Дофін Сатани

5 Зустрічі

Ракша глядів у туман. Він тупо споглядав криваві вивіски на «Макулані», перевів погляд нижче, на мурашву люду, що рухалася від Печорська, витікала з Басейної безперервними потоками, сірими хвилями виливалася із закапелків, ворушилася спуском до Круглоуніверситетської і зупинилася в молошному тумані: під одинадцяту годину рвані простирадла туману розвіялися, і сірі потоки людей виявилися напозір міліціонерами. Було сьоме листопада. Готувалися до демонстрації. Люд в сірих мундирах прибував, — молоді хлопаки, з голеними лобами, прищавими обличчями, однаковим поглядом очей, байдужим й скляним, в якому прозирала та собача лють і відданість закону, що межувала зі злочином. Ракша злякано спостерігав як вони заповнюють площину навколо Бесарабського ринку, пріючи в тілогрійках, штовхаючи одне одного плечима. Чвиркали крізь зуби. Смоктали з пластикових пакетиків йогурти, кефір. Підкотили жовті цідила автобусів. Вийшла ще одна бригада, мовчазна, з низькими лобами, — биті вовки, старшина.

Того пам'ятного дня Ракша прокинувся серед глупої ночі від тривожного шурхотіння, йому незнаного. З якогось часу, десь під зиму, почув голоси. Його взяла моторош: хриплаві, плутані, але з логічною переконливістю. Голоси були неясними, видавалося, вони сперечалися хрипавими переливами, невидимі, а присутні. І того листопадового ранку він почув віддалене дзижчання. Він ледаче підняв голову від подушки. Завертів головою. Мухи, подумав Ракша. І в ту мить мухи почали злітатися з усіх сторін. Невидимі, вони, видавалося, залазили у вушні раковини, їхні звуки стрілами пронизували густе від тютюнового диму повітря. Монотонне дзижчання нагадувало Ракші велетенський вулик, повен невидимих комах. Мороз драв шкірою, наче хто відривав шматки шкіри, наче хто білував його, як теля, але живого, а він не міг ані закричати, ані покликати на поміч. І несподівано, коли перед ним з'явився чорний чоловік, що діставав до стелі, Вітька Ракша закричав не своїм гласом: «О Господи!»

Після зустрічі з священиком Ракша став шукати того чоловіка. Він пам'ятав його обличчя, так, начебто знав все життя. Ракша розпитував сусідів, але ті розводили руками, — мовляв, такий довго не мешкає в цьому будинку. Він нипав засцяними вокзалами, трубами, підземними переходами, пустирищами, тусував з панками, хіппі. Шукав ближніх і родичів, але вони говорили, що Івана Білозуба давно немає живого — подався до Німеччини, чи ще кудись, на заробітки, а там можливо всіляке. Інші говорили, щоб він подався до його університету — Білозуб там працює. І Ракша був певен, що натрапив на слід. Він калатався у трамваї за номером п'ятим, але дорогою несподівано засмерділо паленою гумою, і машина зіткнулася з вантажним авто. Шестеро мертвих, десяток покалічених. Ракшу ударною хвилею викинуло через проймище розбитого вагонного вікна, і він з півгодини висів, теліпаючи ногами. Його витягнув запізнілий наряд швидкої допомоги. З червоними стьобаками порізів на обличчі, Ракша попрямував до інституту. Дорогою вирішив завітати до священика. Біля самого храму почув щось недобре. Церква завжди була порожня. До неї заходило кілька старушенцій, ветхих, що, видавалося, сама смерть забула про них. Але оглушлива пустота навалилася на Ракшу. Це йому нагадало креозотний сморід п'ятого трамвая, — він зайшов до храму. Свічки тріщали, коптили чорним димом. Він пройшовся перед іконами, повз лавки, дійшов до амвону. Священик лежав у скривавленій зеленій рясі. Кров проступала на ризі чорними плямами. Руки прибиті велетенськими цвяхами до підлоги. Голова, відокремлена від тулуба, лежала на грудях, там, де великий срібний хрест. І Ракша притьма вийшов, здогадуючись, в чому справа, хто це зробив. Він біг, як одержимий нелюдською силою, він поспішав як міг. А як дістався шостого поверху, тарабанячи у двері, що відчинялися в унісон, лаялися несамовитою лайкою, нічого не говорили про Івана Білозуба. Нарешті втомлений, упрілий Ракша сів на східцях, затиснув голову руками і заплакав. І тоді до нього підступив чолов'яга. В дранті, від якого смерділо сечею, аміаком. А Ракша думав про Генерала. Генерал висів перед ним, як картина Фрагонара, а мо' Шемякіна. Тьху ти. І Ракша розсміявся істеричним смішком. Тьху ти, до чого тут Генерал? Ні, Генерал якраз до місця. Він має силу, він має владу, щоб вона запалася разом з цією чортівнею. Треба повертатися на роботу. Інакше це ніколи не припиниться, — його висмикнув з роздумів чолов'яга.

— Ходім, я тобі щось розповім.

Ракша розбирався в людях. Перший-ліпший пересічний громадянин сприйняв би цього чоловіка за бомжару, але для колишнього полковника в незнайомому обідраному мужикові було щось таке, чого ніхто не зміг зрозуміти, окрім звичного ока міліціонера, нехай і колишнього. І тоді вони зійшли східцями, — Ракша покірно поплентав за незнайомцем; ця дивовижна двійця ідіотів прошествувала під безчисленною кількістю дверей, з відлунням колишнього лоску, і ті двері прочинялися, і невідомо чому, бо до цього глухота снувала павутину ветхості, пустоти. Закривавлене обличчя Ракші, сморід на всі чотири поверхи від бомжа: цікаві пики налипали, вистромлялися, з неприхованою відразою, навіть з жахом. Те, що цей чолов'яга зовсім не бомж, Ракша не мав сумніву. Життя вчило Ракшу останні роки вперто, що найзадрипаніший бомж ліпше полковника міліції. Це зовсім інше, говорив собі. Від незнайомця віяло відлюдкуватістю. Це відлюдько, — гадав Ракша, — від нього віяло страхом, але жахіття це навіювало благодать, віру і спокій.

Вони йшли Повітрянофлотською. Мовчки, не запитавши одне одного ім'я. Ракша навіть не намагався заговорити, даючись диву, що, мов причарований, слідує за цим незрозумілим для нього чоловіком: пізніше його знайдуть на смітнику, цього чолов'ягу, забитого наповал, одним ударом, проте Ракша був певен, що це робота зовсім іншої людини, але це напряму пов'язане з Білозубом. Хтось стоїть за цим; як і кожен прозеліт, Ракша фанатично вірив у те, що більшість людей називала казкою, тому відразу зрозумів, що смерть керована тим невидимим. Гігантська істота чорного кольору. Що, на думку прозелітів, править цим світом. Він мало тямився на тому. Це потім. А зараз вони манджлували спуском. Зупинилися біля будинку хрущовського двоповерхового дому. Зайшли до підвалу з висохлими купами лайна, окурків, використаних шприців. Чоловік завів його до комірчини: матрац, фанерний ящик, на стіні над головою велике розп'яття, скрізь розвішане червоне ганчір'я. Без жодного попередження, без вступу, незнайомець заговорив:

— Я зустрічався з ним.

Ракша продовжував думати про Генерала, але з язика зірвалося:

— З ким?…

— Ти знаєш… Зустрів я цю паскудь, сучу сволоту на залізниці… Я відразу зрозумів, хто він такий. Він сидів на лавці. Читав газету. Намагався йому щось роз'яснити, і він запропонував вийти з вокзального приміщення. Вони, такі люди, уміють переконувати, особливо подібних на тебе, що тільки йдуть до віри. Я здогадувався, чого він хоче, але лихий поплутав мене. І я пішов на ти. Що ти робиш, говорю я, ти розумієш, що життя буває не тільки тут. Звернись до Бога. Він недоумкувато подивився на мене, пещений, вгодований, з тонкими рисами обличчя, і я зрозумів, що він нічого не розуміє. Демон на час покинув його. Він не те щоби не пам'ятав убивств, але відгороджувався перед самим собою: не було, значить не було. Я знову повторив: покайся, ще не пізно. Він: «А що ти даси мені взамін?» Тоді я почув монотонне дзижчання мух. Вони виповзали з-під землі, зліталися з нижнього неба, з сонця. І він зробився іншим і повторив запитання, але по-інакшому: «Що я з цього матиму?» — «Любов…» — «Хо! У мене вдосталь цього… її… любові…» — «Любов Господа Бога…» — «Ха… Знайшов, кого вчити любові… Може, я сам Бог… А може, ангел, ні, швидше наближений до Бога…» — Очі темні, чорні як вугіль. А дзижчання посилювалося. І тут він ухопив мене за горлянку, спокійно, холодно, як виконують давно завчену роботу, з професіоналізмом, з вірою в правоту свого діла, з вірою у вибраність, що він знищує погань. І тут з'являється обруч. Бачив коли-небудь німби? Ось щось подібне. Він заціпенів…

— Що означає те коло, обруч…

— Багато хочеш — швидше зістаришся… А втім знаєш, що навіть ангели не можуть взирати на лик Господа. Бог з'являється у різних символах. Коло одне з них. Він порабощає нечисть… Не слухай голосів. Чиста мова не дана їм, бо вони відлучені від Слова Господнього. Коли вони цочинають віщати, то говорять хриплим голосом, але викладають з логічною переконливістю… Гладко, чисто і красиво…

— А мухи… Мухи… Мухи, — пошерхлими губами, ворушачи побілілим язиком, — Ракша.

