Дощило птахами

Самотній вовк серед ночі

— Не може бути, щоб він кохав.

Фотограф повернулася на хутір із божевільною історією про кохання, міркуючи, хто відреагує бурхливіше. «Навряд чи вони в це повірять», — вирішила вона. Аж ось Марі-Денеж — єдиний, хто міг піддатися романтичним чарам історії, — відкинула навіть припущення про закоханість Теда.

Марі-Денеж була категорична. «Чоловік, який носив у собі такі жахіття, який до нестями живився ними, кохати не міг. Страждання, оселившись у комусь, не залишає місця для іншого. Я бачила, як чоловіки й жінки, страждаючи, закохуються у свій біль, пантрують його, додаючи усе нові й нові муки. Я бачила, як вони себе калічать, напихають себе обрáзами і качаються у власному калі, не кажучи про спроби вбити себе. Бо спроба — це також страждання, а самогубство — осмислений вирок собі. А спроби були. Навіть вдалі».

Вона ще ніколи стільки не говорила. Її слухали, затамувавши подих. Сиділи на так званій веранді Марі-Денеж — майданчику перед хатинкою, що його збиралися обладнати сітками від комарів, але не обладнали; намір, однак, залишився, тож вони неспішно гомоніли тихим вечором наприкінці літа; кожен сидів на поліні, не зважаючи на комарине дзижчання, — ніби їх справді оточували сітки веранди Марі-Денеж.

Повітря наповнилось ароматами землі та трави, що все літо жовтіла на сонці. Піднявся легенький вітрець. Тихий лагідний вечір надихав на розмову.

Фотограф повернулась пополудні — принесла із ресторану страву для кожного. Картопля, салат, смажена курка, а ще — історія про закоханих, яка після заяви Марі-Денеж дала тріщину. Слухачі нічого не зрозуміли, але пристали на думку старої. Вона мала доступ до тієї частини Теда, яка, незважаючи на всі ці роки сусідства, залишалася зачиненою для них. Його картини ніби містили більше, ніж він міг повідати їм, більше, ніж він сам знав про те, що рухає і турбує його.

«Смерть. Забагато смерті, — сказала вона, — і трупів. Забагато чорного на дні картин, і ніколи немає сонця, а якщо й з’являється, то лише щоб висвітлити обгорілі тіла, розпачливі зойки, простягнені руки — словом, силует смерті. Ніхто не хоче жити з такою вагою на дні очей. Тед намагався звільнитись, виплеснути кошмари на полотно. Певною мірою це йому вдалося. Остання картина (та, яку знайшли на мольберті) тішила світлом — несміливим, благеньким, проте достатнім, аби знайти куточок для тихої втечі. І саме цього я бажаю йому, саме цього ми зазвичай бажаємо всім — тихо піти».

І тут їхня старенька подруга, що почувалася мовби на допиті, зрушила з місця одну таємницю і ступила назустріч їхнім думкам. Адже смерть завжди тримається поруч із літніми людьми.

Померти у дев’яносто чотири роки — не так уже й погано. Авжеж, Тед не був найщасливішим з-поміж людей, проте тримався гідно й пішов вільно і вчасно, не просячи про допомогу. Чарлі захоплено думав про це. Покинути світ, нікого не силуючи до прощань, — ознака поваги до того, кого залишаєш. Ще ніхто не почувався ліпше після прощань. До того ж — Чарлі думав про неї. Якщо одному з них доведеться померти — а так воно й буде, адже коли-небудь смерть прийде по них, — чи зможуть вони розлучитися без прощань? Це питання перемішувало думки.

До міркувань долучився і Том. Надворі був кінець серпня. Невдовзі мала ввірватись осінь, а згодом — зима, тож Том поцікавився, чи не краще залишити все нині, у теплих літніх розкошах. Здригаючись, він пригадав зиму, грип, що протримав його в ліжку не один тиждень, бульйони, якими його — кволого, мов немовля, — годувала фотограф. Грип справді ослабив Тома — легені працювали не в унісон, тіло ніби не слухалося його.

