Дощило птахами

Стів

Волосся, авжеж, спочатку її волосся — це перше, що я угледів: біляві коси в кабіні, біле прозоре волосся, подібне до спалаху білого світла, а попід спалахом — темні налякані очі. І більше нічого — адже вона була така маленька і нажахано тулилася до сидіння.

Зачувши двигун, я вийшов задовго до їхньої появи. Біла пляма у вітровому склі здалеку могла виявитися будь-чим. Бруно завантажував свій пікап по самі вінця. Знаряддя, будматеріали, одяг та різні цяцьки для ­старих.

Лише коли наблизились, я збагнув, що біла пляма — це голова старої.

Він привітав мене звичним жестом — приставивши два пальці до кашкета, що мало б означати: мовляв, усе гаразд; проте рухався Бруно спроквола, і я зрозумів, що він переляканий. Жодного слова, жодного пояснення — лише два пальці біля кашкета — і вся увага до маленької істоти, старенької, що прикипіла до сидіння і поглинала усе довкола своїми величезними чорними очима. Водночас тішилась і лякалася своєї присутності тут.

Бруно обережно відчинив дверцята, тут же безшумно зачинив їх і наче вовк, наче кіт (щось середнє), прочинив дверцята з пасажирського боку — і стара поволі розігнулася. Хто це? Відразу з’явилася думка, що йдеться про чиюсь дружину. Кожен зі старих залишив за плечима багате життя. Чомусь я подумав про Чарлі, який мав зразкову родину і міг бути відкликаний додому.

Старенька була неймовірно крихітна, зростом із дванадцятирічне дівча, і крихка, мов порцелянова лялька. Вона ледве дріботіла ніжками, спираючись на руку Бруно, і дозволила супроводити себе до того, що я досі називав «готелем ліванця», хоча від власника тут мало що залишилося. Він уже багато років не надсилав запитів щодо рахунків.

— Багаж, — зронив Бруно, кивнувши на заднє сидіння, і я вирушив на пошуки коричневої валізи, чим вельми потішив стареньку, яка не зводила з мене очей.

Ми — вони попереду, я за ними — поволі дійшли до великої зали. Авжеж, кімната вражала, нечасті гості завжди з підозрою озиралися, перш ніж увійти. Стіни прикрашали мисливські трофеї, залишені власником та його друзями: роги лося, широко розчахнуті ведмежі пащі, рисі, вовки, кігті, смух, вирячені злі очі, дехто був увічнений повністю, хтось дугою вигинався на підставці, готуючись до стрибка, — приголомшливо! Я зберіг усе так, як було, навіть не намагаючись вносити змін.

А ця стара, аж ніяк не подібна до дресирувальниці хижаків, відчепилася від руки свого захисника і подріботіла до найстрашнішого експонату мого бестіарію — солом’яно-білявої рисі, яка люто щирила рожеву пащу, увічнена в потужному стрибку; її задні лапи були ладні відірвати шматок від зачарованого глядача. Старенька наблизилась до неї, її голівка-хмаринка зупинилася перед задніми лапами тварини, які тримали стрибок, і на якусь мить мовчки застигла. Потім старенька обернулась до нас. На зморшкуватому обличчі читалися страх і замилування страхом. Тонюсіньким пальчиком вона вказала на чудовисько, налите білявою люттю. Вона й зеленого уявлення не мала, що то таке.

— Рись, тітонько, це просто рись. Прошу, сідайте, а я зроблю чаю.

Тітонька?

Бруно вмостив її у кріслі-гойдалці біля вікна, валізу поставив під ноги й подався на кухню. Я пішов слідом. Він мусив усе пояснити.

— Ну і кого ти привіз?

— Якщо чесно — не знаю, що за муха мене вкусила.

— Вона що, твоя тітка?

— Сестра мого тата, але я навіть не знав про її існування... Зрештою, ніхто не знав...

— То нащо ти її привіз?

— Не знаю, але ти мусиш допомогти.