— А зараз слухай: Люцифер з'являється в ескорті підданих. Його так і називають — Повелитель Мух.

— А якщо я йому наб'ю пику?! — просипів наляканий Ракша.

— Затям одне, — це падший ангел, що повстав проти Бога. Він такий же безплотний, як і справжні небожителі. Не вір народним побрехенькам, що він тілесний. Він може прийняти будь-яке обличчя, будь-яку форму: від статуї до небес, до ангела з вогненним обличчям, вирости до немислимого зросту, створивши ілюзію, що піднімається аж до верхівки неба, щоб зімітувати велич, до чорного чоловіка, прекрасного юнака. Він може придбати подобу цапа. Вселитися у звіра, у горобця. Але він не може довго тримати подобу.

— Чого? Якого хріна…

— Бо він не творець. Він карикатура на Господа Бога. Він покинув Божу обитель, щоб створити своє царство. Він погордував Тим, хто йому дав найбільшу владу після себе. Гординя проти Господа. Ніколи не слухай голосів. Будь-яких. Святе Письмо. Заглянь у нього: хто має вухо, той почує. Там все сказано. Слухай гласу Господнього, а він записаний на скрижалях пророками. Це я говорив цьому придурку…

— А як всепрощення? — озвіріло видав Ракша, дивуючись: звідки, голубе, взялася така розчуднесенька мисль у довбещці колишнього мента.

— А зараз слухай, слухай, бо коли прийде час, то… — відлюдько з голубими до крижаного очима, засупоненими, вп'явся водянкуватими плівами, що межею ставали; завис його погляд, зупинився на червоній лахманині: Ракша прогледів на нього, як оце нині, дивлячись в туман, намагаючись розгледіти чоловіка, що стояв на узвишші, затуляючи амбразуру вікна, з неправдоподібним фіолетовим небом у шклі, хмарами в далині, і складалося враження, що невідомий підвісив його, незнайомого чоловіка. Яскраві, різнобарвні оскільця у вітринах, де теліпалося на вішалках, кремпельках різношерсне манаття. Обличчя цього чоловіка простодушне, але огидним ні, не назвати, навіть не напрошувалося на думку, а відчувався тонкий флер, і блазнює він до відомої йому тільки межі, і він знає той час, коли треба показувати своє справжнє обличчя. Щось у ньому було таке, що змушувало бути весь час насторожі: зігнуті металевою дугою брови, чіпке, як колючка аґрусу, око з цвяхами зіниць, від яких розходилися золотаві обводи, переходячи в мельхіорові, і це створювало ілюзію, що колір очей весь час змінювався, випускаючи жовтих змійок, а зіниці падають важкими ударами у чужі, — отаке видуркувате, сяйнуло в голові Ракші. Такі обличчя, очі у вбивць. Сяйнуло в його далекій голові. Але найбільше Ракщу дратувало, що він неспроможний, як не старався, впіймати погляд незнайомця. Його баньки слизькими кульками виповзали з-під прицілу, вшниплювалися в червоне манаття, а то не по-людському вихолоняли на великому католицькому хресті. Погляд цей вислизав від наметаних професійних очиськ нишпорки, хоч і колишнього мента. І невідомо, де та ватерлінія, до сраки, що в одну миттєвість виштовхне з жерлища велетенським кавалком лайна. Дивишся на нього, і нічого второпати не можеш. Хто лай-но, а хто чєловєца. Бути ізгоєм, як цей мужик. У ізгоїв немає віку. Вони нахабні і безполі. їм тисячі років, Ракша. Але як ліпше спекатися всього цього? Яка спражня ціна всьому цьому? Втратити все, що маєш: вітер надимає спідниці, обдимає сукні. Ноги — натягнуті струни. Але тільки зараз Ракші доходить, що світ зупинився для нього ось на цій точці. І ти не переступиш її, доки не зробиш начертаного десь там, вище. Як трамвай за номером п'ятим. І місця в сутолоці яскравого життя, з різноколірними витребеньками, з жінками, з духмяною підливою, немає, — життя закінчилося страшненьким уїк-ендом. На кращий випадок божевільня. А він, Ракша, велетенською істотою повзає поверхнею непробивного скла дійсності, що паскудно так розділила його світ. На якусь миттєвість цей «бомжара» став близьким Ракші до панічного переляку, наче він побачив власне відображення через сто років. Подивились би… Харконути, найбільше, на що здатні наші здібності, загорнуті у вузлики анальних, сигмовидних кишок. Так Вітькові Ракші влізло ще одне відкриття світу, якого він не знав, не хотів знати і обходив подалі. Сите життя безчестить, злидні убивають. Хто тоді праведник? Білі хмари пропливатимуть над коліями, досадно, що не тільки для Ракші, а й для усіх, а йому-то найменше дістанеться, але якщо розібратися — цього досить. І чоловік знову повторився:

— А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.

— Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… — Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.

— Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.

Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:

— Добре, що нас звів випадок, — проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.

— Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.

— Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.

— І-і-і… — потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: — І ти все це намагався розповісти?

— Більш-менш…

— Тоді я все зрозумів. — Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.

Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» — А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.

— Вони всі гаркавлять, бо не мають голосу, бо відлучені від слова. А я зараз піду, — знову затандичив уперто обірванець, наче лякаючись, що Ракша геть забуде, що купа бздилуватих демонів обдурять його, колишнього полковника Ракшу, гаркавлячи команди голосами його ж таки пошлих товаришів, теж колишніх, по службі.

— А чому Бог не зупинить його?

— А для чого ти переводиш харч? Є право вибору. От і вирішуй.

Незнайомець дивився в безмежну панораму сірого неба, розцяткованого кулями ліхтарів, начебто бачив щось там чи думав: отак помітиш людину, а вона собі нічого і не намислила, а більше ти понавидумував.

— Не бери дурного в голову, — розпочав, а потім облишив. — Сам розумієш, що життя коротке, як спалахи над дахами серпневих зірок… А там… Там вічність… Тільки кому яка…

— Ото-то я і думаю, — єхидно потягнув Ракша, витираючи соплі, що заюшили з носа.

— Там за межею нас розсудять. І малих і великих. Банальщина. Еге ж, Ракша? А ти колись хворів? Звісно хворів, то отам таке буде з віку у вік, з дня в день, жодного шансу вибратися з преісподньої.

— Напевне, ти правий, не ображайся, — потягнув соплами носа повітря Ракша.

— Пусте. Головне шукай. Головне, стукай у двері, де відчиняють і звідки гонять, як приблудного пса.

Про себе Ракша зметикував: не інакше як піп розстрига, а Бог його душу знає, одним словом, Ракша, вляпався, як у чуже гівно вліз.

Холод натягувався крижаними плівками на вікнах. Кінець листопада. Ракша пересмикнув плечима. Підняв комірця на пальті, затулив вуха і вийшов під сніг, що сипав з неба, як у велетенську трубу. Потім сніг падав у перспективі, туди, до кінця чи до повороту тролейбусів. Ракща подумав, що сніг скоро перейде, розтане, і цілий грудень земля убого лежатиме під кореневищем міста. Ракша дивився на нерухомі міліцейські загони, які цілий день лежали в тумані великими масними сірими плямами. Попереду чорна діра готелю. Далі бордель. Від Палацу Спорту котилися Басейною звуки, наче хто бив у тулумбаси. Ракша бачить перед собою зрізану навскіс кутом Бесарабського ринку напіврозвалену будівлю колишнього заїзного готелю для купців. Авто різноколірними жуками розлазяться на витоці Басейної. Ракша думав про Ромодана з такою звіриною тугою, що Ліліт здригнулася усім тілом уві сні: його мідноволосе чудо, розсипавши кучері білими плечима, лежало на животі, вивернувшись скулою і лівим боком до нього, з вігтями малинових брижів від Казино-Сіті на округлому плечі. Асфальт мокрий і жовтий від світла, джерелом якого були будочки торговок квітами. І тоді до Ракші повернулися тогорічні думки. Тоді тут не торгували світильниками, що нині мастили олійними брижами мокрий асфальт, витінюючи яскраве море квітів з гарними, до античної непристойності, дівчатами. їх трахають араби. Здебільше чеченці. Надурняка. Зараз гроші платимо ми, якщо вони у кого є, а без грошей, будь ласка, на Саксаганського, — сіконуло у голові Ракші. І знову його думки завертілися навколо Ромодана. Він навіть присвиснув, згадуючи в'їдливий листопадовий день якогось там дідька року. Він дивиться на Ліліт, що тремтить уві сні, вже зараз розвернута упівоберта, скинувши теплу ковдру на підлогу, і йому видно вигин спини, між сідницею. Крутий вигин. Дві половинки, розділені смужкою. Він знову дивиться на розколисану масу у сірих мундирах. Чекають на демонстрацію, якої, звісно, не буде. Уявний світ робить цей світ ще убогішим. Потім запах, терпкий запах, як запах моря в пляжний сезон наприкінці, коли смердить дешевою камбалою, татарськими чебуреками, а від ялівцю судомить, першить у горлянці, — це виринає з думок, самої Ліліт. Ракша сторожко обертається. Ліліт вдає, що спить. Ракша знову на небо. Надто чисте, як для листопада. Туман осів, візьметься на паморозь А у Ліліт зморшки з'явилися. Скотство, всезагальне скотство висловухих. Золотогубе соложаве скотство. І нічого не вдієш. Удари наближаються, як хто роздуває велетенського міха чи Дніпром на Черкаси суне пароплав, бухикаючи великими колесами, бовтаючи великими колесами піну води.