Ні Стів, ні Бруно не боялися смерті, проте відчували, як кружляє вона довкола Тома і Чарлі.

— Якщо старенька з Гай-Парку справді одна із близнючок Полсон, як ти це використаєш для виставки? — запитав Стів, намагаючись пожвавити спілкування.

— Не знаю, — зізналась фотограф.

Вона не приховувала своїх планів — розповіла про них, перш ніж піти до музейниці. Задум поволі складався під час розшифрування картин та усвідомлення того, що більшість із них мають відлуння серед її світлин. Так, від картини до картини, від епізоду до епізоду з’явилась ідея подвійної виставки — картин Бойчука та портретів уцілілих.

У деяких випадках їй навіть вдавалося скласти текст підпису до деяких дуетів — скажімо, до «Занурених у ставок», картини, на якій троє чоловіків рятувались у ставку, за ними маячила велетенська постать лося, і птах припав до плеча наймолодшого — Джозефа Ерла, який розповів про цю драму і світлина якого висіла поруч. Звісно, та назва була тимчасовою. Фотограф думала і про «Останніх людей на землі» — цей підпис найкраще висловив би почуття чоловіків у ставку, — або ж про більш зрозуміле «В очікуванні кінця світу».

Текст насамперед мав описувати сцену, адже Тед обернув ставок на чорний вир, занурений у мляве світло, — звідти злинали форми, упізнати які було дуже непросто. Щодо решти тексту фотограф губилась у здогадах, адже багато про що варто було сказати. Авжеж, насамперед вона мала розповісти про світло — золотаве проміння апокаліпсису, руку Божу, простягнену до людей у ставку, — людей, які не сміють ухопитись за неї, не знаючи, живі вони ще чи, можливо, вже по інший бік буття. Також фотограф не знала, чи варто згадувати у тексті про сліпого хлопчину, що проходив повз них.

Утім — текст, який супроводжував портрет Джозефа Ерла, був дуже простий:

Джозеф Ерл, січень 1995 року.

Народився в Меттаві 1900 року. У віці десяти років переїхав до Ремора, де працював на родинній фермі. Змінивши кілька місць роботи, влаштувався садівником у компанії «Залізниця Онтаріо-Нортленд», де працював аж до пенсії. Нині мешкає у хорватському кварталі міста Тіммінз — колишнього міста Шумахер.

Під час Великих Пожогів у Метісоні мав шістнадцять років.

На картині — останній праворуч. Зображений разом із кузенами — Дональдом і Патріком МакФілдами.

Пожежа накрила Джозефа і його кузенів, коли вони поверталися з родинної самогонної фабрики. Трійко молодиків цілу ніч готували трунок, який продавали бутлегеру в Метісоні. «То була горілка «місячне сяйво», — згорда заявив старий Джозеф, ніби казав: та я зроду не торкався святої води! Авжеж, кумедна історія. Фотограф могла б використати її у підписі, якби не боялась зійти на бічні стежки, що віддалили б від головної мети. Тексти мусили бути стислими. Фотограф ще не починала роботу над підписами, але знала, що почуття, які струменіли з полотен, підсилювалися світлинами і що ніщо не має втручатись у простір між полотном і фото. Тож — геть дурні балачки!

Проте часом історії виявлялися надто важливими, і вона розуміла, що переказу не уникнути — скажімо, у випадку з дуетом, названим «Дивом народження», знову ж таки тимчасово, адже старий на світлині ще не народився у тут зображену мить. Він ще був у материнському лоні, зануреному під землю на цілі два фути. Сама сцена не вельми вражала. Чорнота, перемішана з довгими брунатними пасмами, під небом, що зависло розлогими сірими плямами. Суть картини містилась у маленькій барвистій цятці — єдиній променистій точці у суцільній чорній завісі, точці, подібній до вентиляційного отвору, через яке дихали мати з іще ненародженим немовлям. Текст мусив це пояснити, інакше глядач нічого не зрозумів би. Пара, яка тікає від полум’я, Чорна ріка, що перетинає їм шлях (і жодне не вміє плавати!), лопата, залишена на березі — вони риють яму, аби сховатися, — аж раптом поривчастий вітер, полум’я їх наздоганяє, чоловік устигає закидати жінку землею й стрибнути у річку, видершись на гілку верби.