Він нервував, розгублено метушився: вирішив зробити канапку, але шукав шинку у шафі, а хліб під мийкою; його руки метлялись, не розуміючи, чого саме торкаються.

— А як її звати?

— Ґертруда.

— Жартуєш?

— Хотів би... Доведеться знайти їй нове ім’я.

Я мало що зрозумів, а проте заспокоївся. Бо якщо йшлося про фальшиві документи, то це нескладно — ми вже робили таке для Чарлі, а потім для Тома; до речі, я вже й не пам’ятаю їхніх справжніх імен. Тедові це не знадобилося — він тікав хіба від себе самого.

Паперами — справжніми і підробними — опікувався Бруно. Він був нашим Міністерством закордонних справ. А ми зі старими орудували на плантації. Своєрідна угода, яка ще не давала хиби. За ці п’ятнадцять років ніхто так і не поткнув носа на наші грядки. Кілька блукальців, мисливці й рибалки час від часу знаходилися на моєму порозі. Вони шукали незайманий простір, куди ще не ступала нога жодної людини-космонавта. Я відсилав усіх на схід. Там вистачало старих лісових стежок, якими можна було кружляти до вечора. Траплялися такі, що ностальгували за Великими Пожогами (фан-клуб Теда) — мемуаристи, історики, озброєні диктофонами, камерами та пухкими портфелями. Вони могли годинами плести свої теревені, а потім зникали, залишивши решту — надто щасливі, що не загубились у лісі, і задоволені тим, що я їм розповів. Лише ту панійку-фотографа вразити не пощастило. Міцний горішок! Треба б сказати про неї Бруно.

Та поки що з голови не йшла старенька, яка чекала нас у залі.

— Вона щось накоїла? Вбила когось?

— Еге ж, сокирою. Ач, яка упиряка!

Що ж. Серйозна розмова буде пізніше.

Ми знайшли її заснулою в кріслі-гойдалці. Голову старенька похилила на груди, а руки склала на стегнах, розкривши долоні, і від неї ніби лилось яскраве світло.

Ми позадкували до виходу — здається, цілу вічність відмірювали кроки, потім поволі зачинили за собою двері, і ще одну вічність двері скрипіли й вищали на завісах, які уже давно не мастили, і ми перезиралися, здивовані обережними зніченими рухами, адже не звикли до цього.

Тепер він мусив пояснити мені присутність старої. Якщо йшлося лише про підробні папери, то привозити її сюди не було потреби. Отже, справа була складніша.

Авжеж, справа виявилася складнішою, ніж я міг уявити, — історія Ґертруди, що нашими зусиллями перетворилася на Марі-Денеж, була довга, дуже довга. Коли Бруно привіз стару до готелю, їй було вісімдесят два; а історія ж починалася шістдесят шість років тому, коли батько віддав Ґертруду до психіатричної лікарні. Тоді їй було шістнадцять.

Історія приголомшувала, я раз-у-раз переривав Бруно, кожна нова деталь тільки додавала жаху, а я весь час повторював, що вражений, і він кивав — авжеж, неймовірно — а потім вів далі, явно насилу переповідаючи жахіття. Проте — він таки вів далі. Близько години гнітилися ми повістю про Марі-Денеж.

Бруно не знав, чому так вчинили з нею. Зрештою, в родині Бруно про неї ніхто нічого не знав, не здогадувалися навіть про її існування. Дізналися тільки по смерті батька Бруно — в паперах небіжчика знайшовся лист, у якому Ґертруда молила брата забрати її з цього пекла. Тоді їй було тридцять сім. Лист, датований п’ятнадцятим травня 1951 року, було складено на бланку лікарні у провінції Онтаріо. Адреса — Квін-Стріт-Вест, 999 — містила драму одного життя. Квін-Стріт-Вест, 999 — цю адресу в Торонто знав кожен мешканець провінції, адже там утримували тисячі душевнохворих.