— Право вибору, — говорить він і спиною відчуває, що Ліліт прокидається. Вона витягується довгим доглянуло тим, випещеним тілом, усміхається, ще не відкриваючи очей, поклавши голову під руки. Але Ракша не підходить. Вже запізно. З-за кута сунула процесія буддистів. Чоловік сто. Виголені посинілі від холоду лисини перекочуються більярдними. кулями. Б'ють брязкальця, нагадують голодних мавпунів. Потім від одноманітної маси відокремилося кілька мацаків. Фіолетові черепи заколисалися, подовжуючи розтягувати пісень, а далі — покотилися більярдними кулями по закапелках. їх били спокійно. Навіть без злості, як шолудивих собака. Перші ряди лежали покотом: у забруднених ризах, заляпаних калом, сечею, кров'ю, піднімаючи обличчя з блазенським виразом покори. У них круглі, з дитячим виразом обличчя. Тільки, подивись, довірся їм, а потім такого устругнуть, що блювотний порошок кашою чи манною виявиться. Туман рветься. Чути з мегафону: «Товаріщі, прєкратіть ето безобразіє…» «Колись тобі, Ракша, говорилося, що такому виблядку, як ти, поталанило народитися в такій країні. Аби не вмерти. А народитися можна будь-де. Він знову перехоплює погляд. її погляд. Ліліт тріпоче пухнастими віями, ніжна і тепла. Зовсім тобі не лікарша, і не раклиха з Чоколівки, що поки нужду справиш, то під час уремічної процедури облапошать до останнього і викинуть, мов серливого кота, молоді міліціанти, розважаючись, катають одного голомозого ногами. Він кувікає, як порося. Мечеться колом під ударами кирзаків. Обличчя самовіддане. Тільки кому? Ракші його не шкода. Він намагається відшукати причину. Він вже, Ракша, не належать ані до тих, ані до цих, що цмулять з горла коньяк, ані до тих, що викидають своє бздо на горішніх поверхах.

— Сьогодні яке число? — говорить вона крізь сон.

Ракша не відповідає. В перспективі — сніг, масна пляма площі. Хлопчачі голоси. Вони співають молитов. Перші сліди на першому снігу. Діти виводять радісно молитов, аж верещать. Зараз один кришнаїт, видно найстарший, а тому подібний на індюка, бряцкає у свої цимбали, закочує очі під лоба. Ракша бачить їх за шклом шибки. Двоє здоровенних, як вгодовані свині, ментів беруть його за вуха, для реготу, і намагаються підняти. Це їм вдаєхься. Кришнаїта піднімають на півтора метра. Він верещить, видно, скаржиться, що боляче. Його по черзі футболять до «чорного воронка». Пацанва без роботи не лишиться.

— Сьогодні сьоме… Глянь… Скільки мусорні понавилазило… Когось дубасять… Комуністи не прийшли… А цим закортіло вилізти… Комахолюби… Мать їх, ідіоти.

Ліліт перевертається на спину, лежить в довгій мовчанці. Піднімається, схрестивши руки на грудях. Поклала долоні на плечі.

— Мороско… Волого… Подай сигарету… — Курить короткими затяжками, пускає дим поперед себе; вона усміхнена, нагадує розквітлу вчасно квітку, що потребує все більше і більше уваги. Що поробиш, Ракша, всі вони бляді. Він знову подивився на чорні виймища вікон колишнього готелю, де збиралися купці. Ліліт з тих жінок, що вірять у силу кохання, а не любові, бо любити можна свиню, насамкінець мавзолей і портрет президента. А кохати тільки жінку. Воно затишне і не потребує зайвих коментарів. А як з Богом? Тут інакше, тут зовсім більше, ніж велике всезагальне скотство. Бог — це велич. Це тяжкі свинцеві жорна, що посекундно перетирають на борошно цілі народи. Криваві вивіски «Макулана». Вона, Ліліт, вчасно пішла в люди. Самовідданих жінок не буває, — так вона собі вирішила. Але життя вирішилося по-інакшому, зовсім незле, але й не добре. Вона довго потерпала від нестачі любові, яловіла серед манірних віслюків різного штибу та, огого, якого калібру знаменитостей: завчені порухи, клям голівкою вам, клям нам; однакові напої, різний, хіба що, барвник; розмови, тягучі, як недоварений кисіль, де при нагоді можна натрапити на «кавалера», але як дивожно подобається таке нудне, пронафталінине життя. Вони, люди, що їх оточували, допомагали одне одному своєрідною азбукою Морзе: піднімається нога, рука, бликне одне око, друге полізло під лоба: добридень, як ся маєте, а вчора бачили міністра… м… да така душечка, а правда, що у нього, ха-ха, бачите, я не помилявся, а у мене фекалії не виходять, навіть релакс не допомагає, треба, доктор говорять, свічки, так, банальні свічки… приємне з корисним. Потім колом передаються цидулки, безіменні, безтілесні, як і обличчя небожителів. Мужики кряхтять, видимаючи сечу з міхура, з криком, в пісуари. Простатит. Треба з гандоном, бо інакше можна чогось побільшого та хвостатішого. То не простатит. Ви десь, колего, зачепили. Ху-ти… Оx! Я пожартував, не ображайтеся. Вони разом, дружньо пускають струмені жовтої, як сірка, сечі. Голосно, з ревінням джина, видувають крізь розтруби прямої кишки гази. Щасливі, струснувши останні краплі, затягують, шваркнувши, в унісон, зіперами. Тільки про людину починаєш думати, душечка, зайка моя, а воно такою скотинякою, дитино моя… Що трапилося? Дай своє вушко, щось скажу. Боже! Невже? О, треба попередити Міну, а то чого доброго… Що? Ти так гадаєш, що вона в курсі? Не тільки в курсі, а добре знає, про що і для чого, як… Вона сама і підкинула йому трипера?! Та не горлай так, бля, заткни пельку, бо міністр наш має стовідсотковий слух, кажуть, перед тим як стати міністром, він був суфлером? Як? Не задавай зайвих питань. Звідки тобі це знати? Як актор?!!!! Не може бути він актором… Така імпозантність притаманна тільки суфлерам… А що, любчику, головніше: актор чи суфлер? Яке ти село, дєрьовня, кугутяра одним словом… Ну-у-у-у-у. Злий такий, злий, мені такий злий. Під декоративною пальмою жовта калюжа підлизує дамочці черевики на високих каблуках. Вона вертиться на підборах, вишукує голодними очима ще когось, бо сьогодні одного мало. Так, злий, але після третього трупа лагідний, як травневий ранок.

