, — білі одежі. Десь Іван про це чув, мабуть, в газеті читав. Запах сечі на зеленій свіжості лопухів. Радісна тривога розриває шланги артерій. Так, начебто він підходить і торкається шовкових одеж. З самого ранку у нього боліла голова. Снився йому вкотре сон, що стеля набухає кров'ю, а потім велетенський палець, так, перст, швидше всього то перст, а ще з чотирьох стін до нього ідуть ангели з попівськими обличчями, голоси у них страшні і злі, і він б'ється з ними, вони повертаються і приносять, кладуть до його ніг золото, тут він летить над землею, і люди маленькі, зовсім мурахи, і вони кладуть йому поклони; Іван уважно придивляється, впізнаючи обличчя своїх знайомих та близьких. Несподівано, з нещадною ніжністю він подумав про бабусю, — спав і думав чомусь про неї. Прокинувся з чарівним, ах, прямо чудесним почуттям чогось такого, що чекає на тебе попереду. Сидів у задумі, спостерігаючи, як розпливається серпневий чистий ранок, наче за вікнами стояла вода, врівень хмар. Білосніжний будинок, біла кухня, євроремонт. Мрія білосніжного дня. Як лебідь біла. І він усміхнувся до себе, чи до когось невидимого, що дарував йому цей чудесний, прекрасний сон. Накинув на плечі халат, шовковий і рожевий, але чоловічого крою, з галунами на плечах, драконами на грудях і вогнем смолоскипів на спині. Халат короткий, щоб виглядали ноги, міцні, спортивні ноги, — це подобається жінкам; колись давно він ходив на плавання, займався спортом. Подався до ванної. Ніжився з годину, любуючись зеленими з червоними, під мармур, кахлями. Дзвоник у двері. Як щось на голову сідає. Дзвоник повторився. Цього разу добрався тім'я і глибше. Нашвидко обтираючись рушником, відкрив двері., На порозі зодягнений у чорне, з білим комірцем під горло, чоловічок, йому, Івану, по груди. Месіонер-методист: простягає брошурки. Іван дивиться на маківку його голови, на вікно, на вологі, прибрані двірничихою східці: молодці старушенції, коли їх не пиляють у підвалах чужі мужики, а ще ліпше, коли вони доходять старості, до літнього віку, то у них виходить здорово, — нав'язливі, як серпневі мухи, грушку тицьнуть, стаканчик наливочки, ще якусь хреновину. Методист намагається відкрити рота. Іван випихає його в груди, і той тільки писнув, як в'юн на кризі. Але за годину, зізвонившись з Ольгою, він подибав на порозі пачечку глянсованих часописів, чорну бабтистську Біблію. Одним ударом він піддів цей мотлох на ногу, другою підхопив і з неприхованим задоволенням дивився, як яскраві книжечки летять донизу, в проймище вимитих маршів. Так починався день.

Дівчата, їх кілька відразу, забігли справити нужду: білі трусики, тугенькі задки, шипіння сечі: ну, зарази, зовсім не яку чоловіків; вони перебалакуються, сидячи навшпиньки, вертять білими, у когось навіть засмаглими, срачками, і спокійнісінько собі перемовляються, ото, сучки. Іноді вони пукають, після чого голосно регочуть. Він прискіпливо, нервуючись, спостерігає за ними. Одна тут малює: церкви, недобудований готель, п'ятий трамвай під дощем, синє небо, білих коней з рогом у лобі, короче, брєд. Івану не сидиться, він знову виходить у тіняву алейки. Художниця блимнула на нього велетенськими сірими очима, з ніжною поволокою, з видом людини, котра заглиблена у себе, а то дивись, і у весь світ, і не розбереш. Вона зовсім безцеремонно, некультурно підбігає до Івана, просить цигарку. Іван розтягується білозубою посмішкою, щирою і привітною: не курю, вам не варто, чарівна дівчина, а ось дивись, а ви б не могли портретик, ні, тільки філософські пейзажики, ну, пейзажі. Але порпається в кишені, дістає купюру, простягає дівчині: «Мистецтву треба допомагати…» У неї немає грудей, але кругленький випнутий задавакувато задок. Це зовсім не те: йому снилася бабуся і злі ангели. Він далі гуляє алеєю, спостерігає за дівчатами, за міліціонером, що вологим поглядом поглядає на маршрути п'ятого трамваю. Підходить до кіоску, купує пляшку «Фанти», пакуночок фісташок. І знову прогулюється, попиваючи «Фанту». Повертається до готелю, заходить і сідає в заростях дикого клену, намагається зібратися з думками: дорогою він помітив, що дівчина косує на нього оком. Він сидить в заростях, німий від сіраху, невідомих сподівань: як ця сучка дає, видно ж, дає, падаль, порядку ніякого, колись вони по підвалах, по льохах сиділи, сьорбали свої соплі, а зараз нічого не бояться, наче козирьок з цього габелюки не впаде на голову, або ще щось там, а ця сучка дає, але більше для педофілів, у неї зовсім немає грудей, тільки одна сраця, чого там болить голова, смердить скрізь аміаком.