Більше листів не було. Жодного іншого сліду несподіваної з’яви, яка підписалася «Твоя сестра Ґертруда», у паперах небіжчика не знайшли. Лист залишився без відповіді.

Це ошелешувало — авжеж, саме так ми це відчували, саме так я заявив Бруно — це приголомшливо! — і він похитав головою. Звичайно, це приголомшувало, проте мій тато був людиною доброю, він навчав нас піклуватися про інших, не відмовляти у допомозі, але робити це з розумом; авжеж, я впевнений — саме це визначило його поведінку: вчинити розумно; його ж поміркованість остерігалася божевілля сестри, хай навіть вона й не божевільна, — повір, кебети їй не бракує!

— Шістдесят шість років у божевільні — розуму не збереш.

— Та ясна річ, але все ж...

Винними були всі без винятку предки Бруно — батько, дід, дядьки, тітки. Життя, сплюндроване саме через їхню байдужість. Проте це було сильніше від нього — він кинувся захищати кревних.

— Бачиш... Усе це від незнання, мороку, страху перед усім, чого не бачиш і не розумієш, — словом, тут винна доба.

Не схоже на Бруно — захищати невдах із минулого. Він узагалі був на себе не схожий. Нервував, сіпався, руки літали в повітрі, немов метелики. Увага Бруно була далеко позаду. Він стояв спиною до вікна і не бачив того, що відкривалось мені, вражаючи: біле проміння, яке лилося з голови на груди старенької і осявало залу.

— Вона ще спить? — непокоївся він раз-у-раз.

— Спить, не хвилюйся; краще розповідай.

Бо він мав вести далі, мусив мені пояснити, навіщо привіз стару і що нам із нею робити. Звичайно, в мене залишалося кілька пристойних кімнат, в одній із яких чудово виспалася фотограф — принаймні так вона сказала, — але проблема була в іншому. Тож я чекав продовження.

Лист зостався без відповіді. Щоб його виявити, адресат мусив померти.

«Мама», — почав Бруно, і я зрозумів, що попереду — пастка, адже мої стосунки з Бруновою мамою були не вельми...

Лист справив на неї враження більше, ніж вона могла очікувати. Текст було складено бездоганною мовою — жодної орфографічної помилки, довершений синтаксис. Філігранне письмо. Вишукане, граційне — прегарні завитки та сміливі риски. І все це — рукою жінки, замкненої на шістнадцять років.

Лист без жодної помилки змусив Брунову маму перекинути все догори дригом, але таки знайти родичку. Найбільше ж її вразило віртуозне володіння умовним способом. Брунова мама майже тридцять років працювала викладачем, тож фрази на кшталт «Я й гадки не мала, що злоба і брехня можуть завдати мені таких мук» неабияк тішили колишнього педагога.

...Знайшлася родичка у благенькій споруді на околиці Торонто. Споруді, напханій десятками невдах. Слабі на розум, каліки, схибнуті — всі докупи, непотрібні суспільству, ніким не затребувані. Усе своє життя вони провели у лікарні. Коли ж старішали і починали плутатись під ногами, їх викидали до цієї споруди, де вони жили по двоє в кімнатці; у будинку була телевізійна зала, де не вщухав гомін; вони мали три прийоми їжі на день.

Чим далі Бруно розповідав, тим краще я розумів його гнів. Адже справа зрушила з місця. Навідавшись до шваґрової, Брунова мама вирішила покращити їй життя. Так і сказала — «покращу життя». Вона взялася писати нещасній листи, надсилати дарунки, дзвонити на Різдво, Великдень та день народження; вона осипала Ґертруду клопотами, душевно розповідала про неї іншим: «Знаєте, оце щойно написала Ґертруді, адже їй, бідолашній, так сумно там!» Бруновій мамі подобався новий образ добродійниці, проте вона затято відмовлялася від компліментів: «Що Ви, це ж така дрібниця, це все, що можна для неї зробити, адже вона понад шістдесят років мешкала у притулку, не знаючи іншого життя, тож усе, що ми можемо, — уважно ставитися до неї наприкінці життя».