Ліліт не морочила собі голову коханням. Від матері, з кров'ю, увібрала холодну прагматичність, спочатку з суто з гігієнічних міркувань, вона дозволяла пускати до себе в ліжко мужчину, навіть не симпатичного їй. Але стиль життя вимагав таких короткочасних злягань та попущень, і вони, її коханці, забувались із чмаканням презерватива в унітаз. Вона не втрачала ніколи тієї жіночої чарівності. В коханні була віддана одному мужчині, якщо це було справжнє кохання, і вона могла бути покірною жінкою. Можна обмовитися: батько у неї був патріотом, в залежності, куди політичні вітри візьмуть і подують. Дітей своїх він виховував за кожного режиму, а тому більшість з його отприсків не знали рідної мови; аби не впертість Ліліт, то він би певне виховав би з неї ідіотку, і проживи довше з її матір'ю. Від батька вона нічого не вспадкувала, ані характеру, ані грошей, тому і любила по-своєму, хоча завжди, з плачем, дорікала матері. Тато помер молодим і несподівано. Ракша був її перший, втаємничений, звісно у мріях, коханець. І подорослішавши, вона одного гожого денька побачила ще не підтоптаного полковника Ракшу. Ось такий може стати моїм чоловіком; жінки люблять високих і сильних, мужніх і боягузливих, а вкінець — який попадеться. Вона виростала серед книг, няньок, покоївок. Заборонені книги, що потрапляли до її рук, з оголеними красенями, шпарили сором'язливим червоним рум'янцем молошного кольору шкіру. Ця зустріч з Ракшою була миттєвою, вони навіть не перекинулися і словом. Хто вона, школярка, а він, легендарний полковник Ракша, гроза бандитів і покровитель знедолених. Хоч усцись зо сміху. Батько Ліліт полюбляв полювання з гончаками, щоб єгері трубами сповіщали про прибуття «дуже високих столичних чинів». Але він жив скромно, може, й не на одну зарплатню, якої б вистачило на півкварталу обідранців. Та й не тільки. Кохався на природі, а не любив. У Ліліт, у цьому кавардаці маленьких та великих інтриг, трагедій, дешевих, мов індійське кіно, мелодрам, напрочуд збереглося щось світле. Однокласниці і однокурсниці дивом дивувались, як все легко дістається їй в житті. Несправедливість така вимучувала Ліліт вкрай, наче вона винна у всіх гріхах зачучверілої молоді, що віддавалися одне одному, як сучки на вулиці під час тічки, патякаючи про мораль разом із заклопотаними батьками, коли їм, за манною кашою, вручали по кілька гривень, напучаючи на добрі діла: а ось я тобі, донечко, молитовку до екзамену, на бумажечку написала. Вона завжди була легкою, надто розумною як для жінки, аде водночас повна жіночого паскудного безсоромства. Вибух мідного волосся, трохи підфарбованого, зелені очі, ніжне тіло, — годі на правому чи лівому березі пошукати ліпшого. Порода. Але коханець її, якого стримував тільки громадянський шлюб, утік від неї. Не витримавши розбещеної краси, майже ренесансоврї вроди, лякаючись витонченого, але непрагматичного, чоловічого розуму, що навіть закричав на вікна, коли Ліліт, заливаючись слізьми, дивилася у спину, а він розвернувся перекошеним болем і люттю обличчям, швидко, по-хамськи інтелігентно захаркався: «Гермафродитка хєрова!!! Кому ти тут потрібна?!» Й невдовзі закінчив Кембрідж. Так, полишив з-за якоїсь віспастої бридулі, з обличчям, поораним як тертушка. Професорка. Кандидат тьмутараканських наук, в чому Ліліт не хотіла розбиратися, але могла, як і не захотіла ділитися з чоловіком. На перший погляд вона легко знесла зраду коханого чоловіка, але погляд у неї став лагіднішим, з крихтою печалі у кутиках ока; вона говорила ніжним голосом, але десь у грудях, відчувалося, як щось вуркоче пекуче до несправедливості, жорстокіше, ніж буває насправді. Тільки терпужний, як по зубах, удар прорізав зморшку у кутиках рота. Й одного гожого дня їй збрело в голову пізнати життя. Як і кожній доморощеній сцикусі, хоча вона вже спізнала гіркоту першого розчарування, а майбутній чоловік тільки-но надсилав листівки з Кембріджу, вона забажала гризнути ще не міцними зубками і відгризти найсмачніший шматочок. Як завжди. Без традиційних сюсюкань київських за столом, вранці, за гречневою чи вівсяною кашею, вона виклала план подальшого існування. Батько спочатку підняв окуляри, окинув її постать, виліплену так доладно, що годі уявити було, щоб відпустити доньку, але несподівано для сім'ї, особливо для прагматичної і поміркованої матері, виказав нечуване захоплення. Зіскочив з дзиґлика, зарепетував, засвистів п'ятнадцятилітнім хлопчиськом. За життя батька, що руслом небесним протікало у неї над головою, для всіх злиднів вона була взірцем небожителів, її відверто зневажали або любили, лестилися, як тхори перед левом. Вона довго не помічала фальші, і світ для неї справді був таким, як змальовували її знайомі. Що і не дивина, вона не була у великому захваті, бо вже скуштувала чогось, але не розпізнала на смак. її виховали у найліпших традиціях домострою, хоча вона вишикано, стильно одягалася, здебільше по-спортивному, але елегантно. Від рештки звичок, що відгонили столичною сечею напівкупцівського міста, просяклого кислою капустою, цибулею, оселедцями, вона була не у великому захваті. Вона жила собі тихо, відліковуючи секунди, хвилини, миттєвості, години, роки. Вона дивилася в цю печаль майже по-дитячому наївно, наче засуджуючи, що, мовляв, ви не даєте мені щастя, того, що в народженні моєму було обіцяне, тому сама візьму його. Як вихололе молоко, світилися її очі. І першим коханцем у неї був панк на прізвисько Стас. Він знався на інфернальній езотериці, складав гороскопи, астрологічні прогнози, відверто носив на грудях перевернутого хреста, тижнями не мив волосся, так і бовтав, обсипаний лупою — придурок усім придуркам. Після місяця залицянь, побачень, просиджування на лавках або в підвалі під'їзду, потискавшись, вона нарешті віддалася йому, віддалася так легко, як це проробляють сучки на щітковій фабриці, і аби під час злучення вона не була целкою, то б зопалу можна було нарватися, назвавши її професійною курвою. Але це було вперше. Тоді над містом висіли яскраві квітневі дні; дні зависали серпанками, покриваючи нездоровою радістю квартал за кварталом, починаючи від ботанічного саду, аж до Осокорків. І отак вони зустрічалися в місті. Потім одного світлого дня Ліліт не дочекалася телефонного дзвоника, прийшла до комірчини, але замість Стасика знайшла там відрубану голову. В роті стримів відрізаний член. Ліліт, з холодним аристократизмом, тобто по можливості, тим днем, у розвої травневої каламуті, навіть не дошукуючись, не вишукуючи проблеми і причин, стояла у хижі, заляпаній кров'ю, засипаній ошурками, розвернутими догори хрестами, п'ятикутними зірками; вона задумалася, нібито згадуючи або вишукуючи щось в далекій пам'яті; потім обережно, заскочена нелюдською тоскою, жіночим істеричним, до мазохізму каяттям, наче страхаючись, що завдасть ненароком шкоди голові, не її, а коханця, обітерла його чоло, засинілі губи, запінені рожевою сукроватицею, запнула у яскраву, з трояндами і ружами квітчасту циганську хустку. Потім сіла на стілець, прямо під відкритими дверима хижі, стрільнувши очима просто у високе синє, з повітряними кулями хмар небо: закурила, жадібно, великими ковтками поглинаючи дим. І тут перед зором її полетіли — ослизлі кахельні плити трупарні, з безголовим тілом Стасика: його тіло, занурене у формалін, як велетенський тритон. «І то здорово», — зі злістю прошипіла вона. Потім вона йшла вузенькими вуличками, петляючи та плутаючи задрипаними закавулками, закапелками, романтично овіяними середньовічним смородом. Була середина квітня, зелень повитикалася, нахабно мацькаючи очі. Від яскравого, ніжно-зеленого до непристойності, як оголена дівуля на майдані Незалежності, розтягнутого зеленою плямою газону її витошнило, знудило, а потім набило сухого листя у голову. Упродовж довгих років Ліліт не змогла дати ради тому почуттю, як і кожна нормальна жінка, зневірившись у коханні, вона вирішила, що нині на подвір'ї зовсім інший час, хоча за звичкою тримаючи фотокартку Стасика, — спочатку біля грудей, потім він перемандрував на стіну, приліплений на стародавньому дзеркалі, з облузаною рамою, разом зі Сталіним, Дівою Марією, розіп'ятим Христом. Тіло знайдуть на смітнику. Годі що розібрати. Навіть для формаліну він не годився. Студентки згрібали рештки: нирки, печінку, що шубовснули у фізіологічний розчин. Знайомі, з медичного, принесли залакований череп Стаса, — прощаючись з романтизмом, вона викинула череп у воду. Наскільки то було правдою чи фантазією, не знали ані батько, ані в пізнішому часі Ракша, навіть вона сама, несподівано заспокоївшись у своєму житті, наче серед літа зустріла зиму. Десь там відгонило байронівщиною чи Стендалем. Напевне, вона знала більше за Стасика, розумілася на таких речах, що задрипаному панкові слабо потягатися з нею. Європа, виховання, розбещеність, але і козяче співчуття до згиблого, як на її думку, було органічним, як жінці проститувати. Вона не бридилася цього слова, а навпаки воно, це слово, навіювало тихі хорали забороненого. її принаймні розважало. Упродовж кількох років вона навіть неспроможна дати ради почуттям, думкам, уперто відтинаючи від себе образи і кілометри Стасика, — в часі Ліліт зрозуміє, що ідіоти, як і жінки, мржуть бути переконливими. Брехати легше, бо брехня ні до чого не зобов'язує, і людина всяк смана, і тому побрехеньки звучать в чужих устах» як власні, наче виправдання, наче доказ та свідоцтво на право свого мізерного життєустрою. Правду про себе ніхто не любить. Правда, як триденний запор, що з каловими масами виходить нарешті, рвучи пряму кишку, заливаючи кров'янкою, вифарбовуючи у коралі білий унітаз людської гідності, в клозеті, де не працює бачок для зливу води. Невідомо, куди вона діла голову Стасика. Це їй наснилося: зараз чад минулого не більше вигадки: око скліпує туманно і підозріло на Ракшу. Небезпечний погляд жінки. І після цього короткого роману вона чекала страшних мазохістських спогадів, що ось її душа зіжмакається, як осінній листок, що біль, розпука прийдуть згодом. Але нічого такого не трапилося. Щоправда, лягаючи у ліжко з іншим чоловіком, яскраві розводи внутрішнього вогню тільки відтіняли її обличчя. Вона дорослішала, робилася жінкою, розумною, хитрою, пухнастою і лютою, як кішка. Але милосердною. Уроки тата, котрий аж ніяк не знав, народився без того ж таки милосердя. Світ топився в побурілих від тоски очах. Вона приїхала до того клятущого підвалу, туди, де пережито скільки-то маніакально-солодких мазохістських хвилин, що аж самій соромно робилося, вже заміжньою, зовсім молодою жінкою до цього місця, але нічого не схвилювало її. Вона враз відчула себе беззахисною; як хто роздягнув силоміць. Вона враз відчула себе маленькою, вірніше, забажалося їй зробитися маленькою, крихітною і доброю, як біла порцелянова лялька. Зрозуміла, що вороття немає, дороги ведуть в один напрямок, а квитки назад не здають і не приймають, — добирайся як знаєш. Вона вирішила, що все попереду, а як ні, то нехай.