Гілка зламалась — і тата не стало, а з-під землі нас витяг юний Бойчук. Навіть сімдесят дев’ять років по тому врятоване дитя дивувалося прожитому життю. Немовля звалося Томасом Вернером, мало великі лагідні очі та постійно усміхалось.

Томас Вернер, травень 1995 року.

Народився у Метісоні у 1916 році.

Усе життя провів на фермі — після Великих Пожогів дядько прихистив їх із матір’ю в Чарлтоні, а згодом вони перебралися до Бель-Вале, де Т. Вернер виростив п’ятеро дітлахів. Там живе і понині.

Авжеж — і понині. Фотограф замислилась, чи не варто повернутися до Бель-Вале і впевнитись, що це справді так. Адже світлину зроблено два роки тому. Старий із усмішкою янгола тоді вже тягав за собою кисневий балон і дихав через носову трубку, яка його дратувала. Час від часу знімав її і знову вдягав, бо легені аж заходились від нетерплячки.

Томас Вернер був наймолодшим у її зібранні літніх людей. Більшість могли спустити дух, не дочекавшись виставки. «Слухай, тобі ж доведеться об’їхати всіх, аби знати, що вони ще живі! — зауважив Чарлі. — І чого тобі чуже життя цікавіше за власне, га?»

І їй згадалась музейниця, що збирала нереалізовані кохання так само, як вона — дивом порятованих стариганів. Невже її життя також скидалося на катастрофу?!

Томові й Чарлі ідея з виставкою не вельми сподо­балася.

Бруно ж зі Стівом виявили більше схильності до співпраці. Хлопці допомогли класифікувати і підписати картини, загорнути ті, що мали помандрувати до музею в Метісоні, та упакувати полотна, призначені для виставки, — а було їх не менше сотні; розкладені по серіях та пронумеровані картини чекали у Тедовій хатці аби бути завантаженими до пікапу та перевезеними до Торонто.

Щось було дивне того літнього вечора. На них ніби чигало щось таке, чого вони ще не помітили. Лагідність смерку змушувала дослухатись до часу, що стікав, зупинитися, зачекати, уважніше придивитися — перш ніж назавжди піти.

Саме так вони і чинили — кожен на свій лад, не надто замислюючись.

Відколи у життя хутору увірвалися Марі-Денеж і фотограф, сплив цілий рік. «Рік і місяць», — підрахував Чарлі, який і досі дивувався своїй пригоді. «Закоханий стариган — ось ким я став!» Але, згадавши смішок Марі-Денеж на ложі з хутр, відчув щастя. «Скільки ще нам відведено часу?..»

Марі-Денеж сиділа поруч — вони завжди були разом, куди б не йшли: на риболовлю, до лісу або городу. Години, дні, місяці й тижні — вона проживала їх окремими митями, не зауважуючи плину часу. Скільки ще буде днів, скільки зосталося місяців? Ніколи це питання не стояло так гостро, як нині, коли з’явився оцей чоловік, що міцно тримав її біля землі. Він став її силою, її вагою, її земним тяжінням.

Том спостерігав за дивною парою — вони сиділи поруч, спокійні й тихі, огорнуті густим смерком. Як це сталося? Кохання, відоме йому, нагадувало блискавку, пекло, летіло — і він, постійно кваплячись жити, жодного разу не дозволяв йому набути отакої абсолютної повноти. Але ж як вдалося це їм — Чарлі й Марі-Денеж? Том дивувався, але не заздрив, хоч і міг би поглузувати, адже зазнав через їхнє кохання втрат; проте — він був не з тих, хто хоронить свій гнів. Давно наловчився гребти в протилежний бік, коли життя змінює течію, тож він швидко привчився до інших звичок у компанії двох жінок. Та все ж незаздрісному Томові було цікаво. Кортіло хоча б помацати те, що йому не судилось.