Коли ж уваги і співчуття стало замало, Брунова мама запросила нещасну Ґертруду в гості. Діти вже виросли, їхні кімнати стояли порожні, часу було вдосталь, проте гостя зосталася лиш на кілька днів — більше вона просто не витримала б.

— Вона хоче вдихнути свіжого повітря.

Оте «вдихнути повітря» Бруно вважав несосвітенним безглуздям, а мамині зусилля, на його думку, були позбавлені сенсу.

Утім, його ставлення видалося мені упередженим. Адже Брунова мама лише відповіла на скорбний поклик, до якого не прислухався тато — і чомусь саме її лаяв син. «Це несправедливо», — заявив я.

— Мамою керувало бажання активних дій, хотілося витрачати зусилля, розважатися, влаштовувати обіди, візити, родинні свята навколо родички-знахідки, а коли все було зроблено, коли для нових витівок не стало уяви — гоп! вітаю! — стареньку повертають туди, звідки взяли. Якби не одна деталь...

Якось Бруно помітив жагучий погляд, що стежив за ним посеред лабіринту вітальні, напханої дядечками, тітоньками, братами у других і в третіх. Довгий потайний погляд протиснувся крізь юрбу і м’яко торкнувся його вуха.

— Усі вони крутилися перед нею, усі чудувалися її дивовижним психічним здоров’ям, усі коментували її життя і люб’язно обурювались несправедливістю. А я не хотів брати участі в тому цирку. Та коли старенька, привезена з дурки, кидає такий погляд...

«Заколотник» підійшов до тітоньки і зрозумів нав’язливий погляд, лише коли нахилився до неї.

— Її зацікавила сережка в моєму вусі.

Вона тицьнула пальчиком у сережку і тихо, ніби повідомляючи про величезну зневагу, заявила: «Ти помилився, ти ж хлопчик, а не дівчинка», — а він тим самим тоном відказав: «Маєте рацію, тітонько: вранці, прокинувшись, я вирішив, що я — дівчина», — вона ж, зрозумівши гру, підхопила: «Авжеж, не завжди легко вранці збагнути, хто ти», — і вони весело розсміялися.

Цей та подальші випадки — адже того вечора вони перетиналися не раз і реготали з лише їм зрозумілих жартів, — переконали Бруно залишитись у мами на кілька днів, поки там гостюватиме тітка. Звісна річ, мама нічого не помітила. А я все зрозумів. Ця стара була єдиною подібною до Бруно істотою, єдиною мешканкою його планети, а Бруно — о, він просто обожнює рідкісні екземпляри!

— Вона помічає те, чого не бачать інші.

А втім, надвечір третього дня сміх стих. Наступного ранку Ґертруда мала рушати, тож зажурено стежила за приготовляннями. Такого лихого погляду Бруно в неї досі не помічав. Глибоко всередині тлів гнів, накопичений упродовж шістдесяти років ув’язнення, десь на дні клекотіла сірка — він відчував, що вона ладна виплеснути цей отруйний коктейль просто в обличчя, але мовчала, стримувалась — шістдесят років привчили її стримуватись, — вона добре знала: від люті добра не буває; вся ж влада була у цих двох, що збирали її біль до валізи, тож свої очі, сповнені дикої люті й безсилля, вона повернула саме до Бруно і саме до нього звернулась: «Я не хочу туди повертатися».

— Це було вчора, та ніби ціле століття минуло... Що на моєму місці зробив би ти?

Те саме, Бруно, звісно, зробив би те саме — не дозволив би старій повернутися до жахливого світу, але це не вирішує проблеми з тягарем, який раптом опинився на наших плечах, тягарем, який, закунявши, небезпечно хилився перед вікном.

— А що твоя мати?

— Та не хвилюйся, я сам.

Брунова мама ні про що не здогадалася, коли він викликався відвезти стару до Торонто. Та він і сам не здогадувався, навіть і гадки не мав надолужувати чийсь згаяний час.