Батько у неї — добродушний такий катюга, а можна відверто назвати, потішити старого, назвати щирим циніком, катом за покликанням, він подався у фізики, але метикувато пов'язав якось цю галузь з бізнесом, досить сумнівним, проте з міцною репутацією в колах, з презентацією на вибраність. Він був катюгою за покликанням, з добродушною ціничністю міг поховати половину людства, що мешкала в місті. При нагоді. Та нагода йому скоро трапилася, за неї, за ту нагоду, ще й нагороджували, платили, і він ніколи не розраховувався з власним сумлінням. Так, правда, час героїв давно минув. Цей маніпулятор власного життєустрою помер від променевої хвороби.

Ліліт не бавилася зі словом «кохання»; кохання існувало для неї як щось віддалене, абстрактне, як трупарня з безголовим її першим мужчиною. Кохання існувало для неї органічно, з благопристойністю, з бізнесом, з життям, але стояло на надто низькому рівні. Можна сказати, що вона його, того кохання, хотіла напівсвідомо спекатися. Вона хотіла бути незалежною в країні, де все залежне, окрім двірників та кочегарів, що належали майже до привілегійованої касти начистити узурпатору штиблети. Вона намагалася, навіть успішно, зайнятися комерцією. Два бутіки, кілька аптечних кіосків. Гроші — це твердиня, навколо якої все крутиться, розламується, розгорається на порох жорнами все, що вона плекала, охоплюючи ореолом страждань, — солодких, пронизаних чистотою світла, що насамкінець, упавши на предмета, набирає вигляду чорної діри, — як і кожній жінці, якій бажається бути небом, а сутність її тягне на землю; як колись далека її прародительниця за гріхи вигнана була з Едему. Вона як земля, що хотіла поріднитися з водою, а світ, — на диво, — перетворювався на багнюку. Вона кохалася на музиці, особливо зимою, слухаючи органні переливи Баха. Іноді Моцарта. їй ніколи бути самотньою, бо печаль лягала на її обличчя. Вона страждала, але навряд чи це самотина. Залицяльників у неї вистачало. Вона була жінкою, що зводила з розуму, але її аристократична вишуканість, холодна витриманість, як здавалося, її зверхнє ставлення відштовхували одного за іншим коханців, залицяльників, прихильників і серцеїдів. На нашу королеву не вистачало простоти. А чим убогіша держава, тим павиний хвіст займає у її короні поважніше місце. Справа великої сили духу, майже чоловічого. Тому вона, зовсім юна, — до двадцяти п'яти, — потребувала міцної чоловічої руки. На батьковій роботі, — вона так і говорила: «на батьковій» роботі, — вловлюючц на собі масні погляди; а коли заходила в курилку, то відчувала, як судомило її в низу живота. Потім зовсім банальна історія: вони зустрілися у кав'ярні, де бренчало піаніно, тріщали разом з папугами, мухами кубла дрібних чиновників та чиновниць. Знали вони одне одного по школі. Вона залишилася у нього на ніч з першого разу. Дивуючись собі, потріскуючи цигаркою, вона лежала на білих простирадлах, широко розкинувши ноги, а майбутній її чоловік хропів, сходячи похмільним потом. Вона вже не думала ані про нього, ані про перше кохання, смалила цигарку, розпластана, розсипавши мідні кучері подушкою і простирадлами, з якоюсь нечуваною тоскою згадуючи, як у дитинстві прислухалася до торохкотіння годинника.

Ракша стояв і дивився, як бритоголових буддистів чи то кришнаїтів дубасять міліцейські загони. Потім пройшлося кілька калік з червоними прапорами. Ліліт піднялася, позіхнула спросонку. Пройшлася кімнатами. Ракша потерпав, — стрибав, як блоха, — від неудачі до неудачі. Незнайомець лишав сліди, не притаманні його стилю. У Ракші напрошувалася думка, що він еклективний серійний убивця. Але і це теж було сумнівним. Напрошувалася ще одна думка, що діє не одна особа, а ціла зграя виблядків. Перше, що кидалося у вічі, відсилаючи його, Ракшу, до далеких часів, туди, на Троєщину; друге — сексуальне збоченство; третє — гомосексуальні зв'язки з акцентацією на вампіризм. Останнє смішне, як дешевий чорно-білий фільм. Ніякої.логіки. Проте все сходилося на одному, що люди, чи одна людина, мали витончену натуру, паскудні нерви і холодний розум. Педантичність, акуратність до паталогічності, нахабна зверхність, якщо це можна назвати іншим словом; і це слово «вибраність» вертілося, як оса, на кінчику язика. Чорт, хлопець-друзяка, таки так, — хлопець-друзяка.

Ракша, як кажуть у народі, пускався берега. Дітвора йому свистіла услід, щоб поболючіше опустити недавнього мусора, який колись прославився найжорстокішим і принциповим ментом, хоча його в районі поважали і вірили та ввіряли долі за його сміливість і дитячу чесність, якщо останнє слово було дотичним до таких-от установ, де він заробляв собі на хліб насущний. Майже рівня тобі. Чому рівня? Однаковісінькі. А зараз все — він поза законом. А Ракша зробився дивним, лякався на шмигаючого авто, на шелестіння гілки. Ліліт — саме ім'я насторожувало. Блукаючи вулицями, він вертів головою, зачувши сморід, як хто підпалив «Червоний Гумівник». Потім почув голос. Далекий, глухий, як у діжі, як гуркіт грому у травні, що тільки накочується, вал за валом. Він подивився і укляк: Хрещатиком шпацирували люди один проти одного, з того боку, з псячими головами. Окроплений холодним потом, відчуваючи, що ось-ось накладе в штани, він подався до свого помешкання. І почув: «Це твій дар, Ракша-прозеліт». Притьма кинувся східцями, слизькими від бананових шкірок, блювотиння. Послизнувся, обдер штанину разом з колінами. «Святе Письмо… Святе Письмо… Святе Письмо… Дивись, що записано у Скрижалях Господніх…» Ліліт не було. Розібране ліжко, розкидані простирадла, подушка в губній помаді?… Все як годиться… Папери з гребінцями впереміш з косметикою. Ракша почав шукати Святе Письмо, але так і не знайшов, — дрібно беручись потом, дриґонів він, майже двометровий, колишній полковник Ракша, напустив у штани. Страхіття, неспокійні сни всієї босоти, вирішив відшукати Ромодана. Це рішення, несподіване, безперспективне, наповнило порожні його дні змістом.

Міністр засідав на сесії Верховної Ради, і, як кожен міністр правоохоронних органів, знайомий наш Генерал, а він був саме той, як і кожен порядний мент, брав побори, мав урівноважений характер, кохався на жіноцтві, що і входило у складову його поборів; говорив він м'яким вуркітливим голосом, — слухаючи його тільки голос, як сексуально переливається в його утробі, хлібпотів в горлянці, можна було нагородити всілякого; а ще, як і кожен обтяжений державними справами муж, він прйродньо потребував відтягуватися, тобто будь-яким штибом чи чином знімати стрес. Генералу більше до вподоби слово «відтягуватися». Як вище згадано, цьому слугували жінки. їх привозили на загородню дачу: від шльондр-валютниць, до благочестивих мамусіньок шанованих сімей, яких заїдала нудьга, і до малолітніх проституток з велетенськими синіми романтичними очима невинності, щоправда, після четвертого викидня; всі вони напивалися справжньої шампани, тобто шмпанського, і ходили на чотирьох кістках, імітуючи, — якщо це не зовсім їхній природний стан, — рохкання звірей різношерстої та різнопородної масті; інші були відвертішими, обкладали себе матом: «Я така блядь… Я остання сука… Виїби мене… А!» Знаходилися охочі. І коли Генерала ця вистава збуджувала, западала в душу, а прибор його достоїнства набухав у армійських трусах, і прутеняка починав ворушитися, як гад, державний достойник, порохкуючи від випитого і задоволеного ситого життя, поблажливо брав до себе когось в ліжко. А зараз він сидів під склепінням парламенту, нашорошивши гострокутні вуха, і думав про Закон і Бога. Потім думки його переплелися з еротичними видивами чи, нехай, мріями. Скільки таких мосьок на моєму хрєну в рай в'їхало, хе-хе. Він потирає руки. Можна тільки гадати, що новоспечений міністр, від природи не злий чолов'яга, радше навпаки, — з його вуркотливим голосом хижака, — або в церковний хор півчим, або в гей-клуб вишибалою. Але педерастів міністр не любив. Від народження, з самих пелюшок, він все життя мріяв стати міліціонером. Мрії збуваються тільки у дебілів, — хто це сказав? — подумав новоспечений міністр. Треба помикитити на днях і вставити цій суці. Віддать чеченцям, хай голову одчикрижать. Падло. Ага. Згадав якесь турецьке прізвище. Ро… Ра… Ромодан. Ні. Далі. Ага. Ракша. Де його волоче, ідіота? Сам винен. Тепла баба, п'ятикімнатна квартира, купа коханок. Живи — не хочу. А то сраведливість заїла. У нас вся справедливість. Більше її немає ніде. Ні, так хто ж сказав, що він дебіл. Життя таке, процесія така, щоб жерти одне одного. Треба сходити в церкву, ну, або до ворожки. Десь там під Васильковим чудеса одна баба витворяє. Ракша… Хрін йому, а не аудієнції. Все, опущений. Ще на зону «пітушить» зекам, — це можна. Тхоряка-правдоборець. І несподівано для себе вирішив. Хе-хе. І потер руки. Я йому дам аудієнції. Треба до ворожки з'їздити. Копійки кажуть бере, а з таких-от, як я, то і на дурня, щоб, чого доброго, не посадили ламати на Донецьку сіль. Закон завжди знайдеться.