Дівчина з'являється перед ним, блимаючи посмішкою, поправляє щоку язиком, так, щоб йому видно було: рівні білі зуби, червоний, зігнутий, розігнутий, руркою язик. Вона у світських салонах, напевне, куди іноді потрапляє, перепхнувшись по-швидкому з якимось пещеним до непристойності євнухом, має успіх. Іван показує, щоб вона сідала. Окрім затишку він нічого не бачить, не чує, тріщить фісташками. Вони не перебалакуються. Вона мовчки кладе руку на його матню, виваженим жестом, і він навіть встигає подумати про естетизм. Іван навіть намагається прийняти руку, на її здивування, на її сором, але несподівано передумує і говорить: «Спускай штани… Тільки швидше… Мені ніколи…» — Він боїться не встигнути, але ще куди, де та ціль, він навряд знає, і краще не знав би, так тоскно. Дівчина спускає джинси до колін, розвертається задком, круглим і міцним, обіпершись об дерево, красиво, майже по-кіношному розставляє ноги. Іван підходить, дивиться, дівчина обертає голову, говорить: «Ну… Йди… Я вже готова…» Він піднімає шматок арматури, з усієї сили заганяє їй між ноги. Дівчина ще стоїть; він розуміє, що до неї не відразу доходить. Іван стоїть і чекає, слухаючи, як вітер б'ється роздвоєними верхівками клену. Нарешті вона стогне, протяжно і дико, але надто тихо, і це його найбільше розпалює. Він розвертає її до себе, обличчям, продовжуючи водити арматурою, наче прутнем, туди-сюди. «Ти ніяк не кінчиш, сучко?!» Вона втрачає свідомість. Іван сідає, допиває поволі пляшку «Фанти». Кров швидко набігає у художниці між ногами; джинси, труси, акуратні, модні — темна ганчірка. Івана бридить. Пошукавши чогось гострого, він нарешті знаходить арматурину. Дівчина лежить з відкритими очима. Вона проситься, ледь чутно. Вона белькоче протяжно, без зв'язку. Живуча, вони всі живучі, як кішки. Іван вибиває одне око, потім друге. Слухає з насолодою, як тріскається рогівка, чвиркає рідина і кров. Дівчина не проситься, тому це його бісить, і чим більше лють розбирає його, він починає розуміти, що це не сьогоднішнє його завдання, що він, напевне, зайшов надто далеко. І від відчаю бере до рук залізобетонну плиту і опускає на голову художниці. Один раз, другий, третій раз піднімає. Коли від голови лишається безформне місиво, одна каша, а ноги ще продовжують конвульсійно сіпатися, він нишпорить кишенями, збирає мілкоту, видирає з вух золоті кульчики, бере труп за ноги і волоче до підвалу, з висохлими купами лайна. Жбурляє вниз. Ретельно витирає, наскубавши трави, черевики, шкірянку, і виходить прогулятися Солом'янкою. Голова наливається. Його починає тіпати. Чи він щось розуміє, чи жалкує, що збився з шляху і його сьогоднішнє завдання не виконане, хоча ця сучка заслужила, а й того більше ніж заслужила, тому використав він свою позитивну енергію туди, куди слід, і нічого тут розводитися. І голос, холодний, жагучий, до самих кісток, підтвердив це. Щоб якось забутися, він купує пляшку пива, п'є, спрагло ковтаючи рідину, але так, начебто учиняє найбільший гріх, наче опаскуджує собі нутро. Він не вживає алкоголю, категорично.

Міліціонер знову відшукав чергову жертву, — вошивий смердючий бомж, з білою пластиковою каністрою, куди він дбайливо зливає рештки пива з недопитих пляшок, чимчикував собі у невідомому напрямку, то між столиками, серед витонченої публіки, котра гомонить годинами по мобільнику, то знову повертається, і так щогодинно. Гумовий кийок хряснув по хребтині, і бомжара тільки хекнув. Іван потирає руки. З'являється обличчя, «лик», про себе говорить Іван, — вказує в бік Кавказької. Тоді Іван Білозуб розуміє, куди, який напрямок йому вибрати. Вчителька, напевне, стара, пісок сиплеться, з інтернату, і, напевне треба поговорити, вона нічого поганого не зробила, виконувала обов'язок, як зрештою і він, — у кожного свій обов'язок, і ангел мовчить, нічого особливого. Ангел тільки сказав: «Молодець!» Щоправда: злиднючка, а в золотих кульчиках ходить, падаль, не люблю, не терплю злиднючок, ото їх ніхто не любить. Мент говорить, вітер розносить слова: «Суки, мочить вас усіх треба. Або на уколи…» Іван продовжує стояти, ледь похитуючись, смакуючи приплив свободи, від благодаті жмурить очі, мисленно благословляючи стража закону і порядку.

І отож він продовжує приймати сонячні ванни, вдихаючи і втягуючи вільне повітря Солом'янської площі, перебігаючи усмішкою в похмурий настрій, поволі викликаючи в грудях своїх справедливий гнів. Думає про інтернат і сиріт, затяжно, чадливо, як після цигарки. Усмішка кипить, мов ртуть у риторті. І приходить Шестєров. Кіптява над синьою водою: з вікна. За ним кілька товаришів. Шестєров — античний бог, постать, видрана вчителем фізкультури Пилипенком з книжки «Стародавня Греція та стародавній Рим». Витончений, майже тобі гомосексуаліст, розумний, з в'їдливою усмішкою, ядовитий, як гюрза. Викладачка, — ніжне створіння, закохане в літературу, в недосяжну доброту усього людства, що крадькома вичитувала Бгавагіту, курила благовоння, мастурбувала в окремішньому номері лазні. Про це мало хто знав. Кілька чоловіків, Шестєров не знав, точно. Але застукав її в кропиві із задраною спідницею, взяв без жодного звуку, без супротиву, а перед цим його огуляв Пилипенко. Іван плив між столиків, сповнений власного благородства, шикарний повелитель світу. Напевне, він один із янголів, посланий Богом на цю землю, Не напевне, а точно. Хіба ти не знаєш собі ціни, Іване? І усмішка лягла на його обличчя, як тінь вибраності.