Прийшов час висновків і міркувань; вечір поступово переростав у глуху ніч, повітря важчало гадками, і ніхто не хотів залишати теплий затишок.

Фотограф усе ще намагалася знайти відповідь на запитання Стіва. Що робити, якщо Енджи Полсон не знайдеться?

«Варто було зняти її, коли ще був час», — дорікала вона собі. Пригадувала рожевий промінчик в оці, своє бажання схопити цей відблиск, розмову, пожежу в Метісоні, птахів, що валилися з неба, мов мухи, — а потім було вже пізно, стара пішла, забравши з собою сто два роки життя й хитру усмішку.

Проте серія «Довгокосих юнок» не могла обійтися без портрету Енджи.

Фотограф сподівалася, що музейниця підкаже, де шукати літню пані, проте стара діва не бачила Енджи понад двадцять років. Востаннє це було у листопаді 1972 року, під час похорону матері близнючок. Міс Салліван добре запам’ятався той день — та й хто б у Метісоні забув похорон старої пані Полсон, на який Енджи прибула на «Кадиллаку» разом із вишуканим, молодшим від неї паном, а оскільки вона нікому не представила незнайомця, і він упродовж церемонії тримався осторонь, жоден із мешканців міста не дізнався, ким він був насправді — чоловіком, сином чи водієм. На елегантнішій і вередливішій, ніж звичайно, Енджи була чорна шовкова сукня, що ніби вбирала світло та увагу людей. Надто вродлива для свого віку — ось що казали потім у Метісоні. У сімдесят років не хваляться сукнею, що обтягує ноги, та чоловіком, який може виявитись коханцем.

Міс Салліван, звісно, записала той випадок. А невдовзі до неї дійшли чутки, що Тед Бойчук подався до лісу. Вона й це занотувала. Проте нічого іншого запропонувати не могла. Міс Салліван не знала, ким був незнайомець із похорону, і за якими дверима ховається Енджи Полсон, що з неї фотограф мала зробити портрет.

Авжеж, саме про це вона думала. Спустилася ніч, зусібіч долинало шарудіння її чорного оксамиту, й у приглушеній ніжності ночі задум видався фотографові надто складним і неймовірним. Тинятися галереями, щоразу пояснювати ідею, переконувати, а потім домовлятися щодо угоди й умов, а ще ж не забути про Енджи Полсон, яку вона твердо вирішила знайти, — усе здавалося таким далеким від жінки, яка насолоджувалась лісом у компанії відлюдьків.

Наступного дня вона вирушила, по саме нікуди навантажена картинами. Те, що залишилося, Бруно переклав до фургону. Допомогу він запропонував сам. Стівові таке на думку не спало. За тридцять років ­керування примарним готелем він залишав своє гос­по­дарство лише щоб вряди-годи здійснювати двохсот­кілометрову подорож до сусіднього міста.

Отже, всі Тедові полотна опинилися на складі в Торонто. На хуторі зосталося тільки одне. Рішення прийшло миттєво, без вагань: на складі, де сухо й безпечно, картинам буде краще, ніж у Тедовій хижці.

Певно, саме через думку про те, що наступного ранку картини поїдуть, ніч повнилася ностальгією, відчуттям, що минає час. Мешканці хутору ніби усвідомлювали, що разом із картинами зникне і присутність Теда, завершиться й літо, що його вони провели, гуртом намагаючись розгадати Тедові загадки.

Вночі було чути, як вили вовки. І мешканці хутора зосередилися на покликові, що долинав із далекого пагорбу. Вовче виття нікого не залишить байдужим. Навіть найжорсткіші серця, що їм доводиться чути його щоночі, відчувають потяг до лісу. Страх перед вовком старий, як світ. Уночі в лісі прокидаються страшні сили — і квола людська душа зіщулюється в грудку десь на дні шлунку.

Собаки завили й собі.

— Це надовго, — зауважив Том, — поки кожен не визнає межі території іншого.

Марі-Денеж трохи заспокоїлась. Вона боялася вовків. Рік, проведений серед лісу, притлумив чимало страхів, але не цей. Коли чулося вовче виття, а вони щільно сиділи довкола грубки, то всі як один забували про вузлик страху у шлунку й оберталися до старої.