Ліліт підкотила на авто. Іван крокує маршем переможця Солом'янською, підставляючи обличчя під усмішки, під вигуки. На ньому дорогого крою шкіряна куртка. Здається, вона належала якомусь арі, ну, то вона йому вже непотрібна. Потім він ловить поглядом вродливу, ну, не те щоб вродливу, а чарівну жінку. Пальто роздимає вітер, сукня, що просвічується сонцем, вимальовує довгі ноги велосипедистки. Іззаду вона краща. Напевне, краща вона таки іззаду. Вітер роздував її волосся, що переливалося від мідного до кольору охри, потрапляючи під сонце. По ході вона попадала на страпаті калюжі сонячної піни. Яшмові, як у комишового кота, очі. Вігтяки сонця лягали на чітко окреслені скули, повний, соковитий рот. Вона вийшла з авто в зеленому шалику через плече: йорзання, обдуті вітрами, мармуровою площиною, в короткій соболиній шубці, що висвічувало сонце, викреслюючи тонкими лініями ноги, гарні, точені ноги. Підійти, — гонча. Іван йшов повагом, щиро скаблячи зуби. Він герой, навіть не герой, він щось більше, аби ви тільки знали, щоб більше знали, суки. Ходять і нічого не бояться. Потонули у пивному багновинні. А вона насправді, ця дівуля, гарна. І ця пещена стервоза розуміє, що подобається чоловікам. Вони ловлять погляди один одного, миттєвість дивляться, мов захололі, прикипаючи очима, як давні знайомі. Потім Ліліт труснула головою, кинула крило волосся, кільцями, мідними воланами, ліворуч. І подалася до супермаркету. Гарні ноги, але плебейські. Мама вдома, вона моралістка. Мимохіть, нашвидку їй в чоловічій вбиральні прищава пацанва ставить пістона, — сопе носом Іван. Через кілька хвилин вона повертається, сідає на зупинці п'ятого трамвая і курить важкими, глибокими затяжками. Як сравжній чоловік. Вона скосила ока на Івана Білозуба, подумала: «Дивний чоловік. Видно, розумний… Чимось подібний на… на… Ракшу…» Тільки цей чоловік випромінював тепло і привітність. При грошах; хіба головне, що при грошах. Ракша тобі злидень, злидень і палець об палець не ударить, а никається десь аудієнціями. Останнє її насторожило. Ні, таки не на Ракшу подібний, а щось спільне, щось пов'язане з цим чоловіком. Курить, сидить на лавці. Іван безцеремонно розглядає пухленькі ноги, спортивну статуру. Ліліт допалює цигарку, теж проходить між скляними будочками, щоб бува не втратити з поля зоря незнайомця. Іван підозрює, щось з усього, неприємне. Тут, благо, з'являється сивий, в шапочці «півник» сивоволосий філософ, мудрець, мандрівна блоха по чужих душах. Він частенько обридав на Хрещатику, — ходив босий і кричав: «Кайтеся! Кайтеся! Вже сокира занесена…» Вони розбалакалися — Іван та філософ з довгим сивим волоссям. Упівуха, попріч свідомості та волі, вона слухала ту балаканину.

— Все прекрасне закінчується потворно… — почав був філософ, як його перебив Іван Білозуб:

— А хто дав означення прекрасного чи потворного? А покажи мені… Хто сказав, що мертвий — це погано? На то він і мертвий, щоб навік утішитися. Мертвому немає сорому ані болю, ані страху… кошмарних снів…

— Це тут чоловіче… А там… За межею нашого життя…

Білозуб блиснув очиськами, пустив гуляти кварцеві брижі:

— Дурня. Там така сама ієрархія. Я був там… — зашепотів з благоговінням: — Я вів бесіду з самим… — Іван піднімає вказівного пальця, погляд скляніє.

— Ну, вибачайте, що порушив вашу прогулянку. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. А ви дуже цікавий тип. Навіть… Навіть якось не по-людськи, а щось воно є у вас, в утробі… Так… Щось небуденне є… Ну… Перепрошую…

Ліліт запалює цигарку від свого недопалка. Глибоко затягується. Голубий дим кільцями висить у нерухомому повітрі. Сонце вікнами. Вона слухає, намагаючись згадати, де вона бачила це обличчя. Вона думає, що він нічого, душечка. Голосно відкашлюється. Мов ненароком, вона ловить його погляд. Ми завжди жалкуємо за тим, чого немає. Але краще вже з Ракшою. Незнайомець в шкірянці спостерігає за нею уважно, з легкою, як пух, посмішкою на губах: вона гарна, ця пещена курва. І не гляне в його бік. У мене шкірянка, я сильний мужчина. Гарна жінка: а скільки там у її лохматці стафілококів, трихомонази? Напевне, нічого. Пусто… Я сильний мужчина: здоровий спосіб життя, майже римський, що тіло береже: поранні крижаний душ, ніяких вітамінів та стимуляторів; гантелі, швидка хода, а повз тебе шмигають авта, з людьми, з «крутими». Але тут його бере переляк. Такий, як там, несподіваний, з ментами на Солом'янці.

— У вас немає чим підкурити? — запитує Іван Білозуб.

— Це такий спосіб знайомства? — кокетливо димлячи, підсовує запальничку.

— Можна й так…

Ліліт простягає руку, випещену, з довгими музикальними пальцями.

— А що далі?

Іван потягнув візитівку. З номером телефону, з фірмою. Чин чином все.

— Потелефонуйте.

Ліліт взяла. Усміхнулая щиро, вже без страху говорить «па» і йде. Неспокій знову прихопив її, стягнув горлянку. Вона сідає в авто і мчить на повній швидкості. Першить в горлянці. Замуркав мобільник. Говорив Ракша: «Де ти пропала… Куди тебе понесло… Ані привіту… Ані записки…» — «Я що, твоя власність…» Але якого тільки хріна і справді її понесло сюди. Спалах в голові, наче вибух: «Ракша… Я бачила цього чоловіка…» — «Якого в біса чоловіка… Тисячі людей бачать одне одного… І нічого… Продовжують спати, помирати. Кого ти бачила?» — «Того, що ти шукаєш… Він лишив мені візитівку…» — «Прізвище…» — «Зараз… Зараз… Зачекай…» Вона веде авто однією рукою, іншою порпається. Не втримує, — білими, брунатними червоними пластівцями візитівки розлітаються по салону авто. «Ракша, зачекай, візитівки розсипалися… Ну, той, у тебе на фотокартці висить…» — «То малюнок…» — «Яка різниця…» — «Велика… Прізвище… Прізвище!» Авто кринить і з усього розгону влітає у вітрину. Скло різноколірним каскадом розлітається повсібіч: червоне, синє, зелене, фіолетове. Ліліт відкидає на заднє сидіння. В мобілку хрипить навіжено Ракша. Трубку виймає з теплої руки чоловік, що першим підіспів на допомогу. Ракша горлопанить: «Ліліт! Ліліт!» Відповідає незнайомець: «Ваша Ліліт розбилася… Думаю, що жива…» — «Де це?!» Незнайомець називає адресу. Летить «швидка». «Швидка» прибуває разом з Ракшою. Вайлуваті, з оголілими фізіями санітари. Кислий запах непідмитої проміжності. Грибний запах сирого м'яса. Ліліт несуть до реанімаційної машини. Вона встигає тільки прохрипіти: «Підбери візитівки. Там його адреса…» Двері «швидкої» зачинилися, глухо ударивши повітря, як крилами. Ракша поспіхом збирає заляпані кров'ю візитівки. Основне, та, яка йому потрібна. Народ незадоволено мовчить. Ракша навіть не запитав, куди її везуть. Всьому приходить кінець. Випадків не буває. Ракша, затиснувши пучком скривавлені візитівки, біг мов шалоплений до свого колишнього патрона і покровителя. Генерал о цій порі грів колгоспні свої лаписька біля каміна, на дачі, на Кончі Заспі, і чекав не Ракшу, а Ліліт. І Ракша здогадувався, що і куди їхала Ліліт. Ракша набирає номер телефону. Ракші відразу відповідають. Його водій буцімто. П'яний вдризк новоспечений міністр. Ракша кричить, що Ліліт загинула, з-за тебе, сволочуга, а ти мене не хочеш вислухати, чмо генеральське, кара на твою голову, кара впаде. Один ляд тобі в смолі паритися, донецькі солі — найоптимальніший варіант.