— Присягаюся, ні про що таке я навіть не думав тоді — це сталося само собою.

Чим далі на південь вони рухалися, тим щільніше тулилася бідолашна до сидіння, нашорошувалась, мов звірятко, замкнене в клітці, і німувала — впродовж усієї мандрівки на південь вона не зронила жодного слова, тож він раптово — ніби це давно було вирішено за нього — розвернув авто.

— Бачив би ти, як вона усміхнулася — всіма зморщечками свого обличчя.

Лише тієї миті, авжеж, лише тоді він зрозумів, що повернув на північ, аби привезти її сюди, та щодо решти — щодо того, як бути далі, — він знав не більше від мене.

— Але ж твоя мати! — наполягав я, бо це видалося мені важливим.

— Та не бери ти собі цього в голову, я їй дам раду!

— Гаразд, але ж є й інші! У Торонто хвилюватимуться, викличуть поліцію.

— Кажу ж тобі, забудь про те, у мене є план.

Тітонька остаточно прокинулась — я бачив, як вона крутить білосніжною голівкою, раз-у-раз спалахуючи білим промінням. Старенька взяла моє серце в полон. Її історія зворушувала до сліз.

Ми повернулися до зали, де на нас чекала усмішка дитини, що загубилася. Бруно приніс старенькій канапку з чаєм і сказав не хвилюватись, адже він усе владнає. Цю ніч вона проведе в готелі, до якого він запросив широким гостинним жестом, а решта вирішиться вже завтра.

Широким рухом Бруно обвів рукою високу стелю, обшиті лиштвою стіни, підлогу з інкрустацією, поважні сходи, що закручувались догори, — усе з лакованого дуба, приспаного під пилом. Справді, місце на перший погляд було не вельми привітне. Проте це стару аж ніяк не стривожило.

Ми провели стареньку до кімнати — зеленого номеру, де тиждень тому ночувала фотограф. Я мав би сказати про неї Бруно, але знову забув.

Старій сподобався затишок. Так вона нам і сказала: «Мені подобається цей затишок».

Ми облаштували її тією дещицею особистих речей, що знайшлись у валізці. Туалетне приладдя, ліки (багато ліків!) та кілька старих лахів, серед яких — жахливий фіалковий халат, що його Бруно, скривившись, повісив до шафи.

— Тітонько, хочете халат із рожевого ратину?

Із рожевого ратину!

Ну ось ми й узяли шефство над старою! Дивно, та замість перелякатись, я відчув полегшу — а це було ще небезпечніше.

Ми залишили Ґертруду наодинці з затишком і зійшли до великої зали, де чекали запашний косяк та цікава розмова — принаймні на це сподівався я, адже, окрім вирішення Ґертрудиної проблеми, залишалася фотограф, про яку я мусив сказати Брунові, а ще варто було згадати і Дарлінґ, мого пса.

Без собаки жити у лісі не можна. Тед, Чарлі, Том і я — кожен мав свого пса. Він усюди ходив за нами, слухав нас і, цілком можливо, щось розумів. Пес, який обнюхує вас, коли видається, ніби ви вже зникли для всього світу, — розрада неабияка. Багато разів я засинав поруч із Дарлінґ. У моїй кімнатці постійно зимно. А спав я тільки у своєму кабінеті. Звичайно, міг би обрати будь-яку кімнату на другому поверсі, проте не міг побороти звичку: за часів ліванця я спав у кабінеті, то чому мав би щось міняти, коли готель опинився в моїх руках?

На фотографа Дарлінґ не дзявкала. Це мене занепокоїло. Псюра трималася мирно, не гарчала, просто не реагувала, а потім пішла і потерлася об ноги жінки і протягом вечора вже не відходила від неї. Вона вміла причаровувати собак.