Том нічого не бачив, скільки не видивлявся, — ніч була надто густа, проте й він відчував, як гострі пазурі страху впинались у Марі-Денеж. Поруч мовчазно кляк Чарлі — сама увага! — прикипівши до подруги, до її боротьби проти панічного ляку.

І у темряві сталося те, що не пройшло повз увагу Тома. Рука Чарлі ковзнула й лягла на стегно Марі-Денеж, де її ручка судомно стискалась, а Чарлі її розімкнув і поклав на своє стегно. Хоча відбувалося це в темряві, Том усе бачив і дуже зворушився. Дві руки, з’єднані на стегні Чарлі, символізували щастя, яке йому не судилось. Справжнє подружжя, об’єднане миттю, що належала тільки їм.

Виття стихло, собаки знову поснули, подих ночі здавався легким, тож Том наважився запитати:

— Агов, Марі-Денеж, а скажи: ти щаслива?

Чудернацьке було запитання — такого ніхто не очікував. Але відповідь, яку Марі-Денеж дала, провагавшись недовго, викликала ще більший подив.

— У мене є все необхідне, ніколи на більше не сподівалась, проте час від часу мені хотілося б бачити автомобілі.

І вона пояснила, що в житті, до якого вона ні за що — о, ні за що! — не хотіла би повернутися, найкращим моментом доби був вечір, коли вона вмощувалась біля вікна і роздивлялась автівки, які пролітали повз.

— Це ж так цікаво — постійно якийсь рух, без упину, і голова порожніє, і зненацька опиняєшся десь далеко. Дуже цікаво!

Марі-Денеж за вікном притулку або на ґанку десь у передмісті Торонто, загіпнотизована потоком автівок, — можливо, всім присутнім на веранді це видалося милим, але не Чарлі, який несподівано усвідомив, що в лісі Марі-Денеж не до кінця щаслива.

Вони тихо гребли — Том попереду, Чарлі позаду, ­Марі-Денеж посередині, а собаки пливли за човном.

Вони тут уже день і ніч — і чекають.

Чекають, поки по той бік затоки все заспокоїться.

Ні страху, ні паніки — адже вони у безпеці, їм залишилося тільки чекати.

Цей день почався, як і попередні. Лякливе сонце, вітання сойки, прудкий біг зайця — не осінь, а диво!

Поснідали солоним м’ясом та сиропом зі слив. Без чаю. Не хотіли палити грубку. Через дим їх могли помітити.

Вони завмерли перед літнім табором і уважно дослухалися до звуків, що линули з хутора.

Проте довкола тихо, чути лише ніжний вітер у кедрах та плюскіт води.

— Здається, це все.

— Еге ж, вони вже пішли.

— Відсвяткуємо?

Том дістає із заплечника пляшку. Віскі. Ця пляшка потрапила до хутору одночасно з ним, і він відмовлявся її відкорковувати, побоюючись, що призвичаїться і повернеться до брудних готелів та соцпрацівниці.

Він піднімає пляшку — помилуватися бурштиновим відблиском рідини на сонці — проте скло брудне й не пропускає жодного променя.

— Будьмо!

Він наливає склянку собі, пропонує Чарлі та Марі­-Денеж, але вони відмовляються, тож він одним махом вихиляє трунок.

— Диви, я ще не забув його смак!

Він наливає вдруге, спостерігаючи, як рідина хлюпає у склянці. Тішиться неймовірно. Заплющує очі, аби краще відчути смак.

— Так само добре, як і колись. Хіба льоду бракує.

Марі-Денеж нахиляється, піднімає три круглі мушлі й кидає їх до склянки Тома.

Цього разу він п’є неспішно, постукуючи «льодом», прислухається до задоволення, дозволяючи бурштинові п’янити себе.

Із третьою склянкою Том входить у стан приємної неквапності, повільно, спроквола підводиться, бере лопату, яка чекає на нього біля стіни, і відкидає першу грудку землі.