— Що тобі від мене, Ракша, потрібно? Все, що міг, я зробив. Ти сам винен… І-і-і-к. Ось… Ш-к…

— Я знаю точні координати серійного вбивці, якщо його можна назвати серійним…

— Що ти, Ракша, плетеш, блядь?

— Дай мені санкцію… Або пришли когось.

— Все повертається на круги своя, — єхидно прошипів Генерал. — Ти хочеш на роботу назад? А назад вороття немає. Ти зараз, Ракша, ніхто. Випав ти. Ніхто ти, Ракша. Як і був ніким. Я тебе підняв, тебе і опущу. І не треба ці заліпухи. Лапіііу вішати на вуха.

— Я не вішаю, пане міністре, спагетті вам на шию, на твій хрєн і тому подібне. Всі вбивства, певен, учинив один і той же чоловік. Але серійним маніяком його навряд чи можна назвати. Незмінність методи злочинця тут не підходить. Роберт Гейнль був аналітиком, але тут інше… Методичність тут ні до чого.

— Ти мені скажи, що він е-е-е… Забув, як воно називається…

— Це називається, що Ліліт їхала до тебе трахнутися, аби ти мене удостоїв уваги і вислухав. Вона… Ти, сука, шантажував, спекулював на цьому. Вона загинула… В автокатастрофі.

— Це правда? Але… але у кожного розваги та обов'язки в житті, — генерал наче протверезів. — А взагалі розбирайся сам. Мені покалічені дамочки не потрібні, а мертві й поготів… Ти трахав мою бабу, Ракша…

— Віднови мене хоч у лейтенантському чині! Я розкручу цю справу.

— Все, балачка закінчена. Посилай вітання на той світ своїй курві… — на тому кінці п'яно муркнуло і пішли короткі гудки.

Ракші забажалося вилаятися, брутально, — послати до дідька генерала-міністра, все Міністерство внутрішніх справ, СБУ, власні і чужі печінки, — мовляв, не у жінках тут справа. Зовсім інакше. Якщо серійний убивця тим-то і називається, що діє за методою, за злагодженою роками схемою… Блін, все в голові перекип'ятилося… У цьому випадку дивувала спорідненість і роз'єднаність, розгалуженість у всі види убивства і насильства. Постмодернізм тобі сраний… Так, начебто діяла не одна людина, а декілька. Але Ракша вперто тандичив, що це справа рук одного чоловіка, можливо, він тільки починає, наче виліплює свою конструкцію, а радше плутає сліди… Проте остання версія відпадає. Вбивця, наче глузуючи, лишає сліди. Так, одній жінці, якій він розпанахав горлянку, трахнув її ще теплу, запхнув патрон у вульву. Це був хитрий, водночас злий і жадібний до влади і грошей чоловік. Лишалося загадкою: чому він не вбив жодного «крутого». Або він був з їхнього світу, що самі товариші гидували ним, що само собою малоймовірне. Він був боягузом. У цій людині поєдналися всі злочини світу, припалі пилюкою справи, як у архівах. І тут Ракшу пересмикнуло… Релігійне підґрунтя. Не виключено, що він обертається в середовищі секс-меншин. Дурниця. Не може бути. Це не Джек-Різник. Грамотний ти надміру, Ракша.

Іван бачить, ловить на собі заворожливі погляди, рожеві обличчя, проходячи довгим супермаркетом. Вибирає персики. Перемацує їх тонкими пещеними пальцями з витонченим манікюром. Кладе персики до пакунка — тугенькі, з золотистою ворсою, золотобокі. Кутиками уст бігає глузлива посмішка. За шклом вітрини, за червоними літерами, дітвора запускає зеленого паперового змія. Іван виходить на вулицю. Повертається до одного столика в кав'ярні. Мент значуще усміхається. Івану піт кропить чоло. Мент, капловухий, спостерігає дівчат у коротеньких спідничках, що бжихають бджолами за столиками, зовсім без трусів. Бицяра, думає Іван, — він нічого не тямиться на таких речах. Один запах чого вартий. Погляд, невідомо звідки погляд, але Іван відчув його, звів голову і наткнувся на пару фіолетових, чорнильного» кольору очей, що дивилися на нього. Він дивився на неї, на ту жінку, з фіолетовими очима, котра перегнулася крізь поручні, і його опосідав, опосів страх. Віддалеку ударили дзвони: як хто запалював коробка за коробкою сірники.

Сірі світлини розкидані пластинками, з голими жінками, з актами мужолозтва, з шведськими стінками, — їх благодушно подарував Шестєров, передаючи досвід. «Секс — це все… — говорив Шестєров. — Після грошей… Звісно…» Напевне, вже з часом він хотів підвести під вурківський закон, щоб знищити у ньому супротивника. Полишений батьками в породільному будинкові, цей Шестєров спокійно ішов життям. Іван мав заможних родичів і крутий не по роках норов. Білозуба любили, рахувалися з кожним його словом. Але лідером, безперечно, був Шестєров. Шестєров мав бути вождем, з силою нелюдською, він у бійці не знав рівних. Це в команді, де, вважай, офіційним вождем вважався Рекс. Напруження між Шестєровим і Біло-зубом доросли апогею, коли у інтернатівців почали пропадати речі. Шестєров не підпадав під звинуваченого. Білозуб чистий, як спирт. Все зійшлося на Рексові. Рекса затягли між ліжок, накрили голову ковдрою і по черзі зґвалтували. Білозуб сидів і мовчки дивився, на очі набігали сльзози, але Іван мужньо себе стримував: крав-бо гроші саме він. Мав на меті піставити Шестєрова, але трапилося навпаки. Трохи згодом Шестєров підійшов до Білозуба, роздягнений до пояса, грав м'язами, розтираючи клубки м'язів під шкірою вафельним рушником. Одним рухом скатав його і пожбурив м'ячем у купу невипраних інтернатських кальсонів.

— Ну, — потягнув він гнусяво, на блатняцький манір. — Так кого ти хотів підставити, не мене часом, Зуб?

Іван стояв, похитуючись на підборах. Руки в кишенях, потім блискавичний удар під щелепу. Викинуте лезо фінки. Шестєров розкидає руки, хапається за живіт, прикриваючи рану. Шестєров розвів руки, — крізь пальці текла кров. Іван навчився бити у батька, — плече вперед, праве назад. Ноги на місці, корпус тіла непорушний, вигинається. Батько часто по п'янці розповідав, як і куди треба. Батько ходив кімнатою, жестикулював; як брати супротивника на нахрапа або «нахрапом», а потім вже добивати. Якраз «обмивали» килима, батько приніс. Килим у брунатних плямах, схоже, що то висохла кров. Торжество у домі. Запах смаженого м'яса, дорогої горілки з спецмагазину. Батько перетасовує карти з порнодівами. Сіренькі перезнімки. Потім в абмразурі дверей з'являється білявка, з попільнистим відливом волосся, з кривавим манікюром, закидає по театральному голову, маніжиться. Найчарівніше у світі стерво. Сидить на материному кріслі і наче підтягує Івана слизькими очиськами. Сидить, схрестивши ноги, розкинувши ляжки, смалить папіроску. Бликає непроникними пустими очима. Пустка, яку він пізніше уподобає більш за все. Зараз вона лякає, ця пустка, заворожує синіми очима, темними, аж до побитого скла. «Це твій пацан?» — звертається до батька.

«А нічо…» — вона легка, ця жінка, як солодощі. Простягни руку і візьмеш. Усміх садистки, усміх Шестєрова. Навіть не батьків, п'яний, заюшений кров'янкою. Вона вигинає спину, виставляє груди. Заходить, хилитаючись, мужик, п'яний, з нього кров чвиркає, як вода з пробитого корита. Вона говорить до батька, кидаючи мимохіть головою на закривленого мужика: «Огуляємо трошки…» Щирий сміх золотокосої суки. «Шуруй за милом…» — Блондинка піднімається: «Пошли цього козла за милом… Е-ее-й, шуруй за милом…» Блондинка піднімається, встає знову, схрещує ноги, напівголими грудьми треться об батькову спину. Вона випиває горілку — синю і чисту. Облизує пальця гострим кінчиком язика: за вікном, з білої кімнати, лежать вичорнілі кучугури снігу, з холодним вітром над ними, як подих коханця над грудьми старіючої проститутки. Мужик стоїть з опущеними очима і тримає в руках шматок мила. Рожевий шмат домашнього мила. «Ти підмився?» — дитячий, безпосередній сміх. Ясочка прямо тобі. Безтурботний сміх тобі. Провалля неба. Преісподня неба. Іван бачить, як у мужика піднімається.