Дарлінґ мала попереджати мене про наближення інших людей. Це призначення будь-якого доброго псюри, особливо ж моєї Дарлінґ — адже поруч плантація і старі. Тедові не було кого остерігатися — хіба докучливих мемуаристів та інших охочих покопирсатись у минулому, однак за плечима Тома й Чарлі зосталося життя, яке могло наздогнати. Джеррі, власник готелю в сусідньому містечку, де я забирав їхні пенсії, постійно нагадував про незаконність нашого хутора, намагаючись збільшити свою винагороду. Втім, йому також було що приховувати, тож я міг йому довіряти. Незаконні дії чудово зживаються з халепами інших. Небезпека загрожує лише чистим серцем. Фотограф, без сумніву, належала до останніх. Що ж із нами буде, якщо Дарлінґ і далі не дзявкатиме на чистих серцем?

Усе це мені кортіло обговорити з Бруно. Якби я знав, що Тед помер, ми обміркували б і це, проте я не знав. А мав би знати, мав би відчути його відсутність. Тед був зразком, натхненником для всіх нас, душею цих місць — ми всі захоплювалися Тедом. І добре знали історію його життя. Хлопчина, який блукав серед димучих руїн. Постать, яка то виринала, то поринала у дим. Роз’ятрена рана. Тед був легендою. Коли його побачив ліванець, то зрозумів, що залізниця в цей край не проляже. Місце, в якому облаштувався містер Бойчук, — прокляте. Ліванець просто віддав ключі мені й подався далі шукати долі.

Ми викурили косяк, але так і не обговорили того, що мене гризло. Бруно квапився їхати, відвідати табір старих і втілити план. Однак там, у старих, на нього чекала сумна новина.

Оповідь лине неспішно. На північ від 49-ї паралелі ніщо не робиться поспіхом[2]. Том і Чарлі починають день із випростовування кінцівок, зболених сном, і кволо чапають до грубок, аби зігріти ранок та насмажити картоплі зі шкварками. Кожен зупиняється перед віконцем і вивчає новий день. Це нічого, що сонце і сніг боляче колють очі — мить однаково чудова, адже вони можуть бачити: сніг, сонце, вітер, зайця, який залишив слід, політ крука, — ціле життя, що постійно оновлюється, та водночас нічого такого, чого б вони ще не бачили.

Після картоплі зі шкварками та солодкого чаю настає черга першої цигарки, а з нею — першої справжньої думки про день. Адже до того мозок лише сонно вовтузився. Аби зірвати греблю і взятись до думок, згодилася дрібка нікотину.

Після смерті Бойчука щоранку вони насамперед згадують приятеля-небіжчика. Картини, знайдені в замкненій хижі, залишили безліч запитань.

Чарлі завершує вже другу цигарку — він чекає на Тома, аби завести звичну ранкову розмову. Так відбувається щодня. Том, погодувавши грубку, виходить із хижки, проходить повз Тедову хатку, зупиняється, ніби вкотре замислюючись про полотна, повалені, мов муміфіковане військо, і плентає далі, міркуючи, що ж про це скаже Чарлі, адже вчора надвечір Чарлі також блукав навколо хатинки Теда. Кожен із них знаходить на неї час.

— Нащо він лишив усі ці картини?

— Це його спадок.

— Ач, спадок! Не мав ні жони, ні дітей — та в нього взагалі нікого не було, всі загинули під час Пожогів! То що це за думка дурна — залишати картини нам, га?!

— Ми не зобов’язані це з’ясовувати.

— Але ж воно крутиться у голові!

— То, може, цього він і хотів?

— Чого саме?

— Щоб крутилося.

— Ось тобі й маєш!

Щоранку повторювалась одна й та сама розмова (з незначними змінами), розмова, яка вела у безвихідь. Це були останні дні однієї на двох самоти, адже невдовзі озерна громада мала поповнитися мініатюрною старою з полум’яним позиром та жилавою жінкою, що скористалася легендою Бойчука, аби відвідати їх.

Проте варто зробити паузу і розповісти про Великі Пожоги, що спотворили північ штату Онтаріо на початку ХХ століття.

А де ж кохання? Зачекайте, кохання — попереду.