Потім раптово, спалахом, бачить картини за картинами; він чує голос, голос того, із сріблястим волоссям. Голос не може брехати. Він свідок і вчитель його життя. Вчителька, зовсім як заразїї бачить, в цій камері, де колупається в зубах, де холодно, а йому приносять за «признання», за інтерв'ю, часник та сало. Він як зараз бачить: вчителька малахає чорною тінню на чорній учительській дошці. Права рука Рекса внизу, лівою він перелистує підручника. Краплини жовтого поту. Кислий капустяний запах сперми. Він змінює руки. Безколірними очима глипає на вчительку. Вчителька шаріється. Глядить з-під припіднятих окулярів на Шестєрова. Потім баня: Рекс стоїть на колінах, ковзаючись, падає на ліве плече, сунеться ослизлою білою кахлею. Інтернатівці підходять по черзі, — з боку Шестєрова, бляшанка в руках, невідомо чиїх. На бляшанці нашкрябано «Для пожертвованія ніщим». В бляшанку гримлять полтинники, шелестять м'які рублі. За три рублі дістається більше. Рекса ставлять на чотири, і тоді він репетує не своїм гласом. Після бані його виносять непритомного, запіненого джури Шестєрова і Зуба. Несподівано Іван говорить для самого себе: «Він не житиме». Наступний день. Рекс висить на водопровідній трубі. Синій висолоплений язик, ще стікають жовті фекалії на черевики, крапотять на підлогу, ще теплі, зігріті теплом, наче приворожені сном. Але мертвим нічим не допоможеш. Ніхто його і не поспішав знімати, а з циркацькою цікавістю лупали на Рекса очима. Для інтернатівців з напіввійськовим уставом — неабияка розвага. Тому ніхто не поспішав знімати Рекса. Дітлашня юрмилася у проході, сопливлячи носи, роти, пускаючи бздо; налипаючи один на одного, наче равлики, — хто на пузі пробирався між ногами своїх товаришів, хто приліпляв до вікна пику, а решта, невдахи, намагалися пробратися через горище. Чекали на вчительку. Позирити на її випуклого, округлого задка, на невгамовну похіть її безстижих і блудливих очей, що плавали піскунами за товстими скельцями окулярів. І ось вона з'явилася, діва з дів, вся у червоному: червона сукня, червоні панчохи, червоні труси, червоний ліфчик. Синці під очима. Капшуки, як у привокзальної хвойди. Тоді Шестєрову стало все зрозуміло. Спала вона не тільки з ним, давала не тільки йому, а і Рексу. Значить, Рекс не сам повісився. І Білозубу ще більше замотлошило від заздрощів душу. Спалахнуло в голові. Витончене обличчя, іконописна візантійська манірна красуня: підбирає краї сукні, щоб не замастити, показуючи гарні ноги, а цих дебілів цікавили не ноги, а здоровенні цицьки. Як у їхніх матерів чи сестер в колгоспі. Ці ноги різнилися від лаписьок прибиральниць, спухлих від варикозу ніг матерів, а ці ноги, вся вона не належала йому, але він потішав себе думкою, що й Шестєрову, який узяв її прямо в бур'янах. Потім, він чекав цього, Шестєров з доброї волі віддався фізруку Пилиповичу. Прямо у роздягальні. І його, Івана Білозуба, не оминула ця доля. Його «опустила» команда Шестєрова, що перейшла від покійного Рекса під його начало. Івана довго били, потім зґвалтували і хотіли вже тягти до озера, щоб утопити. Але щось зупинило. І це «щось» почало переслідувати його все життя. Так він гадав.

Білява соложава пухкенька сучка бавиться його вихрями, — запускає пальці з кривавим манікюром. Батько витягує мужика з кімнати до ванної. Білявка цілує Івана у скроню. Потім у груди, розщібає ширіньку і тягнеться туди соковитими губами. Іван б'є її з усього маху в чоло. Батько п'яно регоче, стоїть в амбразурі дверей, підпираючи хрестом руки одвірки, і зирить на розпластану курву. «Ха-ха… Весь у мене синаш… Ну… Назад до патронату я тебе тільки відправлю. Виблядок». У батька переляк в очах. Той, що Іван пам'ятав змалечку. Білявка заводиться: «Він не виблядок… Він чорта кусок… Я тобі кажу…» — «А ти, що така віруча…» — «Десь таки вірю…» — «Тільки не знаєш, в що… В хер мій віриш… А там таки щось є…» — піднімає догори вказівного пальця.

Батько наливає, по марусин поясочок, стакан горілки. Випиває одним махом. Потім щось хекає. Старий наносить чолов'язі удар. Прямий — в обличчя. Аж чвиркає, і виляском пішло. «Фу-у-у… Мразь…» — тягне блондинка. Так здорово умів Шестєров. Чоловік переламується. Впополам. Як правовірний мусульманин падає на коліна, тицяється лобом в килим. «Бля, килим-то дорогий. Понімаєш…» — Батько дивиться на порожню пляшку. «А скілька жмурочків на цьому килимочку», — вставляє свого блонда. «Заткнись, тебе ніхто не запитує!» Так валив він, Зуб, коли притягли Рекса. Тоді ледь маружила іллічівська лампочка. Шестєров, розкарячивши ноги, між ногами, висвітлюючи крижі, бігає блик від іллічівки. «Малий, хочеш спробувати? Отсос без черги…» — усміхається холодно, спокійно, наче знає щось наперед. «У Рекса виходить набагато ліпше, ніж у вчительки. А чому? А тому, що боїться…» І тут заходить вона, і застає за цим Івана, не зовсім, а коли той нагинає голову Рексу понижче. А потім вона стоїть і дивиться, як фекалії стікають ногами на кахлю. Вона навіть не сказала істерично: «Доктора!» Такі не кричать. Вона сказала: «Шестєров і Білозуб до кабінету… Сообщіть Пилиповичу, нехай кличуть міліцію…» — Так, кинула через плече, тільки сльози крапотіли напудреними щоками.

Вона зараз стара, напевне, ця сука, облізла, як мавпа у зоопарку. Він чекає вже не поклику, а зустрічі. Його розносить, як старий двигун. Він ловить золотаві погляди дівчат, грає усмішкою. Навіть повертається і дивиться на забиту художницю. Помацав пальцем. Холодна. І ніяка собака не рипнулася. Значить, на правильному шляху. Тоді він швидко повертаєься до себе на квартиру, збирає всі необхідні речі: мотузку, сокиру, обріз. Зараз він знає, куди йти. Без голосу, без наказу. Але коли ступив на трасу, щоб спіймати таксо, то відчуває невпевненість. Він вовкулакувато бігає очима, щурить по-щуриному. Він чекає на далекий голос, що таки покличе його, вкаже перстом дорогу, але того не трапилося, нічого не відбулося. В голові свистіла полуднева пустота. Діра. У ту діру з джижчанням влітали мухи. Набридливі, надокучливі серпневі мухи. Він пройшовся ще раз в бік Кавказької. Зупинився біля церкви. Обійшов тричі, колом, навкружки. Хотів був заглянути, але передумав: новенького попа, видно, послали. Подумав спокійно, без пафосу, як про буденну річ. Можливо, цей ліпше буде. Подивимося. Нездоровий оптимізм — річ шкідлива. Нарешті з'явився той, на кого чекав. У прибульця чарівна усмішка. Від нього віє величчю і ніжністю. Говорить: «Він на другому поверсі!»

Шестєров відкрив двері з першого дзвоника, навіть не запитував, хто прийшов. «Суки, — подумав Білозуб. — Вони живуть і нічого не бояться…» Відкрив двері засутулий, але доволі атлетичної статури чоловік; з усього видно, що він не впізнав Івана.

— Вам кого? — запитав.

— Я прийшов виконати закон.

Тільки зараз до Шестєрова почало доходити, що перед ним давній інтернатівський приятель.

— Зуб… Так… Зуб… Проходь…

— Я прийшов виконати закон і обов'язок, — сказав Білозуб.

— А що, Зуб, закон? Я своє, Зуб, відбарабанив.

— Закон є закон.

Шестєров скип'ятився:

— Кожен живе своїм законом. Інші живуть за законом Господа Бога, інші за своїм власним. Чого ти прийшов? І нічого іншого не буває… Тобі, Зуб, як і решті, треба розібратися з вірою.

— А суд з прокурорами, що тебе судили? А ми Рекса? За якими законами? Ти педріла…

— Я був молодим і дурним, як і ти, Зуб…

— Я не дуже впевнений, що вони судили за законом, — не дочекавшись відповіді, він шаснув у сумку і сказав: — Тоді я сам собі закон. — І вистрелив у голову Шестєрову.

Акуратно, щоб не замаститися, переступив через понівечений, півголовий труп, тріскаючи протекторами по розбитому картеччю посуду, Іван дбайливо повигрібав все золото, всю одіж. Забрав навіть ікони, що ані художньої, ані будь-якої цінності не мали. Дитячі байкові шаровари. Він підняв їх, потримав перед очима, наче над чимось задумався чи замишляючи щось нове, і тільки зараз побачив, що у кутку, підтиснувши коліна до підборіддя, дриґонів хлопчик років шести. Хлопчик ворушив білими черв'ячками губів, а погляд мертво уп'явся в Івана, і той погляд нічого не говориив, навіть не запитував. Тільки хлопець витріщував очі. І все.

— Іди сюди…

— …???

— Я сказав. Іди сюди. Тобі зовсім не буде боляче.

Хлопчик встав і пішов, повільно, майже крадучись, наче маленький місячний привид. Іван дістав мисливського ножа. Взяв за чуприну хлопчика, підняв як кролика. Той забовтав у повітрі ногами. Одним махом Білозуб розірвав горлянку від вуха до вуха. Другим — відтяв зовсім.

— Хеппі ендів в житті не буває, Шест. Хе-хе.

Не зачиняючи дверей, він занюшив повітря, гірке від пороху, терпке від кропу, редьки, і вийшов на залиту сонцем площу.